Читать книгу Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 16

1

Ця ніч була найдивнішою з-поміж усіх ночей її життя, тож не дивно, що вона не почула, як позаду наближається вершник, аж поки мало не потрапила під копита його коневі.

Дорогою назад до містечка її не полишала тривожна думка про нові обставини угоди, в яку вона вступила. Добре, що тепер у неї було кілька місяців на те, щоб підготуватися, та факт залишався фактом: коли на небі зійде Місяць-Демон, вона змушена буде лягти в ліжко з мером Торіном, кощавим засмиканим стариганом із лисиною, довкола якої росла хмара білого пуху. З чоловіком, чия дружина дивилася на нього так сумно, що боляче було це бачити. Гарт Торін завжди реготав, коли актори розігрували на сцені виставу, де билися головами чи кулаками чи кидалися гнилими фруктами. Патетичні й трагедійні сцени збивали його з пантелику. Він любив тріщати кісточками пальців, стукати по спині й завжди стурбовано озирався на свого канцлера мало не при кожному другому слові, наче хотів пересвідчитися, чи він, бува, не образив Раймера.

Сюзен часто помічала все це в його поведінці. Її батько багато років був головним конюхом баронії і часто їздив у справах до Будинку-на-набережній. Свою кохану доньку він, бувало, брав із собою. О, за ці роки їй доводилося бачити Гарта Торіна багато разів, і йому її теж. Певне, занадто багато разів! А зараз найважливішим у його особі здавалося те, що він був на п’ятдесят років старший за дівчину, яка мала народити йому сина.

Вона погоджувалася на це з легким серцем…

Ні, не з легким, вона несправедлива до себе… але думки її не мучили і сну вона не втратила, це правда. Вислухавши всі аргументи тітоньки Корделії, вона подумала: «Це ж так просто – отримати нарешті у володіння нашу землю у Крутоярі, знати, що тепер вона наша й на папері, а не лише за традицією. Ми матимемо документи про те, що вона наша. Документи будуть у нас і у Раймера. І в нас знову будуть коні. Правда, тільки троє, але ж це втричі більше, ніж ми маємо зараз. А що на іншій шальці терезів? Один раз чи двічі лягти з ним і народити дитину? Та мільйони жінок робили це до мене, і нічого страшного з ними не сталося. Зрештою, мене ж не змушують лягти з мутантом чи прокаженим. Це лише старий, який любить похрускотіти пальцями. До того ж це не навіки. Тітонька Корд каже, що я зможу вийти заміж, якщо так вирішать час і ка; не я перша і не я остання жінка, яка потрапить до ліжка свого чоловіка, вже ставши матір’ю. А чи стану я хвойдою, коли так вчиню? Закон це заперечує, та мені байдуже до закону. Я слухаюся лише закону свого серця. А моє серце каже, що коли в обмін на своє тіло я отримаю землю, яка колись належала моєму таткові, й коней, то я стану шльондрою, і крапка».

Але був іще один аргумент. Тітка Корд зіграла на дитячій невинності (до того ж підло, як зараз збагнула Сюзен). Вона вміло обставила все так, що Сюзен, яка не так давно сама була маленькою і бавилася з ляльками, радо вітала думку про те, що в неї буде своє дитя, маленький живий пупсик, і вона зможе його одягати й годувати, а в полуденну спеку вкладати спати біля себе.

Корделія була не в курсі (а може, навіть гадки про це не мала, така була невинна, подумала Сюзен, хоча їй не надто в це вірилося) того, в що так брутально нині ввечері тицьнула дівчину носом відьма. Торін хотів більше, ніж просто дитину.

Цицьки й дупа, яка не чвакає в руках, – от що йому треба. А ще щоб було куди пхати свою іграшку так, аби вона звідти не випадала.

Місяць уже закотився. Вона йшла темною дорогою до міста, і від самої лише думки про відьмині слова їй ставало млосно. Бігти й співати не було сил. Коли вона давала згоду, то вважала, що все буде так, як у худоби, коли вона парується. Худобі дозволялося робити це, поки не «зав’яжеться сíм’я», потім самицю й самця розводили. Але тепер Сюзен збагнула, що Торін захоче її ще не раз і не два. Непорушний закон, прадавній, як залізо, закон, якого люди дотримувалися дві сотні віків, проголошував, що він може лягати з нею доти, доки вона, гарантовано незаймана, не доведе свою незайманість ще й дитиною, яка теж буде незаймана в її череві. Тобто не мутант. Сюзен потай порозпитувала людей і дізналася, що ця друга перевірка зазвичай ставала можливою десь на четвертому місяці вагітності, коли з-під одягу вже випинався живіт. І для цієї перевірки теж треба було йти до Реї. А Рея її не злюбила.

І тепер, коли вже було пізно, коли вона пристала на умови договору, який офіційно запропонував канцлер, коли те старе стерво перевірило її цноту, вона шкодувала про те, що згодилась. Перед її очима весь час стояв образ Торіна зі спущеними штаньми – його ноги білі й кістляві, мов у чаплі. А ще вона думала про те, як хрускотітимуть його суглоби, коли він ляже до неї в ліжко: коліна, спина, лікті й шия.

І кісточки пальців. Не забувай про кісточки.

Так. Великі старечі кісточки, на яких ростуть кущики волосся. Сюзен пирхнула – так це було смішно, але водночас із кутика її ока щокою збігла непомічена тепла сльоза. Сама цього не помічаючи, дівчина стерла її. Цокоту копит по м’якій землі, що наближалися ззаду, вона теж не почула. Думками вона досі була далеко, бо згадала те диво, яке бачила крізь віконце спальні старої, те м’яке й чомусь неприємне світло, що лилося з рожевої кулі. Відьма дивилася на неї, мов загіпнотизована…

Коли Сюзен нарешті почула цокіт копит, її першою наполоханою думкою було сховатися в гайочку, повз який вона саме проходила. Їй важко було уявити, що о такій пізній порі хтось міг так відкрито з’явитися на дорозі, особливо тепер, коли в Серединному світі настали такі смутні часи. Але добігти до гаю вже не було часу.

Тож Сюзен мигцем сховалася в придорожній баюрі і лягла на землю, зачаївшись. Місяць зайшов, і в неї принаймні був шанс, що той подорожній проїде, не…

Додумати до кінця Сюзен не встигла. Поки вона була вся у своїх довгих і невтішних думах, вершник непомітно наблизився і тепер привітався з нею:

– Добривечір, панно. Довгих вам днів на землі.

«А якщо це один з тих, що завжди ошиваються в будинку мера чи в «Раю для подорожніх»? – озираючись, подумала вона. – Не старий, бо в цього голос не дрижить. Але один із них. Можливо, той, кого вони звуть Діпейпом…»

– Добривечір, – відказала вона, силкуючись роздивитися чоловіка на коні. – І вам щасливих днів.

Її голос не затремтів. Наскільки вона зрозуміла, то був не Діпейп і не його напарник Рейнолдз, адже на голові в чоловіка був капелюх із пласкими крисами. Такі капелюхи носили у Внутрішніх бароніях ще в ті дні, коли люди частіше подорожували зі сходу на захід. До того, як з’явився Добрий Чоловік Джон Фарсон і почалася різанина.

Коли незнайомець під’їхав і став біля неї, вона перестала картати себе за те, що не почула його поступу. На збруї його коня не було видно жодної пряжки, жодного дзвоника, все було припасовано дуже щільно. Його спорядження скидалося на розбійницьке (Сюзен здогадувалася, що Джонас, той, із тремким голосом, і його приятелі свого часу та в інших краях вели життя таких зарізяк). Чи навіть стрілецьке. Але револьверів у цього чоловіка не було, хіба що він їх сховав. Уся його зброя – лук на сідлі та щось подібне до шаблі в піхвах. До того ж Сюзен знала, що таких молодих стрільців не буває.

Він щось тихо пробурмотів до коня (її татко завжди робив так само, та й вона сама, звісно, теж), і кінь став, мов укопаний. Незнайомець із вродженою невимушеністю та грацією перекинув ногу через сідло, але Сюзен заперечила:

– Ні-ні, добродію, не турбуйтеся, їдьте собі!

Навіть якщо він і відчув переляк у її голосі, то не дав взнаки. Він легко, не стаючи в стремено, зісковзнув з коня і стрибком опинився просто перед нею, здійнявши куряву своїми чоботами з квадратними носками. Зорі осяяли його обличчя, і Сюзен раптом побачила, що насправді він дуже молодий, може, трохи молодший чи трохи старший за неї. Одягнений, як пастух, хоча одяг був новий.

– Вілл Деаборн до ваших послуг, – відрекомендувався він, зняв капелюха, поставив ногу на підбір і вклонився за звичаєм Внутрішніх бароній.

Така вишуканість манер тут, у глухій місцині, де сильно смерділо нафтовим полем, розташованим на краю містечка, здалася Сюзен настільки недоречною, що весь її страх розсіявся і вона розсміялася. Потім збагнула, що сміх міг його образити, але він також широко всміхнувся у відповідь, показавши рівні зуби. Його усмішка була гарною, відкритою і простодушною.

Вона теж присіла в реверансі, відвівши вбік спідницю сукні.

– Сюзен Дельґадо.

Він тричі постукав себе правою рукою по горлу.

– Я радий, Сюзен Дельґадо. Сподіваюся, для вас це знайомство так само приємне, як і для мене. Я не хотів вас налякати…

– Я трохи перестрашилася…

– Так, я помітив. Мені прикро.

Так. Не еге, а так. Судячи з вимови, юнак приїхав із Внутрішніх бароній. Тепер він став їй іще цікавіший.

– Ні, не треба вибачатися, я просто глибоко замислилася, от і все. Я ходила до… подруги… і засиділася, не помітила, що місяць зайшов. Якщо ви зупинилися, турбуючись про те, що я сама о такій пізній порі на дорозі, то дякую-сей, не хвилюйтеся, їдьте далі, тут уже недалечко. Край села, Гембрі, куди я йду, вже близько.

– Гарно ви говорите, – сміючись, відказав він, – але надворі справді глуха ніч, тож я хотів би провести вас. Ви їздите верхи, сей?

– Так, але не варто…

– Тоді підійдіть ближче і познайомтеся з моїм другом Вітром. Він провезе вас останні дві милі. Це мерин, сей, він дуже слухняний.

Вона дивилася на Вілла Деаборна з сумішшю цікавості й роздратування та думала: «Якщо він іще раз назве мене «сей», наче якусь шкільну вчительку чи свою стару тітку, я зніму з себе цього дурнуватого фартуха й відшмагаю його ним».

– Мені завжди подобалося бачити трохи норову в конях, досить покірних для того, щоб люди надягали на них сідла. Мій батько до самої смерті був головним конюхом у мера… а мер у наших краях також є Вартовим баронії. Я катаюся верхи з дитинства.

Їй здавалося, що після такої тиради він мусить принаймні вибачитися або навіть на якийсь час втратити дар мови. Але він лише спокійно кивнув. І це їй сподобалося.

– Коли так, то вилазьте в сідло, міледі. Я йтиму поряд і не надокучатиму вам розмовами, якщо вам не хочеться балакати. Вже пізно. Кажуть, що після заходу місяця розмови набридають.

Вона похитала головою і, щоб пом’якшити відмову, всміхнулася.

– Ні. Дякую за доброту, та я не хочу, щоб мене побачили в супроводі незнайомого молодого чоловіка, та ще й на його коні близько опівночі. Знаєте, репутація – не сорочка, з неї не змити пляму лимонним соком.

– На дорозі нікого нема, вас ніхто не побачить, – розсудливо заперечив молодий чоловік. – Я ж бачу, ви втомилися. Сідайте, сей…

– Будь ласка, не називайте мене так. Я почуваюся старою, наче… – на мить вона затнулася, підбираючи належне слово

(відьма)

щоб не вимовити те, яке спало на думку першим, – наче мені сто років.

– Добре, міс Дельґадо. Ви впевнені, що не хочете сісти на коня?

– Впевнена. Тим паче, що в спідниці я не сіла б у сідло по-чоловічому, пане Деаборн, навіть якби ви були моїм братом. Це непристойно.

Вілл Деаборн встав на стременах, простягнув руку до задньої частини сідла (Вітер стояв досить спокійно, тільки один раз стріпнув вухами – Сюзен і сама б не відмовилася прясти такими вухами, якби була Вітром, бо вуха в нього були дуже гарні) і знову опустився в сідло, цього разу вже зі згортком у руках, перевитим сиром’ятною мотузкою. Сюзен вирішила, що то пончо.

– Можете накрити цим собі коліна й ноги, як плащем. Для дотримання правил пристойності цього цілком досить. Ця річ належала моєму батькові, а він вищий за мене. – На мить його погляд помандрував на захід, до схилів, і Сюзен побачила, що він досить вродливий, як на свій юний вік. У неї всередині мов струна затремтіла, і в тисячний раз вона пошкодувала, що стара нечупара розпустила руки й дозволила собі більше, ніж просто виконати завдання, хоч яким неприємним воно було. Сюзен не хотіла дивитися на вродливого незнайомця і згадувати дотик Реї.

– Ні, – м’яко, але рішуче відмовилася вона. – Ще раз дякую, ви дуже добрий, але я не сяду на коня.

– Гаразд. Тоді я вас супроводжуватиму пішки, а Вітер буде за нами наглядати, – весело запропонував хлопець. – Бодай до окраїни містечка нічиї очі нас не побачать, і ні в кого не з’явиться ані найменшої лихої думки про ідеально пристойну молоду жінку і більш-менш пристойного молодого чоловіка. А там я вже попрощаюся й побажаю вам солодких снів.

– Та не варто. Справді, – вона витерла чоло рукою. – Я розумію, вам легко казати, що тут нема сторонніх очей, але вони завжди з’являються там, де їх найменше чекають. А мені зараз… краще не наражатися на пересуди.

– І все одно я вас проведу, – повторив він, тепер уже без тіні усмішки. – Лихі часи настали, міс Дельґадо. Тут, у Меджисі, порівняно безпечно, але часом у халепу можна втрапити.

Вона вже розтулила було рота (знову хотіла заперечити, можливо, навіть повідомити йому, що донька Пата Дельґадо може сама про себе подбати), але потім згадала про нових поплічників мера Торіна і їхні холодні погляди, якими вони міряли її, коли Торін відвертався. Нині ввечері, йдучи до відьми, вона бачила цю трійцю. Їх-то вона почула заздалегідь і мала вдосталь часу, щоб сховатися за сосною при дорозі (хоча думати про те, що вона ховається, Сюзен не подобалося). Вони зникли за поворотом дороги, що вела до містечка, і зараз, мабуть, пиячили в «Раю для подорожніх» (і набиратимуться доти, доки Стенлі Руїс не зачинить генделик). Але ж вона не знала цього напевно. Вони могли повернутися.

– Бачу, мені вас не переконати, – зітхнула вона з нотками роздратованої покори (якої зовсім не відчувала насправді). – Але лише до поштової скриньки місіс Біч. Там починається містечко.

Він іще раз постукав себе по горлу і знову вклонився, кумедно і чарівно водночас: нога виставлена, наче він комусь робив ніжку, п’ята чобота в землі.

– Дякую, міс Дельґадо!

«Добре, хоч не додав «сей», – подумала вона. – Для початку непогано».

2

Вона побоювалася, що, попри свою обіцянку мовчати, він усю дорогу базікатиме, бо всі хлопці саме так і поводилися в її присутності. Сюзен не страждала на марнославство, але знала, що вона приваблива, хоча б тому, що хлопці так і вилися круг неї, плескали язиками і човгали ногами. А її супутник неодмінно захоче розпитати її про те, що міські хлопці й так знають: скільки їй років, чи живе вона в Гембрі від самого народження, чи живі її батьки, ще півсотні так само нудних запитань, а все для того, щоб випитати одне: чи є в неї друг серця.

Але Вілл Деаборн із Внутрішніх бароній не розпитував її про школу, сім’ю й друзів (цей спосіб дізнатися про суперника обирали майже всі юнаки). Вілл Деаборн просто крокував поряд із нею, ведучи за вуздечку коня, і дивився на схід, туди, де було Чисте море. Море було так близько, що сльозогінні пахощі солі змішувалися з випарами нафти, хоча вітер був південний.

Вони саме проминали Ситґо, і Сюзен була рада, що Вілл Деаборн поряд, хай навіть його мовчанка трохи її дратувала. Нафтове поле з його вишками-скелетами завжди ввижалося їй якимось моторошним привидом. Більша частина цих сталевих веж уже давно не качали нафту, а мешканці міста не мали ні запасних частин, ні потреби, ні вміння їх лагодити. З двохсот вишок працювало лише дев’ятнадцять, і зупинити їх було неможливо. Здавалося, запаси нафти під землею були невичерпні, бо вежі качали й качали безперестану. Трохи нафти люди використовували досі, але то була мізерна кількість порівняно з тією, що просочувалася назад у землю, у водойми під мертвою свердловиною. Світ зрушив з місця, і поле стало схоже на дивний механічний цвинтар, на якому трупи ще не до кінця…

Щось холодне і гладеньке тицьнулося Сюзен у поясницю, і вона скрикнула, ледь втримавшись, щоб не закричати на повні груди. Вілл Деаборн кинувся до неї, хапаючись руками за пояс, але відразу ж рослабився і всміхнувся.

– Це Вітер, міс Дельґадо. Так він хоче поскаржитися, що на нього ніхто не звертає уваги.

Вона озирнулася на коня, а Вітер відповів їй ласкавим поглядом і опустив голову, наче вибачаючись за те, що налякав її.

«Дівчинко, не дурій, – почула вона подумки голос свого батька. – Він просто хоче знати, чого ти так викаблучуєшся. До речі, мені й самому це цікаво, бо на тебе це не схоже».

– Я передумала, пане Деаборн. Я хочу поїхати верхи.

3

Поки Сюзен приладнувала пончо до задньої луки сідла (простого чорного сідла ковбоя, без жодних міток баронії чи хоча б ферми) і вилазила на коня, Вілл стояв спиною до неї й дивився на Ситґо. Задерши спідницю, вона рвучко озирнулася, впевнена, що він підглядатиме. Але він не озирався. Здавалося, його уяву всуціль полонили іржаві нафтові вишки.

«І що ж там такого цікавого, хлопче? – трохи сердито подумала вона. Пізня година ночі й нещодавно збурені емоції не надто сприяли внутрішньому спокою. – Брудні, старі, шістсот років тут стоять, а смердять так, що мені все життя доводиться носа затуляти».

– Стій спокійно, хлопчику, спокійно, – мовила Сюзен до коня, ставши на стремено й тримаючись однією рукою за луку сідла, а другою – за поводи. Вітер стрепенув вухами, наче хотів сказати, що стоятиме спокійно хоч цілу ніч, якщо їй це буде потрібно.

Вона хутко злетіла на коня, тільки одна довга гола нога сяйнула під зірками, і відчула радість, яка охоплювала її завжди, коли вона сідала верхи… тільки сьогодні радість була трохи сильніша, трохи солодша, трохи гостріша. Можливо, тому що кінь був таким красенем, чи тому, що він був незнайомий…

«А може, тому, що господар коня – незнайомець, – подумала вона, – до того ж вродливий».

Звісно, то було безглуздя, і воно таїло в собі небезпеку. Втім, ніде правди діти. Він був дуже гарний.

Коли Сюзен розгортала пончо й накривала ним ноги, Деаборн почав насвистувати. Із подивом і забобонним страхом вона впізнала мелодію: то було «Безжурне кохання». Та сама пісня, яку вона співала, ідучи до Реїної хижі.

«Мабуть, це ка, дівчинко», – прошепотів голос її батька.

«Та нічого подібного, – подумки одразу ж заперечила вона йому. – Я не вбачатиму ка в кожному подиху вітру і в кожній тіні, як ті старенькі, що збираються літніми вечорами в «Зеленому серці». Це просто стара пісня, її кожен знає».

«Якби ж то ти була права, – відповів голос Пата Дельґадо. – Бо якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встигнеш спам’ятатися, а твої плани вже будуть зруйновані, як сарай від буревію».

Ні, це не ка. Вона не дозволить темряві й старим примарам-вежам навіяти їй віру в те, що це ка. Не ка, а випадкове знайомство з приємним молодим чоловіком на безлюдному шляху до міста.

– Все, я прикрилася, – сухо, наче чужим голосом сказала вона. – Можете повертатися, якщо хочете, пане Деаборн.

Він повернувся і глянув на неї. Якусь мить мовчав, але його погляд красномовно свідчив, що Сюзен теж йому подобається. Це спантеличило її (частково через ту пісню, що він наспівував), але водночас і справило приємність.

– Ви гарно виглядаєте в сідлі, – сказав він.

– А скоро в мене будуть свої коні і я зможу сидіти на них донесхочу, – не втрималася Сюзен, а потім подумала: «Зараз почнеться розпитування».

Але він лише кивнув, наче давно це знав, і знову покрокував у бік міста. Трохи розчарована, хоч і достоту не розуміючи причини, вона вйокнула на коня і стисла коліна. Вітер рушив ходою, наздоганяючи господаря. Той лагідно погладив коня по морді.

– Як називається ця місцина? – спитав Вілл, показуючи на вишки.

– Нафтове поле? Ситґо.

– А що, деякі вишки досі працюють?

– Еге ж. І їх годі зупинити, бо ніхто вже не знає як.

– А, – сказав він. Більше ні слова, тільки «а». Та коли вони наблизилися до порослої травою дороги на Ситґо, відійшов від коня, щоб подивитися на стару покинуту хатину сторожа. Коли Сюзен була маленькою, на ній був знак, що забороняв стороннім заходити всередину, але ту табличку вже давно зірвало вітром. Подивившись, Вілл Деаборн легкою ходою повернувся назад до коня, збиваючи чоботами літню куряву.

Так вони і прямували до містечка: юнак у пласкому капелюсі пішки, молода жінка, чиї ноги були вкриті пончо, – верхи, а зорі заливали їх своїм світлом, як і всіх юних від початку часів. Сюзен підвела погляд угору й побачила, як падає зірка, – нетривкий і яскравий помаранчевий спалах на небосхилі. Хотіла було загадати бажання, але в паніці збагнула, що геть не знає, чого хоче. Навіть приблизно.

4

Сюзен і собі мовчала всю дорогу, поки до міста не лишилася якась миля, і тільки потім спитала про те, що не давало їй спокою. Своє питання вона хотіла поставити по тому, як він почне розпитувати її, і порушувати мовчанку самій було вкрай неприємно, але врешті-решт цікавість узяла гору.

– Звідки ви, пане Деаборн? Що привело вас до нашої глухомані в Серединному світі… нічого, що я запитую?

– Анітрохи, – відповів він, всміхаючись до неї. – Мені хотілося поговорити, але я не знав, із чого почати. Я не надто вправний у розмовах. – «А в чому ти вправний, Вілле Деаборн?» – одразу ж виникло в неї питання, бо, вмощуючись у сідлі, вона випадково торкнулася рукою згорнутої ковдри, яка була прив’язана ззаду, і відчула, що всередині щось є. На дотик схоже на револьвер. То не конче мала бути зброя, але Сюзен згадала, як його руки інстинктивно опустилися до пояса, коли вона скрикнула від несподіванки.

– Я з Внутрішніх бароній. Мабуть, ви й сама вже про це здогадалися. Ми балакаємо по-своєму.

– Еге ж. А дозвольте поцікавитися, з якої ви баронії?

– З Нового Ханаану.

Зачувши це, Сюзен оживилася. Подумати тільки: Новий Ханаан! Це ж самісіньке осердя Альянсу! Звісно, це вже не те, що раніше, але все одно…

– Часом не з Ґілеаду? – спитала вона, почувши у своєму голосі відтінок дівчачої сентиментальності та щиро зневажаючи себе за неї.

– Ні, – з усміхом відказав він. – Моєму селу далеко до Ґілеаду. Я з Гемфіла, звідти до Ґілеаду сорок коліс. Воно навіть менше за Гембрі.

«Коліс? – з подивом подумала Сюзен. Слово було застаріле. – Він сказав: коліс».

– А що ж тоді привело вас до Гембрі? Це не таємниця?

– Звісно, ні. Я приїхав зі своїми друзями, Річардом Стоквортом із Пенілтона, що в Новому Ханаані, і Артуром Гітом, дуже веселим молодим чоловіком. От він з Ґілеаду. Ми тут за наказом Альянсу. Ми рахівники.

– І що ж ви рахуєте?

– Усе, що може статися в нагоді Альянсові наступні кілька років, – його голос посерйознішав. – Халепа з Добрим Чоловіком уже сягнула за край.

– Невже? Ми так далеко від центру подій, що до нас майже не доходять новини.

Він кивнув.

– Саме тому ми й тут. Баронія Меджис завжди зберігала відданість Альянсові, тож якщо знадобляться припаси, то їх відправлять з цієї частини Зовнішньої Дуги. Питання в тому, на яку кількість може розраховувати Альянс.

– Кількість чого?

– Так, – погодився він, наче вона не питала, а стверджувала. – І на кількість чого.

– Ви так говорите, наче Добрий Чоловік справді становить серйозну загрозу. Він же лише бандит, що припудрює свої грабіжки та вбивства балачками про рівність і демократію.

Деаборн лише знизав плечима, і Сюзен вже було подумала, що інших коментарів від нього не дочекатися. Але потім він неохоче сказав:

– Так було колись. Часи змінилися. Бандит став генералом, і тепер генерал хоче стати правителем від імені народу, – помовчавши трохи, він похмуро додав: – Північні й західні баронії у вогні, леді.

– Але це за тисячі миль звідси! – Сама розмова була не надто приємною, але чомусь захоплювала. Просто було так незвично вести бесіди на такі теми після нудних буденних балачок у Гембрі, де чиясь висхла криниця на добрих три дні ставала темою для жвавих обговорень.

– Так, – відповів він. Не «еге», а «так», дуже незвично і заразом так приємно для слуху. – Але вітер дме у цей бік. – Повернувшись до неї, він усміхнувся, і усмішка знову пом’якшила його суворе вродливе обличчя, надавши йому виразу дитини, якій давно пора спати. – Але навряд чи ми нині зустрінемо Джона Фарсона.

У відповідь Сюзен обдарувала його усмішкою.

– А якщо раптом зустрінемо, ви захистите мене від нього, пане Деаборн?

– Безперечно, – усміхнено відповів він. – Але ще охочіше я це зроблю, якщо ви дозволите мені називати вас на ім’я, яке дав вам ваш батько.

– Гаразд, адже це важливо для моєї особистої безпеки. І, мабуть, з огляду на те саме я можу називати вас Віллом.

– Мудро й гарно сказано, – сказав він і від радості всміхнувся ще ширше. – Я… – І тут новий друг Сюзен перечепився і мало не впав, не помітивши камінь, що стирчав на дорозі (бо йшов, не зводячи з дівчини очей). Вітер тихо заіржав і трохи подався назад, а Сюзен весело засміялася. Пончо зсунулося, відкривши оголену ніжку, але її власниця не поспішала – почекала кілька секунд і тільки потім вкрилася знову. Він їй подобався. І що в цьому такого поганого? Він же лише хлопчик. Коли він усміхався, Сюзен бачила, що ще зовсім недавно, років зо два-три тому він стрибав у копиці сіна. (Про те, що вона сама не так давно закінчила школу стрибків у сіно, Сюзен чомусь забула.)

– Зазвичай я не такий незграба. Сподіваюся, я тебе не злякав.

Та нічого, Вілле. Я вже звикла. Хлопи збивають собі черевики, відколи в мене груди виросли.

– Та нічого, – сказала вона, аби швидше повернутися до попередньої теми: надто вже вона була цікава. – Отже, ви з друзями приїхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати наші запаси?

– Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один із нас мав полічити робочі вишки…

– Та я тобі, Вілле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.

Він кивнув.

– Тепер я твій боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скільки нафти викачують ці дев’ятнадцять веж.

– А яке це має значення? Хіба в Новому Ханаані лишилося стільки робочих машин, які працюють на нафті? І хіба ваші алхіміки вміють видобувати з нафти ту рідину, на якій їздять машини?

– Мені здається, цей процес називається не алхімією, а перегонкою. Є одна майстерня, у якій його досі роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великій Залі Ґілеаду ще збереглося кілька ламп розжарювання, і вони справні.

– Це ж треба! – захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарювання й електричні смолоскипи вона бачила на картинах, але в житті – ніколи. Останні такі лампи в Гембрі (в цій частині світу їх називали іскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеться про одні й ті самі лампи) перегоріли два покоління тому.

– То, кажеш, твій батько до самої смерті керував стайнями мера, – сказав Вілл Деаборн. – Його звали Патриком Дельґадо, правда ж?

Вражена до глибини душі, вона подивилася на нього вже іншим поглядом – поглядом людини, яку вмить повернули до реальності.

– Звідки ти знаєш?

– Ми дізналися його ім’я, готуючись до виконання своєї місії. Ми ж маємо порахувати худобу: овець, свиней, биків, корів… і коней. З усієї вашої худоби коні найважливіші. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельґадо. Мені прикро чути, Сюзен, що він пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях. Моє співчуття.

– О, дякую.

– То був нещасний випадок?

– Еге ж, – сказала вона таким голосом, що мав промовисто свідчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.

– Дозволь мені бути з тобою відвертим, – мовив він, і вперше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, їй це лише здалося. Втім, хоч вона й дуже погано знала світ і людей (тітка Корделія мало не щодня їй про це нагадувала), але певний досвід у неї все-таки був. Вона знала, що люди, які починають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай із найправдивішим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падає вгору, гроші ростуть на деревах, а дітей приносить Великий Лелека.

– Еге ж, Вілле Деаборн, – черствуватим тоном сказала вона. – Кажуть, чесність – найкраща політика.

Він нерішуче поглянув на неї, але потім його обличчя знову осяяла усмішка. Небезпечна усмішка, подумала Сюзен, усмішка-як-сипучі-піски, якщо таке можливо. Затягує, та потім важко вибратися на волю.

– Від колишньої міці Альянсу нині не лишилося й сліду. Частково тому Фарсон так розперезався – його амбіції виросли до неба. Він пройшов довгий шлях від розбійника й грабіжника у Ґарлені й Десої до того, ким він є тепер. І якщо Альянс не воскресне і не дасть йому відсіч, це ще далеко не край його прагненням. Він може дійти й до Меджису.

Яка користь Доброму Чоловікові з їхнього сонного села в найближчій до Чистого моря баронії, Сюзен збагнути не могла, але промовчала.

– Хай там як, але насправді нас відправив сюди не Альянс. Ми тут не тому, що треба рахувати корів, нафтові вишки й гектари орної землі.

На мить він опустив погляд на дорогу, наче шукав там інших підступно розташованих каменів, і неуважно гладив Вітра по носі. Сюзен здалося, що він спантеличений чи чогось соромиться.

– Нас заслали сюди батьки.

– Ваші… – і раптом їй усе стало зрозуміло. Хлопчиська напаскудили, й батьки відправили їх сюди, не зовсім у заслання, але й без серйозної мети. Насправді в Гембрі вони мали тільки один обов’язок – стерти плями зі своєї репутації. «Принаймні тепер ясно, – подумала вона, – чому в нього така невинно-зваблива усмішка. Стережися його, Сюзен, бо такі бешкетники, як він, підпалюють мости й перевертають поштові візки, а розважившись, ідуть собі далі, навіть не озирнувшись. Вони не злі, ні, просто розпущені, як більшість хлопців».

І тут їй знову згадалася стара пісня, яку вона співала і яку він насвистував.

– Так, наші батьки.

Свого часу Сюзен Дельґадо сама любила побешкетувати, тож тепер, хоч і з пересторогою, добре розуміла Вілла Деаборна. І відчувала до нього інтерес. З поганими хлопцями буває весело… до певної межі. Залишалося з’ясувати, наскільки поганими були Вілл і його друзяки.

– Бешкетували? – спитала вона.

– Бешкетували, – погодився Вілл. Голос у нього досі був безрадісний, але в очі й на уста вже почала помалу закрадатися усмішка. – А нас попереджали, багато разів попереджали. Ми… еее… напилися тоді.

А вільною від кружки з пивом рукою мацали дівок? Жодна порядна дівчина не дозволила б собі спитати таке, але Сюзен не змогла втриматися: це питання саме зринуло в її голові.

Усмішка, що жевріла в кутиках Віллових уст, згасла.

– Ми зайшли надто далеко, і забава перестала бути просто забавою. Так зазвичай чинять дурні. Однієї ночі ми влаштували перегони верхи. Ніч була глупа, місяць не світив. Після опівночі. Ми всі були п’яні. Один із коней втрапив копитом у ховрахову нору і зламав передню ногу. Його довелося пристрелити.

Сюзен скривилася. Не найгірше, що вона могла уявити, але нічого доброго. Та коли він знову продовжив, виявилося, що все значно гірше.

– Кінь був чистокровним скакуном, він належав батькові Річарда, одного з моїх друзів. Їхня родина мала не надто великі статки, коней у них було лише троє. У нашому домі розгорівся такий скандал, що я навіть згадувати про нього не хочу, не те що говорити. Словом, пропозицій щодо нашого покарання було багато, але врешті-решт нас спровадили сюди в заслання. Це Артурів батько придумав. Гадаю, Артурового тата завжди жахала поведінка сина. Артур вочевидь удався не в Джорджа Гіта.

Сюзен і собі посміхнулася, згадавши, як тітка Корделія каже: «Це в неї точно не від нас». Потім настала театральна пауза, слідом за якою йшло епохальне: «У неї була двоюрідна бабка, яка збожеволіла… ви це знали? Так! Вона підпалила себе й перекинулася через край Крутояра. Це було того року, коли пролітала комета».

– Хай там як, – підсумував Вілл, – пан Гіт відіслав нас із напутнім словом, яке свого часу отримав від свого батька: чистилище існує для того, щоб у ньому міркували. І от ми тут.

– Гембрі далеко від чистилища.

На його обличчі знову з’явилася усмішка.

– Думаю, якби навіть ваше містечко було чистилищем, варто було б стати грішником, аби лишень потрапити сюди і зустрітися з його чарівними мешканцями.

– Комплімент сумнівний, треба його іще б відшліфувати, – якомога сухішим голосом сказала вона. – Можливо…

І затнулася, бо раптом збагнула, що їй доведеться вступити з цим хлопцем у щось на кшталт змови. Інакше вона опиниться в незручному становищі.

– Сюзен?

– Я оце подумала. Вілле, ви з друзями вже приїхали? Тобто офіційно вже тут?

– Ні, – відповів він, одразу збагнувши, про що їй ідеться. І, мабуть, зрозумівши, до чого вона хилить. По-своєму він був досить кмітливий. – Ми з’явилися в баронії лише нині по обіді. Ти перша з місцевих, з ким один із нас заговорив… якщо, звісно, Річард та Артур ще нікого не зустріли. Я не міг заснути, тож вирішив прогулятися верхи й трохи поміркувати. Ми стали табором он там, – він показав кудись праворуч. – На тому довгому схилі, що збігає до моря.

– Еге ж. То Крутояр. Так його називають, – їй подумалося, що Вілл із приятелями могли навіть отаборитися на її землі – на тій ділянці, яка невдовзі стане її законною власністю. Думати про це було дивно, захопливо і трохи незвично.

– Завтра ми в’їдемо до міста і відрекомендуємося мілордові меру, Гарту Торіну. Перед від’їздом із Нового Ханаану нам сказали, що він дурний, як пень.

– Та невже? – здійняла вона брову.

– Так. Балакучий, любить перехилити чарчину, ласий до молоденьких дівчат. Що скажеш, правда це чи ні?

– Гадаю, ти сам маєш це вирішити, – із силуваною посмішкою відказала Сюзен.

– Хай там як, нас відрекомендують ще й Вельмишановному Кімбі Раймеру, Торіновому канцлеру. А вже він, думаю, тямущий. І рахувати вміє.

– Торін запросить вас на вечерю в резиденції мера. Якщо не на завтра, то на післязавтра точно.

– Учта в Гембрі, – з усмішкою сказав Вілл і погладив Вітра по носі. – О боги, я так хвилююся, дочекатися не можу.

– Менше базікай, а послухай, якщо хочеш бути моїм другом. Це важливо.

Усмішка злетіла з його обличчя, і перед Сюзен знову постав чоловік, якого вона бачила кілька хвилин тому, той чоловік, яким він стане за кілька років. Рішучий вираз обличчя, зосереджений погляд, безжальний рот. Це обличчя вселяло страх – страх у майбутньому – та все одно в тому місці, якого торкалася стара карга, враз стало тепло. Сюзен не могла відірвати погляду від цього обличчя. Цікаво, подумала вона, а яке в нього волосся під цим ідіотським капелюхом?

– Слухаю, Сюзен.

– Якщо ви з друзями сядете за стіл у Торіна, там ви можете побачити мене. Якщо ти побачиш мене, то пам’ятай – бачиш мене вперше. Познайомишся з панною Дельґадо, а я – з паном Деаборном. Розумієш, про що я?

– Дуже добре розумію, – він дивився на неї замріяно. – Ти служниця? Авжеж, так, якщо твій батько був головним конюхом, то ти не…

– Та байдуже, що я там роблю. Просто пообіцяй: у Будинку-на-набережній ти побачиш мене вперше в житті.

– Обіцяю. Але…

– Нічого більше не питай. Ми вже майже на тому місці, де наші шляхи розходяться. І щоб віддячити тобі за прогулянку на такому чудовому коні, я хочу тебе попередити. Якщо вас запросять на учту до Торіна, за столом ви з друзями будете не єдині гості. Буде ще троє чоловіків. Торін найняв їх охороняти будинок.

– Вони не заступники шерифа?

– Ні, крім Торіна, а ще, можливо, Раймера, вони не звітують ні перед ким. Їх звуть Джонас, Діпейп і Рейнолдз. Мені здається, вони круті хлопці. Хоча Джонас уже давно не хлопець, дуже давно. Я навіть маю підозру, що дитинства в нього не було взагалі.

– Джонас у них за ватажка?

– Еге. Він кульгає, в нього довге, наче у дівчини, волосся, а голос рипить, як у старого дідугана, який цілими днями натирає до блиску димохід на даху… Але нехай це не вводить тебе в оману – мені здається, що з них трьох він найнебезпечніший. І судячи з усього, ці троє були такими шибениками, що вам із друзями і не снилося.

І навіщо вона йому це розповіла? Можливо, відчуваючи вдячність. Він пообіцяв тримати їхню випадкову нічну зустріч у таємниці й був не з тих, хто порушує обіцянки – Сюзен зрозуміла це з його вигляду, хоч він і посварився зі своїм батьком.

– Я придивлюся до них. Дякую за пораду, – зараз вони піднімалися в гору довгим пологим схилом. У небі неслабнучим вогнем горіла Стара Матінка.

– Особисті охоронці, – замислено сказав Вілл. – Особисті охоронці в сонному містечку Гембрі. Дивні часи настали, Сюзен. Дуже дивні.

– Еге ж, – вона й сама задумувалася над тим, чому Джонас, Діпейп і Рейнолдз у містечку, та так і не змогла знайти жодної вагомої причини. Це справа рук Раймера? Це він їх знайшов? Цілком можливо, це в його дусі. Сам Торін навіть і не подумав би завести собі охоронців, про його безпеку завжди дбав Верховний Шериф. А все ж таки – чому?

Вони вибралися на вершину пагорба. Внизу, під їхніми ногами, розкинулося сільце Гембрі. Світилося лише в кількох вікнах, і найяскравіше – у «Раю для подорожніх». Теплий вітерець доніс до вух Сюзен звуки піаніно, що на ньому хтось тарабанив мелодію «Гей, Джуд», і хор п’яних голосів, які радісно добивали приспів. Хоча співали не ті троє, про яких вона попереджала Вілла Деаборна. Ті завжди стояли біля шинкваса, водячи по залі своїми збляклими очима. Такі, як вони, не співали. У кожного на руці між великим і вказівним пальцями було витатуйовано маленьку синю труну. Сюзен хотіла було розповісти про це Вілові, але подумала, що згодом він сам усе побачить. Тож натомість вона показала на якийсь темний предмет трохи нижче на схилі, що нависав над дорогою на ланцюзі.

– Дивися. Бачиш?

– Так, – він глибоко й комічно зітхнув. – Невже це та річ, якої я боюся понад усе на світі? Ця моторошна проява – поштова скринька місіс Біч?

– Еге ж. Тут ми розійдемося.

– Як скажеш. Та все одно мені шкода… – і саме тієї миті, як це іноді буває влітку, змінився вітер. З заходу налетів порив і миттю стер пахощі морської солі, а разом з ними і звук п’яних співів. На зміну їм долинув інший звук, нескінченно зловісніший: низький атональний шум, від якого в Сюзен завжди мурашки бігли по спині. Звук сирени, яку ввімкнула смертельно хвора людина.

Вілл відступив на крок назад, очі округлилися, і знову Сюзен помітила, як його руки опускаються до пояса, ніби в пошуках чогось, чого там не було.

– На бога, що це таке?

– Тонкохід, – тихо мовила вона. – В Каньйоні Петлі. Ти про таке чув?

– Так, чув, щось подейкували, але на власні вуха почув оце щойно. О боги, як ви це витримуєте? Він волає, немов жива істота!

Сюзен ніколи над цим не замислювалася, але зараз, спробувавши уявити, що чує його чужими вухами, збагнула, що він каже правду. Здавалося, якась хвора частина тіла ночі здобула власний голос і тепер силкувалася заспівати пісню.

Сюзен стало так моторошно, що вона здригнулася. Відчувши, як стиснулися її коліна, Вітер тихо заіржав і повернув голову, щоб подивитися на свою вершницю.

– О цій порі року звук зазвичай не настільки виразний, – промовила вона. – А восени чоловіки спалюють його, щоб стих.

– Не розумію.

А хто розумів? Хто міг похвалитися тим, що досі щось розуміє? О боги, та вони навіть не в змозі були вимкнути кілька нещасних нафтових насосів, які досі працювали на Ситґо, хоча половина з них верещали, як свині на бійні. Настали такі часи, що люди були вдячні, коли щось просто працювало.

– Влітку загоничі й пастухи, коли мають час, зносять до входу в Каньйон купи гілляччя. Придатні й сухі гілки, але краще – щойно зрізані, бо потрібен дим, і що сильніший, то краще. Петля – короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими. Це наче перевернутий димар, розумієш?

– Так.

– За традицією спалення припадає на ранок Жнив, у перший день після ярмарку, святкування і святкового багаття.

– У перший день зими.

– Еге ж. Хоча в наших краях холоди настають не так швидко. Хай там як, ніяка це не традиція. Хмиз, бува, спалюють і раніше, якщо вітри сприяють або якщо звук надто вже нестерпний. Він тривожить худобу: коли тонкохід розгулюється, корови погано дають молоко. Та й заснути під нього важко.

– Навіть не сумніваюся, – Вілл досі дивився на північ, і від чергового сильного пориву вітру капелюх злетів у нього з голови, затримавшись на горлі завдяки сиром’ятному шнурку. Його волосся виявилося дещо довгим і чорним, як воронове крило. Зненацька у Сюзен виникло бажання запустити пальці в це волосся, відчути, яке воно на дотик – шорстке чи гладеньке й шовковисте? Цікаво, як воно пахне? Від цих думок вона знову відчула тремкий стогін тепла внизу, там, де закінчувався живіт. Неначе прочитавши її думки, він повернувся до неї, і вона зашарілася, тихо радіючи, що в темряві не помітно, як почервоніли її щоки.

– І давно він тут?

– Він з’явився, коли мене ще не було на світі, – відповіла вона. – Але мій тато добре пам’ятає його появу. Він казав, що земля здригнулася, наче від землетрусу, і з’явився тонкохід. Деякі люди казали, що це від землетрусу, інші запевняли, що це забобонні дурниці. Я знаю тільки одне: за мого життя він завжди був там, де він є. Дим його заспокоює, як рій роздратованих бджіл чи ос. Але рано чи пізно звук відновлюється. Купи гілля, навалені біля входу до каньйону, закривають його від худоби, яка часом, заблукавши, може туди потрапити. Чомусь їм там як медом намазано. А коли корова чи вівця все ж таки проберуться туди – мабуть, це стається, коли купа гілля після спалення вже не така велика, а нового ще не наносили, – то назад уже не повертаються. Що б там не було в тому каньйоні, воно голодне.

Вона відгорнула пончо, підняла праву ногу над сідлом, навіть не торкнувшись його, і легким плавним рухом зісковзнула з Вітра. Такі трюки призначалися для штанів і аж ніяк не для спідниці. З того, як округлилися Вілові очі, Сюзен зрозуміла, що побачив він достатньо. Але ж нічого такого, що треба мити у ванні за зачиненими дверима, то що з того? Адже трюк з блискавичним сходженням з коня вона виконувала тоді, коли хотіла когось вразити до глибини душі.

– Краса! – вигукнув Віл.

– Мене тато навчили, – сказала вона, вдаючи, що коментує найневинніший бік його компліменту. Втім, коли вона передавала хлопцеві віжки, її усмішка свідчила про те, що його похвала їй приємна, як не крути.

– Сюзен, а ти сама бачила тонкохід?

– Еге ж. Один раз чи двічі. Згори.

– На що він схожий?

– Він гидкий, – не роздумуючи, відповіла вона. До сьогоднішньої ночі, коли вона зблизька побачила Реїну посмішку й відчула на собі її покручені настирні пальці, їй здавалося, що на світі нема нічого огиднішого за тонкохід. – Це схоже на торф, що повільно тліє, а ще на болото, повне пінкої зеленої води. Над ним піднімається туман, часом нагадуючи довгі кістляві руки. З зап’ястками і пальцями.

– А він росте?

– Кажуть, росте, як будь-який тонкохід. Але росте повільно. За мого чи твого життя він за межі Каньйону Петлі не вибереться.