Читать книгу Матусин оберіг - Светлана Талан - Страница 14

Після місяця проживання в інтернаті до Олесі приїхав батько.

– Лесю, збирайся швиденько, поїдемо додому! – сказав він доньці.

Олеся збиралася недовго, лише передяглася й попрощалася з новою подружкою.

– Каринко, не сумуй, я незабаром повернуся, – сказала вона їй і обняла.

– Може, уже не побачимось, – зітхнуло дівча. – Твої батьки можуть передумати й залишити тебе вдома.

– Удома?! Та ти що! Такого ніколи не буде! – упевнено промовила Олеся. – Вусата Гора, напевно, радіє, що мене спекалася!

– Я чекатиму на тебе! – сказала Карина, і її очі стали вологими. – І сумуватиму без тебе, – додала вона на прощання.

Олеся сиділа в маршрутці поруч із батьком і дивилась у вікно. Вона думала про те, чи не буде вдома Костика, якого не хотіла бачити. Дівчинка розуміла, що відправити її в інтернат було ініціативою мачухи, яка знайшла для цього привід. А от батько… Чому він її не захистив? Чому так швидко забув, яким був щасливим поруч із мамою? І як можна було віддати свою єдину доньку в інтернат?

– Лесю, удома на тебе чекають смачні домашні страви, – сказав їй батько. – Тітка Рая потурбувалася, щоб тебе відгодувати за вихідні. Узагалі, вона добра, а суворість у неї напускна. І все, що вона робить для тебе з Костиком – то все задля вашого блага. Ти мене розумієш?

– Так, – кивнула головою дівчинка.

Їй узагалі не хотілося бачити мачуху, але так тягнуло до рідної домівки! Задля повернення туди хоча б на кілька днів вона ладна була погоджуватися з кожним батьковим словом. Олеся неуважно слухала його й відповідала «так» або «ні», аби лише не заважав їй роздивлятися навколишні краєвиди за вікном мікроавтобуса. Осінь сипнула на землю всю палітру кольорів, і дерева, кущі, трава – усе було розфарбоване різними барвами. Поруч із жовто-сонячним убранням дерев – жовтогаряче, як пекуче сонце, а ще й зеленаве, світлого та темного відтінків, там – багрянець на деревах, інколи – зовсім червоне. І все так гармонійно поєднане, що очей від тої краси не відірвати!

– Голодна, доню? – знову батько.

– Ні, нас добре годують.

– Усе одно не так, як удома! Ось Раєчка щось як приготує, то не хочеться із-за столу вставати! Вона справжня майстриня на кухні! Тобі подобається, як Раєчка готує?

– Мама краще готувала, – Олеся не втрималася і сказала, що думала.

Батько замовк і деякий час сидів тихо, давши змогу Олесі спокійно дивитись у вікно. Хвилин за десять чоловік обняв доньку за плечі й сказав:

– Ми з Раєчкою хотіли розписатися, тобто одружитися, щоб усе було законно… Хотіли, щоб я всиновив Костика, а Раєчка стала тобі справжньою матір’ю…

– У мене є мама, – перебила його Олеся.

– Але ж вона померла.

– Вона є, хоча й мертва. У кожної дитини одна мама.

– Так ось, – продовжив чоловік, – хотіли ми так зробити, але подумали й вирішили, що не варто. Якщо ми так зробимо, то Раєчка не зможе отримувати кошти за Костика як мати-одиначка, та й тебе в інтернат не візьмуть. А так ти зможеш там жити й навчатися, бо напівсирота.

Олеся зрозуміла, що жити в інтернаті їй тепер не один рік. Десь у душі вона ще сподівалася, що від’їзд із рідної домівки – то покарання з випробувальним терміном на рік, тепер стало зрозуміло, що надовго. Дівчинка зітхнула. Вона себе вже майже налаштувала на життя в інтернаті впродовж одного року, тепер доведеться змиритись і звикати.

– Тату, мені потрібно трохи грошей, – сказала дівчинка, згадавши Тетяну.

Олеся вирішила, що тітка Рая грошей не дасть, і потрібно скористатися слушною нагодою, поки вони з батьком наодинці.

– Навіщо? Вас там годують, одягають, дають підручники та зошити.

– Мені потрібно на власні потреби, – сказала Олеся, – зовсім небагато.

– Лесю, розумієш, гроші всі в Раєчки, тож якщо треба, то попросиш у неї.

– Я ж багато не прошу, – зауважила дівчинка. – Вона тобі дала на дорогу?

– Так-так! Дала! – спохопився чоловік і поліз рукою до кишені штанів.

Він дістав дріб’язок і дві гривні.

– Ось, це все, що лишилося. Бери, доню! – віддав їй гроші.

Олеся знала, що цього занадто мало, щоб Тетянка залишила її в спокої, тож доведеться просити в мачухи. Вона так просто не дасть ні копійки, тож потрібно вигадати щось правдоподібне.

Удома Вусата Гора зустріла дівчинку з розкритими обіймами. Улесливим голосом проспівала про те, як Олеся подорослішала та схудла, тож треба її відгодувати. Дитині неприємним було все, що робила жінка: її обійми, солодкі слова – усе тхнуло нещирістю. Олеся швидко поїла, подякувала й поквапилась у свою кімнату. Серце наповнилося щемом, коли побачила рідні стіни, своє ліжко, тумбочку, де ховала листи від мами. Дверцята виявилися напіввідчиненими, і дівчинка заглянула всередину. Там було порожньо, на тумбочці сиділа улюблена лялька, вдягнена у сукню, пошиту ще мамою. Олеся взяла ляльку в руки, притиснула її до грудей, і на душі стало спокійніше й тепліше. На вікні – ті самі квіти, на ліжку – її ковдра. Усе так, як і було до від’їзду.

Олеся відчинила шафу – одяг на місці. Вона прилягла на ліжко, не випускаючи з рук ляльку, і незчулася, як задрімала. Їй наснилася мама. Вона схилилася над донечкою, погладила по голівці, лагідно всміхнулась і промовила: «Доню, сонечко моє, час прокидатися!» – «Зараз, мамо!» – крізь сон промовила дівчинка. Вона була в тому стані, коли вже розуміла реальність, але сон ще не відпускав, і їй не хотілося, щоб сновидіння скінчилося, а разом із ним зник образ мами, такої милої, доброї, найкращої у світі!

– Мамо, не йди! – скрикнула дівчинка, коли дорогий образ розтанув.

Олеся розплющила очі. Вона у своїй кімнаті, де все, як колись, тільки вона тут, а мама – у снах. Дівчинці хотілося заснути знову, щоб побачити маму, і вона ще раз заплющила очі, але сон уже пропав. Олеся трохи полежала в ліжку, підвелася, посадила ляльку на тумбочку й надумала піти до Ніни.

Подруга зустріла її радісно, защебетала, як за нею сумує. Дівчатка погуляли вулицями, розповідаючи одна одній новини.

– Як там Іванко? – поцікавилась Олеся.

– Як? Нормально. Сама спитай його, – усміхнулася Ніна. – Закохалась чи що?

– Та ну тебе! – зашарілась Олеся. – Ніно, мені потрібно трохи грошей, – сказала дівчинка й розповіла про Тетянку.

– Точно треба їй трохи дати, хай би вдавилася! – погодилась Ніна. – А то вона тебе чмирити постійно буде.

– Отож! А мачуха не дасть, я це знаю. У неї снігу взимку не випросиш.

– Потрібно виручати подругу! – Ніна задумалась. – Чекай на мене завтра ввечері, щось роздобуду.

– Де ти візьмеш?

– То вже моя проблема! – усміхнулась Ніна.

– Я не знаю, коли зможу віддати борг.

– Я ж не сказала, що дам у борг. Просто допоможу тобі, а колись ти мене виручиш.

– Гаразд.

Увечері Олеся попросила грошей у мачухи.

– Навіщо тобі, квіточко? – лелійним голоском запитала жінка.

– Потрібно на дрібнички, – сказала Олеся. – То ампулка не пише, то зошита не вистачило, тож треба підкупити.