Читать книгу Мертва зона - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 6

1

Десь після другої години ночі 30 жовтня 1970 року у вітальні на першому поверсі будиночка, що стояв десь на сто п’ятдесят миль південніше від Клівз-Міллза, задзвонив телефон.

Герб Сміт сів у ліжку, дезорієнтований, наполовину витягнутий з-за порога сну, покинутий у його дверях, розім’яклий і розгублений.

Приглушений подушкою Верин голос поруч:

– Телефон.

– Ага, – сказав він і махом устав з ліжка.

Герб був широкоплечим і дебелим чоловіком наприкінці п’ятого десятка, наразі одягненим у нижню частину блакитної піжами. Він увійшов до вітальні другого поверху й увімкнув світло. Там, унизу, продовжував дзеленчати телефон.

Він спустився до того, що Вера називала «телефонним куточком». Той був обладнаний телефоном і дивним маленьким столиком-стільцем, котрий вона взяла за купони, які накопичила десь три роки тому. Герб від самого початку відмовлявся довіряти йому свої сто десять кілограмів. Він говорив по телефону стоячи. Шухляда столика-стільця була заповнена журналами «Верхня кімната», «Рідерз Дайджест» і «Доля».

Герб потягнувся до телефона, тоді дав йому подзвонити ще раз.

Дзвінок посеред ночі зазвичай означає одне з трьох: старий друг налигався до всирачки й вирішив, що ти будеш радий почути його о другій ночі; хтось помилився номером; погані новини.

Сподіваючись на другий варіант, Герб підняв слухавку.

– Алло?

Рипучий чоловічий голос повів:

– Це будинок Герберта Сміта?

– Так.

– З ким я говорю?

– Я Герб Сміт. Що…

– Почекаєте секунду?

– Так, але…

Пізно. У його вусі приглушено стукнуло, ніби співрозмовник на іншому кінці дроту впустив на підлогу черевик. Його поставили на очікування. З багатьох речей, за які він не любив телефон (поганий зв’язок, школярі з розіграшами, що питають, чи є в наявності «Принц Альберт» у коробці, а коли чують, що є, то пирхають і кажуть: «Ну то краще випустіть його»), оператори, схожі на комп’ютери, і слизькі типи, які намагаються продати передплату на журнали, – найбільше він не любив, коли його ставили на очікування. Одна з тих підступних речей, котрі за останній десяток років проникли в сучасне життя майже непоміченими. Колись давно парубок на іншому кінці просто сказав би: «Побудьте трохи на дроті, добре?» – і поклав би свою слухавку на стіл. Принаймні в ті часи можна було розчути далеку розмову, гавкіт собаки, радіо, плач немовляти. А висіти на очікуванні – це вже геть інакша пропозиція. Лінія чисто тобі вимикається. Ти лишаєшся ніде. Чого б тоді не казати: «Ви почекаєте, а я вас трохи закопаю живцем?»

Він усвідомив, що трошечки злякався.

– Герберте?

Він розвернувся зі слухавкою біля вуха. Вера стояла на верху сходів у своєму вицвілому коричневому халаті, з волоссям, намотаним на бігуді. На її щоках і лобі затвердів до консистенції гіпсу якийсь крем.

– Хто це?

– Я ще не знаю. Мене перевели на очікування.

– Очікування? О чверть на третю ночі?

– Так.

– Це ж не Джонні, га? Нічого не трапилося з Джонні?

– Я не знаю, – сказав він, намагаючись стримати голос, щоб той не зірвався.

Хтось телефонує тобі о другій ночі, переводить на очікування, а ти перебираєш родичів і пригадуєш, хто в якому здоров’ї. Складаєш список літніх тітоньок. Перелічуєш недуги дідів та бабів, якщо ще маєш їх. Думаєш, чи не зупинився метроном у грудях одного з твоїх друзів. І намагаєшся не думати, що маєш одного-єдиного сина, якого дуже любиш, ані про те, що такі дзвінки ніби завжди приходять о другій ночі, ані про те, що твої литки вже дерев’яніють і тверднуть від напруження…

Вера заплющила очі й склала долоні перед худими грудьми. Герб намагався опанувати своє роздратування. Стримувався, щоб не сказати: «Веро, Біблія ясно натякає на те, щоб ти йшла і робила це десь у комірчині». Так він заробив би тільки Милу Усмішку Вери Сміт для Маловірних і Впертих Чоловіків.

Бувши на очікуванні на телефоні о другій ночі, він не знав, чи витримає саме той різновид усмішки.

У телефоні знову клацнуло, а тоді інший, старіший чоловічий голос мовив:

– Алло, містер Сміт?

– Так, хто це?

– Вибачте, що вам довелося чекати, сер. Це сержант Меґґс із поліції штату, відділ Ороно.

– Мій син? Щось із моїм сином?

Він осів на стільчик у телефонному кутку, не усвідомлюючи цього. Раптом відчув слабкість у всьому тілі.

Сержант Меґґс сказав:

– У вас є син Джон Сміт? Без другого імені?

– Він здоровий? Що з ним?

Кроки на сходах. Вера стала поруч. Одну мить вона виглядала спокійною, а тоді вчепилася в слухавку, мов тигриця.

– Що сталося? Що з моїм Джонні?

Герб висмикнув у неї слухавку, надламавши їй ніготь. Твердо глянувши на неї, сказав:

– Я розберуся. – Слова, що падали з його губ, були наче вкриті новокаїном. – У мене є син Джон Сміт, без другого імені, так. Він живе в Клівз-Міллзі. Викладає там у старшій школі.

– Він потрапив в автомобільну аварію, містере Сміт. Його стан надзвичайно важкий. Мені дуже прикро приносити вам цю звістку. – Інтонації Меґґса були формальні, вивірені.

– Боже мій, – сказав Герб.

Його думки закрутилися вихором. Колись в армії один великий злий білявий хлопець із півдня на ймення Чайлдресс вибив з нього весь дух позаду бару в Атланті. Герб тоді почувався саме так – знесиленим, з розтоптаними думками, що злиплися в один нікчемний брудний кавалок.

– Боже мій, – сказав він ще раз.

– Він помер? – спитала Вера. – Він помер? Джонні помер?

Герб прикрив слухавку.

– Ні, – сказав. – Не помер.

– Не помер! Не помер! – закричала вона і з лунким гупом упала на коліна біля телефонного кутка. – Господи, ми сердечно дякуємо Тобі й благаємо, щоб ти показав свою ніжну турботу і милість до нашого сина, заступив його своєю люблячою рукою, просимо в ім’я Твого єдиного сина Ісуса і…

– Веро, закрий рота!

На мить вони замовкли всі троє, ніби задумавшись над світом і його не завжди щасливими порядками: Герб, що втиснувся на лавку в телефонному кутку, ледве запхнувши коліна під столик з букетом пластикових квітів, що стирчав йому в обличчя; Вера, що притулилася колінами до ґраток на каміні в коридорі; невидимий сержант Меґґс, котрий через слухові органи чуття спостерігав за цією чорною комедією.

– Містер Сміт?

– Так. Я… перепрошую за галас.

– Цілком зрозуміло, – сказав Меґґс.

– Мій син… Джонні… Він їхав у своєму «фольксвагені»?

– Смерть на колесах, смерть, ці маленькі «бітли» просто смерть на колесах, – бубоніла Вера. Її обличчям струменіли сльози, стікаючи з твердої гладенької поверхні нічної маски, як дощ стікає з хрому.

– Він був у машині «Жовтого таксі Бенґора й Ороно», – сказав Меґґс. – Переповім вам ситуацію, як я її розумію. У пригоду втрапили три машини, дві з яких вели дітлахи з Клівз-Міллза. Вони влаштували перегони. Виїхали на пагорб, відомий під назвою Карсонового, що на шосе номер 6, прямуючи на схід. Ваш син сидів у таксі, що їхало на захід, до Клівза. Таксі й машина, що їхала по зустрічній, зіштовхнулися лоб у лоб. Водій таксі загинув, як і хлопець, що вів іншу машину. Ваш син і пасажирка з іншої машини зараз у Медичному центрі східного Мейну. Наскільки мені відомо, стан обох оцінено як критичний.

– Критичний, – сказав Герб.

– Критичний! Критичний! – простогнала Вера.

«О Господи, ми наче в тій дивній виставі за двадцять кварталів від Бродвею», – подумав Герб.

Йому стало прикро і за Веру, і за сержанта Меґґса, котрий не міг не почути, як Вера вигукує, наче придуркуватий грецький хор десь на тлі. Він подумав, скільки таких розмов провів сержант Меґґс за свою кар’єру. Вирішив, що, мабуть, чимало. Можливо, він уже телефонував дружині водія таксі й матері загиблого хлопця, щоб розказати їм новини. Як вони прийняли звістку? Та яка різниця? Хіба Вера не мала права оплакувати сина? І чому людині обов’язково треба думати про такі дурні речі в ці хвилини?

– Східний Мейн, – сказав Герб. Він нашкрябав це в блокноті. Малюночок угорі сторінки зображав усміхнену телефонну слухавку, а дріт від неї виписував слова «Зателефонуй другові». – Як він постраждав?

– Перепрошую, містере Сміт?

– Як він скалічився? Голова? Живіт? Що? Він обгорів?

Вера заверещала.

– Веро, будь ласка, замовкни вже!

– Для цього краще зателефонуйте до лікарні, – обережно сказав Меґґс. – Я отримаю повний звіт за кілька годин.

– Гаразд. Гаразд.

– Містере Сміт, вибачте, що довелося телефонувати вам посеред ночі з такими поганими новинами…

– Поганими, це точно, – сказав він. – Мені треба дзвонити в лікарню, сержанте Меґґс. До побачення.

– До побачення, містере Сміт.

Герб поклав слухавку й тупо вирячився на телефон. «Бах – і сталося, – подумав він. – Хто б подумав. Джонні».

Вера знову вискнула, і він з тривогою дивився, як вона хапає цілі жмути волосся і смикає себе за них.

– Це кара! Це кара за те, як ми живемо, за гріх, за щось таке! Гербе, стань зі мною на коліна…

– Веро, треба дзвонити до лікарні. Я не хочу робити це на колінах.

– Помолімося за нього… Пообіцяймо виправитися… Якби ж ти частіше ходив зі мною до церкви, я знаю… Може, це твої сигари, твоє пиво з тими після роботи… Лайка… Поминання імені Божого всує… Кара… це кара…

Він поклав долоні їй на обличчя, щоб зупинити це дике, важке метання туди-сюди. Дотик до нічного крему був неприємний, але він не прибрав рук. Відчув жаль до неї. Останні десять років його жінка ходила в сірій зоні між вірністю своєму баптизму і тим, що він вважав легкою релігійною манією. Через п’ять років після народження Джонні лікар знайшов кілька доброякісних пухлин у її матці й вагінальному каналі. Їх видалення стало на заваді надіям на другу дитину. Ще через п’ять років інші пухлини зробили необхідною радикальну гістеректомію. Тоді в неї все справді почалося – глибокі релігійні почуття, що сплелися з іншими віруваннями. Вона жадібно читала брошури про Атлантиду, космічні кораблі з небес, раси «чистих християн», котрі могли жити в надрах землі. Читала журнал про паранормальне «Доля» майже так само часто, як Біблію, і раз по раз використовувала одне, щоб пролити більше світла на інше.

– Веро, – сказав він.

– Ми виправимося, – шепотіла вона й благально дивилася на нього. – Виправимося, і він житиме. От побачиш. Побачиш…

– Веро.

Вона замовкла. Дивилася на нього.

– Зателефонуймо до лікарні й спитаймо, наскільки воно погано, – ніжно сказав він.

– Г-г-гаразд. Так.

– Можеш посидіти отам на сходах і помовчати?

– Я хочу помолитися, – по-дитячому сказала вона. – Ти мене не зупиниш.

– Я й не хочу. Якщо ти молитимешся мовчки.

– Так. Мовчки. Гаразд, Гербе.

Вона пішла до сходів, сіла й тісно загорнулася в халат. Склала долоні, і її губи заворушилися. Герб зателефонував до лікарні. Через дві години вони вже їхали на північ майже порожнім мейнським платним шосе. Герб сидів за кермом їхнього фордівського універсала 1966 року. Вера сиділа на пасажирському місці з прямою, мов стріла, спиною. На колінах тримала Біблію.

2

Телефон розбудив Сару за чверть до дев’ятої. Вона пішла відповідати, але думки наполовину залишилися спати в ліжку. Від блювання минулого вечора боліла спина, м’язи живота ніби були розтягнуті, але в усьому іншому вона почувалася значно краще.

Вона підняла слухавку, певна того, що то Джонні.

– Алло?

– Привіт, Саро.

То був не Джонні. То була Енн Страффорд зі школи. Енн була на рік старша за Сару, і це вже був її другий рік у Клівзі. Вона викладала іспанську. То була бурхлива, кипуча дівчина, і Сарі вона дуже подобалась. Але цього ранку вона говорила приглушено.

– Як ти, Енні? Це в мене тимчасове. Джонні тобі, мабуть, розказав. Певно, ярмаркові хот-доґи…

– О Господи, ти не знаєш. Ти не…

Слова потонули в дивних, здавлених звуках. Сара слухала й похмурніла. Коли вона зрозуміла, що Енн плаче, початковий подив обернувся на смертельну тривогу.

– Енн? Що сталося? Щось із Джонні чи… чи з…

– Була аварія, – сказала Енн. Тепер вона ридала відкрито. – Він був у таксі. Вдарилися лоб у лоб. Іншу машину вів Бред Френо, він другий рік учив у мене іспанську, він загинув, його дівчина померла вже вранці, Мері Тібо, я чула, що вона була в одному з класів Джонні, це жахливо, жахл…

– Джонні! – Сара закричала в телефон. Її знову почало нудити. Долоні й ступні раптом похололи, як чотири могильні камені. – Що з Джонні?

– Він у критичному стані, Саро. Дейв Пелсен вранці дзвонив до лікарні. Вони не чекають… ну, все дуже погано.

Світ швидко сірішав. Енн говорила далі, але її голос став далеким і маленьким, як сказав е. е. каммінгс про чоловічка з надувними кульками. Різні образи збивалися в купу, плуталися, заступали один одного, ніщо не прояснювалося. Ярмаркове колесо. Дзеркальний лабіринт. Очі Джонні, дивно фіолетові, майже чорні. Його любе, непоказне лице в різкому ярмарковому світлі голих лампочок, протягнутих на електричному дроті.

– Не Джонні, – сказала вона голосом далеким і маленьким, далеким і маленьким. – Ти помиляєшся. Коли він виходив звідси, з ним все було добре.

А голос Енн повернувся, як відбита швидка подача, такий вражений і недовірливий, ніби ображений тим, що така річ могла статися з кимось її віку, з кимось молодим і повним життя.

– Дейвові сказали, що він ніколи не прокинеться, навіть якщо переживе операцію. Їм доведеться оперувати, бо його голову… його голову…

Невже вона збиралася сказати «розчавило»? Голову Джонні розчавило?

Тоді Сара зомліла, можливо, щоб уникнути останнього, невідворотного слова, останнього жаху. Слухавка вискочила з її руки, і вона махом сіла посеред сірого світу, а тоді перекинулася набік, а слухавка хилиталася вперед і назад, описуючи дедалі меншу дугу, а з неї долинав голос Енн Страффорд:

– Саро?.. Саро?.. Саро?

3

Коли Сара дісталася до Медичного центру східного Мейну, була чверть на першу. Медсестра в реєстратурі глянула на біле виснажене обличчя, оцінила Сарину здатність прийняти правду і сказала, що Джон Сміт досі в операційній.

– Дякую, – сказала Сара. Вона повернула праворуч замість ліворуч, опинилася в підсобці й мусила повертатися.

Кімната очікування була оформлена в яскравих, соковитих кольорах, котрі тиснули на очі. В ній сиділо кілька людей, що дивилися в пом’яті журнали або в порожнечу. Від ліфтів підійшла сива жінка, віддала перепустку відвідувача подрузі й присіла. Подруга поцокала на високих підборах геть. Решта лишилася сидіти далі, чекаючи нагоди провідати батька, котрому видаляли жовчні камені, матір, яка намацала під груддю маленький кавалок три дні тому, друга, якого вдарило в груди невидимим молотом на пробіжці. Обличчя чекальників були дбайливо вкриті самовладанням. Тривогу змели з лиця кудись глибше, як бруд під килимок. Сара знову відчула, як наростає відчуття нереальності. Десь тихенько дзенькало. Пищали об підлогу підошви. З ним усе було гаразд, коли він виходив від неї. Думати, що він тепер лежить в одній з цих веж із цегли, у процесі помирання, було неможливо.

Вона одразу впізнала серед них містера і місіс Сміт. Намагалася пригадати їхні імена, але на думку нічого не спало. Вони сиділи разом в глибині кімнати й, на відміну від решти, не мали достатньо часу, щоб змиритися з тим, що трапилося в їхньому житті.

Мама Джонні сиділа, поклавши пальто на крісло позаду себе, а в руках стискала Біблію. Вона читала, ворушачи губами, і Сара згадала, як Джонні казав, що його мама дуже релігійна, «може, занадто релігійна, десь між святенницькою істерією і триманням змій у руках на церковних зборах», – почула вона знову його слова. Містер Сміт – Герб, пригадалося їй, його звати Герб – тримав на колінах журнал, але не дивився в нього. Дивився у вікно, де ґніт новоанглійської осені горів собі в бік листопада й зими, що надходила слідом.

Вона підійшла до них.

– Містер і місіс Сміт?

Вони глянули на неї, обличчя напружилися перед очікуваним ударом. Долоні місіс Сміт стислися на Біблії, що була розгорнута на Книзі Йова, аж кісточки побіліли. Молода жінка, що стала коло них, не носила білої лікарняної форми, але в цю мить вони не сприймали різниці. Чекали останнього удару.

– Так, ми Сміти, – тихо сказав Герб.

– Я Сара Брекнелл. Ми з Джонні добрі друзі. Зустрічаємося, як то кажуть. Можна сісти до вас?

– Подруга Джонні? – спитала місіс Сміт різким, майже звинувачувальним тоном. Кілька інших людей мельком озирнулися й повернулися до своїх затяганих журналів.

– Так, – сказала вона. – Дівчина Джонні.

– Він ніколи не писав, що має якусь подругу, – сказала місіс Сміт тим самим різким тоном. – Ні, ніколи такого не писав.

– Цить, мати, – сказав Герб. – Сідайте до нас, міс… Брекнелл, правильно?

– Сара, – вдячно сказала вона й узяла стільця. – Я…

– Ні, ніколи не писав, – різко сказала місіс Сміт. – Мій син любив Господа, хіба що, може, за останній час трохи віддалився від нього. Кара Господня падає несподівано. Ось чому відступатися так небезпечно. Не знаєш ані дня, ані години…

– Цить, – сказав Герб.

Люди навколо знову заозиралися. Він видав дружині суворий погляд. Вона якусь мить виклично дивилась у відповідь, але його очі не опустилися. Вера опустила свої. Вона закрила Біблію, але її пальці забігали по боках сторінок, ніби прагнучи найшвидше повернутися до тієї колосальної арени спустошливої гіркоти, якою було життя Йова, бо в ньому було досить нещасть, щоб з ними можна було порівнювати її власні й синові.

– Я була з ним учора ввечері, – сказала Сара, від чого жінка знову підвела на неї осудливі очі.

Сара пригадала біблійну конотацію виразу «бути з кимось» і відчула, що шаріється. Жінка ніби читала її думки.

– Ми пішли на окружний ярмарок…

– Місце гріха і зла, – чітко мовила Вера Сміт.

– Востаннє тебе прошу, Веро, цить, – хмуро сказав Герб і ляпнув долоню зверху на жінчину. – Зараз, розумієш? Мені здається, що це порядна дівчина, і я не терпітиму, якщо ти її колупатимеш. Ясно?

– Місце гріха, – вперто повторила Вера.

– Ти замовкнеш?

– Пусти. Я хочу читати Біблію.

Він відпустив. Сара збентежилась і спантеличилася. Вера розгорнула Біблію й знову заходилася читати, ворушачи губами.

– Вера дуже засмучена, – сказав Герб. – Ми обоє засмучені. І ти теж, як видко.

– Так.

– Ви з Джонні добре вчора погуляли? – спитав він. – На ярмарку?

– Так, – сказала вона. Брехня і правда того слова геть переплуталися в її голові. – Добре, поки… ну, я з’їла поганий хот-доґ чи що. Ми були на моїй машині, і Джонні довіз мене додому, у Візі. Мені сильно крутило живіт. Він викликав таксі. Сказав, що сьогодні повідомить кого треба в школі про те, що я захворіла. То був останній раз, коли я його бачила.

Полилися сльози. Сара не хотіла плакати перед ними, особливо перед Верою Сміт, але зупинитися не могла. Вона видобула з сумочки паперову хустинку й приклала до обличчя.

– Ну-ну, – сказав Герб і обійняв її за плечі. – Ну-ну.

Вона плакала і в якийсь не дуже ясний спосіб розуміла, що йому теж кращає, коли є кого заспокоювати. Його дружина знайшла власну втіху в історії Йова, але він до неї не був долучений.

Кілька чоловік розвернулися, щоб поглипати. Крізь призму сліз вони здалися їй натовпом. Вона гірко розуміла, про що вони думають: «Краще вона, ніж я, краще вони всі троє, ніж я або мої, той хлопець, мабуть, помирає, хлопцеві, мабуть, голову розчавило, раз вона так побивається. Просто питання часу – а тоді надійде якийсь лікар, поведе їх у приватну кімнату й скаже, що…»

Вона здушила сльози та опанувала себе. Місіс Сміт сиділа з прямісінькою спиною, ніби прокинулася від нічного кошмару, і не помічала ані Сариних сліз, ані чоловікових намагань її заспокоїти. Вона читала Біблію.

– Будь ласка, – сказала Сара. – Скажіть, як він? Можна надіятися?

Перш ніж Герб відповів, озвалася Вера. Її голос був сухим розрядом вироку:

– Надіятися треба на Господа, дівонько.

Сара побачила тривожний спалах в очах Герба й подумала: «Він думає, що вона збожеволіла. Може, так і є».

4

Довгий день перетікав у вечір.

Десь після другої дня, коли в школі скінчилися уроки, почали приходити учні Джонні в армійських куртках, дивних капелюхах і витертих джинсах. Сара не побачила серед них багато дітей, котрих подумки називала причесаними, – перспективних, націлених на коледж учнів, ясних оком і чолом. Більшість із тих, хто завдав собі клопоту прийти, були диваками з довгим волоссям.

Кілька з них підійшли й тихенько спитали Сару про те, що їй відомо про стан містера Сміта. Але одна з дівчат, Дона Едвардс, котра дивилася на Джонні закоханими очима, прочитала глибину страху з Сариного обличчя. Вона вибухнула сльозами. Надійшла медсестра й попросила дівчину вийти.

– Я впевнена, що він одужає, – сказала Сара. Вона обняла Дону за плечі на знак захисту. – Дайте їй кілька хвилин, будь ласка.

– Ні, я не хочу лишатися, – сказала Дона і вибігла геть, перекинувши твердий пластиковий стілець, що проторохтів підлогою.

Через кілька хвилин Сара побачила, як дівчина сидить на сходах лікарні під холодним пізнім жовтневим сонцем, опустивши голову на коліна.

Вера Сміт читала Біблію.

На п’яту вечора більшість учнів розійшлися. Дона також пішла, і Сара не побачила коли. О сьомій до чекальні зайшов молодий чоловік з карткою «Д-Р СТРОУНЗ», криво пришпиленою до вилоги білого халата, озирнув усіх і рушив до них.

– Містер і місіс Сміт? – спитав він.

Герб глибоко вдихнув.

– Так. Це ми.

Вера лунко закрила Біблію.

– Пройдіть за мною, будь ласка.

Ось воно, подумала Сара. Пройти до закритої кімнатки, а там – новина. Хоч би яка вона була. Вона почекає, а коли вони повернуться, Герб Сміт розкаже їй те, що їй треба знати. Він добрий чоловік.

– У вас є новини про мого сина? – спитала Вера тим самим ясним, сильним і майже істеричним голосом.

– Так. – Доктор Строунз глянув на Сару. – Ви теж родичка, мем?

– Ні, – сказала Сара. – Я подруга.

– Близька подруга, – сказав Герб. Тепла і сильна долоня лягла біля її ліктя, а друга взяла під руку Веру. – Ми підемо всі разом, якщо ви не проти.

– Аж ніяк.

Він повів їх повз ліфти й далі коридором до кабінету з табличкою «КІМНАТА ДЛЯ НАРАД» на дверях. Впустив їх першими й увімкнув флуоресцентні лампи на стелі. У кабінеті стояли довгий стіл і з десяток офісних стільців.

Доктор Строунз зачинив двері, запалив цигарку й кинув спаленого сірника в одну з попільничок, що вишикувалися вздовж столу.

– Це важко, – мовив він, ніби сам до себе.

– Тоді краще просто взяти й сказати, – мовила Вера.

– Так я, мабуть, і зроблю.

Сара мала найменше права питати, але вона не змогла стриматися:

– Він не помер? Будь ласка, не кажіть, що він помер…

– Він у комі. – Строунз сів і глибоко затягнувся цигаркою. – Містер Сміт отримав серйозні ушкодження голови й невизначений обсяг ураження мозку. Можливо, ви чули вираз «субдуральна гематома» в якомусь із серіалів чи шоу про лікарні. У містера Сміта дуже серйозна субдуральна гематома, котра є, по суті, локалізованим крововиливом усередині черепа. Для того щоб спустити тиск, а також видалити уламки кістки з мозку, знадобилася довга операція.

Герб важко опустився на стілець. Його вражене обличчя стало схожим на тісто. Сара помітила його грубі пошрамовані руки і пригадала, як Джонні говорив, що його батько – тесля.

– Але Господь пощадив його, – сказала Вера. – Я знала, що так і буде. Я молилася, щоб він дав мені знак. Хвалімо Господа Всевишнього! Усі разом восхвалімо Його ім’я.

– Веро, – безсило сказав Герб.

– У комі, – повторила Сара.

Вона спробувала накласти цю інформацію на якусь подобу емоційної шкали й зрозуміла, що та не вміщується. Те, що Джонні не помер, що пережив серйозну й небезпечну операцію на мозку, – такі речі повинні дати надію. Але не давали. Слово «кома» їй не подобалося. Несло якусь приховану лиху звістку. Воно ж перекладається з латини як «смертний сон»?

– Що з ним буде? – спитав Герб.

– Ніхто зараз не може сказати, – відповів Строунз. Він почав гратися цигаркою, нервово вистукуючи нею по краях попільниці. Сарі здалося, що він відповідає на Гербове питання буквально, але ухиляється від питання, поставленого насправді. – Звісно, зараз він на апаратах підтримки життя.

– Але ви ж мусите щось знати про його шанси, – сказала Сара. – Мусите… – Вона безпомічно махнула руками, а тоді опустила їх.

– Він може вийти з неї через сорок вісім годин. Або через тиждень. Місяць. Може й ніколи не вийти. І… залишається чимала ймовірність того, що він помре. Мушу вам відверто сказати, що така ймовірність найбільша. Його ушкодження… важкі.

– Господь хоче, щоб він жив, – сказала Вера. – Я знаю.

Герб поклав долоні на обличчя й почав повільно його терти.

Доктор Строунз ніяково дивився на Веру.

– Я просто хочу, щоб ви були готові до… будь-якої розв’язки.

– Ви можете оцінити шанси на його вихід з коми? – спитав Герб.

Доктор Строунз повагався, нервово пахнув цигаркою.

– Ні, не можу, – нарешті сказав він.

5

Вони втрьох почекали ще годину, а тоді вийшли з лікарні. Було темно. Набіг холодний поривчастий вітер і засвистів на великому паркінгу. Довге волосся Сари струменіло позаду голови. Пізніше, діставшись додому, вона знайшла в ньому хрусткий жовтий дубовий листочок. Над ними плив небом місяць, холодний нічний моряк.

Сара вклала Гербові в долоню папірець. На ньому були написані її адреса і номер телефону.

– Ви зателефонуєте мені, коли щось почуєте? Будь-що?

– Аякже.

Він раптом нахилився й поцілував її в щоку, а Сара на мить поклала руку йому на плече. В темряві навколо свистіло.

– Пробач, що я раніше була така жорстка до тебе, люба, – сказала Вера, і її голос прозвучав на диво ніжно. – Я була засмучена.

– Звичайно, – сказала Сара.

– Я думала, що мій хлопчик міг померти. Але я молилася. Говорила про нього з Господом. Як у тій пісні співають: коли ми слабкі і безсилі, обтяжені і сумні, звертаємо ми до Бога думки та молитви свої.

– Веро, нам пора, – сказав Герб. – Треба трохи поспати, а тоді подивимося вранці, як воно бу…

– Але тепер я почула Господа, – сказала Вера, замислено дивлячись на місяць. – Джонні не помре. Господь не це для нього задумав. Я слухала і почула той тихенький голос, що промовив у моєму серці, і тепер я втішена.

Герб відчинив двері.

– Ходімо, Веро.

Вона знову глянула на Сару й усміхнулася. У тій усмішці Сара зненацька роздивилася легку, безтурботну усмішку Джонні – але водночас вирішила, що це найстрахітливіша усмішка, яку вона бачила в житті.

– Господь відмітив мого Джонні, – сказала Вера, – і я тішуся.

– Добраніч, місіс Сміт, – занімілими губами сказала Сара.

– Добраніч, Саро, – сказав Герб.

Він сів у машину й запустив двигун. Вони рушили з місця й поїхали паркінгом до Стейт-стріт, а Сара усвідомила, що не спитала, де вони замешкали. Певно, вони й самі ще могли цього не знати.

Вона розвернулася до власної машини й спинилася, вражена річкою, що бігла позаду лікарні і звалася Пенобскот. Вона текла, ніби темний шовк, і відбиття місяця падало на саму її середину. Сара залишилася сама на паркінгу й дивилася вгору, на небо. На місяць.

«Господь відмітив мого Джонні, і я тішуся».

Місяць висів над нею, як дешева ярмаркова прикраса, як «Колесо фортуни» в небі, підмайстроване так, щоб приносити виграш тільки закладу, не кажучи вже про сектори зеро і подвійне зеро. Сектор закладу, сектор закладу, всі платять закладу, гей-гей-гей.

Вітер гнав шарудливе листя повз її ноги. Вона пішла до машини й сіла за кермо. Раптом відчула, що втратить його. У ній прокинулися жах і самотність. Сара затремтіла. Завела машину й поїхала додому.

6

Наступного тижня учнівство Клівз-Міллза надіслало цілу хвилю втішань і добрих побажань. Герб пізніше розказав їй, що Джонні отримав більш як триста листівок. Майже в кожній була невпевнена особиста приписка з надією, що Джонні скоро одужає. Вера відповіла на кожну подякою і рядком з Біблії.

Проблеми з дисципліною в Сариних класах зникли. Її попереднє відчуття того, що якийсь суд шкільної свідомості виніс їй несприятливий вердикт, змінилося на протилежне. Поступово вона зрозуміла, що діти бачать у ній трагічну героїню, втрачене кохання містера Сміта. Це спало їй на думку в учительській, під час її вікна в наступну після аварії середу, і вона вибухнула раптовим сміхом, що переріс у напад сліз. Вона страшенно через це налякалася, перш ніж змогла опанувати себе. Її ночі стали тривожні від нескінченних снів про Джонні – Джонні в гелловінській масці Джекіла і Гайда, Джонні біля «Колеса фортуни», а якийсь безтілесний голос раз за разом промовляє: «Буде дуже добре, якщо його хтось роззує». Джонні казав: «Уже все гаразд, Саро, все гаразд», – тоді заходив до кімнати, а в нього не було голови вище брів.

Герб і Вера Сміти провели той тиждень у «Бенґор Гаусі», і Сара бачилася з ними в лікарні щодня: вони терпляче чекали, аби щось сталося. Даремно. Джонні лежав у палаті відділення інтенсивної терапії на шостому поверсі, оточений устаткуванням, що підтримувало його життя, дихав за допомогою автомата. З доктора Строунза було дедалі менше користі. У наступну після аварії п’ятницю Герб зателефонував Сарі й сказав, що вони з Верою збираються додому.

– Вона не хоче, – розповів він, – але я зміг довести їй, що це логічно. Начебто.

– Вона в порядку? – спитала Сара.

Запала пауза, достатньо довга, щоб Сара встигла подумати, що переступила межу. Тоді Герб сказав:

– Не знаю. А може, знаю, тільки не хочу отак прямо казати, що не в порядку. Вона завжди мала тверді переконання про релігію, і після її операції вони зміцніли. Гістеректомія. І тепер їй знову погіршало. Вона багато говорить про кінець світу. Якось поєднала аварію Джонні з прийдешнім Вознесінням. Перед Армагеддоном Бог нібито має забрати вірних на небо просто в їхніх тілах.

Сара подумала про наліпку на бампері, котру десь бачила: «ЯКЩО ВОЗНЕСІННЯ СЬОГОДНІ, ТО ПЕРЕХОПІТЬ ХТО-НЕБУДЬ У МЕНЕ КЕРМО».

– Так, знаю цю історію, – сказала вона.

– Ну, – ніяково продовжував Герб, – деякі групи, з якими… вона листується… вірять, що Бог забере вірних на летючі тарілки. Тобто що ті тарілки доправлять їх на небеса. Ці… секти… довели, принаймні одна одній, що рай десь там, у сузір’ї Оріона. Ні, не питай, як саме довели. Це Вера могла б тобі розказати. Це… ну, Саро, усе це трохи важко для мене.

– Звичайно, важко.

Голос Герба підсилився:

– Але вона може розрізняти справжнє і несправжнє. Їй потрібен час, щоб звикнути. Тож я сказав їй, що вона може зустріти прийдешнє вдома так само, як і тут. Я… – Він замовк, ніби засоромившись, тоді кахикнув і повів далі: – Мені треба вертатися до роботи. У мене замовлення. Я уклав угоди…

– Звісно, аякже. – Вона помовчала. – А що у вас зі страхуванням? Тобто тут, напевно, треба мати цілий банк… – Настала її черга соромитися.

– Я поговорив з містером Пелсеном, вашим заступником директора в Клівз-Міллзі, – сказав Герб. – У Джонні був стандартний «Блакитний хрест», а не той новий пакет «Мейджор медикал». Та й «Блакитний хрест» щось покриє. І в нас із Верою є заощадження.

Сарине серце затнулося. «В нас із Верою є заощадження». Скільки одна ощадна книжка може протриматися проти видатків у двісті чи й більше доларів на день? І задля якої мети? Щоб трохи довше протримати Джонні, мов якусь нечутливу тварину, що бездумно дзюрить у трубку і доводить батька й матір до банкрутства? Щоб його стан довів матір до сказу через невтілену надію? Сара відчула, як по щоках ковзнули сльози, і вперше – але не востаннє – зрозуміла, що бажає Джонні померти і знайти спокій. Частина її збурилася від такої жахливої думки, але та не зникла.

– Я хочу вам усього найкращого, – сказала Сара.

– Я знаю, Саро. Ми теж зичимо тобі найкращого. Ти писатимеш?

– Аякже.

– І приїзди навідай нас, як зможеш. Павнел не так далеко. – Він повагався. – Схоже, Джонні вибрав собі правильну дівчину. Усе було доволі серйозно, га?

– Так, – сказала Сара. Сльози не зупинялись, і той минулий час дієслова теж не пролетів повз її вуха. – Так і було.

– Бувай, люба.

– Бувайте, Гербе.

Вона поклала слухавку, потримала її секунду-дві, а тоді набрала номер лікарні й спитала про Джонні. Змін не було. Вона подякувала медсестрі з інтенсивної терапії й заходилася сновигати квартирою. Подумала, як Бог посилає цілий флот летючих тарілок, щоб підібрати вірних і підкинути до Оріона. Виглядало все так само логічно, як і те, що Бог здурів, покалічив Джонні Смітові мозок і поклав його в кому, котра, певно, ніколи не закінчиться – хіба що його несподіваною смертю.

Їй треба було перевірити купу учнівських творів. Вона заварила чаю і сіла за них. Якщо й можна виділити одну мить, коли Сара Брекнелл знову взяла повіддя свого життя після Джонні в руки, то була вона.