Читать книгу Протистояння. Том 2 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 5

Наближався світанок, забарвлюючи небо на сході в ніжний рожевий колір. Стю Редман і Ґлен Бейтман пройшли вже приблизно півшляху до верхівки гори Флеґстафф у Західному Боулдері, де передгір’я Скелястих гір здіймалося з пласкої рівнини доісторичним видивом. У передранковому світлі Стю думав, що сосни, які запустили своє коріння, наче кігті, в майже прямовисну скелю, подібні до вен, випнутих на руці якогось велетня, що виткнулася із землі. Десь на сході Надін Кросс нарешті ковзнула в неглибокий півсон, який не приносить відпочинку.

– Болітиме ж у мене голова ввечері, – зауважив Ґлен. – Просто повірити не можу, що після студентських часів отак пив усю ніч.

– Світанок того вартий, – відгукнувся Стю.

– Ще й як. Чудовий. Ти раніше бував у Скелястих?

– Ні, – відказав Стю. – Але радий, що потрапив.

Він хильнув вина з глека, а тоді продовжив.

– Добре вже в голові гуде… – він мовчки окинув оком краєвид і за кілька секунд кривувато посміхнувся до Ґлена. – Що ж зараз має статися?

– Статися? – Ґлен звів догори брови.

– Атож. Тому я тебе сюди й привів. Сказав Френні: «Я його напою як слід, а тоді покопаюсь у нього в голові». Вона сказала: «Давай».

Ґлен усміхнувся.

– На дні винної пляшки чайного листя не побачиш.

– Не побачиш, але вона пояснила мені, що означає те, чим ти займався раніше, – соціологія. Це дослідження взаємодії груп. То зроби якесь розумне припущення.

– Позолоти ручку, чирвовий!

– Золото – без проблем, лисику. Завтра поведу тебе до Першого національного банку і мільйон доларів дам. Домовилися?

– Серйозно, Стю, – що ти хочеш знати?

– Та те саме, що, мабуть, і глухонімий Андрос. Що буде далі. Краще не знаю, як сказати.

– Буде якесь суспільство, – поволі промовив Ґлен. – Яке саме? Зараз важко сказати. Тут зараз майже чотириста людей. Гадаю, судячи зі швидкості, з якою вони з’являються зараз – дедалі більше з кожним днем, – до вересня нас буде вже тисячі півтори. До першого жовтня – чотири з половиною тисячі, а до того, як у листопаді випаде перший сніг і перекриє дороги – тисяч із вісім. Запиши: це прогноз номер один.

Стю й справді витяг блокнот із задньої кишені джинсів і записав, трохи насмішивши Ґлена.

– Мені в це важко повірити, – сказав Стю. – Ми вже практично всю країну пройшли, а нам і сотні людей ще не трапилося.

– Але ж вони з’являються, чи не так?

– Так, мало-помаленьку.

– Як ти сказав?

– Мало-помаленьку. У мене мама так казала. Ти що, на мою материнську мову бочку котиш?

– Ніколи не настане той день, коли я втрачу будь-яку пошану до власної шкури й покочу бочку на техаську маму, Стюарте!

– Ну так, звісно, з’являються. Ральф зараз вийшов на зв’язок із п’ятьма-шістьма групами: наприкінці тижня нас має налічуватися п’ятсот.

Ґлен знову всміхнувся.

– Так, і матінка Ебіґейл тримає з ним зв’язок своєю «радіостанцією», а по справжньому радіо вона говорити не буде. Каже, боїться, що її струмом вдарить.

– Френні так любить цю стареньку, – сказав Стю. – Частково тому, що та багато знає про пологи, а частково – просто любить та й годі. Розумієш?

– Розумію. Майже всі так само.

– Вісім тисяч людей до зими… – Стю повернувся до того, про що йшлося. – Отакої!

– Це проста арифметика. Скажімо, грип знищив дев’яносто дев’ять відсотків населення. Може, все не так уже й погано, але для певності припустімо таку цифру. Якщо грип смертельний на дев’яносто дев’ять відсотків, то він вигубив на хрін двісті вісімнадцять мільйонів людей – тільки у нас, – він поглянув на вражене обличчя Стю й похмуро кивнув. – Може, все й не так страшно, але, відштовхуючись від цієї цифри, можна робити доволі вірогідні припущення. А фашисти порівняно з ним – просто діти, чи не так?

– Боже мій, – промовив Стю.

– Але все ж у живих залишається понад два мільйони людей – п’ята частина Токіо, чверть Нью-Йорка до епідемії. І це тільки в нас. Потім, гадаю, із них кожен десятий не пережив наслідків епідемії. Вони, я б висловився так, стали жертвами постепідемічного шоку. Такі, як, наприклад, бідолаха Марк Бреддок з апендицитом – а ще нещасні випадки, самогубства, та й убивства теж. Отже, лишається мільйон і вісімсот тисяч. Але ми підозрюємо, що є і якийсь Супротивник, чи не так? Отой темний чоловік, який нам сниться. Десь на захід від нас. Там сім штатів, які можуть офіційно вважатися його територією… якщо він справді існує.

– Гадаю, що таки існує, – мовив Стю.

– І в мене таке відчуття. Але чи не володіє він, попросту кажучи, всіма людьми отам? Я так не вважаю – не більше, ніж матінка Ебіґейл автоматично володіє рештою сорока одним штатом континентальних США. Думаю, що люди поки що повільно дрейфували – і такому стану речей настає кінець. Вони групуються. Коли ми вперше обговорювали це в Нью-Гемпширі, я собі уявляв десятки дрібненьких спільнот. Не зважив я – бо не знав – на нездоланне тяжіння двох протилежних снів. То – новий факт, який ніхто б не міг передбачити.

– То ти хочеш сказати, що у нас в результаті буде дев’ятсот тисяч людей, і в нього – дев’ятсот тисяч?

– Ні. По-перше, майбутня зима забере свою частку. Забере її тут, а маленьким групкам, які до першого снігу сюди не дістануться, буде ще тяжче. Ти розумієш, що у Вільній зоні в нас поки що немає жодного лікаря? Наш медперсонал складається з ветеринара й тієї-таки матінки Ебіґейл, яка позабувала більше дієвих рецептів народної медицини, ніж ми з тобою вивчимо за все життя. Але ж дуже мило вони б виглядали, коли б намагалися вживити тобі залізну пластину в череп, якщо ти впадеш і розіб’єш голову, правда ж?

Стю гигикнув.

– Старий Рольф Деннемонт, мабуть, витяг би свій «ремінгтон» і некролога б настукав…

– Я гадаю, загалом населення Америки до весни зменшиться до мільйона шестисот тисяч – і то ще дуже милосердна оцінка. Від цієї цифри – хотів би сподіватися – наших буде мільйон.

– Мільйон людей… – вражено промовив Стю. Він окинув оком розкидане, здебільшого покинуте місто Боулдер, яке тепер починало світлішати: сонце сходило над обрієм. – Просто уявити не можу. Це місто просто по швах тріщатиме.

– У Боулдері вони не вмістяться. Я знаю, що коли йдеш порожнім центром міста і на Тейбл Месу,[63] то він здається гігантським, але ж не вмістяться. Ми матимемо влаштовувати ще колонії навколо. Ситуація тоді буде така: одна величезна спільнота – а решта країни на сході абсолютно порожня.

– Чому ви вважаєте, що більшість буде з нами?

– З причини зовсім не наукової, – відповів Ґлен, куйовдячи волосся над лисиною на маківці однією рукою. – Мені подобається вірити, що більшість людей – хороші. І я переконаний, що той, хто командує парадом на заході, – дуже поганий. Але в мене є відчуття… – він змовк.

– Ну ж бо, кажи.

– Скажу, бо я п’яний. Але хай це залишиться між нами, Стюарте.

– Добре.

– Даєш слово?

– Даю слово, – сказав Стю.

– Мені думається, що більшість технарів із ним, – урешті сказав Ґлен. – Не питай чому: це просто чуйка. Ну, може, технарі здебільшого люблять працювати в атмосфері жорсткої дисципліни й лінійних цілей. Вони люблять, щоб потяги прибували за розкладом. У нас у Боулдері зараз масове сум’яття, кожен метушиться й робить щось своє… а нам треба зробити таку річ, про яку мої студенти сказали б «скласти все наше лайно докупи». А отой інший… от хоч закластися можу, він улаштує, щоб усі потяги були за розкладом і всі шашечки рядком. А технарі – такі самі люди, як і ми всі: вони йдуть туди, де найбільш потрібні. У мене підозра, що наш Супротивник хоче якомога більше людей. Хрін з ними, з фермерами – він радше знайшов би кілька хлопців, які могли б почистити стартові шахти ракет в Айдахо й ввести їх у робочий стан. Так само танки й гелікоптери і, мабуть, один-два бомбардувальники B-52 – так, для сміху. Сумніваюся, чи зайшов він аж так далеко – але практично впевнений. Дізнаємося. Просто зараз він, напевне, ще зосереджується на тому, щоб увімкнути електрику, відновити комунікації… може, навіть зайнявся чисткою у своїх рядах, усуваючи м’якотілих. Рим не за день будувався, і йому це відомо. Він має час. Але коли я дивлюся, як сідає сонце, – без балди, Стюарте, – мені страшно. Мені для страху вже й снів не треба. Мені досить подумати про отих, які по той бік Скелястих, – як вони працюють, мов бджоли.

– А що ж нам робити?

– Тобі оголосити список? – усміхнувся у відповідь Ґлен.

Стюарт показав на свій потертий блокнот. На його рожевій обкладинці були зображені два танцюристи й написано: «ЗАПАЛИ!»

– Ага, – сказав Стю.

– Жартуєш?

– Та ні, не жартую. Ось ти кажеш, Ґлене: ми маємо якось зібрати своє лайно докупи. У мене теж таке відчуття. Із кожним днем часу меншає. Не можемо ж ми тут просто сидіти, дрочити й радіо слухати. А то так коли-небудь зранку встанемо й побачимо, як отой ватажок вальсом зайде в Боулдер на чолі бронетанкової дивізії із підтримкою з повітря.

– Не чекай його завтра, – сказав Ґлен.

– Хай не завтра – а в травні?

– Імовірно, – тихо промовив Ґлен. – Так, цілком імовірно.

– А з нами що буде, на вашу думку?

Ґлен відповів не словами: він зробив недзвозначний жест правою рукою – ніби натиснув на гачок, – а тоді швидко вихилив рештки вина.

– Еге, – сказав Стю. – То збираймо докупи. Кажи.

Ґлен заплющив очі. Перші промені дня торкнулися його поораних зморшками щік і лоба.

– Гаразд, – сказав він. – Ось таке, Стю. Перше: відтворити Америку. Маленьку Америку. Усіма правдами й неправдами. Спочатку потрібна організація й уряд. Якщо почати зараз, то зможемо сформувати таке правління, яке хочемо. Якщо почекаємо, доки населення збільшиться втричі, то з цим будуть серйозні проблеми. Скажімо, за тиждень від сьогодні скликаємо збори – це буде вісімнадцяте серпня. Явка обов’язкова. Перед зборами треба принагідно створити для організації тимчасовий комітет. Скажімо, Комітет сімох. Ти, я, Андрос, Френ, Гарольд Лодер, і, може, ще якихось двоє людей. Комітет повинен скласти порядок денний на збори вісімнадцятого серпня. І я тобі просто зараз деякі його пункти можу назвати.

– Давай.

– По-перше, зачитати й ратифікувати Декларацію незалежності. По-друге, зачитати й ратифікувати Конституцію. По-третє, так само – Білль про права. Усе ратифікується усним голосуванням.

– Господи, Ґлене, ну ми ж усі американці…

– Ні, отут ти помиляєшся, – відказав Ґлен, розплющуючи очі. Вони здавалися запалими й налитими кров’ю. – Ми – жменька недобитків без жодного уряду. Ми – випадкова мішанина з усіх вікових, релігійних, класових, расових груп. Уряд – це ідея, Стю. Тільки так і ніяк інакше, якщо відкинути бюрократію та іншу хрінь. Я поясню докладніше: уряд – він у голові, це доріжка пам’яті, прокладена в мізках. Що нам зараз потрібне – це культурне відставання.[64] Більшість цих людей досі вірять у представницький уряд – республіку, – це сприймають за демократію. Але культурне відставання ніколи не триває довго. Мине трохи часу, і почнеться нутряна реакція: президент мертвий, Пентагон порожній – хоч в оренду здавай, а в Білому домі й Сенаті дебати ведуться хіба що між мурахами і тарганами. Наші тут скоро отямляться й усвідомлять: старе життя закінчилося, тож суспільство можна змінити як їм заманеться. Ми хочемо – нам необхідно – перехопити ініціативу, доки вони не отямилися й не впороли якусь дурницю.

Він кивнув пальцем на Стю.

– Якщо на зборах вісімнадцятого хто-небудь устане й запропонує абсолютну владу матінки Ебіґейл, а щоб ми з тобою й оцим Андросом стали її радниками – то ці люди проголосують за це одностайно в щасливому невіданні, що проголосували за першу в Америці диктатуру від часів Г’юї Лонга.[65]

– Ох, просто не віриться. Тут же випускники коледжів, юристи, політичні активісти…

– Певне, колись вони були такими. А тепер вони – жменька втомлених, наляканих людей, які не знають, що з ними буде. Може, хтось і пищатиме, але вони заткнуться, коли їм сказати, що матінка Ебіґейл та її радники повернуть у місто електрику за шістдесят днів. Ні, Стю, дуже важливо, щоб ми передусім ратифікували дух старого суспільства. Оце я мав на увазі під відновленням Америки. Це має бути саме так, поки ми перебуваємо під прямою загрозою людини, яку називаємо Супротивником.

– Давай, що далі?

– Добре. Наступний пункт порядку денного – щоб уряд діяв, як у невеликому населеному пункті Нової Англії. Ідеальна демократія. Поки нас порівняно мало, це працюватиме. Тільки замість ради міських виборних у нас буде семеро… представників, гадаю. Представників Вільної зони. Як звучить?

– Гарно.

– От і мені подобається. І ми подбаємо, щоб обрали тих самих людей, які будуть у комітеті. Зробимо так, щоб треба було поспішати, доки ніхто не почав на всю губу агітувати за своїх друзів. Доберемо тих, хто нас висуне і підтримає. Голосування піде, як діти в школу.

– Чисто виходить, – захопився Стю.

– Атож, – похмуро мовив Ґлен. – Якщо хочеш зробити коротке замикання в демократичному процесі, то соціолог до твоїх послуг.

– Ну а далі?

– Дуже популярна штука. У цьому пункті буде сказано: «Резолюція: дати матінці Ебіґейл абсолютне право вето на будь-яку дію, пропоновану Комітетом».

– Господи! А вона погодиться?

– Гадаю, що так. Але я не вважаю, що вона особливо бажатиме скористатися цим правом вето – принаймні я таких обставин передбачити не можу. Ми просто не зможемо очікувати, що наш уряд працюватиме, якщо не зробимо її номінальною очільницею. Вона – те, що є між нами спільного. Ми всі пережили пов’язаний з нею паранормальний досвід. І вона… у неї якась особлива аура. Люди всі її описують тими самими загальними прикметниками: добра, приязна, стара, мудра, розумна, приємна. Ці люди також усі бачили той самий сон, який їх лякав до дрижаків, а вона допомагає їм почуватися захищеними. Вони люблять джерело свого доброго сну, довіряють йому – і що більше довіряють, то сильніше лякає їх отой лихий сон. І ми зможемо дати всім зрозуміти, що вона – наша очільниця суто номінально. Мені здається, саме так їй би й подобалося. Вона стара, втомлена…

Стю похитав головою.

– Вона стара, втомлена, Ґлене, але сприймає проблему темного чоловіка як релігійний хрестовий похід. І вона не єдина така. Ти ж розумієш.

– Ти хочеш сказати, що вона може вирішити перехопити кермо?

– Може, це було б і непогано, – відзначив Стю. – Адже снилася нам вона, а не якийсь комітет.

Ґлен похитав головою.

– Ні, я не можу погодитися, що ми всі – пішаки в якійсь постапокаліптичній грі між Добром і Злом, незалежно від жодних снів. Чорт забирай, це ж нераціонально!

Стю знизав плечима.

– Ну, давай зараз у нетрі не заходити. Я так розумію, твоя ідея дати їй право вето – хороша. Власне, я вважаю, що цього й малувато. Нам треба дати їй можливість і пропонувати, і вирішувати.

– Але, з іншого боку, і не абсолютну владу, – швидко відказав Ґлен.

– Ні, її пропозиції має ратифікувати Представницький комітет, – мовив Стю й хитро додав: – Але може виявитися, що це ми формально засвідчуємо її рішення, а не навпаки.

Запала довга мовчанка. Ґлен підпер лоба долонею. Урешті сказав:

– Так, ти маєш рацію. Вона не може бути просто весільним генералом… як мінімум нам треба визнати імовірність того, що вона теж матиме власну думку. Ну, і тут я ховаю свою кришталеву кулю, східний Техасе. Бо вона, як кажуть ті, хто працює в царині соціології, інакше спрямована.

– Інакше – це куди?

– На Єгову? Тора? Аллаха? Пі-Ві Германа?[66] Яка різниця. Звідси висновок: те, що вона скаже, не обов’язково виходитиме з потреб суспільства чи його звичаїв. Вона слухатиметься якогось іншого голосу. Як Жанна д’Арк. Тож ти мені зараз дав побачити, що ми тут власними руками намагаємося запустити теократію.

– Тео-що?

– Тобто владу з Богом, – відказав Ґлен. Його це не надто тішило. – От у дитинстві ти, Стю, мріяв коли-небудь стати одним із семи верховних жерців при стовосьмирічній чорношкірій жінці з Небраски?

Стю вирячився на нього. Потім сказав:

– Вино ще є?

– Усе скінчилось.

– От фігня.

– Так, – сказав Ґлен.

Вони мовчки подивилися один одному в обличчя й розсміялися.

* * *

Певне, то був найкрасивіший будинок, у якому за своє життя мешкала матінка Ебіґейл, і, сидячи на веранді, вона пригадувала комівояжера, який прийшов до Гемінгфорда ще у 1936 чи 1937 році. Такої медової мови вона ніколи в житті не чула ні до того, ні після: він своїми словами пташок із дерев би виманив. Вона спитала цього молодого чоловіка на ім’я містер Дональд Кінг, яку справу він має до Еббі Фрімантл, і він відказав:

– Моя справа, мем, – це задоволення. Ваше задоволення. Чи любите ви читати? Слухати радіо, можливо? Чи, може, просто покласти своїх зморених коней на ослінчик і слухати, як світ котиться великою доріжкою всесвітнього кегельбану?

Вона відзначила, що все це їй подобається, не додаючи, що «моторолу» вони продали місяць тому за дев’яносто паків сіна.

– Ну, ось таке я і продаю, – сказав їй улесливий мандрівний крамар. – Це можна назвати пилососом «Електролюкс» із усіма пристосуваннями, але насправді мій товар – вільний час. Вмикайте – відкривайте для себе нові простори відпочинку. А платити майже так само легко, як виконувати хатні обов’язки завдяки цій речі.

Тоді стояла глибока депресія, і вона не могла навіть назбирати двадцять центів на стрічечки, щоб подарувати внучкам на дні народження, і «Електролюкс» був просто неможливий. Але ж оцей містер Дональд Кінг із Перу, що в штаті Індіана, так солодко говорив. Оце так! Вона більше ніколи його не бачила, але й імені його теж не забула. Вона просто закластися могла, що він розіб’є серце якій-небудь білій домогосподарці. Матінка Ебіґейл так і не придбала пилососа до кінця війни з нацистами, коли раптом виявилося, що всі собі можуть дозволити все – і навіть у білого босяка в сарайчику на задньому дворі виявлявся який-небудь «Мерк’юрі».

А ось тепер цей будинок, що, як Нік сказав, стоїть у районі Мейплтон-гілл міста Боулдера (матінка Ебіґейл не сумнівалася – до пошесті тут чорні практично не жили) – і в ньому є вся техніка, про яку вона чула, а також така, про яку вона навіть і не чула. Посудомийна машина. Два пилососи, один – лише для другого поверху. Подрібнювач відходів у раковині на кухні. Мікрохвильова піч. Пральна й сушильна машини. У кухні стояла якась штука – на вигляд просто металева коробочка, – і товариш Ніка Ральф Брентнер розповів, що вона зветься «прес для сміття»: туди можна напхати сто фунтів мотлоху, а воно видасть кубик сміття завбільшки з ослінчик для ніг. Чудесам кінця-краю не було.

Хоча, якщо подумати, деякі чудеса закінчувалися.

Сидячи на ґанку, гойдаючись, вона помітила в стінній панелі електричну розетку. Можливо, люди могли тут сидіти влітку і слухати радіо чи навіть дивитися бейсбол по отому симпатичному кругленькому телевізору. У всій країні не було нічого звичайнішого, ніж такі круглі пластини з двома дірочками. У неї навіть такі були у тій халупці в Гемінгфорді. Про ці штуки й не думаєш… доки вони не припиняють працювати. А тоді розумієш, як у біса багато в житті людини з них береться. Увесь той вільний час, про який їй солодко просторікував Дон Кінг… він брався з оцих дірочок у стіні. Коли сила в них скінчилася, то всі ці пристосування на зразок мікрохвильової печі або «преса для сміття» годяться хіба що для того, щоб повісити пальто чи капелюх.

Та що там! Її хатинка була краще обладнана на випадок відмови тих розеточок, ніж оцей будинок. Тут треба було носити воду від самого Боулдер-кріку, потім її ще треба було кип’ятити заради безпеки. Удома вона мала власну колонку. Тут Нік із Ральфом мали приперти потворну штуку під назвою «Порт-О-Сен», поставити на задньому дворі. Удома в неї була власна вбиральня. Вона б моментально проміняла пралку-сушарку «Мейтаґ» на власний тазик, і вона відрядила Ніка шукати новий, а Бреда Кічнера – по пральну дошку і просте хороше господарське мило. Вони, мабуть, подумали, що вона їм голову морочить своїм пранням, але чистота – це майже святість, і вона ніколи в житті нічого не здавала в пральню і зараз починати не збирається. Час від часу в неї траплялися невеликі казуси, як у багатьох стареньких, але поки вона обпирає себе сама, нікого вони не будуть обходити.

Вони, звичайно, повернуть електрику. Це, серед іншого, Бог показав їй у снах. Вона чимало всячини вже знала, що тут буде: дещо зі снів, дещо підказував жінці здоровий глузд. Вони були настільки переплетені між собою, що їх годі було розділити.

Скоро всі ці люди припинять бігати, як курка з відрубаною головою, і почнуть діяти разом. Матінка не була соціологом, як Ґлен Бейтман (який завжди дивився на неї, як крамар на фальшиву десятку), але вона розуміла: за якийсь час люди завжди починають гуртуватися. Прокляття і благословіння людського роду – охота до товариства. От наприклад, якщо під час повені шестеро людей несе по Міссісіпі на церковному даху, то щойно той дах сяде на мілину, вони почнуть грати в лото.

Спочатку вони захочуть сформувати який-небудь уряд – можливо, такий, який би обертався навколо неї. Звичайно, вона не дозволила б цього, якби це від неї залежало: на те немає волі Божої. Хай вони керують усім тим, що хочуть робити з цією землею. Повернути електрику? На здоров’я. Перше, що вона зробить, – випробує отой «прес для сміття». Повернуть газ, щоб вони всі п’яту точку взимку не відморозили. Хай ухвалюють свої резолюції та будують плани, на здоров’я. Вона туди носа не стромлятиме. Вона буде наполягати, щоб до цього долучився Нік і, може, Ральф. І техасець отой непоганий: уміє рота стулити, коли голова не працює. Гадала вона, що й отого товстого Гарольда вони захочуть взяти, і вона їм не боронитиме, тільки от не подобається він їй. Гарольд діяв їй на нерви. Весь час зуби шкірить, а очима не всміхається. І приємний він, і правильні речі каже, тільки от очі в нього – як холодні камінці, що з землі стирчать.

Вона думала, що Гарольд має якусь таємницю. Якусь неприємну, штуку, яка смердить, загорнута в брудні бинти у глибині його серця. Що то таке могло б бути, матінка Ебіґейл не знала: не було на те Божої волі, щоб вона це бачила, тому до Його планів на цю спільноту це не входить. Її турбувала думка про те, що цей товстий хлопець може належати до їхньої верховної влади… але вона нічого не казала.

Її справа, думала вона, доволі гордовито сидячи в кріслі-гойдалці, її місце в їхніх нарадах і думках пов’язане тільки з темним чоловіком.

Він не мав імені, хоча йому приємно було називати себе Флеґґом… принаймні на цей час. І по другий бік гір його праця вже розпочалася. Вона не відала його планів; вони були так само приховані від її очей, як і ті секрети, що ховаються в серці товстого Гарольда. Але вона не потребувала знання тонкощів. Його мета проста й чітка: знищити їх усіх.

Розуміла вона його на диво тонко. Ті, кого, мов магнітом, притягувало до Вільної зони, усі прийшли до неї, і вона їх приймала, хоч іноді вони її втомлювали… і всі вони бажали розповісти їй, що їм снилися вона і він. Він їх жахав, вона кивала, заспокоювала їх і втішала, як тільки могла, але про себе думала, що більшість із цих людей не впізнали би Флеґґа на вулиці… хіба що він сам забажав би бути поміченим. Вони могли б його відчути – відчути холод, такий холодок, який, мабуть, відчуваєш, коли по твоїй могилі проходить гусак – так раптово кидає в жар, коли лихоманить, чи так раптово біль просвердлює вуха і скроні. Але ці люди помиляються: не має він ні двох голів, ні шести очей, і великі колючі роги в нього обабіч лоба не витикаються. Мабуть, він мало чим відрізняється від молочника чи листоноші, який щодня проходив повз їхній дім.

Вона гадала, що за свідомим злом лежить несвідома чорнота. І ось що вирізняє земних дітей темряви: вони не можуть нічого створювати, тільки ламати. Бог-Творець зробив людину за Своїм образом і подобою, і це означає, що кожен чоловік і кожна жінка, що живуть під Божим світлом, – теж у якомусь розумінні творці, люди, які відчувають бажання простягти руку й надати світові якоїсь розумної форми. Темний чоловік хотів – міг – тільки відбирати форму. Антихрист? Також його можна було б назвати антитворінням.

У нього будуть послідовники, безумовно; у цьому жодної новини немає. Він брехун, а його батько – Отець Лжі. Він буде для них немов велика неонова реклама, вивіска, що здіймається високо до небес і вражає феєрверковою яскравістю. Вони – оці підмайстри-руйнівники – не будуть ладні помітити що він раз у раз відтворює ті самі візерунки. Вони не ладні будуть це зрозуміти; якщо випустити той газ, який красиво світиться у вигадливої форми трубках – то він тихо вилетить назовні й розвіється, навіть сліду, запаху не лишивши за собою.

Хтось із часом зробить свій висновок: його царство мирним годі буде назвати. Блокпости, колючий дріт на кордонах його землі триматимуть прибічників усередині, а загарбників – зовні.

Чи переможе він?

У неї не було жодної певності, що ні. Вона розуміла, що він так само знає про неї, як вона про нього, і ніщо не подарує йому таку втіху, як споглядання її ветхого чорного тіла на висоті хреста з телефонних стовпів, над яким кружляє вороння. Вона знала, що декому з них, як і їй, снилися розп’яття, але лише небагатьом. Ті, хто це бачив, розповідали їй, але, підозрювала вона, більш нікому. І жоден з них не відповів на питання:

Чи він переможе?

Їй також це було невідомо. Бог працює тонко і так, як Йому до вподоби. Йому угодно було бачити, як діти Ізраїлю кілька поколінь тяжко гнуть спини під єгипетським ярмом. Йому угодно було бачити, як Йосифа продали в рабство і грубо здерли з нього квітчасту одежу. Йому було угодно, коли сотні напастей опосіли нещасного Йова, і угодно Йому було дозволити, щоб його єдиний Син висів на древі зі знущальним написом над головою.

Бог – гравець; коли б Він був смертним, то Він почувався б на Своєму місці, схилившись над шахівницею на ґанку універсальної крамниці «Поп Менн» у її рідному Гемінгфорді. Грав би білими проти чорних. Вона думала, що для нього гра варта свічок, гра – то і є свічки. Свого часу Він переможе. Але не обов’язково цього року чи в наступному тисячолітті… і вона б не переоцінювала вправність і хитрість темного чоловіка. Якщо він – неон, то вона – маленька темна частинка пилу, яку велика дощова хмара збирає над випаленою землею. Тільки одна з рядових – і, по правді, у глибокому пенсійному віці! – на службі в Бога.

– Нехай буде воля Твоя, – промовила матінка Ебіґейл і сунула руку в кишеню фартуха, де лежала пачка солоного арахісу. Її останній лікар, доктор Стонтон, казав їй триматися подалі від солоної їжі, але що він розуміє? Вона пережила обох лікарів, які давали їй поради щодо здоров’я після її вісімдешестиріччя, так що трохи солоних горішків вона собі дозволити може, коли хоче. Ясна від них страшенно болять, але ж смачно!

Поки вона підкріплялася, доріжкою до будинку підійшов Ральф Брентнер у капелюсі, з-за стрічки якого хвацько стирчало перо. Стукаючи у хвіртку, він зняв капелюха.

– Ви не спите, матінко?

– Не сплю, – відгукнулася вона з повним ротом горіхів. – Заходь, Ральфе, я ці горіхи не жую, я їх душу яснами на смерть.

Ральф засміявся і зайшов.

– Там якийсь народ за ворітьми, хочуть привітатися, якщо ви не стомлені. Приїхали з годину тому. Непогана команда, маю сказати. Головний – з отих, патлатих, але, здається, нормальний. Зветься Андервуд.

– То приводь їх, Ральфе, це чудово, – сказала вона.

– Гаразд, – він розвернувся й зібрався йти.

– Де Нік? – спитала вона. – Ні сьогодні його не бачила, ні вчора. Завоображав, у гості не заходить?

– Він на резервуарі, – пояснив Ральф. – З електриком отим, Бредом Кічнером, шукають електростанцію, – він почухав бік носа. – Я зранку за місто їздив. Подумав, оцим усім вождям потрібен хоч би один простий індіанець, яким попихати.

Матінка Ебіґейл захихотіла. Ральф їй таки подобався. Проста душа, але ж і головатий. У нього є чуття, що як робиться. Вона не здивувалася, коли саме він зміг увімкнути те, що зараз усі називають «Радіо Вільної зони». Такий чоловік спробує полагодити акумулятор вашого трактора епоксидкою, коли він починає розпадатися надвоє, і якщо все вдасться, то, чого там, він просто зніме свій безформний капелюх, почеше лисувату маківку і буде всміхатися-всміхатися, наче він – одинадцятирічний школяр, який зробив уроки й уже взяв вудку, щоб іти на риболовлю. Такого добре мати під рукою, коли щось негаразд, – у такого чоловіка все завжди якось вдається там, де практично ні в кого не виходить. Він може поставити правильний клапан на насос для велосипеда, якщо шина для нього виявляється завеликою, і з першого погляду здогадається, що там дирчало в печі, але коли доводиться мати справу з розкладами, то він якимось чином примудряється спізнюватися на роботу й іти з неї зарано, за що його незабаром звільнюють. Він знає, що можна удобрювати кукурудзу свинячим гноєм, якщо правильно його замісити, вміє засолити огірки, але до нього ніколи не доходить, як оформлюються документи на прокат машини, і він геть не розуміє, як його на цьому щоразу дурять. Заява на роботу у виконанні Ральфа Брентнера виглядала б так, наче її перед тим засунули в блендер… написана безграмотно, по кутках пом’ята, з ляпками й слідами жирних пальців. Його трудова книжка, певне, нагадує шахівницю, яка обпливла навколо світу на вантажному пароплаві. Але коли починає рватися сама тканина світу, якраз такий Ральф Брентнер не побоїться сказати: «А давайте-но ляпнемо сюди епоксидки – може, склеїться?» І частіше вдається, ніж не вдається.

– Ти хороший хлопець, Ральфе, знаєш? Ти саме такий.

– Та й ви, матінко. Звичайно, ви не хлопець, але ви розумієте, що я хочу сказати. У кожному разі, коли ми працювали, там Редман пробігав. Хотів Нікові сказати про якийсь комітет.

– А Нік що?

– Та він сторінки зо дві настрочив. Але для мене добре те, що добре для матінки Ебіґейл. Вам як?

– Ну, та що така стара жінка може сказати про такі справи?

– Багато, – серйозно, майже вражено промовив Ральф. – Ви – причина того, що ми тут. Певне, ми зробимо все, чого ви хочете.

– Я хочу ось чого: жити вільно, як завжди жила, як американка. Я тільки хочу сказати своє слово, коли на те прийде час. Як американка.

– То ось вам і час.

– А решта теж так відчувають?

– Закластися можна.

– То добре, – матінка спокійно погойдувалася в кріслі. – Усім треба братися до діла. Дехто зовсім байдикує. В основному просто ждуть, доки їм хтось скаже, де стати і що робити.

– То я можу продовжувати?

– Що?

– Ну, Нік зі Стю питають, чи можу я знайти друкарський прес і запустити, якщо вони ввімкнуть електрику. Я сказав, що обійдуся й без електрики, піду просто в школу і знайду найбільший ручний мімеограф, який трапиться під руку. Вони листівок хочуть, – він похитав головою. – Ще й скільки! Сімсот. Ну, нас тут лише чотириста з чимось.

– І ще дев’ятнадцятеро коло воріт. Вони ще й сонячний удар отримати можуть, поки ми тут щебечемо. Приводь їх!

– Приведу, – Ральф зібрався йти.

– І, Ральфе…

Він озирнувся.

– Надрукуй тисячу, – сказала вона.

* * *

Вони одне за одним пройшли у ворота, відчинені Ральфом, і вона відчула свій гріх, той самий, який вважала матір’ю усіх інших гріхів. Батько всіх гріхів – крадіжка: сухий залишок кожної з Десяти Заповідей: «Не кради». Убивство – це викрадення життя, перелюб – подружжя, захланність – таємна, тиха крадіжка, яка відбувається в печері кожного серця. Марно прикликати ім’я Бога – це крадіжка Його імені, яке вихоплюють з Дому Божого і відправляють, немов шльондру, на вулицю. Вона ніколи не була особливою злодійкою: хіба дрібничку якусь вряди-годи могла присвоїти.

А матір гріхів – гординя.

Гординя – жіноча половина Сатани в людському роді, тихе яйце гріха, завжди плідне. Гордість не пускала Мойсея в Ханаан, де виноград був такий великий, що люди носили одне гроно удвох на жердині. «Хто видобув воду зі скелі, коли ми хотіли пити?» – питали діти Ізраїлю, і Мойсей казав: «Це зробив я».

Вона завжди була гордою жінкою. Пишалася підлогою, яку вимила, повзаючи на колінах (але Хто ж дав їй руки, коліна та й саму воду, щоб мити?), пишалася дітьми, які виросли як слід: жоден не потрапив до в’язниці, ніхто не захопився наркотиками чи пияцтвом, ніхто не скакав у гречку, але ж матері дітей – дочки Божі. Вона пишалася своїм життям, але не вона його створила. Гордощі – прокляття волі, і, як жінка, вона має свої хитрощі. Досягши свого поважного віку, Еббі ще не знає всіх ілюзій гордощів, не опанувала їхні принади.

І коли вони увійшли у двір, вона подумала: «Вони прийшли побачити саме мене». І слідом за цим гріхом з глибини її свідомості піднялася низка непрошених блюзнірських зіставлень: як вони йдуть одне за одним, немов причасники, – молодий ватажок майже не підіймає очей, поряд – світловолоса жінка, за ним – хлопчик і темноока жінка, що в її чорному волоссі окремі пасма побіліли. За ними – всі решта.

Молодик піднявся на ґанок, але його супутниця залишилася внизу. Волосся в нього було довге, але чисте. Він доволі помітно заріс золотисто-рудою бородою. Чоловік мав сильне обличчя, на якому зовсім нещодавно прорізалися стурбовані зморшки: навколо рота і через лоб.

– Ви – дійсно справжня, – тихо промовив він.

– Ну от і я так завжди вважала, – сказала вона. – Я Ебіґейл Фрімантл, але мене тут всі більше звуть матінкою Ебіґейл. Ласкаво просимо до нас.

– Дякую, – хрипкувато промовив він, і вона побачила: чоловік стримує сльози. – Я… ми раді, що опинилися тут. Мене звати Ларрі Андервуд.

Вона простягла йому руку, і він узяв її обережно, благоговійно, і знову в ній ворухнулася гордість, оця пиха. Здавалося, він вважав, що в ній палає вогонь, який може його спопелити.

– Ви… мені снилися, – незграбно промовив він.

Вона усміхнулася й кивнула йому, і він розвернувся необережно, мало не перечепившись. Пішов униз сходами, опустивши плечі. Нічого, він випростається, подумала вона. Тепер він тут, він виявить, що не мусить тримати на плечах увесь світ. Чоловік, який ставить себе під сумнів, не повинен занадто довго щось робити з останніх сил, доки не зміцнів, – а цей Ларрі Андервуд ще трохи зеленкуватий, ще може гнутися. Але матінці він сподобався.

Наступною підійшла його жінка, симпатична й невеличка, з очима, немов фіалочки. Вона сміливо, але не зневажливо поглянула на матінку Ебіґейл.

– Я – Люсі Свонн. Рада знайомству.

І, попри те, що була у штанях, зробила невеликий реверанс.

– Рада, що ти прийшла, Люсі.

– А можна, я спитаю… ну, це… – отепер вона опустила очі й густо зашарілася.

– Сто вісім за останніми підрахунками, – лагідно відказала матінка Ебіґейл. – Іноді здається, що всі двісті шістнадцять.

– Ви мені снилися, – мовила Люсі і відійшла, трохи знічена.

Тепер підійшла темноока жінка з хлопчиком. Жінка подивилася на неї поважно й твердо; у хлопчика на обличчі було щире здивування. Із хлопчиком усе було гаразд. А от у жінці сиділо щось, що сповнювало її могильним холодом. «Він тут, – подумала матінка Ебіґейл. – Прийшов в образі цієї жінки… бо, дивіться, він приходить не лише у власній подобі… у подобі вовка… ворони… змії…»

Матінка Ебіґейл ще не втратила страх за власне життя, і на мить їй здалося, що ця дивна жінка з білими пасмами простягне руку майже буденним жестом і схопить її за горло. На ту мить, яку тривало це відчуття, матінці Ебіґейл дійсно здалося, наче обличчя тої жінки зникло і вона дивиться у діру в часопросторі, діру з двома очима, темними і прóклятими, що зорять на неї неприкаяно, дико, безнадійно.

Але то була просто жінка, не він. Темний чоловік би ніколи не наважився прийти сюди до неї, навіть не у власній подобі. То була просто жінка – і то дуже красива – з виразним, чуттєвим лицем, яка обіймає за плечі хлопчика. То їй на мить примарилося. Точно, примарилося, та і все.

Для Надін Кросс ця мить була моментом сум’яття. Коли вона увійшла у двір, з нею все було гаразд. Усе було гаразд, доки Ларрі не заговорив із цією бабусею. Потім її накрила раптова огида і жах. Ця стара може… що може?

Може бачити.

Так. Надін злякалася, що стара може зазирнути в її душу, де вже проросла й пустила коріння темрява. Вона боялася, що стара встане зараз зі свого крісла, засудить її і вимагатиме, щоб вона залишила Джо й пішла до тих (до того), для кого призначена.

Обидві похмуро подивились одна на одну, зміряли одна одну поглядом. То була коротка мить, але обом жінкам вона здалася невимовно довгою.

«Він у ній – Паросток Диявола», – подумала Еббі Фрімантл.

«Уся їхня сила тут, – у свою чергу подумала Надін. – Вона – все, що в них є, хоч вони самі можуть вважати, що це не так».

Джо почав нетерпеливитися, смикати її за руку.

– Здрастуйте, – промовила вона тихо, безживно. – Я – Надін Кросс.

Стара відказала:

– Я знаю, хто ти.

Слова повисли у повітрі, раптом розітнувши всі інші розмови. Люди здивовано озирнулися – подивитися, чи нічого не сталося.

– Правда? – тихо відгукнулася Надін. Раптом здалося, що її єдиний захист – це Джо.

Вона поволі підштовхнула хлопчика, щоб він опинився перед нею, немов заручник. Химерні очі Джо кольору морської хвилі поглянули на матінку Ебіґейл.

Надін сказала:

– А це Джо. Ви теж його знаєте?

Матінка Ебіґейл не зводила погляду з очей жінки, яка назвалася Надін Кросс, але на її потилиці виступили дрібні краплі поту.

– Гадаю, що він такий Джо, як я Кассандра, – відповіла вона, – і не вважаю, що ти – його мати.

Вона з якимось ніби полегшенням перевела погляд на хлопчика, але в старої залишилося невідчепне химерне відчуття, ніби та жінка якимось чином перемогла: поставила оцього малого між ними, не дала їй виконати свій обов’язок, хоч який він там є… але ж усе сталося так раптово, і вона не була готова до цього!

– Як тебе звати, друже? – спитала вона в хлопчика.

Хлопчик, важко дихаючи, намагався щось вимовити: наче у горлі в нього застрягла кістка.

– Він не скаже, – промовила Надін, поклавши руку йому на плече. – Він не може сказати. Сумніваюся, що він пам’я…

Раптом Джо виштовхнув із себе щось, і наче прорвалася якась запона.

– Лео! – з несподіваним притиском промовив він. – Лео Роквей, ось хто я! Я – Лео!

І він, сміючись, кинувся на шию матінці Ебіґейл. У юрбі теж засміялися й заплескали в долоні. Надін стала буквально непомітною, а Еббі відчула, що якийсь життєвий фокус, якусь важливу нагоду втрачено.

– Джо! – звернулася до вихованця Надін. Її обличчя було відсторонене, вона знову оволоділа собою.

Хлопчик трохи відсунувся від матінки Ебіґейл і подивився на неї.

– Відійди, – сказала Надін і твердо подивилася на Еббі, звертаючись не до хлопчика, а безпосередньо до неї. – Вона стара. Ти їй зробиш боляче. Вона дуже стара і… не дуже міцна.

– О, та я, певне, цілком ще міцна, щоб любити отакого хлопчака! – відказала матінка Ебіґейл, але їй самій ці слова здалися непереконливими. – Схоже, в нього був важкий шлях.

– Так, він стомлений. Та й ви теж, здається, стомилися. Ходи, Джо.

– Я її люблю, – відповів хлопчик, не сходячи з місця.

Від цього Надін ніби аж здригнулася. Її голос став суворішим.

– Відійди, Джо!

– Це не моє ім’я! Лео! Лео! Ось моє ім’я!

Тихий гурт прочан знову притих: усі зрозуміли, що сталося й відбувається щось несподіване, але що саме, не розуміли.

Дві жінки зітнулися поглядами, немов мечами.

«Я знаю, хто ти!» – казали очі Еббі.

Надін відповідала: «А я знаю, хто ти!»

Але цього разу Надін першою відвела очі.

– Добре, – промовила вона. – Лео, чи як скажеш. Просто відійди, не втомлюй людину.

Хлопчик неохоче відпустив руки матінки Ебіґейл.

– Заходь до мене, коли захочеш, – сказала Еббі, але очей не підвела, щоб показати: це стосується не Надін.

– Добре, – відповів хлопчик і послав бабусі повітряний поцілунок. Надін стояла з кам’яним обличчям. Мовчала. Коли вони спускалися з ґанку, її рука тримала вихованця за плечі вже скоріше як налигач, ніж як знак, що все добре. Матінка Ебіґейл дивилася, як вони йдуть, розуміючи, що знову втратила фокус. Коли вона не бачила лиця тієї жінки, відчуття одкровення розмивалося. Матінка почала сумніватися у тому, що їй відчувалося. То була просто якась жінка… але чи так уже просто?

Молодий чоловік, Андервуд, стояв під сходами, похмурий, мов чорна хмара.

– Чому ти так поводилася? – спитав він жінку, і хоча говорив тихо, матінка почула ці слова.

Жінка не звернула на це уваги. Пройшла повз, ані слова не сказавши. Хлопчик благально подивився на Андервуда, але ця жінка за нього відповідала, і хлопчик дозволив їй потягти його далі, потягти геть.

На мить запала тиша, і раптом матінка відчула, що має її заповнити, та не знає чим…

…чи справді це потрібно?

Чи не її справа її заповнити?

І якийсь голос тихо спитав у неї: «Чи не так? Чи твоя це справа? Чи за тим Бог привів тебе сюди, жінко? Щоб ти стала офіційним зустрічальником у Вільній зоні?»

«Я не можу думати, – відказала матінка Ебіґейл. – Ця жінка має рацію: я ВТОМИЛАСЯ».

«Він приходить не лише у власній подобі… – не відступався тихий внутрішній голос. – У подобі вовка… ворони… змії…жінки».

Що це означає? Що тут відбувається? Що, заради всього святого?

«Я тут сиділа, пишалася, чекала, щоб мені кланялися – так, от саме цим я й займалася, не заперечую – і ось прийшла ця жінка, щось сталося, а тепер я втрачаю відчуття, що то було. Але щось було в цій жінці… правда ж, було? Ти певна? Ти певна?»

На мить запала тиша, і в ту мить, здається, всі на неї подивилися, чекаючи, доки вона доведе свою силу. І вона не впоралася. Жінка і хлопчик зникли з очей, вони пішли так, ніби саме вони були істинними вірними, а вона – просто дешевий член синедріону, усмішку якої вони бачать наскрізь.

«Ой, та я ж стара! Це несправедливо!»

А за цим голосом прийшов інший – негучний, тихий, розумний, не її власний: «Але ж не застара, щоб розуміти, хто вона така…»

Тепер до неї невпевнено, шанобливо підступив інший чоловік.

– Здрастуйте, матінко Ебіґейл, – промовив він. – Моє ім’я – Зеллман. Марк Зеллман. З Лоувілля, штат Нью-Йорк. Ви мені снилися.

І перед нею постав раптовий вибір, чіткий тільки на мить у її свідомості, яка гарячково шукала відповіді. Вона могла відповісти на привітання цього чоловіка, трохи побалакати з ним заради невимушеності (але занадто невимушено робити це їй не дуже хотілося), а потім перейти до наступного, наступного й наступного, приймаючи їхню шану, немов пальмове гілля, – чи могла б не звертати увагу ні на нього, ні на всіх решту. Вона могла б іти за своєю думкою вглиб себе, шукаючи, що Бог хотів донести до її розуміння.

«Ця жінка…

– хто?»

А чи це важливо? Жінка вже пішла.

– У мене двоюрідний онук колись жив у штаті Нью-Йорк, – невимушено звернулася вона до Марка Зеллмана. – Містечко звалося Роузес-Пойнт. За ним там одразу Вермонт чи озеро Шамплейн, таке. Мабуть, ніколи не чули, еге?

Марк Зеллман сказав, що, звісно, чув: у штаті Нью-Йорк це містечко знають майже всі. Чи бував він там? Його обличчя стало трагічним. Ні, ніколи не бував. Усе збирався.

– З того, що Ронні писав у листах, ти небагато втратив, – сказала вона, і Зеллман пішов, сяючи широкою усмішкою.

Прийшли інші, щоб віддати шану, як і всі решта до них, і всі інші в наступні дні і тижні. Юнак на ім’я Тоні Донаг’ю. Такий собі Джек Джексон, автомеханік. Молода медсестра на ім’я Лорі Констебль – вона могла стати в пригоді. Старий на ім’я Річард Фарріс, якого всі називали Суддя; він подивився на неї уважно, майже знітивши її знову. Дік Воллмен. Сенді Дюш’єн – гарне прізвище, французьке. Гаррі Данбартон, який лише три місяці тому заробляв продажем окулярів. Андреа Термінелло. Якийсь Сміт. Якийсь Реннетт. І багато інших. Вона говорила з усіма, кивала, всміхалася, допомагала їм відчути себе невимушено, але задоволення від того останнім часом вона перестала отримувати: залишилися тільки болі в зап’ястях, пальцях і колінах разом із дедалі більшою підозрою: от зараз треба піти в «Порт-О-Сен», а якщо ні, то на одязі буде пляма.

А на додачу до всього – відчуття, яке нині трохи притупилося (а до ночі зовсім мине), що вона пропустила щось надзвичайно важливе, про що пізніше може дуже пошкодувати.

* * *

Йому легше думалося, коли він писав, і він записував усе, що загалом могло мати хоч якесь значення, двома фломастерами – синім і чорним. Нік Андрос сидів у кабінеті в будинку на Бейзлайн-драйв, де мешкав із Ральфом Брентнером і його жінкою Еліс. Майже стемніло. Будинок був просто прекрасний, стояв він під горою Флеґстафф, але трохи над самим Боулдером, так що з широкого вікна вітальні вулиці й дороги муніципалітету скидалися на гігантську дошку для гри. Ззовні це вікно обробили якоюсь сріблянкою, так що господар міг дивитися на перехожого, але не навпаки. Нік гадав, що тому будинку ціна 450–500 тисяч… а господар і його родина таємниче зникли.

Під час власної подорожі з Шойо до Боулдера, спочатку самотою, потім з Томом Калленом та іншими, він пройшов сотнями міст і містечок, і в усіх них стояли й смерділи будинки-склепи. Боулдерові не було причин від них різнитися… але він був не такий. Так, тут були трупи, тисячі їх, і з ними щось треба зробити, доки скінчиться суха жарка погода й підуть дощі, від яких розкладання пошвидшиться й можуть початися хвороби… але мертвих тіл було замало. Нік чудувався, чи помітив це хтось, крім нього і Стю Редмана… хіба, може Лодер. Той усе помічає.

На один житловий чи громадський будинок із мертвими тілами в Боулдері було десять абсолютно порожніх. У якийсь момент під час останнього спазму епідемії більшість мешканців Боулдера – хворих чи здорових – залишили місто. Чому? Ну, Нік гадав, що це не так уже й важливо і що вони, напевне, ніколи не дізнаються причину. Але вражав той факт, що матінка Ебіґейл наздогад привела їх, мабуть, до єдиного містечка в США, де було мало жертв епідемії. Уже саме це змусило такого агностика, як Нік, замислитися, звідки вона про все дізнається.

Нік займав три кімнати на підвальному поверсі будинку, і то були чудові кімнати, оздоблені вузлуватою сосною. Ніякі умовляння Ральфа не змусили його збільшити свій життєвий простір: він уже почувався як людина, що вторглася в чужий дім, але вони йому подобалися… і до походу з Шойо до Гемінгфорда він навіть не розумів, наскільки скучив за новими обличчями. Він ще не надивився на людей після цього.

А місце було й так найкраще з тих, де він будь-коли жив. У нього був власний вхід із задніх дверей, і він тримав свій десятишвидкісний під низьким, навислим карнизом, де той стояв по вісь у кількох шарах листя осик, яке приємно пахло пріллю. Нік започаткував свою колекцію книжок – щось із того, що він завжди хотів і ніколи не міг знайти за роки блукань. Цими днями він був затятим читачем (останнім часом у нього, здається, не часто випадала часинка спокійно сісти й поспілкуватися з книжкою), а деякі з книжок на полицях – полиці поки що стояли загалом ще доволі порожні – то були старі друзі, більшість із яких він позичав у бібліотеках по два центи на день; за останні кілька років він ніколи не проводив достатньо часу на одному місці, щоб завести постійний читацький квиток. Інші книжки він узагалі ще не встиг почитати: на ці книжки навели його бібліотеки. Коли він сидів тут зі своїм папером і фломастерами, праворуч від нього на столі лежала така книжка – «Підпали цей дім» Вільяма Стілтона. Як закладку він використовував десятидоларовий папірець, знайдений на вулиці. На вулицях валялося багато грошей, їх задувало вітром у канави, і його досі смішило й дивувало, що люди – та й він теж – досі зупинялися, щоб ці гроші підняти. А нащо? Книжки тепер можна брати безкоштовно. Ідеї теж. Іноді ця думка приводила його в захват. Інколи лякала.

Папір, на якому він писав, походив із блокнота на пружинці – той блокнот наполовину являв собою щоденник, наполовину – список справ. Нік раптом виявив, що дуже любить складати списки; він подумав, що хтось із його предків був бухгалтером. Коли його щось гнітило й хвилювало, складання списків часто допомагало відновити рівновагу.

Він відкрив перед собою чисту сторінку, безладно малякаючи на берегах.

Йому видавалося, що всі ті речі старого життя, яких їм хотілося й було треба, зберігалися на затихлій електростанції Східного Боулдера, наче припалі пилом скарби в старому серванті. Здавалось, усіх людей, що зібралися в Боулдері, охоплювало неприємне відчуття, приховане зовсім неглибоко: вони почувалися як групка наляканих дітей, які лазять місцевим будинком із привидами, коли стемніло. У чомусь це місто було як моторошне місто привидів. Відчувалося, що вони перебувають тут суто тимчасово. Тут один чоловік на прізвище Імпенінг, який раніше мешкав у Боулдері й працював охоронцем на заводі IBM за містом, на лонгмонтському шосе. Так от, цей Імпенінг, здавалося, був рішуче налаштований каламутити воду. Він весь час розповідав людям, що у 1984 році в Боулдері насипало півтора дюйма снігу до 14 вересня, а в листопаді вдарять такі холоди, що й мідна мавпа може яйця відморозити. Отаким розмовам Нік волів би швидко покласти край. Байдуже, що в армії Імпенінг за такі розмови одразу був би звільнений – то була порожня логіка, коли взагалі логіка. Важливо, що слова Імпенінга не матимуть жодного впливу на людей, які можуть оселитися в будинках, де є світло, а одним натисканням на кнопку вмикається опалення. Якщо цього не станеться до перших морозів, то Нік боявся, що люди просто почнуть розбігатись, і жодні збори, представники й ратифікації на світі їх не зупинять.

За словами Ральфа, на електростанції не було аж таких серйозних неполадок, принаймні на око не помітно. Працівники щось із тамтешніх машин повимикали, решта вимкнулася сама. Два-три з великих турбінних двигунів вибухнули, можливо, внаслідок якогось останнього стрибка енергії. Ральф казав, що треба замінити частину проводки, і гадав, що це до снаги йому з Бредом Кічнером і командою душ на десять-дванадцять. Значно більша команда потрібна, щоб замінити розплавлений і почорнілий мідний дріт з тих турбінних генераторів, які вибухнули, і встановити кілометри нових мідних дротів. На складах у Денвері було чимало мідного дроту, Ральф і Бред якось на тому тижні ходили перевіряти. Маючи вдосталь робітників, вони сподівалися ввімкнути світло до Дня праці.

– Отоді заїбись як погуляємо – такого свята це місто ще не бачило, – казав Бред.

Закон і Порядок. Це теж його хвилювало. Чи можна Стю Редману давати саме це доручення? Він, певне, не захоче цієї роботи, але Нік гадав, що зможе вмовити Стю цим зайнятись, а якщо до того дійде, то зможе заручитися підтримкою Ґлена, товариша Стю. Найдужче його мучили нещодавні спогади, на які надто важко було озиратися, – його власний короткий і жахливий досвід в’язничного сторожа в Шойо. Вінс із Біллі померли, Майк Чайлдресс топтав свою їжу й кричав: «Оголошую, блядь, голодовку! Ніхера не їстиму!»

У нього всередині починало боліти від самої думки про суди, в’язницю… а може, навіть про ката. Господи Христе, це ж люди матінки Ебіґейл, а не темного чоловіка! Але Нік гадав, що темний чоловік не стане морочити собі голову такими дурницями, як суд і в’язниця. У нього кара буде швидка, певна і страшна. Коли понад трасою І-15 на телефонних стовпах висять трупи на поталу птахам, то йому не треба нікого лякати в’язницею.

Нік сподівався, що більшість правопорушень будуть дрібні. Уже сталося кілька випадків пияцтва і хуліганства. Один хлопець, дійсно ще замалий, щоб сідати за кермо, ганяв на машині по Бродвею, розлякуючи людей. Урешті він в’їхав у невеликий хлібовоз і розбив собі лоба – і ще легко відбувся, на думку Ніка. Знайомці того хлопця знали, що той замалий, але жоден з них не мав на нього достатнього впливу, щоб утримати його від такого вчинку.

Влада. Організація. Він записав ці слова у свій блокнот і два рази обвів. Те, що над ними матінка Ебіґейл, не робить цих людей непідвладними слабкостям, дурості чи впливу поганої компанії. Нік не знав, чи вони діти Божі, але точно розумів, що коли Мойсей спустився з гори, то ті, хто поклонявся золотому тельцеві, страждали хернею. А їм треба було серйозно розглядати ймовірність того, що когось можуть зарізати за грою в карти чи застрелити через жінку.

Влада. Організація. Він знов обвів ці слова – і вони стали як в’язні за потрійною загорожею. Як гарно їм поруч… і який жалюгідний у них зараз вигляд.

* * *

Невдовзі зазирнув Ральф.

– До нас завтра ще якась компанія приїжджає, Нікі, а через день – цілий кортеж. У другому – понад тридцять.

«Добре, – написав Нік. – Незабаром і лікар у нас буде. Якщо вірити закону великих чисел».

– Ага, – сказав Ральф, – стаємо типовим Їй-Богу-Містом.

Нік кивнув.

– Я поговорив із чуваком з гурту, який сьогодні приїхав. Звати Ларрі Андервуд. Розумний хлопака, Ніку. Голова варить будь здоров.

Нік підняв брови й намалював у повітрі знак питання.

– Ну, побачимо, – сказав Ральф. Він знав, що означає цей знак: розкажи ще щось про це, якщо можеш. – Старший від тебе років на шість-сім, мо’, на вісім-дев’ять молодший за Редмана. Але він з тих, хто каже, що нам треба бути насторожі. Ставить правильні питання.

«?»

– По-перше, хто тут головний – мовив Ральф. – По-друге, що далі. А потім – хто буде це робити.

Нік кивнув. Атож, питання посутні. Але чи він така особа, як треба? Ральф може мати рацію. А може й помилятися.

«Спробую з ним зустрітися завтра, два слова сказати», – написав Нік на папірці.

– Так, тобі це треба зробити. Він путящий, – Ральф почовгав. – Я ще трохи поговорив із матінкою, перед тим як цей Андервуд із компанією прийшли, «здрастуйте» сказали. Поговорив з нею так, як ти хотів.

«?»

– Каже, що треба діяти далі. Ворушитися. Каже, що люди байдикують і хтось має бути за старшого й казати їм, де стати і що робити.

Нік відкинувся на стільці й тихо засміявся. Тоді написав:

«Не сумніваюся, вона так відчуває. Погомоню завтра зі Стю + Ґленом. Ти надрукував листівки?»

– А, оті! Так, блін, – відгукнувся Ральф. – Ото до вечора провозився, Боже ж мій.

Він показав Ніку зразок плаката, який ще сильно пахнув типографською фарбою; шрифт був великий і привертав увагу. Графіку Ральф оформив сам:

МАСОВІ ЗБОРИ!!!

ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ КОМІТЕТ

ВИСУВАЄМО І ОБИРАЄМО!

8:30, 18 серпня 1990 року

Місце: парк Каньйон-бульвар + «Bandshell», якщо погода ГАРНА

Глядацька зала в парку Чотоква, якщо погода ПОГАНА

ПІСЛЯ ЗБОРІВ – ЧАСТУВАННЯ

Нижче були намальовані дві примітивні мапи – для новеньких і тих, хто не дуже добре дослідив Боулдер. Далі доволі дрібно значився список осіб, який Стю з Ґленом узгодили напередодні:

Тимчасовий комітет:

Нік Андрос

Ґлен Бейтман

Ральф Брентнер

Річард Елліс

Френ Ґолдсміт

Стюарт Редман

Сьюзен Стерн

Нік показав на повідомлення про частування й звів брови догори.

– А, то Френні прийшла й сказала, що ми ймовірніше всіх зберемо, якщо їм щось пообіцяємо. Вони з подругою Патті Кроґер організують. Буде печиво і «За-Рекс»,[67] – Ральф зробив гримасу. – Якби мені запропонували на вибір пити «За-Рекс» або волячі сцяки, я б іще поміркував… Можеш моє випити, Нікі.

Нік усміхнувся.

– Тільки от одне, – серйозніше промовив Ральф, – ви, хлопці, мене в комітет поставили. Я знаю, що значить це слово. Воно означає: «Вітаємо, уся найважча робота на вас!» Ну, я не те щоб заперечую, я все життя працював будь здоров. Але в комітетах мають бути ті, хто все придумує, а з придумкою в мене не дуже.

У своєму блокноті Нік швидко накидав великий радіопристрій, а на його тлі вежу з радіопередавачем, від якого навсібіч розліталися блискавки.

– Ну, та то ж зовсім інша річ, – похмуро промовив Ральф.

«У тебе все вдасться, – написав Нік. – Не сумнівайся».

– Якщо ти так кажеш, Ніку, то я спробую. Але все ж мені думається, що з тим Андервудом у вас би лучче пішло.

Нік похитав головою й поплескав Ральфа по плечу. Ральф сказав йому «на добраніч» і пішов нагору. Коли він вийшов, Нік довго й замислено дивився на листівку. Якщо Стю і Ґлен бачили список – а на цей момент, певне, побачили – то вони вже знають, що він самовільно викреслив Гарольда Лодера з їхнього списку комітету. Нік не знав, як вони це сприймуть, але те, що вони досі до нього не прийшли – певне, добрий знак. Може, вони захочуть, щоб він щось поміняв, і, якщо буде така необхідність, він поміняє, якщо їм аж так потрібен Гарольд. Якщо буде необхідність, то він віддасть Ральфа. Ральф, власне, не дуже й хоче в той комітет, хоча, хай йому грець, у Ральфа від природи гострий розум і практично безцінна здатність зазирати за ріг проблеми. Такого добре було б тримати в постійному комітеті, і він відчував, що Стю і Ґлен уже набрали повний комітет своїх друзів. Якщо він, Нік, хоче, щоб Лодер не був у списку, то їм просто доведеться з цим змиритися. Щоб акуратно провернути фокус із владою, потрібна єдність у думках. Мамо, скажи, а як дядько кролика з капелюха дістає? Ну, синку, я точно не знаю, але, гадаю, що він міг вдатися до старого трюку «приспати пильність за допомогою печива і напою “За-Рекс”». Він практично завжди спрацьовує.

Він перегорнув сторінку, по якій водив фломастером, коли прийшов Ральф. Він подивився на слова, обведені не раз і не два, а тричі – наче з бажання будь-що втримати їх: «Влада. Організація». Він раптом написав під ними ще одне: місця якраз вистачало. Тепер у потрійному колі було написано:

«Влада. Організація. Політика».

Але він не тому хотів прибрати Лодера з цієї картини, що відчував, ніби Стю і Ґлен Бейтман намагаються перехопити його м’яч. До певної міри, звичайно, це зачіпало його самолюбство. Було б дивно, коли б не так. Адже це він із Ральфом і матінкою Ебіґейл, можна сказати, заснували Вільну зону Боулдера.

«Тут зараз сотні людей, і ще будуть тисячі, якщо Бейтман має рацію, – міркував він, постукуючи олівцем по обведених словах. Що довше Нік на них дивився, то потворнішими вони йому здавалися. – Але коли я, Ральф, матінка, Том Каллен і решта наших прибули сюди, то в Боулдері лишалися з живих істот тільки коти й олені, що прийшли з національного парку від’їдатися по садках… і навіть крамницях. От згадати, як один якось забрів у супермаркет у районі Тейбл Меса і не міг знайти вихід. Він божевільно бігав туди-сюди рядами, все перевертав, падав, підводився і знову бігав.

Ми тут, звісно, новенькі, ми тут ще менш ніж місяць, але ж ми були перші! Так що є трохи ревнощів, але не з цієї причини мені хочеться прибрати Гарольда зі списку. Я прибрав, бо йому не довіряю. Він усе всміхається, але в нього якийсь водонепроникний

(усмішконепроникний?)

відсік між ротом і очима. Між ним і Стю було якесь тертя через Френні, і всі троє кажуть, що все вже скінчено, але в мене щодо цього є питання. Іноді я бачу, як Френні дивиться на Гарольда, і погляд у неї насторожений. Немов вона намагається зрозуміти, чи воно дійсно вже «все». Він досить розумний, але мене хвилює те, що він якийсь нестабільний».

Нік похитав головою. Це ще не все. Не раз він замислювався, чи не збожеволів Гарольд Лодер.

«Здебільшого справа в його посмішці. Я не хочу мати спільні секрети з людиною, яка так шкіриться і має такий вигляд, наче вночі не спала.

Ніякого Лодера. Хай якось це переживуть».

Нік закрив свій блокнот і поклав у нижню шухляду столу. Потім встав і почав роздягатися. Нік хотів прийняти душ. Чомусь він сам собі здавався брудним.

От світ, думав він: не очима Ґарпа,[68] а після супергрипу. Новий прекрасний світ. Тільки от ні особливо новим, ні особливо прекрасним він не здавався. Сталося щось таке, наче хтось підклав велику ракету для феєрверка в коробку з дитячими іграшками. Бухнуло – і все розлетілося по кімнаті. Щось зламалось і не підлягає ремонту, щось можна полагодити, але здебільшого речі просто розкидано. Вони, може, ще занадто гарячі, але коли охолонуть, то за них можна взятися.

Тим часом їхня справа – все посортувати. Те, що вже не годиться, повикидати. Відкласти ті цяцьки, які можна полагодити. Зробити для іграшок нову коробку, гарну, новеньку. Міцну. Від того, як легко все розкидало, – відчуття водночас і до нудоти жаске, і чимось привабливе. Непросто все зібрати знову. Сортувати. Лагодити. Записувати. І, звичайно, викидати непотріб.

Тільки от… чи можна взагалі наважитися повикидати те, що стало непотребом?

Нік зупинився на півдорозі до ванної, голий, з одягом в руках.

О, ніч була така тиха… але хіба не кожна ніч – це симфонія тиші? Чому ж у нього раптом пішли мурашки поза шкірою?

А тому, що він раптом відчув: Комітет Вільної зони має відповідати за збирання зовсім не іграшок. Він несподівано відчув, що вступив до якогось химерного гуртка крою й шиття людського духу: він, Редман, Бейтман, матінка Ебіґейл, так, навіть Ральф зі своїм здоровим радіо й підсилювачами, які розсилають сигнали Вільної зони по всьому вимерлому континенту. У кожного з них голка, і, може, гуртом, вони справляють ковдру, яка зігріє всіх узимку… а може, через невеликий час знову починають шити великий саван для людства – починаючи з ніг і підіймаючись дедалі вище.

* * *

Після любощів Стю заснув. Останнім часом він недосипав, а всю попередню ніч пиячив із Ґленом Бейтманом і планував майбутнє. Френні вдягнула халат і вийшла на балкон.

Вони мешкали в будинку в центрі, на розі Перл-стрит і Бродвею. Їхня квартира розташовувалася на третьому поверсі, і внизу видніло перехрестя: Перл-стрит ішла зі сходу на захід, а Бродвей – з півночі на південь. Їй тут подобалося. Компас просто перед очима. Ніч стояла тепла і тиха, чорний камінь неба був пощерблений мільйонами зірок. У їхньому слабкому, холодному світлі на заході здіймалися хмарочоси-праски.

Френні провела рукою від шиї до стегон. Халат на ній був шовковий, вдягла вона його на голе тіло. Рука легко пройшла по грудях, а потім, замість того щоб рівно й прямо спускатися до лобка, вона погладила вигин живота, який ще два тижні тому не був такий помітний.

Її вагітність ставала помітна, ще не дуже, але Стю сьогодні ввечері про це сказав. Його питання було доволі невимушене, навіть кумедне.

– А наскільки довго ми можемо цим займатися… е-е… так, щоб не придавити його?

– Її, – весело відказала вона. – Як тобі чотири місяці, шефе?

– Порядок, – відказав він і ковзнув у неї.

До того розмова була серйозніша. Невдовзі після того, як вони дісталися Боулдера, Стю сказав їй, що поговорив про дитину з Ґленом, і Ґлен дуже обережно висловив думку, що збудник супергрипу може ще бути живий. У такому разі дитина може загинути. То була тривожна думка (у Ґлена Бейтмана, подумала вона, завжди дещиця тривожних думок знайдеться), але, якщо мати має імунітет, то…?

А проте чимало з їхніх людей втратили дітей в епідемію.

Так, але це означає…

А що це означає?

Ну, з одного боку, це може означати, що всі ці люди – просто епілог людського роду, його коротка кода. Вона не хотіла, не могла в це вірити. Якщо це правда…

Хтось ішов вулицею, завертав убік, щоб проскочити між сміттєвозом, який стояв двома колесами на тротуарі, і стіною ресторану під назвою «Кухня Перл-стрит». На одному плечі в нього була легка куртка, а в руці – чи то пляшка, чи то вогнепальна зброя з довгим дулом. У другій руці в нього був папірець, можливо, з адресою, судячи з того, як він поглядав на номери будинків. Урешті він зупинився перед їхнім. Зупинився і якийсь час дивився на двері, наче замислився, що робити далі. Френні цей чоловік нагадував приватного детектива з якогось старого телесеріалу. Вона стояла менш ніж у двадцяти футах[69] над його головою і опинилася в делікатній ситуації. Якщо вона гукне цього чоловіка, той може злякатися. Якщо ні, то він почне стукати й розбудить Стюарта. І що це він робить зі зброєю в руці… якщо це справді зброя?

Він раптом підняв голову й подивився вгору – може, щоб перевірити, чи горить світло. Френні й далі дивилася вниз. Їхні погляди зустрілися.

– Боже милосердний! – закричав чоловік на тротуарі. Він несамохіть зробив крок назад, потрапив ногою в канаву і впав на сідниці.

– Ой! – одночасно вигукнула Френні і теж відсахнулася на своєму балконі. За її спиною у глиняній вазі на підставці ріс великий хлорофітум. Френні, не бачачи, зачепила рослину. Та похитнулася, майже прийняла рішення пожити ще трохи – і раптом кинулася на плитку балкону з гучним тріском.

Стю в спальні хропнув, перевернувся на другий бік і продовжив спати.

На Френні – що, мабуть, можна було передбачити – напав сміх. Вона затисла рот обома руками й щосили стиснула ними губи, але сміх усе одно прорвався тихим хрипким шепотом. Оце так грація, подумала вона й знову зайшлася безгучним сміхом у долоні. Коли б він припхався з гітарою, можна було б цю чортову вазу на нього скинути. «О соле міо…» – БАБАХ! Від стриманого сміху в неї аж живіт заболів.

Знизу почувся змовницький шепіт.

– Гей, там… на балконі… цить!

– «Цить», – прошепотіла до себе Френні. – Яка краса – «цить!»

Їй конче треба вийти, доки вона не почне іржати, як коняка. Френні ніколи в житті не вдавалося як слід стримати сміх, якщо він уже її розбирав. Вона швидко пробігла темною спальнею, схопила більш солідний (і скромний) халат із гачка на дверях ванної і побігла коридором, долаючи сміх, утримуючи обличчя, наче гумову маску. Вона вискочила на сходовий майданчик і пройшла один проліт униз, доки сміх вирвався на волю. І ще два поверхи вона пробігла з диким реготом.

Чоловік – молодий, як вона тепер помітила, – уже підвівся і обтрушувався. Він був худий і доброї тілобудови; більша частина його обличчя заросла бородою, яка при світлі дня могла виявитися білявою чи, може, рудуватою. Під очима в нього були темні кола, але на губах грала сумна усмішечка.

– Що ти там перевернула? – спитав він. – За звуком – так наче рояль!

– То був вазон із квіткою, – пояснила Френні. – Він… він… – але тут її знову розібрав сміх, і вона змогла лише показати на нього пальцем і схопитися за живіт, який уже болів. По її щоках бігли сльози. – Ти мене насмішив! Розумію, що це дико невиховано – так казати про людину, яка щойно зустрілася, але… мамо моя! Насмішив-таки!

– За старих часів, – посміхнувся він, – я б після цього одразу подав на тебе в суд десь так на чверть мільйона, не менше. Травма хребта… Ваша честь, я подивився вгору – і ця молода жінка дивилася на мене. Так, я переконаний: вона зробила гримасу. Так, гримаса точно була. Справу буде вирішено на користь позивача! А також на користь суду! Далі буде десятихвилинна перерва…

Вони трохи посміялися разом. Чоловік був одягнений у чисті линялі джинси й темно-синю сорочку. Літня ніч була тепла й лагідна, і Френні вже раділа, що вийшла надвір.

– Чи ти часом не Френ Ґолдсміт?

– Часом я. А тебе я не знаю.

– Ларрі Андервуд. Ми сьогодні щойно приїхали. Власне, я шукаю такого собі Гарольда Лодера. Він стверджує, що мешкає в будинку 261 по Перл-стрит зі Стю Редманом, Френні Ґолдсміт і ще якимись людьми.

Від цих слів сміх як рукою зняло.

– Гарольд був у цьому будинку, коли ми щойно приїхали в Боулдер, але доволі давно звідси пішов. Він зараз на Арапаго, це в західній частині міста. Коли хочеш, дам його адресу й поясню, як дістатися.

– Буду вдячний. Але почекаю до завтра, тоді до нього вирушу, певне. Я другий раз так ризикувати не буду.

– Ти знайомий з Гарольдом?

– І так, і ні: так само, як і з тобою. Хоча, правду кажучи, я тебе уявляв зовсім по-іншому. Як таку блондинку-валькірію з картини Френка Фразетти,[70] може, з парочкою 45-каліберних пістолетів на поясі. Але в кожному разі радий знайомству.

Він простяг руку, і Френні, заскочено всміхаючись, її потисла.

– Боюся, я геть не уявляю, про що ти говориш.

– Сідай-но на бордюрчик, розкажу.

Френні сіла. Примарний вітерець прокотився вулицею, женучи перед собою папірці й ворушачи листя в’язів перед будинком суду в трьох кварталах від них.

– У мене є дещо для Гарольда Лодера, – сказав він. – Але це має бути сюрприз, так що якщо побачиш його раніше – мовчок і теде.

– Добре, домовилися, – сказала Френні, ще дужче заінтригована.

Ларрі підняв свою зброю – і то виявилася зовсім не зброя, а довгошия пляшка вина. Він розвернув її під кутом, так що можна було прочитати напис на етикетці: «Бордо» вгорі, а нижче дата – 1947 рік.

– Найкраще з витриманого бордо цього століття, – оголосив Ларрі. – Ну принаймні так казав мій старий друг. Руді його звали. Прийми й упокой Господи його душу.

– Але 1947 рік… це ж сорок три роки тому. Воно… цей саме… не зіпсувалося?

– Руді казав, що гарне бордо не псується. Хай там як, а я його від самого Огайо віз. Коли вже це вино погане, то це погане вино здалеку.

– І це для Гарольда?

– Це і ще отаких купа, – він витяг щось із кишені куртки і дав їй. Френні не треба було читати напис, щоб зрозуміти, що то за штука. Вона розреготалася.

– Батончик «Пейдей»! – вигукнула вона. – Гарольдів улюблений… але як ти здогадався?

– То ціла історія.

– Так розкажи!

– Розкажу. Жив собі колись такий Ларрі Андервуд, і приїхав він із Каліфорнії до Нью-Йорка навідати свою любу матусю. Це була не єдина причина його приїзду, але решта були дещо неприємніші, то хай буде красива і шляхетна причина, гаразд?

– Чом би й ні? – погодилася Френні.

– І дивіться, якась зла чаклунка чи то якісь довбодятли з Пентагону напустили на країну велику чуму, і не встигнеш сказати: «Ось прийшов Капітан Трипс» – як майже всі у Нью-Йорку померли. І матуся Ларрі теж.

– Співчуваю. Мої тато з мамою теж.

– Так – усі мами і тати. Коли б ми всі надіслали іншим листівки зі співчуттями, то всі листівки б на це пішли. Так от, Ларрі виявився одним із щасливців. Він вибрався з міста з дамою на ім’я Рита, яка не була дуже готова до того, що сталося. І Ларрі, на жаль, теж не був готовий їй із тим допомогти.

– Ніхто готовий не був.

– Тільки дехто швидше пристосувався. Хай там як, а Ларрі з Ритою прямували до узбережжя штату Мейн. Вони дісталися до Вермонта, і тут дама отруїлася снодійним.

– О, Ларрі, як шкода.

– Ларрі це дуже тяжко пережив. Власне, він це сприйняв як мовби Божий присуд щодо сили свого характеру. Та й до того ж йому вже один-двоє тямущих людей казали, що його найнезнищенніша риса характеру – ясна смужка егоцентризму, що просвічується, як та флуоресцентна Мадонна на приладовій панелі «кадилака» 59-го року.

Френні трохи посовалася на бордюрі.

– Маю надію, я тебе не змусив занудьгувати, але це все стояло в мені вже довгий час, і таки це пов’язане з тією частиною історії, де з’явиться Гарольд. Окей?

– Окей.

– Дякую. У мене таке враження, що відколи ми зупинилися перед цією привітною бабусею сьогодні, я шукаю дружнього лиця, щоб поділитися з ним. Я гадав, це буде Гарольд. Хай там як, а Ларрі рушив далі в Мейн, бо більше не знав куди йти. Йому тоді почали снитися дуже кепські сни, але оскільки він був сам-один, то не знав, чи сниться те саме ще комусь. Він просто розцінив це як симптом наростання нервового зриву. Але врешті він дістався до маленького прибережного містечка Веллс, де зустрів жінку на ім’я Надін Кросс і хлопчика, якого, як оце виявилося, звати Лео Роквей.

– Веллс… – тихо здивувалася Френні.

– Ну от, і троє мандрівників щось ніби підкинули монетку, куди йти трасою US-1. Випала решка, і вони рушили на південь, а тоді потрапили…

– В Оґанквіт! – у захваті втрутилася Френні.

– Точно. І там на сараї з напису здоровими літерами я вперше дізнався про Гарольда Лодера і Френсіс Ґолдсміт.

– Гарольдів напис! О, Ларрі, йому буде так приємно!

– Ми поїхали за його вказівками до сараю коло Стовінгтона, а звідти – до Небраски, а на будинку матінки Ебіґейл прочитали про Боулдер. Дорогою людей зустрічали. Серед них була і Люсі Свонн, моя жінка. Я був би радий тебе з нею познайомити. Тобі вона, мабуть, сподобається… Ну а потім сталося таке, чого Ларрі не дуже хотілося. Його невеличка групка з чотирьох зросла до шести. Ті шестеро зустріли ще чотирьох у штаті Нью-Йорк, і вони теж приєдналися. Коли ми дісталися до Гарольдового напису у дворі матінки Ебіґейл, нас було вже шістнадцять, і, від’їжджаючи, ми підібрали ще трьох. Ларрі очолював весь цей веселий балаган. Ніяких виборів чи що не було. Просто так склалося. І йому насправді й не хотілося відповідальності. То був тягар. Він ночами через це не спав. Почав пити тамс і ролейдс.[71] Але просто чудасія, як голова сама себе обмежує. Я не міг скинути це з себе. То було питання самоповаги. І я – він – завжди боявся, що круто облажається, що встане як-небудь зранку – а хтось так помре вві сні, як тоді Рита у Вермонті, і всі стоятимуть і показуватимуть на нього пальцем: «Це ти винен! Ти нічого не придумав, як зарадити – і це сталося через тебе!» Про таке я просто й говорити не міг ні з ким, навіть із Суддею…

– А хто такий Суддя?

– Суддя Фарріс. Старий з Піорії. Мабуть, справді колись був суддею, років до п’ятдесяти; окружним чи що, але на пенсію вийшов задовго до грипу. А дід розумний. Дивиться на тебе – наче рентгеном просвічує. Хай там як, а Гарольд для мене важливий. І ставатиме дедалі важливішим, бо люди ще прибуватимуть. Прямо пропорційно до того, – він тихо захихотів. – Отой сарай… Офігіти! Останній рядок того напису, там, де твоє ім’я, так низько, що він, певне, по саму сраку висунувся, щоб його намалювати!

– Так. Я тоді спала. А то б зупинила.

– У мене на нього просто чуйка виробилася, – сказав Ларрі. – Я знайшов обгортку від «Пейдею» під стріхою того сараю в Оґанквіті, потім прочитав, що вирізано на балці…

– Що там було?

Вона відчула, що Ларрі придивляється до неї в темряві, й сильніше загорнулася в халат… не від скромності… вона не відчувала в цьому чоловікові жодної загрози – а просто нервуючись.

– Тільки його ініціали, – невимушено відказав Ларрі. – «Г. Е. Л». Коли б на тому все й скінчилося, я б тут не був. А потім у мотосалоні у Веллсі…

– Ми там були!

– Я знаю. Бачив, що двох не вистачає. А ще більше враження на мене справило те, що Гарольд зміг набрати бензину з підземного бака. Ти, певне, йому допомагала, Френ. Мені там ледве пальці не відхопило.

– Ні. Мені не було потрібно. Гарольд понишпорив і знайшов якусь штуку, яку назвав вентиляційний клапан…

Ларрі застогнав і ляснув себе по лобі.

– Клапан! Боже! А я ж навіть не шукав, де в них у баку вентиляція! То ти хочеш сказати, він там побродив… відкрив клапан… і засунув туди шланг?

– Ну… так.

– О Гарольд, – захоплено промовив Ларрі; такого захоплення Френ не чула ще ніколи, принаймні у зв’язку з ім’ям Гарольда Лодера. – Ну, оцю штуку я не розкусив. Хай там як, ми приїхали у Стовінгтон. А Надін так засмутилася, що знепритомніла.

– Я плакала, – зізналася Френ. – Ревла, думала, ніколи не зможу зупинитися. Я тоді вже налаштувалася: приїдемо, а там хтось вийде назустріч і скаже: «Здрастуйте, заходьте, будь ласка! Дезінсекція праворуч, їдальня ліворуч…» – Френ похитала головою. – Це зараз такими дурницями здається.

– А я у відчай не впав. Хоробрий Гарольд уже там побував до мене, залишив знак і поїхав далі. Я відчув себе недосвідченим білошкірим, який іде слідами індіанця в «Слідопиті».

Такий погляд на Гарольда вразив і зачарував Френні. Хіба не Стю насправді вів усю компанію до того часу, як вони залишили Вермонт і попрямували до Небраски? Чесно, вона не могла пригадати. Тоді всі були занадто стурбовані снами. Ларрі нагадував їй те, що вона забула… ба гірше, сприймала як належне. Гарольд ризикував життям із тим написом на сараї – їй це видавалося дурним ризиком, але ж урешті допомогло. А набирати бензин з-під землі… то для Ларрі була непросто справа, а Гарольд зробив це взагалі між ділом. Від цього Френні відчула себе малою і винною. Вони всі так чи інакше сприймали Гарольда просто як людину, що шкіриться на всі тридцять два. Але Гарольд за останні шість тижнів провернув не одну штуку. Це вона так закохалася в Стю, що для того, аби зрозуміти банальну правду про Гарольда, їй виявився потрібен оцей повний незнайомець? Від цього їй стало ще більш незручно: щойно Гарольд став як слід на ноги, він цілком по-дорослому сприйняв стосунки між нею і Стюартом.

Ларрі продовжив.

– То ось і наступний акуратний знак, маршрут вказано, у Стовінгтоні, ага? А поряд – у траві шурхотить ще одна обгортка від «Пейдею». У мене виникло відчуття, що я йду слідом Гарольда не по прим’ятих травинках чи поламаних паличках, а по обгортках від шоколадок «Пейдей». Ну, ми не повністю йшли вашим маршрутом. Ми завернули на північ біля Ґері, штат Індіана, бо там була пекельна пожежа, де-не-де ще не згасла. Наче в місті всі баки з нафтою на хрін повибухали. Хай там як, а ми у процесі підібрали Суддю, зупинилися біля Гемінгворд-Гоума – ми вже знали, що вона звідти поїхала, – сни, розумієш, – але ми все одно хотіли побачити це місце. Кукурудза… гойдалка з шини… ти розумієш, про що я?

– Так, – тихо промовила Френні. – Так, я розумію.

– І в мене весь час дах їхав, я все думав, що ж буде, чи на нас якась банда на мотоциклах нападе, чи вода скінчиться, чи не знаю.

– У моєї мами була така книжка, від бабусі дісталася чи щось таке. Називалася «Його слідами». І там були всякі історії про людей зі страшними проблемами. Здебільшого етичними. І автор книжки каже, що розв’язати будь-яку проблему можна спитавши: «Що зробив би Ісус?» Від цього одразу розвіюються всі тривоги. Знаєш, що я собі думаю? Це дзенське питання – узагалі не питання, а спосіб прочистити голову, на зразок сказати «ом» і подивитися на кінчик носа.

Френ усміхнулася. Вона уявила собі, що би про таке сказала її мати.

– То коли я починав себе накручувати, Люсі – моя дівчина, я тобі казав? – от Люсі мені казала: «Ану швидко, Ларрі, постав питання».

– Що зробив би Ісус? – усміхнулася Френ.

– Ні. Що зробив би Гарольд? – серйозно відповів Ларрі. Френ просто остовпіла. Вона просто-таки захотіла опинитися поряд, коли Ларрі справді зустріне Гарольда. Як він зреагує?

– Ми розбили табір на фермі, і одного дня в нас справді майже скінчилася вода. Там був колодязь, але воду з нього набрати було неможливо – без електрики насос не працював. І Джо – тобто, вибач, Лео, його насправді звати Лео – от Лео усе ходив навколо мене і казав: «Ларрі, пити, дуже пити хочу». Я від цього просто здурів. Відчув, як напружуюся, що ось-ось його стукну. Отакий я молодець, еге? Готовий вдарити нещасну дитину. Але людина не за одним махом міняється. До мене це довго доходило.

– Ти їх усіх цілими довіз із самого Мейну, – сказала Френні. – А в нас один загинув. Апендицит. Стю пробував зробити операцію, але не вдалося. Так що, Ларрі, загалом, у тебе дуже непогано вийшло.

– У нас із Гарольдом, – поправив він. – От Люсі й казала завжди: «Швидко, Ларрі, став питання». Я так і робив. Там був вітряк, який підіймав воду до хліва. Крутився як слід, але в хліві вода не йшла. То я відкрив здоровий ящик під вітряком і побачив, що головний вал вискочив зі своєї дірки. Я його назад поставив – і готово! Води скільки хочеш. Холодна, смачна. Завдяки Гарольду.

– Завдяки тобі. Там же Гарольда не було, Ларрі.

– Так у мене в голові він був. І ось я тут і привіз йому вина й цукерок, – він скоса глянув на неї. – Ну, розумієш, я гадав, ніби він твій мужик.

Вона похитала головою і подивилася на складені руки.

– Ні, не він… не Гарольд.

Ларрі довго мовчав, а потім вона відчула, що він на неї дивиться. Урешті, Ларрі сказав:

– Гаразд, я неправильно зрозумів? Про Гарольда?

Френні встала.

– Мені час іти. Рада була познайомитися, Ларрі. Приходь завтра, познайомишся зі Стю. Приводь Люсі, коли вона не зайнята.

– А що з ним таке? – не відступався він, стоячи перед нею.

– Ой, та не знаю, – хрипко промовила вона. Раптом до очей підступили сльози. – Ти в мене викликаєш таке відчуття… наче я з Гарольдом дуже негарно повелася і, не знаю… чому і як я це зробила… і чи можна мене звинувачувати, що я не кохаю його так, як Стю? Я маю бути в цьому винна?

– Ні, звичайно, ні. – Ларрі мав заскочений вигляд. – Слухай, вибач, будь ласка. Я не у своє лізу. Я піду.

– Він змінився! – вихопилося у Френні. – Не знаю, як і чому, й іноді я думаю, що навіть на краще… але я не знаю… правда не знаю. А іноді я боюся.

– Боїшся Гарольда?

Вона не відповіла, просто дивилася собі під ноги. Френні подумала, що, мабуть, і так забагато сказала.

– Ти мені скажеш, як туди дістатися? – лагідно спитав він.

– Це просто. Іди прямо по Арапаго, доки дійдеш до маленького парку… здається, він називається парком Ібена Дж. Файна. Парк буде праворуч. Будиночок Гарольда ліворуч, якраз навпроти.

– Добре, дякую. Приємно було познайомитися, Френ, вазу розбити і так далі.

Вона усміхнулася, але натягнуто. Усі її дурнуваті веселощі з цього вечора вивітрилися.

Ларрі підняв пляшку й хитро посміхнувся.

– І якщо побачиш раніше за мене… ти ж мовчи, ага?

– Авжеж.

– Добраніч, Френні.

Він пішов назад тим самим шляхом, що й прийшов. Вона провела його поглядом, потім пішла нагору і тихенько примостилася коло Стю, який усе спав без задніх ніг.

«Гарольд!» – подумала вона, натягуючи ковдру до підборіддя. І як їй розказувати про це Ларрі, такому славному, трохи розгубленому (але чи розгублений він зараз?), що Гарольд Лодер – товстий хлопчисько, який втратив себе? Чи мала вона йому розказувати про той не такий уже й давній день, коли цей мудрий Гарольд, винахідливий Гарольд, Гарольд-«що-зробив-би-Ісус?» косив свій газон у самих плавках і плакав? Чи треба їй розповідати йому, що колись вайлуватий, іноді й наляканий Гарольд, прибувши в Боулдер з Оґанквіта, перетворився на міцного політика, який плескає всіх по плечах, кожному радий: «Привіт, друже!» – а водночас дивиться на тебе порожніми, без тіні усмішки, очима отруйного ящера?

Вона подумала, що сьогодні дуже довго чекатиме сну. Гарольд безнадійно закохався в неї, а вона так само безнадійно – в Стю Редмана, і так, звичайно, і влаштований світ. І тепер кожного разу, коли я бачу Гарольда, у мене мурашки бігають. Хоча й вигляд у нього такий, наче він на десять фунтів схуд, і прищів у нього вже не стільки, мені…

У неї відчутно перехопило подих, і вона підвелася на ліктях, широко розплющивши очі в темряві.

Щось у неї всередині ворухнулося.

Її руки наблизилися до трохи підрослого живота. Звичайно, ще зарано. Це тільки плід її уяви. Тільки от…

Тільки от це був плід не уяви.

Френні повільно лягла, її серце шалено калатало. Вона майже розбудила Стю, а потім передумала. Якби ж це він зробив їй дитину, а не Джесс. Якби це було так, то вона б його розбудила й поділилася б із ним новиною. Із наступною дитиною вона так зробить. Якщо вона, звичайно, буде.

І тут знову відчувся рух, такий легенький, що то могли б бути просто гази. Але Френ розуміла, що це не так. То була дитина. І дитина була жива.

– О, слава Богу, – пробурмотіла вона до себе і лягла. Вона забула і про Ларрі Андервуда, і про Гарольда Лодера. І про все, що сталося, відколи її мати померла. Вона чекала нового руху, наслухала оцю істоту всередині себе і, наслухаючи, заснула. Її дитина була жива.

* * *

Гарольд сидів на стільці на газоні перед будиночком, який вибрав для себе сам, дивився на небо й думав про стару рок-н-рольну пісню. Року він терпіти не міг, але одну пісню пам’ятав буквально слово в слово, і навіть назву групи, яка її виконувала – Кейті Янг і «The Innocents».[72] У солістки, співачки чи як там її, був високий, сповнений жадання, крихкий голос, що якимсь чином повністю захопив його, заволодів його увагою. Золотий хіт минулих років, як сказав про цю композицію ді-джей. «Вибух із минулого». «Золотий диск». Співачка за голосом здавалася шістнадцятирічною, блідою, білявою і не дуже вродливою. Співала вона так, ніби зверталася до фотографії, яку таємно зберігала в шухляді комода і виймала тільки вночі, коли в домі всі спали. Її голос був сповнений безнадії. Фотографію ту вона, мабуть, вирізала з календаря-щорічника старшої сестри – портрет місцевого Великого Джо, капітана футбольної команди чи голови учнівської ради. Цей Великий Джо, напевне, зараз вставляє головній чирлідерці де-небудь у відлюдному куточку парку – а тим часом далеко-далеко некрасива дівчинка без грудей і з прищем у кутку рота співає:

«Тисяча зір у небесах… їх бачу, знаю я… що ти – любов моя… скажи, що ти мій… скажи, скажи…»

Цієї ночі в небі було понад тисячу зір, але то не були зорі закоханих. Не було ніжної плівки Чумацького шляху. Тут, у милі над рівнем моря, вони були такі гострі й жорстокі, як мільярд дір у чорному оксамиті, пробитому Господнім льодорубом. То були зорі ненависників, і саме тому Гарольд відчував, що має право загадати бажання, дивлячись на них. Зірко-зірко з небокраю, дай бажання загадаю! А здохніть усі!

Він сидів мовчки, закинувши голову, мов замислений астроном. Волосся у Гарольда відросло найдовше в житті, але тепер воно не було брудне, сплутане й патлате. Від нього вже не смерділо кабаном. Навіть прищі в нього минули, бо він зав’язав із солодким. А від праці й довгих переходів він схуд. Гарольд почав виглядати доволі класно. Останні кілька тижнів він, бува, коли йшов повз яку-небудь скляну вітрину, сахався, озирнувшись через плече, не впізнаючи власного відображення.

Гарольд засовався на стільці. На колінах у нього лежала книжка, висока, товста, з мармурово-синім обрізом і в палітурці зі штучної шкіри. Він ховав її за цеглиною, що виймалася з каміна, коли десь ішов. Коли б хтось знайшов тут книжку, у Боулдері він би більше жити не міг. На обкладинці золотом було написане тільки одне слово: «Головна книга». То був щоденник, який він почав вести, прочитавши щоденник Френ. Він уже списав шістдесят сторінок густим почерком, який заповнював сторінку від берегів до берегів. Абзаців не було – одне суцільне письмо, вилив гніву – так гній виливається з чиряка. Гарольд і не уявляв, що в ньому вміщується стільки ненависті. Здавалося, її потік уже мав би зміліти, а виходило, що він невичерпний. То як у старому анекдоті. Чому після останнього протистояння Кастера[73] земля вся стала біла? Бо індіанці все кінчали, кінчали…

А чому він ненавидів?

Він сів рівно, наче це питання прийшло ззовні. Відповідь на нього дати було непросто – її знали тільки нечисленні, обрані. Чи не Ейнштейн сказав, що у світі є шість людей, які розуміють, який висновок можна зробити з його формули «E = mc²»? А рівняння в його власній черепній коробці хто розуміє? Відносність Гарольда. Швидкість темряви. О, він і вдвічі більше сторінок міг би заповнити словами ще загадковішими, ще більш таємничими, доки сам загубиться у власних механізмах, але ще й близько не дійде до головного. Можливо, він… себе ґвалтує. Так? Доволі близьке зіставлення. Непристойний, постійний акт содомії. Індіанці все кінчали й кінчали…

Мабуть, він скоро залишить Боулдер. За місяць-два, не більше. Коли він нарешті обере метод звести рахунки. Тоді рушить на захід. А коли вже дістанеться туди, то відкриє рот і викладе все, що знає про це місце. Скаже, про що йшлося на громадських зборах, і, навіть важливіше, – що обговорювалося приватно. Без сумніву, він буде в Комітеті Вільної зони. Йому там будуть раді, його тамтешній головний винагородить… не завершенням ненависті, а ідеальною машиною для неї – «кадилаком» ненависті, лімузином жаху – довгим, із тьмяним блиском. Вони з Флеґґом рознесуть це нещасне поселення як той мурашник. Але спочатку він поквитається з Редманом, який збрехав йому і вкрав у нього жінку.

Так, Гарольде, але чому ти ненавидиш?

Ні. На це питання немає задовільної відповіді, тільки… якесь виправдання самої ненависті. Та чи це взагалі прийнятне питання? Він вважав: ні. Це все одно що питати жінку, чому вона народила дитину-інваліда.

Був колись час, година чи тільки мить, коли він міркував над тим, щоб скинути свою ненависть, як баласт. Це сталося після того, як він прочитав щоденник Френ і виявив, що вона незворотньо одержима Стю Редманом. Ця раптова новина подіяла на нього, як холодна вода на стоногу: він скрутився у тверду кульку замість того, щоб лишатися розгорнутим організмом, який вільно повзає і шукає чогось. У ту годину чи мить до нього дійшло, що він може просто прийняти все як є, – і це водночас привело його в захват і жахнуло. У той період він розумів, що може перетворитися на нову людину, оновленого Гарольда Лодера, клонованого зі старого гострим скальпелем епідемії супергрипу. Він відчув – чіткіше, ніж будь-хто інший, – що саме в цьому полягає сенс і призначення Вільної зони Боулдера. Люди вже не такі, як були раніше. Спільнота цього маленького містечка не схожа на жодну зі спільнот Америки до епідемії. Вони цього не помічали, бо не виходили за межі так, як він. Жінки й чоловіки жили разом без жодного помітного бажання відновити шлюбну церемонію. Цілі групи людей живуть маленькими громадами, подібними до комун. Сварок практично немає. Люди, здається, добре ладнають між собою. А що найдивніше, ніхто, здається, не сумнівається в глибокому теологічному сенсі своїх снів… і самої епідемії. Боулдер – теж клоноване суспільство, «tabula» настільки «rasa», що навіть не відчуває своєї нової краси.

Гарольд це відчував, і це викликало в нього відразу.

По той бік гір, удалині, чаїлося інше клоноване створіння. Вирізьблене з чорного зла, єдина здичавіла клітина, взята з помираючого тіла старої тілесної політики, самотній представник тієї карциноми, що їла живцем старе суспільство. Одна-єдина клітина, але вона вже почала ділитись і давати інші дикі клітини. Для суспільства це буде давня боротьба, протистояння здорової тканини злоякісному втручанню. Але перед кожною окремою людиною поставало старе, стародавнє питання, яке бере початок ще в райському саду: з’їсти яблуко чи облишити його? Отам, на Заході, перед кожним уже на столі стоїть і яблучний пиріг, і яблучний коблер. Убивці Едема вже тут – темні стрільці.

Та й він сам, Гарольд, коли вповні зрозумів, що вільний прийняти все як є, відкинув нову можливість. Схопитися за неї було б самогубством. Привид кожного пережитого приниження кричав до Гарольда, застерігаючи від такого кроку. Убиті мрії й амбіції надприродним чином повернулися до життя і спитали: «Чому ти так легко нас забув?» У суспільстві Вільної зони він може бути лише Гарольдом Лодером. А там він міг би стати князем.

Його гнала вперед злість. Чорний карнавал: чортові колеса з вимкненою ілюмінацією оберталися над чорним пейзажем, з проектора нескінченно показували зображення таких виродків, як він, а в головному наметі леви їли глядачів. Його кликала до себе саме ця безладна музика хаосу.

Він відкрив щоденник і чітко написав при зоряному світлі:

12 серпня 1990 р. (ранній ранок)

Кажуть, що двома людськими гріхами є гординя і ненависть. Чи так це? Я обираю для себе вважати їх двома великими чеснотами. Відмовитися від гордині й ненависті означає сказати, що змінюєшся заради блага світу. А прийняти їх, дати їм вихід – річ благородніша: цим ти кажеш, що світ повинен змінитися заради твого блага. У мене попереду велика пригода.

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

Він закрив записник. Увійшов до будинку, сховав щоденник і обережно поклав цеглину на місце. Пішов у ванну, поставив на край раковини свій ліхтар «Коулмен» так, щоб добре бачити дзеркало, і п’ятнадцять хвилин тренувався усміхатись. У нього виходило дедалі краще.