Читать книгу Матусин оберіг - Светлана Талан - Страница 7

Вона вперше з’явилася в їхньому домі напередодні новорічних свят.

– Раїса Іванівна, – відрекомендувалась Олесі жінка, що прийшла разом із батьком.

Дівчинка оглянула її з ніг до голови. Велика, товста, вона поруч із довготелесим та худим батьком мала занадто огрядний вигляд.

«Схожа на нашу шафу з одягом або на велику гору», – подумала Олеся.

Раїса Іванівна заходилася господарювати на кухні. Вона понюхала в каструлі картоплю, яку відварила Олеся, і невдоволено поморщила носа.

– Треба щось свіженьке приготувати! – бадьоро промовила жінка й викинула картоплю в помийне відро.

– Я її щойно зварила, – несміливо зауважила дівчинка.

Раїса Іванівна невдоволено глипнула на дитину й одразу змінила вираз обличчя.

– Дитинко, тьотя Рая знає, що каже, – промовила улесливо.

Олесі не подобався її вдавано лагідний, навіть солодкий голос. Дитячим серцем вона відчула нещирість. Те кругле червоне обличчя з м’ясистим, схожим на картоплину носом могло змінюватися в одну мить. Господарюючи на кухні, жінка розмовляла з дівчинкою. Коли щось тітці не подобалось, її обличчя червоніло від невдоволення, але вона могла посміхнутися до Олесі. Дівчинка спостерігала, як тітка вдягла мамин фартух, а батько допомагав їй і аж сяяв від задоволення.

– Я піду до себе, – промовила Олеся, не в змозі дивитися, як чужа тітка витирає свої товсті пальці маминим фартухом.

– Лесечко, ми зараз будемо разом вечеряти, – весело повідомив батько.

– Я не голодна, – відказала Олеся й пішла.

З того дня Раїса Іванівна почала частенько до них навідуватися. Олесю тішило лише те, що батько вже не пиячив із друзями й на вихідних бував удома. Раїса Іванівна все більше відчувала себе повноправною господинею в їхній оселі, і дівчинка була змушена змиритися. Одного разу тітка взялася прибирати в її кімнаті.

– Не треба, я сама! – сказала їй дівчинка й хотіла забрати з рук жінки пилосос.

– Відійди! – тітка грубо її відштовхнула.

– Це моя кімната! Мама мене навчила прибирати, – уперто повторила Олеся, не відпускаючи руку.

– Іди геть! – знову відштовхнула її жінка так, що Олеся поточилась і ледь не впала. – І що це за мода замикати тумбочку?! Де це бачено, щоб у селі тримали речі під замком?! Що там у тебе? Золото мати залишила?

– Не ваше діло! – спалахнула Олеся.

Раїса Іванівна штовхнула ногою пилосос так, що він поїхав по кімнаті й уперся в стіну. Жінка присіла навпочіпки біля дівчинки, узяла її руками за плечі.

– Де ключик від тумбочки, Олесю? – солодко проспівала, ніби щойно не ладна була зірвати свій гнів на дитині. – Я знаю, що він у тебе, а мені конче потрібно поприбирати, витерти пилюку, у твоїй тумбочці також…

Жінка ще щось говорила, але Олеся її вже не чула. Уся її увага була спрямована на обличчя Раїси Іванівни. Зблизька дівчинка побачила в Раїси Іванівни вуса. Справжні, як у дядьків, тільки світліші! Від дихання волосинки над губою ворушилися, як живі, і дитина не могла відірвати від них здивованого погляду. «Вусата Гора», – подумала Олеся й усміхнулася кутиками вуст.

– Ти наді мною насміхаєшся?! – гримнула Раїса Іванівна й боляче трусонула Олесю за плечі. – Де ключ, я тебе питаю?!

– Пустіть мене! – злякано промовила дівчинка, коли цупкі товсті пальці жінки боляче вп’ялись у її передпліччя.

– Негідниця! – жінка попустила руки, але пообіцяла: – Я все одно заберу в тебе той клятий ключ! Ось нехай лише батько повернеться додому! Геть розпустили дитину. – Пилосос знову загудів і витягнув довгий хобот. Олеся наостанок встигла почути: – Пороти треба її, а не по голівці гладити та жаліти!

Дівчинка, як ошпарена, вискочила з кімнати, вибігла на кухню й лише тоді торкнулася рукою ключика на мотузці, пересвідчившись, що Вусата Гора його не відібрала. Доведена до відчаю, Олеся побігла до Ніни.

– Я її ненавиджу! – з порога випалила вона подружці.

– Кого?!

– Вусату Гору! – відповіла Олеся й розказала Ніні про вуса жінки.

Подруга довго сміялася.

– Нічого нема смішного, – провадила Олеся, трохи заспокоївшись. – Знаєш, як я злякалась? Ні, не вусів, а того, як вона в мене вчепилася пальцями. Вона злюка!

– А де ти бачила добру мачуху? Мачухи всі злі, – діловито пояснила Ніна.

– Хіба вона мені вже… мачуха? – Олеся здивовано округлила очі й подивилась на подругу.

– Вусата Гора вже спала з твоїм батьком?

– Як… спала? – Олеся закліпала очима.

– Ну так, як сплять чоловік із жінкою. Не знаєш чи що?

– Чому не знаю? Знаю, – дівчинка почервоніла, хоча й до кінця не второпала, що має на увазі Ніна. – Напевно, спала.

– Значить, Лесько, у тебе вже є мачуха! – підбила підсумки Ніна й порадила: – Але ти не переймайся! Буде ображати – не мовчи, пожалійся батькові. Це в мене рідні батько й мати, пожалієшся одному – від другого отримаєш мемелів.

Олеся не стала ябедничати й нічого батькові не розповіла, але страх від того, що Вусата Гора може відібрати ключик, з того дня поселився в ній. Дівчинка намагалася оминати жінку й не потрапляти їй на очі, щоб менше спілкуватися. Відтоді мамин лист вона перечитувала лише ввечері у своїй кімнаті перед сном або тоді, коли Раїса Іванівна до них не приходила.