Читать книгу Розколоте небо - Светлана Талан - Страница 15

Павло Серафимович повернувся з міста у неділю аж після обіду. Варя з матір’ю вже й на дорогу кілька разів ходили його виглядати: чи, бува, нічого з ним не трапилося? Адже повіз уночі цілу підводу зерна, бочку квашеної капусти та дещо з городини. Зазвичай він повертався до обіду, все розпродавши, бо дорого не просив. І як на те, з самого ранку здійнялася хурделиця. Ще з вечора земля була гола, тож Павло Серафимович запряг воза, а до обіду вже намело добрячі кучугури снігу.

Про повернення батька сповістив Туман радісним гавканням та скавучанням.

– Чекав на мене, собацюго? – почула Варя знайомий голос.

– Татко повернувся! – скрикнула радісно. – Мамо, я допоможу коня розпрягти! – кинула вона матері, вдягаючи кожушину.

Мати не встигла й рота розкрити, як дівчина вже була надворі. Доки батько заносив оклунки в хату, Варя спритно розпрягла стомленого коня, завела у стайню, принесла йому теплого пійла.

– Зігрійся трішки, – лагідно мовила вона, простягаючи грудочку цукру. – Їж швидше, доки ніхто нас не застукав, – мовила вона й усміхнулася: кінь так кумедно, обережно взяв шматочок з долоні одними губами, захрумтів і знову подивився на дівчину. – Май совість! Пий тепер, а я тобі сінця покладу.

За мить дівчина була вже в хаті. Ще б пак! Батько ніколи з порожніми руками з базару додому не повертався. Він завжди привозив якісь подарунки, а цього разу пообіцяв купити їй новенькі чобітки. Якось у місті познайомився з добрим шевцем, відтоді купує взуття лише у нього.

Мати пішла діставати горщики з їжею з печі, але Павло Серафимович сказав:

– Можеш не поспішати, бо все охолоне. Хочу своїй Ластівці гостинці віддати.

– Не маленька, – зауважила мати, – почекає.

– Так, тату, – сказала Варя. – Ви поїжте з дороги, зігрійтеся, а потім…

– Ніяких потім! – усміхнувся батько. Він дістав із мішка чорні чобітки. – Тримай!

– Ой! Які ж гарненькі! – сплеснула Варя в долоні.

Батько подивився на доньку. Скільки радості на обличчі! А очі аж світяться. Вже й дівка, а вираз обличчя досі такий наївний та дитячий.

– Дякую, тату! – Варя вже приміряла обновку. – Як на мене шиті! А ще й шнурочки є! Такі гарненькі!

– Носи на здоров’я! – мовив батько й задоволено усміхнувся. – Це ще не все. Ось вам із матір’ю по теплій хустині! – сказав він і подав дві великі вовняні картаті хустки.

– Навіщо ти мені купив? Краще б Олі подарував, – незлостиво дорікнула дружина, розглядаючи подарунок.

– І про Олю не забув! Точнісінько таку і їй прикупив. Хотів роздати подарунки на Різдво, а потім подумав: навіщо чекати? Надворі холоднеча, тож грійтеся, дівчатка мої, та батька не забувайте!

– Таке скажете, тату! Як ми можемо вас забути?!

– Усяке, доню, в житті буває, – зітхнув батько. – Михайлові нові валянки купив.

– А собі? – запитала Варя.

– Чи я для себе живу? Для вас, діти, для вас.

– Тату, а можна, я свої старі чобітки Ганнусі подарую? – обережно запитала Варя.

– Які ж вони старі? Вони ще добрі, навіть не латані, – сказав батько. – Одні намокнуть, тож можна буде інші взути.

– Варю, – у розмову втрутилася мати, – я розумію, що ти у нас щедра душа. Зізнайся, коню встигла підсунути грудку цукру?

– Невеличку грудочку, – зізналася Варя й зашарілася.

– І намисто червоне встигла подружці подарувати?

– Так, – Варя опустила голову й знов почервоніла.

– Я вже змовчала про намисто, бо таке, забавка, цяцька дівоча. Але ж чоботи – то зовсім інша річ. Це дорогий дарунок. Розумієш? Не можна весь світ обігріти, ти ж не сонце. І ми не такі багаті, щоб чоботи роздаровувати наліво й направо!

– Але ж я не комусь, а Ганнусі хотіла подарувати, – тихо мовила Варя. – Ми з нею виросли разом, вона мені як сестра.

– Хай батько своє слово скаже, – сказала мати. – Я проти.

– Тату, чого ти мовчиш? – Варя з надією подивилася на батька.

– Що я маю сказати? Ти вже не дитина, повинна розуміти, що чоботи не всі мають, бо то дорога річ.

– Тату, але у неї зовсім діряві чоботи!

– То нехай батько полагодить.

– Але… Але… – Варине обличчя враз стало червоним. Набравшись сміливості, мовила: – Обіцяю, що більше нічого не буду роздавати, але я вже сказала Ганнусі, що віддам їх! І що ж мені тепер робити?!

– Погано, коли людина не є хазяїном свого слова, – відповів батько. – А ще гірше, коли надії не справджуються. Лише тому я дозволяю тобі зробити цей подарунок, але, затям собі, востаннє!

– Дякую! – аж просяяла дівчина, і в очах заблищали сльози. – А ось і Ганнуся! – скрикнула вона, кинувшись до вікна. – А я чую: хвіртка рипнула! Так і подумала, що то моя люба подружка! – весело щебетала дівчина. – Я піду?

– Лети вже, Ластівко, – усміхнувся у вуса Павло Серафимович.

А вже за мить у старій хаті Чорножукових дві подружки щебетали, сміялися та походжали у шкіряних чобітках.