Читать книгу Мертва зона - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 4

1

Пізніше Сара пам’ятала про той вечір дві речі: його удачу на «Колесі фортуни» і його маску. Але час минав, збігали цілі роки, і зі спогадів зринала вже тільки маска – коли Сара взагалі могла витримати думку про той жахливий вечір.

Він мешкав у квартирі в Клівз-Міллзі. Сара приїхала до нього за чверть восьма, поставила машину за рогом і натиснула кнопку, щоб він впустив її до будинку. Того дня вони взяли її машину, бо машина Джонні стояла розібрана в гаражі Тіббетса в Гемпдені: щось із колесом. Щось недешеве, сказав їй Джонні по телефону й засміявся типовим для Джонні Сміта реготом. Сара б не змогла стримати сліз, якби йшлося про її машину – і її гаманець.

Сара пройшла через фоє до сходів, проминула дошку оголошень. Та була завішана блокнотними папірцями з рекламами мотоциклів, запчастин до програвачів, послуг друку й зверненнями людей, котрі просили підвезти їх до Канзасу чи Каліфорнії, а також тих, хто їхав до Флориди й шукав попутників, щоб розділити витрати на бензин. Але того дня на дошці домінував великий плакат, що зображав стиснутий кулак на сердито-червоному тлі, яке натякало на вогонь. На плакаті було одне слово – «СТРАЙК!». То був кінець жовтня 1970 року.

Джонні мешкав у квартирі з вікнами на фасад на другому поверсі – у пентхаусі, як він казав, – де можна було стояти в смокінгу, як Рамон Наварро, з добрим ковтком газованого вина «Ріппл» в об’ємному келиху і дивитися вниз на велике, живе серце Клівз-Міллза, на його квапливий вечірній натовп, його діловиті таксі, його неонові вогні. У цьому розкритому місті сім тисяч історій, а це – одна з них.

Насправді Клівз-Міллз здебільшого складався зі своєї головної вулиці з двосигнальним світлофором на перехресті (який перетворювався на блимавку після шостої вечора), двох десятків крамниць і невеликої фабрики мокасинів. Як і більшість містечок навколо Ороно, де був Університет Мейну, його справжнім промислом було постачання всього, що споживали студенти: пива, вина, бензину, рок-н-ролу, фастфуду, дурману, бакалії, житла, кіна. Кінотеатр називався «Затінок». Протягом навчального року в ньому показували артгаус і ностальгійні фільми 40-х, а влітку перемикалися на спагеті-вестерни з Клінтом Іствудом.

Джонні з Сарою обоє рік як випустились і обоє викладали в старшій школі Клівз-Міллза, одній з небагатьох старших шкіл у районі, котрі не були об’єднаними для учнів трьох чи чотирьох округів. Викладачі й керівники університету, а також студенти використовували Клівз як спальню, тож місто мало заздрісну для деяких податкову базу. У хорошій старшій школі була новенька інтерактивна студія. Місцеві могли скаржитися на університетський народ з його розумацькою балачкою, лівацькими маршами за закінчення війни і тим, як він пхав носа в політику містечка, – але ніколи не відмовлялися від податкових доларів, які щорічно сплачувалися за охайні будинки викладачів та багатоквартирники в районі, котрий деякі студенти називали Сяк-Так-Тауном, а інші – Халтурним кварталом.

Сара постукала у двері, і незвично приглушений голос Джонні гукнув:

– Відчинено, Саро!

Трохи насупившись, вона штовхнула двері. Квартира Джонні стояла геть темна, освітлена тільки періодичними жовтими спалахами блимавки, що стояла за пів кварталу далі вулицею. Меблі були лиш згорбленими чорними тінями.

– Джонні?..

Вона обережно ступила вперед, роздумуючи, чи не перегорів десь запобіжник, – а тоді перед нею з’явилося, випливло з темряви те обличчя, жахливе обличчя з кошмару. Воно світилося спектральним, гнильним зеленим кольором. Одне око було розплющене повністю і ніби дивилося на неї зі зраненим страхом. Інше зіщулилося від лихої зловтіхи. Ліва половина обличчя, та, що з відкритим оком, нібито була звичайною. Але права була обличчям чудовиська, викривленим і нелюдським, товсті губи розіпнуті, а за ними – бурелом зубів, що також світилися.

У Сари вирвався тоненький здавлений крик, і вона зробила нетвердий крок назад. Тоді ввімкнулося світло і навколо замість якогось чорного чистилища знову з’явилася квартира Джонні: Ніксон на стіні, що намагався продавати старі машини, плетений килимок, зроблений матір’ю Джонні, на підлозі, пляшки з-під вина з увіткнутими в них свічками. Обличчя перестало світитись, і вона побачила десятицентову гелловінську маску, тільки й того. З отвору блищало блакитне око Джонні.

Він стягнув маску і добродушно всміхнувся до Сари, у своїх вицвілих джинсах і коричневому светрі.

– З Гелловіном, Саро, – сказав він.

Її серце ще тіпалося. Він справді налякав її.

– Дуже смішно, – сказала вона і розвернулася, щоб піти. Їй не подобалося, коли її так лякають.

Він упіймав її у дверях.

– Слухай… пробач.

– Сам собі пробач. – Вона холодно глянула на нього – принаймні спробувала.

Її злість миналася. На Джонні неможливо було довго сердитися. Кохала вона його чи ні – тут вона ще й досі намагалася розібратись, але неможливо довго сердитися на нього або тримати проти нього якусь образу. Вона задумалася, чи кому-небудь на світі взагалі вдавалося виростити зуб на Джонні Сміта, і ця думка здалася їй такою сміховинною, що вона не могла не всміхнутися.

– Ох, отак краще. Боже, я вже подумав, що ти розвернешся й підеш.

– Я не Бог.

Він окинув її оком.

– Та це помітно.

На ній була об’ємна шубка – штучний єнот чи щось таке ж вульгарне, – і його зацікавлений погляд змусив її всміхнутися знову.

– Як тобі може бути видно?

– Ох, я все бачу, – сказав він. Тоді обійняв її й поцілував.

Спочатку вона не збиралася відповідати на поцілунок, але, звісно ж, таки відповіла.

– Пробач, що налякав тебе, – сказав він і дружньо потер її носа своїм, перш ніж відпустити. Він підняв маску в руці. – Думав, що тобі зайде. Збираюся носити її в кабінеті для вільних уроків у п’ятницю.

– Ох, Джонні, хіба це добре для дисципліни?

– Якось відіб’юся, – сказав він, усміхнувшись.

І справжня чортівня була в тому, що таки відіб’ється.

Вона щодня приходила до школи у великих училківських окулярах, з волоссям, затягнутим у такий суворий пучок, що майже хотілося кричати. Носила спідниці, трошечки вищі за коліно, у пору, коли більшість дівчат носили спідниці, трошечки нижчі за трусики (а мої ж ноги кращі за будь-чиї з них, обурено думала Сара). Вона розсадила своїх учнів за партами в алфавітному порядку, що, згідно з теорією ймовірності, мало розділити порушників спокою, і рішуче відправляла некерованих учнів до помічника директора, міркуючи так, що це він отримує додаткові п’ять сотень на рік за те, щоб наводити дисципліну, а не вона. І все одно її будні були постійною боротьбою з тим демоном учителів-новачків – Дисципліною. Ще більш тривожним було те, що вона почала відчувати існування якогось колективного, неоголошеного суду присяжних – може, якоїсь групової шкільної свідомості, – котра щодо кожного нового вчителя влаштовувала дебати і винесла їй не дуже добрий вердикт.

Джонні з вигляду здавався антитезою того, яким має бути хороший учитель. Він переходив з уроку на урок у якомусь позитивному різновиді відірваності від реальності, часто заходячи в клас у поросячий голос, бо був зупинився побалакати з кимось на перерві. Він дозволяв дітям сидіти де завгодно, тож кожен день різні обличчя з’являлися на різних місцях (а бешкетники неодмінно тяжіли до задніх парт). За таких умов Сара не запам’ятала б усіх імен і до березня, але Джонні нібито знав їх усі назубок.

Він був високим, але мав схильність до сутулості, і дітлахи кликали його Франкенштайном. Джонні це нібито розважало, а не обурювало. І при цьому його класи були найтихіші й мали найкращу поведінку, мало прогулювали (Сара мала постійні проблеми з прогулами), і той самий суд присяжних нібито був до нього прихильний. Він був таким учителем, котрому років через десять присвятять випускний альбом. А їй ніколи не присвятять. І роздуми про причини іноді доводили її до сказу.

– Не хочеш пива перед виходом? Чи келих вина? Що-небудь?

– Ні, але сподіваюся на твій пузатий гаманець, – сказала вона, взявши його за руку й вирішивши більше не сердитись. – Я завжди їм не менш ніж три хот-доґи. Особливо коли це останній ярмарок року.

Вони збиралися до Есті, містечка за двадцять миль на північ від Клівз-Міллза, котре намагалося уславитися з такого сумнівного приводу, як «АБСОЛЮТНО НАЙОСТАННІШИЙ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ ЯРМАРОК РОКУ В НОВІЙ АНГЛІЇ». Ярмарок мав закінчуватись у п’ятницю, на Гелловін.

– Зважаючи на те, що зарплата в нас у п’ятницю, то я в порядку. Маю вісім баксів.

– О… Боже… мій, – сказала Сара, закотивши очі. – Завжди знала, що коли збережу себе чистою, то одного дня знайду собі грошовитого спонсора.

Він усміхнувся й кивнув.

– Ми, сутенери, загрібаємо гроші величезною лопатою, кицю. Все, беру куртку, і йдемо.

Вона дивилася йому вслід із роздратуванням і прихильністю, і той голос, що зринав у її думках дедалі частіше – в душі, за книжкою, при підготовці до уроку, за готуванням вечері на одну персону, – знову вискочив на поверхню, як ті тридцятисекундні соціальні рекламки на телебаченні: «Він дуже приємний і все таке, з ним легко, він веселий, через нього не плачеш. Але чи це кохання? Тобто оце й усе? Навіть коли вчишся кататися без допоміжних коліщат, то впадеш кілька разів і зчешеш обидва коліна. Така плата за вхід. І це ж усього лиш велосипед».

– Ще забіжу до туалету, – гукнув він до неї.

– Ага. – Вона легенько всміхнулася. Джонні з тих людей, котрі неодмінно оголошують свої природні позиви – хтозна-чому.

Вона підійшла до вікна і визирнула на Мейн-стріт. Дітлахи збиралися на паркінгу біля «О’Майка», місцевої пивної-піцерії. Їй раптом захотілося бути з ними, однією з них, залишити позаду – чи попереду – оцю запаморочливу невизначеність. В університеті безпечно. То така казкова країна, в якій усі, навіть викладачі, можуть бути частиною компанії Пітера Пена і ніколи не вирости. І завжди будуть якісь Ніксони чи Еґню в ролі Капітана Гака.

Вона зустріла Джонні, коли вони у вересні почали працювати в школі, але знала його в лице ще з курсу викладання, котрий був спільним у їхніх програмах. Вона тоді гуляла з хлопцем із «Дельти-Тау-Дельти», і жоден з описів, справедливих для Джонні, не підходив Денові. Той був майже бездоганно вродливий, дотепний у такий гострий і невгамовний спосіб, від якого їй було трошечки неспокійно, сильний пияк, пристрасний коханець. Випивши, він іноді ставав злий. Вона пам’ятала вечір у бенґорській «Мідній рейці», коли таке сталося. Чоловік за сусіднім столиком якось пожартував з Денових слів про футбольну команду Університету Мейну, і Ден спитав, чи не бажає той піти додому зі скрученою шиєю. Чоловік вибачився, але Денові хотілося не вибачень, а бійки. Він почав метати дошкульні репліки про жінку, що сиділа з тим іншим чоловіком. Сара поклала долоню на Денову руку й попросила припинити. Ден струсив її долоню і дивно блиснув на неї сірими очима, від чого всі інші слова, що вона могла була вимовити, засохли в її горлі. Врешті Ден та інший чоловік вийшли надвір, і Ден побив того. Він бив його, допоки інший чоловік, котрому було за тридцять і в котрого наростав пивний живіт, не заверещав. Сара ніколи раніше не чула, як чоловіки верещать, і не хотіла почути таке знову. Їм довелося швидко йти звідти, бо бармен побачив, до чого хилиться, і викликав поліцію. Вона б пішла того вечора додому сама («Та невже?» – в’їдливо спитав внутрішній голос), але до гуртожитку було дванадцять миль, після шостої автобуси не ходили, а вона боялася ловити попутку.

Дорогою Ден не балакав. У нього була подряпина на щоці. Тільки одна подряпина. Коли вони повернулися до її гуртожитку, вона сказала, що не хоче більше його бачити.

– Як тобі заманеться, кицю, – сказав він так байдуже, що вона здригнулась.

І коли після інциденту в «Мідній рейці» він зателефонував удруге, вона знову пішла з ним. Частина її зненавиділа себе за це.

Так тривало весь той осінній семестр її останнього року навчання. Він водночас лякав і вабив її. Він був її першим справжнім коханцем і навіть тепер, за два дні до Гелловіну 1970 року, лишався її єдиним справжнім коханцем. Вони з Джонні ще не лягали разом до ліжка.

Ден був дуже вправний. Він користався нею, але був дуже вправний. Він не вживав ніяких засторог, тож їй довелося йти до університетського медпункту і недоладно розповідати про болючу менструацію, щоб отримати пігулку. У сексі Ден домінував над нею весь час. У неї з ним було небагато оргазмів, але декілька з них принесла сама його грубість, і за кілька тижнів до закінчення їхніх стосунків вона вже почала була відчувати сексуальну жадобу зрілої жінки, бажання, котре запаморочливо перепліталося з іншими почуттями: неприязню до Дена і до себе самої; відчуттям, що секс, який так сильно залежить від приниження й домінування, не може повною мірою вважатися хорошим; презирством до себе за нездатність покласти край стосункам, заснованим на руйнівних почуттях.

А цього року все швидко закінчилося. Його відрахували.

– Куди ти збираєшся далі? – боязко спитала вона, сидячи на ліжку його сусіда по кімнаті, поки він закидав свої речі у дві валізи.

Вона хотіла озвучити й інші, більш особисті питання. «Ти будеш десь недалеко? Шукатимеш роботу? Вечірні курси? У твоїх планах є місце для мене?» Останнє питання вона не була спроможна поставити найбільше за всі інші. Бо не була готова до жодної відповіді. Його відповідь на її єдине нейтральне питання і без того шокувала.

– Мабуть, до В’єтнаму.

– Що?

Він потягнувся до полиці, перебрав там папірці й кинув їй листа. Той прийшов з призовного пункту в Бенґорі – повістка з наказом з’явитися для медогляду.

– А ти не можеш викрутитися?

– Ні. Може. Не знаю. – Він запалив цигарку. – Я, мабуть, не пробуватиму викручуватися.

Вона вражено дивилася на нього.

– Мені набрид цей пейзаж. Коледж, тоді робота, тоді дружинонька з’явиться. Ти, мабуть, подавала заявку на місце дружиноньки. Не думай, що я про це не міркував. У нас би не вийшло. Ти знаєш це, і я теж. Ми не підходимо одне одному, Саро.

Отримавши відповідь на всі свої питання, вона втекла і ніколи більше його не бачила. Кілька разів зустрічала його товариша по кімнаті. Той отримав від Дена від січня до червня три листи. Його призвали й направили кудись на південь, на базову підготовку. І то були останні новини, які чув Денів сусід. Й останнє, що чула про нього Сара Брекнелл.

Спочатку вона думала, що все буде добре. Усі ті сумні та тужливі пісні, що завжди трапляються на радіо в машині після півночі, нібито не мали до неї жодного стосунку. Як і кліше про кінець роману, і напади плачу. Вона не підхопила нікого на швидку підміну і не пішла по барах. Більшість вечорів вона тихенько вчилась у своїй кімнаті. То було полегшення. Усе закінчилося чисто.

Тільки після зустрічі з Джонні на дискотеці учнів, що тільки перейшли до старшої школи (вони обоє потрапили туди наглядачами від школи, обох витягнули жеребом), вона зрозуміла, яким жахливим був її останній семестр. Ти нічого не бачиш, бо воно дуже близько, воно частина тебе. Зустрілися якось коло прив’язі в західному містечку два віслюки. Один – міський, на ньому тільки сідло й більш нічого. А другий належить золотошукачеві, він навантажений пакунками, причандаллям для табору і готування їжі, а ще чотирма мішками з рудою на сотню кілограмів. Його спина вигнута від ваги, як розіпнута гармошка. Міський віслюк каже:

– Ого який ти несеш вантаж.

А віслюк золотошукача питає:

– Який вантаж?

Пізніше її лякала та порожнеча – п’ять місяців дихання Чейна – Стокса[1]. Вісім, якщо рахувати літо, коли вона винайняла маленьку квартирку на Флеґґ-стріт у Візі і тільки те й робила, що подавала резюме на вчительську роботу та читала книжки в м’яких палітурках. Прокидалася, снідала, йшла на курси або співбесіду, поверталася додому, їла, дрімала (іноді по чотири години), знову їла, читала десь до пів на дванадцяту, дивилася шоу Кевіта, доки її не зморювало, лягала спати. Вона не пам’ятала з того періоду жодних розумових процесів. Жила за розкладом. Іноді відчувала туманний біль у череслах, «невтамовану жагу», як це іноді називали авторки романів, і тоді йшла в холодний душ або спринцювалася. Трохи згодом спринцюватися стало боляче, і це принесло їй певне гірке, відсторонене задоволення.

У той період вона іноді вітала себе з тим, як по-дорослому дає раду всій ситуації. Вона майже не думала про Дена – якого Дена, ха-ха. Пізніше зрозуміла, що в ті вісім місяців не думала ні про кого й ні про що інше. У ті вісім місяців усю країну трусило спазмами, але вона майже не помічала. Демонстрації, копи в шоломах і протигазах, напади на пресу з боку Еґню, розстріл у Кентському університеті, літня хвиля насильства, коли чорні й радикальні групи вийшли на вулиці, – усе це так само могло статися в якомусь нічному серіалі. Сара повністю загорнулася в те, як добре вона дає собі раду після Дена, як зручно влаштувалась і яке полегшення відчула, коли зрозуміла, що в неї все в повному порядку. Який вантаж?

Тоді вона почала викладати в старшій школі Клівз-Міллза, де пережила особистісний переворот після того, як шістнадцять років просиділа з іншого боку парти. Після того як зустріла Джонні Сміта (з таким абсурдним іменем, Джон Сміт, хіба він узагалі міг бути справжнім?). Після того як вибралася зі своїх глибин достатньо, щоб помітити, як він дивився на неї, не хтиво, а зі здоровою часткою високої оцінки того, як вона виглядає у світло-сірій в’язаній сукні.

Він запросив її в кіно: в «Затінку» саме йшов «Громадянин Кейн», і вона сказала «гаразд». Вони добре провели час, а вона подумала собі: «Без феєрверків». Їй сподобався його поцілунок на добраніч, і вона подумала: «Він і близько не Еррол Флінн». Вона усміхалася від його стилю балачки (надмірної) і думала: «Він хоче стати Генрі Юнгманом, коли виросте».

Пізніше того вечора, коли вона сиділа в спальні й дивилась, як Бетт Девіс грає стервозну кар’єристку в пізньому ефірі, деякі з тих думок повернулись, і вона завмерла, куснувши яблуко, вражена власною несправедливістю.

А голос, котрий не озивався більшу частину року, – не стільки голос сумління, скільки порівняльного досвіду – раптом заговорив: «Ти хочеш сказати, що він точно не Ден. Так?»

«Ні! – запевняла вона себе. – Не тільки, – додала доволі шоковано. – Я вже зовсім не думаю про Дена. Це… було дуже давно».

«Дуже давно були підгузки, – відповів голос. – А Ден пішов учора».

Вона раптом зрозуміла, що сидить сама у квартирі пізно ввечері, їсть яблуко, дивиться по телевізору кіно, яке їй геть не потрібне, і робить усе це тому, що це легше, ніж думати. Думати так нудно, особливо про себе і своє втрачене кохання.

Дуже шоковано.

Вона вибухнула слізьми.

Вона пішла з Джонні, коли він запросив її вдруге і втретє, і це теж стало одкровенням про її стан. Вона не могла сказати, що має інші плани, бо їх не було. Вона була розумною привабливою дівчиною, і її чимало запрошували на побачення після того, як роман з Деном завершився, але єдині запрошення, які вона прийняла, були поїсти гамбургерів з Деновим сусідом по кімнаті. І вона тепер усвідомила (жалюгідний гумор трохи пом’якшив відразу), що ходила на ті невинні побачення лиш для того, щоб розпитати бідолаху про Дена. Який вантаж?

Більшість її подруг із коледжу після випуску зникли за горизонтом. Бетті Гекман подалася з Корпусом Миру до Африки, чим украй збентежила заможних та консервативних бенґорських батьків, і Сара іноді гадала, що уґандійці думають про Бетті з її білою, не здатною до засмаги шкірою, попелясто-білявим волоссям і свіжою студентською вродою. Діні Стаббз пішла в аспірантуру в Г’юстоні. Рейчел Юрґенс одружилася зі своїм милим і наразі виношувала дитину десь у глибинах західного Массачусетсу.

Трохи оглушена, Сара мусила дійти висновку, що Джонні Сміт – перший друг, якого вона завела за дуже, дуже довгий час, – при тому, що в старшій школі була названа міс Популярністю. Вона прийняла запрошення кількох інших учителів, просто щоб мати з чим порівнювати. Один з них був Джин Седецкі, новий математик, зразу видно, досвідчений зануда. Інший, Джордж Раундз, негайно спробував полізти куди не треба. Вона дала йому ляпаса – а наступного дня йому стало нахабства підморгнути, проминаючи її в коридорі.

Але з Джонні було легко й весело. І він таки приваблював її фізично – хоч наразі вона й не могла сказати, наскільки сильно. Тиждень тому, після того як у п’ятницю їм дали вихідний для відвідування жовтневого з’їзду вчителів у Вотервіллі, він запросив її до своєї квартири на домашню вечерю зі спагеті. Поки соус булькав на плиті, він погнав за ріг по вино й повернувся з двома пляшками плодового. Як і оголошення походів до туалету, це теж якось було в стилі Джонні.

Після вечері вони подивилися телевізор і взялися цілуватись, і хто знає, куди це могло зайти, якби двійко його друзів, інструкторів з університету, не надійшли з заявою від викладацького складу про академічну свободу і не попросили Джонні подивитися й сказати, що він про неї думає. Він так і зробив, але з помітно меншим завзяттям, ніж звичайно. Вона помітила це і відчула потаємну, теплу втіху, а ще той біль у череслах – невтамовану жагу, котра теж її втішила, і того вечора вона не позбулася її через спринцювання.

Вона відвернулася від вікна й підійшла до канапи, на якій Джонні залишив маску.

– З Гелловіном, – пирхнула вона і трохи посміялася.

– Що? – гукнув Джонні.

– Кажу, що, як скоро не вийдеш, я піду без тебе.

– Уже скоро.

– Чудово!

Вона провела пальцем по джекіл-гайдівській масці – сумирний доктор Джекіл на лівій половині, недолюдок Гайд на правій. «Де ми будемо на День Подяки? – подумала вона. – А на Різдво?»

Від цієї думки нею пробіг веселий, збуджений дрож. Джонні їй подобався. Він абсолютно звичайний, милий хлопець.

Вона знову глянула на маску, на жахливого Гайда, що виростав з обличчя Джекіла, наче вузлувата карцинома. Її обробили флуоресцентною фарбою, щоб вона світилася в темряві.

Що в ньому звичайного? Нічого насправді. Якби він був такий звичайний, то чи намірився б надіти щось таке в школу і бути певним, що йому вдасться зберегти порядок у кімнаті для вільних уроків? І як виходить, що діти кличуть його Франкенштайном і все одно поважають? Що тут звичайного?

Джонні вийшов, проскочив крізь намистяну завіску, що відділяла спальню й ванну від вітальні.

«Якщо він захоче, щоб я лягла з ним сьогодні в ліжко, я погоджуся».

І то була дуже тепла думка, схожа на повернення додому.

– Чого це ти так усміхаєшся?

– Просто так, – сказала вона, кидаючи маску назад на диван.

– Ні, справді. Щось хороше?

– Джонні, – сказала вона, кладучи руку йому на груди й стаючи навшпиньки, щоб легенько поцілувати його. – Деякі речі ніколи не будуть розказані. Ходімо.

2

Вони зупинились у фоє внизу, щоб він застібнув свою джинсову куртку, а її очі притягнув плакат зі словом «СТРАЙК!», стиснутим кулаком і пломенистим тлом.

– Цього року буде ще один студентський страйк, – сказав він, простеживши за її поглядом.

– Через війну?

– Цього разу лише частково. В’єтнам, напади на військові кафедри й Кентський університет активізували більше студентів, ніж раніше. Навряд чи був колись такий час, коли буркотунів, що дарма займають місце в університеті, було так мало.

– Про кого ти кажеш «буркотуни»?

– Народ, який вчиться лише заради оцінок, не цікавлячись системою далі того, що вона видає їм на виході роботу з платнею в десять тисяч на рік. Буркотун – це студент, котрий не печеться ні про що інше, як про власну овечу шкуру. Але це в минулому. Більшість із них пробудилася. Будуть великі зміни.

– Для тебе це важливо? Ти ж уже випустився?

Він випростав спину.

– Мадам, я лишаюся вихованцем славного університету. Сміт, випуск 70-го. «Наповніть кухлі на честь любого Мейну».

Вона усміхнулася.

– Ходімо вже. Я хочу покататися на «Круть-верть», перш ніж його зачинять на ніч.

– Дуже добре, – сказав він, беручи її за руку. – У мене за рогом якраз припаркована твоя машина.

– Не забувай про вісім доларів. Вечір стелиться перед нами блискучим полотном.

Надворі було похмуро, але не дощило, і як на кінець жовтня було доволі тепло. Чверть місяця намагалася пробитися крізь шари хмар над їхніми головами. Джонні обійняв Сару, і вона притулилася ближче.

– Знаєш, ти мені страшенно подобаєшся, Саро.

Його тон був майже недбалий, але таки майже. Її серце трохи сповільнилось, а на наступний десяток ударів побігло швидше.

– Справді?

– Я так розумію, що той Ден тебе поранив, га?

– Я не знаю, що він мені зробив, – правдиво сказала вона.

Жовта блимавка світлофора за квартал позаду них то вмикала, то вимикала їхні тіні на бетоні.

Джонні нібито обдумав почуте.

– Я б не хотів такого робити, – нарешті сказав він.

– Так, я знаю. Але, Джонні… дай трохи часу.

– Так, – сказав він. – Час. Гадаю, у нас він є.

І ці слова повертатимуться до неї, наяву і ще більше у снах, забарвлені непередаваними гіркотою і втратою.

Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив перед нею пасажирські дверцята. Тоді обійшов машину і сів за кермо.

– Не змерзла?

– Ні, – сказала вона. – Чудовий вечір для ярмарку.

– Так і є, – погодився він і від’їхав від тротуару.

Вона подумки повернулася до тієї сміховинної маски. Джекілова половина, де крізь широко розкриту очницю здивованого доктора виднілося блакитне око Джонні («Отакої, здається, я вчора винайшов новий коктейль, але навряд чи його почнуть подавати в барах»), і та половина нормальна, тому що крізь неї було трохи видно Джонні. А Гайдова половина лякала її до нестями, бо око було заплющене до вузенької щілини. Там міг бути хто завгодно. Будь-хто. Наприклад, Ден.

Але коли вони дісталися ярмарку в Есті, де в темряві виблискували над центральною алеєю голі лампи, а довгі неонові спиці чортового колеса одні опускались, а інші піднімались, вона забула про маску. Вона була зі своїм хлопцем, і вони збиралися веселитися.

3

Вони йшли центральною алеєю рука в руці і не дуже балакали, а Сара зрозуміла, що заново переживає окружні ярмарки своєї юності. Вона виросла в Саус-Періс, майже уявному містечку в західному Мейні, і великим ярмарком називали той, що у Фрайбурзі. Для Джонні, павнельського хлопця, таким ярмарковим містечком, певно, був Топшем. Але насправді вони були всі однакові, та й з роками не дуже мінялися. Ставиш машину на ґрунтовому паркінгу, платиш два бакси на воротах, і щойно ступаєш на ярмаркову землю, як одразу відчуваєш запах хот-доґів, смажених перців і цибулі, бекону, солодкої вати, тирси й солодкого ароматного конячого лайна. Чуєш важкий гуркіт ланцюгів маленьких американських гірок, які звуться «Дикою мишею». Чуєш пахкання 22-го калібру в тирах, металеве відлуння голосу ведучого гри в бінґо з гучномовців, розвішаних навколо великого намету, заставленого довгими столами й складаними стільцями з місцевого похоронного бюро. Рок-н-рол змагався за панування з каліопою. Чулися розмірені вигуки зазивайлів: дві мішені, два постріли, виграйте набивну собачку для своєї дитини, гей-гей, ходіть сюди, робіть ставки, поки не виграєте. Нічого не змінювалося. Ти знову перетворювався на дитину, котра дозволяє і прагне, щоб її намахали.

– Ось! – сказала вона, зупиняючи його. – «Круть-верть»! «Круть-верть»!

– Аякже, – заспокійливо сказав Джонні. Він передав жінці в касі доларову банкноту, а та підсунула до нього два червоні квитки й два десятицентовики, лиш легенько відвівши погляд від журналу «Фотоплей».

– Що значить оце «аякже»? Чого це ти «аякжаєш» мені таким тоном?

Він знизав плечима. Його обличчя було надто невинним.

– Річ не в тому, що ти сказав, Джоне Сміт, а в тому, як ти це сказав.

Атракціон зупинився. Пасажири виходили й текли повз них – здебільшого підлітки в блакитних шерстяних сорочках або розстебнутих парках. Джонні повів її до дерев’яної рампи й віддав квитки оператору, котрий виглядав найбільш знудженою наділеною свідомістю істотою в цілому всесвіті.

– Нічого, – сказав він, коли оператор всадовив їх до однієї з маленьких круглих вагонеток і клацнув поручнем безпеки. – Просто вони ж рухаються по кругових рейках, так?

– Так.

– А ці маленькі кругові рейки вмонтовані у велике кругле блюдо, що теж собі обертається, так?

– Так.

– Ну, коли атракціон розкручується на повну, маленькі вагонетки, в яких ми сидимо, крутяться на маленьких кругових рейках й іноді розвивають прискорення 7g, а це всього на 5g менше за те, що випадає астронавтам, коли вони злітають з мису Кеннеді. І я знав одного хлопця… – Джонні довірливо схилився до неї.

– Ох, зараз буде одна з твоїх великих побрехеньок, – неспокійно сказала Сара.

– Коли тому хлопцю було п’ять, він упав з ґанку, і в нього у верхній частині хребта з’явилася така тріщинка, завтовшки з волосину. А тоді – через десять років – він пішов на «Круть-верть» на топшемському ярмарку, і… – Він знизав плечима, а тоді співчутливо поплескав її по долоні. – Але, певно, з тобою все буде гаразд, Саро.

– Ох… Я хочу зійти-и-и-и…

І «Круть-верть» закрутив їх, змішуючи центральну алею і решту ярмарку в суцільне розмите полотно з вогнів і облич, і вона верещала, і сміялася, і заходилася його лупцювати кулаками.

– Тріщинка-волосинка! – кричала вона на нього. – Зараз я тобі зроблю тріщинку, брехло таке!

– Ти вже відчуваєш, як підхрустує в шиї? – лагідно спитав він.

– Ах ти ж брехло!

Вони крутилися дедалі швидше, і, пролітаючи повз початкове місце – вдесяте? вп’ятнадцяте? – він схилився ближче і поцілував її, а вагонетка зі свистом летіла по своїх рейках, стискаючи їхні губи разом у щось таке гаряче, туге й збудливе. Тоді атракціон сповільнився, їхня вагонетка тарабанила об рейки дедалі менш охоче і нарешті зупинилася, гойдаючись та хитаючись.

Вони вибралися, і Сара стиснула його шию.

– Завтовшки з волосинку, гад такий! – прошепотіла вона.

Їх саме проминала гладка пані в блакитних штанях і пантофлях з ремінцями. Джонні звернувся до неї, показуючи пальцем на Сару.

– Мем, ця дівчина чіпляється до мене. Як побачите полісмена, перекажете йому?

– Ви, зелень, думаєте, що дуже розумні, – презирливо відказала гладка пані. Вона потупала до намету з бінґо, міцно стискаючи під рукою свою сумочку.

Сара безпорадно хихотіла.

– Ти неможливий.

– Я погано закінчу, – погодився Джонні. – Мати завжди так казала.

Вони знов пішли центральною алеєю рука в руці, вичікуючи, поки світ перестане нестійко хитатися у них під ногами й перед очима.

– То твоя мама побожна, так? – спитала Сара.

– Настільки баптистка, наскільки це можливо, – підтвердив Джонні. – Але непогана. Держить себе під контролем. Не може втриматися, щоб не видати мені кілька брошур, коли я вдома, але така вже вона є. Ми з татом змирилися з цим. Я, бувало, діставав її з цього приводу – питав, до кого Каїн пішов жити в землю Нод, якщо його мама з татом були першими людьми на землі, і все таке… Але вирішив, що це трохи жорстко, і перестав. Два роки тому я думав, що Юджин Маккарті може врятувати світ і принаймні баптисти не висувають кандидатом у президенти Ісуса.

– А твій батько не побожний?

Джонні засміявся.

– Не знаю про побожність, але він точно не баптист. – Подумавши хвильку, він додав: – Тато – тесля, – ніби це все пояснювало. Вона всміхнулася.

– Що б подумала твоя мати, якби дізналася, що ти гуляєш із католичкою, яка відійшла від віри?

– Попросила б привести тебе додому, – одразу сказав Джонні, – щоб всунути тобі кілька брошур.

Вона зупинилася, не відпускаючи його руки.

– Ти хотів би привести мене до себе додому? – спитала вона, пильно на нього дивлячись.

Довге приємне обличчя Джонні стало серйозним.

– Так, – сказав він. – Я б хотів, щоб ти з ними познайомилась… і вони з тобою.

– Чому?

– А ти не знаєш чому? – ніжно спитав він, і раптом її горло зімкнулось, а в голові запульсувало, ніби від крику, і вона міцно стиснула його долоню.

– Ох, Джонні, як ти мені подобаєшся.

– Ти мені подобаєшся ще більше, – серйозно сказав він.

– Поведи мене на чортове колесо, – раптом зажадала вона й усміхнулася. Годі балакати про таке – принаймні до того, як вона зможе зважити та обдумати, що і куди веде. – Хочеться піднятися нагору, щоб усе було видно.

– А можна поцілувати тебе нагорі?

– Двічі, якщо не баритимешся.

Він дав їй повести себе до каси, де віддав ще один долар. Заплативши, він сказав їй:

– Коли я вчився в старших класах, то знав одного хлопця, що працював на ярмарку, так він казав, що більшість парубків, які збирають оці штуки, п’яні як ніч і що вони не додивляються, як…

– Іди к бісу, – весело сказала вона. – Ніхто не житиме вічно.

– Але всі намагаються, ти помітила? – сказав він, ідучи вслід за нею до однієї з хитких гондол.

Виявилося, що він може поцілувати її на вершині підйому більше, ніж два рази, поки жовтневий вітер роздмухував її волосся, а центральна алея відкривалася їм, як підсвічений циферблат годинника в темряві.

4

Після чортового колеса вони пішли на карусель, хоч він і сказав їй прямо, що почуватиметься як дурко. Його ноги були такі довгі, що він міг стояти верхи над тими гіпсовими конячками. Вона злостиво розказала йому, що знала у школі одну дівчину, в котрої було слабе серце, от тільки ніхто не знав, що воно в неї слабе, і вона пішла на карусель зі своїм хлопцем, і…

– Одного дня ти пожалкуєш про це, – сказав він їй тихо і щиро. – Стосунки, побудовані на брехні, Саро, до добра не доводять.

Вона смачно зімітувала губами і язиком звук зовсім іншого отвору.

Після каруселі вони пішли до дзеркального лабіринту, насправді дуже хорошого, котрий нагадав їй той, що був у Бредбері в «Щось лихе насуває», коли маленька старенька вчителька майже загубилася навіки. Вона бачила в іншій частині лабіринту Джонні, що тинявся туди-сюди та махав їй рукою. Десятки Джонні, десятки Сар. Вони проминали одне одного, мелькали в неевклідових кутах і нібито зовсім зникали. Вона повертала ліворуч, повертала праворуч, билася носом об прозоре скло і безпорадно хихотіла, почасти через нервову клаустрофобну реакцію. Одне із дзеркал перетворило її на приземкуватого толкінівського гнома. Інше створювало апофеоз підліткової довготелесості, показуючи її з півкілометровими гомілками.

Нарешті вони вибрались, і він узяв їм пару хот-доґів і повне відерце жирних смажених картопляних паличок, котрі смакували так, як рідко буває з картопляними паличками після того, як минеш п’ятнадцятирічний вік.

Вони проминули балаган зі стриптизом. Перед входом стояли три дівчини в розшитих блискітками спідницях і бюстгальтерах. Вони підтанцьовували під стару мелодію Джеррі Лі Льюїса, а зазивайло вихваляв їх у мікрофон. «Ну ж бо, кицю, – ревів Джеррі Лі, і його піаніно завзято поширювалося на сусідні присипані тирсою алеї й атракціони. – Ну ж бо, кицю, бери бика за роги… тут трусить так, що віднімає ноги…»

– Клуб «Плейбой», – зачудовано мовив Джонні й засміявся. – На Гаррісон-Біч було схоже місце. Там зазивайло присягався, що дівчата можуть зняти тобі з носа окуляри зі зв’язаними за спиною руками.

– Звучить як дуже цікавий спосіб підхопити соціальну хворобу, – сказала Сара, і Джонні заіржав, мов кінь.

Вони відходили далі, і посилений голос зазивайла затухав позаду, а йому підігрувало бурхливе піаніно Джеррі Лі – як музика зі скаженого, прокачаного, але пом’ятого ретроавто, що було надто крутим, аби заглухнути, і ревіло голосом мертвих і затихлих п’ятдесятих, провіщаючи лихо. «Мужики, заходьте, не соромтеся, бо наші дівчата точно не соромляться, аніскілечки! Усе найкраще всередині… Доповніть свою освіту, подивіться програму в клубі “Плейбой”…»

– Не хочеш піти й доповнити свою освіту? – спитала вона.

Він усміхнувся.

– Я вже давно закінчив базовий курс із тієї дисципліни. Думаю, що не буду одразу братися за кандидатську.

Вона глянула на годинник.

– Джонні, вже пізно. А завтра навчальний день.

– Так. Але принаймні п’ятниця.

Вона зітхнула, подумавши про свій п’ятий урок у класі для вільних занять і сьомий урок нової літератури, – обидва класи були неможливо бешкетні.

Вони пробралися до головної частини алеї. Юрба рідшала. «Обертачка» закрилася на ніч. Двоє робітників із цигарками без фільтра, що звисали з їхніх ротів, накривали «Дику мишу» брезентом. Інший вимикав світло на «Метанні кілець».

– Ти щось робиш у суботу? – спитав він, зненацька заговоривши по-іншому. – Знаю, що питаю пізно, але…

– У мене плани, – сказала вона.

– Ох.

Вона подивилася на його пригнічений вигляд і не витримала. Дражнити його так було надто жорстоко.

– Я роблю щось разом з тобою.

– Справді? А, он як? Ох, це добре. – Він усміхнувся, і вона відповіла.

У її думках раптом озвався голос, котрий часом був таким же справжнім, як голос іншої людини.

«Ти знову почуваєшся добре, Саро. Почуваєшся щасливою. Хіба це не чудово?»

– Так і є, – сказала вона. Тоді швидко стала навшпиньки й поцілувала його. Змусила себе продовжити, щоб не встигнути побоятися й передумати. – Знаєш, тут, у Візі, іноді буває надто самотньо. Можливо, я могла б… залишитися вночі з тобою.

Він глянув на неї тепло і дбайливо, а ще ніби зважуючи почуте, від чого їй усередині стало лоскотно.

– Ти цього хочеш, Саро?

Вона кивнула.

– Саме цього.

– Гаразд, – сказав він і обійняв її.

– Ти певен? – спитала Сара трохи сором’язливо.

– Я просто боюся, щоб ти не передумала.

– Не передумаю, Джонні.

Він міцніше притиснув її до себе.

– Тоді це мій щасливий вечір.

Коли він говорив це, вони саме проминали «Колесо фортуни», і Сара пізніше пригадувала, що то була єдина розвага, ще відчинена, на тридцять метрів в один і в інший бік. Чоловік за прилавком щойно довизбирав з утоптаного ґрунту монетки, які повипадали з кишень гравців під час гарячішої пори. Можливо, це було останнє, що він робив перед закриттям, подумала вона. Позаду нього стояло велике колесо зі спицями, підсвічене електричними лампами. Він, певно, почув слова Джонні, тому що завів свою рутинну балачку майже автоматично, очима продовжуючи вишукувати блискучі кружальця на втрамбованій пилюці.

– Гей-гей-гей, містере, якщо відчуваєш, що удача пригрілася в кишені, розкрути «Колесо фортуни», оберни центи на долари. «Колесо» може все, випробуй удачу, десять центів – і «Колесо» закрутиться.

Джонні озирнувся на той голос.

– Джонні?

– Я відчуваю удачу в кишені, прямо як він каже. – Він усміхнувся до неї. – Якщо ти не проти…

– Ні, зроби це. Тільки не дуже довго.

Він знову глянув на неї тим відверто оцінливим поглядом, від котрого вона трохи слабшала, бо задумувалася, як воно – бути з ним. Її шлунок повільно перевертався, і їй стало трохи млосно від раптового сексуального бажання.

– Ні, недовго.

Він знову глянув на заводія. Алея позаду них уже майже спорожніла, суцільні хмари розтанули, а повітря прохололо. Вони троє вже видихали видиму пару.

– Випробуєш удачу, шановний мій юначе?

– Так.

Він перемістив готівку в передню кишеню ще коли вони прибули на ярмарок, а зараз вийняв рештки своїх восьми доларів. Нарахував долар вісімдесят п’ять.

Дошка для ставок була з жовтого пластику, а на ній у різних квадратах були прописані номери й можливі виграші. Вона була схожа на сітку на рулетках, але Джонні одразу побачив, що коефіцієнти на виграш тут такі, що гравець у Веґасі просто посірів би. Ставка на діапазон давала виграш усього лиш один до двох. За заклад грали аж два сектори – зеро і подвійне зеро. Він вказав на це заводієві, але той лиш знизав плечима.

– Якщо хочеться Веґаса, треба їхати до Веґаса, більше я нічого не можу сказати.

Але добрий настрій Джонні того вечора був непорушний. Усе почалося не дуже добре – з тієї маски, – але відтоді тільки кращало. По правді, це був найприємніший вечір, котрий він міг пригадати за кілька років, а може, й за весь час. Він глянув на Сару. Вона пашіла, очі блищали.

– Що скажеш, Саро?

Вона похитала головою.

– Це для мене китайська грамота. Що тут треба робити?

– Поставити на число. Або на червоне/чорне. Або на парне/непарне. Або на проміжок з десяти чисел. У всіх різні виплати. – Він дивився на заводія, а той невинно дивився у відповідь. – Принаймні так має бути.

– Постав на чорне, – сказала вона. – Ух, а це якось захоплює, га?

– Чорне, – сказав він і кинув один зі своїх десятицентовиків на чорний квадрат.

Заводій глянув на єдину монетку на всій ігровій зоні й зітхнув.

– Сильна ставка. – Він повернувся до «Колеса».

Рука Джонні ніби мимовіль піднеслася вгору й торкнулася лоба.

– Стривайте, – раптом сказав він. А тоді підсунув один зі своїх четвертаків на квадрат з написом «11–20».

– Це все?

– Аякже, – сказав Джонні.

Заводій крутнув колесо, і те завертілось у колі світла, в якому чорне зливалося з червоним. Джонні несвідомо тер лоба. Колесо почало сповільнюватись, і вони чули схоже на метроном цокання маленького дерев’яного вказівника, що клацав по кілочках, які розділяли числа. Воно докрутилося до 8, 9, уже ніби хотіло зупинитися на 10, а тоді перейшло на поле 11, клацнувши востаннє й зупинившись.

– Леді програє, джентльмен перемагає, – сказав заводій.

– Ти виграв, Джонні?

– Схоже, що так, – сказав Джонні, коли заводій додав ще два четвертаки до поставленого. Сара тихенько писнула, ледве помітивши, як заводій згріб десяточку.

– Казав же, це мій щасливий вечір, – мовив Джонні.

– Удача – це двічі, а раз – це випадок, – підкинув заводій. – Гей-гей-гей.

– Постав знову, Джонні, – сказала вона.

– Добре. Я залишу там, де воно є.

– Запускати?

– Так.

Заводій знов розкрутив колесо, і, поки воно вертілося, Сара потихеньку пробурмотіла до Джонні:

– Хіба ярмаркові колеса не підмайстровані?

– Колись були. А тепер штат проводить огляди, тож вони вже покладаються тільки на скажені шанси теорії ймовірності.

Колесо сповільнилось і почало цокати. Вказівник проминув 10 і зайшов у діапазон ставки Джонні, продовжуючи сповільнюватися.

– Давай, давай! – гукнула Сара. Кілька підлітків зупинилися подивитися.

Дерев’яний вказівник, що тепер повз дуже повільно, проминув 16 і 17, а тоді зупинився на 18.

– Джентльмен знову перемагає. – Заводій додав ще шість четвертаків до купки Джонні.

– Ти забагатів! – зраділа Сара й поцілувала його в щоку.

– У тебе фарт пішов, друже, – жваво погодився заводій. – Хіба ж можна кидати розпечену залізяку, коли треба кувати? Гей-гей-гей.

– Поставити знову? – спитав її Джонні.

– Чом би й ні?

– Так, давай ще, дядьку, – сказав один з підлітків. Значок на його куртці зображав Джиммі Гендрікса. – Цей чувак зняв з мене сьогодні кілька баксів. Буде дуже добре, якщо і його хтось роззує.

– Тоді й ти став, – сказав Джонні до Сари.

Він дав їй непарного четвертака зі свого стовпчика з дев’яти. Повагавшись якусь мить, вона поставила на 21. Ставки на певне число давали виграш один до десяти, сповіщало ігрове поле.

– А ти сидиш у середині смуги, так, друже?

Джонні глянув на вісім четвертаків, складених стовпчиком на полі, а тоді знову почав терти лоба, ніби відчував, як він починає боліти. Раптом він змів четвертаки зі столу й подзенькав ними у складених долонях.

– Ні. Крутни для леді. Я цього разу просто подивлюся.

Вона здивовано глянула на нього.

– Джонні?

Він знизав плечима.

– Чуйка така.

Заводій закотив очі, ніби просив небеса дати йому сил стерпіти цих дурнів, і знову розігнав колесо. Воно прокрутилося, затихло й спинилось. На подвійному зеро.

– Сектор закладу, сектор закладу, – проспівав заводій, і Сарин четвертак зник у його фартуху.

– Це чесно, Джонні? – ображено спитала Сара.

– Зеро і подвійне зеро дають виграш тільки закладові, – сказав він.

– Тоді ти правильно зробив, що прибрав свої.

– Мабуть, так.

– Крутити знову чи йти собі по каву? – спитав заводій.

– Крути, – сказав Джонні й поставив свої четвертаки двома стовпчиками по чотири на третій десяток номерів.

Поки колесо шуміло у своїй підсвіченій рамі, Сара спитала Джонні, не зводячи погляду з обертів:

– А скільки така штука може принести за один вечір?

До підлітків приєднався квартет зі старших глядачів, двох чоловіків і двох жінок. Чоловік з плечима будівельника сказав:

– Десь у районі п’яти-семи сотень доларів.

Заводій знову закотив очі.

– Якби ж ти був правий, друже, – сказав він.

– Гей, не треба мені тут прибіднятися, – сказав чоловік, схожий на будівельника. – Я двадцять років тому сам таку аферу крутив. Від п’яти до семи сотень за вечір, в суботу легко дві штуки. І це на чесному «Колесі».

Джонні стежив за колесом, котре вже крутилося досить повільно, щоб можна було розрізнити окремі числа, які пролітали по колу. Воно проскочило 0 і 00 один раз, тоді вже тихіше – вдруге, тоді продовжило сповільнюватися.

– Геть сильно розігналося, дядьку, – сказав один з підлітків.

– Стривайте, – сказав Джонні незвичним тоном.

Сара глянула на нього, на те, як його видовжене приємне обличчя дивно натяглося, на його темніші, ніж зазвичай, сині очі, відсторонені й далекі.

Вказівник підійшов до 30 і зупинився.

– Пішла спека, пішла спека, – покірно співав своєї заводій, а маленька юрба позаду Джонні й Сари дружно загукала.

Чоловік, схожий на будівельника, ляпнув Джонні по спині досить сильно, щоб той трохи заточився. Заводій потягнувся до коробки з-під сигар «Рой Тен» під прилавком і докинув чотири банкноти по долару поруч із вісьмома четвертаками Джонні.

– Досить? – спитала Сара.

– Ще раз, – мовив Джонні. – Якщо я виграю, цей чоловік заплатить нам за розвагу і тобі за бензин. А як програю, то ми втратимо пів бакса чи скільки.

– Гей-гей-гей, – тягнув заводій. Він уже розгорівся, повернув утрачений ритм. – Куди покладете, там і лежатиме. Підходьте, хто хоче, ставити веселіше, ніж дивитися. Колесо крутиться, удача не скупиться, де ся зупиняє, того ніхто не знає.

Чоловік, схожий на будівельника, і двоє підлітків підступили до Джонні й Сари. Трохи порадившись, підлітки видобули пів долара дріб’язку на двох і висипали на середній десяток. Чоловік, схожий на будівельника, представившись Стівом Бернгардтом, поклав долар на квадрат з написом «ПАРНЕ».

– А ти куди націлився, друже? – спитав заводій Джонні. – Залишиш лежати де лежить?

– Так, – сказав Джонні.

– Ох, дядьку, – мовив один з підлітків. – Спокушаєш долю.

– Мабуть, – сказав Джонні, і Сара всміхнулася до нього.

Бернгардт оцінливо зиркнув на Джонні й раптом перемістив свій долар на третій десяток.

– Та й чорт із ним, – зітхнув підліток, котрий казав, що Джонні спокушає долю. Він пересунув п’ятдесят центів, котрі вони назбирали з другом, на той самий десяток.

– Усі яйця в одній торбі, – коментував заводій. – Нехай так і буде?

Гравці ствердно промовчали. Кілька різноробів підсунули ближче, щоб подивитися; один з них був із подругою. Перед балаганом «Колеса фортуни» в потемнілому ігровому куточку ярмарку назбиралася поважна група людей. Заводій потужно крутнув своє колесо. За його обертами стежили дванадцять пар очей. Сара знову глянула на Джонні, думаючи про те, яке дивне в нього обличчя у цьому різкому, але й скрадливому світлі. Вона знову згадала про маску – Джекіл і Гайд, парне й непарне. Її шлунок крутнувся, від чого вона відчула легку слабкість. Колесо сповільнилося, почало цокати. Підлітки заходилися кричати, женучи його далі.

– Ще трохи, маленьке, – вмовляв його Стів Бернгардт. – Ще трохи, любе.

Колесо перецокало до третього десятка й зупинилося на 24. Юрба знову радісно заголосила.

– Джонні, тобі вдалося, вдалося! – кричала Сара.

Заводій свиснув крізь зуби від огиди й розплатився. Долар підліткам, два Бернгардту, десять і два по одному Джонні. Тепер перед ним лежало вісімнадцять доларів.

– Пішла спека, пішла спека, гей-гей-гей. Ще разочок, друже мій. «Колесо» сьогодні тебе любить.

Джонні глянув на Сару.

– Вирішуй ти, Джонні. – Але раптом їй стало неспокійно.

– Давай, дядьку, – підштовхував підліток зі значком із Джиммі Гендріксом. – Буде дуже добре роззути цього чувака.

– Нехай, – сказав Джонні. – Востаннє.

– Куди покладете, там і лежатиме.

Вони всі дивилися на Джонні, котрий одну мить замислено постояв і потер лоба. Його зазвичай веселе обличчя завмерло, посерйознішало й зібралося. Він дивився на колесо в рамці вогнів, і його пальці рівномірно терли гладеньку шкіру над правим оком.

– Хай лежить як лежить.

Юрба трохи пошепотілася.

– Ох, дядьку, це ти вже сильно спокушаєш.

– Йому пре, – намагався зважитися Бернгардт. Він озирнувся на дружину, котра знизала плечима, демонструючи, що гадки не має. – Прилипну вже до тебе, з усіма потрухами.

Підліток зі значком глянув на друга, котрий знизав плечима й кивнув.

– Гаразд, – сказав він, обертаючись до заводія. – Ми теж залишимо.

Колесо крутнулося. Сара чула, як позаду них один з різноробів побився об заклад з іншим проти того, що знову випаде третій десяток. Її шлунок знову крутнувся, але цього разу не зупинився, а просто продовжував робити одне сальто за іншим, і вона зрозуміла, що її нудить. На обличчі виступив холодний піт.

Колесо почало сповільнюватися на першому десятку, і один з підлітків спересердя замахав руками, але не відійшов. Воно процокало повз 11, 12, 13. Заводій нарешті повеселішав. Цок-цок-цок, 14, 15, 16.

– Пройде далі, – сказав Бернгардт. У його голосі чулося захоплення.

Заводій дивився на своє «Колесо» так, ніби дуже хотів простягти руку й зупинити його. Воно процокало повз 20, 21 і спинилося на секторі з написом 22.

Юрба, що вже наросла до майже двадцяти людей, знову тріумфально загорлала. Здавалося, тут зібралися всі, хто ще залишався на ярмарку. Сара почула краєм вуха, як різнороб, що програв свій заклад, пробурчав щось на зразок «Пощастило серуну» і розплатився. Їй у голові гупало. Ноги раптом стали жахливо нестійкі, а м’язи – розім’яклі й ненадійні. Вона швидко поблимала кілька разів, але отримала за ці зусилля тільки нудотну дозу запаморочення. Світ ніби нахилився під пологим кутом, наче вони й досі сиділи на «Круть-верть», а тоді знову вирівнявся.

«Я з’їла поганий хот-доґ, – похмуро подумала вона. – Ось що буває, коли випробовуєш удачу на окружному ярмарку, Саро».

– Гей-гей-гей, – сказав заводій без ентузіазму й розплатився. Два долари підліткам, чотири – Стіву Бернгардту, а тоді – купку Джонні: три десятки, п’ятірку й ще один.

Заводій не стрибав від радості, але лишався добродушним. Якщо високий худий парубок з гарненькою білявкою знову поставить на третій десяток, заводій майже напевне поверне все, що їм виплатив. Гроші не належали худому, поки лежали на ігровому полі. А якби той і забрав їх зараз? Ну, він підняв тисячу доларів на «Колесі» тільки сьогодні, тож міг дозволити собі трохи виплатити. Чутка, що хтось виграв на «Колесі» Сола Драммора, розійдеться широко, і завтра гра піде краще, ніж будь-коли. Переможці дають хорошу рекламу.

– Куди покладете, там і лежатиме, – завів він.

До поля підступили ще кілька глядачів, кладучи на нього свої десятки й четвертаки. Але заводій дивився тільки на свого грошовитого гравця.

– Що скажеш, парубче? Хочеш поцілити в місяць?

Джонні подивився на Сару.

– Ти не проти… чуєш, із тобою все гаразд? Ти біла мов стіна.

– Живіт, – сказала вона й спромоглась усміхнутися. – Мабуть, у хот-дозі щось було. Може, поїдемо додому?

– Аякже. Звісно.

Він збирав пожмакані купюри у стосик, аж тут йому на очі знову трапилося «Колесо». Тепла турбота про неї згасла в них. Його очі ніби знов потемнішали, стали холодними й оцінливими.

«Він дивиться на те колесо, як хлопчики – на свою мурашину ферму», – подумала Сара.

– Одну хвилинку, – сказав він.

– Гаразд, – відповіла Сара.

Але тепер, окрім нудоти в шлунку, на неї напали й памороки в голові. І з нижньої частини живота почулися бурчання, що дуже їй не подобалося. Тільки не задній клапан, Господи. Будь ласка.

Вона подумала: «Він не заспокоїться, доки все не програє».

А тоді, з дивною впевненістю: «Але він не програє».

– Що скажеш, друзяко? – спитав заводій. – Тут чи там, за чи проти.

– Майно чи лайно, – сказав один з різноробів, і навколо нервово зареготали. У Сари попливло в думках.

Джонні раптом підіпхнув купюри й четвертаки в куток ігрового поля.

– Що ти робиш? – спитав направду вражений заводій.

– Усю пачку на 19, – сказав Джонні.

Сара придушила стогін, хоч він так і просився назовні.

У натовпі забурмотіли.

– Не перегинай, – сказав Стів Бернгардт на вухо Джонні.

Джонні не відповів. Він дивився на «Колесо» з чимось схожим на байдужість. Його очі здавалися майже фіолетовими.

Раптом почувся якийсь дзвін, і Сара спочатку подумала, що він пролунав тільки в її вухах. Тоді вона побачила, як інші, хто поставив був свої гроші, згребли їх усі назад, залишаючи Джонні грати самого.

«Ні! – Вона зрозуміла, що хоче кричати. – Не так, не самого, це нечесно…»

Вона прикусила язика. Боялася, що її може знудити, якщо вона розкриє рота. Шлунку стало геть зле. Виграний Джонні стосик лежав самотній під різким світлом. П’ятдесят чотири долари, а виплата за виграш на конкретному номері – десять до одного.

Заводій облизнув губи.

– Містере, правила вимагають не приймати ставок на один номер, якщо вони більші за два долари.

– Та годі, – гаркнув Бернгардт. – Ти не повинен приймати і ставки на десяток, більші за десять баксів, а щойно спокійно прийняв вісімнадцять. Що, підгузок набух?

– Ні, просто…

– Вирішуй, – різко сказав Джонні. – Або так, або інак. Моїй дівчині недобре.

Заводій оцінив натовп. Натовп відповів йому ворожими поглядами. Кепсько. Вони не розуміють, що хлопак викидає свої гроші у прірву, а він намагається його стримати. До біса їх. Юрбі не сподобається ані одне, ані друге. Нехай парубок спробує повторити свій номер і програє, щоб можна вже було зачинитися на ніч.

– Ну, – мовив він, – якщо тільки серед вас нема інспектора… – Він повернувся до «Колеса». – Колесо крутиться, удача не скупиться, де ся зупиняє, того ніхто не знає.

Заводій крутнув, і номери на колесі розпливлися. Якийсь час, що здався набагато довшим, ніж тривав насправді, не чулося нічого, крім гудіння «Колеса фортуни», лопотання клаптя брезенту десь на нічному вітрі й нудотного биття в Сариній голові. Подумки вона благала Джонні обійняти її, але він просто мовчки стояв, поклавши руки на ігрове поле, а очі втупивши в колесо, котре, здавалось, намірилося крутитися вічно.

Нарешті воно сповільнилося достатньо, щоб Сара почала розрізняти числа, і вона побачила 19 – 1 і 9, яскраво-червоні на білому тлі. Вгору і вниз, вгору і вниз. Мірне гудіння «Колеса» розбилося на окремі цок-цок-цоки, дуже гучні в застиглому повітрі.

Тепер числа марширували повз вказівник чітким строєм.

Один з різноробів зачудовано гукнув: «Богом клянуся, воно точно буде недалеко!»

Джонні спокійно стояв, стежив за «Колесом», і Сарі тепер здавалося (хоч то могла бути й слабкість, що перекочувалася в її животі давлючими, перистальтичними хвилями), що його очі стали майже геть чорні. «Джекіл і Гайд», – подумала вона і раптом без пам’яті злякалася його.

Цок-цок-цок.

Колесо доклацало до другого десятка, проминуло 15 і 16, цокнуло на 17, а тоді, повагавшись одну мить, і на 18. На останньому «цок!» воно стало навпроти вказівника з сектором 19. Юрба перестала дихати. Воно повільно оберталося, підвівши вказівник до маленької шпильки, що розділяла 19 і 20. На чверть секунди здалося, що та шпилька не втримає вказівник у секторі 19, що залишки інерції прокрутять колесо до 20. Тоді воно трохи обернулося в інший бік, витративши всю силу, і завмерло.

На мить від юрби не було чути нічого. Ані звуку.

Тоді один з підлітків, розігрітий і приголомшений:

– Дядьку, та ти ж виграв п’ятсот сорок доларів.

Стів Бернгардт:

– Ніколи не бачив такої серії. Ніколи.

Тоді люди радісно закричали. Джонні плескали по спині, гупали кулаками. Вони пропихалися повз Сару, щоб торкнутися його, і на мить, коли їх розділили, вона відчула первісну, гидотну паніку. Її, безсилу, торсали то в один бік, то в інший, а шлунок перевертався як скажений. Десяток післявидів «Колеса» скакав перед очима чорними колами.

За мить Джонні був поруч із нею, і вона з кволою радістю побачила, що то справді Джонні, а не зосереджений манекен, що дивився на останній запуск «Колеса». Він виглядав переполошеним і стривоженим за неї.

– Кицю, мені так шкода, – сказав він, і вона полюбила його за це.

– Усе гаразд, – відповіла вона, не знаючи, так це чи ні.

Заводій кахикнув.

– «Колесо» зачиняється на ніч, «Колесо» зачиняється.

Натовп невдоволено, але поступливо загудів.

Заводій глянув на Джонні.

– Мені доведеться видати вам чек, юний джентльмене. Я не тримаю стільки готівки.

– Гаразд, нехай, – сказав Джонні. – Тільки покваптесь. Моїй пані справді кепсько.

– Аякже, чек, – сказав Стів Бернгардт із нескінченним презирством. – Він дасть тобі чек, який у банку просто не приймуть, та ще й притягнуть гармату, щоб вистрілити ним подалі. А він тим часом уже зимуватиме у Флориді.

– Мій любий сер, – почав заводій. – Запевняю вас, що…

– Матінку свою запевняй, може, вона й повірить, – сказав Бернгардт. Він раптом сягнув через ігрове поле й ухопив щось під прилавком.

– Гей! – зойкнув заводій. – Це вже грабунок!

Юрбу начебто не дуже вразили його заяви.

– Будь ласка, – пробурмотіла Сара. Їй вихрилося в голові.

– Мені начхати на гроші, – раптом сказав Джонні. – Пропустіть нас, будь ласка. Пані недобре.

– Ох, дядьку, – сказав підліток із Джиммі Гендріксом на значку, але вони з приятелем неохоче відступили вбік.

– Ні, Джонні, – сказала Сара, хоч на той час вона стримувала блювання тільки силою волі. – Забери свої гроші.

П’ятсот доларів були зарплатнею Джонні за три тижні.

– Розплатися, дешеве теленькало! – заревів Бернгардт. Він витяг з-під прилавка сигарну коробку, відіпхнув її вбік, навіть не глянувши, сягнув рукою ще раз і цього разу виловив сталевий ящичок із замком, пофарбований промисловою зеленою фарбою. Він гупнув ним об ігрове поле. – Якщо тут не знайдеться п’ятисот сорока баксів, то я з’їм свою сорочку на очах усіх присутніх. – Він опустив важку й тверду долоню на плече Джонні. – Почекай хвилинку, синку. Зараз ти отримаєш свій виграш, або мене звуть не Стів Бернгардт.

– Справді, сер, там не так багато…

– Плати давай, – сказав Стів Бернгардт, налігши Джонні на плече, – або я подбаю про те, щоб ти закрився. Не жартую. Щиро тобі кажу.

Заводій зітхнув і засунув руку до кишені. Видобув ключ на тонкому ланцюжку. Юрба видихнула. Сара не могла залишатися з ними довше. Її шлунок ніби роздуло, а тоді він завмер, наче в мерця. Усе готувалося покинути його – усе і зі швидкістю потяга. Вона відбігла від Джонні й пробилася крізь натовп.

– Люба, ти в порядку? – спитав її жіночий голос, і Сара наосліп похитала головою.

– Саро! Саро! – гукнув Джонні.

«Від Джекіла і Гайда… не сховаєшся», – недоладно подумала вона. Флуоресцентна маска ніби висіла їй перед очима в темряві алеї, поки вона оббігала карусель. Вона вдарилася плечем об ліхтарний стовп, заточилася, вхопилася за нього, і її знудило. Усе вивергалося ніби аж від самих п’ят, судомлячи шлунок, стискаючи його в хворий, слизький кулак. Вона не стримувалася.

«На запах наче солодка вата», – подумала вона і зі стогоном вивернулася ще раз, а тоді ще раз. Перед очима танцювали плями. Остання судома викинула назовні самі вже тільки слиз із повітрям.

– Ох, божечки, – кволо сказала вона і вчепилася за стовп, щоб не впасти.

Десь позаду Джонні кликав її на ім’я, але вона ще не могла відповісти, та й не хотіла. Її шлунок трохи влігся, і в ту мить їй хотілося тільки стояти в темряві й вітати себе з тим, що вона жива, що пережила цей вечір на ярмарку.

– Саро? Саро!

Вона двічі сплюнула, щоб трохи очистити рота.

– Я тут, Джонні.

Він обійшов карусель із гіпсовими конячками, що застигли посеред стрибка. Вона побачила, як він стискає в одній руці пачку зеленуватих папірців, не помічаючи того.

– Усе гаразд?

– Ні, але вже краще. Вивернуло.

– Ох. Ох, Боже. Ходімо додому. – Він обережно взяв її за руку.

– Ти отримав свої гроші.

Він глянув на пачку банкнот у руці й механічно запхнув їх до кишені штанів.

– Так. Частину або все – не знаю. Той здоровань їх перерахував.

Сара витягла з сумочки хустинку й утерла нею губи. «Ковток води, – подумала вона. – Я б душу продала за ковток води».

– Треба було стежити, – сказала вона. – Це немало грошей.

– Знайдені гроші добра не приносять, – хмуро сказав він. – Одне з прислів’їв моєї матері. У неї таких мільйони. І вона смерть як не любить азартні ігри.

– Непереборний баптизм, – сказала Сара і раптом конвульсивно здригнулася.

– Ти як? – стурбовано спитав він.

– Дрижаки, – відповіла вона. – Коли дійдемо до машини, я хочу, щоб пічка гріла на повну і… ох, Боже, зараз знову буде.

Вона відвернулася від нього і зі стогоном вивергнула слину. Тоді заточилася. Він притримав її обережно, але твердо.

– До машини дійдеш?

– Так. Уже все добре.

Але голова боліла, в роті тхнуло, а м’язи спини й живота ніби повідлипали від кісток, розтягнулися й болюче провисли.

Вони повільно пройшли разом алеєю, човгаючи тирсою, проминаючи намети, що вже позачинялися й згорнулися на ніч. Позаду них пропливла тінь, і Джонні різко озирнувся, певно, усвідомлюючи, скільки грошей лежить у його кишені.

То був один з підлітків – десь років п’ятнадцяти. Він соромливо всміхнувся.

– Сподіваюся, вам покращає, – сказав він до Сари. – Це точно якийсь хот-доґ. Дуже легко нарватися на якийсь непевний.

– Бге, не згадуй про них, – сказала Сара.

– Допомогти вам дійти до машини? – спитав підліток Джонні.

– Ні, дякую. Ми дійдемо.

– Тоді я пожену, бо вже пора. – Він затримався ще на хвильку, його полохлива усмішка розширилася. – Було дуже приємно побачити, як ви роззули отого.

Він покрокував у темряву.

Сарин маленький білий універсал був єдиною машиною, що лишилася стояти в темряві паркінгу; він зіщулився під натрієвою лампою, як занедбане, загублене цуценя. Джонні відчинив для Сари пасажирські двері, і вона обережно сповзла на сидіння. Він заскочив за кермо й завів двигун.

– Через кілька хвилин прогріється, – сказав він.

– Нехай. Мені вже тепло.

Він глянув на неї й побачив на обличчі свіжий піт.

– Можливо, тебе треба доправити до лікарні, – сказав він. – Якщо це сальмонела, то все може бути серйозно.

– Ні, мені краще. Я просто хочу доїхати додому й заснути, а тоді прокинутися рівно на стільки, щоб зателефонувати до школи, сказати, що я захворіла, і лягти спати далі.

– Не переймайся тим, щоб прокинутися. Я перекажу, що тебе не буде, Саро.

Вона вдячно глянула на нього.

– Справді?

– Аякже.

Вони вже прямували до головного шосе.

– Мені так шкода, що я не можу повернутися з тобою до твоєї квартири, – сказала Сара. – Справді й щиро.

– Не твоя провина.

– Звісно, моя. З’їла поганий хот-доґ. Безталанна Сара.

– Я кохаю тебе, Саро, – сказав Джонні.

Він сказав це вголос, тож слова вже не можна було забрати назад, вони зависли між ними в рухомій машині й чекали, що з ними робитимуть далі.

Вона зробила все, що могла.

– Дякую тобі, Джонні.

Далі вони їхали в затишній тиші.