Читать книгу Необхідні речі - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 9

1

У п’ятницю, одинадцятого жовтня, у найновішому магазині Касл-Рока минув зразковий день, особливо коли ранок переріс у полудень і люди почали обмінювати чеки на готівку. Гроші в руках стимулюють до покупок. Так само стимулює і хороша чутка від тих, що заходили в середу. Була, звісно, дрібка людей, які вважають, що судженням нечем, які відвідали крамницю у перший же день роботи, довіряти не можна, але таких була меншість, тож срібний дзвіночок над дверима входу «Необхідних речей» дзвенів увесь день.

Від середи розпакували або прибуло ще більше асортименту. Людям, зацікавленим у таких речах, було важко повірити, що щось прибувало, – вантажівок ніде не було видно, – але чомусь це особливо не важило. У п’ятницю в «Необхідних речах» було набагато більше товарів – це єдине, що мало значення.

Наприклад, ляльки. І гарно зроблені дерев’яні пазли, навіть двобічні. Був унікальний набір шахів: фігурами слугували африканські тварини, вирізьблені з кварцу якоюсь нехитрою, проте приголомшливо талановитою рукою: стрибучі жирафи в ролі офіцерів, гіпопотами з войовниче опущеними головами в ролі тур, шакали в ролі пішаків, леви-королі, меткі леопарди-ферзі. Було намисто з чорних перлин, яке мало дуже дорогий вигляд – наскільки дорогий, люди не сміли запитувати (принаймні того дня), – але на таку красу було аж боляче дивитися, і кілька відвідувачок «Необхідних речей» повернулися додому з відчуттям меланхолії й дивного збентеження, а образ того перлового намиста танцював у темряві в них перед очима, чорним на чорному. І не лише в жінок.

Була пара ляльок-блазнів на мотузочках. Була катеринка, стара і з пишним різьбленням, – містер Ґонт пояснив, що вона має грати щось приголомшливе, якщо її відкрити, але не пам’ятає, що і вона замкнена. Він пояснив, що покупцеві доведеться знайти майстра, який би виготовив для неї ключ. «Таких ветеранів своєї справи ще кілька залишилося, які б могли щось тут утнути», – додав він. Його кілька разів запитали, чи можна буде повернути катеринку, якщо кришку вдасться відкрити й виявиться, що мелодія не до смаку. Містер Ґонт усміхнувся й пальцем указав на нову табличку на стіні. Вона повідомляла: Я НЕ ВІДШКОДОВУЮ КОШТІВ І НЕ ОБМІНЮЮ ТОВАРІВ CAVEAT EMPTOR![51]

– А це що означає? – запитала Люсілль Дангем. Люсілль працювала офіціанткою в Нен і зайшла зі своєю подругою Роуз Еллен Маєрз під час перерви на каву.

– Означає, якщо купуєш кота в мішку, то отримуєш кота, а мішок він забирає собі, – пояснила Роуз Еллен.

Вона побачила, що містер Ґонт її почув (хоча могла заприсягтися, що лише якусь мить тому бачила його в іншому кінці магазину), і густо розчервонілася.

Містер Ґонт, проте, лише посміявся.

– Правильно кажете, – підтвердив він. – Саме це воно й означає.

Старий револьвер із довгим дулом в одній із шафок із карткою «ЕКСКЛЮЗИВ ВІД НЕДА БАНТЛАЙНА[52]», хлопчик-лялька з дерев’яним червоним волоссям, веснянками і завмерлою дружньою усмішкою («ПРОТОТИП ГАВДІ ДУДІ[53]» – на картці), коробки з канцтоварами, дуже гарними, але не якимись особливими, колекція старовинних листівок, набори олівців і ручок, лляні хустинки, м’які іграшки-тваринки. Здавалося, в крамниці є щось на будь-який смак і – хоча жодного цінника на видноті не було – на будь-який бюджет.

Містер Ґонт добре виторгував того дня. Більшість речей, які він продав, були гарні, проте аж ніяк не унікальні. Він, однак, уклав кілька «особливих» угод, і всі ці продажі відбулися під час тих періодів спокою, коли в крамниці була лише одна людина окрім нього.

– Коли все йде повільно, мені стає неспокійно, – розповів він Саллі Реткліфф, логопедині Браяна Раска, приязно всміхаючись, – а коли мені неспокійно, я іноді стаю необачним. Що погано для продавця, але страшенно добре для покупця.

Міс Реткліфф була відданою парафіянкою баптистської пастви преподобного Роуза, там же познайомилася зі своїм нареченим Лестером Преттом і на додачу до значка проти «Нічки казино» носила значок «Я СПАСЕННА! А ТИ?». Скалка з карткою «СКАМ’ЯНІЛА ДЕРЕВИНА ЗІ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ» одразу ж упала їй в око, і вона не заперечувала, коли містер Ґонт дістав її з шафки й поклав Саллі в долоню. Вона купила скалку за сімнадцять доларів і пообіцяла влаштувати маленький невинний розіграш Френкові Джуетту, директорові середньої школи Касл-Рока. Вона вийшла з магазину через п’ять хвилин після того, як увійшла туди, і тепер дивилася на світ замріяним і розфокусованим поглядом. Містер Ґонт був запропонував їй загорнути покупку, але міс Реткліфф відмовилася, заявляючи, що хоче тримати скалку в руці. Якби ви стояли в крамниці й спостерігали за тим, як вона йде до дверей, то вам би довелося ще добре помізкувати, щоб сказати однозначно, чи її ступні торкаються підлоги, чи просто пливуть у повітрі.

2

Срібний дзвіночок теленькнув.

Увійшла Кора Раск, рішуче налаштована купити фотографію Короля, і вельми засмутилася, коли містер Ґонт повідомив, що вже продав її. Кора хотіла знати кому.

– Вибачте, – сказав містер Ґонт, – але та пані була з іншого штату. На її авто були номери Оклагоми.

– Ну щоб я скисла! – скрикнула Кора з гнівом та істинним стражданням. Вона не усвідомлювала, наскільки сильно хоче те фото, доки містер Ґонт не поінформував, що його вже нема.

Генрі Джендрон і його дружина Іветт у той час були в крамниці, тож містер Ґонт запитав Кору, чи не почекає вона хвильку, поки він їх обслужить. Також додав, що, здається, в нього є дещо інше, що її так само може зацікавити, чи навіть більше. Після того як містер Ґонт продав Джендронам м’якого ведмедика – подарунок для доньки – і провів до виходу, то попросив Кору почекати ще трохи, поки він дещо пошукає в комірчині. Кора чекала, проте без особливого інтересу й очікування. Її огорнула глибока сіра депресія. Вона бачила сотні фотографій Короля, може, й тисячі, і сама мала кілька, але ця здавалася… якоюсь особливою. Вона ненавиділа ту жінку з Оклагоми.

Тоді містер Ґонт повернувся з невеликим футляром для окулярів зі шкіри ящірки. Він відкрив його й показав Корі пару «авіаторів» із димчасто-сірими лінзами. Подих застряг їй у горлі. Правиця здійнялася до тремтячої шиї.

– Це ж… – почала вона і більше не могла нічого сказати.

– Окуляри Короля, – поважно погодився містер Ґонт. – Одні з шістдесяти. Але мені сказали, що ці – його улюблені.

Кора купила окуляри за дев’ятнадцять доларів і п’ятдесят центів.

– Я б хотів отримати ще трохи інформації, – виблискуючи очима, подивився на Кору містер Ґонт. – Назвемо це доплатою.

– Інформації? – із сумнівом запитала Кора. – Якої інформації?

– Гляньте у вікно, Коро.

Кора зробила як велено, але пальці не відпускали окулярів. На іншому боці вулиці поліцейський автомобіль-один Касл-Рока був припаркований перед «Голярнею». На тротуарі стояв Алан Пенґборн і розмовляв із Біллом Фуллертоном.

– Бачите того чоловіка? – запитав Ґонт.

– Кого? Білла Фул…

– Ні, дурненька, – перебив Ґонт. – Іншого.

– Шерифа Пенґборна?

– Правильно.

– Так, бачу.

Кора почувалася отупілою й запамороченою. Голос Ґонта долинав ніби з далекої відстані. Вона постійно думала про покупку тих чудових окулярів. Хотіла повернутися додому й одразу приміряти їх… та, звісно, вона не може піти, доки їй не дозволили, бо торги не закінчено, доки містер Ґонт не скаже, що їх закінчено.

– Він має вигляд людини, яких у моїй галузі називають «важкопрошеними», – зауважив містер Ґонт. – Що про нього думаєте, Коро?

– Він кмітливий, – відповіла Кора. – Ніколи не буде як старий шериф Джордж Баннермен, так мій чоловік каже, але кмітливий, як той лис.

– Правда? – Голос Ґонта знову перейшов на ту нервову, змучену межу. Очі звузилися до розрізів і не відривалися від Алана Пенґборна. – Хочете дізнатися таємницю, Коро? Мені плювати на розумних людей, а важкопрошених я ненавиджу. Взагалі я просто зневажаю важкопрошених. Не довіряю людям, які все перевертають і шукають тріщини, перш ніж щось купити, а ви?

Кора не відповіла. Вона стояла з футляром з окулярами Короля в лівій руці й невиразно витріщалася з вікна.

– Якби мені потрібна була людина, яка б наглядала за старим розумним шерифом Пенґборном, кого б ви порадили, Коро?

– Поллі Чалмерз, – задурманеним голосом промимрила Кора. – Вона з ним дуже ласкава.

Ґонт одразу похитав головою. Він не відривав очей від шерифа, поки Алан підходив до своєї автівки, коротко роззирнувся вулицею, глянув на «Необхідні речі», заліз у машину й поїхав геть.

– Не піде.

– Шила Бріґгем? – із сумнівом запропонувала Кора. – Це диспетчерка в шерифській управі.

– Хороша ідея, але вона також не підійде. Ще одна важкопрошена. У кожному місті є таких декілька, Коро. Шкода, але так є.

Кора обдумувала це, похмуро й віддалено.

– Едді Ворбертон? – зрештою запропонувала вона. – Він головний охоронець муніципалітету.

Ґонтове обличчя загорілося захватом.

– Охоронець! – промовив він. – Так! Чудово! П’ятий діяч[54]! Справді прекрасно!

Він нахилився і вліпив Корі поцілунок у щоку. Вона відсахнулася, скривившись і нестямно розтираючи те місце. З горла долинуло коротке векання, але Ґонт цього наче й не помітив. Його обличчя світилося широченною усмішкою.

Кора пішла (і далі розтираючи щоку долонею), а зайшли Стефані Бонсейнт і Сінді Роуз Мартін із бридж-клубу Еш-стріт. Кора ледь не збила Стефі Бонсейнт із ніг, так квапилася. Вона відчула глибоке бажання якнайскоріше дістатися додому. Дістатися додому й нарешті приміряти ті окуляри. Але перед цим їй хотілося вмити обличчя й позбутися того гидотного поцілунку. Вона відчувала, як він горить у неї на шкірі, ніби маленька болячка.

Над дверима теленькнув срібний дзвіночок.

3

Поки Стефі стояла біля вікна, поглинута зміною візерунків у старомодному калейдоскопі, який вона знайшла, Сінді Роуз підійшла до містера Ґонта й нагадала, про що він говорив у середу: що, можливо, є ще одна ваза «Лалік», до пари тій, яку вона вже купила.

– Ну, – сказав містер Ґонт, усміхаючись їй у стилі «таємницю тримати вмієте». – Імовірно, вона в мене і є. Можете збутися своєї подруги на хвильку-дві?

Сінді Роуз попросила Стефі повертатися до Нен і замовити їй каву, а вона підійде пізніше.

Стефі пішла, хоч і зі здивованим обличчям. Містер Ґонт рушив у комірчину й вийшов звідти з вазою «Лалік». Вона не просто пасувала до попередньої – то була її ідентична близнючка.

– Скільки? – запитала Сінді Роуз і погладила приємний вигин вази не зовсім стійким пальцем.

Вона з жалем пригадала задоволення від покупки, яку зробила в середу. Він же просто закидав гачок, скидається на те. А зараз почне її підсікати. Ця ваза не обійдеться їй у тридцять один долар. Цього разу він просто поставить питання руба. А їй хотілося отримати цю річ, щоб був баланс із попередньою на полиці каміна у вітальні. Хотілося дуже-дуже.

Сінді Роуз не повірила власним вухам, коли почула відповідь Ліленда Ґонта:

– Позаяк це мій перший тиждень роботи, нехай буде дві речі за ціною однієї, гаразд? Отак, моя люба, насолоджуйтеся покупкою.

Шок був настільки сильним, що вона ледь не впустила вазу на підлогу, коли Ґонт вклав її в долоню.

– Що… я думала, ви казали…

– Ви все правильно почули, – пояснив він, і раптом Сінді Роуз усвідомила, що не може відірвати погляд від його очей.

«Френсі помилялася, – подумала вона якось віддалено, замислено. – Очі зовсім не зелені. Сірі. Темно-сірі».

– Але є ще дещо.

– Що саме?

– Так… ви знаєте заступника шерифа на ім’я Норріс Ріджвік?

Срібний дзвіночок теленькнув.

Еверетт Френкель, помічник лікаря Ван Еллена, за дванадцять доларів і розіграш для Саллі Реткліфф купив люльку, яку Браян Раск помітив під час свого розширеного візиту до «Необхідних речей». Бідний малий Слопі Додд, заїка, що відвідує логопедичні заняття щовівторка з Браяном, купив п’ютеровий чайничок мамі на день народження. Він йому закоштував сімдесят один цент… і добровільну обіцянку пожартувати з хлопця Саллі, Лестера Претта. Містер Ґонт запевнив Слопі, що надасть йому кілька речей, які знадобляться для того жарту, коли прийде час, і Слопі сказав, що це було б ду-ду-дуж-же до-добре. Джун Ґевінó, дружина одного з найуспішніших молочних фермерів міста, купила вазу в стилі «клуазоне» за дев’яносто сім доларів та обіцянку весело розіграти отця Бріґгема з храму Богоматері Тихих Вод. Невдовзі після того, як вона пішла, містер Ґонт організував подібний розіграш для преподобного Віллі.

То був важкий, але плідний день, і коли Ґонт зрештою повісив табличку «ЗАЧИНЕНО» на вікно й опустив жалюзі, він був вимучений, але задоволений. Бізнес ішов чудово, і він навіть зробив певний крок у тому, щоб у його справи не втрутився шериф Пенґборн. І це добре. Відкриття – завжди найприємніший етап операції, але завжди напружений і іноді може бути ризикованим. Звісно, він може помилятися стосовно Пенґборна, але Ґонт навчився в таких речах довіряти почуттям, і Пенґборн здавався чоловіком, якого краще остерігатися… принаймні доки не з’явиться можливість розібратися з шерифом на власних умовах. Містер Ґонт думав, що попереду дуже насичений тиждень і ще до його завершення будуть феєрверки.

Чимало феєрверків.

4

Було чверть по шостій вечора п’ятниці, коли Алан з’явився на під’їзній доріжці Поллі й вимкнув мотор. Вона стояла біля дверей, очікуючи його, і тепло поцілувала. Він побачив, що вона одягла рукавички навіть для такого короткого виходу на холод, і спохмурнів.

– Так, не починай, – почала вона. – Сьогодні трохи краще. Ти приніс курку?

Він підніс білі пакети з плямами жиру.

– Радий вам служити, міледі.

Вона зробила невеличкий реверанс.

– А я – вам.

Поллі взяла у нього пакети й провела Алана на кухню. Він відсунув від стола крісло, обернув його і сів передом до спинки, щоб дивитися, як вона знімає рукавички й розкладає курятину на скляній таці. Він дістав її у «Куд-кудах по вечорах». Назва по-сільському жахлива, але курятина добра (за словами Норріса, з молюсками справа інша). Єдина проблема з їжею на виніс, якщо живеш за двадцять миль звідти, це охолодження… і саме для цього, подумав він, створено мікрохвильові печі. Узагалі, на його думку, мікрохвильовки існують лише заради виконання трьох функцій: розігрівати охололу каву, робити попкорн і розбуркувати їжу на винос із місць на кшталт «Куд-кудах по вечорах».

– Справді краще? – запитав він, коли Поллі закинула курку в пічку й натиснула відповідні кнопки. Сенсу говорити чіткіше не було, обоє знали, про що мова.

– Лише трохи, – визнала вона, – але впевнена, що скоро їм стане набагато краще. Мене починає щипати теплом у долонях, і покращення зазвичай починається після такого.

Вона підняла долоні вгору. Спочатку Поллі жахливо соромилася потворних скарлючених пальців, і той сором ще залишався, але вона пройшла довгий шлях до того, щоб прийняти Аланову зацікавленість як частину любові. Він досі вважав, що її долоні жорсткі й незграбні, ніби на них одягнуто невидимі рукавички, пошиті грубим і недбалим шевцем, який натягнув їх на неї й назавжди пристебнув до зап’ястків.

– Довелося сьогодні приймати пігулки?

– Лише одну. Зранку.

Насправді вона глитнула три – дві зранку, одну по обіді, – і біль не особливо вщух порівняно з учорашнім. Поллі боялася, що пощипування, про яке вона перед тим сказала, – це здебільшого вигадка її тужливої уяви. Вона не любила брехати Алану, вважала, що брехня і любов рідко уживаються, та й то ненадовго. Але вона багато часу пробула сама, і частина її лякалася його невтомної турботи. Поллі довіряла йому, але боялася це надто показувати.

Алан дедалі більше наполягав на лікарні «Мейо», і Поллі розуміла, що якби Алан знав, наскільки сильно їй зараз болить, то наполягав би ще більше. Їй не хотілося, щоб її руки стали найважливішою складовою їхньої любові… а ще боялася того, що може відкритися після обстеження в такому місці, як «Мейо». З болем вона жити зможе, без надії – навряд.

– Дістанеш картоплю з духовки? – запитала вона. – Хочу задзвонити Нетті перед вечерею.

– А що з нею?

– Та живіт скрутило. Сьогодні не вийшла на роботу. Хочу запитати, чи то часом не гастроентерит. Розалі каже, що зараз таке ходить, а Нетті ж лікарів боїться.

Алан, який знав більше про те, що і як думає Поллі Чалмерз, ніж Поллі могла б собі помислити, подумав: «Чиє б нявчало, дорогенька», поки вона йшла до телефона. Він коп, тому не міг відмовитися від звички за всім спостерігати поза роботою, це дається взнаки автоматично. Він навіть не намагався. Якби був трохи уважнішим протягом останніх кількох місяців життя Енні, то вони з Тоддом, можливо, й далі були живі.

Алан помітив рукавички, коли Поллі підійшла до дверей. Він помітив, що вона зняла їх зубами, а не просто скинула з однієї руки іншою. Спостерігав, як вона розкладає курятину на тарілці, й помітив дрібну гримасу, як вона стиснула губи, коли піднімала тарілку й клала її в мікрохвильовку. Це все погані знаки. Він підійшов до дверей між кухнею і вітальнею, щоб побачити, наскільки впевнено або нерішуче вона користуватиметься телефоном. То був один із найважливіших способів виміряти рівень її болю. І тут нарешті йому вдалося помітити хороший знак – чи принаймні так він це сприйняв.

Поллі набрала номер Нетті швидко і впевнено, а оскільки стояла в дальньому кінці кімнати, він не бачив, що цей телефон – і всі інші – сьогодні замінили на моделі зі збільшеними кнопками набору. Алан повернувся на кухню, тримаючи одне вухо нашорошеним у бік вітальні.

– Алло, Нетті?.. Я вже збиралася класти слухавку. Не розбудила?.. Так… Ага… А, ну то як ти зараз?.. А, добре. Я думала про тебе… Ні, з вечерею все добре, Алан приніс курку з того місця, «Куд-кудах», що в Оксфорді… Ага, так, правда?

Алан дістав з однієї з верхніх шафок тарілку й подумав: «Вона бреше про руки. Хоч як добре вона обходиться з телефоном, ситуація така ж паршива, як і минулого року, якщо не гірша».

Думка про те, що вона йому бреше, не особливо тривожила. Його погляд на перекручування правди був набагато м’якшим, ніж у Поллі. От, наприклад, та дитина. Поллі народила її на початку 1971 року, десь через сім місяців після того, як на автобусі «Ґрейгаунд» виїхала з Касл-Рока. Вона розповіла Аланові, що дитина – хлопчик, якого вона назвала Келтон, – померла в Денвері, проживши лише три місяці. Синдром раптової дитячої смерті – СРДС, найгірший кошмар молодої матері. Цілком правдоподібна історія, й Алан не мав сумнівів, що Келтон Чалмерз дійсно помер. В історії Поллі є лише одна проблема: це неправда. Алан – коп, і він уміє виявляти брехню.

(окрім коли брехала Енні)

«Так, – подумав він. – Окрім того разу, коли брехала Енні. Ваш виняток взято до уваги, щоб ви знали».

Що підказало йому про те, що Поллі бреше? Швидке тріпотіння повік над занадто широким, занадто прямим поглядом? Те, як рукою вона постійно тягнулася і смикала за ліву мочку вуха? Те, як вона схрещувала й розхрещувала ноги, тим сигналом у дитячій грі, що означає «я підбріхунькую»?

Усе це й одночасно нічого. Здебільшого завдяки сигналу, що пролунав усередині, як сигнал металодетектора в аеропорту, коли рамку проходить хтось зі сталевою пластиною в черепі.

Брехня його ні гнівила, ні турбувала. Є люди, що брешуть задля вигоди, є такі, що брешуть від болю, люди, які брешуть лише тому, що поняття правди для них зовсім чуже… а ще є люди, які брешуть тому, що хочуть, щоб для правди настав час. Алан вважав, що брехня Поллі про Келтона – останнього типу, і був готовий зачекати. Коли настане час, вона вирішить поділитися своїми таємницями. Нема куди поспішати.

«Нема куди поспішати», – сама ця думка є розкішшю.

Її голос – густий, спокійний і якийсь саме такий, що треба, коли він долинає з вітальні, – також розкіш. Він ще не зовсім позбувся відчуття провини від того, що просто перебуває тут і знає, де зберігаються всі тарілки й столове начиння, знає, в якій шухляді в спальні вона тримає нейлонові панчохи або в якому конкретно місці пролягають межі її літньої засмаги, але ніщо з цього не має значення, коли він чує той голос. Насправді тут діє лише один факт, що верховодить понад іншими: звук її голосу перетворився для нього на звук дому.

– Я б зайшла пізніше, якщо хочеш, Нетті… Так?.. Ну так, відпочинок, мабуть, найкращі ліки… Завтра?

Поллі розсміялася. То був вільний, приємний звук, від якого Аланові здавалося, ніби світ посвіжішав. Він подумав, що може ще довго чекати на розкриття її таємниць, якщо вона просто сміятиметься отак час від часу.

– Боже, та ні! Завтра ж субота! Я просто лежатиму собі й согрішатиму!

Алан усміхнувся. Він відчинив шухляду під духовкою, знайшов пару горнешників і відкрив духовку. Одна картоплина, дві картоплини, три картоплини, чотири. Як, заради Йсуса, вони вдвох поїдять чотири великі печені картоплі? Але він, звісно, знав, що їх буде забагато, бо так уже Поллі готує. Звісно, в тих чотирьох картоплинах ховається ще якась таємниця, й одного дня, коли він знатиме всі «чому» – чи більшість, чи хоча б деякі, – його почуття провини й дивності, можливо, минуть.

Він дістав картоплю. За мить пікнула мікрохвильовка.

– Нетті, мушу йти…

– Усе гаразд! – гукнув Алан. – У мене все під контролем! Пані, я ж полісмен!

– …але можеш дзвонити мені, якщо щось знадобиться. У тебе точно вже все добре?.. Але ж ти скажеш мені, якщо раптом стане зле, Нетті?.. Гаразд… Що?.. Ні, просто питаю… І тобі… На добраніч, Нетті.

Коли Поллі ввійшла, він уже розклав курку на столі й займався тим, що вивертав картоплину на її тарілці.

– Алане, ну ти й золотко! Не треба було!

– Усе в пакеті послуг, красуне.

Також він розумів, що коли долоням Поллі зле, життя для неї обертається серією дрібних гидких сутичок. Звичні події звичного життя перетворюються на ряд суворих перешкод, які потрібно долати, а покаранням за невдачу є не лише біль, а й приниження. Завантаження посудомийки. Розпалювання каміна. Обходження з ножем і виделкою, щоб дістати гарячу картоплину з мундира.

– Присядь, – попросив він. – Покудахчемо.

Вона вибухнула сміхом і обійняла його. Стиснула його спину внутрішнім боком рук, як відзначив невтомний внутрішній спостерігач. Але менш холоднокровна частина його помітила, як її струнке тіло притиснулося до його, а також солодкий аромат її шампуню.

– Ти просто наймиліший, – тихо промовила вона.

Алан поцілував її, спершу ніжно, тоді сильніше. Долоні опустилися з її спини на випин сідниць. На дотик тканина старих джинсів була м’яка й гладенька, наче кротяче хутро.

– Спокійніше, здоровило, – зрештою промовила вона. – Спершу їжа, потім ніжності.

– Це пропозиція?

«Якщо її рукам не краще, – подумав він, – вона ухилиться».

Проте вона відповіла:

– Стовідсоткова пропозиція.

Алан присів, задоволений.

Тимчасово.

5

– Ел приїде додому на вихідні? – запитала Поллі, коли вони позбирали посуд. Інший син Алана навчається в Мілтонській академії, на південь від Бостона.

– Ага, – відповів Алан, зсипаючи недоїдки з тарілок.

Якось занадто буденно Поллі промовила:

– Я просто подумала, оскільки в понеділок не буде навчання через День Колумба…

– Він їде до Дорфа в Кейп-Код, – сказав Алан. – Дорф – це Карл Дорфмен, його сусід по кімнаті. Ел телефонував минулого вівторка й запитував, чи можна туди з’їздити на три дні вихідних. Я дав добро.

Поллі торкнулася його руки й повернула до себе.

– Скільки тут моєї провини, Алане?

– У чому скільки твоєї провини? – запитав він, щиро здивувавшись.

– Ти знаєш, про що я. Ти хороший батько і не дурний. Скільки разів Ел був удома, відколи почалося навчання?

Раптом Алан зрозумів, до чого вона веде, і з полегшенням заусміхався їй.

– Лише раз, – відповів він. – Та й то тому, що мав поговорити з Джиммі Кетліном, його старим другом-хакером із середньої школи. Якісь його найкращі програми не працювали на новому «коммодорі-64», що я йому на день народження купив.

– Бачиш? Я ж про це й кажу, Алане. Він бачить, що я намагаюся зашвидко зайняти місце його матері, і…

– Ой-йой, – простогнав Алан. – Ти скільки часу роздумувала над тим, що Ел бачить у тобі Злу Мачуху?

Брови Поллі зсунулися в похмурій гримасі.

– Сподіваюся, ти мені вибачиш, якщо для мене ця думка не здається настільки смішною, наскільки, очевидно, для тебе.

Алан ніжно взяв її за плечі й поцілував у кутик рота.

– Мені зовсім не смішно. Бувають часи – щойно про це думав, – коли мені трохи дивно бути з тобою. Усе здається зашвидко. Це не так, але іноді так здається. Розумієш, про що я?

Поллі кивнула. Похмурий вираз трохи розгладився, але не зник зовсім.

– Звісно, розумію. Персонажі в кіно й серіалах завжди мусять трохи більше часу драматично чахнути, правда?

– Дуже точно відзначила. У кіно в людей удосталь страждань і цінної скорботи. Бо скорбота надто реальна. Скорбота, вона… – Він відпустив її, повільно підняв тарілку й почав витирати. – Скорбота брутальна.

– Так.

– Тому іноді я почуваюся трохи винним, так. – Він відчував гірке вдоволення, чуючи, як у голосі проступає оборона. – Частково тому, що здається, ніби якось надто рано, хоча це й не так, і частково тому, що здається, ніби я занадто легко відпускаю, хоча й це не так. Ця думка, що я винен більше скорботи, іноді досі в голові. Я не можу цього заперечити, але варто віддати мені належне, бо я знаю, що це дурощі, бо частина мене – значна частина, правду кажучи, – досі в скорботі.

– Ти, мабуть, людина, – м’яко промовила вона. – Наскільки ж це дивовижно-екзотично й напрочуд химерно.

– Так, думаю, так. Що стосується Ела, то він із цим по-своєму розбирається. І в нього непоганий спосіб – достатній, щоб я ним пишався. Він досі сумує за матір’ю, але якщо досі в скорботі (а я, мабуть, не до кінця впевнений, що це так), то це скорбота за Тоддом. Але твоя думка, що він не приїжджає тому, що не схвалює тебе… чи нас… недоречна.

– Я рада. Навіть не уявляєш, наскільки мені тепер легше. Але все одно здається…

– Якось неправильно?

Поллі кивнула.

– Знаю, про що ти. Але дитяча поведінка, навіть якщо вона настільки ж нормальна, як тридцять шість і шість, ніколи не здається дорослим цілком нормальною. Ми іноді забуваємо, як легко в них гояться рани, і майже завжди забуваємо, як швидко вони міняються. Ел віддаляється. Від мене, від своїх старих дружків, як-от Джиммі Кетлін, від самого Рока. Просто віддаляється. Ніби ракета, коли вмикається третій ступінь. У дітей завжди так, і, думаю, це завжди сумна несподіванка для батьків.

– Але здається, що це зарано, – тихо сказала Поллі. – Сімнадцять років – чи не зарано, щоб віддалятися?

– Зарано, авжеж, – підтвердив Алан. Голос його звучав не зовсім злісно. – Він втратив маму й брата через дурний випадок. Його життя розірвалося, моє життя розірвалося, і ми зійшлися так, як, думаю, батьки і сини в таких ситуаціях разом збирають свої життя по шматочках. Вдалося нам це непогано, як мені здається, але було б по-дурному говорити, ніби нічого не змінилося. Моє життя, Поллі, тут, у Року. А його – вже ні. Я думав, що воно ще сюди повернеться, але його погляд, коли я запропонував перевестися цієї осені в старшу школу Касл-Рока, швидко й промовисто все пояснив. Йому не подобається сюди повертатися, бо тут забагато спогадів. Думаю, це може змінитися… з часом… але зараз я на нього не тиснутиму. І це не стосується нас із тобою. Окей?

– Добре. Алане?

– Гмм?

– Ти ж сумуєш за ним, правда?

– Ага, – невимушено погодився Алан. – Щодня.

Йому було неприємно знов опинитися за крок від плачу. Алан обернувся й відчинив першу-ліпшу шафку, щоб утримати себе під контролем.

Найлегшим способом було переправити розмову в інше русло, і то чимскоріше.

– Як там Нетті? – запитав він і з полегшенням відзначив, що голос повернувся до норми.

– Каже, що їй уже краще, але щось дуже довго вона до телефону йшла – я вже була подумала, чи не лежить вона на підлозі без тями.

– Мабуть, просто спала.

– Та сказала, що ні, і голос заспаний не був. Ти ж знаєш, чути, якщо людину будить дзвінок?

Він кивнув. Ще одна копівська штука. Він вів багато телефонних розмов, які переривали чийсь сон, і бував що на одному, що на іншому кінці дроту.

– Сказала, що рилася в якомусь старому мотлосі її матері в сараї, але…

– Якщо в неї гастроентерит, то, коли ти подзвонила, вона, мабуть, сиділа на білому троні і не хоче це визнавати, – сухо промовив Алан.

Поллі подумала над цим, тоді вибухнула сміхом.

– Блін, ну, мабуть, так і було. Це ж так на неї схоже.

– Звісно, – сказав він. Алан нахилився над умивальником і дістав затичку. – Кохана, ми вже все помили.

– Дякую, Алане. – Вона цмокнула його в щоку.

– Ой, глянь, що я знайшов, – промовив Алан. Він потягнувся їй за вухо й витягнув п’ятдесятицентовик. – Ви завжди їх аж там тримаєте, красуне?

– Як ти це робиш? – запитала вона, дивлячись на пів бакса з непідробним захватом.

– Що роблю? – уточнив він.

П’ятдесятицентовик наче плавав над його рухливими кісточками правиці. Алан затиснув монету між середнім і безіменним пальцями та обернув долоню вгору. Коли знову перевернув, монета зникла.

– Думаєш, мені варто все залишити й приєднатися до бродячого цирку? – запитав він її.

Поллі всміхнулася.

– Ні… залишайся тут зі мною. Алане, як думаєш, то ж дурниця і не варто так за Нетті переживати?

– Ні, – запевнив Алан. Він запхав ліву руку – ту, в яку переніс п’ятдесятицентовик – у кишеню штанів, дістав її вже порожньою й узяв собі рушник. – Ти витягнула її з дурдому, дала роботу й допомогла купити будинок. Ти почуваєшся відповідальною за неї, і, думаю, певним чином так і є. Якби ти за неї не турбувалася, я б турбувався за тебе.