Читать книгу Необхідні речі - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 7

1

Алан усівся в кабінці «Закусочної Нен» навпроти Поллі й одразу побачив, що біль і досі сильний – аж вона прийняла перкодан удень, що буває рідко. Він це зрозумів ще до того, як вона заговорила: очі її були промовистіші. У них виднілося якесь сяйво. Він із таким уже спізнався… але не вподобав. Не думав, що це йому коли-небудь подобатиметься. Алан не вперше замислювався, чи вона вже залежна від тієї штуки. Припускав, що у випадку Поллі залежність – це просто побічний ефект, якого варто очікувати, відзначити його, а тоді він сублімується з головною проблемою – якщо сказати простіше, з тим, що вона живе з болем, який Алан, мабуть, навіть осягнути не може.

У голосі його й нотки про це не було, коли Алан запитав:

– Як справи, красуне?

Вона всміхнулася.

– Ну, сьогодні був цікавий день. Дюююже… цікавий. Як той мужик говорив у «Смішнячому протесті»[43].

– Ти ще не настільки стара, щоб це пам’ятати.

– Та настільки. Алане, хто це?

Він обернувся туди, куди був спрямований її погляд, саме вчасно, щоб побачити, як повз широку вітрину з листового скла закладу Нен пропливає жінка з прямокутним пакуночком у руках. Дивилася вона прямо перед собою, а чоловіки, що йшли назустріч, мусили поспіхом вихилятися з її дороги, щоб уникнути зіткнення. Алан поквапом прогорнув здоровенну картотеку імен та облич, яку тримав у голові, й видобув щось, що Норріс, який страшно кохався в поліцейському жаргоні, без сумніву, назвав би «частковим збігом».

– Еванс. Мейбл чи Мейвіс, щось таке. Її чоловік – Чак Еванс.

– Іде так, ніби щойно викурила добрячої панамської червоної, – зауважила Поллі. – Заздрю їй.

Щоб обслужити їх, підійшла сама Нен Робертс. Вона була однією з баптистських християнських солдаток Вільяма Роуза і сьогодні мала над лівою груддю жовтий значок. Це вже третій, що його Алан запримітив цього дня, і він припускав, що протягом наступних тижнів побачить ще багацько. На значку був гральний автомат у чорному колі, перекреслений червоною лінією. Жодних написів. Вони й не потрібні, щоб показати ставлення людини з таким аксесуаром до «Нічки казино».

Нен – жінка середнього віку з величезними грудьми й милим гарненьким личком, яка навіює думки про маму та яблучний пиріг. Як було відомо Аланові та його заступникам, пиріг у Нен дуже добрий, особливо з кулькою талого ванільного морозива зверху. Спокусливо було сприймати Нен за поверхневим враженням, але чимало ділових людей – здебільшого ріелторів – відкрили для себе, що це погана ідея. За приємним личком ховався тріскучий розумовий комп’ютер, а за материнськими пагорбами бюста – стоси бухгалтерських книг замість серця. Нен володіє значним шматком Касл-Рока, включно з мінімум п’ятьма комерційними приміщеннями на Мейн-стріт, а тепер, коли Батя Меррілл покоїться в землі, Алан припускав, що вона найбагатша людина в місті.

Вона нагадувала йому мадам із блядюшника, яку він якось заарештував у Ютіці. Та жінка запропонувала йому хабар, а коли Алан відмовився, спробувала щиро вибити йому мізки пташиною кліткою. Тамтешній житель, зачахлий папуга, що іноді похмурим і замисленим голосом кректав: «Мамку твою їбав, Френку», на той момент перебував у своїй домівці. Іноді, коли Алан бачив, як у Нен глибшає вертикальна міжбрівна складка, то відчував, що вона цілком здатна на таку ж витівку. І йому здавалося абсолютно природним, що Нен, яка зараз майже нічим не займається, лише сидить біля касового апарата, і сама б залюбки пішла працювати шерифкою округу. Саме характерні риси важать найбільше.

– Здоров, Алане, – привіталася вона. – Сто літ тебе не бачила! Де завіявся?

– Та так, то там, то сям, – відповів він. – Маю багато роботи, Нен.

– Ну, ти за роботою про старих колєґ не забувай, – промовила вона, обдаровуючи його сліпучою материнською усмішкою.

«Потрібно немало часу провести біля Нен, щоб почати усвідомлювати, що ця усмішка рідко знаходить відображення в очах», – відзначив Алан.

– Ти заходь до нас час до часу.

– Та їй-бо! Бігме, я вже ту’! – сказав на це Алан.

Нен так голосно й здорово розсміялася, що чоловіки за стійкою – здебільшого дроворуби – почали роззиратися. «А пізніше розповідатимуть приятелям, що бачили, як Нен Робертс із шерифом ржали вдвох, як ті коні», – подумав Алан. Найліпші колєґи.

– Кави, Алане?

– Якщо можна.

– Може, пирога до кави? Домашні яблука з саду Макшеррі, зі Свідена. Учора зібрані.

«Принаймні не каже, що сама збирала», – відзначив Алан.

– Ні, дякую.

– Впевнений? А ти, Поллі?

Поллі похитала головою.

Нен пішла по каву.

– Вона тобі не особливо подобається, правда? – тихим голосом запитала Поллі.

Алан обдумав це запитання з певним подивом – уподобання чи невподобання насправді й не спадало йому на думку.

– Нен? Вона нормальна. Я просто люблю дізнаватися, які люди насправді, якщо є можливість.

– І що їм насправді потрібно?

– Ну, це вже, бляха, заскладно, – сказав він, сміючись. – Поки мені достатньо дізнаватися, що вони задумали.

Вона всміхнулася – він любив її тішити – і промовила:

– Ми тебе тут на янкі-філософа перетворимо, Алане Пенґборн.

Він торкнувся тильного боку її долоні в рукавичці й усміхнувся у відповідь.

Нен повернулася з грубим білим горнятком чорної кави й одразу ж покинула їх. Алан подумав, що ця жінка знає, коли з люб’язностями покінчено і рукостискань уже достатньо. Не всі з інтересами й амбіціями Нен знають таке.

– А тепер, – продовжив Алан, попиваючи каву, – давай оповідай про свій дуже цікавий день.

Вона детально розповіла йому, як вони з Розалі Дрейк бачили зранку Нетті Кобб, як Нетті марудилася перед «Необхідними речами» і як зрештою зібрала достатньо сміливості, щоб увійти.

– Це прекрасно, – прокоментував цю історію Алан і не лукавив.

– Так… але це ще не все. Коли вона вийшла, виявилося, що вона щось купила! Я її такою радісною, такою… піднесеною, як сьогодні, ще ніколи не бачила. Саме так, піднесеною. Ти ж знаєш, як вона зазвичай хандрить?

Алан кивнув.

– Ну от, а сьогодні в неї були щоки рожеві, волосся розкуйовджене, вона навіть кілька разів сміялася.

– Ти впевнена, що вони там лише комерцією займалися? – поцікавився він і закотив очі.

– Та не мели дурниць, – сказала вона так, ніби сама перед тим не натякала на це Розалі. – Одним словом, вона чекала надворі, доки ти не пішов (я знала, що так і буде), а тоді ввійшла й показала нам, що купила. Ти знаєш, що в неї є невелика колекція карнавального скла?

– Нє. Є кілька явищ у місті, які вийшли за межі моєї уваги. Хочеш вір, а хочеш – ні.

– У неї там кілька речей. Більшість залишилися від мами. Нетті якось розповідала мені, що раніше було більше, але деякі розбилися. Ну, вона дуже любить ті, що в неї є, а він продав їй найкрасивіший абажур з карнавального скла, що я бачила за багато років. Спочатку я думала, що то від «Тіффані». Ні, звичайно, не може ж бути, щоб Нетті могла дозволити собі виріб з реального скла від «Тіффані», але він просто казковий.

– То скільки ж вона заплатила?

– Я не питала. Та закладаюся, шкарпетка, в якій вона тримає заничку, сьогодні порожня.

Алан спохмурнів.

– Упевнена, що її не оступачили?

– Ой, Алане… от треба тобі весь час бути таким підозріливим? Може, Нетті й не до кінця про все розповідає, але на карнавальному склі знається. Вона сказала, що вийшла хороша оборудка, а це означає, що так і є. Вона від того така щаслива.

– Ну, тоді чудово. Те, що треба.

– Тобто?

– Та був такий магазин у Ютіці, – пояснив він. – Ще давно, коли я малим був. «Те, що треба».

– А ти там отримав те, що треба? – піддражнила вона.

– Не знаю. Я там ніколи не був.

– Ну, – сказала вона. – мабуть, наш містер Ґонт вирішив продати те, що треба мені.

– Ти про що?

– Нетті принесла мій контейнер від торта, і всередині була записка. Від містера Ґонта. – Поллі посунула свою сумочку по столу до нього. – Глянь – я сьогодні не дуже в кондиції щось стискати.

На мить він проігнорував сумку.

– Як воно, Поллі?

– Погано, – без зайвих церемоній сказала вона. – Бувало й гірше, але не брехатиму, не бувало набагато гірше. І так цілий тиждень, відколи змінилася погода.

– До лікаря Ван Еллена сходиш?

Вона зітхнула.

– Поки ні. Скоро має відпустити. Коли стає зле, як-от зараз, і я відчуваю, що скоро здурію, то відпускає. Принаймні завжди так було. Я підозрюю, що одного разу воно просто не відпустить. Якщо не стане краще до понеділка, піду до лікаря. Але все, що він може, – це виписати ліки. Я не хочу ставати наркошею, якщо можу витримати, Алане.

– Але…

– Досить, – м’яко спинила вона його. – Поки облишмо цю тему, гаразд?

– Добре, – неохоче піддався він.

– Глянь записку. Дуже гарна… і навіть трохи мила.

Він розстебнув її сумку й побачив зверху на гаманці тонкий конверт. Дістав його. На дотик конверт був дорогий, кремовий. Почерком настільки старомодним, що скидався на сторінку з давнього щоденника, було виведено: «Для міс Поллі Чалмерз».

– Цей стиль називають коперплейт[44], – зачудовано пояснила вона. – Здається, такому перестали навчати невдовзі після ери динозаврів.

Алан дістав із конверта аркуш для листів ручного відливу. Угорі була надруковано

НЕОБХІДНІ РЕЧІ Касл-Рок, Мейн Ліленд Ґонт, власник

Тут почерк був не настільки офіційно прикрашеним, як на конверті, але і письмо, і сама мова дотримувалися приємної старомодності.

Дорога Поллі!

Ще раз висловлюю вдячність за торт «Диявольська їжа». Це мій улюблений, і це просто смакота! Також хочу подякувати за вашу доброту й уважність – думаю, ви знали, який я знервований у день відкриття, ще й у несезонний час.

У мене є одна річ, поки не тут, але вона має прибути разом з багатьма літаком і, думаю, вас вельми зацікавить. Більше не говоритиму. Я б хотів, щоб ви самі прийшли подивитися. Насправді це лише дрібниця, але про неї я подумав одразу, як ви пішли, а за роки роботи я рідко не довіряю інтуїції. Очікую, що вона прибуде в п’ятницю-суботу. Якщо матимете можливість, може, зайдете в неділю вдень? Я весь час буду в крамниці, каталогізуватиму інвентар, і з радістю вам її покажу. Поки більше не розповідатиму. Сама річ або пояснить усе за мене, або ні. Принаймні дайте мені можливість віддячити вашу доброту чашкою чаю!

Сподіваюся, Нетті тішиться новим абажуром. Вона дуже хороша пані, і та річ, здається, їй дуже сподобалася.

Щиро ваш,

Ліленд Ґонт

– Яка таємничість! – промовив Алан, складаючи записку назад у конверт, а той – у сумочку. – Підеш розвідаєш ситуацію, як ми кажемо в поліцейській справі?

– З такою підводкою – і після того, як побачила абажур Нетті – як би я могла відмовити? Так, думаю, зайду… якщо рукам стане краще. Хочеш також зайти, Алане? Може, в нього і для тебе щось є.

– Можливо. А може, просто віддам перевагу «Петріотс». Мусять вони хоч одну виграти.

– Ти якийсь змучений, Алане. Темні кола під очима.

– Та день такий. Почався з того, що я заледве втримав нашого першого виборного й одного з моїх заступників від того, щоб вони до крові побилися в кімнаті для хлопчиків.

Поллі нахилилася вперед, стривожившись.

– Ти про що?

Алан розповів їй про гризню між Кітоном і Норрісом Ріджвіком, закінчивши тим, наскільки дивним був Кітон – те, як він використовував слово переслідування, цілий день час від часу згадувалося. Коли закінчив, Поллі довго сиділа мовчки.

– Ну? – зрештою запитав він. – Що думаєш?

– Думаю, мине ще багато років, поки ти дізнаєшся про Касл-Рок усе, що тобі варто знати. Це, напевно, і мене стосується – мене довго не було, і я не розповідаю, де була чи що сталося з моєю «проблемкою», і, думаю, багато людей у місті мені не довіряють. Але ти, Алане, помічаєш різні речі, запам’ятовуєш різне. Коли я повернулася в Рок, знаєш, як почувалася?

Він похитав головою, зацікавившись. Поллі рідко роздумувала про минуле, навіть із ним.

– То було ніби ввімкнути мильну оперу, яку вже відвикла дивитися. Навіть якщо вже кілька років не слідкувала за серіалом, усе одно одразу впізнаєш людей і їхні проблеми, бо ні ті, ні ті не міняються. Дивитися той серіал – це ніби пару старих зручних капців взувати.

– До чого ти ведеш?

– У нас тут багато сюжетів з мильних опер, але ти ще не в курсі про них. От наприклад, ти знав, що дядько Денфорта Кітона був у «Джуніпер Гілл» одночасно з Нетті?

– Ні.

Вона кивнула.

– Десь у сорок років у нього почалися психічні проблеми. Мама говорила, що Білл Кітон – шизофренік. Не знаю, чи це правильний термін, чи просто мама часто чула його по телевізору, але з ним, бляха, дійсно було не те. Пам’ятаю, бачила, як він хапає людей на вулиці й починає кричати на них – про державний борг, про те, що Джон Кеннеді – комуніст, ще про бозна-що. Я була маленькою тоді. І мене це лякало, Алане, пам’ятаю.

– Ну звичайно.

– А іноді він ходив по вулиці, опустивши голову, розмовляв із собою голосом, що був одночасно гучним і бурмотливим. Мама казала мені ніколи з ним не розмовляти, коли він отак поводиться, навіть коли ми йдемо до церкви і він також. Зрештою він спробував застрелити свою дружину. Принаймні я так чула, але сам знаєш, як давня чутка все викривлює. Можливо, він лише табельним пістолетом перед нею помахав. Ну, що б там не було, цього виявилося достатньо, щоб вивезти його в окружну тюрму. Було якесь слухання стосовно дієздатності, а тоді його запроторили в «Джуніпер Гілл».

– Він досі там?

– Уже помер. Розум швидко дегенерував, як тільки його там закрили. Перед смертю був у кататонічному стані. Принаймні я так чула.

– Господи.

– Але це ще не все. Ронні Кітон, батько Денфорта і брат Білла Кітона, провів чотири роки в психіатричному крилі лікарні для ветеранів у Тоґусі в середині сімдесятих. Тепер він у домі для літніх. Альцгеймер. А ще була якась двоюрідна чи то тітка, чи то сестра – не пам’ятаю точно, – що вчинила самогубство в сімдесятих через якийсь там скандал. Не знаю, що саме, але якось чула, що панянки їй подобалися трішечки більше, ніж чоловіки.

– У них це в крові, маєш на увазі?

– Ні, – відповіла Поллі. – Тут нема моралі чи теми для роздумів. Просто я трохи знаю історію міста, а ти ні, оце й усе – ту історію, про яку не згадують у промовах на міській толоці на Четверте липня. Я просто передаю її далі. Виводити підсумки – робота поліції.

Останні слова вона вимовила з таким офіціозом, що Алан трішки розсміявся, але все одно почувався ніяково. Хіба божевілля дійсно закладено в крові? У школі на психології вчили, що то все байки. Через кілька років лектор поліційної академії в Олбані вже говорив, що це таки правда або принаймні можливо в деяких випадках, що певні психічні захворювання можна простежити в родоводі так само чітко, як фізичні риси на кшталт блакитних очей чи гіпермобільності суглобів. Один із прикладів, про які той лектор говорив, – алкоголізм. Чи говорив він і про шизофренію? Алан не пригадував. Навчання в академії було багато літ тому.

– Думаю, варто почати розпитувати про Бастера, – важким голосом сказав Алан. – Ось що я тобі скажу, Поллі. Думка про те, що перший виборний Касл-Рока – це потенційна ходяча граната, не надто прикрашає мій день.

– Звісно ж. І, можливо, немає такої проблеми. Я просто подумала, що тобі варто знати. Люди тут відповідатимуть на запитання… якщо ти знаєш, які запитання ставити. Якщо ні, вони радісно спостерігатимуть, як ти шпортаєшся, бродиш колами, й слова не скажуть.

Алан усміхнувся. Це правда.

– Це ще не кінець історії, Поллі. Після того як Бастер пішов, до мене навідався преподобний Віллі. Він…

– Шшш! – цитьнула його Поллі, та так різко, що Алан із подиву замовк.

Вона роззирнулася, ніби щоб перевірити, чи ніхто їх не підслуховує, і знову повернулася до Алана.

– Іноді я зовсім втрачаю в тебе віру, Алане. Якщо не навчишся якоїсь розважливості, то за два роки тебе ногами вперед із виборчих списків винесуть… а ти стоятимеш із величезною здивованою усмішкою на обличчі й питатимеш: «Шо сі стало?» Будь обережним. Якщо Денфорт Кітон – граната, то той чоловік – ракетниця.

Він схилився ближче до неї й сказав:

– Та яка він ракетниця. Трохи пихатий пафосний мудачок, от хто він.

– «Нічка казино»?

Він кивнув. Поллі накрила його долоні своїми.

– Бідося. Ззовні здаємося таким сонним маленьким містечком, правда?

– Зазвичай воно таким і є.

– Він пішов звідти розлюченим?

– О так, – підтвердив Алан. – Це вже друга моя розмова з преподобним про законність «Нічки казино». Думаю, буде ще декілька, доки католики нарешті не проведуть ту чортівню й усе закінчиться.

– Він справді пихатий мудачок, правда? – запитала вона ще тихіше. Вираз обличчя був серйозний, а очі блищали.

– Ага. От уже й значки. Нова мода.

– Значки?

– Перекреслені гральні автомати замість усміхнених облич. Нен от носить. Цікаво, чия це була ідея.

– Мабуть, Дона Гемпгілла. Він не лише щирий баптист, а ще й член республіканського комітету штату. Дон трохи петрає в кампаніях, але, думаю, починає усвідомлювати, що змінити суспільну думку набагато важче, коли стосується релігії. – Вона погладила його руки. – Не напружуйся, Алане. Будь терплячим. Чекай. Більша частина життя в Року так і минає: сприймати його треба легко, не поспішати й чекати, коли вітер віднесе черговий сморід геть. Шо, нє?

Він усміхнувся їй, обернув долоні догори й узяв її пальці… але ніжно. О, як же ніжно.

– Так, – погодився. – Хочеш сьогодні на вечір компанію, красуне?

– Ой, Алане, не знаю…

– Ніяких обмацувань і лоскотів, – запевнив він її. – Я розпалю камін, сядемо перед ним, і ти можеш іще кілька тіл зі своєї шафи міста дістати, утамувати мою цікавість.

Поллі змучено всміхнулася.

– Здається, за останні шість-сім місяців ти вже надивився на всі тіла, які я знаю, Алане, включно з моїм. Якщо хочеш розширити свої знання про Касл-Рок, подружися або зі старим Ленні Партріджем… або з нею. – Вона кивнула на Нен, після чого заговорила дещо тихіше: – Різниця між Ленні і Нен у тому, що Ленні просто радий від того, що знає якісь речі. А Нен Робертс любить використовувати те, що знає.

– Тобто?

– Тобто ця леді заплатила чесну ринкову ціну не за все, чим володіє, – додала Поллі.

Алан вдумливо подивився на неї. Він ще ніколи не бачив Поллі в такому настрої – інтроспективному, балакучому й депресивному, все нараз. Уперше замислився, відколи вони з нею подружилися, а потім покохалися, чи він зараз слухає Поллі Чалмерз… чи її таблетки.

– Думаю, сьогодні краще побути окремо, – раптом вирішила вона. – З мене кепська компанія, коли почуваюся так, як зараз. Я з твого обличчя бачу.

– Поллі, це ж неправда.

– Іду додому й відлежуся в гарячій ванні. Кави більше не питиму. Відключу телефон, рано ляжу в ліжко, і буде ймовірність, що коли зранку прокинуся, то почуватимуся як нова копійка. Отоді, можливо, зможемо… ну, розумієш. Ніяких обмацувань і багато лоскоту.

– Я хвилююся за тебе, – сказав він.

Її долоні обережно, ніжно залізли в його.

– Знаю, – відповіла вона. – Мені від цього не краще, але я це дуже ціную, Алане. Більше, ніж ти думаєш.

2

Проїжджаючи повз «Захмеленого тигра» дорогою додому з автопарку Касл-Рока, Г’ю Пріст сповільнився… а тоді знову прискорився. Він приїхав додому, припаркував свій «б’юїк» на доріжці й увійшов у будинок.

У нього було дві кімнати: в одній він спав, в іншій робив усе інше. У центрі більшої кімнати стояв надламаний стіл «Формайка», вкритий алюмінієвими формами від заморожених вечер (у більшості з них у загуслій мачанці лежали розтовчені недопалки). Г’ю підійшов, відчинив шафку, став навшпиньки й помацав верхню полицю. Він уже було подумав, що лисячий хвіст кудись щез, що хтось пробрався всередину й украв його, від чого паніка запалила в нього в животі клубок жару. Тоді пальці натрапили на ту шовкову м’якість, і він випустив подих довгим зітханням.

Більшу частину дня Г’ю провів у роздумах про лисячий хвіст, про те, як прикріпить його до антени «б’юїка», як та річ виглядатиме, радісно тріпочучи там. Він ледь не причепив його того ж ранку, але тоді ще дощило, і йому не подобалося, що волога перетворить хвіст на сиру шерстяну мотузку, що просто висітиме, наче туша. Тепер він поніс його на вулицю, з відсутнім виглядом відштовхуючи зі шляху порожню банку з-під соку, погладжуючи дороге хутро між пальцями. Господи, як же це приємно!

Він зайшов у гараж (у якому починаючи десь із 1984 року було забагато різного сміття, щоб іще машина вміщалася) і, понишпоривши, знайшов шмат міцного дроту. Г’ю придумав: спочатку прикрутить хвіст до антени, тоді повечеряє, а опісля зрештою з’їздить у Ґрінспарк. Анонімні алкоголіки збираються в залі «Американського легіону» о сьомій. Можливо, йому дійсно запізно починати нове життя… але не запізно дізнатися точно, так чи інакше.

Він зв’язав маленький міцний зашморг на дроті й причепив його до товстого кінця хвоста. Почав закручувати інший кінець дроту до антени, але пальці, які спочатку рухалися зі швидкою впевненістю, почали підводити. Г’ю відчув, як упевненість вислизає, а їй на зміну, заповнюючи діру, починає просочуватися сумнів.

Він уявив, як паркується біля «Американського легіону» і все гаразд. Побачив, як іде на зустріч і це також гаразд. А тоді побачив якогось малого, схожого на придурка, що недавно став у нього перед машиною. Малий проходив повз зал «Легіону», поки сам Г’ю перебував усередині, казав, що його звати Г’ю П. і він безсилий перед алкоголем. Малому щось упадає в око – відблиск яскраво-помаранчевого світла в блакитно-білому мареві натрієвих ліхтарів на стоянці. Малий підходить до його «б’юїка» й роздивляється лисячий хвіст… спочатку торкається, тоді гладить. Хлопчак роззирається, нікого не бачить і відриває хвіст, ламаючи дріт. Г’ю бачить, як малий іде в місцевий ігровий клуб і розповідає своїм друганам: «Зацініть, що я потягнув на стоянці біля “Легіону”. Нормально так, нє?»

Г’ю відчув, як у груди прокрадається дратівний гнів, ніби то не просто гра уяви, а те, що дійсно сталося. Він погладив хвіст, тоді роззирнувся крізь сутінь п’ятої години, ніби очікував побачити юрбу хаповитих дітей, що вже збираються на дальньому боці Касл-Гілл-роуд, тільки й очікуючи, щоб він запхав кілька «ганґрі-менів»[45] у духовку, а самі вкрадуть його лисячий хвіст.

Ні. Краще нікуди не їхати. Діти в наш час не поважають нічого й нікого. Украдуть що завгодно лише тому, що їм приємно красти. Поносяться з тим деньок-другий, а тоді втратять інтерес і викинуть десь у канаву чи на вільній ділянці. Той образ – і то був вельми чіткий образ, майже видіння його коханого хвоста, що лежить покинутий у сміттєвій балці, мокне під дощем, знебарвлюється серед обгорток від «біґ-маків» і банок з-під пива, – наповнив Г’ю злістю й болем.

Це божевілля – так ризикувати.

Він розкрутив дріт, що кріпив хвіст до антени, відніс свій скарб назад у будинок і поклав на місце на найвищій полиці в шафі. Цього разу він зачинив дверцята шафи, але вони погано прикривалися.

«Доведеться купити замок, – подумав він. – Діти всюди залізуть. Взагалі зараз ні в кого нема поваги до старших. Ні в кого».

Г’ю підійшов до холодильника, витягнув банку пива, на мить глянув на неї, тоді поклав назад. Пиво – навіть чотири чи п’ять банок – не допоможе повернутись у форму, з огляду на те як він зараз почувається. Він відчинив одну з нижніх шафок, обмацав тлум каструль і черпаків із благодійних розпродажів і знайшов напівповну пляшку «Блек Велвет»[46], яку тримав на випадок екстрених ситуацій. Г’ю наповнив до середини креманку для желе, а після недовгих роздумів долив по вінця. Зробив ковток-другий, відчув, як у животі вибухає тепло, тоді знову наповнив. Йому стало трохи краще, трохи спокійніше. Він глянув на шафу й усміхнувся. Там хвіст у безпеці, і буде в іще більшій, як тільки Г’ю купить у «Вестерн Авто» добрий міцний замок «Кріґ» і почепить його. У безпеці. Добре, коли маєш щось, що дійсно хочеш і жадаєш, та навіть краще, коли ця річ у безпеці. Це – найкраще.

Після цього усмішка трохи зів’яла.

«Ти для цього його купив? Щоб тримати на найвищій полиці за замкненими дверцятами?»

Г’ю знову повільно надпив. «Гаразд, – подумав, – можливо, це не надто добре. Але краще так, ніж щоб якась капосна дитина вкрала».

– Зрештою, – уголос промовив Г’ю, – зараз уже не 55-й. Уже не те, що колись.

Він кивнув, ніби наголошуючи свої слова. І все одно, думка нікуди не зникла. Який толк з того хвоста там? Який толк для Г’ю чи інших?

Але ще дві-три склянки розібралися з тією думкою. Дві-три склянки переконали Г’ю, що покласти лисячий хвіст назад, на місце, – найрозумніше й найраціональніше рішення у світі. Вечерю він вирішив відкласти. Таке розважливе рішення заслуговує, щоб його відзначили однією-двома склянками.

Він знову наповнив креманку, всівся в одному з кухонних крісел з трубчастими сталевими ніжками й запалив цигарку. І сидячи там, випиваючи й струшуючи завитки попелу в одну з форм від замороженої вечері, Г’ю забув про хвіст і почав думати про Нетті Кобб. Психовану Нетті. Він збирався трохи розіграти Психовану Нетті. Може, наступного тижня, може, ще через тиждень… але цей тиждень найімовірніший. Містер Ґонт сказав йому, що не любить марнувати час, і Г’ю з радістю повірив йому на слово.

Він очікує цього.

Це трохи розіб’є монотонність.

Г’ю пив, курив, і коли зрештою за чверть десята відключився на брудних простирадлах вузького ліжка в іншій кімнаті, то на обличчі в нього грала усмішка.

3

Зміна Вілми Джерзик у «Маркеті Гемпгіллів» закінчилася, коли магазин зачинився о сьомій. О сьомій п’ятнадцять вона заїхала на під’їзну доріжку свого дому. М’яке світло лилося крізь затягнуті штори через вікно вітальні. Вона ввійшла і втягла носом повітря. Відчувався запах макаронів із сиром. Непогано… принаймні поки що.

Піт розвалився на дивані без взуття і дивився «Колесо фортуни». На колінах у нього лежала портлендська «Пресс Геральд».

– Я прочитав твою записку, – сказав він, швидко виструнчуючись і відкладаючи газету. – Поставив рагу в духовку. Має бути готове до сьомої тридцять.

Він дивився на неї щирими й дещо знервованими карими очима. Ніби собака, який щосили намагається задовольнити господиню. Піта Джерзика гарно надресували ще в ранньому віці. Він мав певні промахи, але вже давно такого не було, щоб вона прийшла й бачила, як він лежить на дивані взутий, і ще давніше, відколи смів запалювати свою люльку в будинку, а ще радше сніг у серпні піде, ніж він попісяє й по закінченні забуде опустити сідало.

– Прання заніс?

Кругле відкрите обличчя скривилося від суміші провини й подиву.

– Блін! Я зачитався газетою й забув. Уже йду. – Він почав узуватися.

– Не зважай, – сказала вона й подалася на кухню.

– Вілмо, я зараз принесу!

– Не хвилюйся, – солодко промовила вона. – Я ж не хочу, щоб ти покидав свою газету чи Венну Вайт лише тому, що я останні шість годин пробула на ногах за касовим апаратом. Посидь, Піте. Відпочинь.

Їй не було потреби обертатися й перевіряти його реакцію. Після семи років шлюбу вона чесно вважала, що Пітер Майкл Джерзик більше не здатен її нічим здивувати. На обличчі в нього щось середнє між образою і слабкою досадою. Він постоїть там трохи після того, як вона піде, з таким виглядом, ніби щойно вийшов зі сральника й не дуже пам’ятає, підтерся чи ні, а тоді візьметься за роботу, накриватиме на стіл і розкладатиме рагу. Він поставить їй купу запитань про її зміну в «Маркеті», уважно слухатиме відповіді й жодного разу не переб’є деталями про власний день у «Вільямс-Браун», величезному агентстві нерухомості в Оксфорді, де працює. Що Вілму цілком задовольняє, оскільки для неї продаж нерухомості – найнудніша тема, яка лише може бути. Після вечері він без попередніх прохань прибере зі столу, а газету почитає вона. Усі ці обов’язки виконає він тому, що забув про одну дрібницю. Вілмі зовсім неважко принести прання – навпаки, їй подобається відчуття й запах речей, які провели чудовий день, сохнучи на сонці, – але вона не мала наміру втаємничувати в це Піта. Такий у неї маленький секрет.

У Вілми багато таких секретів, і тримає вона їх з однієї причини: під час війни потрібно триматися за кожну перевагу. Бувають вечори, коли вона приходить додому й минає година чи навіть дві перестрілок, доки їй не вдається нарешті посунути Пітера в повномасштабний відступ, замінюючи його білі фішки на мапі бою в її голові на свої, червоні. Сьогодні вона здобула перемогу в сутичці за якихось дві хвилини після того, як переступила поріг, і Вілму це цілком задовольняло.

У душí вона вважала, що шлюб – це агресивна пригода на все життя і в такій довгій кампанії, де не можна брати полонених і нікого не можна милувати, де жоден клаптик поля бою не залишиться недоторканим, з часом можна втратити смак до таких легких перемог. Та цей час іще не настав, тож вона рушила до мотузок із кошиком під лівою рукою й необтяженим серцем під випином бюста.

Вілма перетнула вже пів двору, коли зупинилася від спантеличення. Де, бляха, ділися простирадла?

Вона мала б їх легко помітити, великі прямокутні білі обриси в темряві, але їх там не було. Їх що, вітром знесло? Дурниці! Удень повівало трохи, але то навіть вітром важко назвати. Їх хтось украв?

Тоді пронісся порив вітру, і вона почула важке ліниве ляскання. Окей, вони на місці… десь. Коли ти найстарша донька в розрослому католицькому сімействі з тринадцятьма дітьми, то знаєш, із яким звуком розвівається простирадло на мотузці. Але все одно звук був якийсь неправильний. Надто важкий.

Вілма ступила ще на крок уперед. Її обличчя, на якому завжди був злегка тьмяний вираз жінки, що очікує проблем, спохмурніло. Тепер вона бачила обриси… або форми, які мали би бути простирадлами. Але вони були темні.

Вона зробила ще один, менший крок уперед, і двором знову пронісся легіт. Цього разу обриси поворухнулися в її бік, випинаючись, і не встигла Вілма підняти руку, як її вдарило щось важке й слизьке. Якийсь слиз бризнув їй на щоки, а до тіла притиснулося щось густе й вологе. Здавалося, ніби її намагається вхопити холодна липка рука.

Вілма Джерзик була не з тих жінок, що кричать легко й часто, але в ту мить вона закричала й впустила кошик для прання. Знову пролунав м’який ляскіт, і Вілма спробувала викрутитися від обрисів перед обличчям. Ліва гомілка наштовхнулася на в’язаний кошик, і вона впала на одне коліно, уникнувши повного падіння лише завдяки поєднанню талану й швидких рефлексів.

Важка мокра штука заслинявилася їй по спині, густа мокрота ринула збоку по шиї. Вілма знову скрикнула і навкарачки відповзла від мотузок. Частина волосся виповзла з пов’язаної хустинки і тепер висіла їй над щоками, лоскочучи. Вона ненавиділа це відчуття… але ще більше ненавиділа той потік, в’язкі обійми з темної форми, що висить у неї на мотузці для одягу.

Двері кухні розчахнулися, і через двір долинув стривожений голос Піта:

– Вілмо! Вілмо, з тобою все добре?

Ляскіт позаду неї – гидкий звук, ніби хихотіння голосових зв’язок, укритих болотом. У сусідньому дворі високим неприємним голосом зарепетував дворняга Гейвергіллів – дзяв! дзяв! дзяв! – і це жодним чином не покращило психічний стан Вілми.

Вона підвелася й побачила, як Піт обережно спускається задніми сходами.

– Вілмо? Ти впала? З тобою все добре?

– Так! – розлючено гаркнула вона. – Так, я впала! Так, зі мною все добре! Включи довбане світло!

– Ти не забилася…

– Просто включи те блядське СВІТЛО! – крикнула вона на нього і витерла руку об перед пальта.

Її всю вкривала холодна гидь. Тепер вона так лютувала, що бачила власний пульс у вигляді яскравих цяток світла перед очима… і найбільше злилася на себе, за те, що налякалася. Навіть на мить.

Дзяв! Дзяв! Дзяв!

Довбаний псяра у дворі сусідів здурів. Господи, як же вона ненавидить собак, особливо гавкучих.

Постать Піта відступила нагору кухонними сходами. Двері відчинилися, рука поповзла всередину, а тоді спалахнули прожектори, яскравим світлом наповнюючи задній двір.

Вілма опустила погляд на себе й побачила широку просіку темно-брунатної барви спереду її осіннього пальта. Вона люто витерла обличчя, витягнула руку й побачила, що та також покоричневіла. Вілма відчувала, як щось повільно й нудно стікає їй по спині.

– Грязь! – Вона остовпіла, не повіривши власним очам – настільки, що не усвідомила, що говорить уголос. Хто б міг таке їй зробити? Хто б посмів?

– Що ти сказала, люба? – запитав Піт.

Він уже був підходив до неї, але тепер зупинився на обачній відстані. Те, що Піт Джерзик побачив на обличчі Вілми, його неабияк схвилювало: здавалося, наче одразу під шкірою в неї вилупився виводок маленьких зміючок.

– Грязь! – скрикнула вона, простягаючи руки в його бік… на нього. З пальців їй позлітали крупинки болота. – Грязь, кажу! Грязь!

Піт подивився повз неї, зрештою усвідомлюючи. У нього відвисла щелепа. Вілма крутнулася в бік його погляду. Прожектори, встановлені над кухонними дверима, освітлювали мотузки для білизни й город із безжальною чіткістю, демонструючи все. Простирадла, повішані чистими, тепер звисали з прищіпок пригніченими вогкими шматами. Вони були не просто закаляні брудом – вони були ним покриті, обліплені.

Вілма перевела погляд на свій городець і побачила глибокі виїмки на місці, де вичерпували болото. Побачила втоптану стежку, якою багномет ходив туди-сюди, спочатку заряджався, тоді підходив до простирадл, після чого повертався, щоб знову перезарядитися.

– Сука-блядь! – закричала вона.

– Вілмо… ходімо в будинок, дорогенька, і я… – силкувався віднайти потрібні слова Піт, а тоді відчув полегшення, ніби його зрештою просяяло. – Я зроблю нам чаю.

– Нахуй іди зі своїм чаєм! – завила Вілма з висоти, най-найвищішої височини свого вокального діапазону, і дворняга Гейвергіллів по сусідству просто пішов ва-банк зі своїм дзявдзявдзяв, боже, як же вона ненавидить собак, це її зараз з розуму зведе, їбучий гавкітливий пес!

Лють переповнила її, і Вілма кинулася на простирадла, впилася в них нігтями, почала зривати. Пальці вхопили першу мотузку, і та репнула, ніби гітарна струна. Простирадла на ній ляпнулися мокрим м’ясистим плюскотом. Вілма стиснула кулаки, примружила очі, ніби дитина, в якої нервовий зрив, і величезним жаб’ячим стрибком приземлилася зверху на одне з простирадл. Те змучено чваркнуло й роздулося, шматочками болота оббризкуючи її нейлонові панчохи. Це стало останньою краплею. Вона розкрила рот і заверещала від люті. О, вона знайде того, хто це зробив. Так-такечки-так-то-та. Ви не сумнівайтеся. А коли знайде…

– У вас там усе добре, місіс Джерзик? – Голос місіс Гейвергілл, невпевнено-стривожений.

– Так, бляха-муха, ми тут «Стерно»[47] п’ємо й Лоуренса Велка дивимося, то, може, заткнете писок своєму дворнязі? – викричалася Вілма.

Вона задихано відступила від брудного простирадла, волосся розсипалося їй по розпашілому обличчі. Щосили відкинула його. Довбаний собака її до сказу доведе. Довбане гавкітливе…

Думки обірвалися з ледь чутним тріском.

Пси.

Довбані гавкітливі пси.

Хто живе одразу за рогом звідси, на Форд-стріт?

Уточнення: яка психована пані з довбаним гавкітливим псом з кличкою Рейдер живе отут за рогом?

Нетті Кобб, а хто ж іще.

Пес прогавкав усю весну тим високим щенячим гавкотом, що в печінках сидить, і зрештою Вілма потелефонувала Нетті й пояснила: якщо вона не може заткнути свого псяру, то його варто позбутися. Через тиждень, коли жодних змін (принаймні таких, які Вілма могла б визнати) не сталося, вона знову зателефонувала Нетті й повідомила: якщо та не може вгамувати свого пса, то Вілмі доведеться викликати поліцію. Наступного вечора, коли срана шавка знову почала своє дзявкотання й гавкотання, вона так і вчинила.

Десь через тиждень після цього Нетті прийшла в «Маркет» (на відміну від Вілми, Нетті потрібен якийсь час, щоб у голові все обдумати – обмислити навіть, – перш ніж діяти). Вона стала в черзі біля Вілминої каси, хоча нічогісінько не купила. Коли надійшла її черга, Нетті заговорила своїм пискливим бездиханним голоском:

– Припини створювати проблеми мені й Рейдеру, Вілмо Джерзик. Він хороший маленький песик, а ти краще припини створювати нам проблеми.

Вілма, завжди готова до битви, і близько не збентежилася від такого нападу на робочому місці. Навпаки, їй це навіть сподобалося.

– Пані, ви ще навіть не знаєте, що таке проблеми. Але якщо ваш собака довбаний не стулиться, то дізнаєтеся.

Кобб зблідла як крейда, але виструнчилася, стискаючи сумочку так міцно, що сухожилля на її кощавих руках виступили від зап’ястків аж до ліктів. Вона сказала: «Попереджаю тебе» – і поквапилася геть.

– Ой-йой, я ледь не всцялася від страху! – гучно кинула їй вслід Вілма (присмак бою завжди дарував їй піднесення духу), але Нетті не повернулася – лише почимчикувала трохи хутчіше.

Після цього пес утихомирився. Це Вілму радше розчарувало, тому що весна видалася нудною. Піт не демонстрував жодних ознак бунту, і Вілма переживала весняне знудження, яке не лікувала жодна зелень на деревах чи трави. От що реально могло б додати трохи барв і перцю в її життя, то це хороша пересварка. Якийсь час здавалося, що помішана Нетті Кобб прекрасно задовольнить цю потребу, та коли собака став поводитися пристойно, Вілма почала думати, що розваги доведеться шукати деінде.

А тоді одного травневого вечора пес знову розгавкався. Собацюра гавкав недовго, але Вілма чимдуж кинулася до телефону й усе одно зателефонувала Нетті – її номер вона собі відзначила в записнику саме на випадок такої ситуації.

Вілма не марнувала часу на люб’язності, а перейшла одразу до суті.

– Це Вілма Джерзик, дорогенька. І я телефоную, щоб повідомити: якщо ти не заткаєш того собаку, я сама його заткаю.

– Він уже припинив! – крикнула Нетті. – Я перенесла його в дім, як тільки прийшла і почула! Залиш мене з Рейдером у спокої! Я тебе попередила! Якщо ні, то пошкодуєш!

– Просто запам’ятай, що я сказала, – промовила Вілма. – З мене досить. Якщо він іще хоч раз почне те своє валування, копам я не дзвонитиму. Я сама прийду і переріжу йому горлянку!

Вона поклала слухавку швидше, ніж Нетті встигла відповісти. Головне правило в сутичках із ворогами (родичами, сусідами, чоловіком): останнє слово мусить бути за агресором.

Відтоді собака не подавав голосу. Можливо, й подавав, але Вілма не помічала. Він узагалі ніколи не був аж настільки докучливим, якщо чесно, і, крім того, Вілма взялася за нову перепалку з керівницею салону краси на Касл-В’ю. Майже забула про Нетті з Рейдером.

Та, можливо, Нетті не забула про неї. Вілма бачила Нетті щойно вчора, у новій крамниці. І якби поглядом можна було вбити, міркувала Вілма, вона б там же намертво поточилася на підлогу.

Тепер, стоячи біля зашмарованих знищених простирадл, вона згадала вираз страху та непокори, що проступив на обличчі тієї хворої суки; як вона закотила губу, на мить вищиривши зуби. Вілма запросто впізнавала погляд ненависті, і саме його вона вчора бачила на обличчі Кобб.

«Я тебе попередила… пошкодуєш».

– Вілмо, ходімо всередину, – попрохав Піт.

Він нерішуче поклав їй руку на плече.

Вона різко скинула її.

– Лиши мене.

Піт на крок відступив. Він мав такий вигляд, ніби хоче потирати руки з нервів, але не сміє цього робити.

«Може, і вона також забула, – подумала Вілма. – Принаймні доки не побачила мене вчора в тому новому магазині. Або, може, уже давно щось планувала

(я тебе попередила)

у тій своїй п’яній макітрі, а коли побачила мене, то зважилася нарешті».

За останні кілька секунд вона переконала себе, що все це робота рук Нетті, з ким іще вона бачилася за останні кілька днів, хто б тримав на неї образу? У місті й інші люди її недолюблюють, але такий учинок – такий підступний боягузливий учинок – вписується в те, як Нетті на неї вчора дивилася. Той вищир суміші страху

(пошкодуєш)

і ненависті. Вона й сама скидалася на собаку, сміливого лише настільки, щоб кусати тільки тоді, коли жертва обертається спиною.

Так, це Нетті Кобб, без сумніву. Чим більше Вілма про це думала, тим більше переконувалася. І таке пробачити не можна. Не тому, що простирадла зіпсовано. Не тому, що це боягузливий вчинок. І навіть не тому, що таке може вчинити лише людина зі звихненим мозком.

Таке пробачити не можна тому, що Вілма злякалася.

Лише на мить, дійсно, ту мить, коли липка коричнева штука вигулькнула з темряви просто їй в обличчя, холодно обійнявши його, ніби долоня монстра… але навіть одна-єдина секунда страху – це на секунду більше, ніж треба.

– Вілмо? – запитав Піт, коли вона повернула до нього беземоційне обличчя. Йому не сподобався вираз, що проступив під світлом із веранди, яскраві білі поверхні й чорні дірчасті тіні. Йому не подобався той відсутній погляд. – Кохана? Усе добре?

Вілма кинулася повз нього, не звернувши на чоловіка жодної уваги. Піт поспішив за нею, в бік будинку… і телефона.

4

Нетті сиділа в себе у вітальні з Рейдером біля ніг і новим абажуром із карнавального скла на колінах, коли задзвонив телефон. За двадцять восьма. Вона підскочила й сильніше пригорнула до себе абажур, позираючи на телефон зі страхом і недовірою. На мить нею заволоділа впевненість (дурниця, звісно, та вона не могла позбутися цього відчуття), що це Якась Людина Згори телефонує з вимогою віддати цей чудовий абажур, що він належить іншому, що така вишукана річ не може насправді належати до невеликої колекції Нетті, що сама думка про це дурнувата.

Рейдер на мить підвів на неї голову, ніби питав, чи підніме вона слухавку, тоді знов опустив морду на лапи.

Нетті обережно відклала абажур і підняла слухавку. Мабуть, то просто Поллі дзвонить запитати, чи вона може купити щось на вечерю в «Маркеті Гемпгіллів» перед роботою завтра зранку.

– Алло, дім Кобб, – твердо промовила вона.

Усе життя її жахали Люди Згори, і вона потроху зрозуміла, що найкращий спосіб подолати такий страх – і самій звучати як людина згори. Це не проганяло страх, але принаймні тримало його на припоні.

– Я знаю, що ти зробила, суко психована! – гримнув на неї голос.

То було настільки несподівано й жорстоко, наче її простромили бурулькою. Дихання Нетті спинилося, ніби зачепившись за тернину. Вираз застиглого жаху завмер у неї на обличчі, а серце намагалося виборсатися крізь горло. Рейдер знову глянув на неї, мов запитуючи.

– Хто… хто…

– Ти, блядь, добре знаєш хто, – відповів голос, і Нетті, звісно, знала. Це Вілма Джерзик. Та зла-зла жінка.

– Він не гавкав! – Голос Нетті був високий, тонкий і пискливий, ніби вона щойно повністю вдихнула вміст кульки з гелієм. – Він уже дорослий і не гавкає! Він просто зараз у мене під ногами!

– Що, натішилася, як багном у мої простирадла кидала, пизда ти тупорила? – Вілма нетямилася з люті. Та жінка дійсно намагається вдавати, що все це досі через собаку.

– Простирадла? Які простирадла? Я… я… – Нетті перевела погляд на абажур із карнавального скла і ніби почерпнула з нього сили. – Відчепися від мене! Це ти психована, а не я!

– Ти мені за це заплатиш. Ніхто не має права зайти на моє подвір’я і кидати багном на мої простирадла, поки я на роботі. Ніхто. НІХТО! Зрозуміла? До твоїх пропарених мізків дійшло? Ти не знатимеш де, не знатимеш коли і, що найважливіше, не знатимеш як… але я… тебе… ДІСТАНУ. Зрозуміла?

Нетті міцно притискала телефон до вуха. Обличчя побіліло, як у мерця, і лише через лоб між бровами й волоссям пробігала яскраво-червона стрічка. Зуби були стиснуті, а щоки роздималися й здувалися, ніби ковальські міхи, коли вона віддихувалася краями рота.

– Відчепися від мене, бо пошкодуєш! – закричала вона високим несвідомим голосом, повним гелію. Рейдер уже стояв, нашорошивши вуха, а очі його блискали від збудження. Він відчував загрозу в кімнаті. Один раз люто гавкнув. Нетті не почула його. – Ти дуже пошкодуєш! Я… я… знаю певних людей! Людей Згори! Я їх дуже добре знаю! Я з цим не миритимусь!

Повільно, голосом одночасно тихим, щирим і наскрізь розгніваним, Вілма промовила:

– Доїбатися до мене – це найгірша помилка, яку ти тільки могла вчинити в житті. Я помщуся, коли ти цього чекатимеш найменше.

Пролунало клацання.

– Ти не посмієш! – завила Нетті. Сльози вже лилися їй по щоках, сльози жаху й бездонної, безсилої люті. – Ти не посмієш, ти, поганко! Я… я…

Друге клацання. За ним – гул відкритої лінії.

Нетті повісила слухавку і хвилини зо три сиділа, мов на кілках, витріщаючись у простір. Тоді заридала, а Рейдер гавкнув і поклав лапи на край крісла. Нетті обійняла його й заплакала в шерсть. Рейдер лизнув їй шию.

– Нікому не дозволю тебе скривдити, Рейдере, – промовила вона. Нетті вдихнула його солодку й чисту собачу теплоту, намагаючись так заспокоїтися. – Та погана-препогана жінка тебе не дістане. Вона не якась там Людина Згори, зовсім ні. Вона просто стара поганка, і якщо вона спробує зачепити тебе… чи мене… то пошкодує.

Зрештою Нетті виструнчилася, знайшла сервертку «клінекс», заткану між кріслом і подушкою, і витерла нею очі. Вона була перелякана… але також відчувала, як усередині фуркоче і свердлить гнів. Саме так вона почувалася перед тим, як дістала виделку для м’яса з шухляди під раковиною і встромила її своєму чоловікові в горло.

Нетті взяла зі столу абажур з карнавального скла й ніжно пригорнула до себе.

– Якщо вона щось почне, то дуже-дуже пошкодує, – промовила Нетті.

Так вона й сиділа, з Рейдером під ногами й абажуром на колінах, дуже довго.

5

Норріс Ріджвік повільно котив по Мейн-стріт у своєму поліцейському авто, не відриваючи очей від будівлі на західному боці вулиці. Його зміна невдовзі закінчиться, і він цим тішився. Він пам’ятав, як добре почувався до того, як той ідіот на нього напав, пам’ятав, як стояв біля дзеркала в чоловічому туалеті, поправляв кашкет і з задоволенням розмірковував, що він як нова копійка. Він пам’ятав про це, але спогад уже здавався дуже старим і з відтінком сепії, ніби фотографія з дев’ятнадцятого століття. З моменту, як той ідіот Кітон ухопив його, аж дотепер нічого не йшло гаразд.

Він пообідав у курятнику «Куд-кудах по вечорах» на шосе 119. Їжа була, як завжди, смачна, але цього разу обдарувала його жахливим кислотним нетравленням, що переросло в ріденьку срачку. Близько третьої години на міській дорозі № 7 біля старого будинку Кембера він наїхав на цвях і мусив поміняти шину. Норріс витер пальці об сорочку уніформи, яка щойно прийшла з хімчистки, не розмислюючи, що робить, бажаючи лише очистити подушечки пальців, щоб краще тримати послаблені затисні гайки, тож протер мастило по сорочці чотирма видатними темно-сірими смугами. Поки Норріс у розпачі зоглядав цю картину, спазми знову пустили воду йому по нутрощах, тож довелося квапитися в порость. Це була гонитва з бажанням перевірити, чи зможе він скинути штани скоріше, ніж наповнить їх. У цих перегонах Норрісові перемогти вдалося… та йому не сподобалася групка кущів, в яких він вирішив присісти. Вони були схожі на отруйний сумах, і судячи з того, як розгорталися події того дня, мабуть, це був саме він.

Норріс повільно котив повз будівлі центру Касл-Рока: «Норвейський банк і траст», «Вестерн Авто», «Закусочну Нен», чорну діру на місці, де раніше стояв палац барахла Баті Меррілла, «Шито-крито», «Необхідні речі», «Господарські товари Касл-Рока»…

Раптом Норріс вгатив по гальмах і зупинився. На вітрині «Необхідних речей» він побачив дещо неймовірне – або принаймні подумав, що побачив.

Норріс глипнув у дзеркало заднього огляду, але на Мейн-стріт не було ні душі. Світлофор у нижньому кінці бізнес-району нагло згас на кілька секунд, поки всередині вдумливо клацали реле. Тоді почало миготіти жовте світло в центрі. Виходить, уже дев’ята година. Дев’ята година, саме вчасно.

Норріс здав назад, тоді збокував до узбіччя. Він глянув на рацію, подумав, чи не передати код 10–22 – «поліцейський виходить з транспорту»[48], – і вирішив, що не варто. Йому потрібно лише швиденько зиркнути на вітрину. Він додав гучності рації й опустив вікно, перш ніж вийти. Цього достатньо.

«Ти не бачив того, тобі здалося, – заспокоював він себе, поправляючи штани дорогою через тротуар. – Нізащо. Цей день створений для розчарувань, а не відкриттів. То просто ще один старий спінінг “Зебко”…»

Але ні. Вудка на вітрині «Необхідних речей» лежала в маленькій гарненькій композиції з рибальськими сітями й парою яскраво-жовтих гумових чобіт, і це була точно не «зебко». То була «бейзен». Він такої не бачив, відколи його батько помер шістнадцять років тому. Норрісові тоді було чотирнадцять, і «бейзен» подобалася йому з двох причин: те, чим вона є, і те, що вона означає.

Чим вона є? Просто, бляха, найкраща риболовна вудка для озер і потоків у світі, оце й усе.

Що вона означає? Гарні часи. Отак просто. Гарні часи, які бували в маленького худенького хлопця на ім’я Норріс Ріджвік з його старим. Гарні часи, коли вони вдвох брели через ліс поряд із якоюсь річечкою на краю світу, гарні часи в невеликому човні посеред озера Касл, коли все навколо них біліло від мряки, що здіймалася з поверхні озера колонами й ховала їх у власний світ. Світ, створений лише для чоловіків. У якомусь іншому світі мами скоро готуватимуть сніданок, і це також гарний світ, та не такий гарний, як цей. Немає світу, кращого за цей, не було й не буде.

Після фатального інфаркту в його тата спінінг «бейзен» кудись зник. Норріс пригадував, як шукав його в гаражі після похорону і той просто щез. Він рився в підвалі, навіть у шафі в батьківській спальні (хоча й знав, мама радше дозволить Генрі Ріджвіку тримати там слона, ніж риболовну вудку), але «бейзен» щез. Норріс завжди підозрював дядька Філа. Кілька разів він збирався зі сміливістю, щоб запитати, але кожного разу, як доходило до цієї липкої теми, то задкував.

Тепер, заглядаючи на цей спінінг, який може виявитися тим самим, він уперше за день забув про Бастера Кітона. Його охопив простий ідилічний спогад: батько сидить на кормі човна, затиснувши коробку зі снастями між ногами, передає «бейзен» Норрісові, щоб самому мати можливість налити чашку кави з великого термоса, червоного з сірими смужками. Хлопець вдихає запах кави, гарячої й смачної, а ще батькового лосьйону після гоління: «Саутерн Джентльмен», так він називався.

Раптом стара журба здійнялася й ухопила його в сірі обійми, від чого Норріс засумував за батьком. Після стількох років, протягом яких той старий біль гриз йому кості, свіжий і голодний, як і в день, коли мама повернулася додому з лікарні, взяла його за руки й промовила: «Тепер нам треба бути дуже сміливими, Норрісе».

Прожектор угорі вітрини яскравими променями колов сталевий корпус котушки, і стара любов, та темна золота любов знов охопила його. Норріс очима пожирав «бейзен» і думав про запах свіжої кави, що здіймається з великого термоса, червоного з сірими лініями, на спокійному широкому плесі озера. В умі він знову відчув шорстку текстуру коркового держална спінінга і повільно підніс руку, щоб витерти очі.

– Пане поліцейський? – запитав тихий голос.

Норріс коротко зойкнув і відскочив від вітрини. На одну скажену мить він думав, що зрештою таки наповнить штани – ідеальний спосіб завершити ідеальний день. Тоді спазм минув, і він роззирнувся. Перед відчиненими дверима крамниці стояв високий чоловік у твідовому піджаку і, ледь усміхаючись, спостерігав за ним.

– Я вас налякав? – запитав він. – Дуже перепрошую.

– Ні, – заперечив Норріс і сам здобувся на усмішку. Серце не припиняло лупити, мов водяний молот. – Ну… хіба трошки. Я дивився на той спінінг і згадував старі часи.

– Прибув щойно сьогодні, – пояснив чоловік. – Старий, але в дуже доброму стані. Це «бейзен», знаєте. Не вельми відома марка, але дуже цінується серед серйозних рибалок. Вона…

– …японська, – закінчив за нього Норріс. – Я знаю. У мого тата була така.

– Справді? – Усмішка в чоловіка поширшала. Зуби, що з’явилися на видноті, були криві, але Норрісові усмішка все одно здалася приємною. – Який збіг, чи не так?

– Звісно, збіг, – погодився Норріс.

– Мене звуть Ліленд Ґонт. Це моя крамниця. – Чоловік простягнув руку.

Норріса охопила короткочасна хвиля відрази, коли довгі пальці обхопили його долоню. Проте рукостискання Ґонта тривало всього мить, і коли він прибрав долоню, те відчуття одразу минуло. Норріс вирішив, що все через шлунок, який досі крутило від тих несвіжих молюсків, які він з’їв на ланч. Наступного разу, якщо буде в тій місцині, віддасть перевагу курятині, бо ж саме це, зрештою, головна страва закладу.

– Ми можемо з вами дуже й дуже непогано поторгуватися за той спінінг, – запропонував містер Ґонт. – Може, зайдете, пане поліцейський Ріджвік? Обговоримо це.

Норріс уже було рушив у той бік. Він не називав тому битому жакові своє ім’я, це точно. Уже розкрив рота, щоб запитати Ґонта, звідки воно йому відоме, а тоді закрив. У нього ж над значком маленький ідентифікатор. Ось звідки, як інакше.

– Та ні, не варто, – промовив він натомість і великим пальцем показав через плече на своє авто. Він досі чув рацію, хоча єдине, що з неї долинало, – це шум, і з ним весь вечір не зв’язувалися. – Служба, розумієте. Я закінчую о дев’ятій, але фактично, доки не поверну авто…

– Це триватиме не більше як хвилину, – припрошував Ґонт. Очі жваво слідкували за Норрісом. – Коли я вирішую домовитися з людиною, пане поліцейський Ріджвік, часу не гайную. Особливо коли ця людина на вулиці посеред ночі захищає мій заклад.

Норріс подумав, чи не сказати Ґонту, що дев’ята година – це далеко не середина ночі, а в такому сонному містечку, як Касл-Рок, захищати заклади місцевих підприємців назвати роботою язик не повертається. Тоді знову перевів погляд на «бейзен», і та стара жага, раптом така сильна й свіжа, знову накрила його. Йому спала на думку ідея з’їздити зі спінінгом на озеро цих вхідних, вирушити рано-вранці з коробочкою хробаків і великим термосом зі свіжою кавою від Нен. Буде знову майже як із татом.

– Ну…

– Та заходьте, – наполягав Ґонт. – Якщо мені можна трішки торгувати після робочого дня, ви можете трохи купувати в час, що вам його відводить місто. І чесно, пане поліцейський Ріджвік, ніхто ж банк сьогодні не пограбує, правда?

Норріс глянув у бік банку, будівля якого то світилася жовтим, то темніла від розміреного заїкання проблискового маячка, і розсміявся.

– Ну, сумніваюся.

– То як?

– Окей, – здався Норріс. – Але якщо ми не домовимося за кілька хвилин, мені доведеться розірватися.

Ліленд Ґонт одночасно простогнав і засміявся.

– Здається, я щойно почув, як мені вивертають кишені, – промовив він. – Ходімо, пане поліцейський Ріджвік. Кілька хвилин, то кілька хвилин.

– Той спінінг мені б дуже згодився, – бовкнув Норріс. Поганий спосіб почати торги, і він це знав, але не стримався.

– Так і буде, – погодився містер Ґонт. – Ви отримаєте найкращу пропозицію у вашому житті, поліцейський Ріджвік.

Він провів Норріса всередину «Необхідних речей» і зачинив двері.