Читать книгу Необхідні речі - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 6

1

Дощ ущух до світанку четверга, а перед десятою тридцять, коли Поллі визирнула з вікна «Шито-крито» й побачила Нетті Кобб, хмари вже починали розходитися. Нетті несла складену парасольку й поквапом рухалася по Мейн-стріт, тримаючи під пахвою сумочку, ніби відчувала, що одразу в неї за спиною розкриваються щелепи нової грози.

– Як твої руки сьогодні, Поллі? – запитала Розалі Дрейк.

Поллі зітхнула про себе. Їй доведеться розібратися з таким же, тільки настирливішим запитанням, коли його вдень поставить Алан, припускала вона, – вони домовилися зустрітися за кавою в «Закусочній Нен» біля третьої. Людей, яких давно знаєш, так просто не обманути. Вони бачать сірість твого обличчя й темні півмісяці під очима. Що важливіше, вони бачать стривожений погляд твоїх очей.

– Сьогодні набагато краще, дякую, – відказала вона.

Це було немалим перебільшенням правди. Краще, та чи настільки краще? Нє-а.

– Я просто подумала, дощ і все таке…

– Та то ніколи не вгадаєш, чому вони болять. В тому-то й напасть із цим. Але ти не зважай, Розалі, а йди сюди до вікна. Мені здається, тут у нас перед очима зараз чудо відбудеться.

Розалі приєдналася до Поллі біля вікна саме вчасно, щоб побачити, як дрібна кваплива постать із затиснутою в руці парасолею, ніби дрючком, судячи з того, як вона її тримала, наближається до навісу «Необхідних речей».

– Це Нетті? Дійсно вона? – ледь видихнула Розалі.

– Дійсно вона.

– Господи, вона заходить!

Та на мить здалося, ніби передбачення Розалі обламало всю справу. Нетті підійшла до дверей… а тоді відступила. Вона переклала парасолю з однієї руки в іншу й кинула на фасад «Необхідних речей» такий погляд, наче то змія, готова її вкусити.

– Ну ж бо, Нетті, – м’яко промовила Поллі. – Давай, золото!

– Мабуть, там зачинено, – припустила Розалі.

– Ні, у нього там табличка, що у вівторок і четвер відчинено лише за попередньою домовленістю. Сама бачила, коли зранку проходила.

Нетті знову підступила до дверей. Потягнулася до ручки й знову відсмикнулася.

– Господи, мене це вбиває, – простогнала Розалі. – Вона мені була сказала, що, може, повернеться, а я ж знаю, як вона обожнює те карнавальне скло, але я б і не подумала, що наважиться.

– Вона запитала, чи нічого, що вона вийде на час перерви, щоб сходити в «те нове місце» й забрати мій судочок від торта, – пробурмотіла Поллі.

Розалі кивнула.

– Така вже наша Нетті. Вона колись навіть питала в мене дозволу сходити до виходка.

– Я так собі думаю, вона почасти сподівалася, що я забороню, що буде забагато роботи. Але, думаю, інша частина хотіла, щоб я погодилася.

Поллі не відривала очей від жорстокої дрібномасштабної війни, що точилася менш ніж за сорок ярдів, мінівійни між Нетті Кобб і Нетті Кобб.

Якщо вона таки ввійде, який же це буде для неї крок уперед!

Поллі відчула тупий гарячий біль у долонях, опустила очі й побачила, що переплітає пальці. Змусила себе скласти руки на стегнах.

– Та річ не в судку від торта і не в склі карнавальному, – відзначила Розалі. – Річ у ньому.

Поллі перевела погляд на неї. Розалі розсміялася й дещо зашарілася.

– Ні, я не кажу, що Нетті на нього запала чи щось таке, хоча вона реально була така розмріяна, коли я наздогнала її на вулиці. Він з нею мило поводився, Поллі. Оце й усе. Був чесним і приємним.

– Багато людей з нею приємні, – сказала Поллі. – Алан аж зі шкури пнеться, щоб гарно з нею обходитися, а та все одно його соромиться.

– Наш містер Ґонт приємний по-особливому, – нехитро зауважила Розалі, і, ніби на підтвердження її слів, Нетті вхопилася за ручку дверей і повернула її.

Вона відчинила двері й так і стояла на хіднику, стискаючи парасолю, ніби те її мілке джерело рішучості майже зовсім вичерпалося. Поллі раптом відчула певність, що Нетті зачинить двері й поспішить геть. Долоні, хоч і з артритом, стиснулися в кулаки.

«Уперед, Нетті. Заходь. Лови шанс. Повертайся до світу».

Тоді Нетті всміхнулася, очевидно, у відповідь людині, яку ні Поллі, ні Розалі не бачили. Вона опустила парасолю, відвівши її від грудей… і ввійшла.

Двері за нею зачинилися.

Поллі повернулася до Розалі, і її вразило, що в тієї сльози на очах. Жінки перезиралися якусь мить, а тоді, сміючись, обійнялися.

– Уперед, Нетті! – гукнула Розалі.

– Два очка від нас! – погодилася Поллі, і сонце вирвалося з-за хмар у її голові на дві години раніше, ніж воно зробило це в небі над Касл-Роком.

2

Через п’ять хвилин Нетті Кобб сиділа в одному з дорогих крісел із високою спинкою, що їх Ґонт розставив уздовж стіни своєї крамниці. Забуті парасоля й сумочка лежали на підлозі поруч. Ґонт сидів біля неї, стискав її долоні й не відривав гострого погляду від її непевних очей. Абажур із карнавального скла стояв на одній зі скляних шафок біля контейнера з-під торта Поллі Чалмерз. Абажур був дивовижним і в антикварних крамницях Бостона міг би продаватися доларів за триста, якщо не більше. Нетті Кобб, проте, щойно купила його за десять доларів і сорок центів, усі гроші, що були в неї в сумці, коли вона зайшла в крамницю. А зараз забула про нього, як і про парасолю.

– Завдання, – промовляла вона. Голос звучав ніби крізь сон. Вона легенько поворухнула пальцями, щоб сильніше стиснути долоні містера Ґонта. Він зробив те ж у відповідь, і її обличчя торкнулася ледь помітна задоволена усмішка.

– Так, правильно. Це дрібниця. Ви ж знаєте містера Кітона, правда?

– Так, звісно, – відповіла Нетті. – Рональда і його сина Денфорта. Обох знаю. Ви кого маєте на увазі?

– Молодшого, – пояснив містер Ґонт, погладжуючи її долоні довгими великими пальцями. Нігті в нього були жовті й досить довгі. – Першого виборного.

– Позаочі його «Бастером» називають, – повідомила Нетті й захихотіла. То був різкий звук, навіть трохи істеричний, проте Ліленда Ґонта це наче не стривожило. Навпаки – звук не дуже нормального сміху Нетті наче сподобався йому. – Завжди так називали, ще відколи він хлопчиком був.

– Я хочу, щоб ви завершили оплату свого абажура, трішки розігравши Бастера.

– Розігравши? – стурбовано уточнила Нетті.

Ґонт усміхнувся.

– Потрібно просто влаштувати невеличкий жарт. А він і не дізнається, що це ви. Подумає на іншу людину.

– Ой. – Нетті перевела погляд повз Ґонта на абажур із карнавального скла, і на мить щось розтуманило її погляд – можливо, жадібність чи просто жадання й задоволення. – Ну…

– Усе буде гаразд, Нетті. Ніхто й не дізнається… а абажур буде у вас.

Нетті заговорила повільно і вдумливо:

– Мій чоловік багато кпинив із мене. Можливо, буде весело розіграти так когось іншого. – Вона знову подивилася на нього, і тепер її погляд пояснішав точно від тривоги. – Якщо від цього йому не буде боляче. Такого я не хочу робити. Я так зі своїм чоловіком зробила, знаєте.

– Боляче не буде, – м’яко промовив Ґонт, погладжуючи долоню Нетті. – Зовсім-зовсім. Я просто хочу, щоб ви дещо залишили в нього вдома.

– Але як я…

– Ось.

Він поклав їй щось у долоню. Ключ. Вона стиснула його.

– Коли? – запитала Нетті. Її замріяні очі знову повернулися до абажура.

– Скоро. – Він відпустив її долоню й підвівся. – А зараз, Нетті, мені треба запакувати цей чудовий абажур вам у коробку. Місіс Мартін має зайти подивитися на «лалік» через… – Він глипнув на годинник. – Божечки, через п’ятнадцять хвилин! Але у мене просто слів нема, наскільки я радий, що ви вирішили зайти. У наш час зовсім небагато людей здатні оцінити красу карнавального скла – більшість просто перекупники з касовими апаратами замість сердець.

Нетті також підвелася й поглянула на абажур милими очима закоханої жінки. Щемлива знервованість, з якою вона наближалася до крамниці, зникла зовсім.

– Він справді чудовий, правда?

– Навіть дуже, – тепло погодився містер Ґонт. – І я навіть не можу сказати… не можу дібрати слів… наскільки тішуся від думки, що ця річ потрапить у добрий дім, місце, де його не просто протиратимуть щосереди, доки через кілька років він не розіб’ється внаслідок якоїсь недбалості на шматочки, які підметуть і викинуть у смітник без відчуття особливої втрати.

– Я б так нізащо не вчинила! – скрикнула Нетті.

– Я знаю, – запевнив її містер Ґонт. – У цьому й полягає ваша чарівність, Нетиціє.

Нетті округлила очі на нього.

– Звідки ви знаєте моє ім’я?

– Такий у мене хист. Імен ніколи не забуваю. І облич.

Він пішов за шторку в задню частину крамниці. Повернувся, тримаючи рівний лист білого картону в одній долоні й здоровенну жужму цигаркового паперу в іншій. Поклав цигарковий папір біля контейнера від торта (жмут, тихенько й таємниче потріскуючи і шурхочучи, одразу почав розгортатися у щось схоже на величезну бутоньєрку) і почав згинати картон у форму коробки, яка ідеально підійшла для абажура.

– Упевнений, що ви належно доглядатимете річ, яку щойно купили. Саме тому я вам її й продаю.

– Справді? А я думала… містер Кітон… і той розіграш…

– Ні-ні-ні! – заперечив Ґонт, напівсміючись-напівдратуючись. – Розіграш може влаштувати будь-хто! Люди люблять жартувати одне з одного! Але вручити якусь річ людині, яка її любить і потребує… це вже зовсім інше. Іноді, Нетиціє, мені здається, що насправді я продаю щастя… ви так не думаєте?

– Ну, – щиро промовила Нетті. – Мене ви ощасливили, містере Ґонт. Дуже ощасливили.

Широкою усмішкою він оголив криві тісні зуби.

– Чудово! Це чудово! – Містер Ґонт запхав бутоньєрку із цигаркового паперу в коробку, поклав абажур у лоскітливу білосніжу, закрив коробку й демонстративними рухами заклеїв її. – Ось, готово! Ще одна задоволена клієнтка знайшла свою жадану річ!

Він передав їй коробку. Нетті взяла її. А коли пальцями торкнулася його, то відчула дрож огиди, хоча лише хвилину тому стискала їх дуже сильно, навіть пристрасно. Проте ті романтичні хвилини вже починали здаватися потьмареними й нереальними. Він поклав контейнер від торта зверху на білу коробку. У контейнері вона щось розгледіла.

– А що там?

– Записка для вашої роботодавиці, – пояснив Ґонт.

Обличчя Нетті одразу ж пронизала тривога.

– Це ж не про мене?

– Святі угодники, звісно ні! – сказав Ґонт, сміючись, і Нетті вмить розслабилася. Коли він сміявся, було неможливо опиратися чи не довіряти Ґонтові. – Бережіть абажур, Нетиціє, і приходьте ще.

– Обов’язково, – сказала Нетті, що могло бути відповіддю на обидва застереження, але в серці (у тому таємному вмістилищі, де потреби й страхи постійно штовхаються, ніби нахабні пасажири в переповненому вагоні метро) вона відчувала, що, хоч вона сюди ще, можливо, й прийде, абажур залишиться єдиною річчю, яку вона коли-небудь купить у «Необхідних речах».

Ну й що з того? Це прекрасна річ, яку вона завжди хотіла, єдине, що їй було потрібне, щоб завершити свою скромну колекцію. Нетті роздумувала, чи не розповісти містерові Ґонту, що її чоловік міг би ще жити, якби не розбив абажур із карнавального скла, вельми схожий на цей, чотирнадцять років тому і це було останньою краплею, яка штовхнула її за межу. За роки спільного життя він переламав їй багато кісток, і вона дозволяла йому жити. А коли він розбив те, що їй було справді потрібне, вона забрала його життя.

Вирішила не розповідати про це містерові Ґонту.

Він був схожим на того, хто, мабуть, і так знає.

3

– Поллі! Поллі, вона виходить!

Поллі облишила кравецького манекена, на якому повільно й уважно підтикáла крайку, і поспішила до вікна. Вони з Розалі стали пліч-о-пліч і дивилися, як Нетті виходить з «Необхідних речей» у стані, який можна було б описати лише як «добряче навантажений». Під пахвою вона тримала сумочку, під іншою – парасолю, а в руках несла квадратну білу коробку з контейнером від торта Поллі зверху.

– Я, мабуть, піду допоможу їй, – запропонувала Розалі.

– Ні. – Поллі рукою зупинила її. – Краще не треба. Думаю, вона почне соромитися й переполошиться.

Вони дивилися, як Нетті піднімається вулицею. Вона вже не бігла, ніби втікаючи від щелеп бурі. Тепер вона ледь не летіла.

«Ні, – подумала Поллі. – Ні, не так. Вона радше… пливе».

У голові вона одразу побудувала одну з тих дивних асоціацій, майже перехресний зв’язок, після чого розреготалася.

Розалі повернулася до неї, піднявши брови.

– Поділишся?

– Той вираз обличчя в неї, – пояснила Поллі, не відриваючи очей від Нетті, що перетинала Лінден-стріт повільними мрійливими кроками.

– Ти про що?

– Наче щойно потрахалась… і разів зо три кінчила.

Розалі порожевіла, знову глянула на Нетті, а тоді аж запищала зі сміху. Поллі доєдналася. Вони тримали одна одну й хиталися з боку в бік, дико регочучи.

– Ой-йой, – озвався Алан Пенґборн з передньої частини ательє. – Поважні пані, а так регочуть ще до полудня! Для шампанського ще ж зарано, то що так смішно?

– Чотири! – скажено гигочучи, скрикнула Розалі. Сльози лилися їй по щоках. – Як на мене, всі чотири!

Їх знову вхопив сміх, жінки хиталися туди-сюди, тримаючи одна одну, й аж завивали, поки Алан стояв і дивився на них, ховаючи руки в кишенях уніформи й добродушно усміхаючись.

4

Норріс Ріджвік прибув до шерифської управи у вуличному одязі приблизно за десять хвилин до того, як на фабриці пролунав полудневий свисток. Він мав денну зміну, від дванадцятої до дев’ятої вечора одразу перед вихідними, і саме так йому подобалося. Нехай інші розбираються з бардаком на дорогах і стежках округу Касл після того, як о першій зачиняться бари. Він міг би цим займатись і займався не раз, але майже завжди все закінчувалося тим, що він блював до знемоги. Іноді блював до знемоги, навіть коли жертви були на ногах, ходили й викрикували, що їм не треба дихати в ніяку блядську трубку і що вони більш-менш знають свої конструкційні права, – такий вже у Норріса був шлунок. Шила Бріґгем любила подражнити його словами, що він точнісінько як поліцейський Енді з серіалу «Твін-Пікс», але Норріс знав, що це не так. Енді плакав, коли бачив мерців. Норріс не плакав, проте мав схильність блювати на них, як одного разу ледь не наригав на Гомера Ґамаша, коли того знайшли розпластаним у рові біля цвинтаря «Гоумленд», забитим до смерті його ж протезом руки.

Норріс глянув на графік, побачив, що і Енді Клаттербак, і Джон Лапойнт патрулюють, тоді перевів погляд на дошку денної зміни. Для нього там не було нічого, що його також утішило. На довершення дня – принаймні цієї частини дня – друга його уніформа повернулася з чистки… у той же день, коли обіцяли, ну нарешті. Так йому не доведеться їхати додому переодягатися.

До поліетиленового пакета на одязі було прикріплено записку: «Слухай, Барні. Ти мені винен 5,25. Цього разу мене не намахуй, бо станеш сумнішим і мудрішим ще до того, як сонце зайде». І підпис: «Клат».

Навіть це письмове привітання не зіпсувало йому настрою. Шила Бріґгем була єдиною людиною в шерифській управі Касл-Рока, яка вважала, що Норріс ніби з «Твін-Пікс» (Норріс же припускав, що вона єдина в департаменті – окрім нього самого тобто, – хто взагалі дивиться той серіал). Інші поліцейські – Джон Лапойнт, Сіт Томас, Енді Клаттербак – називали його Барні, як персонажа Дона Ноттса в старому «Шоу Енді Ґріффіта». Іноді це його дратувало, та не сьогодні. Чотири дні денної зміни, тоді три вихідні. Цілий шовковий тиждень розпростерся перед ним. Іноді життя може бути розкішним.

Він дістав п’ятірку й один долар з гаманця і поклав на стіл Клата. «Слухай, Клате, знайди собі якесь хобі», – нашкрябав він ззаду на формі для звіту, упевнено підписав своїм іменем і залишив цидулку біля грошей. Тоді зняв поліетилен з уніформи й поніс у чоловічу роздягалку. Переодягаючись, він насвистував, а тоді, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, схвально кивнув бровами. Господи, ну він же просто як нова копійка. На сто відсотків нова копійка. Грішникам Касл-Рока краще, до дідькової матері, бути сьогодні напоготові, інакше…

У дзеркалі він помітив якийсь рух позаду себе, та не встиг і голову повернути, як його схопили, обернули й вгатили об кахлі біля пісуарів. Голова лупнулася об стіну, кашкет злетів, а тоді він побачив перед собою кругле розпашіле обличчя Денфорта Кітона.

– Ти ким себе, блядь, уявив, Ріджвік? – запитав він.

Норріс зовсім забув про штраф, який учора запхав під двірник лобового скла Кітонового «кадиллака». Тепер згадав.

– Відпусти! – Він намагався вимовити це обурливо, але голос, що почувся, походив радше на писк. Відчув, як палають щоки. Завжди, коли він злився чи лякався – а зараз і те, й те, – то червонів, як дівчинка.

Кітон, на п’ять дюймів вищий і на сотню фунтів важчий, різко й коротко струснув полісмена, але після цього відпустив. Він дістав з кишені штраф і підніс його Норрісові до носа.

– Це ж твоє прізвище на цій херні сраній? – вимогливо запитав він, ніби Норріс це вже заперечив.

Норріс Ріджвік чудово знав, що це його підпис, хоч і схований під гумовою печаткою, але розбірливий, і що цю штрафну квитанцію він видер зі свого блокнота.

– Ти припаркувався на місці для каліки, – промовив він, відступаючи від стіни й потираючи потилицю. Гадство, там сто відсотків ґуля виросте (а Бастер ще й до всирачки налякав його, це не заперечиш). Коли первинне здивування вщухло, почав наростати гнів.

– На чому?

– На місці для людей з інвалідністю! – гаркнув Норріс. «І мало того, сам Алан наказав мені виписати той штраф!» – збирався продовжити він, але не став. Навіщо дарувати цій жирній свинюці задоволення від того, що переводиш стрілки? – Тобі вже про це не раз говорили, Ба… Денфорте, сам знаєш.

– Як ти мене назвав? – зловісно запитав Денфорт Кітон. По щоках і щелепі йому розросталися червоні плямки розміром із центифолії.

– Це дійсний штраф, – продовжив Норріс, ігноруючи останню репліку, – і, як на мене, його краще заплатити. Тобі пощастило, що я не штрафую тебе ще й за напад на поліцейського!

Денфорт розсміявся. Звук глухо відбивався від стін.

– Я тут ніякого поліцейського не бачу, – сказав він. – Лише худий шматок гімна в упаковці від в’яленої яловичини.

Норріс зігнувся й узяв кашкет. Нутрощі скрутило в клубок страху – Денфорт Кітон, ворог, якого й ворогові не побажаєш, – а гнів переріс у лють. Руки тремтіли. Проте він відвів секунду, щоб рівно посадити кашкет на голову.

– Можеш перетерти це з Аланом, якщо хочеш…

– Ні, я з тобою це перетру!

– …але мені ця розмова вже набридла. Заплатити потрібно протягом тридцяти днів, Денфорте, інакше тебе доведеться забрати. – Норріс випрямився до своїх повних п’яти футів і шести дюймів[33] і додав: – Де тебе шукати, ми знаємо.

Він рушив геть. Кітон, обличчя якого скидалося на захід сонця в зоні ядерного вибуху, ступив уперед, щоб перекрити йому шлях. Норріс спинився й підняв на нього палець.

– Зачепиш мене, і я тебе в камеру кину, Бастере. Не жартую.

– Так, з мене досить, – промовив Кітон дивним невиразним голосом. – Досить. Тебе звільнено. Скидай уніформу й починай шукати нову ро…

– Ні, – озвався позаду них голос, і обоє обернулися.

У дверях чоловічого туалету стояв Алан Пенґборн.

Кітон стиснув руки в пухкі білі кулаки.

– Не лізь у це.

Алан увійшов, двері позаду нього повільно зачинилися з тихим свистом.

– Ні, – повторив він. – Це я сказав Норрісові виписати той штраф. Ще я йому сказав, що сам скасую його перед нарадою щодо закупівель. Дене, це ж штраф на п’ять доларів. Якого хера з тобою діється?

Голос в Алана був збаламучений. Він почувався збаламучено. Бастер ніколи не був приємним чоловіком, навіть у кращі часи, але такий вибух – занадто навіть для нього. Від кінця літа чоловік здавався якимсь потріпаним і вічно на межі (Алан чув далекий рев його голосу, коли виборні проводили засідання комітету), а в очі йому поселився якийсь загнаний погляд. Він на мить задумався, чи Кітон, бува, не хворий, і вирішив, що подумає про це пізніше. Він і без того в гиденькій ситуації.

– Нічого зі мною не діється, – люто процідив Кітон і пригладив назад волосся. Норріс із задоволенням відзначив, що руки в того також тремтять. – З мене просто досить, мене дістали всі ці зарозумілі мудаки, як оцей… Я намагаюся зробити для міста якнайбільше… бля, та я багато чого вже зробив для цього міста… і мене замахало постійне переслідування… – На мить він спинився, ковтнув товстим борлаком й вибухнув: – Він мене Бастером назвав! Ти знаєш, як я на таке реагую!

– Він перепросить, – спокійно промовив Алан. – Правда, Норрісе?

– Не знаю, чи вдасться, – відповів Норріс. Голос тремтів, нутрощі викручувало, але гнів ще не вщух. – Я знаю, що це йому не подобається, але річ у тім, що він на мене зненацька наскочив. Я стояв, дивився в дзеркало чи рівно краватка лежить, коли він мене схопив і кинув об стіну. Я нормально так головою бахнувся. Блін, Алане, я навіть не думав, що говорю.

Алан перевів погляд на Кітона.

– Це правда?

Кітон опустив очі.

– Я був злий, – пояснив він.

Алан припустив, що для чоловіка його штибу це найближче до спонтанного й непрямого вибачення. Він знову глянув на Норріса, щоб перевірити, чи поліцейський це зрозумів. Здавалося, так. Добре. Один широкий крок до гасіння цієї маленької гидкої петарди в купці гімна. Алан трохи розслабився.

– Можемо вважати, що справу закрито? – уточнив він в обох. – Можемо просто добути науку з цього й жити далі?

– Я не проти, – за мить відповів Норріс.

Алана це вразило. Норріс кощавий, має звичку лишати напівпорожні банки «джолт коли» й «нігая»[34] в патрульній машині після зміни, а його звіти – це просто тихий жах… але серце в нього широченне. Він поступився не тому, що боїться Кітона. Якщо огрядний перший виборний так думає, то вельми помиляється.

– Вибач, що назвав тебе Бастером, – сказав Норріс. Насправді він не просив пробачення, від слова зовсім, але сказати йому не боліло. Напевно.

Алан подивився на дебелого чоловіка в яскравому спортивному піджаку й футболці-поло з відкритою шиєю.

– Денфорте?

– Гаразд, зам’яли, – сказав Кітон. Він говорив із тоном роздутої великодушності, і Алан відчув знайому хвилю неприязні до нього. Голос, що ховався глибоко в голові, примітивний крокодилячий голос підсвідомості, коротко й чітко озвався: «Але чому б тебе інфаркт не вхопив, Бастере? Чому ти просто не зробиш нам усім послугу й не сконаєш?»

– Гаразд, – промовив він. – Добре по…

– Якщо, – перебив Кітон, піднісши вгору палець.

Алан підняв брови.

– Якщо?

– Якщо ми якось розберемося з цим штрафом. – Він простягнув його в бік Алана, стиснувши двома пальцями, ніби шмáтку, якою витерли якусь сумнівну рідоту.

Алан зітхнув.

– Ходімо в мій кабінет, Денфорте. Обговоримо. – Глянув на Норріса. – У тебе зміна, так?

– Так, – відповів Норріс.

Клубок у шлунку досі не розплутався. Гарний настрій щез, мабуть, до кінця дня, і все через цю жирну свинюку, а Алан йому простить той штраф. Він розуміє, політика, але це не означає, що йому таке подобається.

– Побудеш іще трохи тут? – запитав Алан. Таким чином він питав: «Хочеш це обговорити?», поки Кітон стояв поруч і скалив зуби на них обох.

– Ні, – відповів Норріс. – Маю роботу, треба кілька місць відвідати. Пізніше поговоримо, Алане.

Він вийшов з туалету, пройшов повз Кітона, навіть погляду на нього не кинувши. І хоча Норріс цього не знав, Кітон докладав неймовірних – ледь не героїчних – зусиль, щоб стримати ірраціональний потяг влупити його ногою по сраці, щоб піддати ходу.

Алан і собі перевірив вигляд у дзеркалі, даючи Норрісу час без проблем ушитися, поки Кітон стояв біля дверей і нетерпляче зиркав на нього. Тоді Алан посунув назад в робоче приміщення, а Кітон – назирці за ним.

В одному з двох крісел біля дверей його кабінету сидів дрібний франтуватий чоловік у кремовому костюмі, напринджено читаючи велику книжку в шкіряній оправі, яка не могла бути не чим іншим, як Біблією. Серце Алана потонуло. Він був досить упевнений, що більше нічого надто неприємного не станеться за сьогоднішній ранок – до дванадцятої ще дві-три хвилини, – тож така думка здавалася слушною, але він помилився.

Преподобний Вільям Роуз закрив Біблію (оправа якої майже пасувала до його костюма) й скочив на рівні.

– Шери-ифе Пенґборн, – почав він. Преподобний Роуз належав до тих глухоманистих баптистів, які починають викручувати голосні звуки у разі емоційної напруги. – Чи можна з вами поговорити?

– Преподобний Роузе, дайте мені, будь ласка, п’ять хвилин. Мені треба розібратися з однією справою.

– Це-е неймовірно важливо.

«Ще б пак», – подумав Алан.

– Це також. П’ять хвилин.

Він прочинив двері й запросив Кітона у свій кабінет, поки преподобний Віллі, як любить його назвати отець Бріґгем, не сказав ще чогось.

5

– Це про «Нічку казино», – сказав Кітон після того, як Алан зачинив двері кабінету. – Згадаєш ще моє слово. Отець Джон Бріґгем, може, і товстолобий ірландець, але я б у будь-якому разі став на його бік, а не цього мужика. Роуз капець який пихатий мудак.

«От тобі й дорікає горщик чавунові, що чорний», – подумав Алан.

– Сідай, Денфорте.

Кітон сів. Алан обійшов до свого столу, дістав штрафну квитанцію й розірвав її на дрібні шматочки. Їх викинув у смітник.

– Є. Розібралися?

– Розібралися, – відповів Кітон і зібрався вставати.

– Ні, ще трохи посидь.

Кущисті брови Кітона збіглися під високим рожевим лобом у грозову хмару.

– Будь ласка, – додав Алан.

Він сів у своє крутне крісло. Долоні рушили одна до одної й спробували скластися в дрозда. Алан їх спинив і рівно склав на підставці під папір.

– Наступного тижня на нараді щодо закупівель ми розбираємося з питаннями бюджету, які обговорюватимуть у лютому на зборах жителів міста… – почав Алан.

– Канєшно, – буркнув Кітон.

– …і це штука політична, – продовжив Алан. – Я це усвідомлюю, і ти також усвідомлюєш. Щойно я суто з політичних міркувань порвав цілком дійсний штраф за паркування.

Кітон легенько всміхнувся.

– Ти вже достатньо давно в місті, щоб знати, як тут усе працює, Алане. Рука руку миє.

Алан посунувся в кріслі. Воно заскрипіло й запищало – звуки, які він часто чув уві сні після довгих важких днів. Таких, яким виявився цей.

– Так, – сказав він. – Рука руку миє. Але це поки що.

Брови знову збіглися докупи.

– Це що означає?

– Означає, що навіть у маленьких містах є момент, на якому політика закінчується. Ти не забувай, що я чиновник не призначений. Міські виборні можуть контролювати фінансові ресурси, але за мене люди голосують. А голосують для того, щоб зберігати і підтримувати закон. Я дав присягу і намагаюся її дотримуватися.

– Ти мені погрожуєш? Бо якщо так…

Саме в ту мить пролунав дзвінок на фабриці. Тут він почувся приглушено, але Денфорт Кітон усе одно підскочив, ніби його оса вжалила. На мить його очі округлилися, а руки вчепилися в білі виступи билець крісла.

Алан знову відчув те збаламучення. «Він боязкий, як кобила в тічку. Що з ним таке?»

Уперше він замислився, чи містер Денфорт Кітон, перший виборний Касл-Рока задовго до того, як Алан узагалі почув про це місце, раптом не вживає щось не зовсім кошерне.

– Я тобі не погрожую, – заспокоїв Алан.

Кітон знову почав розслаблятися, але сторожко… ніби боявся, що свисток на фабриці озветься знову, просто щоб познущатися з нього.

– Добре. Бо питання не лише у фінансових ресурсах, шерифе Пенґборн. Рада виборних, а також троє окружних адміністраторів мають право звільняти й призначати заступників шерифа. Окрім багатьох інших прав, про які, я певен, ти знаєш.

– Це суто бюрократія.

– І завжди так було, – погодився Кітон. Із внутрішньої кишені він дістав сигару «Рой Тен». Протягнув її між пальцями, шурхочучи поліетиленом. – Це ж не означає, що так завжди має бути.

«А тепер хто кого залякує?» – подумав Алан, але нічого не сказав. Натомість відкинувся в кріслі й дивився на Кітона. Той кілька секунд тримав зоровий контакт, а тоді опустив очі й почав порпатися в обгортці.

– Наступного разу запаркуєшся на місці для інвалідів, я сам тобі випишу штраф і він нікуди не дінеться, – сказав Алан. – А якщо ще хоч раз торкнешся когось із моїх заступників, я тебе закрию зі звинуваченням у нападі третього ступеня. Це станеться, скільки б у міських виборних не було так званих прав. Бо для мене це перестає бути питанням політики. Зрозуміло?

Якусь мить Кітон роздивлявся сигару, ніби медитуючи. Коли знову підняв очі на Алана, вони обернулися дрібними твердими шматками кременю.

– Шерифе Пенґборн, якщо хочеш дізнатися, наскільки тверда в мене срака, вперед, продовжуй тиснути.

У Кітона на обличчі був написаний гнів – так, без сумніву, проте Алан подумав, що це ще не все. Там також був страх. Чи побачив він це? Чи відчув? Невідомо, та це й не важить. Але чого Кітон боїться… ось що важить. Це може важити досить багато.

– Зрозуміло? – повторив Алан.

– Так, – відповів Кітон. Він зняв поліетилен із сигари несподіваним різким рухом і впустив його на підлогу. Сигару затиснув зубами й так і вимовив:

– А тобі зрозуміло?

Крісло заскрипіло й зарипіло, коли Алан знову нахилився вперед. Він серйозно подивився на Кітона.

– Я розумію, що ти говориш, але ні чорта не розумію, що ти коїш, Денфорте. Ми ніколи не були з тобою якимись кентами…

– Звичайно, – вторував Кітон й відкусив кінчик сигари.

На мить Алан подумав, що той також опиниться на підлозі, і приготувався пропустити й це також – політика, – але Кітон виплюнув його собі в долоню, а тоді впустив у чисту попільничку на столі. Там кінчик лежав, ніби маленьке собаче гіменце.

– …але в нас завжди були непогані робочі стосунки. А тепер оце. Щось не так? Якщо що, я можу допомогти…

– Усе так, – перебив Кітон, різко підводячись. Він знову лютував – навіть більше, ніж просто лютував. Алан майже бачив, як у нього з вух пара валить. – Просто мені вже так набридло це… переслідування.

Він уже вдруге вжив це слово. Аланові воно здавалося дивним, тривожним. Узагалі вся ця розмова здавалася йому тривожною.

– Ну, у разі чого ти знаєш, де я, – сказав Алан.

– Та знаю, знаю! – вигукнув Кітон і рушив до дверей.

– І прошу тебе, Денфорте… не забувай про місце для інвалідів.

– Та пішли ви нахуй зі своїм місцем і інвалідами! – гаркнув Кітон і затраснув за собою двері.

Алан сидів за столом і довго свердлив поглядом зачинені двері, а стурбований вираз не сходив з його обличчя. Тоді він обійшов стіл, підняв зіжмаканий поліетиленовий циліндр, що лежав на підлозі, кинув його у відро для сміття й підійшов до дверей, щоб запросити всередину Пароплавчика Віллі.

6

– Містер Кітон такий сумний, здається, – сказав Роуз.

Він обережно примостився в кріслі, яке щойно звільнив перший виборний, з відразою розглядаючи кінчик сигари, що лежав у попільниці, після чого обережно поклав білу Біблію собі на сухорляві коліна.

– Наступного місяця багато зустрічей стосовно закупівель, щось таке, – невиразно пояснив Алан. – Це, напевно, сильний стрес для виборних.

– Так, – погодився преподобний Роуз. – Бо ж І-ісус сказав нам: «Отож віддавайте кесареве кесарю, а Боже – Богові».

– Ага, – зітхнув Алан. Раптом йому самому захотілося цигарку, щось на кшталт «лакі» чи «пелл-мелл», по вінця заповнену смолою й нікотином. – Що ж я вам сьогодні можу віддати, пре… преподобний Роузе? – Він перелякався, коли усвідомив, що щойно був максимально близько до того, щоб звернутися до чоловіка «преподобний Віллі».

Роуз зняв круглі окуляри без оправи, протер їх і знову почепив на ніс, ховаючи дві невеликі червоні плямки на переніссі. Чорне волосся, приліплене до голови якимсь зіллям, запах якого Алан відчував, та не міг розпізнати, блищало під проміннями флуоресцентної лампи з решіткою на стелі.

– Справа стосується мерзоти, яку отець Джон Бріґгем чомусь називає «Нічкою казино», – зрештою оголосив преподобний Роуз. – Якщо пам’ятаєте, шерифе Пенґборн, я приходив до вас невдовзі після того, як уперше почув цю страшну ідею, з вимогою, щоб ви відмовилися давати дозвіл на таку поді-ію в ім’я благопристойності.

– Преподобний Роузе, якщо ви пам’ятаєте…

Роуз владно підніс одну руку, а іншою поліз у кишеню піджака. Дістав звідти брошуру завбільшки ледь не з цілу книжку. То була, як побачив Алан із завмерлим серцем (хоча й без особливого подиву), скорочена версія Кодексу законів штату Мейн.

– І от я приходжу знову, – дзвінким тоном проголосив преподобний Роуз, – із вимогою заборонити цю подію не лише в ім’я благопристойності, а в ім’я закону!

– Преподобний Роузе…

– Ось розділ 24, підрозділ 9, другий абзац Кодексу законів штату Мейн, – перервав його преподобний Роуз. Щоки в нього палали червінню, і Алан усвідомив, що єдине, чого він досягнув за останні кілька хвилин, – це поміняв одного божевільного на іншого. – Уривок, у якому вка-азано, – читав преподобний Віллі, голос якого переростав у проповідницький спів, такий знайомий його здебільшого захопленій парафії: – «Ігри, виграш у яких залежить від випадковості, прописані в розділі 23 цього Ко-одексу, у яких ставки у грошовій формі вважаються однією з умов, визначаються як незаконні». – Він захрьопнув Кодекс і подивився на Алана. Очі в нього горіли. – Визначаються як не-езаконні! – вереснув він.

Алан відчув потяг викинути руки в повітря й закричати: «Сла-ава Го-осподу, алилуя!» Коли минулося, він заговорив:

– Я знаю про ті частини Кодексу, що стосуються азартних ігор, преподобний Роузе. Я їх переглянув після того, як ви минулого разу до мене приходили, і показав Альбертові Мартіну, який виконує багато юридичної роботи для міста. Його думка така, що розділ 23 не стосується таких речей, як «Нічка казино». – Він замовк, тоді додав: – І мушу вам сказати, що це також і моя думка.

– Це неможливо! – виплюнув Роуз. – Вони хочуть обернути Божий дім на картярське лігво, а ви мені кажете, що це законно?

– Це настільки ж законно, як і бінґо, яке проходить у залі «Доньок Ізабелли» з 1931-го.

– Це-е вам не бінґо! Це-е рулетка! Там гратимуть у карти на гроші! Там будуть, – голос преподобного Роуза затремтів, – ко-ості!

Алан спинив руки, що силкувалися скластися в іще одну птаху, і цього разу навіть сплів їх докупи на підставці.

– Я попросив Альберта написати запит Джиму Тірні, головному прокуророві штату. Відповідь була та сама. Вибачте, преподобний Роузе. Знаю, що це вас ображає. От я, наприклад, не люблю дітей на скейтбордах. Я б заборонив ті штуки, якби міг, але ж не можу. Іноді в демократії ми мусимо миритися з деякими речами, яких не схвалюємо.

– Але це ж азартні ігри! – заверещав преподобний Роуз, у голосі якого вчувалися справжні муки. – Це ігри на гроші! Як це може бути законним, якщо Кодекс чітко вказує…

– Судячи з того, як вони це організовують, там не зовсім ігри на гроші. Усі учасники… сплачують пожертви перед входом. За це отримують відповідну суму ігрової валюти. Наприкінці вечора буде аукціон, на якому розіграють певну кількість призів – не грошей, а призів. Відеомагнітофон, тостер-духовка, порохотяг, порцеляновий сервіз, отаке. – І ще якийсь стрибучий внутрішній біс потягнув його додати: – Наскільки я знаю, з початкової пожертви навіть відраховується податок.

– Це нечестива мерзенність, – промовив преподобний Роуз. Колір сповз із його щік. Ніздрі роздималися.

– Це моральна оцінка, а не юридична. Таке відбувається по всій країні.

– Так, – сказав Роуз. Він звівся на ноги, стискаючи Біблію перед собою, наче щит. – І це влаштовують католики. Католики обожнюють азартні ігри. Я маю намір це припинити, ше-ефе Пенґборн. З вашою допомогою чи без неї.

Алан також підвівся.

– Кілька моментів, преподобний Роуз. Шериф Пенґборн, а не «шеф». І я вам не можу вказувати, що говорити на своїх проповідях, так само як не можу вказувати отцеві Бріґгему, які події організовувати в його церкві, чи в залі «Доньок Ізабелли», чи в залі «Лицарів Колумба» – якщо це, звісно, не щось відверто заборонене законом. Але я можу попередити вас бути обережним і, думаю, мушу це зробити.

Роуз зміряв його холодним поглядом.

– Ви про що?

– Я про те, що ви засмучений. Ви зі своїми людьми можете розклеювати плакати по всьому місту, можете писати листи в газети, але є певна межа порушення, яку не можна перетинати. Раджу вам із цим змиритися.

– Коли І-ісус побачив блудниць і гендлярів у хра-амі, Він не звірявся з писаним кодексом, шерифе. Коли І-ісус побачив, як ті ганебні чоловіки й жінки оскверняють дім Божий, Він не шукав ніякої межі порушення. Наш Господь вчинив те, що правильно!

– Так, – спокійно погодився Алан. – Але ви – не Господь.

Роуз довго дивився на нього розпаленими, ніби газові пальники, очима, і Алан подумав: «Овва. Та цей мужик скажений, як капелюшник».

– Гарного вам дня, шефе Пенґборн, – холодно промовив Роуз.

Цього разу Алан вирішив не виправляти його. Лише кивнув і простяг руку, хоча й чудово усвідомлював, що її не потиснуть. Роуз обернувся й тріумфально пішов до дверей, не відриваючи Біблію від грудей.

– Ви попустіться з цим, преподобний Роузе, окей? – гукнув йому в спину Алан.

Роуз не обернувся й нічого не відповів. Він крокував до дверей і захряснув їх за собою так сильно, аж скло в рамці задеренчало. Алан сів за стіл і долонями стиснув скроні.

За кілька секунд голову в кімнату боязко просунула Шила Бріґгем.

– Алане?

– Він пішов? – запитав Алан, не піднімаючи очей.

– Священник? Так. Вискочив, як вітер березневий.

– Елвіс покинув будівлю, – безбарвно проронив Алан.

– Що?

– Нічого. – Він підвів голову. – Мені б якусь наркоту сильну, якщо можна. Шило, глянеш у шафці з доказами, подивишся, що ми маємо?

Вона всміхнулася.

– Уже перевіряла. Боюся, сервант порожній. Чашка кави згодиться?

Він усміхнувся у відповідь. День уже почався, і він мусить бути кращим, ніж ранок. Мусить.

– Давай.

– Домовилися. – Вона зачинила двері, й Алан врешті-решт випустив долоні з полону. Невдовзі через жмут сонячного проміння на стіні навпроти вікна ширяла зграя дроздів.

7

Щочетверга останній урок дня в середній школі Касл-Рока відводили для різноманітних позашкільних видів діяльності. Оскільки він був одним із кращих учнів і не братиме участі в шкільній діяльності аж до кастингу на зимову виставу, Браянові Раску дозволяли йти того дня раніше – це чудово збалансовувало його довгі вівторки.

Цього четверга він переступив поріг бічного виходу майже перед тим, як припинив дзвеніти дзвінок на шостий урок. У рюкзаку лежали не лише книжки, а й плащ-дощовик, який мама змусила зранку вдягнути, тож рюкзак кумедно випинався на спині.

Їхав він швидко, серце надривно гупало в грудях. Йому треба дещо

(завдання)

зробити. Невеликий обов’язок, з яким треба розібратися. Насправді досить веселий обов’язок. Тепер він знав, у чому той полягає. Йому це стало чітко зрозуміло, коли Браян мріяв собі дорогою на урок математики.

Коли Браян спустився з Касл-Гіллу по Скул-стріт, сонце вперше за день вийшло з-за пошматованих хмар. Він зиркнув ліворуч і побачив тінь хлопця й тінь велосипеда, які не відстають від нього на мокрому тротуарі.

«Мусиш їхати швидко, щоби встигати за мною сьогодні, малий-тінь, – подумав він. – Я маю кудись піти й дещо зробити».

Браян крутив педалі через бізнес-район, не переймаючись тим, щоб глянути через Мейн-стріт на «Необхідні речі», ненадовго зупинившись на перехресті, щоб недбало подивитися в обидва боки, перш ніж знову поспішити далі. Коли досягнув перехрестя Понд-стріт (тобто його вулиці) і Форд-стріт, повернув праворуч, замість продовжити їхати по Понд-стріт до свого будинку. На перетині Форд і Віллоу звернув ліворуч. Віллоу-стріт ішла паралельно Понд-стріт: задні двори будинків обох вулиць розташовувалися один навпроти одного, у більшості випадків відділені дерев’яною огорожею.

На Віллоу-стріт живуть Піт і Вілма Джерзики.

«Тут треба бути трохи обережним».

Але Браян знав, як бути обережним. Він усе продумав у голові дорогою зі школи, і вийшло легко, майже так, наче воно завжди там було, те знання про завдання, яке треба виконати.

У будинку Джерзиків було тихо, а на під’їзній доріжці – порожньо, та це не обов’язково означає, що все безпечно й добре. Браян знав, що Вілма працює принаймні на пів ставки в «Маркеті Гемпгіллів» на шосе 117, бо бачив, як вона там орудує касовим апаратом, а навколо голови в неї, як завжди, пов’язано шарф, однак це не означає, що зараз вона там. Маленький побитий «юґо», який вона водить, може бути в гаражі, де його не видно.

Браян проїхав на велосипеді по під’їзній доріжці, зліз, відставив ніжку. Тепер серцебиття відчувалось у вухах і горлі. Лунало ніби барабанний дріб. Він підійшов до передніх дверей, повторюючи слова, які скаже, якщо місіс Джерзик таки виявиться вдома:

«Доброго дня, місіс Джерзик, я Браян Раск з іншого боку кварталу, знаєте? Я учень середньої школи, скоро ми будемо продавати підписки на журнал, щоб купити для шкільного оркестру нову уніформу, тому я розпитую людей, чи не потрібно їм журналів. Щоб я міг прийти пізніше, як матиму набір для продажу. Хто продає найбільше, отримує призи».

Звучало непогано, коли він розробляв цей план у голові, і досі звучить добре, але все одно він відчував напругу. Зо хвилину він стояв на порозі, дослухався до звуків усередині будинку – радіо, телевізор із якимсь серіалом (проте не «Санта-Барбарою», вона починається лише через кілька годин), можливо, порохотяг. Він нічого не чув, та це означає не більше, ніж порожня під’їзна доріжка.

Браян натиснув дзвінок. Десь у глибинах будинку почув невиразне «Дінь-дон!».

Браян стояв на порозі, чекав, час від часу роззирався, чи ніхто його не бачить, але Віллоу-стріт наче спала. А ще перед будинком Джерзиків ріс живопліт. І це добре. Коли робиш

(завдання)

щось, що люди – наприклад, мама чи тато – не зовсім схвалюють, живопліт – найкраще, що лише може бути.

Минуло пів хвилини, двері не відчиняли. Поки добре… та краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати. Він знову натиснув дзвінок, цього разу двічі, тож із нутра будинку долинув звук «Дінь-дон! Дінь-дон!».

Усе одно нічого.

Гаразд. Усе досить добре. Фактично все цілком чудово й максимально чотко.

Можливо, й цілком чудово та максимально чотко, але Браян не стримався й знову роззирнувся – цього разу злодійкувато, – поки вів велосипед, не піднявши стійку, між будинком і гаражем. У цій зоні, яку хлопці з компанії «Сайдинг і двері від Діка Перрі» називають підворіттям, Браян знову припаркував велосипед. Тоді зайшов на задній двір. Серце калатало як ніколи. Іноді в нього тремтів голос, коли так сильно билося серце. Він сподівався, що, якщо місіс Джерзик на задньому дворі, садить цибулини квітів чи щось таке, голос під час розповіді про підписки так не тремтітиме. Якщо тремтітиме, вона може запідозрити, що він бреше. А це може призвести до такого лиха, про яке він навіть думати не хоче.

Позаду будинку Браян зупинився. Бачив частину заднього двору Джерзиків, але не весь. І раптом затія перестала здаватися такою веселою. Раптом це здалося злим розіграшем, не більше, проте точно не менше. У голові прорвався тривожний голос: «Браяне, може, просто сядеш на велосипед і чкурнеш звідси? Їдь додому. Випий склянку молока і добряче все це обдумай».

Так. Це здавалося вельми доброю – вельми розумною – ідеєю. Він уже був почав дійсно обертатись… а тоді йому явився образ, безмірно потужніший, ніж той голос. Він побачив довгий чорний автомобіль – «кадиллак» чи, можливо, «лінкольн-марк IV», – який зупиняється перед його будинком. Відчиняються двері, і з салону виходить містер Ліленд Ґонт. Лише містер Ґонт одягнений уже не в куртку-смокінг, як у Шерлока Голмса з тих історій. Містер Ґонт, що тепер крокує на горизонті Браянової уяви, у грізному чорному костюмі – костюмі організатора похорону, – а обличчя в нього далеко не приязне. Темно-блакитні очі ще більше потемніли від гніву, а губи оголили криві зуби… але не в усмішці. Довгі тонкі ноги маршують по доріжці в бік переднього входу Расків, а чоловік-тінь, пришпилений до них, скидається на повішеника з фільму жахів. Підійшовши до дверей, він не натисне дзвінок, о ні. Він просто ввірветься всередину. Якщо Браянова ма спробує стати йому на заваді, він її відштовхне. Якщо Браянів тато спробує стати йому на заваді, містер Ґонт його вирубить. А якщо Браянів молодший братик, Шон, спробує стати йому на заваді, то містер Ґонт шпурне його через весь будинок, ніби квотербек «аве марію»[35]. Він кинеться нагору, горлаючи Браянове ім’я, а троянди на шпалерах зів’януть, коли по них пробіжить тінь-повішеник.

«Він і мене знайде, – подумав Браян. Коли він стояв збоку біля будинку Джерзиків, його обличчя слугувало етюдом у переполошених тонах. – Навіть якщо ховатимусь. Навіть якщо втечу аж до самого БОМБЕЯ. Він і там мене знайде. А коли це станеться…»

Він спробував заблокувати цей образ, вимкнути його, та не міг. Він побачив, як очі містера Ґонта розростаються, перетворюються на блакитні розколини, глибина яких сягає далеко-далеко в якусь мерзенну індигову нескінченність. Він бачив довгі руки містера Ґонта, з химерно рівними пальцями, що перетворюються на кігті, опускаючись йому на плечі. Відчув, як від дотику на шкірі виступають сироти. Почув рев містера Ґонта: «У тебе є дещо моє, Браяне, і ти за це не заплатив!»

«Я віддам! – почув він власний крик у бік викривленого полум’яного обличчя. – Будь ласка, будь ласка, я віддам, віддам, лише не робіть мені боляче!»

Браян повернувся в реальний світ, затурканий, як і тоді, коли у вівторок вийшов із «Необхідних речей». Відчуття зараз були далеко не такі приємні, як тоді.

Він не хотів віддавати картку Сенді Коуфекса, у цьому річ.

Він не хотів, бо вона його.

8

Майра Еванс ступила під навіс «Необхідних речей» у ту ж мить, як син її найкращої подруги вийшов на задній двір Вілми Джерзик. Погляд Майри, спершу собі через плече, тоді вздовж Мейн-стріт, був навіть злодійкуватішим, ніж погляд Браяна на Віллоу-стріт.

Якби Кора – яка дійсно її найкраща подруга – знала, що вона тут і, що важливіше, чому вона тут, то, мабуть, більше б ніколи з Майрою не заговорила. Бо Корі також хотілося мати ту фотографію.

«Не зважай», – подумала Майра. Їй спали на думку дві приказки, обидві начебто чудово підходили для цієї ситуації. «Хто перший, того й капці», – заявляла перша. «Очі не бачать, серце не болить», – стверджувала друга.

І все одно, перш ніж вирушити в центр, Майра вдягнула великі окуляри «Фостер Ґрант»[36]. «Краще перестрахуватися, ніж потім побиватися», – ще одна вартісна порада.

Тепер вона повільно підібралася до дверей і роздивлялася табличку, що там висіла: ВІВТОРОК І ЧЕТВЕР – ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ

У Майри не було домовленості. Вона прийшла сюди нічого не обдумуючи, гнана дзвінком від Кори, що відбувся хвилин двадцять тому.

– Я весь день про це думаю! Я просто мушу собі її мати, Майро… треба було в середу купити, але в мене лише чотири долари в сумочці було, а я не знала, чи візьме він особистий чек. Сама знаєш, як то незручно, коли не приймають. Картаю себе відтоді весь час. Та шо там, я й очей не стулила минулої ночі. Знаю, ти, мабуть, думаєш, що я здуріла, але так і є.

Майра й близько не вважала її здурілою і знала, що це правда, бо й сама минулої ночі очей не склепила. І з боку Кори неправильно припускати, що фотографія мусить належати їй лише тому, що вона побачила її першою – так, ніби в неї на це якесь Богом дане право чи що.

– Все одно не вірю, що вона її першою побачила, – пробурмотіла Майра сердитим тоном. – Я думаю, що це я перша побачила.

Питання, хто першою побачила ту смаковиту фотографію, все одно спірне. Неспірною була думка Майри про те, як вона почуватиметься, коли заходитиме в дім Кори й бачитиме ту фотографію Елвіса над камінною полицею, одразу між Кориною керамічною фігуркою Елвіса й Кориним порцеляновим пивним кухлем з Елвісом. Коли вона собі це уявляла, шлунок Майри піднімався десь аж під серце й зависав там, скручений, ніби волога ганчірка. Так само вона почувалася під час першого тижня війни проти Іраку.

Це неправильно. У Кори ціла купа різних гарних речей із Елвісом, вона навіть раз була на його концерті. Це було в адміністративному центрі Портленда десь за рік до того, як Короля покликали в рай, до його любої матусі.

– Та фотографія має бути моя, – крізь зуби процідила Майра і, збираючи всю свою сміливість, постукала у двері.

Ті відчинилися ще до того, як вона опустила руку, і її ледь не збив із ніг вузькоплечий чоловік, що саме виходив.

– Вибачте, – пробурмотів він, не піднімаючи голови, і їй заледве вдалося усвідомити, що то містер Константін, фармацевт із «Супер Ліків Лавердьє». Він поспішив через вулицю, а потім на міську толоку, стискаючи в руках невеликий загорнутий пакунок і не роззираючись ні праворуч, ні ліворуч.

Коли вона обернулася, у дверному прорізі стояв містер Ґонт, усміхаючись їй і не зводячи радісних карих очей.

– У мене не призначено зустріч… – тихенько промовила вона.

Браян Раск, який звик до того, що Майра говорить тоном повної владності й упевненості, і за мільйон років не розпізнав би той голос.

– Уже призначено, дорогенька, – відповів містер Ґонт, усміхаючись, і відійшов убік. – Ласкаво прошу! Заходьте вільно й залиште трохи того щастя, яке з собою принесли!

Після одного швидкого огляду місця, щоб пересвідчитися, що знайомих тут немає, Майра Еванс поквапилася всередину «Необхідних речей».

Двері за нею зачинилися.

Долоня з довгими пальцями, білими, наче в трупа, потягнулася крізь темряву, віднайшла кілечко на шнурку й опустила жалюзі.

9

Браян і не усвідомлював, що затамував подих, доки не випустив повітря довгим свистливим зітханням.

На задньому дворі Джерзиків нікого не було.

Вілма, без сумніву, підбадьорена хорошою погодою, вивісила прання, перш ніж піти на роботу чи куди там вона пішла. Білизна ляскала на трьох мотузках під променями сонця на свіжому леготі. Браян підійшов до заднього виходу, зазирнув усередину, прикриваючись від відблиску долонями. Він зазирав у безлюдну кухню. Подумав, чи не постукати, а тоді вирішив, що це просто ще один спосіб позволікати з його завданням. Нікого немає. Найкраще, що можна зробити, – це виконати те, для чого прийшов, і вшиватися геть.

Він повільно спустився сходами на задній двір. Мотузки, навантажені сорочками, штанами, білизною, простирадлами й наволочками, висіли ліворуч. Праворуч розкинувся невеликий город, з якого зібрали всі овочі, за винятком кількох миршавих гарбузів. В кінці городу виструнчилася огорожа із соснових дощок. Браян знав, що по той бік живуть Гемпгілли, лише за чотири будинки від його.

Злива попередньої ночі перетворила город на багнюку. Більшість гарбузів лежали напівзануреними в баюри. Браян зігнувся, зібрав по жмені темно-брунатної багнюки в кожну долоню й рушив до мотузки з одягом, а коричнева вода стікала йому між пальців.

На мотузці, що найближче до городу, по всій довжині висіли простирадла. Вони були досі вологі, але швидко сохли під поривами вітру. Ліниво ляскали. Чисті, бездоганно білі.

«Вперед, – прошепотів у голові голос містера Ґонта. – Вперед, Браяне, – як сам Сенді Коуфекс. Вперед!»

Браян закинув руки за плечі, долонями до неба. Він майже не здивувався, коли помітив, що в нього знову стоїть, як уві сні. Він радів, що не засцяв. Це буде весело.

Хлопець упевнено махнув руками. Багно вилетіло йому з долонь довгими коричневими піке, що розірвалися на шрапнель, перш ніж уразити хвилі простирадл. Болото оббризкало їх текучими мотузяними параболами.

Він повернувся до городу, набрав іще дві пригорщі, жбурнув їх у простирадла, повернувся, взяв іще, іще кинув. На нього напало якесь шаленство. Браян методично походжав туди-сюди, спершу набирав болото, тоді кидався ним.

Браян би так увесь день продовжував, якби звідкись не донісся крик. Спочатку він подумав, що то кричать на нього. Браян зіщулився і видушив із себе переляканий дрібний писк. Коли усвідомив, що то просто місіс Гейвергілл кличе свого собаку по той бік огорожі.

І все одно йому треба звідси забиратися. І то швидко. На мить, проте, Браян спинився, роздивився результати своїх діянь і відчув скороминущий трепет сорому й тривоги.

Простирадла захистили більшу частину одягу, але самі вони були обліплені баговинням. Було лише кілька окремих білих клаптиків, що показували, якого кольору простирадла були спочатку.

Браян опустив очі на закаляні багном долоні. Тоді кинувся до рогу будинку, де стирчав кран. Його ще не перекрили перед зимою. Браян повернув вентиль, і з крана полився холодний потік. Він підставив під нього руки й щосили тер їх одна об одну. Умивав, доки весь бруд не щез, включно з поганню під нігтями, не зважаючи на закоцюбіння, що дедалі більше посилювалося. Навіть потримав рукави сорочки під краном.

Він вимкнув кран, повернувся до велосипеда, підняв ніжку й вивів його назад на під’їзну доріжку. Пережив дуже погану мить, коли побачив, як наближається малий сімейний автомобіль жовтого кольору, але то був «сівік», а не «юґо». Авто проїхало не сповільнюючись, а водій навіть уваги не звернув на хлопчика з червоними шкарубкими долонями, що завмер біля велосипеда на під’їзній доріжці Джерзиків, хлопчика, чиє обличчя слугувало ледь не білбордом з одним-єдиним словом «ВИННИЙ!», виведеним крикливими літерами.

Коли авто зникло, Браян виліз на велосипед і почав крутити педалі, несучись поперед батька в пекло. Він не спинявся, доки не викотився на під’їзну доріжку свого дому. На той час закляклість уже покидала його руки, але вони чухались і пекли… і досі були червоні.

Коли він зайшов усередину, мама гукнула з вітальні:

– Браяне, це ти?

– Так, ма.

Те, що він учинив на задньому дворі Джерзиків, уже здавалося сюжетом з якогось сну. Звісно, хлопчик, що стоїть тут, у цій залитій сонцем логічній кухні, хлопчик, що вже біля холодильника й дістає звідти молоко, не може бути тим же хлопчиком, який по зап’ястки занурював руки в болото на городі Вілми Джерзик, а тоді шпурляв ним на її чисті простирадла знову, і знову, і знову.

Звісно ж ні.

Він налив собі склянку молока, роздивляючись долоні. Чисті. Червоні, але чисті. Поставив молоко назад. Серце повернулося до звичного ритму.

– Браяне, як там у школі? – доплив голос Кори.

– Нормально.

– Хочеш подивитися зі мною телевізор? Скоро почнеться «Санта-Барбара», і в мене тут «гершіс кіссес»[37].

– Звісно, – погодився він. – Але спочатку нагору на хвилину зайду.

– Тільки молоко там не залиш! Воно скисне, смердітиме, і ту склянку посудомийка ніколи не відмиє!

– Не залишу, ма.

– Дивись мені!

Браян пішов нагору і пів години просидів за столом, милуючись карткою Сенді Коуфекса. Коли зайшов Шон і запитав, чи він не хоче піти з ним у магазинчик неподалік, Браян захряпнув альбом із картками й наказав Шонові забиратися з кімнати й не повертатися, доки не навчиться стукати у двері, якщо ті зачинені. Він почув, як Шон стоїть і плаче в коридорі, й не відчув ні краплі співчуття.

Урешті-решт, мають же бути якісь манери.

10

В окружній тюрмі гульбу доглядач завів, Там був тюремний гурт, що вшкварив бісів. Холодна аж хиталась, як рубали рок, Чули б ви співи тих тюремних пташок![38]

Король стоїть, розвівши ноги, блакитні очі горять, холоші-кльош білого комбінезона трусяться. Штучні діаманти мерехтять і виблискують під світлом прожекторів над головою. Пучок синьо-чорного волосся падає йому на лоба. Мікрофон біля рота, та не настільки близько, щоб Майра не бачила відкопилений вигин верхньої губи.

Їй усе видно. Вона в першому ряду.

І раптом, коли вибухає ритм-секція, він простягає руку, простягає руку ЇЙ, як Брюс Спрінгстін (який ніколи й близько до Короля не дорівняється, хоч за мільйон років, хоч би як старався) простягає руку тій дівчині у кліпі «Танці в темряві».

На мить вона надто приголомшена, щоб реагувати, надто приголомшена, щоб рухатися, а тоді руки позаду штовхають її вперед, а Його рука хапає її за зап’ясток, Його рука тягне її на сцену. Вона ВІДЧУВАЄ його запах, суміш поту, «Інґліш Лезеру»[39] й гарячої чистої плоті.

Усього за мить Майра Еванс опиняється в руках Елвіса Преслі.

Атлас комбінезона гладенько пробігає під долонями. Її обвивають мускулисті руки. Обличчя, ЙОГО обличчя, обличчя Короля, усього за кілька дюймів від її. Він танцює з нею – вони пара, Майра Джозефін Еванс із Касл-Рока, штат Мейн, і Елвіс Арон Преслі, з Мемфіса, штат Теннессі! Вони брудно витанцьовують по сцені перед чотирма тисячами пискотливих фанаток, поки «Джорданейрз»[40] виспівують той відпадний старий рефрен із п’ятдесятих: «До танцю… Усі разом, до танцю…»

Його стегна труться об її. Вона відчуває вигнуте напруження в центрі, де Король штовхається об її живіт. Тоді він розкручує її, спідниця здіймається горизонтально, виставляє напоказ ноги, аж до мережива трусиків «Вікторіаз Сікрет», її долоня обертається в його, ніби вісь у втулці, а тоді він знову притягує її до себе, а рука опускається до її попереку, до випину сідниць, міцно обхоплює їх. На мить вона опускає очі, і там, унизу, за вогнями рампи, бачить Кору Раск. Кора люто блимає на неї очима, а обличчя в неї люте від ненависті й відьомське від заздрості.

Тоді Елвіс повертає її голову до себе й промовляє тягучою манірною вимовою Середнього Півдня: «Хіпа ми не маємо дивитися одне на однохо, крихідко?»

Вона не встигає відповісти, коли його уста припадають до її. Його запах і дотики наповнюють увесь світ. А тоді раптом його язик у її роті – Король рок-н-ролу по-французьки цілує її на очах у Кори й усього сраного світу! Він ще сильніше пригортає її, поки труби ревуть свої синкопи, вона відчуває, як у лоні розмотується екстатична хіть. Ох, у неї ніколи такого не було, навіть на озері Касл із Тузом Мерріллом багато років тому. Їй хочеться кричати, але його язик б’ється в неї в роті, тож вона спроможна лише вчепитися в гладеньку оксамитову спину, здригаючи стегнами, поки труби гримлять початок «Мого шляху»[41].

11

Містер Ґонт сидів в одному з дорогих крісел і з лікарським відчуженням спостерігав за тим, як Майру Еванс розривають хвилі оргазму. Вона трусилася, наче під час повного нейронного виснаження, міцно стискаючи фотографію Елвіса, не розплющуючи очей, перса здіймалися, ноги напружувалися, розслаблялися, напружувалися, розслаблялися. Салонні кучері розсипалися їй по голові не надто привабливим шоломом. Подвійне підборіддя стікало потом, як і сам Елвіс, коли масивно крутився своєю тушею на сцені під час останніх концертів.

– Ооооо! – скрикувала Майра, дрижачи, ніби желе на тарілці. – Оооо! Оооооооо, Боже! Ооооооооооооо, Боооууужеее! ООООООООО…

Містер Ґонт ліниво стиснув кант темних слаксів між великим і вказівним пальцями, струснув, повертаючи його до попередньої бритвеної гостроти, тоді нахилився вперед і вихопив фотографію в Майри з рук. Її сповнені розпачу очі одразу розчахнулися. Вона кинулася за світлиною, але та була вже задалеко. Почала підводитися.

– Сядьте, – наказав містер Ґонт.

Майра не поворухнулася, ніби, піднімаючись, обернулася на камінь.

– Якщо хочете ще хоч раз у житті побачити цю фотографію, Майро, то… сядьте.

Вона сіла, витріщаючись на нього з тупим стражданням. Величезні плями поту розповзалися в неї під пахвами й збоку грудей.

– Будь ласка, – промовила вона.

Слова долинули таким порохнявим хрипом, що скидалися на подих вітру в пустелі. Вона простягнула долоні.

– Назвіть ціну, – запропонував Ґонт.

Жінка замислилася. Очі на спітнілому обличчі закотилися вгору. Адамове яблуко здійнялося й опустилося.

– Сорок доларів! – скрикнула вона.

Він засміявся й похитав головою.

– П’ятдесят!

– Дурниці. Ви, мабуть, не надто хочете отримати це фото, Майро.

– Хочу! – З куточків очей заструменіли сльози. Вони збігли їй по щоках, змішуючись із потом. – Хооочуууу!

– Гаразд, – урвав її він. – Хочете. Я це приймаю. Та чи вона необхідна вам, Майро? Чи вона вам дійсно необхідна?

– Шістдесят! Це все, що в мене є! До останнього цента!

– Майро, я, на вашу думку, хто, дитина?

– Ні…

– А як на мене, так. Я старий чоловік – старший, ніж ви собі можете уявити, просто добре зберігся, якщо можна так про себе сказати, – але справді думаю, що вам здаюся дитиною, дитиною, яка повірить, ніби жінка, що живе в новенькому дюплексі менш ніж за три квартали від Касл-В’ю, має лише якихось шістдесят доларів при душі.

– Ви не розумієте! Мій чоловік…

Містер Ґонт підвівся, тримаючи фотографію в руці. Усміхненого чоловіка, що відійшов від дверей, щоби впустити її, більше в кімнаті не було.

– Ви ж заздалегідь не повідомили про зустріч, так, Майро? Ні. Я вас запросив із щирості сердечної. Але тепер, боюся, мушу попросити вас піти.

– Сімдесят! Сімдесят доларів!

– Ви ображаєте мої інтелектуальні здібності. Будь ласка, йдіть.

Майра впала перед ним на коліна. Її пронизували різкі панічні ридання. Ухопила його за литки й плазувала.

– Прошу! Прошу вас, містере Ґонт! Я мушу мати ту фотографію! Мушу! Вона таке… ви й не повірите, що вона робить!

Містер Ґонт зиркнув на фотографію Елвіса, і його обличчям пробіг короткочасний вираз огиди.

– Не думаю, що навіть хотів би знати, – відказав він. – Це здавалося неймовірно… спітніло.

– Але якщо вона коштує дорожче сімдесяти доларів, доведеться виписати чек. Чак знатиме. Він захоче дізнатися, на що я витратилась. А якщо розповім йому, він… він…

– Це, – проігнорував її містер Ґонт, – не мої проблеми. Я продавець, а не сімейний психолог. – Він зверхньо дивився на Майру, звертаючись до її спітнілої маківки. – Упевнений, що інша людина – наприклад, місіс Раск – зможе собі дозволити цю досить унікальну світлину почилого містера Преслі.

Від згадки про Кору голова Майри шарпнулася вгору. Очі – запалі блискучі точки в глибоких темних заглибленнях. Зуби вищирилися. У ту конкретну мить вона мала божевільний вигляд.

– Ви б їй продали? – просичала вона.

– Я вірю у вільний ринок, – сказав містер Ґонт. – Саме це й зробило нашу країну великою. Я справді був би не проти, щоб ви мене відпустили, Майро. Ваші руки реально сочаться потом. Ці штани доведеться віддати на хімчистку, і то не впевнений, що…

– Вісімдесят! Вісімдесят доларів!

– Я продам вам її за рівно вдвічі більшу ціну, – сказав містер Ґонт. – Сто шістдесят доларів. – Він вишкірився, демонструючи великі криві зуби. – І, Майро, ваш особистий чек мені цілком підійде.

Вона завила з відчаю:

– Не можу! Чак мене вб’є!

– Можливо, – сказав на це містер Ґонт, – але ви ж усе одно погибатимете за шматом-шматом огняної любови[42], правда?

– Сто, – застогнала Майра, знову вхопивши його за литки, коли Ґонт спробував відійти від неї. – Будь ласка, за сотню доларів.

– Сто сорок, – відповів Ґонт. – Це найнижче, що я можу запропонувати. Моя остання пропозиція.

– Добре, – видихнула Майра. – Добре, добре, я заплачу…

– Ну і ще мінет зверху, – промовив Ґонт, усміхаючись їй згори.

Вона підвела голову, ротик скрутився ідеальною літерою «О».

– Що ви сказали? – прошепотіла вона.

– Відсмокчи мені! – крикнув він на неї. – Фе-л-ляцію зроби! Розтули свій розпрекрасний набитий металом ротик і заковтни мій дрин!

– О Господи, – застогнала Майра.

– Як бажаєте, – сказав на це Ґонт і вже був почав обертатися.

Вона вхопила його швидше, ніж він устиг її покинути. За мить тремтливі руки вже скреблись об його ширінку.

Він кілька секунд з удоволеним обличчям поспостерігав за цими потугами, а тоді вибив її долоні геть.

– Забудьте, – відрізав він. – Від орального сексу в мене амнезія трапляється.

– Що…

– Та забийте, Майро. – Він кинув їй фотографію. Майра замолотила руками, якось впіймала її й притисла до грудей. – Але є одна річ.

– Яка? – засичала вона.

– Ви знаєте чоловіка, що тримає бар з іншого боку Олов’яного моста?

Вона вже почала хитати головою, очі знову сповнилися тривоги, а тоді усвідомила, про кого він.

– Генрі Бофорта?

– Так. Мені здається, він власник закладу під назвою «Захмелений тигр». Цікава назва.

– Ну, я з ним не знайома, але знаю, хто він, можна так сказати.

Вона за своє життя ніколи не була в «Захмеленому тигрі», але, як і всі, знала, хто власник і хто там керує.

– Так. Його. Я хочу, щоб ви трохи розіграли містера Бофорта.

– Як… як розіграла?

Ґонт потягнувся вниз, ухопив Майру за липку впрілу руку й допоміг підвестися.

– А про це, Майро, – сказав він, – ми з вами поговоримо, поки ви виписуватимете чек. – Тоді він усміхнувся, й увесь його шарм знову повернувся на обличчя. Карі очі блискотіли й витанцьовували. – І, між іншим, вам покупку запакувати як подарунок?