Читать книгу Оголений нерв - Светлана Талан - Страница 13

Іванна зайшла до братової кімнати. В руках, як завжди, пакетик з чіпсами «Люкс».

– Чебурек! – привітно озвався до неї Геннадій. – Ти все така ж, жуєш усяку гидоту, а потім дивуєшся, чому повнієш.

– Жую, бо не снідала, а від смаженої картоплі багато кіло не додасться, – пояснила дівчина, хрумкаючи чіпсами. – Хоч раз сам, а то завжди хтось сидить у тебе.

– Так я ж хворий, – посміхнувся брат, – а ти не хочеш бути моєю доглядальницею.

– У тебе є особиста доглядальниця, – парувала Іванна, натякаючи на Оксану. – Пригощайся, – простягла пакетик, – смачно, з беконом!

– З ароматизатором, там бекон і поруч не лежав.

– Помітна школа твоєї подруги: це не можна, те не можна, там бактерії, там глисти, там сальмонела. Послухати її – так нічого не можна їсти. І як ти все це терпиш?

– Покохаєш сама, тоді зрозумієш.

– Хай я крізь землю провалюся, ніж покохаю таку чистоплюйку!

– Даймо спокій і Оксані, і нашим стосункам, – промовив брат, – краще розкажи, як ти тут жила. Сумувала без мене?

– Хвилювалася, щоб тебе, дурнику, не вбили «беркутівці».

– Якби убили, то тобі залишилася б моя кімната, – пожартував Геннадій.

– Дурень набитий, і все! – усміхнулася сестра, і на круглих щоках з’явилися ямочки. – Навіщо мені твоя смерть, коли батьки трохи вже накопичили коштів, збираються взяти ще кредит і купити тобі окрему квартиру. Це мені нічого не світить, окрім кімнатки між бабусиними апартаментами та батьківськими.

– Вийдеш заміж за багатого мена, з власним житлом…

– Ага! – перебила його сестра. – З моєю зовнішністю? Ось дивлюсь я на тебе і думаю: чому природа така несправедлива? Ти – чоловік, якому можна трішки відрізнятися від мавпи, щоб любили жінки, проте тебе природа наділила кращими рисами від батьків, а мені залишила найгірше. Чому так?

– Не мели дурниць. Ти у мене найкраща сестра!

– Проїхали! – сказала Іванна й зіжмакала в руці порожній пакет. – Поки ми наодинці, зізнайся найкращій сестрі, скільки грошенят заробив на Майдані? – запитала стишеним голосом. – Я не Оксанка, клянчити не буду.

– Ти що?! – здивовано спитав брат. – Я стояв за ідею, а не за гроші!

– Ой! – махнула рукою дівчина. – Усі знають, що платили добре і майданівцям, і антимайданівцям. З нашого технікуму хлопець стояв на мітингах від Партії регіонів, так привіз тридцять тисяч гривень, а були й такі, що заробили по п’ятдесят тисяч. А вам платили в баксах? Правда, що ваші протести проплачувала Америка?

– Це так вам піднесли інформацію в технікумі?

– Та це кожна дитина знає! Ніхто безкоштовно не стояв! Усім вам платили.

– А коли збиралося півмільйона людей, то їм теж платили?

– Це ти повинен мені розказати, – мовила Іванна. – Гадаю, що їм нічого не дали, а тих, хто щодня стоїть, проплачували.

– Моя дурненька сестричка, – зітхнув Геннадій, – ми відстоювали свою свободу, яка дорого коштує, але її ціна не вимірюється грошовим еквівалентом. За неї заплачено людськими життями та пролитою кров’ю.

– Це лише красиві слова. Я ж тобі до кишені не лізу, то можеш зізнатися про свій заробіток, я нікому не скажу.

– Не мели дурниць! – роздратувався брат. – Якщо чогось не розумієш, то я розкажу, розжую і в рот покладу. У мене нема ніяких грошей, бо ніхто не платив, а якщо хочеш щось інше дізнатися, то запитуй.

– Не хочеш казати, то й не треба, – погодилася сестра. – Скажи мені чесно: тобі не страшно було стояти з бендерівцями разом?

– З ким? – розсміявся брат. – З бендерівцями?! Та ти навіть слово неправильно вимовляєш! З бандерівцями, – Геннадій зробив наголос на «а». – Ти хоч знаєш, хто такий Бандера?

– Степан Бандера вбивав українців, бандерівці вкидали дітей у колодязі, а їхніх батьків знищували, розстрілювали, розпанахували животи. Бандерівці ненавиділи українців. Спитай будь-яку бабцю, вона тобі розкаже, як наші люди боялися їхати на роботу на Західну Україну за розподілом після навчання. І не треба мені розповідати, що пишуть у книжках, що тобі наплели такі, як Марк, – роздратовано сказала дівчина.

– Іванно, ти погано знаєш історію, – спокійно мовив Гена. – Чи знаєш ти, що Степан Бандера був із набожної родини?

– Але ж це не заважало йому знищувати українців?

– До твого відома, він не був військовим і не провів жодного бою.

На обличчі Іванни промайнуло здивування.

– А ось Сталін убивав мільйони людей, – продовжив Геннадій. – А ти знаєш, за що Бандера три роки відсидів у німецькому концтаборі «Заксенхаузен»?

– За вбивства людей, за свої злочини?

– Ні, моя сестричко! – гаряче вигукнув Геннадій. – За те, що проголосив Акт незалежності України!

– Він міг убивати не власними руками, але ж убивали воїни УПА, – парирувала Іванна. – Чи й це будеш заперечувати?

– До твого відома, воїни УПА не провели жодного бою проти воїнів Радянської армії. Вони не окуповували чужі території, а захищали свою землю, свій народ, свою незалежність і від німецьких окупантів, і він карателів НКВС. І якщо стріляли в спини, то лише НКВСникам, які винищували народ, а потім палили села. А щодо тих жахіть, ніби бандерівці топили дітей та стріляли в жінок, теж поясню тобі. Є доведені факти, коли НКВСники перевдягалися у форму воїнів УПА і вбивали людей, щоб спровокувати бандерівців. Навіть партизани, які воювали на боці Червоної армії, визнали, що воїни УПА воювали за свою незалежність. А Семен Руднєв проводив разом з ними спільні бої проти окупантів упродовж двох тижнів. І наостанок. За відмову Бандери співпрацювати з німцями у концтаборі «Аушвіц» закатували двох його рідних братів. Степан Бандера також відмовився співпрацювати з комуністами, тому його родину переслідували і комуністи, і німці. Тепер зрозуміло?

Іванна, яка до цього часу мовчки слухала з невдоволеним виразом на обличчі, скептично пхикнула.

– Мій любий братику! Тепер я вірю, що вас там напували наркотиками чи ще якоюсь гидотою. Тебе обробили з ніг до голови, так засрали мізки, що довго їх не відмиєш. Правду люди кажуть, що бандерівці ненавидять схід країни, для них Бандера герой, а для нас – убивця. Я тільки одного не розумію: як ти повівся на ці казки? Чому ти зрадив Донбас і перекинувся на бік бандерівців? «Схід і Захід разом»? Дурня! Ми для них – робоча сила. Чому весь Донбас повинен працювати на Захід, утримувати їх, годувати, а вони нас не чують? Чому ми повинні їх слухати, а на нас усім начхати?! – майже кричала Іванна. Лице у неї розчервонілося від гніву. – Вони хочуть вдома відсиджуватися на диванах, а наші шахтарі гинуть у забоях?! Та наші ж батьки труяться на хімічних заводах, щоб утримувати западенців! Ти зрадив і Донбас, і нашу родину! Ти продався їм за тридцять срібняків! Ти гадаєш, що у нас хтось підтримував майдаунів? Та навіть твої друзі вважають тебе зрадником! Вони хвилювалися за тебе, щоб не вбили дурня, а на решту їм було начхати! Може, я дурна і нічого не розумію, але навіть наші викладачі засуджували майдаунів, яким не хочеться жити спокійно! А у нас народ спокійний, бо їм працювати треба, а не стовбичити на Майдані. Хто там стояв? Безробітні! Ледарі, які не хочуть ходити на роботу, а ми всі повинні на них працювати?! Нам нічого не потрібно, дайте нам роботу, вчасно зарплатню, пенсію і право розмовляти рідною російською мовою, а не телячою. І все!

Від таких слів Геннадій оціпенів. Перед ним стояла сестра, охоплена гнівом. Не той веселий повненький Чебурек, а незнайома, злобна фурія, розчервоніла, з розпатланим волоссям, зла, жорстока й чужа.

– Йди від мене геть, – сказав він тихо, але чітко вимовляючи кожне слово.

– Будь ласка!

Іванна різко повернулася й швидко вийшла, грюкнувши дверима. Геннадій обхопив голову руками. Різкий біль стис її міцним металевим обручем, думки сплуталися в один клубок. У пам’яті хаотично промайнули картинки, як у пришвидшених кадрах кіно: багатолюдний натовп, блискучі шоломи яйцеголових «беркутівців», друзі, прапори, гімн України, палаючі шини, постріли, кров, темрява…

– Синку, ти спиш? – почув він голос матері, який донісся ніби через товщу води.

– Ні… Так, – розгублено закліпав очима Геннадій.

– Тобі зле?

– Ні, все добре, – оговтавшись, відповів Геннадій.

Він і сам ще не второпав, що то було: чи він заснув і знову наснилися жахіття, чи неприємна розмова з сестрою збурила жахливі спогади.

Гена подивився на матір. Вона ще така молода, гарна, а в очах – втома. Усе життя працює з батьком, як тут кажуть, «на хімії», щоб заробити йому на окреме житло, економлять на всьому, а кількість отих «зелених» не поспішає збільшуватися. Чи на таке життя батьки заслуговують? У Європі з їхньою освітою та такою шкідливою роботою вже б давно заробили не лише на однокімнатну хрущовку, а й на власний будиночок, та ще й мали б змогу нормально відпочити.

Він пішов працювати після школи, закінчивши курси водіїв, вступив до інституту на заочне відділення. Батьки наполягали на стаціонарі, але Геннадій добре розумів, що те навчання ще більшим тягарем ляже на їхні плечі. Наразі хоча б заробляє на власні потреби та самостійно сплачує за навчання. Працює? Скоріш за все, уже не працює. На гуртовій базі, де він працював водієм, його офіційно не оформляли, втім, це не виняток, а правило. Роботодавець не завжди може сплатити непосильні податки за працевлаштування своїх робітників, тому доводиться дурити державу, яка в свою чергу дурить їх. Він це давно зрозумів, тому й поїхав на Майдан відстоювати нове життя, коли той самий підприємець не буде приховувати податки, бо вони мають бути відраховані чесно з доходу, а не стільки, скільки накаже податкова. Гадав, що повернеться додому, де його всі розуміють та поділяють його погляди, бо їхня родина була дружною. А тут Іванна таке видала!

– Що тебе турбує, мій любий? – лагідно спитала Настя.

– Усе добре, мамо, – натягнуто посміхнувся.

– Я вже п’ять хвилин сиджу біля тебе, а в тебе зморшка між бровами.

– Як у бабусі Богдани? Це у нас родинне. Усі з родини Бидлоти морщать лоба, коли чимось стурбовані.

– Так, – задумливо відповіла мати, – іноді я думаю, що позбулася такого не зовсім приємного прізвища, а все одно воно час від часу нагадує про себе.

– Мамо, ти ж не дитина, щоб я тобі читав лекцію про те, що не прізвище красить людину, а людина його, – вже веселіше сказав син. – До речі, як там бабуся?

– Я другий день не можу до неї додзвонитися – нема зв’язку.

– Нічого, сьогодні ввечері обов’язково з нею будеш розмовляти. Не забудь мені дати слухавку, – нагадав син, – досить їй бути туристкою в Москві.

– Добре, – сказала Настя. – То ти мені поясниш, що з тобою?

– Скажи мені чесно, – попросив Геннадій, – як ти вважаєш, чи Майдан потрібний Україні?

– Звичайно! Хтось повинен був зрушити з місця брилу несправедливості та корупції. Ти знаєш, я давно чекала, навіть відчувала, що ось-ось вибухне гнівом народ, але не було того сірничка, від якого б спалахнув хмиз…

– А батько? Він які погляди має?

– Тобі краще запитати у нього самого, – ухилилася від відповіді Настя. – Він дуже за тебе хвилювався, бо Левко поїхав у Київ і пропав безвісти. Батько не хотів, щоб з тобою трапилося таке саме лихо.

– Це зрозуміло. Але він вважає, що ми стояли там марно? Чи не так?

– Скоріш за все, – мовила Настя після затяжної паузи, – йому зручніше тихо й спокійно жити, як раніше.

– Ясно, – зітхнув Геннадій. – Далі можеш не продовжувати. А наша бабуня?

– Вона тебе дуже любить…

– Мамо! – зупинив її Геннадій.

– Бабуня наша більше смерті боїться бандерівців. Вона не пропускає жодного мітингу, які тут організовують сепаратисти, а там, сам розумієш, тільки й чути «київська хунта», бандерівці, правосєки, «фашисти». А вона всьому почутому вірить.

Син не втримався, розсміявся. Було дивно таке чути. Коли почався Майдан, то в місті тільки й розмов було, що то бандерівці збурили народ, бо їм, бачте, хочеться вільно їздити в Європу на заробітки, але щоб боятися – то вже занадто!

– Так, так! – посміхнулася мати. – Коли у нас гостювали Марк і Петя, вона на ніч замикалася у своїй кімнаті, щоб, бува, їй вночі не перерізали горло.

– Навіть так?! – Геннадій уже не посміхався. – Якась дикість! Ті люди, які стали мені рідними, які привезли мене додому… Ні, я не чекав від бабусі такого! Можливо, ще й гроші в гаманці після їх від’їзду перерахувала?

– Ти знав?

– Неважко було здогадатися, – сумно констатував Геннадій.

– Синку, ти нічого не говори бабусі, не дорікай їй, – попросила Настя. – Ми й так усі знервовані, стільки хвилювань було – не передати словами. А тепер ще й скорочення на роботі… Куди ми влаштуємося? На інший хімзавод? Скільки разів раніше намагалися – марно. Там зарплатня удвічі більша, тож беруть лише своїх та за хабар. Частенько траплялося, що віддадуть не одну сотню доларів, влаштуються на роботу люди, а час від часу йде скорочення. Не встигли відпрацювати кошти, як потрапляють під звільнення. Хабар не захищає від скорочення.

– Якось проживемо, – заспокоїв її син. – Я незабаром оклигаю, піду на роботу.

– Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Тобі ще довго не можна буде підіймати важке. Зараз головне берегти себе і швидше одужати.

– Мамо, а Іванна… Вона теж думає, як наша бабуся? – обережно запитав син.

– Іванна? Вона, як більшість молоді нашого міста… як би тобі м’якше сказати? – У Насті залягла зморшка між бровами. – Вона кляне бандерівців і вважає, що ти потрапив під їхній вплив, що не хочеться людям спокійно жити, то вони почали революціювати. Знаєш, одного разу я ледь стрималася, щоб її не вдарити. Ніколи не здіймала руку на своїх дітей, але в той момент, як я ридма ридала перед телевізором, коли показували вбитих юнаків, вона ляпнула: «Нема чого ревти за ними, бо самі винні, ніхто їх туди не посилав, сиділи б удома, і все було б добре». Мене як окропом облили! Звідки у неї така жорстокість? Де поділося співчуття? Хіба я так її виховувала?

– Я з нею щойно посварився, – зізнався Геннадій.

– Іванна останнім часом стала така нервова, – якось винувато сказала Настя. – Можливо, справа в тому, що в неї не складаються стосунки з хлопцями? Вона дуже комплексує щодо своєї зовнішності.

– Справа не в її нестриманості, – зітхнув Геннадій і коротко розповів про сварку з сестрою.

– Ви брат і сестра, тож невдовзі помиритеся, – Настя посміхнулася. – Ви й у дитинстві іноді сперечалися, таке буває, але не потрібно серйозно псувати стосунки через протилежні погляди. Мине трохи часу, і сестра зрозуміє, що помилялася. Ось побачиш, вона незабаром охолоне і прийде просити вибачення. А ти не переймайся, не будеш же ти сваритися з усіма, хто не поділяє твої погляди?

– Не буду, – погодився Геннадій, – але незабаром вони всі прозріють, принаймні сподіваюсь на те.

– Ось і добре. Зараз прийде Оксанка, а потім я принесу тобі вечерю.

Мати турботливо поправила ковдру на ліжку, підіткнула її під ноги сину, поцілувала в маківку. «Все, як у дитинстві, – подумав Геннадій, – хоча я вже зовсім інший, зовсім дорослий».

Довго роздумувати над словами матері та аналізувати сварку з сестрою йому не довелося.

– Тук-тук! – почув він голос своєї дівчини. Майже одразу двері відчинилися, і на порозі постала усміхнена Оксанка – гарна, доглянута, свіжа, як щойно зрізана квітка у вранішньому саду. – А ось і я! Ти радий мене бачити?

Знає напевно, що дуже радий її приходу, але запитує. Лисеня! Сказано, жінка: скільки разів не повторюй – ніколи не стомиться слухати компліменти. Вона пристрасно поцілувала в губи коханого, рука з тоненькими пальчиками ковзнула під ковдру, легенько торкнулася нижче живота.

– Облиш, – пошепки сказав Геннадій, притримуючи її руку.

– Чому? – спитала дівчина й ображено надула губки.

– Я тобі розкрию одну страшенну таємницю, – стишеним голосом почав юнак. – Коли мене поранили, то лікар у той час був дуже голодний. Вірний клятві Гіппократа, він сумлінно розпанахав мій живіт, дістав кулю, аж тут побачив молоду печінку. Тоді лікар, щоби не нашкодити пацієнтові, відрізав невеликий шматок печінки та потрібну довжину моєї кишки, віддав їх медсестрі й наказав негайно зробити кров’янку з печінкою у моїй кишці. Медсестра побігла смажити, а лікар з усією серйозністю зшив порізані кишки та живіт.

– Фу! – Оксанка скривилася. – Яка гидота!

– А лікар сказав, що було дуже смачно! – розсміявся Геннадій. – Вибач, то був мій чорний гумор.

– А білий можна?

– Скільки завгодно! Чим швидше ти мене вилікуєш, тим краще для нас обох.

– Зрозуміло, – зітхнула Оксанка. – Тонкий натяк, що мені негайно потрібно зробити тобі уколи та поставити крапельницю. Я так і знала, що потрібна тобі лише для того, щоб безкоштовно робити уколи, – незле мовила дівчина, розбираючи пакет з ліками.