Читать книгу Джералдова гра - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 7

Цього разу в темряві за повіками Джессі уявила не власне тіло, а всю цю спальню. Звісно, сама Джессі – головна окраса кімнати, Боже, так, Джессі Мейгут Берлінґейм, ще без хвостика сорок, досі порівняно струнка зі зростом п’ять і сім та вагою сто двадцять п’ять фунтів, сірі очі, каштаново-рудувате волосся (вона приховувала сивину, що почала пробиватися п’ять років тому, глянцевою фарбою і була певна, що Джералд цього не помітив). Джессі Мейгут Берлінґейм, яка втрапила в цю халепу, так і не розуміючи до кінця, як і чому. Джессі Мейгут Берлінґейм, тепер, очевидно, вдова Джералда, досі мати нікого, ще й прикута до цього довбаного ліжка двома парами поліційних кайданок.

Джессі змусила уяву наблизити останній образ. Між заплющеними очима збурилася зморшка зосередження.

Загалом чотири наручники, розділені попарно шістьма дюймами сталевого ланцюга в гумовому рукаві, у кожного на стопорній планці вибито Ч-17 – серійний номер, припустила Джессі. Вона пригадала, як Джералд, ще коли гра була якоюсь новизною, розповідав, що в кожного наручника є зубчастий натяжний механізм, завдяки якому їхній розмір можна регулювати. Також можна скоротити ланцюги, щоб зап’ястки в’язня були болюче зведені докупи, але Джералд дав їй максимальну довжину ланцюга.

«А чому би, блядь, і ні, – подумала тепер Джессі. – Зрештою, це ж лише гра… правда, Джералде?» Проте тепер їй згадалося одне з попередніх запитань, і вона знову замислилася, чи для Джералда то справді була просто гра.

«Що таке жінка? – з глибокої темряви всередині неї прошепотів інший голос – голос НЛО. – Непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди».

«Іди геть, – подумала Джессі. – Іди геть, з тебе нема толку».

Але голос НЛО наказу не підкорився. «Навіщо жінці і рот, і пизда? – запитав він натомість. – Щоб сцяти й стогнати одночасно. Ще якісь запитання, маленька леді?»

Ні. Зважаючи на тривожно сюрреалістичну природу відповідей, інших запитань у неї не було. Джессі прокрутила руки всередині кайданок. Тонка шкіра на зап’ястках потерлася об сталь, від чого Джессі скривилася, але біль був незначний, і рука обернулася досить легко. Джералд, може, і думає, що єдина суть життя жінки – непотрібним шматком м’яса теліпатися навколо пизди, але він не затягнув наручників настільки, щоб було боляче. Звісно, на таке Джессі й раніше не погодилася б (чи принаймні так вона себе переконує, а жодному з внутрішніх голосів бракує зухвальства суперечити). І все одно браслети надто тісні, щоб із них вибратися.

Та чи справді?

Задля експерименту Джессі смикнула рукою. Наручник поповз угору зап’ястком, а тоді сталь міцно вперлася в місце стику кістки і хряща, де зап’ястки заплутаним чудернацьким чином єднаються з долонями.

Вона смикнула сильніше. Цього разу біль був набагато відчутніший. Джессі раптом пригадала, як тато захряснув водійські дверцята їхнього старого універсала «Кантрі Скваєр» і прищемив Медді ліву долоню, бо не знав, що вона чомусь вирішила вийти саме через ті дверцята. Як же ж вона верещала! Від удару зламалася якась кістка – назву Джессі не пригадувала, зате пам’ятала, як Медді гордо показувала свіжий гіпс і примовляла: «А ще в мене розірване тильне сухожилля». Це здалося Джессі й Віллові смішним, оскільки всі знають, що тилом люди іноді називають задницю. Вони сміялися, більше від несподіванки, ніж із презирства, але Медді все одно пішла розлючена, потемнівши обличчям, як та хмара, розповідати все мамі.

«Тильне сухожилля, – подумала Джессі, свідомо тягнучи сильніше, попри дедалі сильніший біль. – Тильне сухожилля і променево-ліктьове щось-там-ще. Неважливо. Якщо ти можеш вислизнути з цих наручників, краще так і зроби, а вже тим, щоб Хитуна-Бовтуна докупи зібрать, нехай потім якийсь лікар переймається».

Джессі повільно й рівномірно посилювала тиск, стараючись, щоб руку вдалося витягнути. Якби ж вони розширилися бодай трішки – чверті дюйма мало б вистачити, а половини й поготів, – вона дістала б наймасивніші виступи кісток і залишилося б розібратися з еластичнішою тканиною. Принаймні так Джессі сподівалася. У великих пальцях, звісно, також є кістки, але про них вона турбуватиметься, лише коли і якщо прийде для цього час.

Джессі потягла вниз іще сильніше, щирячи зуби в гримасі болю й зусиль. Невеликими білими дугами випнулися м’язи плечей. На бровах, щоках, навіть на підносовому жолобку виступили краплі поту. Вона висунула язик і облизала під носом, навіть не усвідомлюючи цього.

Боліло сильно, але зупинитися змусив не біль. До цього спричинилося просте усвідомлення, що вона вже максимально витягнула м’язи і це не посунуло наручники ані на йоту. Слабка надія просто вислизнути рукою затріпотіла й згасла.

«Ти впевнена, що тягнула настільки сильно, наскільки могла? Або сама собі підбріхуєш, бо дуже болить?»

– Ні, – промовила Джессі, так і не розплющуючи очей. – Я тягнула так сильно, як могла. Правда.

Але той інший голос залишився, радше коротким проблиском, ніж звуком: щось наче бульбашка зі знаком питання в коміксі.

На шкірі зап’ястків, де втиснулася сталь, – під підвищенням великого пальця, на тильному боці долоні та понад тонким блакитним мереживом вен нижче – залишилися глибокі білі рівчаки. Зап’ястки й далі болюче пульсували, хоча Джессі припинила тягти наручники долонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі стовпців узголів’я.

– Ох, бляха-муха, – промовила вона тремтячим нерівним голосом. – Ну й ситуйовина.

Та чи дійсно вона тягнула так сильно, як могла? Чи справді?

«Це неважливо, – подумала Джессі, піднімаючи очі на мерехтливе відбиття сонячного світла на стелі. – Це не відіграє ролі, і я поясню чому: якщо мені вдасться потягти сильніше, те, що сталося з лівим зап’ястком Медді, буде з моїми обома: кістки зламаються, тильні сухожилля тріснуть, ніби канцелярські гумки, а променево-ліктьові штуки-дрюки розірвуться, наче глиняні голуби в тирі. Єдине, що зміниться, – це те, що я лежатиму тут не просто прикута й спрагла, а прикута, спрагла, з парою зламаних зап’ястків. А ще вони розпухнуть. Ось що я думаю: Джералд помер ще до того, як зміг залізти в сідло, але в результаті я все одно добряче виїбана».

Добре. Які ще є варіанти?

«Жодних», – хирявим тоном промовила Господинька Берлінґейм, наче жінка, що стоїть на відстані однієї сльози від повної істерики.

Джессі чекала, чи не висловить свою думку інший голос – голос Рут. Не висловив. Цілком можливо, Рут плаває десь в офісному кулері з рештою гагар. У будь-якому разі, через це мовчання Джессі мусить дати собі раду сама.

«Що ж, тоді давай, – подумала вона. – Що робитимеш із наручниками тепер, коли переконалася, що просто вислизнути з них неможливо? Що ти можеш зробити?»

«У кожній парі по два наручники, – несміливо озвався той молодий голос, імені якого Джессі поки не знала. – Ти спробувала вислизнути з тих, у яких закуті руки, і це не подіяло… а інші? Ті, що прикуті до ліжка? Про них не думала?»

Джессі втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию так, щоб можна було роздивитись узголів’я зі стовпчиками. Вона майже не звернула уваги на те, що розглядає їх догори дриґом. Ліжко було меншим, ніж «королівське» чи «королевине», хоча істотно більшим, ніж «близнюче»[20]. Воно мало якесь хвацьке ім’я – мабуть, «придворно-блазнівське» чи «старшо-фрейлінське», – проте з віком Джессі ставало дедалі важче пам’ятати такі речі. Вона не знала, чи це можна назвати здоровим глуздом, чи радше наближенням старості. У будь-якому разі, ліжко, на якому вона зараз опинилася, було ідеального розміру для траху, але трішки замалим, щоб їм обом було зручно на ньому заночувати.

Для неї з Джералдом це не було недоліком, оскільки протягом останніх п’яти років що тут, що в будинку в Портленді вони спали в окремих кімнатах. Це Джессі так вирішила, не він. Її втомив Джералдів храп, який щороку потроху гіршав. У рідкісних випадках, коли в них тут ночували гості, вони з Джералдом спали разом – незручно – у цій кімнаті, проте здебільшого в цьому ліжку вони лише займалися сексом. І його храп був не першою причиною, чому Джессі вирішила перейти на окреме ложе. Ця причина була найдипломатичнішою. Справжня ж стосувалася нюху. Джессі спершу незлюбила, а згодом і зовсім згидилася від аромату нічного поту свого чоловіка. Навіть якщо він приймав душ одразу перед тим, як залізти в ліжко, кислий дух скотчу починав долинати з його пор уже о другій ночі.

До цього року шаблон поведінки був такий: дедалі формальніший секс, за ним – період дрімоти (що насправді був її улюбленою частиною всього цього), після чого Джералд приймав душ і йшов в іншу кімнату спати. Проте з березня відбулися зміни. Шарфи й наручники – особливо останнє – виснажували Джералда так, як не виснажував простий місіонерський секс, і він часто глибоко засинав поруч із нею, плече до плеча. Джессі це не турбувало. Більшість із цих оказій траплялися вдень, а тоді Джералд пахнув звичайним потом, а не слабким скотчем з водою. Тоді він і не сильно хропів, якщо подумати.

«Але всі ті акти – денні перепихони з шарфами й наручниками – були в домі в Портленді, – подумала Джессі. – Тут ми проводили більшу частину липня й трішки серпня, а коли й траплявся в нас тут секс – нечасто, але бувало, – то це була стара добра коїтальна трапеза, проста, як картопляне пюре з тушкованим м’ясом: Тарзан зверху, Джейн знизу. До сьогодні ми ніколи не грали в гру тут. Цікаво, чому так?»

Мабуть, через вікна, що були надто високі й надто дивної форми для штор. Їм так і не дійшли руки замінити прозоре скло на дзеркальне, хоча Джералд постійно торочив про це, аж доки не… ну…

«Аж до сьогодні, – завершила Господинька, і Джессі була вдячна їй за тактовність. – Маєш рацію, мабуть, то саме через вікна, принаймні здебільшого. Йому б не хотілося, щоб Фред Лаґлан чи Джеймі Брукс мимохідь заїхали до нього запитати, чи не хоче Джералд закатати з дев’ять лунок, і побачили, як він шпекає місіс Берлінґейм, чомусь прикуту до стовпчиків ліжка парою “кріґів”. Чутка про такі речі розійшлася б, мабуть, швидко. Думаю, Фред і Джеймі – хлопці хороші…»

«А як на мене – парочка обриганів середнього віку», – невдоволено висловилася Рут.

«…але вони звичайні люди, і для них така історія була б надто цікава, щоб про неї мовчати. І ще…»

Джессі не дала договорити. Це була не та думка, яку вона хотіла б почути приємним, але безнадійно святенницьким голосом Господиньки.

Можливо, Джералд ніколи не пропонував їй зіграти в гру тут, тому що боявся, що з-за тераси раптом вигулькне божевільний джокер. Який джокер? «Ну, – подумала вона, – скажімо так, можливо, якась частина Джералда була справді переконана, що жінка – лише непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди… але якась інша частина, що її можна назвати “Джералдова краща сторона”, за браком кращого терміна, знала інше. І та частина могла боятися, що все вийде з-під контролю. Зрештою, хіба не саме це й трапилося?»

З цією думкою сперечатися було важко. Якщо ця ситуація не є визначенням виразу «вийшло з-під контролю», Джессі не знала, як іще його можна проілюструвати.

Вона відчула мить задумливого суму і змусила себе відкинути бажання подивитися туди, де лежить Джералд. Вона не знала, чи відчуває скорботу за померлим чоловіком, але знала, що якщо таки відчуває її, то зараз не час із цим розбиратися. І все одно було приємно пригадати щось хороше про чоловіка, з яким вона провела стільки років, і спогад про те, як іноді він після сексу засинав біля неї, був хороший. Їй не подобалися шарфи і зрештою остогидли наручники, але вона любила дивитися, як він засинає, як розгладжуються лінії на його великому рожевому обличчі.

І, певним чином, зараз він спить біля неї… чи не так?

Від цієї думки в Джессі проступили сироти навіть на шкірі стегон, де лежав дедалі вужчий клаптик сонячного світла. Вона відсунула цю думку – принаймні спробувала – і продовжила вивчати узголів’я ліжка.

Стовпці були розташовані не на самому краю, а ближче до центру, від чого руки були розведені, але не занадто, особливо зважаючи на приблизно шість дюймів вільного простору, що надавали ланцюги. Між стовпцями було чотири горизонтальні дошки. Вони також були махагонієві, з різьбленням простих, але приємних хвилястих форм. Джералд якось запропонував, щоб на центральній дошці вирізьбили їхні ініціали (сказав, що знає якогось чоловіка в Ташмор-Ґлені, який з радістю приїде сюди й виконає цю роботу), але Джессі накрила цю ідею мокрим рядном. Це їй здавалось одночасно показною і химерно дитячою затією, ніби вони парочка закоханих підлітків-максималістів, що вирізають сердечка в себе на партах.

Полиця була розташована над найвищою дошкою, саме на такій висоті, щоб людина, якщо сидить, не билася головою. На полиці була Джералдова склянка води, кілька книжок у м’яких палітурках, залишених тут ще з літа, а з її боку – невелика купка косметики. Вона також залишилася тут із минулого літа, і Джессі припускала, що там уже давно все висохло. Також дуже прикро: ніщо не здатне розвеселити прикуту кайданками жінку настільки успішно, як рум’яна «Кантрі Морнінґ Роуз». Так у всіх жіночих журналах пишуть.

Джессі повільно піднесла руки, тримаючи їх під невеликим кутом, щоб кулаками не наштовхнутися на нижній бік полиці. Вона тримала голову закинутою, щоб бачити, що відбувається на іншому кінці ланцюгів. Інші браслети були пристебнуті навколо стовпців між другою і третьою дошками. Коли вона підняла кулаки, ніби лежачи виважувала невидиму штангу, наручники посунулися по стовпці, доки не досягли наступної дошки вгорі. Якщо Джессі вдасться вибити ту дошку, а тоді наступну, то вона зможе просто зняти наручники зі стовпців. Вуаля.

«Напевно, це надто добре, щоб бути правдою, мала, і надто просто, щоб бути правдою, але все одно можеш спробувати. Якщо не вийде, хоч якось уб’єш час».

Джессі обхопила різьблену горизонтальну дошку, що наразі перешкоджала висхідному пересуванню наручників, зачеплених на стовпцях. Глибоко вдихнула, стиснула і смикнула. Одного різкого руху вистачило, щоб зрозуміти, що цей шлях також заблоковано. То було наче витягувати стяжний прогонич із цементної стіни. Вона не відчула навіть міліметрового руху.

«Я можу хоч десять років смикати ту хріновину і навіть трішки не зрушу її, не кажучи вже про те, щоб відірвати від стовпців», – подумала Джессі й опустила руки до попередньої звислої на кайданках позиції над ліжком. З рота вирвався відчайдушний короткий крик. Їй він здався карканням спраглої ворони.

– Що я робитиму? – запитала вона в мерехтіння на стелі й нарешті пустила розпачливі сльози переляку. – Просто якого дідька я робитиму?

Ніби даючи відповідь на її запитання, знову загавкав собака, і цього разу він був так близько, що Джессі аж вереснула зі страху. Узагалі, судячи зі звуку, тварина стояла одразу під східним вікном, на під’їзній доріжці.