Читать книгу 11/22/63 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 7

1

Ел дозволив мені провести себе до спальні й навіть буркнув «дякую, друже», коли я опустився на коліна, щоб розшнурувати і стягнути з нього черевики. Він відмахнувся тільки, коли я запропонував йому допомогти сходити до туалету.

– Намагання покращити світ є гідним схвалення, але не менше за здатність самотужки залізти на унітаз.

– Лише за умови твоєї впевненості в тому, що ти це зможеш зробити.

– Я певен, що зможу сьогодні, а про завтра я турбуватимуся завтра. Рушай додому, Джейку. Почни читати зошит, там чимало. Переспиш нічку – щось та й намудрується. Прийдеш до мене вранці й розкажеш, що ти вирішив. Я все ще буду тут.

– Імовірність дев’яносто п’ять відсотків?

– Щонайменше дев’яносто сім. Загалом я почуваюся доволі жваво. Сам не був упевненим, що з тобою дістануся аж так далеко. Просто розповісти й побачити, що ти повірив, – це вже само по собі тягар з душі.

Сам я не був певен, що насправді повірив, навіть після власної пригоди в середині того дня, але нічого про це не сказав. Побажав йому доброї ночі, нагадав, щоб уважно рахував пігулки («Йо, йо!»), і пішов. Надворі я ще постояв з хвилинку, дивлячись на гнома з прапором із самотьою зіркою, перш ніж вирушити хідником до своєї машини.

«Не заводься з Техасом»[105], – подумалося мені… хоча, можливо, якраз цього я прагну. А судячи з тих перепон, що мав Ел, змінюючи минуле, – ті зірвані шини, той зламаний двигун, той провалений міст – я мав передчуття, що, якщо наважуся, Техас заведеться зі мною.

2

Після всього, що відбулося, я не сподівався, що зможу заснути раніше другої чи третьої години ночі, вельми схоже було, що я не зможу заснути взагалі. Проте подеколи організм керується власними потребами. На той час, коли я, діставшись додому, зробив собі слабенький напій (можливість знову тримати в хаті алкоголь була одним з кількох дрібних плюсів у моєму поверненні до статусу одинака), в мене вже злипалися очі; на час, коли я допив свій скотч і прочитав десь з десять сторінок Елової хроніки Освальда, я їх уже ледь утримував розплющеними.

Я сполоснув склянку в мийці, рушив до спальні (залишаючи по ходу за собою сліди зі скинутого одягу, Кристі б мені завдала жару за таке) і впав у двоспальне ліжко, де тепер спав сам-один. Спливла думка вимкнути приліжкову лампу, але рука моя поважчала, важчала, важчала. Перевірка школярських есеїв у незвично тихій учительській здавалася чимсь таким, що відбувалося давно-давно. Не те щоб це дивувало; кожен знає, що час, попри його невблаганність, є навдивовижу піддатливим.

«Я скалічив ту дівчину. Знову всадив її в інвалідний візок».

«Коли ти сьогодні в коморі зійшов тими сходами, ти навіть гадки не мав, хто така Каролін Пулен, отже, не будь ідіотом. Крім того, можливо, десь вона все ще ходить своїми ногами. Можливо, проходження крізь ту нору створює альтернативні реальності, або часові потоки, або ще щось, чорти його знають, що саме».

Каролін Пулен, сидячи у візку, отримує свій атестат. Давно, ще в тому році, коли пісня «Тримайся, Слупі» гурту «Мак-Койз» вінчала попсовий хіт-парад[106].

Каролін Пулен ходить по своєму лілейному саду в 1979 році, коли попсовий парад очолюють «Вілідж Піпл» з хітом «Вай-Ем-Сі-Ей»[107]; раз у раз припадаючи на одне коліно, щоби вирвати якийсь бур’янець, а тоді підхопитися на рівні та йти далі.

Каролін Пулен серед лісу з татом, невдовзі їй випаде стати калікою.

Каролін Пулен серед лісу з татом, невдовзі їй випаде своїми ногами входити у період дорослішання в маленькому містечку. Де ж вона перебувала, в якому часовому потоці, загадувався я, коли новинні випуски радіо й телебачення повідомили про те, що тридцять п’ятого Президента Сполучених Штатів Америки застрелено в Далласі?

«Джон Кеннеді може залишитися живим. Ти можеш врятувати його, Джейку».

А чи справді покращаться від цього справи? Ніяких не існувало цьому гарантій.

«Я почувався, як людина, що намагається прорватися крізь нейлонову панчоху».

Я заплющив очі й побачив аркуші, що зриваються з календаря – як то любили показувати біг часу в старих кінофільмах. Я побачив, як вони випурхують з вікна моєї спальні, мов птахи.

І ще одне видіння промайнуло, перш ніж я відключився: тупуватий старшокласник з іще тупішим намаганням виростити собі чахлу борідку, пирскаючи, мурмотить: «Кульгає Гаррі-Шкряк по ой-вей-ню». І Гаррі зупиняє мене, коли я хочу зробити тому хлопцеві зауваження: «Не варто перейматися. Я до цього звик».

А вже тоді я відключився, нокаутований.

3

Я прокинувся серед світанкового цвірінькання пташок, протираючи собі очі, упевнений, що плакав перед пробудженням. Мені щось снилося, і хоча пригадати, що саме, я не міг, той сон напевне був вельми сумним, бо я ніколи не належав до тих, кого звуть плаксіями.

Щоки сухі. Ніяких сліз.

Я повернув голову, не відриваючи її від подушки, аби лиш поглянути на годинник, і побачив, що зараз не вистачає ще двох хвилин до шостої ранку. Судячи з яскравості світла, попереду на мене чекав чудовий червневий ранок, та ще й без шкільних уроків. Перший день літніх канікул зазвичай викликає у вчителів таке ж відчуття щастя, як і в їхніх учнів, але я почувався сумним. Сумним. І не лише тому, що мусив вирішити важке питання.

На півдорозі до душу три слова зринули в моєму мозку: Кавабанґа, Баффало Боб![108]

Я застиг, дивлячись на власне – голе, з широко розплющеними очима – відображення в дзеркалі над комодом. Тепер я пригадав, що мені було наснилося, авжеж, не дивно, що я прокинувся сумним. Мені снилося, що я сиджу в учительській, читаю твори дорослого класу з англійської, а тим часом далі по коридору, в спортзалі, черговий баскетбольний матч котиться до чергового фінального свистка. Моя дружина щойно повернулася з реабілітації, я сподіваюся, що, прийшовши додому, застану її там, а не буду змушений витратити годину на телефонні дзвінки, перш ніж з’ясую місцеперебування Кристі й вивуджу її з якоїсь із місцевих поїлок.

Уві сні я поклав твір Гаррі Даннінга на верх стосу і почав читати: «Тоді був не день а було під нічь. Та нічь що змінила моє життя була нічю коли мій батько замордував мою матір і двох моїх братів…»

Це захопило всю мою увагу, і то миттю. Ну, таке б захопило будь-кого, хіба ні? Але очі мені почало щипати, коли я дійшов до частини, де йшлося про те, що на ньому тоді було вдягнуто. Вбрання також має велике значення. Коли діти виходять з дому в той особливий осінній вечір з порожніми торбами, котрі вони сподіваються наповнити солодкою здобиччю, в їхніх костюмах завжди відбиваються якісь актуальні захоплення. П’ять років тому ледь не кожен другий хлопчик поставав перед моїми дверима в окулярах Гаррі Поттера з намальованим на лобі слідом від удару блискавки. Сам я багато літ і зим тому вирушив у дебютний вояж у ролі прохача цукерок з брязкотом (на моє настирливе прохання, мати йшла тротуаром за десять футів позаду мене), наряджений зоряним бійцем з фільму «Імперія завдає удару у відповідь». Тож хіба дивно, що Гаррі Даннінг мав на собі індіанський костюм?

«Кавабанґа, Баффало Боб», – привітався я з власним відображенням у дзеркалі й раптом кинувся бігом до свого кабінету. Я не зберігаю всі шкільні роботи – жоден учитель не зберігає… в них можна потонути! – проте я виробив звичку робити ксерокопії найкращих текстів. Вони слугують чудовими навчальними прикладами. Я б ніколи не використав твору Гаррі перед класом – текст, як на таке, надто приватний, але я пам’ятав, що все одно зробив з нього копію, тому що в мені самому він викликав таку потужну емоційну реакцію. Я висунув нижню шухляду і почав ритися пальцями в пацючому гнізді з течок і окремих аркушів. Через п’ятнадцять пітних хвилин я знайшов його твір. Сів за стіл і почав читати.

4

«Тоді був не день а було під нічь. Та нічь що змінила моє життя була нічю коли мій батько замордував мою матір і двох моїх братів а мене дуже поранив. Він поранив мою сестру теж і то так сильно шо вона запала у кому. За три роки вона померла а так і не прокинулась. Її ім’я було Еллен і я дуже її любив. Вона любила сбирати квіти і ставити їх у вази. Що трапилося було як у фільмі жахів. Я ніколи не хожу дивитися фільми жахів бо в нічь на Гелловін 1958 року я один такий пережив.

Мій брат Трой був надто дорослий щоб кричати каверзи або ласощі (15). Він дивився телевізор з моєю матірю і сказав шо допоможе нам їсти наші цукерки коли ми повернемося додому а Еллен, вона сказала ба ні, наряжайся і сам ходи збирай, і всі сміялися бо ми всі любили Еллен, їй було тільки 7 але вона була справжня Люсі Болл, вона могла будь-кого росмішити, навіть мого батька (якщо він був тверезий тобто, коли пяний він був скажений). Вона нарядилася принцесою Літоосінь Зимавесна (я шукав і це саме так і пишеться) а я нарядився як Баффало Боб, вони обоє з передачі ГАВДІ ДУДІ котру ми любимо дивитися. «Скажіть но дітки котра година?» і «А що нам скаже Арахісова Гарелея»[109] і «Кавабанґа, Баффало Боб!!!» Ми з Еллен любимо цю передачу. Вона любить Принцесу а я люблю Баффало Боба і ми обоє любимо Гавді! ми хотіли шоб наш брат Тугга (його звуть Артур але всі його звуть Тугга, я не памятаю чому) нарядився як «Мер Фінеус Т. Бластер» але він не захотів, він сказав шо Гавді Дуді це маляча передача, а він піде як Франкенстайн хоча Еллен сказала шо та маска лячна. А ще, Тугга, він дав мені про**атися бо я брав своє ружо а він сказав шо у Баффало Боба нема ніякої зброї в передачі по телевізору, і моя мати вона сказала, «бери якшо хочеш Гаррі це ж не справжнє ружо і навіть фіткивними кульками не стріляє тож Баффало Боб не образиться». То було останнє шо вона мені сказала і я радий шо то були добрі слова бо вона бувала і строга.

Отож ми готові були вирушати а я сказав зачекайте секунду мені треба збігати у туалетну бо я так хвилююсь. Вони всі засміялись з мене, навіть Мама і Трой на дивані але шо я побіг пісяти то врятувало мені житя бо тоді якраз зайшов мій тато з молотком. Мій тато він був поганий коли пяний і бив мою маму «часто густо». Один раз коли Трой пробував його зупинити уговорами шоб він того не робив, він зламав Трою руку. Того разу він майже попав у тюрму (мій тато тобто). Значить, моя мама з татом жила «окремо» в той час про який я пишу, і вона думала з ним розлучитися, але то було не так легко тоді у 1958 як це зараз.

Значить, він війшов у двері а я був у туалеті пісяв і почув як моя мати каже «Забирайся звідси з отим шо приніс, тебе тут не чекали.» А далі вона починає кричати. Потім після цього вони всі уже кричали».

Там було й далі – ще три жахливих сторінки – але то не я мусив їх прочитати.

5

Не було ще й половини на сьому, як я знайшов Ела в телефонному довіднику і без вагань набрав його номер. Авжеж, я його не розбудив. Він відповів уже на перший гудок голосом більше схожим на собаче гавкання, аніж на людську мову.

– Агов, друже, чи ти не зарання пташка?

– Я хочу показати тобі дещо. Один учнівський твір. Ти навіть знаєш того, хто його написав. Мусиш; його фото висить в тебе на Стіні знаменитостей.

Він покашляв і тільки потім заговорив:

– В мене багато фотографій на Стіні знаменитостей, друже. Гадаю, там мусить бути навіть одна з Френком Анічетті, десь того часу, коли відбувся перший Моксі-фест. Підкажи мені, про кого йдеться.

– Я тобі краще покажу. Можна мені приїхати?

– Якщо тобі не завадить, що я буду в халаті, під’їжджай. Але я мушу спитати в тебе прямо зараз, коли ти з цим вже переспав. Ти щось вирішив?

– Гадаю, спершу я мушу сходити туди ще раз.

Я повісив слухавку раніш, аніж він устиг поставити мені ще якісь запитання.

6

У вранішньому світлі, яке лилося крізь вікно його вітальні, він мав вигляд гірший, ніж будь-коли. Білий махровий халат висів на ньому опалим парашутом. Уникнення хіміотерапії дозволило йому вберегтися від облисіння, але волосся в нього порідшало, стало по-дитячому тонким. Очі його, здавалося, ще глибше позападали в очницях. Він прочитав твір Гаррі Даннінга двічі, потім вже було відклав його, але взяв і прочитав знову. Нарешті він подвів очі на мене й промовив:

– Ох ти ж, Йсусе з-хреста-гнаний Христе.

– Коли я це перший раз читав, я плакав.

– Я тебе розумію. Ота частина, де про духовушку «Дейзі»[110], вона мене серйозно зачепила. Тоді, у п’ятдесятих, реклама пневматичних рушниць цієї фірми була на останній сторінці обкладинки ледь не кожної книжки коміксів, які тільки збіса траплялись на ятках. Кожна дитина в моєму кварталі – принаймні кожний хлопець – мріяла тільки про дві речі: духовушку «Дейзі» та єнотову шапку, як у Дейві Крокета[111]. Він правий, в ній не було куль, навіть «фіктивних», але, пам’ятаю, ми завели собі моду капати в дуло крапельку джонсонської дитячої масажної олії. І тоді було, натиснеш гачок, так із дула тобі «пуф», вилітає блакитний димок. – Він знову перевів погляд униз, на ксерокопійовані сторінки. – Сучий син, убив власну дружину і трьох рідних дітей попросту молотком? Го-осподи.

«Він тілько почав гатити ним, – писав Гаррі, – я забіг назад до вітальні а там кров була уже по всіх стінах і біле щось на дивані. То були мозки моєї матері. Еллен. Вона лежала на долівці ноги їй придавило крісло-гойданка і кров спливала їй із вух і волося. Телевізор так і робив, по ньому ішла передача яку моя мама любила, про Еллері Квіна котрий росплутує злочини».

Злочин, скоєний того вечора, не мав нічого спільного з тими безкровними, елегантними проблемами, що їх вирішував Еллері Квін[112]; тут сталася справжня бійня. Десятирічний хлопчик, котрий перед тим, як вирушити на «каверзи або ласощі» пішов був попісяти, повернувся з туалету якраз вчасно, щоб побачити, як його п’яний оскаженілий батько розвалює голову Артурові «Тугга» Даннінгу, який намагався відповзти до кухні. А тоді він обернувся й побачив Гаррі, котрий націлив на нього свою іграшкову рушницю «Дейзі» зі словами: «Не чіпай мене, татку, а то я тебе застрелю».

Даннінг кинувся до хлопчика, розмахуючи закривавленим молотком. Гаррі вистрелив у нього з духовушки (я навіть почув той звук «к-чах», який мусила видати рушничка, хоча сам я ніколи з подібної не стріляв), а тоді випустив її з рук й метнувся до спальні, яку він був ділив з тепер уже покійним братом Туггою. Входячи в дім, батько полінувався причинити за собою передні двері, і десь – «це доносилося наче звідаля 1000 миль», написав прибиральник – лунали вигуки сусідів й галас дітей-колядників.

Даннінг майже напевне убив би й останнього сина, якби не перечепився об повалене «крісло-гойданку». Він розтягнувся на підлозі, а тоді підхопився й побіг до кімнати свого найменшого. Гаррі намагався заповзти під ліжко. Батько висмикнув сина й завдав йому дотичного удару по скроні, котрий напевне став би смертельним для хлопчика, якби батькова рука не сковзнула по закривавленому держаку; замість розвалити Гаррі череп, головка молотка лише відколупнула його шматочок понад правим вухом.

«Я не зомлів хоч і майже. Я так само ліз під ліжко і я майже зовсім не відчював як він бив мене по нозі але він бив і зламав її в 4 різних місцях».

Якийсь чоловік з їхньої вулиці, котрий ходив з торбою по сусідах циганити солодощі разом зі своєю дочкою, нарешті забіг до їхнього будинку. Попри криваве побоїще у вітальні, цей сусіда мав глузд, щоби вихопити з відра біля кухонної печі вугільний совок. Він вгатив ним Даннінга по потилиці, коли той намагався перекинути ліжко, щоб дістатися до свого скривавленого, напівпритомного сина.

«Після того я втратив свідомісь як Еллен тільки мені пощастило я прокинувся. Доктори казали шо вже було хотіли ампунтувати мені ногу але потім не стали».

Авжеж, нога в нього збереглася, а потім він став одним з прибиральників у Лізбонській середній школі, тим, котрого кілька поколінь учнів кликали Гаррі-Шкряком. Чи добрішими були б школярі, аби знали, звідки в нього та кульгавість? Либонь, ні. Хоча самі вони емоційно тендітні та вкрай вразливі, підлітки мало здатні на співчуття. Це приходить пізніше в житті, якщо взагалі приходить.

– Жовтень 1958, – промовив Ел тим своїм хрипучим гавкаючим голосом. – І я мушу повірити, що це просто випадковий збіг?

Мені згадалися власні слова, сказані юній версії Френка Анічетті з приводу оповідання Ширлі Джексон, і я посміхнувся.

– Іноді сигара просто для диму, а збіг є просто збігом. Достатньо того, що я розумію, що ми говоримо про черговий вододільний момент.

– А я не знайшов повідомлення про це в «Ентерпрайз», тому що…

– Тому що це трапилося не тут. Це трапилося в Деррі[113], північніше від нас. Коли Гаррі вже достатньо поправився і його виписали з лікарні, він поїхав жити до своїх дядька з тіткою в Гейвені[114], це миль за двадцять п’ять південніше Деррі. Вони його всиновили, а коли вже стало ясно, що за шкільною програмою він встигати не здатний, приставили до роботи на сімейній фермі.

– Звучить, мов з «Олівера Твіста» чи чогось схожого[115].

– Та ні, вони добре до нього ставилися. Згадай, в ті часи не існувало полегшених класів, а термін «ментально обмежений» ще навіть не винайшли…

– Я знаю, – сухо відповів Ел. – Тоді ментально обмежений означало, що ти або кретин, або бовдур, або зовсім помішаний.

– Але він і тоді таким не був, і зараз не є таким, – продовжив я. – Авжеж, насправді. Я гадаю, на нього головним чином вплинув шок, розумієш? Травма. Йому знадобилися роки, щоби відійти від тієї ночі, а коли він нарешті на це спромігся, школа для нього залишилася далеко позаду.

– Принаймні, допоки він не записався на здобуття атестату ЗОР, а на той час він уже сягнув середнього віку і наближався до старості. – Ел похитав головою. – Як марно минуло…

– Дурниці, – перебив я. – Добре життя ніколи не марне. Чи могло воно бути кращим? Так. Чи можу я зробити, щоб воно стало таким? Судячи з учорашнього, можливо, й можу. Але насправді не в цьому сенс.

– А в чому ж тоді? Бо для мене це схоже на нове повторення історії з Каролін Пулен, а тим фактом вже все доведено. Так, змінити минуле ти можеш. І світ не лусне, мов надувна кулька, коли ти це зробиш. Ти не націдиш мені чашки свіжої кави, Джейку? І собі заодно. Вже стає жарко, а в тебе такий вигляд, що кава тобі потрібна.

Наливаючи каву, я угледів там здобні булочки. Запропонував йому, але він похитав головою.

– Тверда їжа боляче проходить. Але якщо ти надумався змусити мене ковтнути калорій, то там, у холодильнику, є шестизарядна упаковка «Забезпеки»[116]. На мою думку, вона смакує, як заморожені шмарклі, але я її принаймні в змозі проковтнути.

Коли я приніс йому цей напій в одному з винних фужерів, котрі надибав у його буфеті, Ел розреготався:

– Гадаєш, так воно смакуватиме краще?

– Можливо. Якщо ти переконаєш себе, що це «Піно Нуар»[117].

Він випив половину, і я бачив, як він присилує горло ковтати теє пійло. Цей бій він виграв, але, відставивши фужер убік, тут же знову взявся за чашку з кавою. Не пив, лише забрав чашку в долоні, ніби намагаючись всотати в себе її тепло. Дивлячись на це, я по-іншому полічив той час, що, либонь, йому залишився.

– Отже, – нагадав він, – у чому полягає різниця?

Якби не був таким хворим, Ел здогадався б і сам. Він був кмітливим парубком.

– У тому, що випадок з Каролін Пулен не може вважатися коректним тестом. Ти не врятував їй життя, Еле, а тільки ноги. В неї попереду лежало цілком нормальне буття в обох напрямках – один той, де Каллем її підстрелив, а інший, де ти йому завадив. Вона не вийшла заміж в обох варіантах. В обох напрямках вона не народила дітей. Це як… – я трішки загадався. – Тільки без образ, Еле, але те, що ти зробив, це як аби лікар врятував запалений апендикс. Для апендикса це чудово, але годі від нього, навіть здорового, очікувати чогось життєво важливого. Ти вловлюєш, до чого я веду?

– Так, – хоча мені здалося, я помітив у нього роздратування. – Схоже, Каролін Пулен була найкращим, на що я виявився здатним, друже. В моєму віці час обмежений, навіть якщо ти здоровий. Я мав на думці більший приз.

– Та я не критикую тебе. Але сімейство Даннінгів здається кращим експериментальним прикладом, бо там не просто одна паралізована дівчинка, як це не жахливо для неї самої та її родини. Там ідеться про чотирьох замордованих людей і скаліченого на все життя п’ятого. До того ж ми його знаємо. Після церемонії вручення атестатів ЗОР я привів його до харчевні на біфштекс, а ти, побачивши його шапочку і мантію, ще не взяв з нас гроші. Пам’ятаєш?

– Йо. Тоді ж я зробив фото для моєї Стіни.

– Якщо я зможу це зробити – якщо зумію завадити його старому розмахувати тим молотком – як ти гадаєш, чи залишиться висіти там те фото?

– Не знаю, – відповів Ел. – Можливо, ні. Більше того, я можу навіть не пам’ятати, що воно там висіло.

Для мене все це перебувало цілком у царині теорії, тож його зауваження я пропустив повз вуха.

– А ще подумай про трьох інших дітей – Трой, Еллен і Тугга. Напевне ж бодай хтось із них одружиться, якщо вони житимуть і дорослішатимуть. А може, Еллен стане знаменитою комедійною актрисою. Хіба він не написав там, що вона вміла смішити людей незгірш за Люсі Болл[118]? – Я нахилився вперед. – Єдине, чого я хочу, це кращого прикладу того, що стається, коли ти змінюєш вододільний момент. Він потрібен мені, перш ніж я наважуся клеїти з себе дурня в такій великій справі, як убивство Кеннеді. Що ти на це скажеш, Еле?

– Скажу, що бачу в цьому сенс. – Ел із зусиллям став на рівні. Боляче було дивитися на нього, але, коли я теж почав було підводитися, він відмахнувся.

– Сиди, де сидиш. Маю дещо для тебе. Це в іншій кімнаті. Зараз дістану.

7

Річ виявилася бляшаною скринькою. Ел вручив її мені й наказав віднести до кухні. Сказав, що там легше буде все розкласти на столі. Коли ми вже всілися, він відімкнув скриньку ключем, який носив у себе на шиї. Першим, що він звідти дістав, був пухкий конверт із коричневого манільського паперу. Відкривши конверт, Ел витряс звідти велику купу різномастих паперових грошей. Я вичепив один листок з того качана капусти і зачудовано на нього роздивлявся. Це була двадцятка, але замість Ендрю Джексона на лицьовому боці я побачив там Ґровера Клівленда[119], котрий навряд чи входив до будь-чийого списку з десятки найкращих американських президентів. На зворотному боці під словами БАНКНОТА ФЕДЕРАЛЬНОГО РЕЗЕРВНОГО БАНКУ були зображені приречені на зіткнення локомотив і пароплав.

– Вигляд має, наче з тих грошей, що для гри в «Монополію».

– Аж ніяк. І тут їх взагалі не так багато, як може здатися, бо тут нема банкнот, більших за двадцятки. У наш час, коли заправити бак коштує тобі тридцять, тридцять п’ять доларів, навіть у дрібній крамничці нікого не дивують п’ятдесятки. Тоді ж усе було інакше, а дивувати там когось тобі нема потреби.

– Це твої виграші?

– Почасти. Здебільшого це мої заощадження. Я працював кухарем між 58 й 62 роками, так само як і тут, а самотній чоловік може чимало заощадити, особливо якщо не впадає за дорогими жінками. Чого я не практикував. Та й за дешевими, до речі, теж. Я підтримував дружні стосунки з усіма і ні до кого не наближувався. Раджу тобі поводитися так само. І в Деррі, і в Далласі, якщо ти туди вирушиш. – Він поворушив пальцем у тій купі банкнот. – Тут трохи більше дев’яти тисяч, наскільки я пам’ятаю. За них можна купити стільки ж, як сьогодні за шістдесят.

Я втупився очима в готівку.

– Гроші повертаються. Вони зберігаються, нема різниці, скільки разів ти пролазиш крізь кролячу нору.

Ми вже це проходили, але я все ще намагався переварити цю думку.

– Йо, хоча вони й зберігаються – все решта стирається повністю, пам’ятаєш?

– Хіба це не парадокс?

Він подивився на мене, змарнілий, схоже було, що йому ось-ось урветься терпець.

– Не знаю. Ставити питання, які не мають відповідей, це марне витрачання часу, а я його маю не так вже й багато.

– Вибач, вибач. А що тут у тебе ще?

– Небагато. Але вся краса полягає в тім, що тобі й не потрібно багато. Тоді були зовсім інші часи, Джейку. Ти можеш прочитати про це в історичних книжках, але не зможеш по-справжньому зрозуміти їх, допоки бодай трохи не поживеш там сам. – Він подав мені карточку соціального забезпечення. Номер її був 005-52-0223. Виписана на ім’я Джордж Т. Емберсон. Ел дістав зі скриньки ручку і подав мені. – Розпишися.

Я взяв ручку, дешеву, з тих, що їх роздають задарма. На її корпусі ще був рекламний напис: ДОВІРЯЙ СВОЮ МАШИНУ ЛЮДИНІ З ЗІРКОЮ ТЕКСАКО. Трохи почуваючись Деніелом Вебстером[120], що укладає пакт із дияволом, я поставив на карточці підпис. Потім простягнув її Елу, але той похитав головою.

Наступною річчю була водійська ліцензія Джорджа Т. Емберсона, в котрій зазначалося, що я маю зріст шість футів і п’ять дюймів, сині очі, каштанове волосся і важу сто дев’яносто фунтів. Народився 22 квітня 1923 року і живу в будинку № 19 на Блуберд-лейн у Сабатусі, що відповідало моїй адресі 2011 року.

– Зріст шість і п’ять, правильно? – перепитав Ел. – Бо я наздогад.

– Доволі близько, – і я розписався на водійській ліцензії, яка становила собою звичайнісінький шматочок картону. Кольору «бюрократичний беж». – А фото не треба?

– У штаті Мейн до цього ще роки й роки. Втім, як і в інших сорока восьми також.

– Сорока восьми?

– Гаваї офіційно стануть штатом лише за рік.

– О, – мені на мить перехопило подих, так, ніби хтось раптом вдарив мене в живіт. – Отже… тебе зупиняють за перевищення швидкості, і коп просто сприймає тебе за того, чиї дані написані у цій ліцензії?

– А чому ні? Якщо ти у 1958-му щось почнеш казати про атаки терористів, люди подумають, що йдеться про якихось підлітків, котрі видоюють корів. І тут також постав автографи.

Він вручив мені клієнтські картки «Герца», «Сітіз Сервіс», «Обіднього клуба» та «Амерікен Експрес»[121]. На всіх було ім’я: Джордж Емберсон. Надруковане на машинці, не типографським способом.

– Справжню пластикову картку «Амерікен Експрес», якщо захочеш, ти зможеш отримати наступного року.

– А чекової книжки нема? – посміхнувся я.

– Та взагалі-то я міг би її для тебе зробити, але що тобі з неї за користь? Всі документи, що я їх позаповнював на ім’я Джорджа Емберсона зникнуть при наступному перевстановленні. А також і всі гроші, які б я поклав на рахунок.

– О, – я відчув себе йолопом. – Правильно.

– Не гань себе, для тебе все в цій справі новина. Отже, тобі самому треба буде відкрити собі рахунок. Я раджу покласти не більше тисячі. Тримай більшу частину грошей готівкою, і в такому місці, де швидко можеш їх вхопити.

– На випадок, якщо доведеться спішно повертатися?

– Правильно. А кредитні картки – то лише для підтвердження твоєї особи. Рахунки, котрі я заради їх отримання повідкривав, зітруться, коли ти пройдеш крізь нору. Хоча вони можуть і згодитися якимсь чином, ніхто цього не може знати напевне.

– А Джордж дійсно отримує свою пошту в домі № 19 по Блуберд-лейн?

– У 1958 році Блуберд-лейн – це лише адреса на кадастровому плані Сабатуса, друже. Квартал, де ти живеш, ще навіть не починали забудовувати. Якщо хтось тебе про це спитає, скажи просто, що це такий бізнесовий проект. На це люди купуються. Бізнес – це як бог. У 58-му йому всі моляться, але ніхто його не розуміє. Ось.

Він посунув до мене розкішне портмоне. Я аж рота відкрив.

– Це справжній страус?

– Я волію, щоб ти виглядав успішним, – пояснив Ел. – Підбери якісь фотографії, щоби вставити до нього разом з твоїми ідентифікаційними картками. Маю для тебе ще деякі дрібнички. Кілька кулькових ручок, одна з них чудернацька, з такою штучкою на кінці, комбінацією ножичка для відкривання листів і лінійки. Механічний олівець «Скрипто». Прокладка для нагрудної кишені. У 58-му вони вважалися необхідними, і не тільки писарчукам-конструкторам. Годинник «Б’юлова» на хромованому пружинному браслеті «Спайдел»[122]. Усі, хто в темі, це оцінять, хлопчику. Решту вибереш собі сам.

Він надовго закашлявся, його важко трусило. А коли зупинився, піт на його обличчі бринів великими краплями.

– Еле, коли ти все це нагромадив?

– Коли усвідомив, що не дотягну до 1963. Я покинув Техас і повернувся додому. Тоді я вже мав тебе на увазі. Розлучений, дітей нема, кмітливий, а що найкраще – молодий. О, ледь не забув. Про насінину, з якої виросло все. Це ім’я я знайшов на одному з могильних каменів на цвинтарі Святого Кирила і просто написав заяву держсекретареві штату Мейн.

Він вручив мені моє свідоцтво про народження. Я провів пальцями по тисненому рельєфу. Шовковистість офіційного документа.

Звівши очі, я побачив, що він поклав на столі переді мною ще якийсь аркуш. Той мав заголовок: СПОРТ 1958—1963.

– Не загуби цю річ. Не тільки тому, що це твій талон на харчування, але головно тому, що ти матимеш багато запитань, на які змушений будеш відповісти, якщо цей папір потрапить до чужих рук. Особливо, коли ставки почнуть винагороджуватися.

Я почав складати все назад до скриньки, але він похитав головою.

– У мене в шафі стоїть для тебе портфель «Лорд Бакстон», такий собі гарненько обстріпаний по кутах.

– Він мені не потрібен – маю наплічника. Лежить у мене в багажнику машини.

На його лиці з’явився глузливий вираз.

– Там, куди ти збираєшся, ніхто не носить наплічників, окрім бойскаутів, та й ті їх надягають, лише коли вирушають в похід або на своє збіговисько. Тобі ще багато чого треба завчити, друже, але якщо ти робитимеш обережні кроки і зайве не ризикуватимеш, ти впораєшся.

Я зрозумів, що дійсно збираюся це зробити і що це трапиться просто ось-ось, майже без підготовки. Я відчув себе візитером у лондонському порту сімнадцятого століття, котрий раптом усвідомив, що його зараз силоміць записують у моряки.

– Але що я мушу робити? – це прозвучало сущим меканням.

Він здійняв брови – кущасті й білі тепер так само, як і його поріділе волосся на голові.

– Рятуватимеш сімейство Даннінгів. Хіба ми не про це говорили?

– Я не це маю на увазі. Що я мушу робити, коли люди питатимуть в мене, яким чином я заробляю собі на життя? Що мені казати?

– В тебе помер багатий дядечко, пам’ятаєш? Кажи усім, що ти потроху живишся зі свого нежданого спадку, намагаючись протягнути якомога довше, поки не напишеш книгу. Хіба не сидить у кожному вчителі літератури нереалізований письменник? Чи, може, я тут помиляюся?

Авжеж, він не помилявся.

Він сидів і дивився на мене – сам змарнілий, страшенно схудлий, але зі співчутливим виразом. Либонь, навіть жалісливо дивився на мене. Нарешті він промовив, дуже м’яко:

– Велике це діло, хіба не так?

– Так, – відповів я. – Але ж Еле… чоловіче… я… я проста, маленька людина.

– Те саме можна сказати про Освальда. Про того злидня, що стріляв із засідки. А якщо вірити твору Гаррі Даннінга, його батько простий підлий п’яниця з молотком.

– Він тепер уже ніхто. Він помер від гострого отруєння в штатній в’язниці Шошенк. Гаррі казав, що, либонь, від поганих вичавків[123]. Це така…

– Я знаю, що таке вичавки. До чорта цього бачив, коли служив на Філіппінах. Навіть сам пив, на мій сором. Але він не мертвий там, куди ти збираєшся. І Освальд також.

– Еле… я розумію, ти хворий, і знаю, як тобі болить. Але не міг би ти поїхати зі мною до харчевні? Я… – уперше й востаннє я використав його власну форму звертання. – Друже, я не хочу розпочинати це на самоті. Я боюся.

– Та я б такого нізащо не пропустив. – Він підхопив сам себе під пахву й підвівся з гримасою, від якої йому аж завернулися губи. – Візьми той портфель. Поки я одягатимуся.

8

Було чверть на восьму, коли Ел відімкнув замок сріблястого трейлера, котрий його знамениті фетбургери звали своїм домом. Хромовані речі, що мерехтіли за шинквасом, зараз виглядали привидами. Стільці, здавалося, шепочуть: «Ніхто не всядеться на нас знову». Великі старомодні цукерниці-шейкери, здавалося, шепочуть: «Ніхто не солодитиме з нас більше нічого… свято скінчилося».

– Поступаємося місцем «Л. Л. Біну», – промовив я.

– Так і є, – кивнув Ел. – Довбане торжество прогресу.

Він задихався, йому не вистачало повітря, але не зупинився перепочити ані на хвильку. Він повів мене поза шинквасом до дверей комори. Я йшов слідом, перекладаючи з руки в руку портфель, всередині якого містилося моє нове життя. То була старорежимна річ, з пряжками. Якби я зайшов з таким до свого класу в ЛСШ, більшість учнів зустріли б мене сміхом. Кілька інших – з тих, що мають зародок почуття стилю – можливо, зааплодували б такому ретро-фанку.

Ел відчинив двері в царину запахів овочів, спецій і кави. Він знову простягнув руку понад моїм плечем, щоби ввімкнути світло. Я вдивлявся в сірий лінолеум підлоги так, як людина може вдивлятися у водойму, де аж кишить голодними акулами, і коли Ел торкнувся мого плеча, я здригнувся.

– Вибач, – мовив він, – але ти мусиш узяти оце. – Він тримав п’ятдесятицентову монету. Півбака. – Містер Жовта Картка, пам’ятаєш його?

– Звісно, – насправді я зовсім про нього був забув. Серце в мене билося так сильно, що я відчував, ніби навіть очі пульсують в моїх очницях. Язик в роті мав смак старого килима, і коли він вручив мені монету, я її ледь не впустив.

На прощання він мене ще раз критично огледів.

– Джинси для початку згодяться, але тобі варто звернутися до крамниці чоловічого одягу Мейсона наприкінці Мейн-стрит і придбати собі якісь штани, перш ніж ти вирушиш на північ. Шерстяні або хакі годяться на щодень. Банлонові[124] як вихідні.

– Банлонові?

– Просто спитаєш, там знають. Тобі також знадобляться кілька вихідних сорочок. А до них і костюм. Також кілька краваток і затискач. Купи собі капелюх також. Не бейсбольний картуз, а гарний літній, з соломки.

Сльози забриніли в нього у кутиках очей. Це налякало мене дужче за все те, що він мені казав перед тим.

– Еле? Що не так?

– Я просто боюся, не менше за тебе боюся. А втім, нема сенсу в сентиментальній сцені прощання. Якщо ти повернешся, то опинишся тут вже за дві хвилини, неважливо, скільки ти пробудеш у 58-му. Я якраз встигну ввімкнути кавоварку. Якщо все вийде, ми з приємністю вип’ємо по чашечці разом з тобою і ти розповіси мені все, що і як.

Якщо. Яке багатозначне слово.

– А ще ти зможеш промовити молитву. Часу на це вистачить, хіба не так?

– Звісно. Я помолюся, щоби все відбулося акуратно й гладенько. Дивись, не дозволяй тому світу запаморочити себе так, що забудеш, що маєш справу з небезпечним типом. Небезпечнішим за Освальда, можливо.

– Я буду обережним.

– Окей. Тримай рота на замку якомога довше, допоки не переймеш тамтешній жаргон і вимову. Рухайся поступово. Не жени хвилю.

Я спробував усміхнутись, але не був певен, чи в мене це вийшло. Портфель здавався важезним, немов його було набито не грішми й фальшивими посвідченнями особи, а камінням. У голові майнуло, що я можу зараз зомліти. А проте, Господи помагай, у душі я все одно бажав туди йти. Мені буквально не терпілося вже вирушити. Я бажаю побачити Сполучені Штати зі свого «Шевроле»; Америка кличе, гукає мене[125].

Ел простягнув мені свою худу, тремтячу руку.

– Щасти тобі, Джейку. Благослови тебе Бог.

– Джордж, ти хочеш сказати.

– Джордже, авжеж. А тепер рушай. Як тоді казали, час тобі вже виступити на сцену.

Я відвернувся і повільно рушив у глиб комори, ступаючи так, ніби в цілковитій темряві намагався намацати ступнею перший щабель сходів.

На третьому кроці я його намацав.