Читать книгу Джералдова гра - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 5

Джессі була ніби в довгому холодному коридорі, наповненому білим туманом. Коридорі, сильно скошеному набік, як ті, у яких опиняються люди з фільмів і телесеріалів, на кшталт «Жахіття на вулиці В’язів» чи «Сутінкової зони». Вона стояла гола, їй дошкуляв холод, боліли м’язи, особливо на спині, шиї та плечах.

«Мені треба забратися звідси, бо я зараз виблюю, – подумала Джессі. – Живіт крутить від туману й вогкості».

(Хоча вона знала, що річ не в тумані й вогкості.)

«А ще щось не так із Джералдом. Не пам’ятаю точно, що саме, але, здається, йому погано».

(Хоча вона знала, що «погано» – не зовсім те слово.)

Проте, що дивно, якась інша частина її насправді зовсім не хотіла покидати скошений мрячний коридор. Та частина натякала, що їй буде набагато краще залишитися тут. Якщо Джессі піде, то пошкодує. Тож вона ще якийсь час не поспішала.

Зрештою рухатися її змусив собачий гавкіт. Він був украй гидкий, низовий, але у верхніх регістрах розкришувався на пронизливі виски. Щоразу, як він зривався з пащі тварини, здавалося, наче вона блює жменею гострих скалок. Джессі вже раніше чула той гавкіт, хоча було б краще – набагато краще, правду кажучи, – якби вона могла не пригадувати, коли саме, де саме і що в ту мить відбувалося.

Та принаймні це змусило її рухатися – лівою, правою, раз-два-три, – і раптом до Джессі дійшло, що вона чіткіше бачитиме крізь туман, якщо розплющить очі, тож так і зробила. І побачила не якийсь моторошний коридор із «Сутінкової зони», а головну спальню їхнього літнього будиночка на північному березі Кашвакамаку – території, також відомої як бухта Нотч. Джессі подумала, що холод відчула, мабуть, через те, що одягнута лише в трусики бікіні, шия й плечі болять, бо вона прикута до ліжка, а поперек сповз, коли знепритомніла. Жодних перекошених коридорів, жодної мрячної вогкості. Реальний був лише пес. Який досі вигавкував на всю свою дурнувату голову. Тепер звук ніби наблизився до будинку. Якщо Джералд це почує…

Від думки про Джералда Джессі пересмикнуло і по зсудомлених біцепсах та трицепсах спіраллю пронеслися складні чуттєві іскорки. Дійшовши до ліктів, ці пощипування зблякли, і зі сп’янілою тривогою людини, яка щойно прокинулася, Джессі усвідомила, що її руки майже зовсім заніміли, а за долоні могли б спокійно правити рукавички, набиті затвердлим картопляним пюре.

«Болітиме», – подумала вона, і все повернулося… особливо образ Джералда, що сторчголов пірнає з краю ліжка. Її чоловік на підлозі, мертвий або непритомний, а вона лежить тут на ліжку, роздумує, яке ж це занудство, що аж руки в неї заклякли. Наскільки ж можна бути егоїстичною, егоцентричною?

«Якщо він мертвий, то, бляха, сам винен», – промовив прямолінійний голос. Він спробував докинути ще кілька гірких зернин істини, але Джессі його заткнула. У досі не до кінця свідомому стані роздивитися глибокі архіви сховищ пам’яті їй було простіше, тож Джессі раптом усвідомила, чий то голос – трішки гугнявий, різкуватий, завжди на межі саркастичного смішка. Цей голос належав Рут Нірі, її співжительці з коледжу. Усвідомивши це, Джессі зрозуміла, що не дивується. Рут завжди щедро ділилася своїми порадами, і ті поради обурювали її дев’ятнадцятирічну сусідку з Фалмут-Форсайду, якій ще молоко на губах не обсохло… у чому, безумовно, і полягала головна чи принаймні побічна ідея. Наміри Рут завжди були добрі, і Джессі не сумнівалася, що сама Рут дійсно вірить у шістдесят відсотків того, що каже, а також справді робить сорок відсотків речей, про які заявляє. Щодо сексу частка була навіть вища. Рут Нірі, перша жінка на пам’яті Джессі, яка зовсім відмовилася голити ноги й пахви. Рут, що якось набила наволочку подушки ненависної старости поверху піною для вагінального спринцювання з полуничним запахом. Рут, яка просто так відвідувала всі студентські мітинги й експериментальні студентські вистави. «Дівулю, якщо все інше буде зле, то хоч якийсь гарненький хлопчик там роздягнеться, – говорила вона шокованій, проте захопленій Джессі після того, як прийшла з якоїсь студентської акції під назвою “Син Ноєвого папуги”. – Ну, я не маю на увазі, що таке завжди трапляється, але зазвичай так. Я думаю, для цього й існують п’єси, які пишуть і ставлять студенти – щоб пацики й дівчулі могли на людях роздягатися й цілуватися».

Джессі роками не згадувала про Рут, а тепер та опинилася в її голові, роздавала свої крихти мудрості, як і колись. Ну а чому б і ні? Хто більш кваліфікована людина в порадах для психічно збентежених і емоційно стурбованих, ніж Рут Нірі, яка після Нью-Гемпширського університету пережила три шлюби, дві спроби самогубства й чотири реабілітації від алкогольної та наркотичної залежностей? Стара добра Рут, ще один блискучий приклад того, наскільки успішно колишнє Покоління Любові переходить у середній вік.

– Господи, саме те, що треба, якась Дорога Еббі з пекла[13], – промовила Джессі, і густа й в’язка інтонація голосу налякала її ще більше, ніж відсутність чуття в руках.

Вона спробувала смикнути себе в більш-менш сидяче положення, у якому перебувала щойно перед тим, як Джералд вирішив трішки напоказ попірнати головою вниз (той страшний тріскучий звук, ніби яєчної шкаралупи, був же частиною її сну, правда? Вона молилася, щоб це був сон), і думки про Рут заглушив раптовий напад паніки, коли Джессі не вдалося поворухнутися бодай трішки. У м’язах знову закрутилися спіральні пощипування, але більше нічого не сталося. Руки так і висіли вгорі й позаду неї, незворушні, дерев’яні, наче рубанці клена. Туман у голові розвіявся (як вона помітила, паніка дає добрячої фори нашатирному спирту), а серце перемкнулося на наступну передачу, проте більше нічого. Якусь мить у Джессі перед очима мерехтів живий образ, вирваний з якогось давнього підручника історії: люди стоять навколо молодої жінки, сміються й показують на неї пальцями. Голова й руки жінки закріплені в колодках, вона згорблена, наче відьма з казок, а волосся висить у неї над обличчям, ніби каптур покаяльниці.

«Її звати Господинька Берлінґейм, і її карають за те, що вдарила свого чоловіка, – спало на думку Джессі. – Вони карають Господиньку, тому що не можуть дістати ту, хто насправді відповідальна за удар… ту, у якої голос як у моєї колишньої сусідки по кімнаті в коледжі».

Та чи підхоже тут просто слово «вдарила»? Хіба правильніше не те, що вона зараз ділить спальню з мерцем? Хіба правильніше не те, що, не враховуючи пса, місцевість бухти Нотч зараз зовсім безлюдна? І вона почне кричати, їй відповість лише гагара? Лиш вона – і більш нічого?

Саме ця думка, з дивним відлунням «Ворона» По, привела Джессі до раптового усвідомлення, у яку ж ситуацію вона самотужки вскочила, і тоді її зненацька охопив уже повноцінний бездумний жах. Приблизно двадцять секунд (якби її запитали, скільки протривав той напад паніки, вона б припустила хвилин зо три чи радше всі п’ять) Джессі повністю перебувала в його лабетах. Глибоко всередині неї залишався тонкий шворінь раціональної свідомості, та він був безпомічним – просто переляканий спостерігач, що дивиться, як жінка звивається на ліжку, як розлітається її волосся від шарпання головою в заперечному жесті, слухає її хрипкі перелякані крики.

Усе це припинив глибокий безживний біль в основі шиї, одразу над місцем, де починається ліве плече. М’язовий спазм, із тих гірших, що їх качки називають «конякою Чарлі». Стогнучи, Джессі відкинула голову на розділені махагонієві планки, що складали узголів’я ліжка. Розтягнуті м’язи закам’яніли в напруженому фіксованому згині й здавалися твердими, як камінь. Голочки й шпильки, які через її зусилля уразили руки аж до долонь, ховалися на тлі цього страшного болю, і Джессі зрозуміла, що, впираючись в узголів’я, лише посилює тиск на перевтомлені м’язи.

Інстинктивно, не надто роздумуючи над тим, що робить, Джессі вперлася п’ятами в покривало, підняла сідниці й відштовхнулася ногами. Лікті зігнулися, а тиск з плечей і верхньої частини рук спав. За мить коняка Чарлі в дельтоподібних м’язах почала відступати. Джессі довго й хрипко видихнула від полегшення.

За дверима пронісся вітер (Джессі помітила, що він уже трохи переріс стадію леготу), зітхаючи серед сосон на пагорбі між будинком і озером. Зовсім неподалік від кухні (яка наразі Джессі здавалася взагалі іншим усесвітом) двері, які їм із Джералдом не дійшли руки зачинити щільно, лупились об розбухлий одвірок. Один раз, другий раз, третій раз, четвертий. Це були єдині звуки. Лиш вони – і більш нічого. Пес припинив гавкати, принаймні поки що, а бензопила припинила ревіти. Навіть у гагари, здавалося, настала перерва на каву.

Образ озерної гагари, що попиває каву, мабуть, паралельно плаваючи в кулері з водою й базікаючи з іншими пані гагарами, спричинив у Джессі в горлі порохнявий крекіт. У менш неприємних умовах цей звук можна було б назвати смішком. Він розвіяв рештки паніки, і хоч вона все одно залишалася переляканою, проте зараз була в змозі керувати своїми думками й діями. Також він залишив на язику гидуватий металевий присмак.

«Це адреналін, дівулю, чи які там ще секреції залоз випускає тіло, коли пускаєш пазурі й починаєш дертися по стінах. Якщо тебе хто колись запитає, що таке паніка, тепер знаєш, що відповісти: емоційна біла пляма, від якої почуваєшся так, наче насмокталася пригоршні монет».

Руки гули, а пощипування нарешті дісталось і пальців. Джессі кілька разів розтулила й стулила долоні, щоразу здригаючись. Вона почула слабкий брязкіт кайданок об стовпчики ліжка й на секунду замислилася, чи вони з Джералдом не подуріли. Зараз однозначно здавалося саме так, хоча вона не сумнівалася, що кожного дня по всьому світу тисячі людей грають у схожі ігри. Вона якось читала, що є сексуально розкуті людиська, які навіть підвішуються в себе в шафах і дрочать, доки постачання крові в мізки повільно скорочується до нуля. Така новина лише посилила її віру в те, що для чоловіків пеніс не стільки дар, скільки прокляття.

Але якщо це дійсно була лише гра (лиш вона – і більш нічого), чому Джералд раптом відчув потребу купити справжні наручники? Вельми цікаве запитання, чи не так?

«Можливо, але мені здається, воно не настільки важливе саме зараз. Джессі, ти так не думаєш?» – озвалася зсередини голови Рут Нірі. Дійсно неймовірно, у скількох напрямках одночасно може працювати людський мозок. На одному з них Джессі раптом почала загадуватися, що ж сталося з Рут, яку вона востаннє бачила десять років тому. Уже три роки, як вона не отримувала від неї жодної вістки. Останньою була листівка з молодим чоловіком в ошатному оксамитовому костюмі червоного кольору з брижами на шиї. Рот у чоловіка був розтулений, і звідти з певним натяком висолоплювався язик. «ОДНОГО ДНЯ МІЙ ПРИНЦ ЛИЗНЕ»[14], – повідомляла листівка. «Нью-ейджівський дотеп», – пригадала свою тодішню думку Джессі. У вікторіанців був Ентоні Троллоп, у втраченого покоління Г. Л. Менкен, а нам залишилися непристойні вітальні листівки та хохми на наліпках на бампери: «ЯКЩО ЧЕСНО, Я РЕАЛЬНИЙ ХАЗЯЇН ДОРОГИ».

На листівці була затерта марка з Аризони, а також було написано, що Рут приєдналася до лесбійської комуни. Джессі ця новина не сильно здивувала. Вона навіть посмакувала думку, що її давня подруга, яка могла і страшенно дратувати, і навіювати неочікувані й меланхолійні приємності (іноді одночасно), нарешті знайшла на величезній ігровій дошці життя комірку, висвердлену так, щоб туди входив її неоковирної форми гачок.

Джессі поклала листівку від Рут у верхню ліву шухляду свого столу, де тримала різну мішанину кореспонденції, на яку, найпевніше, не відповідатиме, і тоді вона востаннє до сьогодні думала про свою стару сусідку – Рут Нірі, яка жадала мати якусь «гарлідевідсонівську» махину, але так і не спромоглась опанувати механічну коробку передач, навіть на старому й покірному «форді-пінто» Джессі. Рут, яка навіть на четвертому році навчання часто губилася в кампусі Нью-Гемпширського університету. Рут, яка завжди плакала, коли забувала про щось на плиті і воно згорало начорно. Останнє траплялося настільки часто, що диво, як вона не спалила їхню кімнату – чи й увесь гуртожиток. Наскільки ж химерно, що той прямолінійний і впевнений голос у Джессі в голові виявився Рут.

Пес знову розгавкався. Він не наблизився, проте й не віддалився. Його власник точно не полює на птахів. Жоден мисливець не витримав би з таким рявкітливим цуцом. І якщо пес зі своїм господарем просто вийшли на денну прогулянку, як же так, що те валування долинає з одного й того ж місця протягом останніх хвилин п’яти?

«Бо ти тоді не помилилася, – прошепотів розум. – Нема господаря». Цей голос не належав ні Рут, ні Господиньці Берлінґейм і точно не був голосом, який Джессі вважала власним (яким би він не був). Цей дуже молодий і дуже наляканий. А ще, як і голос Рут, дивним чином знайомий. «Це просто бродячий пес, він тут один. Він тобі не допоможе, Джессі. Не допоможе нам».

Проте це, мабуть, надто похмура оцінка ситуації. Зрештою, Джессі ж не знає, чи собака бродячий, правда? Точно це невідомо. А доки це не стане відомо точно, вона відмовляється в це вірити.

– Не подобається – подайте на мене в суд, – тихо прохрипіла вона.

Разом із тим залишалося питання Джералда. Через паніку й подальший біль це якось вилетіло їй з голови.

– Джералде? – голос звучав сухо, ніби не тут. Джессі прокашлялася й спробувала знову: – Джералде!

Нічого. Нуль. Взагалі жодної реакції.

«Але це не означає, що він помер, тому візьми себе в руки, жінко, і тримайся міцно».

Джессі й тримала себе в руках, дякую, дуже дякую, і не мала ані найменшого наміру послаблювати цю хватку. І все одно вона почувала глибоку тривогу, що розросталася в грудях, схожа на якусь жахливу тугу за домом. Відсутність реакції Джералда не означає, що він помер, правда, проте це означає, що він непритомний, і це як мінімум.

«А скоріш за все, мертвий, – додала Рут Нірі. – Не хочеться, Джесс, пересирати тобі малину, серйозно, але ж ти не чуєш його дихання, правда? Ну тобто зазвичай, якщо людина знепритомніла, можна почути, як вона дихає. Вони ще так голосно сопуть і слиняться, правда ж?»

– А мені, блядь, звідки знати? – промовила Джессі, але це було по-дурному. Їй є звідки знати, бо більшу частину шкільних років вона з захопленням волонтерила в лікарні, і там швидко звикаєш до того, які звуки видають мертві: жодних. Рут знала все про час, який Джессі провела в Портлендській міській лікарні, – роки, які Джессі сама іноді називала «судновими», – але цей голос відав би про це, навіть якби Рут і не знала, бо це не голос Рут, а голос Джессі. Їй доводилося постійно нагадувати це собі, бо голос дивним чином постійно здавався окремішнім.

«Як ті, які ти вже раніше чула, – пробурмотів молодий голос. – Ті, які ти чула після темного дня».

Але Джессі не хотілося про це думати. Узагалі ніколи не хотілося. Хіба в неї й без того проблем не задосить?

Проте голос Рут має рацію: непритомні люди – особливо ті, що втратили свідомість через добрячий гепак у довбешку, – зазвичай дійсно похропують. Що означає…

– Мабуть, він таки мертвий, – сухо промовила Джессі. – Ага, так.

Вона схилилася ліворуч, рухаючись обережно, зважаючи на м’язи, які боляче спазмували в основі шиї з того боку. Не встигла Джессі витягнути на максимум ланцюг, що тримав правий зап’ясток, як побачила огрядну рожеву руку й половину долоні – останні два пальці, якщо точніше. То була правиця. Джессі це одразу зрозуміла, бо на пальці не було обручки. Вона розгледіла білі серпики нігтів. Джералд завжди дуже пишався своїми нігтями. Вона ніколи не усвідомлювала, наскільки пишався, аж дотепер. Смішно, як іноді мало помічаєш. Як мало помічаєш, навіть коли вже думаєш, що бачила все.

«Мабуть, так, але я тобі от що скажу, золотко: наразі жалюзі можеш опустити, бо мені більш дивитися не хочеться». Зовсім не хочеться. Проте відмовитися дивитися – розкіш, яку Джессі, принаймні наразі, не може собі дозволити.

Продовжуючи рухатись із надмірною обережністю, леліючи шию й плече, Джессі відсунулася ліворуч настільки, наскільки дозволяли наручники. Не надто багато – максимум ще два-три дюйми, – проте це розширило кут зору так, що вона змогла побачити Джералдове передпліччя, частину правого плеча й частинку голови. Не була певна щодо останнього, проте їй здалося, що краї його рідкого волосся зрошені краплинами крові. Джессі припускала, що це може бути гра уяви. Сподівалася.

– Джералде? – прошепотіла вона. – Джералде, ти мене чуєш? Прошу, скажи, що чуєш.

Жодної відповіді. Жодних рухів. Джессі знову відчула ту глибоку тугу, як вона переповнюється й переповнюється, ніби кровоточива рана.

– Джералде? – знов прошепотіла вона.

«Ну от чого ти шепочеш? Він мертвий. Чоловік, що якось здивував тебе поїздкою на вихідні на Арубу – на Арубу, Господи Боже, – і якось усю новорічну вечірку носив твої туфлі з алігатора на вухах, помер. То якого чорта ти щось там шепчеш?»

– Джералде! – Цього разу вона прокричала його ім’я. – Джералде, вставай!

Звук власних криків ледь не спричинив ще один напад паніки й конвульсій, і найстрашніше не те, що Джералд зовсім не рухався й не реагував, а усвідомлення того, що паніка досі тут, досі просто тут, невгамовно кружляє навколо її розуму, терпляче, ніби хижак, який ходить колами біля слабкого багаття жінки, що якось загубила своїх друзів і заблукала в глибокій темній гущавині лісу.

«Не заблукала, – промовила Господинька Берлінґейм, але Джессі не довіряла тому голосу. Стійкість, яка в ньому вчувається, фіктивна, а раціональність – лише фасад, що може облущитися, наче фарба. – Ти чудово знаєш, де ти».

Так, знає. Вона на кінці звивистого розбитого путівця, що відколюється від Бей-лейн за дві милі на схід звідси. Путівець той – просіка, встелена опалим червоним і жовтим листям, яким вони з Джералдом проїхали, і те листя безмовно свідчило, що цей відросток, який веде до бухти Нотч на Кашвакамаку, за останні три тижні, відколи почало жовтіти й опадати листя, або зовсім не використовували, або вельми мало. Цей кінець озера був майже виключно місциною для літніх відвідувачів, і наскільки Джессі могла судити, тим відростком узагалі могло не їздити жодне авто ще з Дня праці[15]. До шосе 117, де вже є доми, у яких люди живуть цілий рік, миль п’ять, спочатку по відростку, а тоді вздовж Бей-лейн.

«Я тут одна, мій чоловік лежить мертвий на підлозі, а я прикута до ліжка. Я можу кричати хоч до посиніння, і це нічого не дасть, бо ніхто не почує. Мабуть, найближче до мене той із бензопилою, та й він мінімум миль за чотири. Він, цілком можливо, навіть на іншому боці озера. Собака може мене почути, але він майже точно бродячий. Джералд мертвий, і це прикро (якщо я винна, то я не хотіла його вбивати), але принаймні для нього все минуло швидко. Для мене ж нічого швидко не буде. Якщо в Портленді ніхто не почне за нас турбуватися, а реальної причини для цього, принаймні якийсь час, нема…»

Їй не варто так думати, ці думки притягують паніку. Якщо вона не витягне розум з цього тупика, то скоро зазирне паніці просто в дурні, перелякані очі. Ні, їй зовсім не можна так думати. Але найгірша херь у тому, що коли вже починаєш, то зупинитися дуже важко.

«Але, можливо, саме на це ти й заслуговуєш, – зненацька озвався загрозливий шалений голос Господиньки Берлінґейм. – Можливо. Бо це ти його вбила, Джессі. Можеш не обманювати себе, я не дозволю. Я знаю, що він був не в настільки добрій формі, і розумію, що все одно рано чи пізно це сталося б – серцевий напад на роботі або якогось вечора в дорозі додому, цигарка в руці, він намагається запалити, а тут позаду сигналить величезна десятиколісна фура, щоб забрався на праву смугу й дав дорогу. Але ж ти не могла чекати на рано чи пізно, правда? Ти не могла, гарненька дівчинка Джессі, донька Тома Мейгута. Не могла просто так полежати собі й дати йому спустити своє молочко, правда ж? Дівчинка з обкладинки “Космо”, Джессі Берлінґейм, каже: “Жоден чоловік мене не сковуватиме”. Мусила ж ти вгатити його по яйцях і череву, правда? І саме тоді, коли його термостат давно перетнув червону лінію. Не будемо товкти воду в ступі, дорогенька: ти його вбила. Тож, мабуть, заслуговуєш лежати тут прикутою до ліжка. Мабуть…»

– Ой, яка ж це хуйня, – промовила Джессі. Неймовірним полегшенням було почути, як той інший голос – голос Рут – долинає з її ж рота. Іноді вона (ну… мабуть, «часто» буде правдивіше) ненавиділа Господиньчин голос. Ненавиділа й боялася. Часто він бував дурнуватим і непостійним, однозначно, але також бував і сильним, якому важко заперечити.

Господинька завжди була напоготові, щоб запевнити, що Джессі купила неправильну сукню або вибрала неправильний кейтеринг для серпневої вечірки, яку Джералд щороку організовував для партнерів фірми та їхніх дружин (от тільки насправді це Джессі все організовувала, а Джералд просто хитався собі між гостей, примовляв «ой, та шо ви» і приймав усі лаври). Господинька – та, хто завжди наполягає, що фунтів зо п’ять було б добре скинути. Той голос не втихомирився б, навіть якби в неї ребра під шкірою прозирали. «Не зважай на ребра! – кричав він з інтонацією лицемірного жаху. – Ти на цицьки свої краще подивися, баберо! І якщо тобі їх мало, щоб проблюватися, то можеш ще ляхами помилуватися!»

– Яка ж хуйня, – повторила Джессі, намагаючись зробити так, щоб голос звучав ще міцніше, але тепер почула в ньому дрібненький трепет, а це зле. Дуже зле. – Він знав, що я не жартую… він знав. То хто тут винен?

Та чи дійсно це правда? Певним чином так: Джессі розгледіла, як Джералд вирішує відкинути те, що побачив у неї на обличчі й почув у голосі, бо це зіпсувало б гру. Але іншим чином – набагато фундаментальнішим чином – вона знала, що це зовсім не так, бо протягом останніх десяти-дванадцяти років їхнього спільного життя Джералд майже ніколи не сприймав її серйозно. Він, по суті, побудував собі ще одну кар’єру з ігнорування її слів, якщо вони не стосувалися їжі чи місць, де вони вдвох мають бути о тій і тій годині такого й такого вечора (тому не забудь, Джералде). Іншим винятком із загального Правила Вуха були неприязні коментарі про його вагу чи випивку. Джералд чув її репліки на ці теми, і йому це не подобалося, проте від них можна було відмахнутися як від частини мітичного природного порядку: риби плавають, птахи літають, жінки пиляють.

То чого ж саме Джессі очікувала від цього чоловіка? Щоб він сказав: «Так, кохана, я зараз же тебе відпущу, і, між іншим, дякую, що підвищуєш мою самосвідомість»?

Так. Вона підозрювала, що наївна частина її, якась недоторкана й простодушна дівчинка всередині, очікувала саме цього.

Бензопила, яка вже знову якийсь час гарчала й ревла, раптом змовкла. Замовкли, принаймні тимчасово, собака, гагара і навіть вітер, і ця тиша стала такою відчутною, такою густою, наче десятирічна пилюка в порожньому домі. Не чулося жодних автомобілів чи вантажівок, навіть десь іздалеку. І голос, що заговорив, належав лише їй. «О Господи, – сказав він. – О Боже, я тут сама. Я тут сама».