Читать книгу 11/22/63 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 8

1

Я пройшов вздовж стіни сушарні, точно як перед тим. Підпірнув під ланцюг з висячою на ньому табличкою ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, точно як перед тим. Зайшов за ріг великої, пофарбованої зеленим, квадратної будівлі, точно як перед тим, і тут же щось мене ляснуло. Взагалі-то, як для мого зросту, я важу небагато, хоча сяке-таке м’ясо при кістках все ж таки маю – «аби за вітром не віднесло», любив приказувати мій батько, – але Жовта Картка мене ледь не відправив до нокауту. Це було схоже на те, ніби мене атакувало просто чорне пальто, набите тріпотливими птахами. Він щось верещав, але мене так це ошелешило (я не встиг злякатися, все трапилось занадто стрімко), що я не міг второпати, про що він белькоче.

Я його відштовхнув, він поточився спиною на сушарню, пальто вихором метнулось йому навкруг ніг. Від удару потилиці об метал пролунало «бов», покотилася на землю його брудна федора. І хазяїн слідом за нею, але він не впав, а склався, як ото складається акордеон. Я пошкодував, що зробив це скоріше, ніж моє серце ризикнуло повернутися до нормальнішого ритму, і ще більш стало його шкода, коли він підняв і почав обчищати брудною рукою свій капелюх. Щоправда, той капелюх вже ніколи не зміг би стати чистим, тобто як і його власник.

– З тобою все гаразд? – запитав я, але, коли нахилився торкнутися його плеча, він поскакав від мене повз сушарню просто на власнім гузні, відштовхуючись руками. Сказати б, що як якийсь калічний павук, так ні. Він залишився схожим на самого себе: просто пияк, з мозком відсирілим, аж глевким. Людина, що, либонь, перебуває від смерті не далі, аніж Ел Темплтон, оскільки в цій розташованій за п’ятдесят з гаком років тому Америці напевне не існує живлених благодійництвом притулків чи реабілітаційних закладів для парубків його штибу. Ним могли б заопікуватися в УЗВ, якщо він коли-небудь носив військову форму, але хто ж відведе його до Управління у справах здоров’я ветеранів? Та ніхто, мабуть, натомість хтось – котрийсь із фабричних бригадирів, радше за все – може нацькувати на нього копів. Ті кинуть його до витверезника на добу або й на сорок вісім годин. Якщо він, перебуваючи там, не помре від звичайних для детоксикації спазмів, потім його випустять на волю розпочинати новий тур. Я вловив себе на благосній думці, що аби тут опинилася моя дружина – вона б знайшла, де відбуваються зустрічі АА, і відвела його туди. От лишень Кристі мусить народитися тільки через двадцять один рік.

Я поставив портфель собі між ніг і простягнув до нього руки, показуючи, що вони порожні, але він зіщулено посунувся від мене ще далі вздовж стіни сушарні. На його щетинястому підборідді блищала слина. Я озирнувся навколо, аби пересвідчитися, що ми не привертаємо нічиєї уваги, побачив, що ця частина фабричного подвір’я в цілковитому нашому розпорядженні, і зробив нову спробу.

– Я штовхнув тебе тільки тому, що ти мене налякав.

– Хто ти є на хер такий? – спитав він ламким голосом, що спустився підряд по п’яти регістрах. Якби вже не чув цього запитання під час свого минулого візиту, я аж ніяк не добрав би, що він каже… проте, хоча нерозбірливість його вимови залишилася незмінною, чи не була зараз трохи іншою інтонація? Певності щодо цього я не мав, але саме так мені здалося. «Він нешкідливий, але він не такий, як решта, – казав Ел. – Таке враження, ніби він щось знає». Ел гадав, це лиш від того, що, оскільки об 11:58 ранку 9 вересня 1958 року він гріється на сонечку поблизу кролячої нори, ця нора якось на нього може впливати. Як ото можна вплинути на зображення на телеекрані, наблизивши до нього, скажімо, міксер. Можливо, в цьому й полягала причина. Та, чорт забирай, причиною могло бути всього лиш одуріння від пійла.

– Просто людина, – промовив я з найбільш заспокійливою з моїх інтонацій. – Ніхто такий, через кого тобі варто тривожитися. Мене звуть Джорджем. А як твоє ім’я?

– Мазефакер! – гарикнув він, відповзаючи від мене ще далі. Якщо це було його ім’я, то безумовно доволі незвичайне. – Ти не мусиш тут бути!

– Не хвилюйся, я вже йду, – я підхопив портфель, демонструючи свою щирість, але він втиснув голову в свої худющі плечі аж по вуха, так, ніби боявся, що я на нього накинусь. Він був як той собака, котрого били так часто, що він більше не очікує якогось іншого з собою поводження. – Без проблем, все путньо.

– Забирайся, сучий виблядку! Вертай туди, звідки з’явився, й облиш мене в спокої.

– Домовились.

Я все ще не відійшов від переляку, якого він мені завдав, і залишковий адреналін у мені погано мирився з жалістю, яку я відчував, не кажучи вже про роздратування. Таке ж роздратування я відчував з Кристі, коли, повернувшись додому, знаходив свою дружину знову п’яною на лайно, незважаючи на всі її обіцянки схаменутись, поводитися розважливо й кинути пити раз і назавжди. Комбінація емоцій, помножена на денну спеку пізнього літа, викликала в моєму шлунку легке відчуття нудоти. Не найкращий, либонь, початок для рятувальної місії.

Я згадав про «Кеннебекську фруктову» і яке добре було там кореневе пиво; буквально побачив подих морозної пари з холодильника, коли Френк Анічетті діставав звідти великий кухоль. У нього взагалі там райська прохолода. Не довго мудруючи, я вирушив у напрямку крамниці, мій новий (але делікатно обстріпаний по кутах) портфель бився збоку мені об коліно.

– Гей! Егей, ти, яктамтебе!

Я обернувся. Пияк намагався звестись на рівні, використовуючи стіну сушарні, як підпорку. Він уже почистив свій капелюх і притискав його до грудей. Тепер він почав його ніяково м’яти.

– Маю жовту картку від зеленого фронту, тож давай сюди бак, мазефакер. Сьо’ні день подвійної ціни.

Отже, ми повернулись до ритуалу. Вже легше. Проте я завбачливо постарався не дуже до нього наближатися. Не бажав знову його налякати чи спровокувати на новий напад. Я зупинився за шість футів від нього й простягнув руку. Монета, яку дав мені Ел, блищала на моїй долоні.

– Зайвого долара не маю, але ось, держи півбака.

Він завагався, тримаючи тепер капелюх у лівій руці.

– І не надійся, що відсмокчу.

– Спокусливо, але, гадаю, я перетерплю.

– Га?

Він перевів погляд з п’ятдесятицентовика на моє обличчя, потім знову назад на монету. Підняв праву руку, щоб витерти слину собі з підборіддя, і я помітив ще одну різницю проти попереднього разу. Нічого особливо разючого, але достатньо, щоб я засумнівався в беззаперечності Елового твердження, що кожний раз цілком той самий.

– Мені все одно, візьмеш ти чи ні, але швидше вирішуй, – промовив я. – На мене чекають справи.

Він вхопив монету і знову зіщулився під стіною сушарні. Очі в нього були великі, вологі. Цівка слини знову поповзла його підборіддям. Ніщо в світі не зрівняється в гламурній чарівливості з алкоголіком в останній стадії; я просто собі уявити не можу, чому це «Джим Бім», «Сіґрам» і «Крутий лимонад Майка»[126] не використовують такі образи в своїх рекламних кампаніях. Пий «Бім» і побачиш найвищого класу глюки.

– Хто ти? Що ти тут робиш?

– Роботу, я гадаю. Послухай, ти не пробував звернутися до АА зі своїми проблемами з алко…

– Пішов ти на хер, Джимла!

Я поняття не мав, що може означати «джимла», хоча «пішов ти на хер» розчув голосно і ясно. Я вирушив у бік воріт, очікуючи, що він докине ще якихось запитань мені вслід. Минулого разу він цього не робив, але ця наша зустріч уже позначилась відмінностями.

Бо він більше не був містером Жовта Картка, аж ніяк цього разу. Коли він підійняв руку, щоб витерти собі підборіддя, картку в ній він тримав не жовту.

Цього разу вона залишалась, як завжди, брудною, але натомість мала яскраво-помаранчевий колір.

2

Я попрямував знайомим шляхом через фабричну автостоянку, знову торкнувшись кришки багажника біло-червоного «Плімута Ф’юрі», на добру удачу. Мені вона була безсумнівно потрібна, і то в якомога більшій кількості. Переходячи через рейки, я знову почув «чуф-чуф» потяга, тільки цього разу воно доносилося більш звіддаля, бо цього разу моя зустріч із Жовтою Карткою – котрий тепер виявився містером Помаранчева Картка – тривала трохи довше. У повітрі тхнуло фабричними викидами, як і перше, і той самий міжміський автобус профурчав повз мене. Оскільки цього разу я трішки запізнився, я не зміг прочитати назву його маршруту, але пам’ятав, що перед тим на шильді було написано ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. Побіжно мені подумалось, скільки ж разів цей самий автобус бачив Ел, з тими самими пасажирами, що дивляться з його вікон.

Я поспішив через вулицю, затято відмахуючись від блакитного диму автобусного вихлопу. Бунтар рокабіллі стояв на своєму посту біля дверей, і мені майнула коротка думка, що він сказав би, якби я першим промовив його репліку. Але це було б не менш підлим учинком, аніж свідоме тероризування п’янички під сушарнею; якщо вкрасти таємну мову в таких, як цей хлопець, дітей, у них майже нічого не залишиться. Цей навіть не матиме змоги десь піти й помститися мені на «Ексбоксі»[127]. Тому я просто йому кивнув.

Він кивнув у відповідь.

– Агов-ку-ку, дяпчику.

Я зайшов досередини. Дзеленькнув дзвоник. Я пройшов повз стійку зі здешевленими коміксами прямо до шинкваса з содовою, за яким стояв Френк Анічетті-старший.

– Що я можу запропонувати тобі сьогодні, друже мій?

На якусь мить мене заціпило, бо це були не ті слова, які він промовив минулого разу. Але я второпав, що так і мусить бути. Тоді я підхопив зі стійки газету. А цього разу – ні. Можливо, кожна подорож назад у 1958 перевстановлює на одометрі все (за винятком Жовтої Картки), але щойно ти щось змінив, як виринають нові варіанти. Ця ідея здалася мені лячною й водночас звільняючою.

– Я не проти скуштувати кореневого пива.

– А я не проти тебе ним пригостити, отже, маємо тут єдність. Пиво за п’ять чи за десять центів?

– Гадаю, за десять.

– Ну, а я гадаю, що ти гадаєш правильно.

Запотілий кухоль з’явився з холодильника. Він скористався держаком дерев’яної ложки, щоб скинути зайву піну. Наповнив кухоль по вінця і поставив переді мною. Все, як попереднього разу.

– Коштує дайм, плюс пенні для губернатора.

Я подав йому один з вінтажних доларів Ела, і поки Френк 1.0 відраховував мені решту, я озирнувся через плече і побачив колишнього Жовту Картку, він стояв перед винною крамницею – перед зеленим фронтоном, – хитаючись з боку на бік. Це нагадало мені індуського факіра, котрого я колись бачив у якомусь старому фільмі, де той гудів у дудку, виманюючи з плетеного кошика кобру. А по хіднику наближався, точно за графіком, юний Анічетті.

Я відвернувся, сьорбнув пива й зітхнув.

– Саме те, що треба.

– Йо, нема нічого кращого за пиво в спекотний день. Немісцевий, авжеж?

– Так, з Вісконсину, – я простягнув руку. – Джордж Емберсон.

Він потис її, назвався:

– Френк Анічетті. – Дзеленькнув дверний дзвоник. – А це мій хлопець, Френк-молодший. Привітайся з містером Емберсоном з Вісконсину, Френкі.

– Вітаю, сер, – він подарував мені кивок і посмішку, а потім обернувся до батька. – Тайтес загнав ваговоз на підйомник. Каже, що десь біля п’ятої буде готовий.

– Ну, то й добре. – Я чекав, що далі Анічетті 1.0 запалить сигарету, і я не був розчарований. Він затягнувся, а потім знову повернувся до мене. – Подорожуєш у справах чи задля розради?

Я затримався з відповіддю на якусь хвильку, але не тому, що підшукував, що сказати. Що мене бентежило, так це те, як ця сцена то відхиляється від оригінального сценарію, то знову повертається до нього. Втім, Анічетті, схоже, не звернув на це уваги.

– У будь-якому разі, ти вибрав правильний час для приїзду. Більшість літніх туристів вже поїхали, а за тим і ми розслабилися. Бажаєш черпак ванільного морозива до свого пива? Зазвичай це коштує ще п’ять центів, але щовівторка я знижую ціну до нікелю[128].

– Тату, ти повторюєш цей жарт уже десять років, – делікатно промовив Френк-молодший.

– Дякую, але мені й так смачно, – проказав я. – Я тут у бізнесових справах, до речі. Подивитися деяку ділянку у… Сабатусі? Гадаю, саме така в нього назва. Ви чули про таке місто?

– Щонайменше, все моє життя, – усміхнувся Френк. Він випустив з ніздрів дим, а потім подарував мені проникливий погляд. – Довгенький шлях заради того, щоби поглянути на якусь ділянку.

Я відповів йому усмішкою, в якій мусило читатися послання: аби ви знали те, що знаю я. Напевне воно й прочиталося, бо він мені підморгнув. Дзвоник над дверима дзеленькнув, і увійшли леді по фрукти. Стінний годинник ПИЙ ЗБАДЬОРЛИВУ КАВУ показував 12:28. Очевидно, ту частину сценарію, де ми з молодшим Френком обговорюємо оповідання Ширлі Джексон, з цієї версії вирізано. Я трьома довгими ковтками допив своє кореневе пиво, й буквально відразу ж мені судомою скрутило живіт. Персонажі романів рідко ходять на горщик, але в реальному житті ментальне потрясіння часто провокує фізіологічні реакції.

– Скажіть, у вас тут часом нема чоловічого туалету?

– Даруйте, ні, – сказав Френк-старший. – Все думаємо влаштувати, але влітку ми надто заклопотані, а взимку якось завжди здається, що замало коштів для новацій.

– Ви можете сходити за рогом, у Тайтеса, – сказав Френк-молодший. Черпаючи морозиво, він клав його до металевого циліндра, готувався зробити собі молочний коктейль. Раніше він цього не робив, і я з деякою тривожністю згадав про ефект метелика. Мені навіть привиділося, що я бачу, як той метелик тріпоче крильцями просто в мене перед очима. Ми змінювали цей світ. Тільки деякі дрібниці – безкінечно крихітні деталі – проте таки змінювали.

– Містере?

– Вибач, – відгукнувся я, – тяму заклинило.

На його обличчі відбилося здивування, та тут же він розсміявся:

– Ніколи не чув раніше такого, але звучить цікаво.

Отакої, можливо, далі він сам десь промовить цю нову фразу, коли йому трапиться втратити хід думок. І вираз, котрий мусив би ввійти до американського сленгу лише в сімдесятих-вісімдесятих, дебютує раніше. Але про передчасний дебют говорити недоречно, бо в цьому часовому потоці він відбудеться точно за розкладом.

– Тайтесів «Шеврон» зразу за рогом праворуч, – уточнив старший Анічетті. – Якщо це у вас… гм… термінове, то, будь ласка, можете скористатися й нашим туалетом нагорі.

– Ні, все в порядку, – відповів я і, хоча вже був дивився на стінний годинник, тепер умисно поглянув ще й на свій наручний – «Б’юлова» на вельми путящому браслеті «Спайдел». Добре, що їм не видно було циферблат, бо я забув переставити стрілки, тож там все ще був час 2011 року. – Але мушу вже йти. Справи чекають. Якщо не пощастить, вони заберуть у мене більше одного дня. Ви не могли б мені порекомендувати поблизу якийсь пристойний мотель?

– Ти маєш на увазі автокемпінг? – перепитав Анічетті-старший. Він якраз втоптував недопалок в одну з тих попільничок СМАКУЄ ДОБРЕ ВІНСТОН, які вишикувалися на шинквасі.

– Так, – цього разу моя посмішка, либонь, виглядала не багатозначною, а радше дурнуватою… і знову мені зсудомило шлунок. Якщо я скоро не вирішу цю проблему, вона може вилитися в серйозну ситуацію із залученням номера 911. – Мотелями ми називаємо їх в себе, у Вісконсині.

– Ну, я би, мабуть, порадив кемпінг «Модрина», це приблизно миль за п’ять звідси по 196-му шосе, у твоєму напрямку, на Люїстон.

А Анічетті-молодший додав:

– Там поряд кінотеатр драйв-ін.

– Дякую за пораду, – підвівся я зі стільця.

– Я тебе прошу. А якщо захочеш привести в порядок зачіску перед якоюсь зі своїх ділових зустрічей, завітай до перукарні Бавмера. Він добре знається на своїм ділі.

– Дякую. Ще одна цінна порада.

– Поради безплатні, інша справа кореневе пиво – «американцю, продано»[129]. Гарного вам перебування в Мейні, містере Емберсон. До речі, Френкі, допивай свій коктейль і катай назад до школи.

– Аякже, тату, – цього разу мені підморгнув юний Френк.

– Френку? – озвалася закличним голосом одна з леді. – А ці помаранчі свіжі?

– Свіжі, як ваша посмішка, Леоло, – відповів він, і леді захихотіли. Я тут не намагаюся нічого прикрасити; вони дійсно захихотіли.

Я пройшов повз них, кивнувши їм «леді». Дзеленькнув дзвоник, і я вийшов у світ, що існував до мого народження. Але цього разу, замість перейти дорогу до того двору, де містилася кроляча нора, я попрямував глибше в цей світ. На протилежному боці вулиці п’яниця в довгому чорному пальті жестикулював перед продавцем у халаті. Картка, якою він там розмахував, мусила бути не жовтого, а помаранчевого кольору, але загалом він цілком вписувався у сценарій.

3

«Шеврон» Тайтеса містився поза супермаркетом «Червоне & Біле», де Ел знову й знову колись купував одне й те саме м’ясо для своєї харчевні. Судячи з оголошень у вітрині, лобстер тут ішов по шістдесят дев’ять центів за фунт. Навпроти маркету, на ділянці, яка в 2011 лишалась порожньою, стояла велика червоно-коричнева будівля з дверми навстіж і всякого роду вживаними меблями на виду – дитячі коляски, плетені гойданки та м’які крісла типу «татусь відпочиває», яких там, схоже, було припасено найбільше. На вивісці над дверима було написано: БЕЗЖУРНИЙ БІЛИЙ СЛОН. Додатковий щит – на тринозі, поставленій так, щоби впадати в око тим, хто їде на Люїстон – зухвало запевняв: ЯКЩО У НАС ЧОГОСЬ НЕМА, ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ВОНО ВАМ НЕПОТРІБНЕ. У кріслі-гойдалці там сидів парубок, про котрого я вирішив, що це й є власник, він курив люльку і дивився на мене. На ньому була майка на бретельках і слакси. А ще він мав борідку, котру я оцінив як адекватно зухвалу саме для цього острівця в потоці часу. Його зачесане назад волосся утримувалося вкупі якимсь гелем, але було довгеньким і вилося на зашийку, що навело мене на згадку про колись бачене старе рок-н-ролове відео: Джеррі Лі Люїс стрибає на роялі й співає «Великі вогняні кулі»[130]. Напевне, власник «Безжурного білого слона» мав репутацію місцевого бітника.

Я привітався з ним, ворухнувши пальцем. Він відповів мені слабесеньким кивком, продовжуючи смоктати свою люльку.

У «Шевроні» (де звичайне паливо коштувало 19,9 центів, а «супер» на пенні дорожче) якийсь чоловік у синьому комбінезоні й з наїжаченим коротким волоссям працював біля вантажівки – явно тієї, про яку говорилось в Анічетті, вирішив я, – котра містилася на підйомнику.

– Містере Тайтес?

Він поглянув через плече.

– Га?

– Містер Анічетті сказав, що я можу скористатися вашою туалетною кімнатою.

– Ключ зсередини на дверях, – грюк-брязь.

– Дякую вам.

Ключ мав при собі дерев’яну колодочку, на якій друкованими літерами значилося: ЧОЛ. На колодці іншого ключа – ДІВ. Мою колишню дружину це розлютило б до всирачки, подумав я, і то не без радісного захвату.

У туалеті було чисто, хоча й тхнуло тютюном. Біля унітаза стояла попільниця на кшталт урни. Судячи з кількості в ній недопалків, я здогадався, що чимало гостей цієї прибраної, невеличкої кімнатки залюбки одночасно димлять і серуть.

Вже вийшовши звідти, я побачив на невеличкому паркінгу біля заправки десятки зо два вживаних легковиків. Над ними на легенькому бризі тріпотіла низка різнокольорових прапорців. Машини, які б у 2011 коштували тисячі – автомобільна класика, тож ніяк не менше – тут були виставлені за цінами від сімдесяти п’яти до ста доларів. Лише один «Каді» майже ідеального вигляду пропонувався за вісімсот. Табличка над будочкою каси (всередині, поринувши у «Фотоплей»[131], жувала жуйку гарнюня із зав’язаним у кінський хвостик волоссям) повідомляла: ВСІ ЦІ МАШИНИ НА ХОДУ І МАЮТЬ ГАРАНТІЮ БІЛЛА ТАЙТЕСА. МИ ЗАБЕЗПЕЧУЄМО СЕРВІС ВСЬОМУ, ЩО ПРОДАЄМО!

Я повісив на місце ключ, подякував Тайтесу (котрий щось буркнув, не обертаючись від ваговоза на підйомнику) і вирушив назад у бік Мейн-стрит з думкою про те, що дійсно мені варто підстригтися перед візитом до банку. Це навело мене на згадку про бітника з борідкою, і, підкоряючись раптовому імпульсу, я перетнув вулицю в напрямку його меблевого складу.

– Доброго ранку, – привітався я.

– Ну, зараз вже насправді середина дня, та аби вам так подобалося.

Він пихнув своєю люлькою, і легкий літній бриз доніс до мене подих «Черрі бленд»[132]. А заразом і спогад про мого дідуся, котрий зазвичай курив саме цей тютюн, коли я був малим. Подеколи, коли в мене боліли вуха, він дмухав мені туди димом, але навряд щоб цей спосіб лікування ухвалила Американська медична асоціація.

– У вас є на продаж валізи?

– О, є декілька, як на моє лихо. Не більше двох сотень, скажімо, так. Пройдіть углиб до самого кінця, подивіться там, вони праворуч.

– Якщо я куплю у вас валізу, можна буде її залишити тут на пару годин, поки я сходжу на закупи в інше місце?

– Я відкритий до п’ятої, – сказав він і повернувся обличчям до сонця. – Після того розраховуйте самі на себе.

4

Віддавши за шкіряну валізу два вінтажних Елових долари, я залишив її за прилавком цього бітника і, помахуючи портфелем, вирушив назад по Мейн-стрит. Поглянувши крізь вітрину зеленого фронту, я побачив продавця, котрий сидів біля каси й читав газету. Жодних ознак мого приятеля в чорному пальті там не малося.

Важко було б загубитися в тутешньому торгівельному районі, що займав лише якийсь квартал. За три-чотири вітрини після «Фруктової компанії» я побачив перукарню Бавмера. В її вітрині обертався червоно-білий стовпчик[133]. Поряд з ним висів політичний плакат, на якому був зображений Едманд Маскі[134]. Я пам’ятав його старим, утомленим, з похиленими плечима, але цей його варіант мав вигляд ледь не занадто юного, щоб голосувати, не кажучи вже про те, щоби самому кудись бути обраним. Плакат закликав: ПОШЛІМО ЕДА МАСКІ ДО СЕНАТУ, ГОЛОСУЙМО ЗА ДЕМОКРАТА! Під цим написом хтось причепив чисто-білу смугу. На ній вручну було виведено друкованими літерами: ВОНИ КАЗАЛИ, ЩО В МЕЙНІ ЦЕ ЗРОБИТИ НЕМОЖЛИВО, АЛЕ МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ! НАСТУПНИЙ КРОК: ГАМФРІ В 1960![135]

Всередині перукарні два старигани сиділи під стіною, а третій, не менш старий дідок, у кріслі, де йому рівняли тонзуру. Обидва чекальники диміли, як паровози. Так само й перукар (це і є Бавмер, вирішив я), котрий стриг клієнта, примруживши одне око від сягаючого вгору диму. Всі четверо подивилися в мій бік добре мені знаним манером: не те щоб зовсім недовірливо, але оцінюючи, цей погляд Кристі колись була назвала «пильним янківським прозором». Приємно було подумки відзначити, що деякі речі завжди залишаються незмінними.

– Я не з вашого міста, але я друг. Голосував за весь список демократів усе моє життя, – повідав я їм, піднявши праву в жесті «і хай допоможе мені Бог».

Бавмер весело гмикнув. З його сигарети покотився попіл. Він звично змахнув його собі з халата просто на підлогу, де серед настриженого волосся вже валялося кілька розчавлених недопалків.

– Гарольд тут єдиний республіканець. Стережися, аби він те’ не вкусив.

– Та в нього вже зубів брак, – докинув хтось інший, і всі вони разом загиготали.

– А звідки ти будеш, містере? – спитав Гарольд-республіканець.

– Вісконсин, – і, щоб припинити подальшу бесіду, я взяв до рук випуск «Чоловічих пригод». На обкладинці якийсь джентльмен із зовнішністю азійського нелюда, в рукавичках і з батогом в руці, наближався до прив’язаної до стовпа прекрасної білявки. Надрукована всередині історія мала назву «СЕКС-РАБИНІ ЯПОНЦІВ НА ТИХОМУ ОКЕАНІ». Запах у перукарні стояв доволі ніжний і абсолютно чудесний, це була суміш тальку, помади для волосся й сигаретного диму. На той час, коли Бавмер показав мені рукою на крісло, я вже був поринув в історію про секс-рабинь. Вона виявилася не такою хвилюючою, як малюнок на обкладинці.

– Трохи собі подорожуєте, містере Вісконсин? – спитав він, накидаючи на мене спереду віскозне простирадло й обчіплюючи мені шию паперовим комірцем.

– Доволі далеко, – відповів я правдиво.

– Ну, зараз ви в Божому краї. Наскільки коротко ви бажаєте?

– Так коротко, щоби я не був схожим на… – я ледь не промовив «хіпі», але Бавмер не зрозумів би про що йдеться, – на бітника, – закінчив я.

– Бачу, ви трохи з цим забарилися, – почав він стригти. – Ще б трішечки довше, і стали б схожим на того гоміка, що править «Безжурним білим слоном».

– Цього мені б не хотілося, – зауважив я.

– Ще б пак, сер, у нього ще той видок, – останнє в нього прозвучало, як «шетоуидоу».

Закінчивши, Бавмер попудрив мені шию, спитав, що мені до вподоби – «Бріолін-крем», помада «Віталіс» чи «Вайлдрут»? – і назвав загальну ціну: сорок центів.

Оце діло.

5

Відкриття рахунку в тисячу доларів у «Трасті рідного міста» не викликало жодних питань. Ймовірно, допоміг мій свіжострижений вигляд, хоча я гадаю – насправді суто готівковий, здебільшого, спосіб існування цього суспільства, де кредитні картки ще перебували в дитинячому стані… либонь, викликаючи деяку підозру в скупуватих янкі. Надзвичайно миловидна касирка з високо забраним волоссям і камеєю на шиї порахувала мої гроші, внесла суму до вхідного реєстру, потім покликала помічника менеджера, котрий перерахував їх знову, перевірив реєстр, а вже тоді виписав розписку, де було вказано як депозит, так і мій чековий рахунок.

– Якщо ваша ласка, містере Емберсон, я дозволю собі зауважити, що це вельми велика сума як для чекових операцій. Чи не бажали б ви відкрити накопичувальний рахунок? Наразі ми пропонуємо трьохвідсотковий інтерес, який нараховується щоквартально. – Він пустив очі собі під лоба, показуючи, яка це вигідна оборудка. І став схожим на того прадавнього кубинського диригента, Хав’єра Кугата[136].

– Дякую, але в мене попереду чимало бізнесових трансакцій. – Я притишив голос. – Операції з нерухомістю. Тобто я так сподіваюсь.

– Щасти вам, – промовив він, також понизивши голос до такої ж конфіденційної тональності. – Лорейн видасть вам чеки. П’ятдесят вистачить для початку?

– П’ятдесят буде якраз.

– Перегодом ми вас зможемо забезпечити чеками з надрукованим вашим іменем і адресою, – він запитально звів брови.

– Я розраховую перебувати в Деррі. Підтримуватимемо зв’язок.

– Чудово. Щодо мене, це Дрексел вісім, чотири-сім-сім-сім.

Я уявлення не мав, про що йдеться, поки він не посунув мені крізь віконце свою бізнес-картку. На ній було вигравірувано #Ґреґорі Дюзен, помічник менеджера#, а нижче #DRexel 8-4777#[137].

Лорейн подала мені чеки і чекову книжку для них з фальшивого алігатора. Подякувавши їй, я поклав усе до портфеля. У дверях я затримався, щоб обернутись. Пара касирів працювали з арифмометрами, але в цілому переважна більшість операцій виконувалися за допомогою чорнила й людського поту. Мене пройняла думка, що, за невеличкими винятками, тут цілком удома міг би почуватися Чарлз Діккенс. А ще мені подумалося, що життя в минулому трохи схоже на життя під водою, коли дихаєш через рурку.

6

У крамниці Мейсона я придбав той одяг, який мені порадив Ел, і тамтешній клерк сказав мені «так», вони радо приймуть чек, за умови якщо він буде виписаний на місцевий банк. Дякувати Лорейн, я міг виконати цю умову.

Знов опинившись у «Безжурному білому слоні», я перекладав уміст трьох пакетів з крамниць до моєї нової валізи, тим часом як бітник мовчки на це дивився. Тільки коли я вже врешті затріснув валізу, він висловив свою опінію:

– Забавний спосіб скуплятися, чоловіче.

– Гадаю, так, – погодився я. – Але весь цей світ забавна штука, хіба не так?

Він на це вишкірився:

– Як на мене, то краще й не скажеш. Шаркнемося шкірою, Джексоне, – простягнув він мені свою руку долонею догори.

Цілу мить я почувався точно так, як тоді, коли намагався вирахувати, що може означати вкупі з якимсь номером слово Дрексел. Але тут же згадав «Дівчину автогонщика» і зрозумів, що бітник пропонує мені стукнутись кулаками за версією п’ятдесятих. Я сковзнув своєю долонею по його, відчувши тепло і піт, і знову подумав: «Це все реальне. Це відбувається насправді».

– Шкіра, чоловіче, – примовив я.

7

Вулицю назад до Тайтесового «Шеврону» я перетнув з валізою в одній руці й портфелем у другій. У світі 2011 року, звідки я сюди прибув, зараз був лише пізній ранок, але почувався я вже втомленим. Між автосервісом і стоянкою машин стояла телефонна будка. Я зайшов до неї, прикрив двері і прочитав написане вручну оголошення над старомодним таксофоном: ПАМ’ЯТАЙ, ДЗВІНОК ТЕПЕР КОШТУЄ ЛИШЕ ДАЙМ, ДЯКУВАТИ «МАТУСІ БЕЛЛ»[138].

Я погортав «Жовті сторінки» в місцевому телефонному довіднику і знайшов фірму «Лінкольн-таксі». Їхнє рекламне оголошення містило намальовану машинку з фарами-очима й великою усмішкою на місці радіатора. Фірма обіцяла ШВИДКИЙ, ЛЮБ’ЯЗНИЙ СЕРВІС. Мені сподобалося ця фраза. Я поліз у кишеню по дріб’язок, але першим, на що натрапив, виявилося дещо, що я мусив би залишити вдома: мій мобільний телефон «Нокіа». За стандартами того року, з якого я сюди заявився, це вже був застарілий пристрій – я збирався замінити його на «Айфон», – але тут йому було не місце. Якби його хтось побачив, виникло б чимало питань, на які я не мав відповідей. Я прибрав телефон до портфеля. Поки що хай полежить там, гадав я, але вже незабаром мені треба його позбавитися. Тримати таку річ при собі – це все одно що гуляти з незірваною бомбою.

Я знайшов дайм і штовхнув його в щілину, але той тут же випав у лоток повернення монет. Цей дайм, як і мій «Нокіа», прибув сюди з майбутнього; це був мідний сендвіч, цінність його становила не більше за пенні з претензіями[139]. Я подіставав усі мої монети, порився в них і знайшов дайм 1953 року, отриманий, либонь, разом із рештою за кореневе пиво у «Кеннебекській фруктовій». Я вже було встромив його в щілину, але тут вихопилася думка, від якої я захолов. А якби мій дайм 2002 року не вивалився у лоток, а застряг у телефонній глотці? А потім якийсь працівник телефонної компанії, обслуговуючий автомати в Лізбон-Фолзі, його знайшов?

«Він би вирішив, що це чийсь жарт, от і все. Чийсь складний розіграш».

Але мене взяли сумніви – дайм був занадто якісним. Той чоловік почав би його всім показувати, можливо, потім і в якійсь газеті з’явилося б повідомлення про знахідку. Цього разу мені пощастило, але наступного може й не пощастити. Я мушу поводитися обережніше. Згадався знову мобільний телефон, занепокоєння збільшилося. Врешті я вкинув у монетоприймач дайм 1953 року і був винагороджений гудком. Номер я набирав повільно й уважно, намагаючись пригадати, чи користувався я бодай колись дисковим телефонним апаратом? Подумалось, що ніколи в житті. Кожного разу, як я відпускав диск, той, відкручуючись назад, видавав дивний квокчучий звук.

– Лізбон, таксі, – озвався жіночий голос. – З нами милі такі милі. Чим ми можемо вам сьогодні допомогти?

8

Чекаючи таксі, я прогулювався паркінгом Тайтеса, прицінюючись до його машин. Особливо мене причарував червоний «Форд»-кабріолет 1954-го року – «Санлайнер», згідно з папірцем, причепленим під фарою з водійського боку. Він мав колеса з білою окантовкою й автентичний брезентовий дах з тих, що їх стильні кицьки у «Дівчині автогонщика» називали «складнями».

– Вельми нівроку возик, містере, – озвався позаду мене Білл Тайтес. – Летить, як на пожежу, можу це засвідчити особисто.

Я обернувся. Він витирав долоні червоною ганчіркою, на вигляд не менш замаслюженою, ніж його руки.

– Іржі трохи є під порогами, – зауважив я.

– Йо, авжеж, такий клімат, – відповів він, знизавши плечима в жесті «а що ви хотіли іншого». – Головне, що двигун в гарненькому стані й колеса має майже нові.

– V-подібний, восьмициліндровий?

– Верхньоклапанний, – уточнив він, і я кивнув, ніби все розумію. – Купив його в Арлін Гейдлі з Дерама після того, як помер її чоловік. Якщо й було щось, на чому розумівся Білл Гейдлі, то це як доглядати за машиною… але ж ви їх не знаєте, бо ви ж немісцевий, еге ж?

– Так, з Вісконсину. Джордж Емберсон, – простягнув я руку.

Він, легко усміхаючись, похитав головою:

– Приємно познайомитись, містере Емберсон, проте не хочу, аби ви вимазалися в мастило. Вважайте, що ми поручкалися. Ви покупець чи просто глядач?

– Сам поки що не знаю, – відповів я, але нещиро. «Санлайнер» мені здався найстильнішим автомобілем з усіх, які я тільки бачив у своєму житті. Я вже було відкрив рота, щоб спитати, скільки він з’їдає за милю, але вчасно второпав, що у світі, де повний бак можна заправити за два долари, таке запитання не має сенсу. Натомість я спитав, чи стандартна в нього коробка.

– Йо, атож. А коли перемикаєш на другу, тільки й стережися копів. На другій швидкості він летить, як той чорт. Бажаєте прокотитися?

– Не можу, – відмовився я. – Щойно викликав собі таксі.

– Це не той спосіб, яким годиться подорожувати, – сказав Тайтес. – Якщо купите цю машину, ви зможете повернутися до себе у Вісконсин стильно і взагалі забудете про потяги.

– Скільки ви просите? У нього нема цінника на лобовому склі.

– Нема, я виставив його на продаж лише позавчора. Ще не мав часу ним зайнятися. («Немау»), – він видобув сигарету. – Я замахуюся на три з половиною, але скажу чесно, готовий поторгуватися («Потоуваця»).

Я клацнув зубами, щоби не дозволити відпасти моїй щелепі, і сказав, що подумаю. Якщо мої думки підуть у потрібному напрямку, я повернуся завтра.

– Краще не запізнюйтеся, містере Емберсон, ця машина тут не застоїться надовго.

І знову я втішився. Я маю монети, що не годяться до автоматів, у банках все ще працюють здебільшого вручну, телефони під час набору номера смішно квокчуть тобі у вухо, але деякі речі завжди залишаються незмінними.

9

Таксист був товстуном у виношеному капелюсі з причепленим до нього жетоном ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Він одна за одною палив сигарети «Лакі-Страйк», радіо в нього було налаштоване на станцію WJAB[140]. Ми з ним прослухали «Цукрові часи» сестер Мак-Ґваєр, «Мисливського пса» братів Еверлі і якусь істоту на ім’я Шеб Вулі, що наспівала нам про «Пурпурового людожера»[141]. Без цього останнього номера я цілком міг би обійтися. Після кожної пісні якесь тріо молодих жіночих голосів незграйно виводило: Чотир-надцять со-рок Дабл-ю-джей-ей-бііі… Крутий джеб! Я дізнався, що у Романова триває щорічний шалений розпродаж кінця літа, а у Ф. В. Вулворта щойно отримали свіжу партію хула-хупів, які йдуть за нечуваною ціною $1.39[142].

– Кляті байстрюки, нічого більше не роблять, тільки ото й навчають дітей, як стегнами вертіти, – промовив таксист, дозволяючи протягу засмоктати попіл з кінчика своєї сигарети у прочинену кватирку вікна. Це була його єдина репліка впродовж усієї поїздки від «Шеврону» Тайтеса до кемпінгу «Модрина».

Аби хоч якось відволіктися від сигаретного чаду, я опустив своє вікно і дивився, як поряд прокочується цей інший світ. Знайомого урбанізованого селища між Лізбон-Фолзом і межею міста Люїстон тут не існувало. Якщо не брати до уваги пари автозаправок, придорожнього ресторану «Хай-Хет» та відкритого кінотеатру драйв-ін (афіша рекламувала подвійний сеанс, що складався з «Запаморочення» та «Довгого, гарячого літа» – наголошувалося, що обидві картини «широкоформатні» й «кольорові»)[143], ми їхали крізь суто сільський пейзаж Мейну. Корів я бачив частіше, ніж людей.

Автокемпінг містився віддалік шосе, крім того, він перебував під захистом не модрин, а велетенських, маєстатних в’язів. Не можна стверджувати, що вони здалися мені стадом динозаврів, але враження було сильним. Поки я на них роззявлявся, містер Ліцензовані Перевезення запалив чергову сигарету:

– Бажаєте помочі з вуалізами, сер?

– Ні, сам впораюсь.

Сума на таксометрі не була такою грандіозною, як тутешні в’язи, але все одно викликала повагу. Я подав йому два долари, попрохавши повернути мені п’ятдесят центів решти. Схоже було, він зрадів; чайових йому якраз вистачало на придбання пачки «Лакі».

10

Я зареєструвався (тут з цим без проблем; гроші готівкою, і ніхто в тебе не питає жодних документів) і довгенько проспав у кімнаті, де кондиціонером повітря слугував вентилятор на підвіконні. Прокинувся освіженим (добре), але потім з’ясував, що не в змозі заснути вночі (недобре). Після заходу сонця рух на шосе перетворився майже на нульовий і навкруги залягла тиша така спокійна, що аж викликала неспокій. Настільний телевізор «Зеніт» важив ледь не під сотню фунтів. На ньому стирчали «кролячі вуха». До них було притулено аркушик з застереженням: НАЛАШТОВУЙТЕ АНТЕНУ РУКАМИ. НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ! ДЯКУЄМО, МЕНЕДЖМЕНТ[144].

Приймалося три станції. Як я не намагався маніпулювати «кролячими вухами», проте на Ен-Бі-Сі сніжило так, що неможливо було дивитися; на Сі-Бі-Ес гуляла картинка, і регулятор вертикальної прокрутки жодним чином не міг на це вплинути. По Ей-Бі-Сі, де сигнал був чистим, як дзвіночок, показували «Життя й легенду Ваєта Ерпа» з Х’ю О’Браяном в головній ролі[145]. Він встиг застрелити кількох бандитів, а далі пішла реклама сигарет «Вайсрой». Стів Мак-Квін пояснював, що ці сигарети мають фільтр для думаючого чоловіка, а смак – для того, хто любить палити[146]. Коли він почав підкурювати, я підвівся з ліжка і вимкнув телевізор.

Залишився тільки хор цвіркунів.

Я роздягся до трусів, ліг і намагався заснути. Згадалися мої мати й батько. Татові зараз шість рочків, він живе в Оклері[147]. Мамі лише п’ять, вона живе на фермі в Айові, їхній дім згорить до ноги за три чи чотири роки від сьогодні. Тоді її родина переїде до Вісконсину, ближче до переплетення доль, які згодом створять… мене.

«Я збожеволів, – подумав я. – Сказився і переживаю жахливо реалістичні галюцинації десь у шпиталі для душевнохворих. Потім якийсь лікар опише мою історію в психіатричному журналі. Замість «Чоловіка, котрий сприйняв свою дружину за капелюх», я стану «Чоловіком, котрий вирішив, що він потрапив у 1958 рік».[148]

Але тут же я провів долонею по поверхні жакардового покривала і зрозумів, що воно справжнє. Я подумав про Лі Гарві Освальда, але Освальд поки що належав майбутньому і не він мене турбував у цьому музейного ґатунку номері мотелю.

Я сів на краєчку ліжка, відкрив свій портфель й дістав звідти мобільний телефон, теж свого роду прилад для подорожей крізь час, від якого тут не було абсолютно ніякої користі. Тим не менше я не втримався, відкрив його і натиснув кнопку живлення. У віконці вискочив напис НЕМА МЕРЕЖІ, звичайно, на що інше я міг очікувати? На п’ять рисочок? На жалібний голос, що кликатиме: «Вертайся додому, Джейку, поки не наробив шкоди, яку неможливо буде виправити»? Дурна, забобонна думка. Якщо зроблю шкоду, я сам її зможу виправити, бо кожна подорож стирає попередню. Можна сказати, що в комплект подорожі крізь час входить і автоматичний вмикач безпеки.

Це втішало, але тримати при собі такий телефон у світі, де в царині побутової електроніки найбільшим технологічним проривом залишаються кольорові телевізори… це аж ніяк не додавало втіхи. Якщо в мене його побачать, мене не повісять на шибениці як відьмака, але місцеві копи можуть заарештувати і триматимуть в камері, допоки з Вашингтона не під’їдуть, щоб мене допитати, хлопці Едгара Гувера[149].

Я поклав телефон на ліжко, потім витрусив з правої кишені всі монети. Поділив їх на дві купки. Ті, що були 1958 року й давніші, поклав назад до кишені. Ті, що були з майбутнього, пішли до одного з конвертів, що я їх знайшов у шухляді (разом з Гедеонівською Біблією[150] й виносним меню з ресторану «Хай-Хет»). Я одягся, взяв ключ і покинув кімнату.

Надворі цвіркуни звучали набагато гучніше. У небі висів обгризений місяць. Зірки, що розташувалися подалі від його сяйва, ніколи ще не здавались мені такими яскравими й близькими. Одинока вантажівка продзижчала по шосе 196, а потім дорога знову завмерла. Тут розляглася сільська глушина, і ця глушина спала. Десь далеко просвистів дірочку в ночі товарний потяг.

На подвір’ї виднілися тільки дві автівки, і в тих секціях, проти яких вони стояли, було темно. Як і в мотельному офісі. Почуваючись злодієм, я вирушив у поле поза кемпінгом. Висока трава хапала мене за холоші джинсів, які я завтра заміню на нові банлонові слакси.

Далі огорожа з простого дроту позначала кінець території «Модрини». За нею лежав невеличкий ставок з тих, що їх селяни називають копанками. Поблизу нього в нічному теплі спали з півдюжини корів. Одна з них подивилася на мене, коли я проліз під дротяною огорожею й вирушив до копанки. Але швидко втратила цікавість і знов похилила голову. Вона її не підвела й тоді, коли мій мобільний телефон «Нокіа» шубовснув у ставок. Я запечатав конверт з монетами і послав його навздогін за телефоном. Потім я повернувся тим же шляхом, що й прийшов, затримавшись позаду кемпінгу, щоб упевнитись, чи на подвір’ї, як і до того, пусто. Так воно й було.

Я пробрався до свого номера, роздягся і майже миттєво заснув.