Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 6

Білл закінчив робити човен, сидячи в ліжку, з усе ще палаючими жаром щоками (хоча його гарячка, як і вода в річці Кендаскіґ, поступово спадала), але коли Джордж потягнувся рукою, Білл човен брату не віддав.

– П-п-піди, п-п-принеси мені п-п-парафіну.

– Що це? Де воно?

– Н-н-на полиці в підвалі, зразу, як сп-п-пустишся донизу, – сказав Білл. – У коробці, на якій написано «Н-н-нур-т-т», «Н-н-нурт»… «Нурт»11. П-п-принеси її мені, а ще ніж і м-м-миску. І кор-кор-коробку сірників.

Джордж слухняно пішов по всі ці речі. Він чув звуки материного рояля, тепер вона вже грала не «До Елізи», а щось інше, що йому зовсім не так сильно подобалося, – щось таке пісне й химерне; він чув, як монотонно стукотить дощ у кухонні шибки. Такі втішливі звуки, але думка про той підвал не була втішливою ані на крихту. Йому не подобався підвал, і йому не подобалося спускатися підвальними сходами, бо він завжди собі уявляв, що щось ховається там унизу, у темряві. Дурниця, звичайно, – так казав його батько, і мати так казала, і Білл так казав, але все ж таки…

Йому не подобалося навіть відкривати туди двері, щоби клацнути світло, бо завжди виникала думка – така відверто дурна, що він не наважувався нею з кимсь поділитися, – що поки він намацуватиме вмикач, якась жахлива пазуриста лапа легенько ляже йому на зап’ясток… а потім засмикне його вниз, у ту темряву, що смердить землею і сирістю та тьмяними, гнилими овочами.

Глупство! Нема там ніяких створінь із пазуристими лапами, волохатих і сповнених отруйної слини. Вряди-годи хтось втрачав розум і убивав багато людей – інколи Чет Гантлі12 розповідав про такі речі у вечірніх новинах, – ну й, звичайно, є коммі13, але немає ніякого зловредного чудовиська, яке б жило там, унизу, в їхньому підвалі. Проте ця ідея все одно не вгавала. Упродовж тієї безкінечної миті, коли він тягнувся до вмикача правою рукою (ліва його рука чіплялася за дверну ручку мертвою хваткою), той підвальний сморід, здавалося, посилювався, заповнюючи собою цілий світ. Запах землі, і сирості, і давно зогнилих овочів, дух того чудовиська, апофеозу всіх монстрів. То був запах, для якого в нього не було назви: так пахло Воно, причаєне в засідці, готове плигнути. Створіння, ладне пожерти будь-що, але особливо ласе до хлопчачого м’ясця.

Він відчинив двері того ранку й тягся рукою безкінечно довго до вмикача, тримаючись, як звичайно, мертвою хваткою за дверну ручку, з очима, щільно заплющеними, з кінчиком язика, вистромленим у куточку рота, немов стражденний корінець, що шукає воду в якійсь посушливій місцині. Кумедно? Авжеж, так. Ще б пак! «Поглянув би ти лишень на себе, Джорджі! Джорджі боїться темряви! Чисто дитина!» Звуки рояля долинали з тієї кімнати, яку його батько називав вітальнею, а мати світлицею. То була музика немов з якогось іншого світу, віддаленого – подібно мусять звучати балачки та сміх на заповненому людьми пляжі для якогось знесиленого плавця, який саме бореться з протитечією.

Його пальці знайшли вмикач! Ах!

Пальці вхопились за нього…

…і нічого. Світла нема.

«Ох, трясця. Електрика ж!»

Джордж відсмикнув руку назад, немов від кошика, повного змій. Він відступив від прочинених підвальних дверей, серце поспішливо колотилося в його грудях. Звісно, електрики ж нема – він зовсім забув про те, що електрика вимкнулась. Ґава-роззява! І що тепер? Вертатися й казати Біллу, що він не може дістати коробку з парафіном, бо нема електрики, а він боїться, що, коли він ступить на підвальні сходи, щось може його вхопити, щось таке, яке не є ні коммі, ані масовим убивцею, а якесь створіння, набагато гірше за тих обох? Що воно просто прослизне частиною себе крізь прогалини між східцями та вхопить його за щиколотку? Це вже було б занадто, хіба не так? Усі сміятимуться з такої фантазії, але Білл не сміятиметься. Білл просто розпсихується. Білл скаже: «Дорослішай, Джорджі… тобі потрібен цей човен чи ні?»

Ця думка Джорджа немов прислужилась сигналом Біллу, бо той озвався зі своєї спальні:

– Т-т-ти т-т-там не вмер, Дж-Джорджі?

– Ні, вже дістаю, Білле, – зразу ж гукнув у відповідь Джордж. Він потер собі руки до плечей, намагаючись побороти на них сироти, щоб шкіра знову стала гладенькою. – Я просто затримався, щоб випити трохи води.

– Ну, п-п-поспіши!

Отже, він зробив чотири кроки до підвальної полиці, серце гарячіє, воно наче молотком б’є йому в горлі, волосся на потилиці насторожено наїжачене, очі гарячі, долоні холодні, Джордж упевнений, що в будь-яку мить підвальні двері гойднуться і затріснуться самі собою, відрізавши його геть від того білого світла, що падає крізь кухонні вікна, і тоді він почує Воно, оте щось, гірше за всіх коммі та вбивць у цілому світі, гірше за япошок, гірше за Аттілу Гуна14, гірше за все те, що показують у сотнях фільмів жахів. Воно, яке утробно гарчить, – Джордж почує те гарчання в безумні секунди за мить до того, як воно плигне на нього й випатрає йому нутрощі.

Сьогодні сморід у підвалі був гіршим, ніж будь-коли, – то через повінь. Їхній будинок розташовувався високо на Вітчем-стрит, ближче до верхівки пагорба, і вони уникли найгіршого, проте все одно там, унизу, стояла вода, яка просочувалася крізь кам’яний фундамент. Смерділо недобре, неприємно, від чого хотілося робити найдрібніші вдихи.

Джордж почав якомога швидше ритися серед мотлоху на полиці – старі бляшанки гуталіну «Ківі» і ганчірки для полірування начищеного взуття, якась поламана гасова лампа, дві майже порожні пляшки «Віндекса», стара пласка бляшанка поліролю «Черепаха»15. З невідомої причини ця бляшанка чимсь його вразила, і він витратив майже тридцять секунд на розглядання черепахи на її кришці, у стані мало не гіпнотичного зачудування. Але потім відкинув її геть… і ось воно, нарешті квадратна коробка зі словом «НУРТ» на ній.

Ухопивши її, Джордж якомога швидше кинувся вгору по сходах, раптом усвідомивши, що в нього ззаду метляються не заправлені в штани поли сорочки, раптом упевнений, що ці поли сорочки призведуть його до погибелі: те створіння в підвалі дозволить йому піднятися майже до верха, а потім ухопить за поли сорочки й засмикне його назад, і тоді…

Він дістався кухні й вихнув дверима, затріснувши їх за собою. Двері майнули вітром і бахнули. Він сперся на них спиною, заплющивши очі, тримаючи коробку з парафіном міцно затиснутою в одній руці, піт виступив у нього на передпліччях і на лобі.

Звуки рояля раптом урвалися, і голос матері долинув до нього:

– Джорджі, ти не міг би наступного разу грюкнути дверима трохи гучніше? Може, тоді тобі пощастить розбити кілька тарілок у буфеті, якщо добре постараєшся?

– Вибач, мамо, – гукнув він у відповідь.

– Джорджі, ти покидьок, – промовив Білл зі своєї спальні. Зробив він це притишеним голосом, щоб не почула мати.

Джордж стиха хихикнув. Страх із хлопчика вже пішов геть; він сплив з нього так само легко, як спливає кошмар з людини, яка похололою, хапаючи ротом повітря, прокинулась з його лабетів, яка відчуває власне тіло й тупиться очима на оточуючі її речі, аби впевнитись, що нічого того насправді не відбувалося, і яка відразу ж починає забувати свій сон. Половина того сновидіння спливає, коли її ступні торкаються підлоги, три чверті, коли вона виходить із душу й починає витиратися рушником; весь – коли вона закінчує снідати. Усе пощезає… до наступного разу, коли, знов у лабетах кошмару, усі ті страхи згадаються знов.

«Та черепаха, – думав Джордж, ідучи до кухонного столу, в шухляді якого лежали сірники. – Де я ще бачив схожу черепаху?»

Але жодної відповіді не надійшло, і він анулював своє запитання.

Джордж дістав сірники з шухляди, взяв ніж з підставки (обережно тримаючи його гострим краєм від свого тіла, як його був навчив тато) і невеличку миску з посудної шафи в їдальні. І потім пішов до кімнати Білла.

– Н-н-ну що т-т-ти за гівнюк такий, Дж-Джорджі, – промовив Білл, але цілком дружньо, відсовуючи на нічному столику подалі предмети, пов’язані з його хворобою: порожню склянку, графин з водою, серветки «Клінекс», книжки, слоїк мазі «Вікс ВапоРаб»16, запах якої в Білла все життя асоціюватиметься з важкими від слизу грудьми, кашлем і забитим шмарклями носом. Там також стояв старенький радіоприймач «Філко»17, з якого звучав не Шопен і не Бах, а якась мелодія Малюка Річарда18… Утім, дуже тихенько, так тихенько, що Малюка Річарда було позбавлено всієї його брутальної, первісної потужності. Їхня мати-піаністка, яка отримала класичну музичну освіту в Джульярді19, ненавиділа рок-н-рол. Він їй не просто не подобався, вона відчувала до нього глибоку відразу.

– Я не гівнюк, – сказав Джорджі, кладучи на нічний столик принесені ним речі й сідаючи на ліжко до Білла.

– Авжеж, не гівнюк, – сказав Білл. – Ти не що інше, як велика-величезна коричнева дірка-в-гузні, ось хто ти такий.

Джордж спробував собі уявити хлопця, який є не чим іншим, а тільки великою-величезною діркою-в-гузні на ніжках, і почав хихотіти.

– Ти дірка, більша навіть за Огасту20, – сказав Білл, також починаючи хихотіти.

– А ти дірка-в-гузні, більша за цілий наш штат, – відповів Джордж. Тут уже обох хлопців підірвало сміхом не менш як на дві хвилини.

Після цього завелася та розмова пошепки, що значить вельми мало для будь-кого, окрім малих хлопчаків: закиди одне одному, хто з них найбільша дірка-в-гузні, хто має найбільшу дірку-в-гузні, чия дірка-в-гузні найкоричневіша й тому подібне. І врешті-решт Білл промовив одне з заборонених слів – він назвав Джорджа великою засраною діркою-в-гузні – і обидва страшенно з цього реготали. Сміх Біллі перейшов у напад кашлю. Коли кашель нарешті почав стишуватися (на той момент обличчя Білла набуло сливового відтінку, що Джордж собі відзначив з деяким страхом), гра на роялі знову припинилася. Вони вдвох дивилися в напрямку вітальні, дослухаючись, чи не почують, як відсувається рояльна лавка, дослухаючись, чи не почують нетерплячі кроки матері. Білл уткнувся ротом собі в згин ліктя, заглушаючи останні пориви кашлю і одночасно показуючи на графин. Джордж налив йому склянку води, і він її всю випив.

Рояль почав грати знову – і знову «До Елізи». Заїкуватий Білл назавжди запам’ятав цю п’єсу, і навіть через багато років від її звуків йому завжди обсипало морозом плечі й спину; серце в ньому обривалося, і він згадував: «Моя мати це грала в той день, коли помер Джорджі».

– Ти більше не будеш кашляти, Білле?

– Ні.

Білл витяг із коробки папірчик «Клінекс», видав якийсь гаркотливий звук у грудях, сплюнув мокротиння в серветку, зіжмакав і викинув її до сміттєвого кошика біля ліжка, який уже був заповнений подібними зіжмаканими папірцями. Потім він відкрив коробку з парафіном і витряс собі на долоню масний куб. Джордж уважно за ним спостерігав, але без балачок, без розпитувань. Білл не любив, щоб Джордж говорив до нього, коли він щось робить, а Джордж уже привчився – якщо він триматиме язика на припоні, Білл сам зазвичай починає пояснювати, що він робить.

Білл відрізав ножем від куба парафіну маленький шматок. Поклав той шматок у миску, потім тернув сірником і поклав той сірник згори на парафін. Хлопчики дивилися на маленьке жовте полум’я, в той час як помираючий вітер вряди-годи кидав у вікно жмені дощу.

– Треба зробити човен водостійким, бо інакше він просто намокне й потоне, – сказав Білл.

Поряд із Джорджем його заїкуватість легшала – інколи він навіть зовсім не заїкався. А от у школі вона могла ставати такою важкою, що він узагалі втрачав здатність говорити. Спроможність висловлюватись припинялася, і однокласники Білла відвертали очі деінде, поки Білл, вчепившись долонями в краї парти, з обличчям, поруділим майже до кольору його волосся, з очима, зіщуленими в щілинки, намагався вивернути бодай слово зі свого непіддатного рота. Подеколи – в більшості випадків – слово таки виходило. Іншим разом воно просто відмовлялося. Коли Біллу було три роки, його збила машина, він тоді вдарився об стіну будинку; він залишався непритомним сім годин. Мама казала, що саме та аварія призвела до його заїкуватості. Інколи Джордж – і сам Білл – відчували підозру, що їхній батько не так у цьому впевнений.

Шматок парафіну в мисці майже цілком розплавився.

Обхопивши свою картонну паличку, полум’я сірника зменшилося, посинішало, а потім і погасло. Білл встромив пальця в ту рідину й висмикнув його з притишеним сичанням. Він винувато поглянув на Джорджа.

– Гаряче, – промовив він.

Через кілька секунд він знову занурив туди палець і почав намазувати парафіном боки човника, де той швидко застигав молочною плівкою.

– А я можу теж це робити? – спитав Джордж.

– Гаразд. Але не крапни на ковдру, а то мама тебе вб’є.

Джордж і собі занурив пальця у парафін, який тепер був дуже теплим, але вже не гарячим, і почав намазувати ним інший борт човника.

– Не накладай занадто багато, ти, дірка-в-гузні! – застеріг його Білл. – Ти хочеш потопити його в першому ж рейсі?

– Я вибачаюся.

– Та все в порядку, тільки п-п-родовжуй легесенько.

Джордж покінчив зі своїм бортом, потім затримав човник у руках, той тепер трішки поважчав, але не дуже.

– Такий класний, – промовив він. – Піду надвір і його попускаю.

– Йо, так і зроби, – погодився Білл.

Раптом він здався втомленим – втомленим і все ще не вельми здоровим.

– Хотілося б, аби й ти міг піти, – сказав Джордж. Йому насправді цього хотілося. Білл іноді, через деякий час, починав командувати, але в нього завжди народжувалися класнючі ідеї, і він майже ніколи не бився. – Це ж насправді твій човен.

– Корабель, – виправив його Білл. – Називай його кораблем.

– Гаразд, корабель.

– Мені й самому хотілося б вийти надвір, – сказав Білл понуро.

– Ну… – з корабликом у руках переступив з ноги на ногу Джордж.

– Ти тільки одягнися під дощ, як слід, – нагадав йому Білл, – а то тебе теж скрутить таким, як у мене, грип-кахиком. Може, ти й уже його підхопив з моїми м-м-мікробами.

– Дякую, Білле. Це чудесний корабель.

І тут Джордж зробив те, чого він не робив уже довгий час, те, чого Білл ніколи не забуде: він нахилився і поцілував брата в щоку.

– От тепер ти точно його підхопив, дірка-ти-в-гузні, – промовив Білл, але попри те зі збадьореним виглядом. Він посміхнувся Джорджу. – І ще, віднеси все це назад. А то мама р-р-роздратується.

– Звичайно.

Джордж зібрав протинамокні засоби й рушив через кімнату з невеличкою мискою в руках, в якій криво стирчала коробка з парафіном, а поверх неї був хистко притулений його кораблик.

– Дж-Дж-Джорджі?

Джордж обернувся подивитись на брата.

– Об-б-бережно там.

– Звісно, – лоб Джорджа трішки наморщився. Такі речі зазвичай йому казала мама, не старший брат. Це було таким же дивним, як те, що він раптом був поцілував Білла. – Звісно, я буду обережним.

Він вийшов. Білл його більше ніколи не бачив.