Читать книгу Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження) - Стивен Кинг - Страница 6

– Чи бажаєте попоїсти? – запитав у них Бікс. – Харч у мене простий і скромний, одначе всім, що є, я радо з вами поділюся.

– Ми будемо дуже вдячні, – сказала Сюзанна і подивилася на трос, що діагоналлю перетинав річку. – Це ж у вас пором, правда?

– Ага, – кивнув Джейк. – Бікс мені сказав, що на тому боці річки живуть люди. Не дуже близько, проте й не далеко. Він думає, що то фермери, які вирощують рис, але вони до річки не надто часто приходять.

Бікс ступив з великого плота на берег і зайшов у елінг. Едді дочекався, поки старий зашарудить усередині, нахилився до Джейка і тихо сказав:

– Він як, нормальний?

– Нормальний, – підтвердив Джейк. – Нам по дорозі, а він буде радий когось перевезти. Каже, роками вже нікого не возив.

– Не сумніваюся, – кивнув Едді.

Бікс вийшов, несучи плетений кошик, який одразу ж підхопив Роланд, щоб старий не поточився і не впав у воду. Незабаром вони вже всі сиділи у плетених кріслах, наминали брутерботи з начинкою з якоїсь рожевої риби. Риба була в’ялена і смачна.

– Їжте все, що на вас дивиться, – припрохував Бікс. – У річці повно бичків, вони нормальні. Мутантів я викидаю. Колись давно нам наказували викидати погану рибу на берег, щоб вона не розмножувалася, і до певної пори я так і робив, але тепер… – Він знизав плечима. – Живи й давай жити іншим, от що я вам скажу. Як людина, котра прожила досить довго, я вважаю, що маю право це казати.

– А скільки ж вам років? – поцікавився Джейк.

– Після того як мені виповнилося сто двадцять, я втратив лік рокам. Знаєте, на цьому боці дверей час короткий.

На цьому боці дверей. Спогад про якусь давню оповідку знову промайнув у пам’яті Роланда, та майже одразу ж і зник.

– Ви йдете слідом за ними? – Старий показав на рухому стрічку хмар у небі.

– Так.

– До Калій чи за їхні межі?

– За межі.

– До великої пітьми? – Сама думка про це, здавалося, стривожила і водночас зацікавила Бікса.

– Ми йдемо своїм шляхом, – сказав Роланд. – Яку плату ти з нас візьмеш за перевезення, сей поромник?

Бікс розсміявся надтріснутим і радісним сміхом.

– Яка користь із грошей, коли їх ні на що не витратиш? Худоби у вас нема, а їжі в мене більше, ніж у вас, це ясно як Божий день. А ще ви можете націлити на мене револьвер і примусити вас перевезти.

– Та ви що! – шоковано мовила Сюзанна.

– Я знаю, що ви цього не зробите, – заспокійливо махнув рукою Бікс. – То розбійники могли б… а потім, переправившись на той бік, ще й пором мій спалили б. Але справжні чоловіки зброї нізащо б такого не зробили. І жінки теж, напевно. Місіс, ви, здається, неозброєні, та з жінками ніколи не маєш певності.

Сюзанна ледь помітно всміхнулася і нічого не відповіла.

Бікс повернувся до Роланда.

– Гадаю, ви йдете з Лада. Я чув про Лад і про те, що з ним сталося. Колись то було дивовижне місто, так, було. Я застав там початок руйнування і дивних змін, та все одно місто було прекрасне.

Вони вчотирьох обмінялися поглядами ан-тет, тією особливою телепатією, що об’єднувала їх усіх. Той погляд був темний від шюм – у мові Серединного світу це стародавнє слово означало сором, але заразом і скорботу.

– Що таке? – спитав Бікс. – Що я сказав? Як я попросив чогось, чого ви дати не можете, благаю вашого прощення.

– Ні, зовсім ні, – запевнив його Роланд. – Просто Лад…

– Лад став порохом на вітрі, – пояснила Сюзанна.

– Ну, скажімо так, не зовсім порохом… – промовив Едді.

– Попелом, – уточнив Джейк. – Таким, що світиться у темряві.

Бікс трохи замислився, відтак повільно кивнув.

– Я б хотів почути все в подробицях. Чи ту частину історії, яку ви встигнете повідати за годину. Рівно стільки ми будемо переправлятися.