Читать книгу Протистояння. Том 2 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 3

Він чвалав довгим підйомом, хитаючись і ляскаючи підошвами. Спека тушкувала його шлунок, сонце пекло мозок. Над трасою висів мерехтливий серпанок жару. Колись його звали Дональдом Мервіном Елбертом, та тепер він Чувак-Сміттєбак і буде ним до скону. Уже в цілковито новій подобі він подивився на оспіване легендами Місто – Сібола, Сім-в-одному.[12]

Скільки він уже подорожував? Скільки часу минуло відтоді, як він востаннє бачив Пацана? Може, Бог знає, та не Чувак-Сміттєбак. Минули дні. Ночі. О, ночі він пам’ятав!

Він стояв, розгойдуючись у лахмітті, й дивився вниз, на Сіболу, на Місто Обітоване, на Місто Мрій. Він перетворився на руїну. Зап’ясток, який він зламав, коли зіскочив з драбини, прикрученої до цистерни «Чірі ойл», зрісся неправильно і наразі був гротесковою ґулею, замотаною в брудний, розтріпаний еластичний бинт. Сухожилля на пальцях тієї руки напнулися, задерши фаланги й перетворивши кисть на покручену клешню, як у Квазімодо. Ліва рука від ліктя до плеча стала місивом шрамів, що лишилися від опіків. Вона вже не смерділа й не гноїлась, однак нова плоть була рожевою та безволосою, як шкіра в дешевої ляльки. Вишкірене, божевільне та обпечене обличчя лущилося, щетинилося неохайною бородою і було поцятковане струпами – коли він їхав велосипедом, переднє колесо попрощалося з рамою, і Сміттєбак зарив носом. На ньому висіла блакитна сорочка від «Дж. К. Пенні», вкрита колами поту, і брудні вельветові штани. Рюкзак, який ще зовсім недавно був зовсім новим, уже набрався у свого власника: одна лямка відірвалася, і Сміттєбак зав’язав її як зумів, тож тепер сумка висіла на його спині, покосившись, наче віконниця на будинку з привидами. Він посірів від пилу, а в його складки набився пустельний пісок. На ногах Сміттєбака були перемотані шпагатом кеди, і з них здіймалися його подерті, обвіяні піском гомілки – про шкарпетки він не подбав.

Сміттєбак витріщив очі на далеке місто, що розкинулося в низовині. Він звернув обличчя до дикого, свинцевого неба, до сонця, що палало вгорі та вкривало його пекельним жаром. Закричав. То був переможний крик первісної людини, дуже подібний до того, який видала Сьюзен Стерн, коли розколола череп кролика Роджера прикладом його ж власного дробовика.

Він почав переможно витанцьовувати, шаркаючи розпеченим, блискучим асфальтом траси 15, пустельний сироко[13] овівав магістраль своїми піщаними поривами, а блакитні гірські піки Перенеґетського та Плямистого хребтів байдуже вгризалися іклами в сліпуче небо – так само, як робили вже не одне тисячоліття. По інший бік дороги стояли «лінкольн континенталь» і «ті-бьорд»: автівки були майже поховані під піском, і пасажири, що виднілися за склом, перетворилися на мумії. Попереду, з боку Сміттєбака, лежав перекинутий пікап, та з піску виступали лише колеса й днище.

Він танцював. Він вимахував ногами в подертих, бугристих кедах, виписуючи на дорозі щось на кшталт п’яного горнпайпу.[14] Лопотів подертий хвіст його сорочки. Фляжка дзенькала об рюкзак. Рожеві й гладенькі шрами від опіків виблискували на сонці, мов сире м’ясо. На скронях набрякли завитки вен. Вже з тиждень він смажився на сковорідці Господній, – пройшов південно-західною частиною Юти, зачепив кінчик Аризони та потрапив до Невади – тож тепер був скаженим, як Божевільний Капелюшник.

Танець він супроводжував монотонним співом, повторюючи одні й ті самі слова під мелодію, яка була популярною, коли він сидів у Терр-От – пісня звалася «До нічного клубу», і записав її чорношкірий гурт «Тавер оф павер».[15] Однак слова він змінив.

– Сібола-ла, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц! – наспівував Сміттєбак. – Сібола-ла, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!

Він підскакував на кожному «диц!», допоки від спеки все не попливло, безживно-яскраве небо не посіріло і напівпритомний Сміттєбак упав на дорогу. Перевантажене серце навіжено стугоніло в сухих грудях. Зібравши залишки сил, він переповз через пікап, белькочучи й шкірячись сам до себе, та заліг у його тіні. Він тремтів на спеці й відсапувався.

– Сібола! – прокаркав він. – Тиц-тидиц-тидиц!

Клешнею він намацав на спині фляжку, зняв її, потрусив. Вона була майже порожньою. Та байдуже. Він вип’є все до останньої краплі й лежатиме тут, доки сонце не сяде, а тоді рушить трасою до Сіболи, оспіваного легендами Міста, Сім-в-одному. Сьогодні він нап’ється з облицьованих золотом фонтанів, у яких завжди дзюркоче вода. Та лише тоді, як сяде вбивче сонце. Бог – найбільший у Всесвіті світляк. Колись давно хлопчик на ім’я Дональд Мервін Елберт спалив пенсійний чек бабці Семпл. А ще спопелив методистську церкву в Повтенвіллі, і якщо в цій оболонці й лишилося бодай щось від Дональда Мервіна Елберта, воно згоріло разом із цистернами в Ґері, штат Індіана. Їх було з дюжину, і вони повибухали, як стрічка петард. От і відзначив День незалежності. Усе як годиться. І після тої небаченої пожежі вцілів лише Чувак-Сміттєбак: лівиця перетворилася на рагу з хрусткою скоринкою, а в його нутрі горіло полум’я, яке ніколи не згасне… принаймні доти, доки його тіло не зотліє на чорний попіл.

І сьогодні він нап’ється вод Сіболи, так, і смакуватимуть вони, як вино.

Він перекинув фляжку, і кадик застрибав, коли залишки теплої, як сеча, води, покотилися до його шлунку. Коли фляга спорожніла, він пожбурив її до пустелі. На лобі росою виступив піт. Він лежав і солодко тремтів од водних судом.

– Сібола! – шепотів він. – Сібола! Я йду! Я йду! Зроблю все, що попросиш! Хочеш – життя віддам! За тебе! За тебе! Тиц, ти-диц, ти-диц!

Тепер, коли спрага трохи втамувалася, на Сміттєбака накотила дрімота. Він уже майже заснув, коли з підвалу його розуму виринула полярна думка, подібна до леза крижаного кинджала.

«Що коли ти бачив не Сіболу, а міраж?»

– Ні, – промимрив він. – Ні, ні-ні.

Та просте заперечення ту думку не вгамувало. Лезо штрикало й крутилося, не підпускаючи сон. Що, коли він випив усю свою воду на честь міражу? По-своєму він усвідомлював те, що з мозком у нього не все гаразд, і божевільні доволі часто отак себе дурили. Якщо то міраж, він помре тут, у пустелі, і канюки влаштують собі бенкет.

Кінець кінцем він не витримав цієї жаскої непевності, ледь-ледь підвівся й почвалав назад до дороги, змагаючись із млістю й нудотою, що хвилями накочували на нього й щомиті могли звалити з ніг. На вершині підйому він кинув нетерплячий погляд униз, на широке плато, поцятковане юкою, перекотиполем і диявольською мантильєю. Видих застряг у Сміттєбака в горлянці, а тоді розмотався в зітхання, немов обривок тканини на кілку.

Вона була там!

Сібола – оспівана в легендах твердиня. Шукали тисячі, а знайшов одинак – він, Чувак-Сміттєбак!

Воно лежало там, у глибинах пустелі, оточене блакитними горами, та й саме блакитне від серпанку вдалечині. Його вежі й вулиці виблискували на сонці. Там росли пальмові дерева… він бачив ті пальми… і рух у його нутрі… і води!

– О, Сібола… – пробурмотів він і подибав назад, у затінок пікапа.

Воно було далі, ніж здавалося, – він це знав. Сьогодні ввечері, коли Божий факел полишить небо, він рушить до нього так, як ще ніколи не ходив. Він дійде до міста й перше, що зробить, – пірне у фонтан. А тоді знайде його. Чоловіка, який покликав його сюди. Чоловіка, який вів його рівнинами, горами та врешті вивів до цієї пустелі – вивів за якийсь місяць, навіть попри страшно обпечену руку.

Він. Той, хто Є, – темний чоловік, верховода всіх відшиблених. Він чекав на Чувака-Сміттєбака в Сіболі, і йому належали нічні вояки, йому належали білолиці вершники смерті, які ринуть із заходу й прямо в обличчя новонародженого сонця. Засмерджені потом і порохом, вони мчатимуть, волаючи маячню та шкірячись від вуха до вуха. Лунатимуть крики, та Сміттєбак на них не зважатиме; людей ґвалтуватимуть і в’язатимуть, однак йому буде зовсім байдуже; а ще будуть вбивства, та це геть дрібниці…

…і розпочнеться Велика Пожежа.

Якраз цим він переймався, ще й як. У снах темний чоловік являвся йому на узвишші, простягав руки й показував Сміттєбакові країну, охоплену полум’ям. Міста вибухали, наче бомби. Оброблені поля були окреслені вогняними лініями. Навіть річки Чикаґо й Піттсбурга палали від плавучої нафти. І у снах темний чоловік сказав йому одну просту річ – те, що змусило Сміттєбака мчати до нього бігом: «Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти – саме той, хто мені потрібен».

Він перекотився на бік. Пекло обвітрені щоки й повіки. Відтоді, як у велосипеда відвалилося колесо, Сміттєбак поступово втрачав надію. Здавалося, що, врешті-решт, бог шерифів-батьковбивць і Карлі Єйтса виявився сильнішим од темного чоловіка. Однак він не втрачав віру й сунув далі. І нарешті, коли він уже вирішив, що згорить у пустелі, перш ніж дістанеться до Сіболи, де на нього чекав темний чоловік, він побачив її далеко попереду – вона лежала в низовині й дрімала на сонці.

– Сібола! – прошепотів він і заснув.

* * *

Перший сон наснився Сміттєбакові в Ґері, понад місяць тому, – після того як він обпік руку. Тієї ночі він заснув із думкою, що помре. Ніхто не міг так згоріти й вижити. «Вогонь – це життя, вогонь – це смерть. Закон вогню: живи з ним, помри від нього», – без упину стугоніло в його голові.

Ноги відмовили йому в парку малого містечка, і він упав, простягнувши руку, наче щось мертве й окреме. Рукав сорочки зотлів. Біль був колосальним, неймовірним. Він навіть не здогадувався, що людині може так боліти. Сміттєбак радісно бігав від одного ряду цистерн до наступного, встановлював грубі, саморобні детонатори, сконструйовані зі сталевих трубок, начинених горючою парафіновою сумішшю та кислотою, які розділяла тоненька металева пластина. Він застромлював їх у випускні труби, що були зверху кожної цистерни. Коли кислота розчиняла пластину, парафін загорявся, і цистерни злітали в повітря. Перш ніж вони вибухнуть, він хотів добігти до західної частини Ґері – до плутаного перехрестя доріг, що вели на Чикаґо й Мілвокі. Звідти він збирався помилуватися, як усеньке брудне місто охопить вогняна буря.

Однак він неправильно розрахував начинку останнього детонатора. Або просто погано його зробив. Пристрій вибухнув, коли він намагався зірвати заглушку з випускної труби. Сяйнув сліпучий спалах, і горючий парафін чвиркнув із трубки, обліпивши його лівицю рідким вогнем. То була не безболісна вогняна рукавиця бензину, яку можна просто потрусити й загасити, наче великий сірник. То був чистий невимовний біль, немов його руку встромили в лаву.

Сміттєбак заверещав і дико заметався верхом цистерни, відскакуючи від перил, наче кулька пінболу. Якби там не було перил, він би шугонув донизу, виробляючи сальто, мов смолоскип, який жбурнули в колодязь. Життя йому врятувала проста випадковість: його ноги заплутались, і він упав на лівицю, загасивши полум’я власним тілом.

Він сів. Від болю думки безпорадно металися в голові. Пізніше він вирішить, що лише сліпа удача (або ж поміч темного чоловіка) не дала йому згоріти живцем. На нього потрапила лише дещиця парафіну. Тож Сміттєбак був вдячним за це, хоч та вдячність прийде вже потім. А в ту мить він міг лише зойкати й розгойдуватися туди-сюди, виставивши підсмажену руку перед собою – шкіра на ній диміла, тріскалася й зіщулювалась.

Небо вже потемніло, коли в його думках вигулькнула примарна згадка про те, що вже встановлено дюжину детонаторів. Вони могли спрацювати щомиті. Було б чудово померти й позбутися лютих страждань, однак від перспективи згоріти живцем його кинуло в холод.

Якимсь чином Чувак-Сміттєбак зліз донизу й подибав геть, петляючи між мертвих автівок і тримаючи підсмажену руку далі від тіла.

Коли він дійшов до маленького парку в центрі містечка, сонце вже торкалося горизонту. Він сів на латку трави між двома кортами для шафлборду,[16] намагаючись пригадати, як зарадити опікам. Мати Дональда Мервіна Елберта сказала б, що їх потрібно помазати маслом. Однак так слід робити тоді, коли ошпарився кип’ятком або ж коли смажився бекон і на руку ляпнуло гарячим жиром зі сковорідки. Він не уявляв, як можна мазати маслом потріскане, чорне місиво, на яке перетворилася його шкіра від плеча до ліктя, не уявляв, як можна його торкнутися.

Самогубство. Так, це єдиний вихід. Він позбавить себе страждань, як старого пса…

Зі сходу почувся вибух – такий страшний, ніби саму тканину реальності розірвало навпіл. У вечірнє небо кольору індиго зринула вогненна колона. Сміттєбакові довелося замружити очі – вони сльозилися від того видовища, однак погляду він не відвів.

Попри весь біль, вогонь утішив його… більше того – він зрадів так, ніби здійснив щось дійсно значуще. Вогонь був найкращими ліками, дієвішими за морфін, який він знайшов наступного дня (коли сидів у тюрмі, за гарну поведінку йому дозволили працювати в шпиталі, бібліотеці й гаражі, тож він знав, що таке морфін, елавіл і даврон-комплекс). Він не асоціював свою муку зі стовпом вогню. Сміттєбак знав лише те, що вогонь добрий, вогонь прекрасний. Він – те, що потрібне зараз і завжди буде потрібне. О чудесний вогонь!

За кілька секунд вибухнула друга цистерна, і навіть тут, за три милі від неї, Сміттєбак відчув теплий поштовх розширеного повітря. Гримнула наступна цистерна, за нею – ще одна. Після короткої паузи одна за одною рвонули ще шість цистерн, і на небо стало боляче дивитись, однак він не зводив з нього очей, сповнених жовтого полум’я, – шкірився, забувши про поранену руку та самогубство.

Коли вибухнула остання цистерна, минуло мало не дві години, і на землю опустилася ніч, однак вогонь розвіяв пітьму, і помаранчеве небо світилося гарячковим полум’ям. Вогонь танцював уздовж східного горизонту, простягнувшись від краю до краю. Це нагадало йому про комікси з дитинства – адаптацію «Війни світів» Герберта Веллса. Пройшли роки, і хлопчика, якому належав той комікс, не стало. Лишився Чувак-Сміттєбак, і він розкрив дивовижну й жаску таємницю смертоносного променя марсіян.

Потрібно було рухатися далі – температура в парку зросла на десять градусів. Краще рушити на захід і триматися попереду вогню, що розповсюджувався хутким руйнівним колом. Та Сміттєбак був не в змозі бігти. Тож він заснув на траві, і відблиски вогню затанцювали на обличчі стомленої, змученої дитини.

Уві сні до нього прийшов темний чоловік. Він був у балахоні з каптуром, що приховував його обличчя… та все ж Чуваку-Сміттєбаку здалося, що він його вже десь бачив. Йому здалося, що коли до нього гукали ледарі Повтенвілля, які сновигали біля пивниці та цукерні, серед них був і оцей незнайомець – мовчазний та замислений. Коли він працював у «Скраббі-даббі» (намилити фари, обстукати двірники, подраїти пороги, гей, містере, вам, може, гарячого воску?), не знімаючи мачулок-рукавиць, доки рука не ставала блідою, як дохла риба, а нігті – білими, як свіжа слонова кістка, – він наче бачив вишкірене обличчя цього чоловіка: воно світилось вогнем і божевільною радістю, позираючи на нього з-під плівки мильної води, що котилася лобовим склом автівки. Коли шериф відправив його до дурки в Терр-От, темний чоловік був помічником психіатра в кімнаті для шокотерапії – стояв і либився в нього над головою, схилившись над пультом керування («Запечу тобі мозок, хлопче, – допоможу позбутися Дональда Мервіна Елберта й стати Чуваком-Сміттєбаком, може, гарячого воску?»), готовий шваркнути в його голову тисячу вольт. Так, знав він цього темного чоловіка: у нього було лице, яке не можна роздивитись, і руки, що тримали мертву колоду й здавали самі піки, і очі, що палали страшніше за вогонь, і посмішка, що шкірилася на тебе з-за могили цього світу.

– Я зроблю все, що хочеш, – вдячно промовив він уві сні. – За тебе – життя!

Темний чоловік підняв руки, і силует балахона вподібнився до чорного повітряного змія. Вони стояли на височині, і внизу лежала палаюча Америка.

Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти – саме той, хто мені потрібен.

Тоді він побачив армію з десятків тисяч чоловіків і жінок – обірванців, що мчали пустелею на схід, до гір; військо, схоже на лютого, роз’ятреного звіра: вантажівки, джипи, фургони, будинки на колесах, пікапи й танки з людьми, і в кожного на шиї висіло по чорному каменю, з глибин якого іноді просвічувала червона пляма, яка могла бути Оком або Ключем. І в ар’єргарді, на величезному танкері з кремезними шинами, він побачив себе й одразу ж зрозумів, що цистерна наповнена желеподібним напалмом… а позаду нього рухалася колона вантажівок з гранатами, мінами Теллера[17] й пластиковою вибухівкою; вогнеметами, сигнальними ракетами та ракетами з тепловим самонаведенням; пістолетами, кулеметами й ракетницями. Ось-ось мав початися танець смерті – струни скрипок з гітарами вже диміли, і повітря виповнилося смородом сірки й кордиту.

Темний чоловік знову здійняв руки, а коли опустив їх, усе стало холодним і мовчазним: вогнів не було, навіть попіл захолов, і на мить Сміттєбак знову став Дональдом Мервіном Елбертом, маленьким переляканим хлопчиком. Лише в ту мить у його голові блимнула підозра, що він лише черговий пішак у гігантських шахах темного чоловіка, що його ошукано.

Та тоді він помітив, що обличчя темного чоловіка трохи відкрилось: у глибоких очницях – там, де мали бути очі, – палали дві червоні жарини, освітлюючи вузький, як кинджал, ніс.

– Я зроблю все, що попросиш, – вдячно промовив Сміттєбак уві сні. – За тебе – життя! За тебе – душу!

– Ти будеш моїм палієм, – серйозно сказав темний чоловік. – Ти мусиш прийти до мого міста – там тобі все розповім.

– Де воно? Де воно?

Сміттєбака трусило від нетерплячості й новонародженої надії.

– На заході, – голос темного чоловіка вже затихав. – На заході. За горами.

На цьому він прокинувся. Усе ще стояла ніч, і небо досі світилося. Полум’я підкралося ближче. У горлі пересохло від жару. Вибухали будинки. Зорі зникли – їх затулила густа димова завіса. Почало мжичити попелом. Корти для шафлборду припорошило чорним снігом.

Тепер, коли в нього з’явилась мета, Сміттєбак усвідомив, що може йти далі, і пошкутильгав на захід. Час від часу він помічав інших людей, що пережили супер грип, – вони полишали Ґері, озираючись на пожарище. «Дурні, – співчутливо подумав Сміттєбак. – Ви згорите. Прийде й ваш час». Вони не звертали на нього уваги – для них він був лише одним з уцілілих. Вони зникли в диму, і незабаром після світанку Чувак-Сміттєбак передибав через межу штату Іллінойс. На північ від нього було Чикаґо, Джоліет – на південному сході, а вогонь, що лишився позаду, сховався за хмарою диму. То був світанок 2 липня.

Він забув про те, що мріяв спопелити Чикаґо – забув про цистерни з пальним і вагони зі скрапленим нафтовим газом, що чекали його на відвідних залізничних шляхах, забув про сухі, наче хмиз, будинки. Та тепер чхати він на нього хотів. Десь після полудня він вдерся до лікарняного кабінету в Чикаґо-Гейтс та вкрав упаковку сирет[18] із морфіном. Морфін притлумив трохи болю, та побічна дія виявилася важливішою – Сміттєбакові стало байдуже до того болю, що лишився.

Того вечора він узяв з аптеки здоровенний слоїк із вазеліном і густо намазав обсмалену руку. Сміттєбака мучила спрага – йому постійно хотілося пити. Думки про темного чоловіка дзижчали в голові, наче зелені мухи. Коли почало сідати сонце, його зморила втома. Тоді він уперше подумав, що місто, до якого скерував його темний чоловік, було Сіболою, Сім-в-одному, Містом Обітованим.

Тієї ночі темний чоловік знову йому наснився і, сардонічно захихотівши, підтвердив цей здогад.

* * *

Чувак-Сміттєбак прокинувся від цих плутаних снів про нещодавнє минуле й усвідомив, що його трусить від холоду. У пустелях завжди так – або вогонь, або крига. Середини нема.

Він кволо застогнав і зіп’явся на ноги, зіщулившись, як тільки міг. Угорі виблискував трильйон зірок, що заливали пустелю холодним, відьомським світлом, – вони здавалися такими близькими, ніби їх можна торкнутися.

Сміттєбак вийшов на дорогу, скривившись від болю в усьому тілі: пекла обвітрена шкіра, нила обгоріла рука й натруджені стопи… Та він не зважав. Чувак-Сміттєбак трохи подивився на сонне, поцятковане електричними іскорками місто і рушив до нього.

* * *

За кілька годин світанок почав забарвлювати небо, та Сібола здавалася так само далекою, як і тоді, коли Сміттєбак уперше її побачив. А він здуру випив усю воду – забув, якою оманливою буває відстань у пустелі. Щоб організм не відмовив через зневоднення, він вирішив не ризикувати. Сонце вже почало сходити, і коли воно вжарить на повну, йому доведеться десь залягти.

Минула година після світанку, коли він побачив попереду «мерседес-бенц», що стояв на узбіччі. Правий бік автівки завіяло піском по самі дверні ручки. Він відкрив праві дверцята й витягнув із машини двох зморщених, схожих на мавп пасажирів – стару жінку, обвішану біжутерією, та старого чоловіка з по-театральному білим волоссям. Белькочучи до себе, Сміттєбак дістав із запалення ключі, обійшов автівку та відчинив багажник. Валізи були незамкнені. Він завісив вікна «мерседеса» всіляким одягом і притиснув його знизу камінням. Тепер у нього була темна, прохолодна печера.

Він заліз досередини й заснув. За кілька миль західніше від нього на літньому сонці виблискував Лас-Веґас.

* * *

Чувак-Сміттєбак не вмів кермувати автівкою – у тюрмі його цьому не навчили. Та з велосипедами він дружив. 4 липня, у день, коли Ларрі Андервуд виявив, що Рита Блейкмур наковталась пігулок та померла вві сні, Сміттєбак знайшов собі десятишвидкісник. Спершу він просувався повільно, бо лівиця не працювала. Того дня він падав двічі – одного разу просто на опіки. Боліло пекельно. Гній виступав навіть крізь вазелін, і рука страшно смерділа. Іноді Сміттєбак думав про гангрену, та одразу ж відганяв ці думки. Він почав змішувати вазелін з антисептичною маззю. Допоможе? Хтозна. Точно не зашкодить. На руці утворилася липка, молочного кольору плівка, схожа на сім’я.

Потроху він звик до кермування однією рукою та почав добряче розганятися. Рельєф вирівнявся, і Сміттєбак мчав так, що у вухах шуміло. Він їхав, не збавляючи швидкість, не зважаючи на обпечену руку й запаморочення від постійного вживання морфію. Пив воду галонами та їв у три горла. З голови не йшли слова темного чоловіка: «Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти – саме той, хто мені потрібен». Які чудові слова… кому він був раніше потрібен настільки? Він тиснув на педалі під жаркими сонячними променями Середнього Заходу, і голос темного чоловіка крутився в його голові на повторі. Сміттєбак почав мугикати мелодію однієї пісеньки під назвою «До нічного клубу». У свою чергу з’явилися й слова – «Сібола-ла! Тиц, ти-диц, ти-диц!» Тоді він був ще не до кінця божевільним, однак рухався в потрібному напрямку.

8 липня, у день, коли Нік Андрос і Том Каллен побачили, як в окрузі Команчі, штат Канзас, пасуться буйволи, Чувак-Сміттєбак переїхав через Міссісіпі в Чотирьох містах, регіоні Дейвенпорта, Рок-Айленда, Беттендорфа й Моліна.[19] Тепер він був уже в Айові.

Чотирнадцятого, у день, коли Ларрі Андервуд прокинувся біля великого білого дому в східному Нью-Гемпширі, Сміттєбак перетнув Міссурі на півночі Каунсіл-Блаффс і заїхав до Небраски. Лівиця трохи розпрацювалася, м’язи на ногах зміцніли, і він педалив далі, відчуваючи страшенну потребу спішити-спішити-спішити.

На заході Міссурі він уперше запідозрив, що Сам Бог може стати між Чуваком-Сміттєбаком і його долею. З Небраскою було щось не те, щось дуже не те. І це щось лякало його. Її пейзажі мали майже такий самий вигляд, як і краєвиди Айови… однак різнилися чимось дуже суттєвим. Темний чоловік снився йому щоночі, та цього разу, коли Сміттєбак заночував у Небрасці, він не прийшов.

Замість нього Сміттєбакові почала являтися стара бабця. У тих снах він опинявся в кукурудзяному полі – лежав долілиць, паралізований од страху й ненависті. Угорі висіло яскраве вранішнє небо. Кричало вороння. Його оточувала стіна з широкого кукурудзяного листя, що скидалося на армію зелених мечів. Усупереч своєму бажанню, не в змозі спинитися, він розгортав листя тряскою рукою й визирав назовні. Він бачив галявину, посеред якої була стара халупа. Той будиночок стояв на блоках, домкратах чи чомусь подібному. Біля хатинки росла яблуня, і на одній гілці висіла гойдалка. На ґанку ж сиділа стара чорношкіра жінка – вона грала на гітарі й співала якийсь старий спіричуел. Щосну пісня була різною, і Сміттєбак знав майже всі, бо колись він був знайомий з однією жінкою, матір’ю Дональда Мервіна Елберта, – вона співала ті самі спіричуели, коли займалася хатніми справами.

Той сон був кошмаром, та не тому, що наприкінці ставалося щось жахливе. На перший погляд можна сказати, що в тому сні не було жодного лячного елемента. Кукурудза? Блакитне небо? Стара бабця? Змайстрована з шини гойдалка? Що тут страшного? Старі жінки не кидалися камінням, не глузували з нього – особливо не бабці, які співали церковні пострибульки на кшталт «Великий вранішній підйом – воскресаймо-воскресаймо» та «Прощавай, Милий Боже, прощавай». Камінням жбурлялися Карлі Єйтси.

Та задовго до закінчення сну його паралізувало від страху, ніби він піддивлявся не за старою бабцею, а за якоюсь таємницею, за ледве стримуваним світлом, яке щомиті могло вирватися з її старого тіла й оточити його сліпучим сяйвом, порівняно з яким палаючі цистерни Ґері здалися б жалюгідними свічками на вітрі – сяйвом таким яскравим, що могло перетворити його очі на дві вуглини. «О, будь ласка, забери мене від неї, не хочу мати нічого спільного з цією бабунею, будь ласка, будь ласка, будь ласочка, забери мене з Небраски!» – думав він у ті миті.

Раптом струни без ладу бринькали, і пісня спинялася. Стара втуплювала погляд прямо туди, де сидів Сміттєбак, визираючи з-за ширми з переплетеного листя. Її обличчя помережили зморшки, крізь ріденьке волосся просвічував череп, та очі були блискучі, як діаманти, – бриніли отим лячним світлом.

– Тхори в кукурудзі! – зойкала вона старим, надломленим, однак сильним голосом, і він відчував зміну у своєму тілі, опускав погляд і бачив, що став тхором – волохатою, коричнево-чорною, скрадливою тварюкою: його ніс видовжувався й гострішав, очі зменшувалися до чорних блискучих цяток, а нігті ставали гострими пазурами. Тепер він був тхором – боягузливою нічною істотою, що полювала на слабших, менших тварин.

Тоді він починав верещати, допоки не просинався від власного крику, а тоді лежав у пітьмі, вирячивши очі та обливаючись потом, і обмацував себе, аби впевнитись, що тіло не втратило людської подоби. Під кінець цієї панічної перевірки він хапався за голову, щоб пересвідчитися, що вона не заросла шерстю, що то людська голова, а не щось видовжене, гладеньке та обтічне, як куля.

Триста миль Небраски Сміттєбак промчав за три дні – його пальним був високооктановий жах. У Колорадо він потрапив неподалік Джульзбурґа, і сни почали вицвітати, як старі світлини.

(Щодо матінки Ебіґейл, то незабаром після того, як Чувак-Сміттєбак оминув Гемінгфорд-Гоум з північного боку, вона прокинулася вночі 15 липня він сильного ознобу й відчуття, в якому страх змішався з жалем. Що вона жаліла – якусь людину? Ебіґейл подумала, що їй, певне, снився Андерс, один з її внуків, який випадково загинув на полюванні, коли йому було всього шість рочків.)

18 липня, на південному заході від Стерлінга, штат Колорадо, за кілька миль від Браша, він зустрів Пацана.

* * *

Сміттєбак прокинувся вже тоді, як на землю почали спускатися сутінки. Повітря в салоні розжарилося, попри запону на вікнах. Його горло стало сухим колодязем, облицьованим наждачним папером. Скроні сіпалися й гупали. Сміттєбак вистромив язика і торкнувся його пальцями – на дотик він був схожим на кору мертвої гілляки. Він спробував сісти і вхопився за кермо «мерседеса», але одразу відсмикнув обпечену руку, засичавши від болю. Обмотавши руку сорочкою, він відкрив дверцята. Сміттєбак гадав, що просто вийде з машини, та переоцінив власні сили й недооцінив ступінь зневоднення організму: ноги підломились, і він упав на розпечений асфальт. Він застогнав і поповз у затінок «мерседеса», наче скалічений рак. І сидів там, звісивши голову й руки між підібганих ніг, важко сапав і похмуро витріщався на два тіла, що валялися біля автівки: вона – з браслетами, що виблискували на зіщулених, висушених руках, і він – з по-театральному білим волоссям над муміфікованим мавпячим обличчям.

Він мусить дійти до Сіболи, перш ніж зійде сонце. Як не встигне – помре… прикипівши очима до своєї мети! Та ж не може чорний чоловік виявитися таким жорстоким, не може!

– За тебе – життя, – прошепотів Чувак-Сміттєбак, і коли сонце спустилося за гори, він зіп’явся на ноги й рушив до веж, мінаретів і вулиць Сіболи, в якій уже почали загорятися вогники.

Коли денна спека переплавилась у прохолоду пустельного вечора, він помітив, що може трохи пришвидшитись. Його розтоптані, перемотані мотузками кеди тупали-ляпали асфальтом траси 15. Він сунув уперед, звісивши голову, наче підв’ялий соняшник, тому й не помітив, як пройшов зелений світловідбивний знак, на якому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 30».

Він думав про Пацана. За всіма правилами вони мали б бути разом. Мали б в’їхати в Сіболу на його купе-двійці з прямоточним глушником,[20] луна від якого котилася б по всій пустелі. Однак Пацан виявився недостойним, і до пустовища Сміттєбака відправили самого.

Його ступні підіймалися та опускалися, ляскаючи дорогою.

– Сібола-ла! – каркав він. – Тиц, ти-диц, ти-диц!

Близько півночі він упав на узбіччя й забувся тривожним сном. Місто було вже ближче.

Дійде.

Він був цілком певен, що дійде.

* * *

Почув він Пацана задовго до того, як побачив. Зі сходу гриміло потужне, тріскотливе ревіння прямоточного глушника, тавруючи тишу липневого дня. Звук линув трасою 34 з боку міста Юми, штат Колорадо. Спершу йому захотілося сховатися – так само, як він ховався від уцілілих людей відтоді, як полишив Ґері. Та цього разу щось змусило його лишитися на місці, і він стояв, розставивши ноги над велосипедною рамою, та сторожко дивився назад, через плече.

Грім дедалі гучнішав, а тоді сонячні промені заблищали на хромованих поверхнях і

(??ВОГОНЬ??)

на чомусь яскравому й помаранчевому.

Водій помітив його. Він перемкнувся на нижчу передачу, і двигун зайшовся кулеметною чергою. Шини «Ґуд’єр» лишили на трасі гарячі гумові пасма. Наступної миті машина опинилася біля нього. Вона не просто працювала на холостих оборотах, а хекала, наче велетенський хижак, якого не до кінця приручили. З неї вийшов водій, та Сміттєбак бачив лише автівку. Він знався на автомобілях і любив їх, хоча сам мав лише учнівське посвідчення. Перед ним стояла справжня красуня – машина, над якою працювали не один рік, вклали не одну тисячу доларів. Зазвичай на такі кралі можна було подивитися лише на виставках автолюбителів. Так, перед ним стояв плід справжнього кохання.

То був «форд» 1932 року випуску, купе-двійка, однак його власник не спинився й не обмежився звичайним тюнінгом для подібних автівок. Він пішов набагато далі та перетворив машину на пародію всіх американських автомобілів, на осяйний науково-фантастичний агрегат із намальованим вручну полум’ям, що виривається з численних труб. Кузов вкривала золота фарба з крихітних блискіток. Приймальні труби глушника, що тягнулися вздовж усього корпусу, скажено сяяли хромом. Випукле вітрове скло скидалось на бульбашку. Задні шини були гігантськими «Ґуд’єр вайд овалз»,[21] і для того, аби вони трималися як слід, диски для коліс виточили глибшими й вищими, ніж звичайно. З капота стирчала химерна труба повітряного нагнітача. На даху кабіни дибився чорний, поцяткований червоними, подібними до жарин плямами, гребінь. З обох боків був напис, нахил якого символізував швидкісну їзду. «ПАЦАН», – промовляли ті літери.

– Гей, тиу, довгань високий-поутворний, – сказав водій, розтягуючи слова, і Сміттєбак відірвав погляд із ракети на колесах й переключив увагу на цього чоловіка.

Зросту він мав п’ять футів і три дюйми.[22] Його волосся було начесане, накручене, напомаджене й намазане бріоліном. Сама зачіска додавала йому три дюйми.[23] Завитки волосся закінчувалися над коміром його куртки качиним хвостиком, і то був не просто качиний хвостик, а справжній аватар качиних хвостів усіх зачісок, що носили вилупки з покидьками цього світу. На ногах у нього були чорні гостроносі чоботи без застібок – натомість із боків були еластичні вставки. Високі кубинські підбори додавали Пацанові ще три дюйми, що в сумі складало поважних п’ять футів і дев’ять дюймів.[24] Линялі джинси сиділи на ньому так щільно, що можна було побачити дати на центах, які лежали в кишенях. Вони обтискали його тугі маленькі сідниці, перетворюючи кожну півкулю на блакитну скульптуру, а промежина мала такий вигляд, ніби туди заштовхали замшевий мішечок із м’ячиками для гольфу. На ньому була бордова шовкова сорочка а-ля вестерн, прикрашена жовтою облямівкою та ґудзиками зі штучних сапфірів. Матеріал запонок скидався на поліровану кістку, і пізніше Сміттєбак довідався, що саме з неї їх і зробили. Пацан мав два набори: один – з пари людських корінних зубів, другий – з різців добермана. Попри страшну спеку, на сорочку Пацан накинув шкіряну мотоциклетну куртку з орлом на спині. Усю її поверхню перекреслювали застібки-блискавки, зубці якої сяяли, наче діаманти. З наплічників та пояса звисали три кролячі лапки – біла, коричнева й зелена, як убрання Святого Патрика. За чудернацькістю куртка перепльовувала навіть сорочку й хвацько рипіла від оливи. Над орлом, цього разу вишите срібними нитками, красувалося слово «ПАЦАН». Між купою блискучого волосся і поставленим сторчака коміром мотоциклетної куртки вмостилося бліде лялькове лице з повними й надутими, однак бездоганно виліпленими губами, широким лобом без жодної цятки чи зморшки, чудними повними щоками та мертвими сірими очима, що націлилися на Сміттєбака. Він скидався на карликового Елвіса.

Його плаский живіт перехрещували два збройні ремені, і з обвислих кобур стирчали руків’я двох велетенських револьверів 45-го калібру.

– Гей, хлопче, шоу я скаужу? – промовив Пацан своєю ковбойською говіркою.

Сміттєбак промовив єдине, що спало йому на думку:

– Мені подобається ваша машина.

І він угадав. Можливо, інших правильних відповідей не існувало. П’ять хвилин по тому Сміттєбак уже сидів на пасажирському місці, а Пацан розганяв купе-двійку до стандартної швидкості – на його думку, цей стандарт був десь у районі дев’яноста п’яти.[25] Велосипед, який Сміттєбак підібрав у західному Іллінойсі, став лише цяткою на горизонті.

Чувак-Сміттєбак висловив несміливе припущення, що коли вони натраплять на затор на дорозі, на такій швидкості Пацан не зможе вчасно загальмувати. Насправді, їм уже трапилося кілька розбитих машин, та Пацан оминув їх, не збавляючи швидкості та не зважаючи на верескливий протест шин.

– Гей, хлопче, – мовив Пацан, – у мене рефлекси клац-клац. Час розраховую на раз-два-с. Долька секунди – кермоу вже круть-круть. Віриш чи нє?

– Так, сер, – кволо озвався Сміттєбак.

Він почувався так, наче розворушив зміїне гніздо.

– А ти нічоу так хлоп’як, – сказав Пацан своєю дивною, протяжною говіркою.

Його лялькові очі витріщалися на блискучу від спеки дорогу, вчепившись руками за флуоресцентно-помаранчеве кермо. На дзеркальці заднього огляду розгойдувалися й підскакували великі гральні кості з маленькими черепами замість чорних цяток.

– Ану вхопи-но нам пивасу із заднього сідала.

Там лежала упаковка «Курсу». Пиво було теплим, і Чувак-Сміттєбак ненавидів пиво, та він хутенько випив бляшанку і сказав, яке ж воно добре.

– Гей, хлопче, є тіко одне пиво, і це «Курс». Якби міг – сцяв би «Курсом». Віриш у цю хуйню-муйню?

Сміттєбак сказав, що так, дійсно вірить у цю хуйню-муйню.

– Мене звать Пацаном. Сам ото з Шеверпорта, штат Лузьяна. Знаш шо? Оця-от тварюка виграла в усіх крутих автовиставках Півдня. Віриш у цю хуйню-муйню?

Чувак-Сміттєбак сказав, що так, вірить, і взяв собі ще одне тепле пиво – найкраще рішення за таких обставин.

– А тя як звать, хлопче?

– Чувак-Сміттєбак.

– Шо-шо? – на одну мить ті мертві лялькові очі пронизали лице Сміттєбака. – Кпиш з мене, хлопче? Ніхто не сміє кпити з Пацана. Віриш у цю хуйню-муйню?

– Вірю, чесно, – сказав Сміттєбак, – але так мене прозвали. За те, що я раніше розпалював вогнища в сміттєвих баках, поштових скриньках і всьому такому. Якось я спалив пенсійний чек бабці на прізвище Семпл. За це мене відправили до буцегарні. А ще я спалив методистську церкву в Повтенвіллі, штат Індіана.

– Татишо! – Пацан був приємно вражений. – Хлопче, а ти навіжений, як щур у сральні. Та все пучком. Люблю навіжених. Я й сам нарваний. Дах з башні геть на хуй упиздував. Чувак-Сміттєбак, кажеш? Круто. Пасуєм, як два черевики. Їбаттьоговдишло Пацан і Чувак, насравма, Сміттєбак. Клешню, Сміттєбаче.

Пацан простягнув йому руку, і Сміттєбак потиснув її якомога хутчіше, щоб той швидше взявся за кермо обома руками. Вони вжихнули за поворот, і перед ними вигулькнув сідловий тягач із логотипом «Бекінз»[26] на фургоні – вантажівка заблокувала всю трасу. Сміттєбак закрився руками, готовий наступної миті переміститися в астральний вимір. Пацан навіть оком не зморгнув. Купе-двійка ковзнуло лівою стороною траси, наче жук-водомірка, і вони прошмигнули на волосину від кабіни вантажівки – якби майстри тюнінгу нанесли на «форд» ще один шар фарби, точно б зачепили.

– Ледь-ледь, – сказав Сміттєбак, щойно зміг говорити без тремтіння в голосі.

– Гей, хлопче, – безживно промовив Пацан, і одне лялькове око заплющилося, підморгнувши йому без тіні гумору. – Не квакай – я сам тобі все скажу. Як пиво? Охуєнчик, агась? Покатався на велодрипові, і вдарило прямо в макітру, правду кажу?

– Ще б пак, – озвався Чувак-Сміттєбак і добряче хильнув теплого «Курсу».

Він був несповна розуму, та не настільки, щоб сперечатися з Пацаном, поки той тисне на газ. Він ще не зовсім сказився.

– Ну, шо толку пиздячити кругом та навколо, – сказав Пацан і сягнув рукою назад, взяти бляшанку пійла й собі. – Гадаю, ми рулимо в одне й те ж місце.

– Напевне, – обережно промовив Сміттєбак.

– Єднаймось, боу ми того варті, – сказав Пацан. – Премо на захід. Партнери-мушкетери, йоптить. Віриш у цю хуйню-муйню?

– Та да.

– Тобі ж теж снилося те страхопудло в чорному льотному комбінезоні, правду кажу?

– Ви про священика?

– Я завжди кажу те, шо думаю, і думаю те, шо кажу, – відрубав Пацан. – Не квакай, ти, сраний жук, я сам тобі все скажу. Він ноусить чорний комбінезон, а ше має льотні оукуляри. Як у кіні з Джоном Вейном про Другу світову.[27] Такі окасті оукуляри, шо й пики не видно, йоптить. Страшний хрінопизд, агась?

– Ага, – підтакнув Сміттєбак і сьорбнув теплого пива.

У голові вже починало шуміти.

Пацан згорбився над помаранчевим кермом і почав удавати льотчика-винищувача в повітряному бою – певне, того, якого зіграв Джон Вейн. Двійка-купе загрозливо заметалася від одного краю дороги до іншого, імітуючи піке й кульбіти літака.

– Бві-і-і-іу-у-у-у… та-та-та-та-та… бищ-бищ-бищ-бищ… з’їж, йобаний фриц… Кап’тан! Бандити прямо по курсу!.. Шо рота роззявив? «Вулканами» їх гаси! Такка… такка… такка-такка-такка! Поцілили, сер! Усе чисто… Га-ВУ-У-УҐА! Дайте дорогу, пацани! Га-ВУ-У-У-У-УҐА!

Поки він отак фантазував, вираз його обличчя лишався тим самим – ніяким. І коли він крутнув кермо, повернувши машину на праву смугу, із зачіски не вибився жоден напомаджений волосок. Серце Чувака-Сміттєбака важко гупало в грудях. Тіло вкрилося тонкою плівкою поту. Він сьорбнув пива. Йому захотілося пі-пі.

– Та він мене не ляка, – сказав Пацан, наче й не полишав теми. – Хуй там. Він у нас міцний кокос, та Пацан розколював і не такі горішки. Пельку заткаю та розстріляю, як казав Бос.[28] Віриш у цю хуйню-муйню?

– Аякже, – озвався Сміттєбак.

– Хаваєш Боса?

– Аякже, – кивнув Сміттєбак, хоча й не мав жодного уявлення, що то за Бос.

– Бля, та Боса не хавають тільки йолопи. Слухай, знаєш, шо я зроблю?

– Поїдеш на захід? – насмілився сказати Чувак-Сміттєбак – наче безпечне припущення.

– Після того як туди доберусь, – нетерпляче відмахнувся Пацан. – Після того. Знаєш, шо я тоді зроблю?

– Ні. Що?

– Заляжу на певну часину. Прозондую ситуацію. Січеш цю хуйню-муйню?

– Атож, – сказав Сміттєбак.

– Хуяк – ще б пак! Не квакай, я сам тобі все скажу. Прозондую ситуацію. Прозондую оте цабе. А тоді…

Пацан замовчав, замислено дивлячись на дорогу.

– А що тоді? – обережно підштовхнув його Сміттєбак.

– Пристрелю, як собаку. Відправлю його на поворот мерця.[29] Відправлю на пенсію до Ранчо «кадилаків».[30] Віриш чи нє?

– Та да.

– Копну його з трону і сам туди сяду, – самовпевнено сказав Пацан. – Заберу в нього кермо й закопаю на їбучому Ранчо. Тримайся мене, Сміттєбаче, чи як там ти ся кличеш. Фатить з нас свинини з квасолею. Зжеремо стільки курятини, шо ніхто стіко й не видів.

Двійка-купе мчала трасою, і з плетива труб виривалося намальоване полум’я. Чувак-Сміттєбак сидів на пасажирському сидінні з теплим пивом на колінах і тривогою в думках.

* * *

Коли Чувак-Сміттєбак перетнув межу Сіболи, знаної також як Лас-Веґас, було вже 5 серпня, і в небі зажеврів світанок. Десь на відрізку в останні п’ять миль він загубив лівий кед, і тепер, коли він спускався з’їздом з автомагістралі, його кроки звучали ось так: плюх-ТУП, плюх-ТУП, плюх-ТУП. Скидалось на ляпання спущеного колеса.

Він мало не сконав по дорозі, та сталося чудо – він ішов Стрипом,[31] загаченим мертвими автівками й чималою армією трупів, більшість із яких до кісток склювали канюки. Він це зробив. Дійшов до Сіболи. Його випробовували, і він впорався.

Він побачив сотню дешевих нічних клубів. Там були вивіски з написами «ЩЕДРІ АВТОМАТИ», «ВІНЧАЛЬНА КАПЛИЧКА БЛЮБЕЛЛА» та «ОДРУЖЕННЯ ЗА 6 °CЕКУНД ТА НА ВСЕ ЖИТТЯ!» Побачив «роллс-ройс сільвер ґоуст»,[32] хвіст якого стирчав із розтрощеної вітрини порнокнигарні. Побачив оголену жінку, що звисала догори ногами з ліхтарного стовпа. Побачив, як повз нього прошелестіли два газетні аркуші «Лас-Веґас сан», блимаючи заголовком: «ПОШЕСТЬ ШАЛЕНІЄ ВАШИНГТОН МОВЧИТЬ». Побачив гігантський білборд із написом «НІЛ ДАЙМОНД! ГОТЕЛЬ АМЕРИКАНА 15 ЧЕРВНЯ – 3 °CЕРПНЯ!» На вітрині ювелірної крамниці, у якій були самі обручки, хтось вивів кривобокий заклик: «ЛАС-ВЕҐАС, ПОМРИ ЗА СВОЇ ГРІХИ!» Побачив перекинутий рояль, що лежав посеред вулиці, наче дохлий дерев’яний кінь. Його очі переповнювалися тими дивами.

Він ішов далі, і по дорозі йому почали траплятися мертві неонові вивіски – вперше за багато років світло полишило їхні трубки. «Фламінго». «Мінт». «Дюни». «Сахара». «Скляний павук». «Імперіал». Та де ж люди? Де вода?

Не усвідомлюючи, що робить, Сміттєбак дозволив ногам самим обирати шлях і звернув зі Стрипу. Голова схилилась, упершись підборіддям у груди. Він дрімав на ходу. І коли він перечепився через бордюр, упав та розквасив носа, коли звів погляд і побачив, що перед ним, – він не повірив власним очам. Кров юшила з носа й заливала його блакитну сорочку, та він цього не помічав. Йому здавалося, що він досі спить і йому все сниться.

Біла будівля здіймалася високо в пустельне небо – моноліт посеред Невади, шпиль, монумент так само неймовірний, як і Великий Сфінкс чи піраміда Хеопса. Зловісним передвістям палали вікна на східній стіні, віддзеркалюючи вогненну заграву. По боках від входу до цієї білої, наче кістка, споруди стояли дві величезні золоті піраміди. Над тентом шкірився великий бронзовий медальйон із лев’ячою мордою.

Над ним красувався так само бронзовий напис – простий і водночас дивовижний: «MGM GRAND HOTEL».[33]

Та йому впало в око дещо інше – воно стояло на квадратному скляному фундаменті між паркінгом і під’їздом до готелю. Сміттєбак вибалушив вицвілі, наполовину осліплі від нещадних сонячних променів блакитні очі, і його вдарив такий потужний оргазмічний дрож, що кілька секунд він лише тримався за голову закривавленими руками й витріщався на фонтан між розмотаних пасом еластичного бинта. З його горлянки почувся тихий стогін.

Фонтан працював. То була шикарна, інкрустована золотом конструкція з каменю та слонової кістки. Бризки забарвлювали кольорові вогні – вода робилася то бузковою, то жовтогарячою, то червоною, то зеленою. Водограй гучно шумів.

– Сібола, – промимрив Сміттєбак, зводячись на ноги.

З його носа й досі юшило.

Він пошкутильгав до фонтана. До ходи додався підстриб. Підстриб перейшов у біг, біг – у галоп, галоп – у скажений ривок. Ноги працювали, наче поршні, і подерті коліна підлітали мало не до шиї. З рота вилетіло протяжне слово, що розмотувалось і линуло до неба, мов паперове конфеті, – таке голосне, що з горішніх вікон повизирали люди (та хто їх помітив? Може, Бог чи Диявол, але точно не Чувак-Сміттєбак). У міру його наближення до фонтана слово гучнішало, видовжувалося, ставало пронизливішим, і це слово було:

– СІ-І-І-ІБОЛА-А-А-А-А-А!!!

Фінальне «а-а-а» розтягувалося й розтягувалося, ніби в тому зойку змішалися крики насолоди всіх людей, які коли-небудь жили на планеті Земля, і він обірвався лише коли Сміттєбак врізався в борт фонтана, що сягав йому по самі груди, і заскочив у басейн, сповнений невимовного прохолодного блаженства. Він відчув, як усі пори його тіла відкрилися, наче мільйони ротів, і почали всотувати воду, як губка. Сміттєбак закричав. Він опустив голову, втягнув воду носом і видув її назад – на борт фонтана плюхнула суміш крові, води та шмарклів. Він знову занурив голову й захлебтав, як корова.

– Сібола! Сібола! – зачаровано зойкав він. – За тебе – життя!

Він погріб по-собачому; зробивши коло, знову попив, а тоді переліз через край і незграбно гупнув на траву. Недаремно, усе недаремно. Зненацька його скрутило від перепою. Він гучно виригав усю воду. Навіть блювалося з насолодою.

Він звівся на ноги, схопився клешнею за борт фонтана та знову напився. Цього разу шлунок прийняв дарунок зі щирою вдячністю.

Хлюпаючи, наче повний бурдюк, він почвалав до алебастрових східців, що вели до білого моноліту – до східців між золотими пірамідами. Він був уже на півдорозі, коли судома переломила його навпіл. Щойно все минулося, він уперто побрів далі. Там стояли двері обертового типу, і він витратив мало не всі сили, щоб вони зрушили з місця. Сміттєбак проштовхався в оздоблений оксамитом вестибюль. Під ногами пружинив розкішний, журавлинового кольору килим. У вестибюлі були віконця касирів, реєстраційна, поштова та ключна стійки – всі порожні. Праворуч, за орнаментальною загорожею, що сягала йому до ліктів, Сміттєбак побачив казино. Він вражено витріщався на ряди гральних автоматів, що вишикувалися пліч-о-пліч, наче солдати. За ними виднілася рулетка, стіл для гри в крепс, а за мармуровою балюстрадою були столи для гри в бакара.

– Є тут хто? – каркнув Сміттєбак, однак відповіді не почулося.

Тоді йому стало лячно, бо це було місце привидів – місце, де могли чаїтися монстри. Та виснаження ослабило страх. Непевною ходою він спустився до казино й пройшов повз бар «Левеня» – там у глибокій тіні мовчки сидів Ллойд Генрейд і спостерігав за прибульцем, тримаючи в руці стакан води «Поланд спринг».

Він підійшов до стола, оббитого зеленим сукном, на якому був таємничий напис: «ДИЛЕР ПОВИНЕН БРАТИ ДО 16 І ЗУПИНИТИСЯ НА 17».[34] Сміттєбак виліз на нього й миттєво заснув. Скоро навколо Чувака-Сміттєбака, цього сплячого обірванця, зібралося з півдюжини людей.

– Що будемо з ним робити? – спитав Кен Демотт.

– Хай спить, – відказав Ллойд. – Він потрібен Флеґґу.

– Та ти шо. І де ж у біса цей Флеґґ, га? – почувся інший голос.

Ллойд розвернувся до мовця – той чоловік уже почав лисіти і був на цілий фут вищим од Генрейда. Та він відсахнувся, щойно Ллойд глянув на нього. Тільки камінь Ллойда був неоднорідним – у його центрі блищало моторошне червоне включення.

– Геку, тобі так кортить його побачити? – поцікавився Ллойд.

– Ні, – сказав чоловік із рідкою шевелюрою. – Гей, Ллойде, ти ж знаєш, що я не…

– Звісно, – опустив погляд на чоловіка, який спав на столі для блекджеку. – Незабаром Флеґґ з’явиться. Він чекав на цього мужика. Цей мужик – особливий.

На звертаючи на ці розмови жодної уваги, Чувак-Сміттєбак спав на столі блаженним сном.

* * *

18 липня Сміттєбак і Пацан провели ніч у мотелі в містечку Ґолден, штат Колорадо. Пацан вибрав дві кімнати із замкненими суміжними дверима. Бувши добряче напідпитку, він розв’язав цю дрібницю, відстреливши замок трьома кулями свого 45-каліберника.

Він підняв ногу й копнув двері своїм мініатюрним чоботом. Вони розчахнулись. У повітрі крутилася цівка блакитного диму.

– Хуяк, блядь, – сказав він. – Вибирай кімнату, Сміттєбачку.

Чувак-Сміттєбак вибрав кімнату праворуч, і на деякий час його лишили в спокої. Пацан кудись пішов. Чувак-Сміттєбак повільно розмірковував над тим, щоб просто злиняти, розчинившись у пітьмі, перш ніж трапиться щось справді кепське, намагаючись придумати, як розв’язати проблему з транспортом, коли повернувся Пацан. Чувак-Сміттєбак збентежився, побачивши, що до кімнати заїжджає крамничний візок, повний шестибаночних упаковок пива «Курс». Лялькові очі тепер уже були червоні та облямовані запаленими колами. Його помпадур розкручувався, наче зламана пружина, і пасма жирного волосся звисали Пацанові на вуха та щоки, від чого він скидався на небезпечну, хоч і абсурдну печерну людину, яка знайшла й одягла шкіряну куртку, яку покинув мандрівник у часі. На поясі куртки туди-сюди гойдалися кролячі лапки.

– Тепле, та хіба комусь не пох? Правду кажу? – спитав Пацан.

– По-любому, – закивав Сміттєбак.

– Тримай пиво, дірка-в-гузні, – сказав Пацан і кинув йому одну бляшанку.

Коли Сміттєбак потяг за вушко, йому в обличчя порснула піна, і Пацан загоготав своїм дивним мініатюрним сміхом, обома руками тримаючись за плаский живіт. Сміттєбак слабко всміхнувся. Він вирішив, що втече сьогодні ж, коли сон зморить це мале чудовисько. З нього досить. А те, що Пацан говорив про темного священика… Чувака-Сміттєбака так налякали його слова, що він навіть не міг як слід пояснити цей страх. Казати подібне, навіть жартома, було однаково що срати на церковний вівтар або стояти, задерши обличчя до грозового неба, й благати блискавицю, щоб зашкварила тебе до хрусткої скоринки.

Та найгіршим було те, що Пацан не жартував.

Чувак-Сміттєбак не збирався їхати карколомними гірськими серпантинами, коли за кермом сидітиме цей скажений карлик, який квасив цілими днями (і, очевидно, ночами) та розводився про те, що збирається скинути темного чоловіка й посісти його місце.

Тим часом Пацан вижлуктив два пива за дві хвилини, розчавив бляшанки та байдуже кинув їх на одне з односпальних ліжок. Він похмуро витріщався на «Ар-Сі-Ей хромаколор»,[35] тримаючи в лівиці нову банку пива і в правиці – 45-каліберник, яким відстрелив замок суміжних дверей.

– Нема, блядь, світла – нема, блядь, телебаучення, – сказав Пацан.

Що сильніше він напивався, то виразніше проявлявся його південний акцент, вкриваючи слова хутром.

– От параша. Круто, що всі вилупки дали дуба, та де, їбаттьоговдишло, HBO,[36] Ісусе-пердусе? Де в чорта реслінг? Де матчі? Де канал «Плейбой»? Гарні там штуки показували, Сміттєбаче. Ну, вони ніколи не показували, як мужики ласують волохатим чебуреком, як нямкають волохату мушлю, ну, розумієш, про шо я, та в тих краль ноги росли від самих підборідь, доганяєш, блядь?

– Та ясно, – озвався Сміттєбак.

– Хуяк – ще б пак! Не квакай, я сам тобі все скажу.

Пацан витріщився на порожній екран.

– Німа ти пизда, – сказав він і вистрелив у телевізор.

Кінескоп вибухнув із порожнистим ляском. Телевізор ригнув склом. Чувак-Сміттєбак рвучко закрився руками, щоб не поранило очі, і його пиво вихлюпнулося на нейлоновий килим.

– Тупий козел! Диви, шо наробив! – обурено вигукнув Пацан.

Зненацька 45-каліберник цілив уже в Сміттєбака. Його дуло було чорним і здоровенним, як димар океанського лайнеру. Сміттєбак втратив усе відчуття в промежині. Йому подумалося, що він, мабуть, обісцявся, та не міг сказати напевне.

– Я тобі думалку за це провітрю, – сказав Пацан. – Пиво він розілляв. Якби то було шось інше, я б і пальцем не ворухнув. Але ж це «Курс». Якби міг – сцяв би «Курсом». Віриш у цю хуйню-муйню?

– Да, – прошепотів Чувак-Сміттєбак.

– І шо, як думаєш, сьогодні «Курс» варять, га, Сміттєбаче? Отак ти собі вирішив, блядь?

– Ні, – тихо промовив Сміттєбак. – Зовсім ні.

– Правильно, блядь. «Курс» на межі виумирання.

Він звів револьвер трохи вище. Чувак-Сміттєбак подумав, що от і прийшов кінець його життю. Та Пацан знов опустив зброю… на кілька сантиметрів. Усі емоції втекли з його обличчя. Сміттєбак подумав, що цей вираз означає глибоку задуму.

– От шо я тобі скажу, Сміттєбаче. Береш собі банку та видуваєш. Як видуєш усе до краплі, на Ранчо «кадилаків» я тебе не відправлю. Віриш у цю хуйню-муйню?

– А що… що значить видути?

– Господи Йсусе, хлопче, та ти тупий, геть як пробка! Випити всю банку без передишки – ось, шо значить видути! Ти де жив – в Африці, блядь, чи шо? Ану ворушись, Сміттєбаче. Як стрілятиму, то прямісінько в око. У цій пукавці повно експансивок.[37] Усього тебе розпанахають – перетворять на сраний обід для тутешніх тарганів.

Не зводячи очей зі Сміттєбака, він махнув револьвером до візка. На його нижній губі біліла цятка пивної піни.

Сміттєбак підійшов до картонної коробки, узяв пиво та потягнув за вічко.

– Давай, блядь. До останньої краплі. Вернеться назад, і тобі пизда.

Чувак-Сміттєбак перевернув бляшанку. З неї забулькало пиво. Він конвульсивно ковтав рідину, і його борлак стрибав угору-вниз, наче йо-йо. Щойно бляшанка спорожніла, він випустив її з рук, тоді вступив у страшний двобій із горлянкою і врешті виборов собі життя довгою, лункою відрижкою. Пацан задер свою маленьку голову та зайшовся дзвінким реготом. Сміттєбак ледве тримався на ногах, кволо всміхаючись. Раптом він відчув, що вже не трошки, а геть п’яний.

Пацан повернув зброю в кобуру.

– Окей. Непогано, Чуваче-Сміттєбаче. Зовсім непогано, йоптить.

Пацан продовжив пити. На готельному ліжку виросла гора зіжмаканих бляшанок. Сміттєбак тримав між колін банку «Курсу» і відсьорбував з неї щоразу, як Пацан несхвально зиркав на нього. Пацан торочив без упину. У міру того як більшала купа порожніх бляшанок, голос його потроху згасав і в ньому дедалі виразніше звучав південний акцент. Пацан розказував про місця, у яких побував. Про виграні перегони. Про вантаж дурі, яку переправив через мексиканський кордон вантажівкою для білизни, під капотом у якої був двигун із півсферчними камерами згоряння, на цілих 442 кінські сили. «Паскудна херня, – сказав він. – Усе це шириво – паскудна херня». Сам він його не торкався, та ж йопересете – притарабаниш до США кілька таких вантажів, і в параші можна й золотий папір вішати. Урешті він почав клювати носом, і його червоні оченята заплющувалися на все більші й більші проміжки часу, а потім знову неохоче розкривалися до половини.

– Дістану його, Сміттєбаче, – пробелькотів Пацан. – Приїду туди, усе прозондую та цілуватиму його йобану сраку, допоки не розберуся, шо до чого. Пацану ніхто не указ. Ніхто, блядь. Довго я не терпітиму. Не займаюся я всякою мулькою. Якщо й беруся за якусь роботу, то стаю за кермо. Такий у мене стиль. Не знаю, звідки він і як навчився транслювати свою херню до наших думалок, та я витурю його… – він так позіхнув, що щелепа хруснула, – …з міста на хуй. Продірявлю опудало. Відправлю на Ранчо «кадилаків». Тримайся мене, Небораче, чи як там тебе.

Пацан повільно заточився назад і впав на ліжко. Щойно відкрита бляшанка пива випала з його розслабленої руки. На килим набігла ще одна калюжа «Курсу». Ящик спорожнів, і, за підрахунками Сміттєбака, Пацан самотужки впорався з двадцять одною банкою. Чувак-Сміттєбак не розумів, як така маленька людина могла випити стільки пива, та розумів, що настав час ушиватися. Він знав це, але почувався п’яно, слабко й загалом паскудно. Більше за все на світі йому хотілося трохи поспати. Це ж нічого, правда? Пацан проспить як убитий усю ніч і, певне, до самого ранку, а то й до дванадцятої. Часу вдосталь, щоб трохи покимарити.

Тож він пішов в іншу кімнату (попри коматозний стан Пацана, скрадався він навшпиньки) і зачинив суміжні двері як зміг – тобто не дуже добре. Від куль вони перекосилися. На нічному столику стояв механічний будильник. Сміттєбак завів його, перемістив стрілки на північ і поставив будильник на п’яту годину. Він ліг на двоспальне ліжко, навіть не знявши кедів. За п’ять хвилин він уже спав.

Він прокинувся трохи пізніше, у труні вранішньої темряви, і відчув, що в лице йому дмухає сухим пивним перегаром і блювотинням. Щось зміїлося в ліжку – щось гаряче, гладеньке. Першою йому сяйнула жаска думка, що це той тхір вискочив зі сну про Небраску та опинився в дійсності. Він тремко застогнав, коли усвідомив, що тварина, яка була з ним у ліжку, невелика, але тхори значно менші. Від пива скроні безжально свердлило болем.

– Берися за мене, – прошепотів у пітьмі Пацан.

Руку Сміттєбака вхопили й підтягли до чогось твердого, циліндричного й пульсуючого, наче поршень.

– Подрочи мені. Давай, подрочи, ти ж знаєш, як це робиться, – я це пойняв, ще як уперше тебе завидів. Давай, дрочун йобаний, дрочи.

Чувак-Сміттєбак знав, що робити. Багато в чому це було кращим за інші можливі жахіття. Він навчився цього довгими ночами в буцегарні. Подейкували, що це паскудна, голуба справа, однак те, чим займалися голубі, було не таким кепським, як діла тих, хто ночами гострив ложки на заточки, тих, хто просто лежав на койках, шкірився, витріщався на тебе та хрускав суглобами пальців.

Пацан поклав руку Сміттєбака на зброю, на якій той знався. Чувак зімкнув на ній пальці та взявся до роботи. Коли все скінчиться, Пацан знову засне.

Отоді він і вислизне.

Дихання Пацана зробилось уривчастим. Він почав гойдати тазом у такт посмикувань Сміттєбака. Сміттєбак не одразу зрозумів, що Пацан розстібає йому пояс та спускає джинси з трусами до самих колін. Нічого. Якщо Пацан хоче йому засадити – хай засаджує. Сміттєбакові й раніше туди встромляли. Від цього не вмирають. Це ж не отрута.

Його рука завмерла. Що б не штрикнуло його в анус, воно не з плоті. Воно з холодної сталі.

Раптом він здогадався, що то таке.

– Ні, – прошепотів Сміттєбак.

Його очі перелякано витріщалися в темряву. Він почав розрізняти в дзеркалі обличчя ляльки-вбивці, що висіло над його плечем, блимаючи червоними очима, перед якими розгойдувалися пасма скуйовдженого волосся.

– Так, Сміттєбаче, – зашипів Пацан. – Навіть з ритму не зіб’єшся. А пропустиш бодай один йобаний такт – натисну на спусковий гачок. І полетить до дідька вся твоя гімно-фабрика. Експансивки, Сміттєбаче. Віриш у цю хуйню-муйню?

Сміттєбак заскімлив і знову засіпав рукою. Його скиглення перейшло в болісне сапання: ствол 45-каліберника занурювався глибше – він крутився, длубав, рвав. І невже його це збуджувало? Так.

Кінець кінцем його збудження помітив Пацан.

– Подобається, га? – хекав він. – Знав, шо сподобається, торба з гноєм. Подобається, коли в сраку вставляють, га? Кажи «так», торба з гноєм. Кажи «так», інакше па-па, кишечки.

– Так, – проскиглив Чувак-Сміттєбак.

– Хочеш, шоб я тобі посмикав?

Йому не хотілося. Збудження там чи ні, а не хотілося. Та йому стало розуму про це не розказувати.

– Так.

– Я не торкнувся б твого членяки, навіть якби він був діамантовий. Сам себе смикай. Як думаєш, нашо Бог дав тобі дві руки?

Скільки воно тривало? Може, Бог знає, та не Чувак-Сміттєбак. Хвилину, годину, століття… яка різниця? У нього з’явилася впевненість, що в мить Пацанового оргазму він водночас відчує дві речі: животом – гарячий струмінь сімені малого чудовиська, нутрощами – гриб агонії від експансивної кулі. Усім клізмам клізма.

А тоді таз Пацана завмер, і його член забився в конвульсіях. Рука Чувака-Сміттєбака зробилася слизькою, як гумова рукавичка. Наступної миті з нього дістали револьвер. Щоками Сміттєбака заструменіли мовчазні сльози полегкості. Він не боявся померти (принаймні не на службі в темного чоловіка), та йому не хотілося сконати в темній готельній кімнаті від рук якогось психопата. Він не може померти, не побачивши Сіболи. Він би помолився Господу, та інстинкти йому підказували, що Бог не прислухається до скарг того, хто присягнув на вірність темному чоловікові. Та й узагалі – що зробив Бог для Чувака-Сміттєбака? І, коли вже так, що Бог зробив для Дональда Мервіна Елберта?

У задушливій тиші Пацан, засинаючи, заспівав фальшивим, ламким голосом:

– Ми з друзяками слави зажили… так, поганці нас знають, однак не чіпають…[38]

Він захропів.

«Отепер я й утечу, – подумав Чувак-Сміттєбак, та він боявся, що поворухнеться й розбудить Пацана. – Утечу, щойно впевнюся, що він дійсно спить. П’ять хвилин. Цього має вистачити».

Та ніхто не знає, скільки тривають п’ять хвилин у цілковитій пітьмі – чесно буде сказати, що в пітьмі п’яти хвилин не існує. Сміттєбак чекав. Сам того не усвідомлюючи, він поринав у дрімоту й вигулькував з неї. Незабаром він пірнув надто глибоко й заснув.

Він опинився на темній дорозі десь у височині. Зорі висіли дуже низько – здавалося, простягнеш руку і вхопиш одну, другу, доки не назбирається повна банка небесних світлячків. Стояв лютий холод. Було темно. Сміттєбак бачив, як навколо проступали припорошені зоряним світлом кам’яні брили, крізь які люди прорізали трасу, – ті камені здавалися обличчями живих істот.

Щось наближалося до нього з темряви.

Аж раптом почувся його голос – він линув нізвідки й звідусюди.

– У горах я подам тобі знак. Покажу свою могутність. Покажу тобі, що трапиться з тими, хто кине мені виклик. Чекай. Пильнуй.

У чорноті почали відкриватися червоні очі – здавалося, ніби хтось порозставляв навколо зо три дюжини аварійних ліхтарів і тепер зісмикував із них кожухи, по парі за раз. То були очі, і вони оточили Чувака-Сміттєбака відьомським колом.[39] Спершу він подумав, що це очі тхорів, та коло стискалось, і Сміттєбак побачив, що його оточили здоровенні хижаки – сірі гірські вовки.[40] Тварини настовбурчили вуха, а з темних морд крапала піна.

Йому було лячно.

– Вони прийшли не по тебе, мій добрий, вірний слуго. Бачиш?

І вони зникли. Отак просто: були сірі, запінені вовки – і не стало.

– Пильнуй, – мовив голос.

– Чекай, – мовив голос.

Сон скінчився. Він прокинувся й закліпав на яскраве сонячне світло, що лилося крізь вікно готельної кімнати. Перед ним стояв Пацан, і, очевидно, на нього ніяк не вплинуло вчорашнє змагання з тепер уже неіснуючою «Адольф Курс компані». Він милувався віддзеркаленням у шибці. Волосся було зачесане до попереднього стану, відтворивши всі блискучі вихори й завитки. Шкіряна куртка висіла на спинці стільця. Кролячі лапки звисали з пояса, наче трупи мініатюрних шибеників.

– Гей, торба з гноєм! Я вже думав, шо доведеться знову тобі на руцю спустити, шоб прокинувся. Давай, у нас попереду великий день. Сьодні багацько всякого трапиться, правду кажу?

– Це точно, – химерно всміхнувся Чувак-Сміттєбак.

* * *

Коли ввечері 5 серпня Чувак-Сміттєбак виринув зі сну, він і досі лежав на столі для гри в блекджек, що стояв у казино «MGM Grand Hotel». Спинкою до нього стояв стілець, на якому сидів молодик із гладеньким солом’яним волоссям. На його носі примостилися дзеркальні сонцезахисні окуляри. Першим Сміттєбак звернув увагу на камінь, що виднівся у V-подібному вирізі теніски незнайомця. Чорний, із червоним включенням по самому центру. Як вовче око в нічній темряві.

Він спробував сказати, що хоче пити, однак видушив, щось подібне до «Ґо!»

– Певне, ти добряче на сонці підсмажився, – сказав Ллойд Генрейд.

– Ти – він? – прошепотів Сміттєбак. – Ти – це…

– Наш бос? Ні, я не він. Флеґґ у Лос-Анджелесі. Та він знає, що ти тут. Балакав з ним по радіо після обіду.

– Він приїде?

– Що? Просто щоб подивитися на тебе? Придумав! Приїде свого часу. Ми з тобою, мужиче, – ніхто. Дрібнота. Приїде свого часу.

На додачу він повторив питання, яке ставив зранку того ж дня, незабаром після того, як до готелю зайшов Чувак-Сміттєбак.

– Тобі так кортить його побачити?

– Так… ні… не знаю.

– Ну, що б там тобі не хотілося, а в тебе буде така нагода.

– Пити…

– Звісно. Тримай.

Ллойд передав Сміттєбакові великий термос із вишневим «Кул-ейдом». Той ураз його осушив, перехилився через стіл та застогнав, тримаючись за живіт. Коли судома минула, Сміттєбак подивився на свого рятівника очима, сповненими німої вдячності.

– Зможеш трохи поїсти, як гадаєш? – поцікавився Ллойд.

– Мабуть.

Ллойд розвернувся до чоловіка, який стояв позаду них. Той бавився з рулеткою: запускав барабан, а тоді кидав на нього білу кульку та спостерігав, як вона скаче й торохкотить секторами.

– Роджере, піди скажи Білюку чи Стефані-Енн, щоб намутили цьому мужику картоплі та кілька гамбургерів. От срака, чим я думаю? Він же тут усе заригає. Супу. Принеси йому супу. Так норм, чуваче?

– Що завгодно, – вдячно пробелькотів Сміттєбак.

– У нас тут є один пацик, звуть Вітні Горґаном – він м’ясником працював. Товстий, ротатий гімнюк, та як куховарить! Святі небеса! І в них тут є все. Коли ми приїхали, геники ше працювали, і всі морозилки повні. Веґас! Чи бачили ви десь пиздатіше місто?

– Точно, – озвався Сміттєбак.

Він ще не знав, як Ллойда звуть, однак той йому вже подобався.

– Це Сібола.

– Шо-шо?

– Сібола. Шукали тисячі.

– Ага, багацько народу й не один рік, та більшість дибають геть і жалкують, що знайшли. Ну, клич його як хоч – бачу, ти по дорозі мало на балик не перетворився. Як тебе звуть?

– Чувак-Сміттєбак.

Ллойда це ім’я ніби й не здивувало.

– Супер. Б’юсь об заклад, що ти був байкером.

Він виставив руку. На кінчиках пальців усе ще виднілися ледь помітні рубці, які лишилися після його висидки у тюрмі Фінікса, де він мало не помер з голоду.

– Я Ллойд Генрейд. Приємно познайомитися, Сміттєбаче. Ласкаво вітаю на борту «Льодяника», нашого чудового корабля.[41]

Чувак-Сміттєбак потиснув простягнуту руку. Йому довелося ковтати сльози, щоб не розплакатися від вдячності. Якщо йому не зраджувала пам’ять, це вперше в житті хтось захотів потиснути йому руку. Він був тут. Йому не дали копняка. Нарешті, нарешті його десь прийняли. Заради цієї миті він пройшов би ще стільки ж пустелі, обсмалив би ще одну руку та обидві ноги.

– Дякую, – пробелькотів він. – Дякую, містере Генрейд.

– Блін, братухо, як не називатимеш мене Ллойдом, доведеться весь суп вилити.

– Значить, Ллойд. Дякую, Ллойде.

– Ото воно. Як поїси, відведу тебе нагору, до твоєї кімнати – власну матимеш. Завтра дамо тобі якесь завдання. Гадаю, у боса на тебе свої плани, та поки й без цього роботи вдосталь. Ми багато чого знову запустили, та далеко не все. На Боулдерській дамбі працює наша команда – намагається струм запустити. Ще одна ватага займається водопостачанням. На виїзді розвідувальні загони, і щодня в нас з’являється шестеро-восьмеро новачків, та ти поки що сидітимеш у місті. Дивлюся на тебе й бачу, що сонця ти насотався на місяць уперед.

– Мабуть, – кволо всміхнувся Чувак-Сміттєбак.

Він уже був ладен життя віддати за Ллойда Генрейда. Зібравши докупи всю свою сміливість, Сміттєбак показав на камінь, що лежав у Ллойда в заглибині під кадиком.

– Це…

– Ага, тут усі, хто типу при владі, їх носять. Його придумка. Це гагат.[42] Ну, знаєш, не зовсім камінь. Радше бульбашка дьогтю.

– Я про… про червоне сяйво. Про око.

– І тобі на око схоже, га? Це включення. Особливе, від нього. Я – не найкмітливіший з його пацанів, і далеко не найкмітливіший з пацанів у старому доброму Лох-Шпекасі. Та я… бля, мабуть, мене можна назвати його талісманом, – він пронизав Сміттєбака поглядом. – Може, й тебе також, хтозна? Мене точно не питай. Він, наш Флеґґ, чолов’яга небалакучий. Хай там як, а конкретно про тебе ми чули. Ми з Вітні. Це геть не стандартна муштра. Забагато народу прибуває, щоб до кожного придивлятися, – Ллойд замовк, а тоді довершив думку. – Хоча мені здається, що він би так зміг, якби захотів. Гадаю, він би не пропустив жодного прибульця, хто б то не був.

Чувак-Сміттєбак кивнув.

– І з чаклунством дружить, – голос у Ллойда зробився трохи хрипкішим. – Сам бачив. Знаєш, от не хотів би я опинитися в протилежному таборі.

– Так, – сказав Сміттєбак. – Я бачив, що сталося з Пацаном.

– Яким пацаном?

– З мужиком, з яким я подорожував, доки ми не заїхали в гори, – він здригнувся. – Не хочу про це говорити.

– Окей, мужик. А ось і твій суп. І Вітні таки примостив збоку бургер. Будеш у захваті. Цей чувак готує чудові бургери, та спробуй не наблювати, окей?

– Окей.

– Щодо мене, то треба декуди сходити, де з ким побачитись. Якби мене зараз бачив друзяка Бац, він би очам не повірив. Я заклопотаніший, аніж одноногий у змаганнях із роздачі копняків. Побачимося згодом.

– Звісно, – сказав Сміттєбак, а тоді сором’язливо додав: – Дякую. Дякую тобі за все.

– Мені не дякуй, – дружньо озвався Ллойд. – Дякуй йому.

– Я дякую, – промовив Чувак-Сміттєбак. – Кожної ночі.

Та він говорив сам до себе. Ллойд уже був на півдорозі до виходу – балакав із чоловіком, який приніс суп і бургер. Чувак-Сміттєбак спостерігав за ними захопленими очима, доки вони не зникли з поля зору, а тоді жадібно накинувся на їжу та наминав за обидві щоки, доки майже нічого не лишилось. І все було б гаразд, якби він не зиркнув у тарілку. Суп був томатний. Кольору крові.

Він відсунув тарілку – апетит раптом зник. Так, легко було сказати Ллойду Генрейду, що він не хоче балакати про Пацана, а от перестати про це думати… геть інша справа.

Посьорбуючи молоко, яке принесли разом з їжею, Сміттєбак підійшов до рулетки. Знічев’я він крутнув барабан і кинув на поле білу кульку. Вона прокотилася вздовж крайки, а тоді скотилася до секторів і заскакала між їхніх чарунок. Сміттєбак подумав про Пацана. Замислився над тим, чи прийде хтось, щоб провести його до кімнати, про яку говорив Ллойд. Подумав про Пацана. Тоді йому стало цікаво, який випаде сектор – чорний чи червоний… та в основному він думав про Пацана. Стрибуча кулька залетіла до однієї з чарунок і лишилася там. Барабан зупинився. Кулька лежала під зеленим подвійним нулем.

Перемога за казино.

* * *

Коли безхмарного, 80-градусного[43] дня вони виїхали з Ґолдена й рушили міжштатною магістраллю 70 просто до Скелястих гір, Пацан проміняв «Курс» на віскі «Ребел єлл». Одну пляшку він тримав у руці, а ще дві, акуратно запаковані в порожні картонки від молока, щоб не каталися й не розбилися, спочивали на горбику карданного вала. Пацан ковтав віскі, доганяв алкоголь «пепсі-колою» і щодуху горлав «срака-банька!», чи «я-ху-у!», чи «секс-машина!». Кілька разів він зауважив, що якби міг, то сцяв би «Єллом». Він спитав, чи вірить Сміттєбак у цю хуйню-муйню. Чувак-Сміттєбак був блідим од переляку, і похмілля від учорашніх трьох банок пива ще не минулося, одначе він сказав «так».

На цих дорогах навіть Пацан не міг тримати відмітку спідометра на 90.[44] Він знизив швидкість до шістдесяти[45] і тихо крив дороги матюками. Та врешті просвітлів.

– Надолужимо втрачене, щойно доберемося до Юти-Невади, Сміттєбаче. На рівнині ця лялечка літає на ста шістдесяти.[46] Віриш у цю хуйню-муйню?

– Гарна машина, це точно, – озвався Сміттєбак, усміхнувшись, як хворий пес.

– Ще б пак, блядь.

Пацан ковтнув віскі. Догнав його колою. Щодуху крикнув «я-ху-у!»

Сміттєбак похмуро дивився, як повз них миготить краєвид, залитий вранішнім сонцем. Магістраль прорізали просто крізь гори, тож іноді вони проминали величезні скелі. Скелі, що снилися Сміттєбаку тієї ночі. Чи відкриються в темряві червоні очі, коли на землю впаде ніч?

Він здригнувся.

Трохи згодом Сміттєбак усвідомив, що їхня швидкість знизилася з шістдесяти до сорока. Тоді до тридцяти. Пацан жахливо лаявся. Купе-двійка постійно петляла між нерухомими автівками на дорозі, і їх дедалі більшало.

– Це що за хуйня?! – лютував Пацан. – Вони що, всі рішили здохнути на висоті в десять тисяч йобаних футів? Гей, дебіли, на хуй з дороги! Чули?! З’їбали на хер з дороги!

Сміттєбак аж замружився.

Автівка проїхала поворот, і вони побачили страшну аварію з чотирьох машин, яка повністю заблокувала ліву смугу I-70. На дорозі розпластався труп чоловіка, вкритого давно засохлою кіркою крові. Поряд з ним лежала розбита лялька Балакучої Кеті.[47] Об’їхати затор зліва не дозволяв металевий відбійник заввишки в шість футів.[48] Праворуч було захмарене провалля.

Пацан ковтнув «Ребел єллу» й повернув до обриву.

– Тримайся, Сміттєбаче, – прошепотів він, – зараз об’їдемо.

– Нема місця, – прохрипів Чувак-Сміттєбак.

Він глитнув, і стінки горлянки черкнули одна об одну, наче два напилки.

– Якраз фате, – тихо сказав Пацан.

Очі в нього блищали. Він почав протискувати двійку-купе на узбіччя. Праві колеса зашурхотіли ґрунтом.

– Я пас, – випалив Сміттєбак і схопився за дверну ручку.

– Ану сидіти, – сказав Пацан, – іначе станеш мертвим дрочуном.

Сміттєбак повернув голову, і його очі втупилися в дуло 45-каліберника. Пацан нервово захихотів.

Чувак-Сміттєбак відкинувся на сидіння. Він хотів замружитися, та не міг. Узбіччя на його боці зникло з поля зору, і наразі він бачив лише панораму блакитно-сірих сосен і величезні кам’яні брили. Він уявляв, як шини купе-двійки котяться за чотири дюйми від провалля… за два…

– Ще один дюйм, – протуркотів Пацан.

Він дивився перед собою вибалушеними очима, обличчя розтягнув величезний вишкір. На блідому, ляльковому лобі виступили ідеально круглі краплини поту.

– Ще… один… однесенький.

Закінчилося все поспіхом. Чувак-Сміттєбак відчув, як заднє праве колесо зненацька ковзнуло праворуч і різко донизу. Він почув, як до провалля посипався щебінь, а за ним – більше каміння. Він закричав. Пацан страшно заматюкався, увімкнув першу передачу та втис у підлогу педаль газу. Вони саме протискалися повз перевернутий труп мікроавтобуса «фольксваген», і зліва пронизливо завищав метал.

– Лети! – горлав Пацан. – Як товстодупий орел! Лети! ЛЕТИ, чорт тебе забирай!

Задні колеса двійки-купе навіжено крутилися. На одну мить Сміттєбакові здалося, що вони з’їжджають до обриву. А тоді машина сіпнулася вперед, підскочила, і вони опинилися на дорозі, по той бік затору. Автівка рвонула геть, лишивши на асфальті сліди від протектора.

– Я ж казав, шо вона впорається! – переможно горлав Пацан. – Чорт забирай! Ото ми дали! Як два пальці, Сміттєбаче, сцикун, блядь, йобаний!

– Ми це зробили, – тихо сказав Чувак-Сміттєбак.

Його всього трусило. Він не міг опанувати своє тіло. А тоді, вдруге відтоді, як зустрів Пацана, Сміттєбак сказав єдину річ, яка могла врятувати йому життя. Якби він змовчав, Пацан би точно його вколошкав. Просто щоб відсвяткувати перемогу.

– Круто кермуєш, чемпіоне, – сказав він.

Ще ніколи й нікого в житті він не називав чемпіоном.

– Та-а-а… не так уже й круто, – Пацан підняв угору вказівного пальця. – Ще два, щонайменше два американці могли б таке провернути. Віриш у цю хуйню-муйню?

– Як скажеш, Пацан.

– Не квакай, любчику, я сам тобі все скажу, блядь. Усе як має бути. Ну, погнали.

Та далеко вони не від’їхали. Купе Пацана зупинилося назавжди п’ятнадцять хвилин по тому. За вісімнадцять сотень миль від точки відправки в Шеверпорті, штат Луїзіана.

– Не вірю очам, – сказав Пацан. – Не вірю… йобаним… ОЧАМ!

Він розчахнув двері й вискочив на дорогу, стискаючи в лівиці на чверть повну пляшку «Ребел єллу».

– ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ! – лютував Пацан, витанцьовуючи у своїх чоботах із гротесково високими каблуками – мініатюрний божок руйнації, землетрус у пляшці. – ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ, ДОВБОЙОБИ, ВИ ВСІ МЕРТВІ, ВАМ УСІМ МІСЦЕ НА ЙОБАНОМУ ЦВИНТАРІ, НЄХУЙ ВАМ РОБИТИ НА МОЇЙ, БЛЯДЬ, ДОРОЗІ!

Він жбурнув пляшку «Ребел єллу», і вона полетіла, перекидаючись і розбризкуючи янтарні краплі. Пляшка розбилася на сотню скалок об бік старого «порше». Пацан стояв на непевних ногах і мовчки відхекувався.

Цього разу проблема була не такою простою, як звичайний затор із чотирьох автівок. Цього разу проблема поширилася на всю дорогу. Посеред магістралі пролягала бугриста розділова смуга в десять ярдів[49] завширшки, і, певне, двійка-купе могла б перебратися з одного боку дороги на інший, та обидві артерії перебували в однаковому стані: машини зібралися на чотирьох смугах дороги в шість рядів і стояли бампер у бампер, крило до крила. Узбіччя було загачене незгірш за саму магістраль. Попри те що розділова смуга заросла травою і каміння випирало з ґрунту, наче зуби дракона, деякі водії намагалися скористатися й нею. Можливо, деяким чотирипривідним машинам на високих підвісках і пощастило там проїхати, та наразі розділова смуга скидалася на автомобільне кладовище з пожмаканого металобрухту на колесах. Здавалося, ніби всіх водіїв охопило масове божевілля, і вони вирішили влаштувати на I-70 перегони на виживання[50] чи навіжену джимхану.[51] «Скелясті гори, колорадська вишина. Дощить автівками – так плачуть небеса», – подумалося Чуваку-Сміттєбаку. Він мало не гигикнув і поспіхом закрив рота рукою. Якби Пацан почув хихотіння, Сміттєбак уже б ніколи не засміявся.

Пацан рушив назад. Високі каблуки клацали асфальтом, акуратно зачесане волосся блищало на сонці. Обличчя в нього стало, як у карликового василіска. Від люті очі вилізли з орбіт.

– Тачку свою я, блядь, не кину, – сказав він. – Чув мене? Не кину. Ану воруши булками, Сміттєбаче. Сходи подивись, на скільки розтягнувся цей затор йобаний. Може, там вантажівка перекинулася абошо. Бо назад ми хер вернемось. Узбіччя там уже нема, а краля моя не літає. Та якшо там просто вантажівка заглухла – по барабану. Заскакуватиму до цих пердовозок по черзі й спускатиму з обриву на хуй. Мені це під силу, і краще б ти повірив у цю хуйню-муйню. Уперед, синку.

Сміттєбак не став сперечатися. Він обережно рушив уперед, петляючи між щільно припасованих автівок, ладний щомиті пригнути голову й кинутися бігти – раптом Пацан почне стріляти? Та цього не сталося. Коли Сміттєбак відійшов на безпечну відстань (тобто опинився там, де куля Пацана його не дістане), він виліз на цистерну якоїсь вантажівки та озирнувся назад. Пацан, цей мініатюрний гопник із пекла, завдяки відстані в півмилі дійсно набув лялькового розміру. Він стояв, прихилившись до крила своєї купешечки, та цмулив віскі. Чувак-Сміттєбак хотів помахати йому, та вирішив, що це погана думка.

* * *

Того ранку Чувак-Сміттєбак вирушив у путь о десятій тридцять за гірським часом.[52] Просувався він повільно – йому часто доводилося дряпатися капотами й дахами машин, так щільно вони стояли, – і коли він дійшов до першої таблички з написом «ТУНЕЛЬ ЗАКРИТО», було вже чверть на четверту дня. За цей час він покрив миль з дванадцять. Дванадцять миль… небагато як для чоловіка, який перетнув двадцять відсотків країни верхи на велосипеді. Та, враховуючи перешкоди на дорозі, Сміттєбак вірив, що дванадцять миль – це досить круто. Він міг давно повернутися й сказати Пацану, що тут не проїхати. Ну, якби він узагалі мав намір повертатися. Ясна річ, робити він цього не збирався. Чувак-Сміттєбак не зачитувався книжками з історії (після електрошокової терапії читати зробилося важкувато), і він міг не знати, що в давнину королі з імператорами часто вбивали гінців із поганими новинами, просто зі злості. Йому було досить і власного знання: він достатньо надивився на Пацана, щоб не сумніватися – бачити він його більше не хоче.

Він стояв, роздивляючись чорні літери на помаранчевому ромбі дорожнього знака. Його збили, і тепер він лежав під колесом машини, яка могла бути найстаршим у світі «юґо».[53] «ТУНЕЛЬ ЗАКРИТО». Який ще тунель? Сміттєбак замружився, прикривши очі рукою, і йому здалося, що він дещо побачив. Він пройшов ще триста ярдів, у разі потреби перелазячи через автівки, доки не дістався до страшного місива з розбитих автомобілів і людських трупів. Деякі авто з вантажівками згоріли до самих каркасів. Серед них виднілося багато армійських машин. Чимало трупів були вдягнені в камуфляжну форму. За цим побоїщем (Сміттєбак не сумнівався, що тут сталася сутичка) продовжувався затор. А далі дорога зникала в двох соплах того, що, коли вірити велетенській таблиці, прикрученій до природного каменю, називалося тунелем Ейзенхауера.

З калатанням серця Сміттєбак підійшов ближче. Він не знав, як діяти далі. Ті два врізані в скелю сопла лякали його, і коли він наблизився до них, його переляк перетворився на справжній страх. Він би чудово зрозумів почуття Ларрі Андервуда, коли той дивився на тунель Лінкольна, – у ту мить вони, самі того не відаючи, побраталися, адже відчували точнісінько однаковий жах.

Головна відмінність полягала в тому, що хідник у тунелі Лінкольна встановили вище від дороги, а тут він був таким низьким, що деякі автівки намагалися ним скористатися – багато машин завмерло з однією парою коліс на тротуарі. Тунель був дві милі завдовжки. Крізь нього можна було пробратися лише повзком – від машини до машини, у цілковитій темряві. На це пішла б не одна година.

Чувак-Сміттєбак відчув, як усередині все обірвалося.

Він ще довго витріщався на тунель. Більш ніж місяць тому Ларрі Андервуд зайшов до свого тунелю попри крижаний страх. Після тривалих роздумів Чувак-Сміттєбак розвернувся й рушив назад, до Пацана. Його плечі обвисли, кутики губ тремтіли. Розвернувся він не тому, що попереду не передбачалося нормальної доріжки, не через довжину тунелю – Сміттєбак усе життя прожив в Індіані й навіть не уявляв, скільки тягнеться тунель Ейзенхауера. Ларрі Андервуда штовхав уперед (а то й контролював) його фірмовий егоїзм і звичайне бажання вижити: Нью-Йорк – це острів, і Ларрі мусив з нього вибратися. Тунель був найшвидшим для цього способом. Тож він збирався пройти його якомога швидше і зробив це так, як пив бридкі ліки: закривав носа й хутенько ковтав. А Чувак-Сміттєбак був побитим створінням: він звик приймати удари долі та власної незбагненної натури… і робив це однаково – схиливши голову. А зустріч із Пацаном позбавила його залишків мужності – можна сказати, що цей катаклізм промив йому мозок. Його мчали на швидкостях, на яких людей хапають інсульти. Йому погрожували смертю, якщо він не вип’є бляшанку пива за раз або ж вип’є та зблює. Його ґвалтували дулом револьвера. Його мало не скинули просто з обриву, з висоти в тисячу футів. Тож чи міг він нашкребти достатньо хоробрості, щоб проповзти дірою, пробуреною в підніжжі гори, темною дірою, у якій йому могли трапитися бозна-які страхіття? Чи міг він наважитись на таке після всього пережитого? Не міг. Може, інші й могли б, та тільки не він, не Чувак-Сміттєбак. І в думці про те, щоб вернутися назад, крилася певна логіка. Так, то була логіка скривджених і напівбожевільних, однак вона мала свою химерну принадливість. Сміттєбак перебував не на острові. Якщо йому доведеться повертатись і йти аж до вечора наступного дня, щоб знайти обхід, він це зробить. Так, йому доведеться пробиратися повз Пацана, однак Сміттєбак гадав, що Пацан міг передумати та забратися геть попри всі заяви. Або ж міг напитися в зюзю. Міг навіть (хоча й Сміттєбак дуже сумнівався, що йому коли-небудь так неймовірно поталанить) просто сконати. У найгіршому випадку, якщо Пацан досі там, чекає та пильнує, Сміттєбак міг посидіти в схованці, доки стемніє, тоді прокрастися повз нього, наче

(тхір)

якась дрібна тваринка. А потім він прямуватиме на схід, доки не знайдеться потрібна дорога.

Назад верталося швидше. Чувак-Сміттєбак дійшов до цистерни, з якої востаннє бачив Пацана та його славетне купе-двійку. Цього разу він не виліз нагору, де б його силует виразно виднівся на фоні вечірнього неба. Натомість поповз далі навколішки, від машини до машини, намагаючись не шуміти. Пацан міг бути на варті. З такими, як Пацан, ніколи не можна бути певним… і краще не ризикувати, щоб боком не вилізло. Сміттєбак зловив себе на тому, що даремно не прихопив гвинтівку одного з мертвих солдатів, хоча зброю навіть у руках не тримав. Він повз далі. Камінчики болюче впиналися в його руку-клешню. Була вже восьма година, і сонце спустилося за гори.

Сміттєбак присів біля капота «порше», об яке Пацан розбив пляшку «Ребел єллу», і обережно висунув голову. Так, на дорозі стояло купе-двійка: яскрава золота фарба сяяла блискітками, бубнявіло опукле лобове скло, акулячий плавець впинався у вечірнє, подібне до велетенського синцю небо. Пацан розвалився за флуоресцентно-помаранчевим кермом – очі заплющені, щелепа відвисла. Серце Чувака-Сміттєбака переможно забарабанило. «П’я-ний! – стукало воно. – П’я-ний! Як чіп! П’я-ний!» Сміттєбак подумав, що, коли Пацан очуняє, він може бути вже миль за двадцять.

Однак рухався він обачно: прошурхотів від машини до машини, як водомірка, що ковзає поверхнею тихого озера, прошмигнув купе з лівого боку і подався на схід. Відстані між автівками більшали. Купешечка перемістилася на дев’яту годину ліворуч, тоді на сьому, тоді на шосту – опинилася просто позаду.[54] Тепер Сміттєбаку лишилося наростити відстань між ним і тим божевільним…

– Ти, хуйло тупориле, ані руш.

Сміттєбак завмер як був – навкарачки. Він нацюняв у штани, а розум перетворився на чорного птаха, що скажено молотив крилами в його голові, – на паніку.

Він повільно озирнувся – сухожилля в шиї заскрипіли, наче дверні завіси дому з привидами. Позаду стояв Його Величність Пацан у райдужній золотаво-зеленій сорочці з парою линялих вельветових вставок. У кожній руці він тримав по револьверу, а обличчя скривила люта гримаса ненависті.

– Я просто роз-розвідував, як воно, в цьому напрямку, – почув Сміттєбак власний голос. – Пе-пе-перевіряв, чи чисто на горизонті.

– Ага, довбодятле, перевіряв. Навколішки перевіряв. Зара’ очищу твій йобаний горизонт. Ану стань.

Якимсь чином Сміттєбак зіп’явся на ноги та, щоб не впасти, схопився за дверну ручку машини, яка стояла праворуч. Два дула револьверів-близнюків здавалися йому такими ж великими, як і два сопла тунелю Ейзенхауера. Він дивився смерті в очі. Сміттєбак це знав. Цього разу жодні слова її не відведуть.

Подумки він молився темному чоловікові: «Благаю… якщо на це твоя воля… життя – за тебе!»

– То що там? – спитав Пацан. – Аварія?

– Тунель. Геть закоркований. Тому я й вернувся – тобі розказати. Будь ласочка…

– Тунель, – простогнав Пацан. – Ісусе-волохатий-старий-лисий-Христе! – він знову насупився. – Брешеш мені, підарюго?

– Ні! Ні, присягаюся! Там був знак – «Тунель Айзенгувера». Може, неправильно прочитав, бо в мене проблеми з довгими словами. Я…

– Завали варнякало. Скільки до нього?

– Миль вісім. А то й більше.

Пацан на хвильку змовк, – дивився на дорогу, що тяглася на захід, – а тоді пронизав Чувака-Сміттєбака блискучими очима.

– Хоч сказати, шо цей затор у вісім миль завдовжки? Ах ти ж сука брехлива!

Великими пальцями Пацан відклацнув курки, та звів їх лише наполовину. Сміттєбак не міг відрізними запобіжне зведення від повного, а повне зведення від мішка з жабами, тож заверещав, наче жінка, і затулив очі руками.

– Без балди! – кричав він. – Без балди! Клянуся! Клянуся!

Пацан довго дивився на нього. Урешті він опустив курки на револьверах.

– Сміттєбачку, я тебе вб’ю, – сказав він усміхаючись. – Заберу твоє сране життя. Та спершу ми прошвирнемося до затору, повз який протиснулися вранці. Спихнеш мікроавтобус з обриву. А тоді я вернуся та пошукаю об’їзд. Свою тачку я, блядь, не кину, – роздратовано додав він. – Нізашо, нізаяк.

– Прошу, не вбивай, – прошепотів Сміттєбак. – Будь ласочка, не треба.

– От спихнеш з обриву той «фольксваґен» менш ніж за п’ятнадцять хвилин, – тоді подумаю, – сказав Пацан. – Віриш у цю хуйню-муйню?

– Так, – кивнув Сміттєбак.

Та він подивився в ті надприродно блискучі очі як слід і не повірив Пацанові ані на крихту.

Вони рушили назад до затору – Чувак-Сміттєбак чвалав попереду, ледве переставляючи гумові ноги. Пацан дріботів за ним, і його шкіряна куртка м’яко рипіла потаємними складками. На його лялькових губах була примарна, мало не ласкава усмішка.

* * *

Коли вони опинилися біля затору, сутінки вже майже скінчилися. Мікроавтобус «фольксваґен» лежав на боці. Трупів його трьох-чотирьох пасажирів, що перетворилися на плетиво з рук-ніг, було майже не видно – і слава Богу. Пацан пройшов повз машину й зупинився на краю дороги, роздивляючись місце, яким вони протиснулися з десять годин тому. Один зі слідів від купешечки досі був там, а інший обвалився разом з узбіччям.

– Нє-а, – виніс вердикт Пацан. – Нізащо тут не проїдемо, як булками не поворушимо та нічо не посунемо. Не квакай, я сам тобі все скажу.

Чувак-Сміттєбак подумав, чи не кинутися вперед і не спробувати зіштовхнути Пацана з обриву. Наступної миті Пацан розвернувся. Його настовбурчені револьвери невимушено цілили Сміттєбакові в живіт.

– Чуєш, Сміттєбачку. Бачу, недобре замислив. І не думай віднікуватись. Наскрізь тебе бачу.

Сміттєбак навіжено захитав головою.

– Пильнуй, Сміттєбачку. Схибиш – і тобі срака. Ану штовхай того «фольца». У тебе п’ятнадцять хвилин.

Біля посіченої розділової смуги стояв «остін». Пацан відкрив пасажирські дверцята, невимушено висмикнув із сидіння-ківшика[55] роздутий труп дівчинки-підлітка (її лівиця лишилася в нього в руці, і він байдуже віджбурнув її з виглядом чоловіка, який догриз до кінця індичу гомілку) та сів на її місце, звісивши ноги з машини. Він весело махнув револьвером до згорбленої, тремтячої постаті Чувака-Сміттєбака.

– Час спливає, любий друже.

Він закинув голову та затягнув пісню.

– О-о… он-де рулить Джонні, однояйко Джонні, хер-зі-жменьку, та він прямує просто… на ро-де-О… отак, Сміттєбаче, хуй плаксивий, прискорюйся, – лишилось дванадцять хвилин… нозі в галоп, алеманда – хвиць, алеманда – топ…[56]

Сміттєбак притулився до мікроавтобуса. Підігнув ноги та штовхнув. «Фольксваґен» підсунувся на дюйм-два до урвища. У його серці знову розцвіла надія, цей незнищенний бур’ян людської душі. Пацан був людиною ірраціональною, імпульсивною. Карлі Єйтс і його друзяки-більярдисти сказали б, що він скаженіший од туалетного щура. Можливо, якщо в нього дійсно вийде скинути мікроавтобус із обриву та звільнити дорогу для дорогоцінного Пацанового купе, цей псих збереже йому життя.

Можливо.

Він нагнув голову, схопився за бік «фольксвагена» та штовхнув щосили. У недавно обсмаленій руці спалахнув біль, і Сміттєбак знав, що нова та вразлива шкіра скоро порепається, і тоді біль перетвориться на справжню муку.

Мікроавтобус посунувся ще на три дюйми. З лоба Сміттєбака струменів піт. Він забіг до його очей і пік їх, наче тепле мастило.

– Он-де рулить Джонні, однояйко Джонні, хер-зі-жменьку, та він прямує просто… на ро-де-О! – співав Пацан. – Алеманда – хвиць, алеманда – то…

Пісня обірвалася, як гнилий мотузок. Чувак-Сміттєбак перелякано озирнувся. Пацан зіскочив із пасажирського сидіння «остіна». Сміттєбак бачив його профіль – той стояв і дивився на зустрічні смуги. Там за дорогою здіймався кам’янистий, порослий чагарниками схил, що затуляв півнеба.

– А це що за хуйня? – прошепотів Пацан.

– Я нічого не ч…

А тоді й він почув: на протилежному боці магістралі шурхотіли камінці. Раптово та в усіх барвах Сміттєбакові згадався сон, що снився йому цієї ночі. У нього похолола кров, і з рота випарувалася вся слина.

– Хто там?! – крикнув Пацан. – Ану озвись! Озвись, чорт забирай, а то я стріляю!

І до нього таки озвалися, та не людським голосом. Хрипкою сиреною до нічного неба зринуло виття – спершу воно наростало, а тоді різко стишилося до горлового рику.

– Святий Боже! – зойкнув Пацан несподівано писклявим голосом.

Схилом по той бік дороги спускалися худі, сірі гірські вовки – вони пробиралися між автівок і перетинали розділову смугу: очі палали червоним, із роззявлених пащек бігла слина. Їх було понад дві дюжини. Охоплений екстазом жаху, Сміттєбак знову нацюняв у штани.

Пацан вийшов з-за хвоста «остіна», звів револьвери та відкрив вогонь. З дул виривалися язички полум’я, звук пострілів котився луною і відскакував назад, відбиваючись від гірських схилів – здавалося, що стріляє не одна людина, а ціла артилерія. Чувак-Сміттєбак скрикнув і встромив у вуха вказівні пальці. Нічний вітерець розігнав свіжий, насичений і гарячий пороховий дим. Його ніс защипало ароматом кордиту.

Вовки наближалися. Вони не поспішали, але й не зволікали, рухаючись швидкою ходою. Їхні очі… Чувак-Сміттєбак зрозумів, що не може відвести від них погляду. То були не звичайні вовчі очі, у цьому він не сумнівався, – то були очі їхнього Повелителя. Їхнього Повелителя і його Повелителя. Раптом Сміттєбак згадав свою молитву, і страх щез. Він розкоркував вуха. Промежиною ширилася мокра пляма, та байдуже. Його губи розтяглися в усмішці.

Пацан спорожнив обидва револьвери, поклавши трьох вовків. Навіть не спробувавши перезарядити зброю, він повернув її в кобури й розвернувся на захід. На правій стороні дороги з’явилося ще трохи вовків: вони петляли поміж темних силуетів мовчазних автівок, наче пасма пошматованого туману. Одна з тварин задерла морду до неба й завила. До її крику долучився другий вовк, до другого – третій, а до третього – цілий хор. А тоді вони продовжили наступ.

Пацан позадкував. Тепер він уже намагався перезарядити один револьвер, та пальці не слухались, і патрони сипалися на асфальт. Раптом він здався. Револьвер випав з його руки та дзенькнув об дорогу. Наче за сигналом, вовки кинулися до нього.

Пацан пронизливо заверещав, розвернувся та чкурнув до «остіна». На ходу він згубив другий револьвер – зброя випала з низької кобури та заскакала асфальтом. З низьким, рипучим гарчанням найближчий до Пацана вовк кинувся до нього в ту ж мить, як він пірнув до «остіна» та загрюкнув дверцята.

Він ледве встиг. Вовк гарчав, скакав на двері та крутив жаскими палаючими очима. До нього приєдналися його побратими, і за кілька секунд вони оточили машину. Зсередини «остіна» визирало маленьке, кругле обличчя Пацана, подібне до білого повного місяця.

Низько нахиливши трикутну голову, до Чувака-Сміттєбака рушив один з вовків. Його очі палали, як протитуманні вогні.

За тебе – життя…

Весь страх вивітрився. Сміттєбак рушив назустріч тварині. Він простяг обсмалену руку, і вовк лизнув її. Хижак сів, обкрутивши задні лапи пишним, однак обскубаним хвостом.

Пацан витріщався на нього з відвислою щелепою.

Чувак-Сміттєбак поглянув йому у вічі, усміхнувся та показав середній палець.

Обидва середні пальці.

– Срака тобі! Хер вилізеш! – крикнув він. – Чув мене? ВІРИШ У ЦЮ ХУЙНЮ-МУЙНЮ?! ХЕР ВИЛІЗЕШ! НЕ КВАКАЙ, Я ТОБІ САМ ВСЕ РОЗКАЖУ!

Вовк обережно взяв у зуби його здорову руку. Сміттєбак глипнув донизу. Тварина знову стояла на своїх чотирьох і легенько смикала його. Смикала в бік заходу.

– Гаразд, – спокійно промовив Сміттєбак. – Окей, друже.

Він рушив у бік тунелю. Вовк ішов за ним назирці, наче вимуштруваний пес. По дорозі до них пристало ще п’ятеро вовків, які чаїлися серед безживних авто. Тепер він ішов з одним вовком попереду, одним позаду і ще двома по боках, наче сановник з ескортом.

Сміттєбак спинився та востаннє поглянув через плече. Побачене назавжди лишилося в його пам’яті: сіре кільце терплячих вовків, що сиділи навколо маленького «остіна» з блідою сферою всередині – то було лице Пацана, який витріщався з віконця та ворушив губами. Вовки шкірилися на нього, висолопивши язики. Вони немов питали в Пацана, коли ж він дасть темному чоловікові копняка, коли ж він витурить його з Лох-Шпекаса. Коли, га, коли?

Чувак-Сміттєбак загадався, скільки ж ці вовки сидітимуть круг маленького «остіна», оточивши його зубатим колом. Звісно ж, відповідь лише одна – скільки потрібно. Два дні, три, а то й чотири. А Пацан сидітиме й визиратиме у вікно. Їсти-пити там нічого (хіба що в дівчинки-підлітка був супутник), а вдень температура в салоні авто може сягати й ста тридцяти градусів[57] – справжній парник. Собачки темного чоловіка чекатимуть, доки Пацан помре з голоду або ж набереться божевілля якраз достатньо, щоб відкрити дверцята й спробувати втекти. Чувак-Сміттєбак захихотів у темряві. Пацана зовсім небагато. По кусню на вовка, не більше. Головне, щоб не потруїлися.

– То що, не збрехав я?! – крикнув він, а тоді задер голову та захихотів до яскравих зірок. – Не квакай, як віриш у цю хуйню-муйню! Я тобі САМ усе скажу, блядь!

Його примарно-сірі супутники серйозно йшли поряд, не випускаючи Сміттєбака зі свого оточення та не зважаючи на його крики. Коли вони проминали Пацанову купе-двійку, вовк, який ішов позаду Сміттєбака, підтюпав до машини, понюхав шину «Ґуд’єр вайд овалз», а тоді з сардонічним вишкіром підняв задню лапу й нацюняв на неї.

Чувак-Сміттєбак не міг не засміятися. Він реготав, доки сльози не бризнули з його очей і побігли потрісканими, оброслими щоками. Його божевілля було стравою, чиї інгредієнти вже лежали в сковорідці й чекали, доки пустельне сонце їх потушкує, довершивши готування жарким промінням.

Вони йшли далі, Чувак-Сміттєбак і його ескорт. Коли машин на дорозі побільшало, вовки або протискалися під ними, плазуючи на животах, або вискакували на дахи й капоти – упевнені, мовчазні супутники з червоними очима та білими зубами. Близько півночі вони досягли тунелю Ейзенхауера, та цього разу Сміттєбак без зволікань попрямував до в’їзду в надра гори. Боятися зараз? Як можна боятися з такими охоронцями?

То був довгий перехід, і незабаром Сміттєбак втратив лік часу. Він чвалав навпомацки, від однієї автівки до іншої. Одного разу його рука занурилася в щось вологе та огидно м’яке, і йому в обличчя пахнуло смердючими газами. Навіть тоді він не завагався. Час від часу він бачив у темряві червоні очі – вони були завжди попереду, завжди вказували йому путь.

Через деякий час він почув у повітрі свіжість і прискорився. Одного разу втратив рівновагу, полетів з капота машини та болісно стукнувся головою об бампер наступного авто. Невдовзі після того поглянув угору та знову побачив зорі, що вже почали бліднути, – наближався світанок. Тунель лишився позаду.

Його охоронці зникли, та Сміттєбак упав на коліна й подякував темному чоловікові довгою, безладною молитвою. Він бачив його дії, бачив, як той діяв просто на його очах.

Попри те, на що він надивився відтоді, як прокинувся минулого ранку і побачив, як Пацан милується своєю зачіскою в дзеркалі кімнати готелю, Сміттєбак був надто збуджений, щоб спати. Натоміть він ішов далі та полишив тунель позаду. Дорогу, що виринала з тунелю по його бік, також запрудило автомобілями, однак уже за дві милі їх поменшало, і Сміттєбакові стало зручніше йти. Через розділову смугу від нього без кінця тягся потік машин, які хотіли потрапити до тунелю.

Близько полудня він уже спускався перевалом Вейл до самого Вейла, проминаючи кондомініуми та житлові комплекси з помешканнями на одного. Тепер Сміттєбак уже мало не падав од утоми. Він розбив вікно, відімкнув двері, знайшов ліжко. То було останнім, що він пам’ятав, коли прокинувся наступного ранку.

* * *

Краса та принадність релігійної манії в тому, що їй під силу пояснити геть усе. Щойно Бога (чи Сатану) визнають за першопричину всього, що відбувається у світі смертних, питань до випадковостей не лишається і нічого вже не змінити. Щойно людина опановує заклинання на кшталт «тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло»[58] або «незбагненним чином вершаться Його діяння», логіку можна жбурнути у вікно. Релігійна манія – один з небагатьох безвідмовних способів, яким реагують на примхливість нашого світу, бо вона повністю виключає його довільність. Для справжнього релігійного маніяка все має свою мету.

Скоріш за все, саме тому Чувак-Сміттєбак із двадцять хвилин пробалакав із вороном, який трапився йому на дорозі західніше од Вейла, – він був переконаний, що то посланець темного чоловіка… або ж його втілення. Ворон довго дивився на нього зі свого сідала на вершечку телефонного стовпа. Птах мовчки сидів там, допоки не знудився, не зголоднів… або ж допоки Сміттєбак не вилив йому всі подяки й присяги на вірність.

Біля Ґранд-Джанкшн він узяв собі новий велосипед, і 25 липня Сміттєбак мчав західною Ютою – їхав трасою 4, що єднає східний відрізок I-89 з магістраллю І-15, що тягнеться з північної частини Солт-Лейк-Сіті аж до самого Сан-Бернардино, штат Каліфорнія. І коли переднє колесо його новенького велосипеда вирішило попрощатися з вилкою та покотилося до пустелі, Чувак-Сміттєбак перелетів через руль і приземлився на голову – чудо, що черепа не розколов: коли це сталося, він гнав на швидкості в сорок, і то без шолома. Та менш ніж за п’ять хвилин він зіп’явся на ноги. Кров струменіла з кількох порізів та подряпин, заливала йому обличчя, однак Сміттєбак зашаркав ногами і виконав свій коротенький танець. «Сібола-ла, за тебе – життя, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!» – наспівував він, кривлячись од болю.

Для зламаних духом і розтрощених черепом нема нічого більш утішного за гарну молитовну вмазку.

* * *

7 серпня Ллойд Генрейд зайшов до кімнати, у яку попереднього дня заселили Чувака-Сміттєбака, – він тоді мало не марив од зневоднення. Гарна кімната. Тридцятий поверх «MGM». У ній було кругле ліжко з шовковою білизною, над яким висіло дзеркало точнісінько такої ж форми та розміру.

Чувак-Сміттєбак поглянув на Ллойда.

– Як почуваєшся, Сміттєбаче? – спитав Ллойд, зустрівшись із ним поглядом.

– Добре, – відповів Сміттєбак. – Краще.

– Трохи їжі, води й відпочинку – от і все, чого тобі бракувало, – сказав Ллойд. – Приніс тобі чистої одежини. Розмірів не знав, тому набрав навмання.

– На вигляд якраз.

Сміттєбак не знав своїх розмірів – не міг запам’ятати й годі. Він узяв у Ллойда розтягнуті джинси й робочу сорочку.

– Спускайся снідати, як перевдягнешся, – у Ллойдовій мові чулася шанобливість. – Більшість наших їсть у готельному ресторані.

– Звісно. Окей.

Ресторан гув од розмов, і Сміттєбак зупинився за рогом – його вхопив страх. Коли він зайде, на нього дивитимуться всі. Дивитимуться й іржатимуть. Спершу захихоче хтось за дальшим столом, тоді до нього долучаться ще… наступної миті столи наїжачаться вказівними пальцями, і весь ресторан вибухне реготом.

«Гей, ховайте сірники – он іде Чувак-Сміттєбак!»

«Гей, Сміттяче! Що сказала старенька Семпл, коли ти спопелив її чек?»

«Пісяєшся вночі, га, Сміттєбачку?»

Його тіло вкрилося потом, і Сміттєбак зробився липким попри душ, який прийняв після відвідин Ллойда. Він згадав, як поглянув у дзеркало, що висіло в душовій, і побачив своє поцятковане струпами лице, висушене тіло та оченята, замалі для глибоких очниць. Так, вони реготатимуть. Він дослухався до того, як жебоніли розмови, як дзенькали об тарілки столові прибори, і думав, що краще просто злиняти.

Та тоді він згадав, як вовк обережно взяв його за руку та повів геть від металевої домовини, у якій сидів Пацан; розправив плечі й зайшов до ресторану.

Кілька людей підняли голови, та одразу ж повернулися до їжі з балачками. Ллойд сидів за великим круглим столом посеред кімнати. Він підняв руку та помахав до Сміттєбака. Сміттєбак рушив до нього, петляючи між столів, що стояли під темним табло електронного лотерейного тоталізатора. З Ллойдом сиділо ще троє. Усі вони їли омлет із шинкою.

– Візьми собі їдла, – сказав Ллойд. – Його тримають гарячим.

Чувак-Сміттєбак узяв тацю й пішов по їжу. На нього дивився здоровань у брудному кухарському вбранні.

– Ви містер Горґан? – несміливо запитав Чувак-Сміттєбак.

Горґан вишкірив поцятковані прогалинами два ряди зубів.

– Ага, та, хлопче, ми нікуди не заїдемо, якшо ти мене так кликатимеш. Зви мене Білюком. Тобі вже покращало? Коли ти прийшов, ти був страшний, як гнів Господній.

– Значно краще, це точно.

– Наминай яйки. Їж, скіко душі завгодно. Та не напосідай на смажену картоплю. Принаймні я б не напосідав. Бараболя стара й жорстка. Ласкаво просимо до команди, хлопче.

– Дякую, – сказав Сміттєбак.

Він повернувся до столу Ллойда.

– Сміттєбаче, ось це Кен Демотт. Чолов’яга з лисиною – Гектор Дроґен. А ось цей пацан, який намагається відростити на обличчі те, що буяє в його дупі, зве себе Козирним Тузом.

Усі до нього кивнули.

– Це наш новенький, – сказав Ллойд. – Звуть Чувак-Сміттєбак.

Усі потисли йому руки. Сміттєбак узявся за омлет. Він глянув на молодика з ріденькою борідкою.

– Не передасте мені солі, містере Туз-ік?! – ввічливо спитав Сміттєбак, під кінець голосно гикнувши.

На мить зависла здивована мовчанка. Вони перезирнулися та розсміялися. Сміттєбак витріщався на них, відчуваючи, як у грудях розростається паніка, а тоді почув той сміх, уперше дійсно почув його, вухами та розумом, і зрозумів, що в тому реготі немає нічого злого. Ніхто не питатиме, чому він спалив церкву, а не школу. Ніхто не дійматиме його пенсійним чеком старої Семпл. Він також міг усміхнутися. Так Сміттєбак і зробив.

– Містере Тузік! – гиготів Гектор Дроґен. – Козиряка, оце попуск. Містере Тузік – зашибись. Містере-е Ту-у-у-у-зік! Бляха, мужик, просто обісратися!

Козирний Туз передав Сміттєбакові сіль.

– Просто Туз, чуваче. Зви Тузом – і я озвусь. Не клич мене містером Тузіком, і я не зватиму тебе містером Сміттєвозом, домовились?

– Окей, – сказав усміхнений Чувак-Сміттєбак. – Без проблем.

– Ге-ей, містере Ту-у-узік! – по-дівочому пропищав Гек Дроґен і знову зареготав. – Тузяко, тепер ти з цим прізвиськом до самої смерті. Богом клянуся.

– Може, й так, але якось переживу, – сказав Козирний Туз і підвівся, щоб узяти ще омлету.

Проходячи повз Чувака-Сміттєбака, він стиснув його плече. Рука була теплою та твердою – дружня рука, яка не щипає, не викручує.

Чуваку-Сміттєбаку зробилося тепло й приємно, і він заходився їсти. Ці теплота з приємністю були настільки рідкими гостями в його нутрі, що на мить йому здалося, ніби він захворює. Сміттєбак звів очі, поглянув в обличчя навколишніх людей і подумав, що він зрозумів, чим було те химерне відчуття.

Щастям.

«Які гарні люди», – подумав він.

Слідом за тією думкою вигулькнула ще одна: «Я вдома».

* * *

Того дня йому дали відіспатися, та наступного ранку його та багато інших повантажили в автобуси й відвезли до дамби Боулдера. Цілий день вони провели там – міняли в двигунах мідну обмотку. Він працював на лавці з видом на воду (то було озеро Мід[59]), і над ним ніхто не стояв. Чувак-Сміттєбак вирішив, що в них тому не було наглядачів, що всі любили працю так само, як і він.

Та наступного дня він довідався, що це зовсім не так.

* * *

Була чверть по десятій ранку. Чувак-Сміттєбак сидів на лавці та намотував дріт – пальці працювали, та думки ширяли десь за мільйон миль. Він складав псалом на славу темного чоловіка. Сміттєбак уже вирішив, що знайде велику книжку (точніше, Книгу) і почне записувати певні думки про нього. Може вийти Книга, яку колись хтось читатиме. Ті люди, які ставляться до нього так само, як і Сміттєбак.

До його лавки підійшов Кен Демотт, і, попри пустельну засмагу, Кен мав блідий і наляканий вигляд.

– Ходімо, – сказав він. – На сьогодні все. Вертаємося до Веґаса. Всі вертаємося. Автобуси чекають на вулиці.

– Га? Чого? – закліпав на нього Сміттєбак.

– Не знаю. Це він наказав. Ллойд передав іншим. Дупу в руки та гайда, Сміттєбачку. Коли до справи замішаний наш головний, питань краще не ставити.

Тож він нічого й не питав. Надворі на Гувер-драйв на холостому ходу стояли три шкільні автобуси з Лас-Веґаса. До них сідали чоловіки з жінками. Розмов майже не чулося. Те вранішнє повернення до Лас-Веґаса було цілковитою протилежністю звичних поїздок до дамби й назад. Ніхто не жартував, не перемовлявся, і двадцять жінок із тридцяткою чоловіків їхали мовчки. Усі поринули у власні думки.

Коли вони вже під’їжджали до міста, чоловік, який сидів через прохід від Сміттєбака, тихо сказав до свого сусіда:

– Це Гек. Гек Дроґен. Трясця, як цей страшко про все дізнається?

– Замовкни, – обірвав його товариш і кинув недовірливий погляд на Сміттєбака.

Сміттєбак відвів очі й подивився у вікно на пустельний пейзаж. До його думок знову закрався неспокій.

* * *

– О Господи, – сказала одна жінка, коли вони виходили з автобусів, та інших коментарів не пролунало.

Сміттєбак спантеличено роззирнувся. Здавалося, ніби там зібралися всі мешканці Сіболи, геть усі. До міста повернулися всі сібольці, за виключенням розвідників, які могли бути де завгодно, починаючи півостровом Каліфорнія і закінчуючи Західним Техасом. Вони зібралися біля фонтана щільним півколом у шість-сім рядів – загалом більш ніж чотири сотні. Люди позаду ставали на готельні стільці, аби краще бачити, що відбувається, і перш ніж підійти ближче, Чувак-Сміттєбак думав, що дивляться вони на фонтан. Вигнувши шию, він помітив, що на моріжку перед фонтаном щось лежить, та роздивитися як слід йому не вдалося.

Хтось схопив його за лікоть – то був Ллойд. З білим, напруженим обличчям.

– Якраз тебе шукав. Він хоче з тобою зустрітися трохи пізніше. А поки що треба з цим розібратися. Господи, як я це ненавиджу. Ходімо. Мені потрібна допомога, і обрано тебе.

У Сміттєбака закрутилася голова. Його хотів бачити він! Він! Та поки що потрібно впоратися з цим… чим би воно не було.

– Що таке, Ллойде? У чому річ?

Ллойд не відповів. Не відпускаючи Сміттєбака, він обережно повів його до фонтана. Натовп розступився, мало не відсахнувся від них. Вони йшли тим вузьким коридором, стіни якого вкривав невидимий, холодний шар страху та відрази.

Перед натовпом стояв Білюк Горґан. Він курив цигарку. Однією ногою сперся на об’єкт, якого не міг роздивитися Сміттєбак. Та тепер стало ясно, що це дерев’яний хрест. Вертикальна балка була з дванадцять футів завдовжки. Хрест скидався на літеру «t».

– Усі тут? – спитав Ллойд.

– Ага, – сказав Білюк. – Гадаю, що всі. Вінкі провів перекличку. Дев’ятеро наразі поза штатом. Флеґґ сказав, що на них можна не зважати. Ллойде, ти як, тримаєшся?

– Усе буде нормально, – кивнув той. – Ну… не зовсім нормально, але ти ж знаєш – упораюся.

Білюк зиркнув на Чувака-Сміттєбака.

– Хлопець уже щось знає?

– Нічого не знаю, – сказав Сміттєбак.

Його охопило сум’яття. У нутрі вирувала битва між надією, переляком і побожним захопленням.

– У чому річ? – пробелькотів він. – Я чув щось про Гека…

– Так, це все через Гека, – сказав Ллойд. – Зловили з коксом. Клята пилюка. Як я ненавиджу цю парашу. Гаразд, Білюче. Кажи, щоб виводили.

Білюк рушив до готелю, переступивши прямокутний отвір у землі. Всередині діра була вимащена бетоном. На вигляд – якраз щоб прийняти в себе нижній кінець хреста. Коли Вітні «Білюк» Горґан затрюхикав широкими сходами між двох позолочених пірамід, Чувак-Сміттєбак відчув, що в його роті пересохла вся слина. Він рвучко розвернувся до мовчазного натовпу, який стояв півколом під блакитними небесами, тоді до Ллойда – той роздивлявся хрест із блідим обличчям і колупав білу голівку прища на підборідді.

– Ти… ми… його розіпнуть? – урешті видушив Сміттєбак. – Для цього всі тут зібралися?

Зненацька Ллойд засунув руку в кишеню своєї линялої сорочки.

– Знаєш, а в мене для тебе щось є. Це від нього – сказав передати. Я не можу примусити тебе його взяти. Добре, що не протупив спершу спитати. Хочеш собі?

З нагрудної кишені він дістав чорний гагат на золотому ланцюжку. У камені було крихітне червоне включення – так само, як і в Ллойда. Він розхитувався перед очима Сміттєбака, наче амулет гіпнотизера.

Правда читалася в Ллойдових очах, читалася ясно й виразно, і Сміттєбак знав, що не зможе плакати та повзати на колінах (ні перед ним, ні перед будь-ким, та в першу чергу – не перед ним), заявляючи, що нічого не розумів. «Візьмеш – і приймеш усе інше, – промовляли Ллойдові очі. – Тебе цікавить, що входить до «всього іншого»? Ну, звісно ж, Гек Дроґен. Гек і вимащена бетоном діра завбільшки якраз щоб прийняти в себе нижній кінець Гекового хреста – незабаром садитимемо це деревце».

Він повільно потягся за амулетом. Його рука завмерла, коли пальці вже от-от мали торкнутися золотого ланцюжка.

«Це мій останній шанс. Останній шанс знову стати Дональдом Мервіном Елбертом».

Та інший голос, у якому чулася велика могутність і водночас делікатність (Сміттєбакові уявилася холодна рука на гарячому лобі), сказав йому, що час вагатися давно минув. Вирішить обрати Дональда Мервіна Елберта – помре. Він шукав темного чоловіка з власної волі (якщо вона взагалі є в чуваків-сміттєбаків цього світу), приймав його допомогу. Якби не темний чоловік, він би загинув од рук Пацана (йому навіть на думку не спадало, що темний чоловік міг послати Пацана саме з цією метою), а це означало, що своїм життям він завдячував саме йому, темному чоловікові… чоловікові, якого іноді звали Ходаком. Його життя! Чи ж не хотів Сміттєбак віддати життя за темного чоловіка? Чи не наполягав на цьому? Не повторював, наче мантру?

Але ж твоя душа… невже ти й душу пропонував?

«Стявши голову, за волоссям не плачуть», – подумав Чувак-Сміттєбак і обережно взяв однією рукою ланцюжок, а другою – чорний камінь. Гагат був холодним і гладеньким. Сміттєбак трохи потримав його в руці, просто щоб з’ясувати, чи він нагріється. Він гадав, що нічого не вийде, і не помилився. Він повісив камінь на шию, і той притулився до його шкіри, наче крижана кулька.

Та Сміттєбак був не проти того холодку – він урівноважував вогонь, який завжди палав у його голові.

– Просто скажи собі, що це якийсь незнайомець, – мовив Ллойд. – Я про Гека. Завжди так роблю. Так легше. Так…

Двоє готельних дверей із гуркотом розчахнулися. До них полинули відчайдушні, перелякані крики. Натовп охнув.

Сходинками спускалася група з дев’яти осіб. По центру – Гектор Дроґен. Він борсався, наче тигр у тенетах. Обличчя в Гека було смертельно блідим, за винятком двох гарячково-червоних плям на вилицях. Усеньким його тілом стікали ріки поту. Він був голісіньким, мов щойно на світ народився. Його тримало п’ятеро чоловіків. Серед них був і Козирний Туз. А Гек іще кпив з його прізвиська…

– Тузе! – тараторив Гектор. – Гей, Тузе, що скажеш? Не поможеш друзяці? Мужик, скажи їм, хай перестануть! Я злізу з того лайна, Богом клянуся, – жодних понюшок! Що скажеш? Ну, поможи трошки! Тузе, будь ласочка!

Козирний Туз не озвався, а лише сильніше вхопився за хвицьливу руку їхнього бранця. Цього було достатньо. Гектор Дроґен знову заверещав. Його безжально протягли до фонтана.

Позаду них ішли троє: Білюк Горґан із великим саквояжем, чоловік на ім’я Рой Гупс із драбиною, і лисий Моргун Морґан (у нього постійно сіпались очі) з планшеткою – у затискачі був листок із друкованим текстом. Вони ступали врочисто, як плакальники на похоронах.

Гека підволокли до хреста. Нещасний випромінював жаский жовтий сморід страху. Він закотив очі, і показалися брудно-білі білки – наче в коня, якого кинули надворі під час бурі.

– Гей, Сміттєбачку, – прохрипів Гек, коли Рой Гупс заходився прилаштовувати позаду нього драбину. – Чуваче-Сміттєбаче. Друзяко, скажи їм, хай облишать ці забавки. Скажи їм, що я зіскочу. Скажи їм, що такий переляк ліпший од усіх їбучих лікарень. Скажи їм, мужик.

Сміттєбак утупив погляд у землю. Коли він нагнув шию, чорний камінь вивалився з сорочки й повиснув перед його носом. Червоне око наче дивилося на нього, зазирало в саму душу.

– Я тебе не знаю, – промимрив Сміттєбак.

Краєм ока він побачив Білюка – той стояв на коліні, затиснувши в куті рота цигарку й замруживши ліве око проти диму. Він відкрив саквояж. Дістав гострі дерев’яні цвяхи. Переляканому Чуваку-Сміттєбаку вони здалися завбільшки з кілки, якими припинають намети. Білюк розклав цвяхи на траві, а тоді дістав із саквояжа велику дерев’яну киянку.

Попри жебоніння натовпу, слова Чувака-Сміттєбака пробилися крізь панічний дурман, що вкутав розум Гектора Дроґена.

– Як це – не знаєш?! – дико загорлав він. – Ми ж снідали разом тільки два дні тому! Ти ще цього малого назвав містером Тузіком! Як це – не знаєш, ти, сцикло брехливе?!

– Геть не знаю, – повторив Сміттєбак, цього разу чіткіше.

І він відчув щось дуже близьке до полегкості. Перед собою він бачив лише незнайомця. Незнайомця, який дещо скидався на Карлі Єйтса. Його рука потягнулася до каменя та обкрутила його пальцями. Його прохолода надала впевненості.

– Брехло! – крикнув Гек.

Він знову заборсався, щосили працюючи м’язами, і його оголеними грудьми й руками заструменів піт.

– Брехло! Ще й як мене знаєш! Ще й як, брехло, ще й як!

– Ні, не знаю. Я тебе не знаю і знати не хочу.

Гек знову загорлав. Четверо захеканих вартових схопили його міцніше.

– Давайте, – сказав Ллойд.

Гека потягли спиною вперед. Один з чоловіків, які його волокли, виставив ногу та підчепив Гека. Він беркицьнувся на хрест. Тим часом Моргун почав зачитувати друкований текст із аркуша на планшетці. Його пронизливий голос прорізав Гекові крики, як виття круглої пилки.

– Увага, увага, увага! Згідно з наказом Рендалла Флеґґа, Ватажка Людей і Першого Громадянина, цього чоловіка на ім’я Гектор Алонсо Дроґен засуджено до страти через розп’яття за злочин уживання наркотиків.

– Ні! Ні! Ні! – кричав Гек навіженим контрапунктом.

Його ослизла від поту лівиця висковзнула з хватки Козирного Туза, і Сміттєбак інстинктивно поставив на руку коліно, притиснувши зап’ясток до дерева. За секунду біля нього опинився Білюк. Він присів поряд зі Сміттєбаком, тримаючи в руках дерев’яну киянку і два грубі цвяхи. У його роті досі тліла цигарка. Він мав вигляд чоловіка, який зібрався постолярувати в себе на задньому дворі.

– Ага, отак і тримай, Сміттєбаче. Зараз його пришпилю. І хвилини не займе.

– Уживання наркотиків заборонене в Громаді Людей, бо не дає залежному робити повноцінний внесок у справу Громади, – швидко проголошував Моргун говіркою аукціонера, а його очі моргали, кліпали та сіпалися. – У цьому конкретному випадку обвинувачуваного Гектора Дроґана спіймали з наркотичним приладдям та великою кількістю кокаїну.

Тепер Геків вереск сягнув такої пронизливості, що якби поряд було щось кришталеве, воно б тріснуло. Він сіпав головою з боку в бік. На губах з’явилася піна. Руками побігли яскраві струмочки крові. Шестеро чоловіків, включно з Чуваком-Сміттєбаком, підняли хрест і поставили його в яму з цементом. Силует Гектора Дроґана корчився проти неба. Від болю він закинув голову назад, химерно вигнувши шию.

– …чиниться задля добробуту Людської Громади! – невблаганно кричав Моргун. – Це послання завершується суворим застереженням і вітаннями громадянам Лас-Веґаса. І хай пришпилять цей бюлетень, що засвідчує реальні факти, над головою відступника, і хай буде його відмічено печаткою Першого Громадянина, РЕНДАЛЛА ФЛЕҐҐА.

– О Господи, як БОЛИТЬ! – репетував згори Гектор Дроґан. – О Господи милий, Господи милий, о Господи, Господи, Господи!

Натовп не розходився мало не годину – кожен боявся, що про нього потім говоритимуть як про першого, хто не витримав. На більшості облич стояла відраза, на багатьох інших – подоба млявого збудження… та спільною їх ознакою був страх.

А от Чувак-Сміттєбак не боявся. Чого йому боятися? Він же не знав того чоловіка.

Геть не знав.

* * *

Була чверть по десятій, коли до кімнати Чувака-Сміттєбака зайшов Ллойд. Він глянув на Сміттєбака та сказав:

– Одягнений. Це добре. А я думав, що ти вже ліг.

– Ні, – відказав Сміттєбак. – Ще не сплю. А що?

– Настав час, Сміттєбачку, – Ллойд заговорив тихіше. – Він хоче тебе бачити. Флеґґ.

– Він?…

– Ага.

Чувак-Сміттєбак весь стрепенувся.

– Де він? За нього – життя, о так…

– Верхній поверх, – сказав Ллойд. – Він повернувся з узбережжя одразу по тому, як догорів Гек Дроґан. Коли ми з Білюком повернулися зі звалища, він був уже тут. Ніхто ніколи не бачив, як він зникає чи приходить, Сміттєбаче, та всі знають, коли він знову кудись зірвався. Або коли повернувся. Ну ж бо, ходімо.

* * *

Чотири хвилини по тому кабіна ліфта прибула на горішній поверх, і Чувак-Сміттєбак вийшов із ліфта з вибалушеними очима та сяючим обличчям. Ллойд із місця не зрушив.

Сміттєбак повернувся до нього.

– А ти не?…

Ллойд видушив жалюгідну посмішку.

– Ні, він хоче зустрітися з тобою наодинці. Щасти, Сміттєбаче.

І перш ніж він устиг сказати ще щось, двері ліфта зачинились, і Ллойд зник.

Чувак-Сміттєбак розвернувся. Він перебував у шикарному широкому коридорі. Там було двоє дверей, і дальші потроху прочинялися. Усередині чорніла темрява. Та Сміттєбак помітив, що в дверях стоїть якийсь силует. І очі. Червоні очі.

Чувак-Сміттєбак рушив до силуета. Серце повільно гупало в його грудях, у роті пересохло. Повітря робилося дедалі прохолоднішим. Горілі руки взялися сиротами. Десь глибоко в його нутрі у могилі перевернувся та зойкнув труп Дональда Мервіна Елберта.

А тоді все знову вляглося.

– Той самий Чувак-Сміттєбак, – промовив тихий, чарівний голос. – Як добре, що ти з нами. Просто чудово.

– За тебе… життя, – сухим попелом висипалися слова з його рота.

– Так, – ласкаво сказав силует. Губи розійшлися в усмішці, вишкіривши білі зуби. – Та я не думаю, що до цього дійде. Заходь. Дай-но на тебе подивлюся.

Коли Чувак-Сміттєбак заходив до кімнати, його очі світились, а обличчя було обвислим, як у сновиди. Двері зачинились, і вони поринули в морок. На крижану шкіру Сміттєбака лягла пекельно гаряча рука… і зненацька він заспокоївся.

– Сміттєбаче, у мене є для тебе робота в пустелі, – сказав Флеґґ. – Чудова робота. Якщо схочеш…

– Що завгодно, – шепотів Чувак-Сміттєбак. – Що завгодно.

Рендал Флеґґ обійняв його за понурі плечі.

– Ти будеш моїм палієм, – сказав він. – Ходімо, наллємо випити й побалакаємо.

* * *

І в кінці пожежа була дійсно грандіозною.