Читать книгу Протистояння. Том 2 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 6

Плакати Ральфа, де йшлося про збори 18 серпня, розійшлися по всьому Боулдеру. У містечку почалися бурхливі розмови, здебільшого про чесноти й вади комітету з семи осіб.

Матінка Ебіґейл лягла спати втомленою ще засвітла. Цілий день до неї нескінченним потоком ішли відвідувачі з питаннями про її думку. Вона підтримала це, бо вважала: загалом людей у комітет обрано цілком хороших. Люди переймалися, чи ввійде вона до Постійного комітету, якщо на великих зборах такий сформується. Матінка відповідала, що для неї це занадто втомливо, але вона, звичайно, постарається допомагати обраному комітету, якщо люди цього від неї хочуть. Її знову й знову запевняли, що будь-який комітет, якому вона не захоче допомагати, буде відхилено цілком і повністю дуже швидко. Матінка Ебіґейл лягла спати втомлена, але задоволена.

Так само того вечора ліг спати й Нік Андрос. За один день, за допомогою одного-єдиного плаката, надрукованого на ручному мімеографі, люди Вільної зони з просто безформної групи втікачів перетворилася на потенційних виборців. Їм це сподобалося: це дало їм ґрунт під ногами після довгого вільного падіння.

Того вечора Ральф повіз його на електростанцію. Він, Ральф і Стю домовилися провести попередню зустріч у домі Стю і Френні післязавтра. Так усі семеро за два дні встигнуть почути, що кажуть люди.

Нік усміхнувся й приклав руки до своїх непотрібних вух.

– А по губах читати – ще краще! – сказав Стю. – Знаєш, Ніку, я починаю думати, що ми справді кудись заїдемо з цими поламаними турбінами. Цей Бред Кічнер працює як звірюка. Коли б нам десяток таких Бредів, то до вересня у нас би в місті все запрацювало.

Нік показав йому «окей», і вони разом зайшли до будівлі.

Того вечора Ларрі Андервуд і Лео Роквей пішли на захід вулицею Арапаго до будинку Гарольда. На Ларрі був рюкзак, який проїхав з ним усю країну, але зараз у ньому лежала тільки пляшка вина й шість «Пейдеїв».

Люсі поїхала з бригадою з шістьох людей – вони взяли два евакуатори й почали розчищати вулиці Боулдера від машин, які їх захаращували. Лихо було в тому, що вони працювали самі по собі – робота велася безсистемно: щось робити можна було лише тоді, коли кілька людей були готові об’єднатися й працювати гуртом. «Суботник би якийсь зробити чи що», – подумав Ларрі – і йому в око впав прибитий цвяхом до стовпа плакат «ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ». Мабуть, то й буде відповідь. Чорт, та люди ж тут хочуть працювати – їм тільки й треба, щоб хтось усе координував і казав, що кому робити. Він подумав, що передусім їм хотілося стерти всі сліди того, що сталося на початку літа (та невже ж уже кінець літа?), – так ганчіркою стирають зі шкільної дошки погані слова. Може, ми не здатні подбати про всю Америку, думав Ларрі, але нам треба все влаштувати тут, у Боулдері, до першого снігу, якщо матінка-природа допоможе.

Дзенькіт скла змусив його озирнутися. Лео витяг великий камінь із чийогось саду каміння і кинув у заднє вікно старого «форда». На задньому бампері «форда» виднілась наклейка: «СРАКУ ГЕТЬ З ДОРОГИ – КОЛД-КРІК КАНЬЙОН».

– Не роби так, Джо!

– Я – Лео.

– Лео, – виправився він, – не роби так.

– Чому? – зухвало спитав Лео, і Ларрі довго не міг знайтися з відповіддю.

– Бо звук некрасивий, – урешті сказав Ларрі.

– А. Добре.

Вони пішли далі. Ларрі сунув руки в кишені. Лео зробив те саме. Ларрі підгилив ногою бляшанку з-під пива. Лео замахнувся, щоб так само вдарити по камінцю. Ларрі став насвистувати. Лео підтримав його тихим шелестливим звуком. Ларрі скуйовдив хлопчикові чуба, і той подивився на нього своїми химерними китайськими очима й усміхнувся. І Ларрі подумав: «Господи Боже мій, я його починаю любити. Он як далеко зайшло».

Вони дійшли до того парку, про який казала Френні, і навпроти стояв зелений будинок із білими віконницями. На бетонній доріжці, що вела до парадних дверей, стояв візок із цеглою, поряд – сміттєве відро, повне розчинного цементу «просто додай води». Біля цього всього навпочіпки сидів широкоплечий хлопака без сорочки і з рештками поганої засмаги, яка облазила зі спини. У руці він тримав кельму. Хлопець мурував низеньку вигнуту огорожу навколо клумби.

Ларрі подумав про слова Френ: «Він змінився! Не знаю, як і чому, й іноді я думаю, що навіть на краще… але я не знаю… правда, не знаю. А іноді я боюся».

Тоді він зробив крок уперед і промовив саме так, як і планував довгі дні, перетинаючи Америку.

– Гарольд Лодер, чи не так?

Гарольд смикнувся з подиву – і розвернувся з цеглиною в одній руці й кельмою, з якої капав цемент, – у другій. Інструмент він підняв, як зброю. Краєм ока Ларрі помітив, як відсахнувся Лео. Перша думка Андервуда, без сумніву, була: Гарольд зовсім не такий, яким я його уявляв. Друга стосувалася кельми: «Боже мій, він що, зібрався мені зараз дати оцією штукою?» Обличчя Гарольда було похмуре, очі – вузькі й темні. Волосся гладенькою хвилею падало на спітнілий лоб. Губи, міцно стиснуті, майже побіліли.

І тут відбулося настільки раптове й докорінне перетворення, що Ларрі так потім і не міг до кінця повірити, що бачив такого напруженого, неусміхненого Гарольда – обличчя людини, яка скоріше ладна замурувати когось у підвалі, ніж мурувати огорожку навколо клумби.

Гарольд усміхнувся широкою, безкривдною усмішкою, від якої на його щоках утворилися глибокі ямочки. Очі припинили загрозливо мружитися (вони виявилися зеленими, як пляшкове скло, – і як такі ясні й добрі очі могли здатися загрозливими та навіть темними?). Він увіткнув своє знаряддя у цемент – шух! – витер руки об джинси і простягнув правицю. Ларрі подумав: «Боже милосердний, він же дитина, молодший за мене. Йому ж і вісімнадцяти, певне, нема – щоб я з’їв усі свічки з його останнього іменинного торта!»

– Здається, я вас не знаю, – шкірячись, промовив Гарольд, коли вони тисли один одному руки. Руку Ларрі було стиснуто й порухано вгору-вниз рівно три рази. Йому це нагадало рукостискання з Джорджем Бушем, коли старий проводив президентську кампанію. Це було на політичному з’їзді, де він двічі побував на пораду матері, давненько. Якщо немає грошей на кіно, сходи до зоопарку. Як нема й на зоопарк, сходи подивитися на політика.

Але усмішка в Гарольда була заразлива, і Ларрі й собі всміхнувся. Дитина перед ним чи ні, політичне це рукостискання чи ні, але та усмішка справила на нього враження абсолютно щирої – та й ось, через стільки часу, через стільки обгорток від цукерок, перед ним сам живий Гарольд Лодер.

– Ні, не знаєте, – сказав Ларрі. – Але я знаю вас.

– Правда?! – вигукнув Гарольд і заусміхався ще ширше. Якщо ще ширше, засміявся про себе Ларрі, то в нього кутики рота зійдуться на потилиці й нижня третина голови просто відпаде.

– Я йшов вашими слідами з Мейну, – промовив Ларрі.

– Що, правда?

– Правда-правда, – Ларрі зняв торбу з плечей. – Ось я дещо вам приніс.

Він дістав пляшку бордо і вручив Гарольдові.

– Бути не може! – промовив Гарольд, вражено роздивляючись пляшку. – Сорок сьомий рік?!

– Хороший рік був, – сказав Ларрі. – І ось ще таке.

І вклав у руку Гарольдові всі шість «Пейдеїв». Одна з цукерок вислизнула крізь пальці на траву. Гарольд нахилився її підібрати, і в цей момент Ларрі помітив тінь того попереднього виразу обличчя.

Потім Гарольд підвівся, і на його обличчі була усмішка.

– Як ви здогадалися?

– Я йшов за вашими написами… та обгортками від цукерок.

– А щоб мене! Заходьте в дім! Треба щось на зуб покласти, як мій тато любив казати. Ваш хлопчик колу буде?

– Авжеж. Лео, будеш…

Він роззирнувся, але Лео вже поряд не було. Він повернувся на тротуар і роздивлявся якісь тріщини на дорозі, наче вони його дуже цікавили.

– Агов, Лео, колу будеш?

Лео пробурмотів щось, що Ларрі не почув.

– Гучніше! – роздратовано крикнув він. – Нащо тобі Бог голос дав?

Ледь чутно Лео промовив:

– Мабуть, я сходжу перевірю, чи повернулася мама Надін.

– Якого? Ми ж щойно сюди прийшли!

– Я хочу назад! – вигукнув Лео, підводячи очі від дороги. Сонце дуже виразно відбилося в його очах, і Ларрі подумав: «Боже мій, та що це? Він ледь не плаче!»

– Секундочку, – сказав він Гарольдові.

– Звичайно, – усміхнувся Гарольд. – Діти, бува, соромляться. Я теж такий був.

Ларрі підійшов до Лео й нахилився, щоб їхні очі були на одному рівні.

– Що таке, хлопче?

– Я просто додому хочу, – відповів Лео, не глянувши йому в очі. – Хочу до мами Надін.

– Ну ти… – Ларрі не знав, що сказати.

– Хочу назад піти, – Лео кинув короткий погляд на Ларрі, блиснувши очима повз нього – у бік Гарольда, який стояв позаду на своєму газоні. Потім хлопчик знову опустив очі. – Будь ласка…

– Тобі Гарольд не подобається?

– Не знаю… з ним усе нормально… я просто додому хочу.

Ларрі зітхнув.

– Дорогу сам знайдеш?

– Звісно.

– Добре. Але я був би радий, коли б ти пішов з нами, коли попив. Я так давно чекав зустрічі з Гарольдом. Ти ж знаєш, правда?

– Та-ак.

– І ми б тоді назад разом пішли.

– Я в цей дім не піду, – прошипів Лео, і на мить знову перетворився на Джо з порожнім і диким поглядом.

– Добре, – квапливо погодився Ларрі. – Іди просто додому. Я прийду перевірю, чи ти повернувся. І на проїзну не виходь.

– Добре, – і раптом Лео ледь чутно прошепотів: – А чому ти зі мною не підеш? Просто зараз? Разом би пішли. Ну, будь ласка, Ларрі! Добре?

– Господи, та, Лео, чого…

– Та нехай, – сказав Лео. І не встиг Ларрі бодай щось іще сказати, хлопчик уже швидко йшов геть. Ларрі провів його поглядом. Тоді розвернувся до Гарольда, стурбовано насупившись.

– Та все добре, – сказав Гарольд. – Діти – вони чудні.

– Ну, оцей точно чудний, але, гадаю, має право. Він багато пережив.

– Не сумніваюся! – відказав Гарольд, і лише на мить Ларрі відчув недовіру: швидке співчуття Гарольда до незнайомої дитини видалося йому таким ерзацом, як яєчний порошок.

– Ну то прошу до хати! – сказав він. – Знаєте, а ви, можна сказати, мій перший гість. Френні зі Стю кілька разів заходили, але хіба вони рахуються? – його вишкір став усмішкою, трохи печальною, і Ларрі раптом стало шкода цього хлопчика – адже Гарольд таки був ще хлопчик. Він самотній, і ось перед ним Ларрі, той самий старий Ларрі, від якого доброго слова не діждешся, і судить про нього, щойно вперше побачив. Це несправедливо. Час уже йому перестати отак по-свинськи не довіряти людям.

– Дуже приємно, – відказав він.

Вітальня була маленька, але затишна.