Читать книгу Матусин оберіг - Светлана Талан - Страница 4

Цьогоріч Олеся чекала першого травня, як ніколи раніше. Її мучила нетерплячка – дуже вже хотілося прочитати мамин лист. Бажання було настільки великим, що дівчинка вже не чекала на святкування та подарунки, на другий план відійшли навіть спогади про ті щасливі дні народження, коли вони були всі разом за святковим столом, коли вона раділа подарункам і з задоволенням дмухала на торт зі свічками.

Того дня Олеся прокинулася рано. Не взуваючи кімнатні капці, босоніж прошльопала до тумбочки і вийняла з шухляди ножиці. Дівчинка зручно всілася на ліжку, розв’язала теку. «Відкрити 1 травня 2002 року», – прочитала Олеся на першій сторінці. Місце відрізу було позначено пунктиром, і намальовані ножиці вказували, де потрібно різати. Олеся обережно відрізала край аркуша й побачила великий конверт. Звідти дівчинка дістала кілька пронумерованих аркушів і почала читати:

«Моя люба донечко! Найкраща у світі, найгарніша, вітаю тебе з днем народження! Вісім років тому ти з’явилася на цей світ. Звичайно, ти не пам’ятаєш той сонячний день, але я добре пам’ятаю, як ти сповістила про свій прихід голосним криком. Ось такою крихіткою ти була вісім років тому».

Далі була приклеєна маленька світлина, на якій – новонароджена Олеся в пелюшках. У дівчинки очі заслалися слізьми, і вона ладна була розплакатися, але те, що прочитала далі, змусило її оговтатись.

«Лесечко, дитинко, ось тільки не треба плакати! – писала далі мати. – Я буду з тобою говорити, а ти рюмсати? Так не годиться! Я хочу бачити тебе усміхненою, такою, як ти була раніше. Домовились? Я любила тебе всією душею і, коли померло моє хворе тіло, я, як і раніше, продовжую тебе любити душею, бо душа не вмирає. Різниця лише в тому, що я не можу тебе торкнутись і обійняти, але твій настрій, твою любов я відчуваю так, як і колись. Моя душа далеко від тебе, десь там, угорі, але це не заважає мені любити свою донечку й бачити, як вона живе. Твоя душа також продовжує мене любити, а пам’ять береже найкращі спогади про життя, коли ми були разом. Тож, Олесю, не засмучуй мене й не плач. А коли буде погано на душі, то зведи вгору оченятка, подивись на небо і згадай мої слова: мені спокійно, коли ти не плачеш й усміхаєшся. Домовились?»

– Так! – кивнула головою Олеся й поспіхом витерла долонькою очі.

Далі в листі Олеся прочитала про те, що вона має дбати про тата й інколи готувати йому страви, яких навчилася. Мама питала, чи пам’ятає Олеся, як приготувати омлет чи посмажити на пательні картоплю. Звичайно, Олеся не забула й одразу подумала, що й справді потрібно попіклуватися про тата й чимось його порадувати.

– Сьогодні ж на сніданок зроблю для тата омлет! – промовила вона вголос.

Мама ніби й справді бачила, що відбувається з Олесею.

«Невже моя дівчинка почала гірше навчатися? – питала вона. – Ми ж домовлялися, що ти будеш старанно виконувати домашні завдання, слухати вчительку на уроках, щоб потім стати тим, ким тобі захочеться. Лесечко, постарайся, будь ласка, справдити мої сподівання, – просила мама. – Я знаю, що ти в мене не лише красуня, а ще й розумниця!»

– Я буду гарно вчитися! – пообіцяла дівчинка.

Вона читала далі, аж до закінчення:

«Щороку на свій день народження ти будеш відкривати наступний мій лист до тебе, але впродовж року ти можеш перечитувати цей лист, коли захочеш. Пам’ятай, що я люблю тебе, моє сонечко! А зараз тобі від мене поцілуночок!»

На останньому аркуші листа – відбиток губ матері. Олеся вперше за останні дні усміхнулась, уявивши, як мама нафарбованими помадою губами торкається папірця. Дівчинка торкнулася губами відбитка:

– Дякую, матусю! Я люблю тебе!

Тихон Павлович почув, що донька прокинулася раніше за нього, і розхвилювався. Він швидко підвівся з ліжка, одягнувся й хотів зайти до Олесиної кімнати, але дівчинка вже була у ванній. Чоловік чув, як вона чистила зуби, умивалася, закрила кран з водою та швидко пішла на кухню.

– Доброго ранку, Олесю, – сказав батько, здивовано спостерігаючи за тим, як Олеся дістала яйця з холодильника й узялася готувати омлет. – Може, доню, я сам?

– Ні, я сама! – сказала вона, подивившись на батька. У неї був зовсім інший вираз обличчя: здавалося, повернулися давно забуті усмішка, рум’янець на щічках та жвавий погляд виразних очей. Олеся вправно поставила пательню на плиту і згадала про фартушок. Він висів уже не перший день на кухні, на тому місці, де його залишила колись мама. Дівчинка зняла його, і на мить смуток промайнув на її щойно повеселілому личку. Вона зітхнула й зав’язала фартух.

«Доню, ти маєш допомагати татові по господарству, бо тепер лишилася єдиною його помічницею, – дівчинка дослівно згадала слова матері. – Не змушуй тата нагадувати тобі щоранку про те, що маєш чистити зуби, умиватися, застилати своє ліжко, прибирати в кімнаті й іноді готувати сніданки собі й татові».

Усе, чому навчила її мама, вона пам’ятає, а якщо забуде, то знову прочитає її листа. Олеся підсмажила омлет, розклала його на дві тарілки. Він трохи порвався на шматки, але не біда – наступного разу вийде краще. Олеся запросила батька снідати.

– Доню, що тобі подарувати на день народження? – поцікавився за сніданком батько.

– Мікрохвильову піч, – Олеся здивувала відповіддю.

– Піч?

– Так. Стара вже не працює, а я буду в пічці розігрівати їжу, і це зекономить мені час, – по-дорослому сказала дівчинка.

– Може, якусь сукню чи кофтинку?

– Ні, не треба! – чітко відповіла Олеся. Вона налила томатний сік у дві склянки, одну з них поставила перед батьком. – Мушу про тебе піклуватися. Пий, він корисний.

Чоловік був так здивований разючими змінами в поведінці доньки, що поперхнувся напоєм. Олеся була чи то занадто весела, чи то чимось збуджена, і він розгубився, не знаючи, як оцінювати такі зміни. Дівчинка поквапилась у свою кімнату, сказавши батькові, що його черга мити посуд, бо вона звечора не встигла зібрати портфель до школи. За мить Олеся була вже вбрана.

– Тату, ти не забудеш купити мікрохвильову піч? – запитала вона.

– Ні, обов’язково сьогодні куплю! – пообіцяв він.

– У мене буде ще одне прохання.

– Я слухаю.

– Тату, ти зможеш поставити замок на мою тумбочку, щоб я могла її замикати ключиком?

– Можу. Але навіщо? То твоя тумбочка, і я туди не заглядаю.

– Там будуть лежати листи від мами, – пояснила дівчинка. – Їх ніхто не має права читати. То мої листи.

Батько пообіцяв поставити замок, й Олеся сама пішла до школи.

– Доброго дня! – привіталася вона з учителькою й навіть їй усміхнулася.

Олеся сіла за першу парту, приготувалася до уроку й підійшла до вчительки.

– Ви зможете мені давати додаткові завдання? – спитала її. – Мені потрібно наздогнати згаяне.

Учителька здивувалася таким разючим змінам у поведінці дівчинки й радо погодилася їй допомогти. Тепер Олесі потрібно було дочекатися Ніну.

«У кожної дівчинки твого віку є подружка, – писала їй мама, – і ти не виняток. Дівчатка спілкуються одна з одною, часто довіряють свої дівчачі маленькі таємниці. Ніхто не хоче відчувати, що таке самотність, тому дружба – порятунок від почуття одинокості».

Коли Ніна зайшла в клас, Олеся підійшла до неї й спитала, чи можуть вони піти додому зі школи разом. Ніна зраділа тому, що Олеся знову з нею розмовляє, і прошепотіла, щоб не почула вчителька:

– Я тобі таке після школи розкажу!

Ніна таємниче усміхнулася, заінтригувавши Олесю. Після занять подруга зачекала, поки Олеся візьме додаткові завдання додому, і дівчатка пішли разом. Вони давно дружили, хоча були зовсім різні. Олеся здавалася молодшою на кілька років, бо Ніна була вищою чи не на півголови, але мала поганий зір, тому сиділи вони за першою партою. Ніна любила керувати й часто поводилася з подругою так, ніби вона не однокласниця, а старша подруга. Олеся не ображалася, коли Ніна починала командувати, а її прохання часто були схожі на наказ. Тиха й скромна Олеся поруч із подругою відчувала себе більш упевненою й не боялася навіть хлопчаків, які могли її обізвати чи навіть дати стусана – вона знала, що Ніна може за подругу навіть полізти в бійку, знаючи, що сама дістане на горіхи.

Дівчатка йшли поруч, як раніше, розмахуючи портфелями, а згори на них синню дивилося травневе небо. Уперше Олесі не було так тужно й самотньо, і дівчинка розуміла, як їй допомагає мамин лист.

– Що ти робитимеш удома? – спитала вона Ніну.

– Саме це я хотіла тобі розказати! – сказала Ніна й озирнулася. Навколо нікого не було, але вона все одно стишила голос. – Піду гуляти з Анжелкою з п’ятого А.

– Так вона ж старша від тебе! – Олеся здивовано поглянула на Ніну. – Ти з нею вже дружиш?

В Олесиному голосі прозвучали нотки розчарування й навіть образи, але подруга того не помітила.

– Так це ж класно! Уяви, вони мене прийняли до своєї компанії!

– Хто це «вони»?

– Анжелка й хлопці з шостого класу збираються на пустирі біля старої школи, – майже пошепки сказала Ніна. – Я також із ними там тусуюсь.

– І вони кажуть на тебе Мала? – з іронією сказала Олеся.

– Та яка різниця? Головне, що я там уже як своя! – із захопленням розказувала дівчинка. – Хлопці приносили пиво, й Анжелка також пила з ними.

– А ти?

– А що я? Так, зробила ковток, щоб не прогнали, – і все. Гидке! А ще вони там курять! Але дивись, щоб нікому!

– Ти ж мене знаєш! – ображено сказала Олеся й додала: – А я гадала, що ми побудемо разом.

– Ще встигнемо, а сьогодні не можу!

Олеся повернула у свій провулок. Батько був на роботі, тож дівчинка передяглася й одразу взялася за домашні завдання. Як виявилося, вона й справді багато чого пропустила. Робити уроки самій було незвично, але дівчинка знала, що потрібно звикати до нового життя – так хоче її мама, й Олеся змусила себе зосередитися на завданнях. Коли все закінчила, узяла маленький ключик, просунула в нього товсту шовкову нитку й повісила на шию. Тепер її тумбочку, де лежить мамина тека, ніхто не зможе відчинити. Олеся хотіла пообідати, але передумала. Вона відімкнула замок і дістала мамин лист.

«Доню, посади мої улюблені квіти мальви, – просила мама. – Ти знаєш, де вони ростуть: у садку ліворуч, понад довгим парканом. Ці квіти самі можуть насіватися, але трапляється так, що вимерзають узимку, тому я зібрала для тебе насіння».

Олеся усміхнулася, розглядаючи малюнок червоної мальви, який зробила для неї мама. Дівчинка знайшла у шафці насіння квітів, пішла в садок. Вона спушила землю й висіяла насіння. Олеся добре пам’ятала, як вони щовесни з мамою разом сіяли квіти, а потім дівчинка мірялася зростом з високими мальвами, які швидко росли й завжди обганяли її. Мама зривала квітку й прикрашала доньчині коси, а потім вони разом робили з квіточок лялечки в різнобарвних сукнях. Знову сум огорнув дівчинку, і їй хотілося розплакатися, але вона згадала мамині слова, звела очі вгору, туди, де так далеко від неї була матуся. Над дівчинкою синіло високе прозоре небо. Олеся усміхнулася кутиками вуст чи то небу, чи мамі, але усмішка вийшла якась сумна-пресумна.