Читать книгу Розколоте небо - Светлана Талан - Страница 20

За сніданком, коли вся родина була вдома, Варя сказала:

– Тату, мамо, мені треба з вами поговорити.

– Та кажи вже, Ластівко, не червоній, – лагідно промовив батько й ледь помітно усміхнувся у вуса.

– Я… я… – почала, затинаючись, Варя, але заздалегідь підготовлені слова застрягли кісткою в горлі. Дівчина нагнула голову, важко дихала, але не могла вимовити й слова. Здавалося, що вона зіткана з самих нервів і втратила назавжди голос.

– Щось трапилося? – стривожилася мати і глянула на батька.

– Так! – сказала ледь чутно донька. – Я кохаю Андрія… Віддайте мене за нього, – нарешті вимовила вона те, що підготувала.

– За Андрія? – чомусь перепитала мати і глянула на батька.

Павло Серафимович насупив брови, поклав свою улюблену ложку на стіл. У хаті запала така тиша, що, здавалося, чути важке дихання схвильованої Варі. Час застиг, а в ньому заклякла в очікуванні дівчина, яку знову накрила хвиля підсвідомого страху.

– Не буде цього, – похмуро озвався батько. Мати завмерла з відкритим ротом, а Павло Серафимович повторив: – Не буде цього шлюбу.

– Чому?! – не до кінця усвідомлюючи слова батька, запитала Варя.

– Вчора я мав розмову з Василем. Я домовився з ним про твоє весілля. Підеш за нього, – сказав батько не дуже голосно, але владно і холодно.

Одразу весь світ для Варі втратив свої кольори. На мить їй здалося, що вона летить у величезну чорну прірву, з якої немає вороття. Вона зробила глибокий вдих і несміливим приниженим голосом сказала:

– Я не піду за Василя, бо кохаю Андрія.

Батько подивився на доньку. В її очах туманів густий смуток.

– Покохаєш Василя, – сказав батько. – Він добрий хлопець.

– А як же Андрій? – запитала крізь сльози Варя.

– За добрим чоловіком забудеш його.

– Забути? Як можна? – мовила схвильовано дівчина. – Забути його – це як згадати людину, яку ніколи не бачив у своєму житті.

Варя так благально, збентежено та розгублено дивилася на батька добрими очима, наповненими слізьми, що він не витримав того погляду, опустив очі.

– Тату, не губіть мене! – сказала Варя.

– Я турбуюся про твоє майбутнє, – промовив він глухо. – Чи я можу бажати тобі зла?

– Тоді ж навіщо хочете мене віддати за нелюбого?

– Щоб твоє майбутнє було добрим.

– Не може бути добра в мертвому майбутньому! – викрикнула Варя. – Я ж буду як пташка у клітці!

– Птахи вільні, але й вони звикають до клітки й продовжують жити.

– А я так не хочу! Мамо, – звернулася Варя до матері, яка мовчки витирала краєчком хустки сльози, – скажіть ви хоч що-небудь!

– Я не знаю, – тихо мовила жінка. – Твій батько – мудра людина. Напевно, йому видніше, як буде краще.

– Можливо, Василь і гарний хлопець, – сказала Варя, – нехай знайде собі іншу дівчину, але мені він огидний.

– Так, Василь – добрий господар, – мовив батько. – Він буде про тебе дбати. До того ж він один у батьків, не багатий, але статок має. Ми дамо тобі гарне придане: корів, коней, птицю, землю, до того ж стільки полотна мати приготувала: і перина, і подушки, і вишивані рушники. Що вам ще потрібно?

– То дайте все це нам з Андрієм! Він непитущий, працьовитий, він вік мене носити на руках буде! – Варя з надією дивилася то на батька, то на матір.

– Моє слово: ні! – прозвучало як вирок.

– Але чому?! – з відчаєм скрикнула Варя.

– Андрій уже вступив до колгоспу, тож хай би що ми тобі дали – все піде в комуну. А я цього не допущу! – гримнув батько. – Кажеш, Андрій непитущий? А я добре пам’ятаю його батька-пияка. І дід його теж був любитель у чарку заглянути, тому й згорів від горілки. Варю, доню, я не бажаю тобі зла, але подумай сама: у нього на плечах брати і хвора мати. Тобі доведеться не своїх дітей глядіти, а тягти на собі цілу родину! А з Василем ти будеш як у Христа за пазухою.