Читать книгу Мертва зона - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 8
Частина перша
Колесо фортуни
Розділ п’ятий
Оглавление1
Герб і Вера Сміти повернулися до Павнела і знову вплелись у тканину своїх буднів. Того грудня Герб закінчив роботу над будинком у Даремі. Їхні заощадження справді танули, як передбачала Сара, і вони подали заяву до влади штату про допомогу в надзвичайній ситуації. Це зістарило Герба майже настільки, наскільки зістарила сама аварія. У його уявленні ДНС – то була лише гарна назва для «допомоги малозабезпеченим», або ж «милостині». Він ціле життя важко й чесно працював руками і думав, що не настане той день, коли йому доведеться брати в держави бодай долар. Але день настав.
Вера підписалася на три нові журнали, що приходили поштою через нерівні проміжки часу. Усі три були погано надруковані, а ілюстровані, здавалось, талановитими дітьми. «Божі летючі тарілки», «Прийдешнє преображення» й «Екстрасенсорні чудеса Господні». «Верхня кімната», що й досі приходила щомісяця, тепер іноді лежала нечитаною по три тижні, а інші журнали вона зачитувала до дірок. У них вона знайшла чимало мудрого про аварію Джонні й за вечерею зачитувала ці перлини своєму втомленому чоловікові високим, пронизливим голосом, що тремтів від екзальтації. Герб упіймав себе на тому, що дедалі частіше просить її помовчати, а якось навіть крикнув, щоб вона закрила рота й дала йому спокій з тими нісенітницями. Коли він так робив, вона зиркала на нього, як довгострадниця, зі співчуттям і болем, а тоді відступала нагору, де продовжувала свої заняття. Вона почала листуватися з тими журналами, обмінюватися листами з авторами й іншими однодумцями, яким випала схожа доля.
Більшість її кореспондентів були добросердечні, як сама Вера, люди, котрі прагнули допомогти й полегшити незносний тягар її болю. Надсилали молитви й молитовні камені, надсилали наговори, надсилали обіцянки включити Джонні в їхні вечірні розмови зі Всевишнім. Але траплялися й такі, що були не ким іншим, як аферистами й аферистками, і Герба тривожила жінчина дедалі сильніша нездатність їх розпізнати. Приходила пропозиція отримати поштою відщеплений уламок Істинного Хреста Господнього всього за $99,98. Пропозиція отримати флакон води, набраної з джерела в Лурді, котра майже напевно сотворить чудо, якщо нею окропити лоб Джонні. Та коштувала $110 плюс доставка. Дешевшим (і привабливішим для Вери) варіантом була касета з безперервно записаним двадцять третім псалмом і отченашем, начитаним євангелістом з півдня Біллі Гамбером. Якщо ввімкнути її біля надголів’я Джонні на скількись тижнів, вона майже точно приведе до чарівного видужання, якщо вірити брошурі. Додатковим благословенням (тільки для замовлень цього місяця) мала стати підписана фотографія самого Біллі Гамбера.
Що швидше росло її захоплення цими псевдорелігійними цяцянками, то частіше Герб мусив втручатися. Іноді він потай рвав її чеки й просто відновлював у чековій книжці попередній баланс. Але коли пропозиція вимагала готівки, йому доводилося прямо забороняти це – і Вера почала віддалятися, дивитися на нього з недовірою, як на грішника й безбожника.
2
Дні Сари Брекнелл були заповнені школою. Як і вечори, вони не дуже відрізнялися від тих, котрі настали після розриву з Деном; вона опинилася в якомусь лімбі, чекала, поки щось станеться. У Парижі мирні перемовини зайшли в глухий кут. Ніксон наказав продовжити бомбардування Ханоя, незважаючи на протести як усередині країни, так і за кордоном. На пресконференції він видобув зображення, котрі вичерпно доводили, що американські літаки не бомбили лікарень у Північному В’єтнамі; але він скрізь пересувався на армійському гелікоптері. Розслідування жорстокого зґвалтування і вбивства офіціантки з Касл-Рока забуксувало після того, як випустили на свободу мандрівного маляра, котрий якось три роки пролежав у психіатричній лікарні штату в Оґасті: всупереч загальним очікуванням, алібі маляра було непробивним. Дженіс Джоплін кричала свій блюз. Париж (другий рік поспіль) оголосив, що сукні й спідниці довшатимуть, але вони не довшали. Сара туманно усвідомлювала все це, як голоси з іншої кімнати, де без кінця тривала якась малозрозуміла вечірка.
Випав перший сніг – просто припорошив землю, тоді припорошив удруге, а за десять днів до Різдва була буря, котра на день позакривала школи, і вона сиділа вдома і дивилася, як сніг заповнює Флеґґ-стріт. Її короткі стосунки з Джонні – вона навіть не могла з повним правом назвати їх романом – стали тепер частиною іншої пори року, і вона відчувала, як він вислизає від неї. То було панічне відчуття, ніби якась частина її тонула. Тонула в днях.
Вона багато прочитала про травми голови, кому й ушкодження мозку. Прочитане не збадьорило. Вона дізналася про дівчинку з містечка в Меріленді, котра пролежала в комі шість років; дізналася про юнака з Ліверпуля, котрого вдарило гаком на тросі в порту, де він працював, і котрий пролежав у комі чотирнадцять років, доки не згас остаточно. Помалу той дужий молодий портовик обірвав свої зв’язки зі світом, схуд, втратив волосся, зорові нерви позаду очей дегенерували до стану вівсянки, тіло поступово набуло зародкового положення, коли його зв’язки почали вкорочуватися. Він розвернув час назад, знову став зародком, що плавав у плацентарних водах коми, а його мозок деградував. Розтин після смерті показав, що звивини головного мозку розгладилися, залишивши фронтальні й префронтальні частки майже зовсім гладенькими й порожніми.
«Ох, Джонні, це нечесно, – подумала вона, дивлячись, як на вулиці падає сніг, заповнюючи світ порожньою білістю, ховаючи опале літо й червоно-золотисту осінь. – Це нечесно, тебе треба відпустити туди, куди можна піти».
Кожні півтора-два тижні вона отримувала листа від Герба Сміта: у Вери були свої друзі через листування, а в нього – свої. Він писав широко й розмашисто, старомодною авторучкою.
«Ми обоє живі й здорові. Так само чекаємо того, що станеться далі, як, мабуть, і ти. Так, я трохи почитав і знаю те, про що ти з доброти й тактовності не написала у своєму листі, Саро. Виглядає все кепсько. Але, звісно, ми надіємося. Я не вірю в Бога так, як Вера, але вірю у власний спосіб, і я думаю – чому він не забрав Джонні одразу, якщо вже вирішив? Чи є на те якась причина? Мабуть, ніхто цього не знає. Ми просто надіємося».
В іншому листі:
«Цього року мені доводиться робити всі різдвяні закупи, бо Вера вирішила, що Різдво – гріховний звичай. Ось чому я кажу, що їй дедалі гіршає. Вона завжди вважала, що це скоріше святий день, аніж свято (якщо ти розумієш, про що я), і якби вона побачила, що я пишу “Різдво” замість “Різдво Христове”, то думаю, що їй би захотілось “устрелити того хулителя”. Вона завжди казала, треба пам’ятати, що це день народження Ісуса Христа, а не Санта-Клауса, але ніколи раніше не виступала проти закупів до нього. Насправді вони їй колись подобалися. А тепер, здається, вона тільки те й робить, що виступає проти. Вона нахапалася купи чудернацьких думок від тих людей, з якими листується. Божечки, як же я хотів би, щоб вона припинила і знову стала звичною Верою. В іншому в нас усе гаразд. Герб».
І різдвяна листівка, над якою вона трошки поплакала:
«Найкращі побажання цієї святкової пори від нас обох, і якщо ти захочеш приїхати до нас і провести Різдво з парою “стариганів”, гостьова спальня готова. У нас із Верою все гаразд. Сподіваємося, що новий рік буде кращим для нас усіх. Герб і Вера».
Вона не поїхала до Павнела на різдвяні канікули, почасти тому, що Вера продовжувала відступати у власний світ (хроніка того відступу читалася між рядками Гербових листів), а почасти через те, що їхній взаємозв’язок тепер здавався дивним і далеким. Нерухому фігуру в ліжку бенґорської лікарні колись було видно зблизька, але зараз вона ніби дивилася на нього не з того краю телескопа пам’яті; він став як той чоловічок з надувними кульками – далекий і маленький. Тому їй здалося доречнішим зберігати дистанцію.
Мабуть, Герб теж це відчув. Коли 1970 рік змінився на 1971-й, його листи стали приходити рідше. В одному з них він підійшов наскільки можливо близько до того, щоб сказати їй жити своїм життям далі, а в останніх рядках написав, що навряд чи така гарна дівчина не має з ким ходити на побачення.
Але вона не ходила на побачення і не хотіла цього. Джин Седецкі, вчитель математики, котрий одного разу влаштував їй вечір, що, здавалось, тягнувся тисячу років, почав запрошувати її на зустрічі непристойно скоро після аварії Джонні, і його було важко відвадити, але зараз їй здавалося, що її натяки нарешті почали пробиватися до нього. Скоріше б уже.
Коли-не-коли її запрошували інші чоловіки, й один з них, студент-юрист на ім’я Волтер Гезлетт, доволі сильно її приваблював. Вона познайомилася з ним на новорічній вечірці в Енн Страффорд. Сара хотіла просто коротко показатися там, але залишилася надовго і розмовляла здебільшого з Гезлеттом. Сказати «ні» було на диво важко, але вона сказала, тому що надто добре розуміла джерело його привабливості: Волт Гезлетт був високий, з буйною гущею русявого волосся й похилою, напівцинічною усмішкою – він сильно нагадував їй Джонні. Геть неправильна причина зацікавитися чоловіком.
На початку лютого її запросив механік, котрий лагодив їй машину в «Клівз-Міллз Шеврон». Вона майже погодилась, а тоді відступила. Його звали Арні Тремонт. Він був високий, оливковошкірий і по-хижацьки усміхнений і вродливий. Трохи нагадував їй Джеймса Броліна, що грав другорядного персонажа в серіалі про доктора Велбі, а ще більше – одного члена студентського братства «Дельта-Тау-Дельта» на ім’я Ден.
Краще почекати. Почекати й подивитися – може, щось станеться.
Але нічого не ставалося.
3
Того літа 1971 року Ґреґ Стіллсон, на шістнадцять років старший і мудріший за торгівця Бібліями, котрий забив собаку до смерті в покинутому айовському дворі, сидів у задній кімнаті свого свіжозаснованого агентства нерухомості й страхування в Ріджвеї, що в Нью-Гемпширі. За ці роки він не дуже зістарився. Навколо очей з’явилося мереживо зморшок, волосся стало довшим (але в дуже консервативних межах). Він і досі був дебелим, і стілець під ним скрипів, коли він на ньому обертався.
Він сидів, палив цигарку «Пелл Мелл» та дивився на чоловіка, що зручно розвалився на стільці навпроти. Дивився на нього, як зоолог міг би дивитися на новий вид.
– Побачив щось цікаве? – спитав Сонні Елліман.
Елліман був на зріст під два метри. Носив прадавню, задубілу від бруду джинсову куртку з відрізаними рукавами й ґудзиками. Сорочки під нею не було. На його голих грудях висів нацистський залізний хрест, чорний у білому хромовому оздобленні. Пряжка ременя, що залягла прямо під його значним пивним животом, була великим черепом зі слонової кості. З-під підкасаних штанин стирчали збиті квадратні носаки пустельних черевиків. Волосся він мав до плечей, заплутане й лискуче від жирного поту й машинного мастила. З одного вуха звисала сережка у вигляді свастики, також чорна в білому хромовому оздобленні. Він крутив шолом на кінчику тупого пальця. На спину куртки був приторочений червоний чорт, що либився й показував роздвоєного язика. Над чортом був напис «Чортова дюжина», а під ним – «Сонні Елліман, президент».
– Ні, – сказав Ґреґ Стіллсон. – Не бачу нічого цікавого, але бачу декого, хто підозріло нагадує мені сраку ходячу.
Елліман трохи напружився, а тоді розслабився й засміявся. На противагу бруду, майже відчутному на дотик тілесному запаху і нацистській символіці, його темно-зелені очі були не позбавлені розуму і навіть почуття гумору.
– Назви мене останнім псом, дядьку, – сказав він. – Мені воно не вперше. Зараз сила у тебе.
– Визнаєш це, га?
– Аякже. Я залишив своїх хлопців у Гемптоні, сюди приїхав сам. На свою голову. – Він усміхнувся. – Але якби тобі колись довелось опинитися в схожій ситуації, то ти б краще молився, щоб твої нирки були броньовані.
– Я ризикну, – сказав Ґреґ. Він зміряв Еллімана поглядом. Обидва були чималі чоловіки. Він прикинув, що Елліман переважить його кілограмів на двадцять, але більша частина того надлишку з’явилася від пива. – Я міг би тебе винести, Сонні.
Обличчя Еллімана знову склалося в добродушну усмішку.
– Може, й так. А може, й ні. Але ми не так граємо, дядьку. Усі ті старі американські джонвейнівські штучки. – Він нахилився вперед, ніби видаючи велику таємницю. – Особисто я, коли мені зараз випадає шматок маминого яблучного пирога, ніколи не проминаю нагоди насрати на нього.
– Брудний у тебе язик, Сонні, – м’яко сказав Ґреґ.
– Чого ти від мене хочеш? – спитав Сонні. – Чого б тобі не перейти зразу до цього? Бо ще пропустиш свої джейсійські збори.
– Ні, – сказав Ґреґ, і досі незворушний. – Джейсійці збираються вечорами щовівторка. Часу в нас скільки захочеш.
Елліман з огидою видув з грудей повітря.
– Так от я думав, – вів далі Ґреґ, – що це ти чогось хотітимеш від мене. – Він витягнув шухляду й дістав звідти три пластикові мішечки з марихуаною. До трави були домішані кілька гелевих капсул. – Знайшов це в твоєму спальнику, – сказав Ґреґ. – Поганий-поганий-поганий Сонні. Огидна поведінка. Не проходь на два поля вперед, не візьми з банку двісті доларів. Пересунь свою фішку прямо до нью-гемпширської в’язниці штату.
– У тебе не було ордера на обшук, – сказав Елліман. – Мене зможе витягти навіть адвокатова дитина, і ти це знаєш.
– Нічого я такого не знаю, – сказав Ґреґ Стіллсон. Він приліг на спинку стільця й закинув лофери, куплені в сусідньому штаті Мейн в «Л.Л. Бін», собі на стіл. – Я велика людина в цьому містечку, Сонні. Кілька років тому я приповз до Нью-Гемпширу майже тягнучи задні ноги, а тепер у мене тут розгорнута непогана операція. Я допоміг міській раді вирішити кілька проблем, серед яких – що робити з усіма тими дітлахами, котрих шеф поліції ловить з наркотою… о, я не маю на увазі таких поганців, як ти, Сонні, – з такими зайдами ми знаємо, що робити, коли впіймаємо їх зі скарбами, схожими на ті, що лежать оце зараз на столі… Я кажу про хороших місцевих дітей. Ніхто ж насправді не хоче їм лихого, розумієш? І я придумав, що можна вдіяти. Замість того щоб слати їх до тюрми – приставте їх до громадських робіт, сказав я. І вийшло чудово. Тепер у нас найзавзятіший психотроп на три міста навкруг тренує малих бейсболістів і дуже добре вправляється.
Елліман, вочевидь, знудився. Ґреґ раптом скинув черевики зі столу й гупнув ними об підлогу, а тоді схопив вазу з логотипом Університету Нью-Гемпширу й метнув її повз Сонні. Вона свиснула в трьох сантиметрах від його носа, пролетіла через усю кімнату й розлетілася об бюро, що стояло в кутку. Елліман уперше наполошився. І на мить обличчя цього старшого, мудрішого Ґреґа Стіллсона стало обличчям молодшого чоловіка, убивці собак.
– Краще слухай, коли я говорю, – тихо сказав він. – Тому що ми тут обговорюємо твою кар’єру на наступні років десять. І якщо ти не дуже цікавишся кар’єрою, в якій вибиватимеш на номерних знаках дурні написи, то краще слухай уважно, Сонні. Вдай, що ти знову вперше прийшов до школи, Сонні. Тобі дуже треба зрозуміти все правильно і з першого разу, Сонні.
Елліман подивився на уламки вази, а тоді знову на Стіллсона. Нелегкий спокій змінився справжньою цікавістю. Йому вже давненько не бувало аж так цікаво. Він поїхав по пиво, бо знудився. Поїхав один, бо знудився. І коли цей здоровань зупинив його блакитною мигалкою на панелі свого «універсала», Сонні Елліман вирішив, що матиме справу ще з одним карикатурним місцевим помічником шерифа, який захищає свою територію і робить стійку на великого та злого байкера на прокачаному «гарлі-девідсоні». Цей тип інакший. Він… він…
«Скажений! – зрозумів Сонні й відчув радість од цього відкриття. – У нього тут дві нагороди за допомогу громаді, фото з ротаріанцями та “Левами”, і він віцепрезидент джейсійців у цьому засраному містечку, а наступного року стане президентом, але ж він скажений, як та всрана блоха!»
– Гаразд, – сказав він. – Я уважно слухаю.
– У мене була доволі смугаста кар’єра, можна так сказати, – повів Ґреґ. – Бувало, я злітав, але бувало, що й падав. Кілька разів зачіпав плечем закон. Що я хочу цим сказати, Сонні, то це те, що у мене до тебе немає жодних упереджень. На відміну від місцевих. Вони прочитали в «Юніон Лідері», що ти й твої дружки-байкеренята роблять у Гемптоні цього літа, і їм хочеться каструвати вас усіх іржавою бритвою «жилетт».
– Це не «Чортова дюжина», – сказав Сонні. – Ми приїхали сюди з дальших кутків штату Нью-Йорк, щоб трохи повалятися на пляжі, дядьку. Ми у відпустці. Громити кантрі-шинки – не наш стиль. Там зараз рвуть собі сраку «Ангели пекла» і відділення «Чорних вершників» з Нью-Джерсі, але знаєш, кого там найбільше? Діток з коледжу. – Губа Сонні вигнулась. – Але в газеті цього не пишуть, га? Вони скоріше звернуть усе на нас, ніж на милих Сьюзі та Джимів.
– Ви колоритніші, – м’яко сказав Ґреґ. – І Вільям Льоб із «Юніон Лідера» не любить байк-клубів.
– Гад голомозий, – пробурмотів Сонні.
Ґреґ висунув шухляду й дістав пласку пляшечку бурбону «Лідер».
– Я за це вип’ю, – сказав він. Тоді з хрустом скрутив кришку й випив половину одним ковтком. Сильно видихнув, протер змоклі очі й простягнув бурбон через стіл.
– Хочеш?
Сонні добив пляшечку. Теплий вогонь піднявся від шлунка до горла.
– Оце підпалило, – хекнув він.
Ґреґ закинув голову назад і засміявся.
– Ми знайдемо спільну мову, Сонні. Нутром відчуваю, що знайдемо.
– Чого ти хочеш? – знову спитав Сонні, тримаючи порожню пляшку.
– Нічого… тепер. Але в мене є передчуття… – Очі Ґреґа затуманилися, майже затухли. – Я сказав, що я велика людина в Ріджвеї. Я збираюся йти в мери на наступних виборах і переможу. Але це…
– Тільки початок? – підказав Сонні.
– Стартова лінія, щось таке. – Обличчя Ґреґа лишалося замисленим. – Я вмію закінчувати почате. Люди це знають. Я добре працюю. Я відчуваю… що в мене чимале майбутнє. Верхньої межі немає. Але я… точно не можу сказати… про що йдеться. Розумієш?
Сонні тільки знизав плечима.
Замислений вираз Ґреґа щез.
– Але є одна байка, Сонні. Про мишку, котра витягла кольку з левової лапи. Вона це зробила, щоб відплатити леву за те, що той не з’їв її кілька років тому. Знаєш таку?
– Може, й чув, як був малий.
Ґреґ кивнув.
– Так от, зараз – твоє «кілька років тому», Сонні…Сонні… хоч би що там сталося далі. – Ґреґ підіпхнув пластикові пакетики через стіл. – Я тебе не з’їм. Хоч і міг би, як ти розумієш. Адвокатова дитина тобі б не допомогла. У цьому місті, коли менш як за двадцять миль точаться заколоти в Гемптоні, тобі не допоміг би й драний Кларенс Дерроу. Ці люди з радістю тебе засадять.
Елліман не відповів, але він підозрював, що Ґреґ має рацію. У його травичці не було нічого важкого – найсильнішими там були дві «коричневі бомби», – але колектив батьків милих Сьюзі та Джимів радо зашле його ламати каміння в Портсмуті з поголеною головою.
– Я тебе не з’їм, – повторив Ґреґ. – Сподіваюся, ти згадаєш про це через кілька років, якщо мені в лапі застрягне колька… або якщо в мене знайдеться для тебе перспективна робота. Не забудеш?
Вдячність не належала до обмеженого каталогу людських емоцій Сонні Еллімана, але інтерес і цікавість серед них були. Він відчував до цього дядька, Стіллсона, одне і друге. Ота скаженість у його очах натякала багато на що, але аж ніяк не на нудьгу.
– Хто знає, де ми будемо через кілька років? – пробурмотів він. – Може, нас усіх уже не стане, дядьку.
– Просто не забувай про мене. Я не прошу більшого.
Сонні глянув на розбиту на друзки вазу.
– Не забуду, – сказав він.
4
1971 рік минув. Нью-гемпширські пляжні протести відгули своє, і бурчання власників закладів на першій лінії приглушувалося покращеним балансом на їхніх рахунках. Невідомий персонаж на ім’я Джордж Макґоверн до сміху рано оголосив про намір іти в президенти. Усі, хто стежив за політикою, знали, що кандидатом від Демократичної партії в 1972 році стане Едмунд Маскі, і були такі, хто вірив, що він таки зможе збити з ніг Троля з Сан-Клементе й покласти його на лопатки.
На початку червня, перед тим як школярі розійшлися на літо, Сара знову зустрілася зі студентом-юристом. Вона зайшла до магазину побутової техніки вибрати тостер, а він шукав подарунок батькам до річниці весілля. Він спитав, чи хотіла б вона піти з ним у кіно: до міста завітав новий Клінт Іствуд – Брудний Гаррі. Сара пішла. І вони вдвох добре провели час. Волтер Гезлетт відростив бороду і вже не так нагадував їй Джонні. По правді, їй ставало дедалі важче згадати, як саме Джонні виглядав. Його обличчя ясно приходило до неї тільки у снах, в яких він стояв перед «Колесом фортуни», стежив, як воно крутиться, його обличчя було холодним, а блакитні очі стемнішали до чудного і трохи лячного темно-фіолетового відтінку. Він стежив за «Колесом», ніби то був його власний заповідник.
Вони з Волтом почали бачитися дуже часто. З ним було легко. Він нічого не вимагав або, коли й вимагав, робив це настільки помірно й поступово, що це лишалося непомітним. У жовтні він спитав у неї, чи може подарувати їй невеличкий діамант. Сара спитала, чи можна подумати на вихідних. Тієї суботи вона поїхала до Медичного центру східного Мейну, отримала в реєстратурі спецперепустку з червоними краями й пройшла до інтенсивної терапії. Вона просиділа коло ліжка Джонні годину. Надворі завивав у темряві осінній вітер, обіцяючи холод, обіцяючи сніг, обіцяючи сезон смерті. До річниці ярмарку, «Колеса» і лобового зіткнення біля болота лишалося шістнадцять днів.
Вона сиділа, слухала вітер і дивилася на Джонні. Бинти зняли. Шрам на лобі починався за два сантиметри вище від правої брови й звивався вгору, заходячи у волосся. Саме волосся побілішало, від чого їй згадався вигаданий детектив з книжок Еда Макбейна про 87-му дільницю – його звали Коттон Гоуз. Сарині очі не бачили ознак дегенерації, хіба що неуникну втрату ваги. Просто юнак, якого вона ледве знала, міцно спав.
Вона нахилилась і ніжно поцілувала його в губи, ніби стару казку можна було обернути навиворіт і її цілунок міг його збудити. Але Джонні спав.
Вона пішла, повернулася до квартири у Візі, лягла на ліжко й заплакала, а вітер гуляв темним світом зовні, жбурляючи перед собою зібране жовте й червоне листя. У понеділок вона сказала Волту, що коли той справді хоче подарувати їй діамант – маленький, – то вона носитиме його з радістю й гордістю.
Таким був 1971 рік для Сари Брекнелл.
На початку 1972 року Едмунд Маскі пустив сльози під час пристрасної промови на вулиці коло штабу чоловіка, про котрого Сонні Елліман був відгукнувся як про «гада голомозого». Джордж Макґоверн з аутсайдера внутрішньопартійного відбору став фаворитом, і Льоб утішно оголосив, що народ Нью-Гемпширу не любить плаксіїв. У червні Макґоверна висунули. Того ж місяця Сара Брекнелл стала Сарою Гезлетт. Вони з Волтом одружилися в Першій методистській церкві в Бенґорі.
Менш ніж за три кілометри звідти Джонні Сміт продовжував спати, і думка про нього, раптова й жахлива, прийшла до Сари, коли Волт цілував її перед любими браттями й сестрами, що зібралися на весіллі. «Джонні», – подумала вона й побачила його як тоді, коли ввімкнулося світло: наполовину Джекілом, наполовину Гайдом. Вона на мить заклякла у Волтових руках, а тоді все минулося. Пам’ять, образ, хоч би що то було – зникло.
Після довгих роздумів і обговорення з Волтом вона запросила батьків Джонні на весілля. Герб приїхав сам. Після урочистостей вона спитала, чи в порядку Вера.
Він роззирнувся довкола, побачив, що вони на мить лишилися самі, і швидко ковтнув залишки скотчу з содовою. За минулі півтора року він постарів на п’ять літ, подумала Сара. Волосся порідшало. Зморшки на обличчі стали глибші. Він носив окуляри обережно, як люди, що наділи їх недавно, і крізь тонкі лінзи його очі виглядали втомленими й зраненими.
– Ні… не дуже, Саро. По правді, вона зараз у Вермонті. Чекає кінця світу.
– Що?
Герб розповів, що пів року тому Вера почала листуватися з групою людей, котрі звали себе Американським товариством Останніх Часів. У ньому головували Гаррі Л. Стонкерз і його дружина, обоє з Расіна, що у Вісконсіні. Містер і місіс Стонкерз заявляли, що їх під час відпочинку на природі в наметах підбирала летюча тарілка. Їх доправили на небеса, котрі, як виявилося, не в сузір’ї Оріона, а на планеті земного типу, що оберталася навколо Арктура. Там вони спілкувалися з суспільством ангелів і бачили рай. Стонкерзам указали, що Останні Часи вже близько. Їх наділили даром телепатії й відіслали назад зібрати на Землі докупи кількох достойних – для першого ковчегу на небо, так би мовити. Тож десятеро таких зібралися разом, придбали ферму на північ від Сент-Джонсбері й оселилися там на сім тижнів, чекаючи на тарілку, що прибуде й підбере їх.
– Звучить як… – почала Сара, а тоді закрила рота.
– Я знаю, як воно звучить, – сказав Герб. – Як божевілля. Те місце коштувало їм дев’ять тисяч. Там нема нічого, крім обваленого фермерського будинку з двома акрами дохлого чагарнику. Вера вклала сімсот доларів – усе, що могла. Я не міг зупинити її нічим… хіба що помістити на лікування. – Він помовчав, а тоді всміхнувся. – Але негоже балакати про таке на твоєму весіллі, Саро. Вам із твоїм парубком випаде все найкраще. Я впевнений.
Сара всміхнулась у відповідь, наскільки змогла.
– Дякую, Гербе. А ви… Тобто, як думаєте, вона…
– Чи повернеться? А, так. Якщо до зими світу не прийде кінець, думаю, що вона повернеться.
– Ох, я вам бажаю всього найкращого, – сказала вона та обійняла його.
5
На фермі у Вермонті не було печі, тож коли летюча тарілка не прибула до кінця жовтня, Вера повернулася додому. Тарілка не прилетіла, сказала вона, тому що вони ще не були бездоганні – не випалили несуттєву й гріховну окалину зі своїх життів. Але вона була піднесена й духовно екзальтована. Їй був знак уві сні. Можливо, їй не судилося полетіти до раю на тарілці. Вона дедалі ясніше розуміла, що муситиме натомість направляти свого хлопчика, вказувати йому правильну путь, коли він вийде зі свого трансу.
Герб прийняв її й любив, як тільки міг, – і життя продовжилося. Джонні пролежав у комі вже два роки.
6
Ніксона переобрали. Американські хлопці почали повертатися додому з В’єтнаму. Волтер Гезлетт ходив складати екзамен на юриста, і йому запропонували спробувати знову пізніше. Сара Гезлетт продовжувала викладати в школі, а він зубрив матеріал до своїх тестів. Учні, котрі були дурними й незграбними першаками, коли вона прийшла до цієї школи, вже стали випускниками. Пласкі груди дівчат повипиналися. Дрібнота, котра попервах губилася в коридорах, тепер грала за шкільну баскетбольну команду.
Прийшла і минула друга арабо-ізраїльська війна. Прийшов і минув нафтовий бойкот. Травматично високі ціни на паливо прийшли і не минули. Вера Сміт ствердилася в переконанні, що Христос має повернутися з-під землі на Південному полюсі. Ці розвіддані базувалися на інформації з нової брошури (сімнадцять сторінок, ціна – чотири з половиною долари), що називалася «Тропічне підземелля Боже». Приголомшлива гіпотеза автора була в тому, що рай насправді під нашими ногами і найлегша точка входу до нього – Південний полюс. Один з розділів брошури звався «Екстрасенсорний досвід полярних дослідників».
Герб указав їй, що менш як рік тому вона була переконана, що рай Десь Там, скоріше за все, крутиться навколо Арктура.
– Я набагато скоріше повірю в це, ніж у таку маячню про Південний полюс, – сказав він їй. – Врешті, і в Біблії сказано, що рай на небі. А тропічне місце під землею там називається…
– Годі! – різко сказала вона. Її губи стислися в білу лінію. – Нема чого глузувати з того, чого не розумієш.
– Я не глузував, Веро, – тихо сказав він.
– Господь знає, чому невірний насміхається, а язичник лютує, – сказала вона.
У її очах горів отой сухий вогник. Вони сиділи за столом на кухні, перед Гербом лежав старий J-подібний анкерний болт для сантехніки, перед Верою – стосик старих випусків «National Geographic», котрі вона прочісувала в пошуках історій та зображень на тему Південного полюса. Надворі хмари невпинно тікали з заходу на схід, а з дерев сипалося листя. Знову настав жовтень, а жовтень завжди був для неї найгіршим місяцем. Місяцем, у якому той сухий вогник спалахував у її очах частіше й лишався там на довше. І саме в жовтні його думки завжди зрадницьки зверталися до того, щоб залишити їх обох. Свою дружину з цілком імовірним психічним діагнозом і свого заснулого сина, котрий, певно, вже мертвий у будь-якому практичному сенсі. Просто зараз Герб крутив у руках J-подібний болт, визирав у вікно на неспокійне небо і думав: «Я міг би зараз збирати речі. Закинув би все в кузов пікапа й поїхав. Може, до Флориди. Небраски. Каліфорнії. Хороший тесля може заробляти гроші будь-де. Просто встав би й поїхав».
Але він знав, що не поїде. Просто жовтень був його місяцем для думок про втечу, як для Вери – місяцем відкриття якоїсь нової прямої лінії до Ісуса й кінцевого спасіння єдиної дитини, котру вона спромоглася виносити у своїй бракованій утробі.
Тепер він простягнув руку через стіл і взяв її долоню, худу і страшенно кістляву, – долоню старої жінки. Вона здивовано звела на нього очі.
– Я дуже тебе люблю, Веро, – сказав він.
Вона всміхнулась у відповідь і на одну тремку мить стала сильно схожа на дівчину, до котрої він залицявся і котру здобув, дівчину, котра жартома вгріла його щіткою для волосся в їхню весільну ніч. То була ніжна усмішка, її очі раптом прояснилися, потеплішали, наповнилися взаємною любов’ю. Надворі знову вийшло сонце, проганяючи величезні клапті тіні геть з поля позаду їхнього будинку.
– Я знаю це, Герберте. Я тебе теж люблю.
Він поклав другу долоню поверх її й стиснув.
– Веро, – сказав він.
– Що? – Її очі були ясні… раптом вона повернулася до нього, повністю повернулась, і він зрозумів, наскільки страшно далеко вони розійшлися за минулі три роки.
– Веро, якщо він ніколи не прокинеться… Боже борони, але якщо ні… Ми ж усе одно залишимося одне в одного, так? Тобто…
Вона висмикнула руку. Його долоні, в яких він легенько тримав її, обняли порожнечу.
– Ніколи такого не кажи. Ніколи не кажи, що Джонні не прокинеться.
– Я тільки хотів сказати, що ми…
– Звісно, він прокинеться, – сказала вона, дивлячись із вікна на поле, яким без кінця перебігали тіні. – Так для нього задумав Бог. О так. Думаєш, я цього не знаю? Знаю, повір мені. Господь приберіг для мого Джонні великі речі. Я чула його своїм серцем.
– Так, Веро, – сказав він. – Гаразд.
Її пальці метнулися до «National Geographic», знайшли їх і знов заходилися гортати сторінки.
– Я знаю, – сказала вона по-дитячому вередливим голосом.
– Гаразд, – тихо сказав він.
Вона дивилася свої журнали. Герб підпирав підборіддя долонями, визирав на сонце й тіні й думав, як швидко після золотого, підступного жовтня настає зима. Він бажав, щоб Джонні помер. Він любив свого сина з найпершого дня. Бачив захват на крихітному обличчі, коли Герб приніс до хлопцевого візка маленьку деревну жабку й поклав живу істоту в його долоні. Він навчив Джонні рибалити, кататися на ковзанах, стріляти. Він просидів над ним усю ніч під час жахливого нападу грипу в 1951 році, коли хлопцева температура доповзла до запаморочливих 40,5. Він ховав сльози рукою, коли Джонні випускався з відзнакою і виступав з промовою від учнів – і виголосив її з пам’яті й не запнувшись. Стільки спогадів про нього: як він учив його водити машину, як вони стояли з ним на носі «Болеро», коли одного року подалися на канікули до Нової Шотландії (Джонні було вісім, він сміявся, захоплений рухом корабля вгору-вниз по хвилях), як він допомагав йому з домашніми завданнями, як допомагав будувати хатку на дереві, допомагав розібратися з похідним компасом, коли Джонні був у скаутах. Усі спогади скупчилися разом без жодного хронологічного порядку – Джонні був у них єдиною ниткою, Джонні, що так завзято досліджував світ, котрий у кінці так його скалічив. І тепер він бажав, щоб Джонні помер, ох, як він хотів, щоб той помер, щоб серце того перестало битися, щоб розгладились останні сигнали на енцефалограмі, щоб той просто тріпнувся й затух, як ґніт у калюжці воску, – щоб помер і відпустив їх.
7
В обідню пору спекотного літнього дня менш як за тиждень після Дня Незалежності того 1973 року до придорожнього бару «Кеті» в Сомерсворті, Нью-Гемпшир, прибув продавець громовідводів; і десь не дуже далеко звідти, певно, грози тільки чекали свого народження в теплих стовбурах літніх висхідних потоків повітря.
Він накопичив чималу спрагу і зупинився біля «Кеті», щоб просто пом’якшити її парою пив, а не щось продати. Але через силу звички він глянув на дах низької будівлі в стилі ранчо, і його нічим не порушена горизонтальна лінія на тлі розжареного, як метал, неба змусила продавця знову полізти до машини по потерту замшеву валізу зі зразками.
Усередині «Кеті» було темно, прохолодно і тихо, і тільки на стіні бурчав щось приглушений кольоровий телевізор. З народу було кілька завсідників і власник за шинквасом, що одним оком дивився серіал «Як крутиться світ» разом зі своїми клієнтами.
Продавець громовідводів опустився на стілець за шинквасом і поклав валізу зі зразками на сусідній стілець ліворуч.
– Здоров, друже. Що замовиш?
– «Бад», – сказав продавець громовідводів. – І набери келих собі, якщо ти не проти.
– Я ніколи не проти, – сказав власник.
Він повернувся з двома келихами, взяв у продавця долар і залишив три десятинки на шинквасі.
– Я Брюс Керрік, – сказав власник і простягнув руку.
Продавець громовідводів потиснув її.
– А я Догей, – сказав він. – Ендрю Догей. – Він відпив половину келиха.
– Радий знайомству, – сказав Керрік. Він відійшов налити молодій жінці з жорстким обличчям ще одну «текілу санрайз», а тоді знову підійшов до Догея. – Не тутешній?
– Ні, – визнав Догей. – Продавець. – Він озирнувся. – Тут завжди так тихо?
– Ні. Народ надходить на вихідних, а на тижні я працюю в нуль. Основний прибуток у нас – від приватних вечірок, якщо вони трапляються. Я не голодую, але й на «кадиллаку» не катаюся. – Він указав пальцем-пістолетом на келих Догея. – Обновити?
– І собі теж, містере Керрік.
– Брюс. – Він засміявся. – Ви хочете мені щось продати.
Коли Керрік повернувся з пивом, продавець громовідводів сказав:
– Я зайшов, щоб трохи вичахнути, а не продавати. Але коли вже ви спитали…
Він тренованим рухом витяг на шинквас валізу зі зразками. Ті дзенькнули всередині.
– Ох, зараз почнеться, – сказав Керрік і засміявся.
Двоє завсідників, один – старий із бородавкою на повіці, другий – молодий у сірій робі, підійшли подивитися, що продає Догей. Жінка з жорстким обличчям і далі дивилася «Як крутиться світ».
Догей витягнув три громовідводи, один – довгий та з мідною кулею нагорі, другий – коротший, а третій – з керамічними провідниками.
– Що за біс… – мовив Керрік.
– Громовідводи, – оголосив старий завсідник і гигикнув. – Він хоче вберегти цю наливайку він гніву Божого, Брюсі. Прислухайся до людини добренько.
Він знову засміявся, і чоловік у сірій робі також. Обличчя Керріка потемнішало, і продавець громовідводів зрозумів, що шанс на продаж він мав раніше, а зараз той зник без сліду. Він був хорошим продавцем, достатньо хорошим, аби побачити, що, як це іноді буває, тут склалася дивна комбінація осіб та обставин, котрі своєю дивиною усунули будь-яку надію на продаж іще до того, як йому випала нагода показати свою пропозицію. Він сприйняв це по-філософськи й усе одно зачитав свій виступ, здебільшого через силу звички:
– Коли я виходив з машини, то помітив, що цей чудесний заклад не обладнано відводами блискавок і що він збудований з дерева. Так от, за невеличку ціну і на легких кредитних умовах, якщо ви їх оберете, я можу гарантувати, що…
– Що блискавка гахне в це саме місце о четвертій пополудні, – сказав чоловік у сірій робі й усміхнувся.
Старий завсідник реготнув.
– Містере, без образ, – сказав Керрік, – але гляньте он туди. – Він указав на золотий цвяшок на невеликій дерев’яній дошці біля телевізора й блискучого ряду пляшок. На той цвяшок був нашпилений цілий стосик папірців. – Ото все – рахунки. Їх треба сплатити до п’ятнадцятого. Вони написані червоними чорнилами. Ви бачите, скільки людей зараз тут випиває? Мені треба бути обережним. Треба…
– Я про це й кажу, – зграбно втрутився Догей. – Треба бути обережним. І придбання трьох або чотирьох громовідводів – це дуже обачне надбання. Тут є про що переживати. Ви ж не хочете, щоб усе це зникло одним махом через блискавку одного літнього дня, так?
– Він був би не проти, – сказав старий завсідник. – Забрав би страховку й гайнув би до Флориди. Хіба нє, Брюсі?
Керрік неприязно глянув на старого.
– Можна поговорити і про страховку, – втрутився продавець громовідводів. Чоловік у сірій робі втратив інтерес і відійшов собі. – Ваша плата за пожежну страховку знизиться, якщо…
– У мене страховка одним пакетом, – сухо сказав Керрік. – Слухайте, я просто не можу це собі дозволити. Мені шкода. Може, якщо ви балакатимете зі мною наступного року…
– Ну, може, я так і зроблю, – сказав продавець громовідводів, здаючись. – Мабуть, так і зроблю.
Ніхто не вірить у те, що його може вдарити блискавкою, доки його не вдарило, – неспростовний факт. Не можна було переконати Керріка в тому, що це найдешевший варіант страховки від пожежі. Але Догей був філософом. Врешті-решт, він сказав правду, коли говорив, що зайшов охолонути.
Щоб довести це, а також те, що він анітрохи не образився, він замовив ще пива. Але цього разу не врівноважив його кухлем для Керріка.
Старий завсідник прослизнув на сусідній стілець.
– Десь років десять тому був один, що його вдарило блискавкою на полі для гольфу, – сказав він. – Убило на місці. Отому б чолов’язі носити громовідвід на голові, га? – Він гигикнув, пославши чимало затхлого пивного духу Догею в обличчя. Догей тактовно всміхнувся. – І всі монети в його кишені стопилися в одну купу. Таке розказували. Блискавка – цікава штука. Точно. Пам’ятаю, як було колись…
Цікава штука, думав Догей, даючи розповіді старого протекти повз нього без жодної шкоди для себе, інстинктивно киваючи в правильних місцях. Цікава штука, це точно, тому що їй усе одно, в кого чи в що бити. І коли.
Він допив пиво і вийшов, несучи повну валізу страховки проти гніву Божого – можливо, єдиний захист проти нього, що коли-небудь був винайдений людьми. Спека вдарила його наче молотом, але він усе одно спинився на мить посеред майже порожнього паркінгу і подивився на безперервну лінію даху. 19 доларів 95 центів, ну максимум 29,95 – а той чоловік не міг дозволити собі таких витрат. Він би заощадив сімдесят баксів на своїй пакетній страховці тільки в перший рік, але не міг собі дозволити таких витрат – і нічого йому не доведеш, поки ті клоуни стоять навколо й дуркують.
Можливо, одного дня він пошкодує.
Продавець громовідводів сів у «б’юїк», поклав валізу зі зразками на сидіння біля себе, накрутив кондиціонер і поїхав на захід у бік Конкорда й Берліна, випереджаючи всі грози, що могли збиратися позаду.
8
На початку 1974 року Волт Гезлетт склав юридичний іспит. Вони з Сарою влаштували вечірку для всіх його друзів, її друзів і спільних друзів – усього понад сорок людей. Пиво текло як вода, а після того як усе скінчилося, Волт сказав: їм страшенно пощастило, що їх не виселили з помешкання. Коли провели останніх гостей (о третій ночі), Волт повернувся від дверей і побачив Сару в спальні, оголену, за винятком туфель і сережок з діамантової крихти, через які він заліз у борг, щоб подарувати на її день народження. Вони кохалися не раз, а двічі, після чого провалилися в липку дрімоту, від якої прокинулися в обід і з паралітичним похміллям. Десь через шість тижнів Сара зрозуміла, що вагітна. У жодного з них не було сумніву, що зачаття сталося в ніч великої гулянки.
У Вашингтоні Річарда Ніксона, обплутаного магнітофонними стрічками, повільно заганяли в кут. У Джорджії власник арахісової ферми, колишній військовий моряк і поточний губернатор на ім’я Джеймс Ерл Картер, почав з рядом близьких друзів обговорювати висування на посаду, яку Ніксон скоро мав звільнити.
У палаті 619 Медичного центру східного Мейну досі спав Джонні Сміт. Він почав скручуватися в зародкову позу.
Доктор Строунз, лікар, що говорив з Гербом, Верою і Сарою в кімнаті для нарад наступного дня після аварії, помер від опіків наприкінці 1973 року. Його будинок загорівся через браковані новорічні гірлянди. Випадком Джонні зацікавилися двоє нових лікарів, Вейзак і Браун.
Через чотири дні після відставки Ніксона Герб Сміт упав у фундаментну яму будинку, котрий будував у Ґреї, приземлився на тачку й зламав ногу. Кістка зросталася довго, і нога вже ніколи по-справжньому не стала надійною. Він шкутильгав, а у вологі дні почав спиратися на палицю. Вера молилася за нього й наполягала, щоб він обмотав навколо ноги хустку, котру особисто благословив преподобний Фредді Колтсмор із Бессемера, що в Алабамі, – щоночі перед сном. Ціна Благої Хустки Колтсмора (як її називав Герб), становила 35 доларів. Він не помітив від неї жодної користі.
У середині жовтня, скоро після того, як Джеральд Форд помилував експрезидента, Вера впевнилася, що світ знову має закінчитися. Герб ледве встиг вчасно усвідомити, що вона задумала – намірилася віддати скільки в них було готівки й заощаджень, котрі вони встигли накопичити наново після аварії Джонні, Американському товариству Останніх Часів. Вона намагалася виставити на продаж будинок і домовилася з благодійниками з «Ґудвілл», котрі мали за два дні прислати фургон, щоб забрати всі меблі. Герб дізнався про все, коли ріелтор зателефонував йому спитати, чи буде їм зручно, якщо потенційний покупець прийде оглянути будинок по обіді.
Він уперше насправді втратив самовладання з Верою.
– На Бога, що ти собі надумала? – заревів він, витягнувши з неї останні часточки неймовірної історії.
Вони були у вітальні. Він щойно договорив по телефону з «Ґудвілл», сказавши їм, щоб вони й не думали присилати фургони. Дощ лив за вікном монотонними сірими потоками.
– Не хули імені Спасителя, Герберте. Не…
– Закрий рота! Закрий рота! Ти втомила мене своїми теревенями про те лайно!
Вона злякано втягнула повітря.
Він підкульгав до неї, ціпок у його руках вистукував контрапункти об підлогу. Вона трохи відсахнулася на своєму стільці й дивилася на нього вгору з таким милим мученицьким виразом обличчя, що йому захотілося, прости Господи, гахнути її разок по голові оцією клятою ковінькою.
– Ти не настільки здуріла, щоб не розуміти, що робиш, – сказав він. – Ти не можеш цим виправдовуватися. Ти тихцем орудувала за моєю спиною, Веро. Ти…
– Ні! Це неправда! Я нічого такого…
– Ще й як правда! – гаркнув він. – Так от, слухай сюди, Веро. Тут я проводжу межу. Молися скільки захочеш. Молитви безкоштовні. Пиши листи скільки захочеш, марки й досі коштують тринадцять центів. Якщо хочеш обливатися дешевими гімняними брехнями, котрі розказують оті алілуйщики. Якщо хочеш і далі жити з тією маячнею й вигадками – живи. Але я цього не робитиму. Пам’ятай про це. Ти зрозуміла?
– Господи-Боже-що-єси-на-небеси…
– Ти зрозуміла мене?
– Ти думаєш, що я навіжена? – закричала вона на нього, і її обличчя жахливо скривилося й стислося. Вона кинулася в ревучі, огидні сльози повної поразки і втрати ілюзій.
– Ні, – сказав він тихіше. – Ще ні. Але, можливо, настав час маленької прямої розмови, Веро, і правда така: я вважаю, що ти зовсім утратиш глузд, якщо не вирвешся з усього цього й не почнеш бачити реальність.
– От побачиш, – сказала вона крізь сльози. – Побачиш. Господь знає правду, але чекає.
– Аби ти тільки розуміла, що йому не потрібні наші меблі, поки він чекає, – хмуро сказав Герб. – Аби тільки це було тобі ясно.
– Це ж Останні Часи! – сказала вона йому. – Настає година Апокаліпсису.
– Та невже? Приклади до цього п’ятнадцять центів, і зможеш купити собі чашку кави, Веро.
Надворі мірно лив дощ. Того року Гербу виповнилося п’ятдесят два, Вері – п’ятдесят один, а Сарі Гезлетт – двадцять сім.
Джонні пролежав у комі чотири роки.
9
Дитина народилася в ніч Гелловіну. Сарині пологи тривали дев’ять годин. Їй давали понюхати газу, коли треба, і на одному з етапів потуг вона усвідомила, що лежить із Джонні в одній лікарні. Вона раз за разом кликала його на ім’я. Надалі вона про це ледве пам’ятала і ніколи не розповідала Волту. Думала, що це могло їй наснитися.
Народився хлопчик. Його назвали Денніс Едвард Гезлетт. Вони з матір’ю за три дні приїхали додому, і після вихідних до Дня Подяки Сара вже знову вчителювала. Волт отримав хорошу роботу в бенґорській юридичній фірмі, і якби все пішло добре, вони запланували, щоб Сара покинула викладання в червні 1975 року. Вона не була дуже впевнена, що хотіла цього. Їй почало подобатися.
10
Першого дня 1975 року двоє хлопчаків, Чарлі Нортон і Норм Ловсон, обоє з Отісфілда, що в Мейні, грали в сніжки у дворі Нортонів. Чарлі було вісім років, а Норму – дев’ять. День був мрячний.
Відчуваючи, що гра закінчується – уже був майже час обідати, – Норм атакував Чарлі, засипавши того градом сніжок. Чарлі, що пригинався й реготав, мусив спочатку відступити, а тоді показати спину й побігти, перестрибнувши низьку кам’яну кладку, що відділяла задній двір Нортонів від лісу. Він помчав стежкою, що вела до струмка Стріммера. Норм поцілив у рухому мішень, смачно, в самий капюшон.
А тоді Чарлі зник.
Норм перестрибнув через кладку й мить постояв, дивлячись у засніжений ліс та слухаючи крапання талої води з беріз, сосен та ялин.
– Вертайся, курча! – гукнув Норм і видав кілька кудкудакань.
Чарлі не озвався. Ані знаку від нього не було, але стежка круто спускалася до струмка. Норм знову кудкудакнув і нерішуче переступив з ноги на ногу. То були ліси Чарлі, а не його. Територія Чарлі. Норм любив добряче покидатися сніжками, поки перемагав, але йому не дуже хотілося спускатися туди, якщо Чарлі заліг там на нього в засідці з кількома міцно зліпленими мокрими сніжками.
Проте він пройшов кілька кроків стежкою, коли знизу долетів високий задиханий крик.
Норм Ловсон похолов, як сніг, у якому стояли його зелені гумові чоботи. Крик почувся знову – такий високий, що його ледве було чутно.
«Бабця в капцях, та він же там упав у струмок», – подумав Норм, і ця думка порушила його наляканий параліч. Він побіг стежкою, ковзаючи та їдучи, раз навіть упавши на корму. Пульс гримів у вухах. Подумки він уже побачив, як виловлює Чарлі зі струмка якраз перед тим, як той устиг зануритися втретє, після чого про його геройський вчинок напишуть у «Хлоп’ячому житті».
На трьох чвертях спуску стежка різко звертала, і, звернувши за нею, він побачив, що Чарлі Нортон таки не впав у струмок Стріммера. Він стояв на місці, де стежка вирівнювалась, і дивився на щось у талому снігу. Капюшон йому впав на плечі, а обличчя побілішало, як сам сніг. Поки Норм підходив, Чарлі знову видав той жахливий задиханий крик.
– Що таке? – спитав Норм, наближаючись. – Чарлі, що сталося?
Чарлі розвернувся до нього – очі великі, рот роззявлений. Він спробував заговорити, але з губ зірвалися тільки два нерозбірливі бурки й срібляста нитка слини. Натомість він указав рукою.
Норм підійшов ближче й глянув. Раптом з його ніг зникла вся сила, і він різко сів. Світ навколо поплив.
З талого снігу виступали дві ноги, вбрані у сині джинси. На одній ступні була туфля, а друга стирчала гола, біла, беззахисна. Зі снігу також виступала рука, і долоня на її кінці ніби благала про допомогу, котра так і не прийшла. Решта тіла була милосердно схована.
Чарлі й Норм знайшли тіло сімнадцятирічної Керол Данбарґер, четвертої жертви Душителя з Касл-Рока.
Минуло майже два роки відтоді, як він востаннє вбивав, і люди в Касл-Року (струмок Стріммера був кордоном між містами Касл-Рок і Отісфілд) почали були розслаблятися, думаючи, що жахіття нарешті скінчилися.
Але ні.