Читать книгу Оголений нерв - Светлана Талан - Страница 17

Нарешті випала нагода зібратися разом родинам Овчаренків та Агафонових, щоб посидіти за пляшкою пива й потеревенити. Аліса прийшла з сином Іваном, але без чоловіка. Андрій був проти того, щоб родина займалася бізнесом, тому не пхав носа у торгові справи, працював охоронцем на стоянці й, коли мав вільний час, намагався побути наодинці. Звичайно, до компанії долучився Вадим, який, на відміну від Андрія, не хотів залишатися на самоті. Іван пішов до кімнати свого друга, а на столі швидко з’явилися пляшки з пивом і тарань. Велика родина Агафонових уже звикла до маленької кухні, яка була не більше п’яти з половиною квадратних метрів, але якимось чином тут поміщалися усі. На диво, тут разом з мешканцями знайшли своє достойне місце чимало каструль, пателень, тарілок, холодильник, запаси харчів ще й м’який «куточок» з невеликим столом. П’ятеро людей розсілися, й ніхто нікого не штовхнув, хіба що Аліса важко вмостила своє масивне тіло на табуретку збоку. По одному квадратному метру на людину, плюс меблі й усе начиння кухні – всім знайшлося місце.

Полилися неквапливі розмови. Звичайно, все звелося до політики, особлива увага – кримському референдуму.

– Я не вірю, що 96,77 відсотка проголосували в Криму за приєднання до Росії. Севастопольців 95,6 відсотка… – сказала Настя. – Ніколи аж стільки наших людей не ходило ні на які вибори. А тут така явка! Навіть смішно.

– А я, наприклад, вірю, – мовила Аліса, відсьорбнувши пивну пінку. – І всі у нас на ринку вірять, бо Крим давно хотів приєднатися до Росії.

– Алісо, ти щойно з Криму? – посміхнувся Вадим.

– Мені не потрібно туди їхати, бо є купа знайомих, – відповіла Аліса.

– Голосування під дулами «зелених чоловічків», – сказала Настя, – так, здається, пишуть закордонні газети?

– Я не читаю, що вони там пишуть, – зауважила Аліса, – але сама по телеку бачила, як раділи люди, як на їхніх очах були сльози радощів. Скажеш, не так?

– Майже сто відсотків проголосували за приєднання до РФ, а кримські татари були проти, – розмірковувала вголос Настя. – Виходить, їх голоси не враховані? Чи за них заздалегідь поставили в бюлетенях «галочки»?

– Я не переймаюся долею кримських татар, – відриваючи зубами шматок тарані, сказала Аліса, – але знаю, що тепер з братнім російським народом Крим буде, як сир у маслі.

– Кажеш, з братнім? – втрутився у розмову Вадим. – А що наш «брат» прислав на українську землю своїх озброєних «зелених мовчазних чоловічків», притягнув туди військову техніку – це по-братньому?

– Мені, звичайно, шкода кримських татар як людей, – кинула Аліса, – але ж вони побачать, що їм буде краще в Росії, то й заспокояться. Яка різниця, де жити? Аби жилося добре.

Почалися розмови, суперечки, докази. Настя вийшла з чоловіком на балкон перекурити.

– Як ти гадаєш, – спитала вона Валерія, – загарбники підуть з Криму?

– Мені нема більше про що думати, – грубо відповів чоловік. – Нехай живуть люди, якщо їм так подобається. Обіцяють зарплати й пенсії зрівняти з російськими. Ти знаєш, які в них пенсії?

– Але ж ціни набагато вищі.

– Гірше, ніж тут, не буде.

– Ти не припускаєш, що Росія на цьому не зупиниться? Що піде далі?

– Навіщо їй Донбас? Путіну потрібний був Крим як стратегічне місце. Він його отримав безперешкодно, без кровопролиття. Мешканці Криму хотіли життя такого, як у Росії? Хотіли – й отримали. Навіщо ти забиваєш дурнею голову?

– Я просто не уявляю, що б зі мною було, якби на своїй вулиці я одного дня побачила «зеленого чоловічка», – промовила Настя, задивившись вниз із балкона.

– Не фантазуй, – м’яко сказав чоловік.

– А що б ти робив, якби на нашу вулицю приїхав броньовик?

– Подивився б на нього, – усміхнувся Валерій.

– А я пішла б партизанити.

– Ти?! Партизанити? Це тобі не Сумщина, де можна в лісах сховатися і за три метри тебе не помітно, – всміхнувся чоловік. – У нас навколо сосни, й ті висаджені рівними рядками, тож партизанити не зможеш – ніде сховатися навіть, щоб непомітно попісяти.

– Я не жартую, – серйозно сказала Настя, – я б ночами насипала пісок у баки техніки чи ще якусь капость робила б. Я б убивала непроханих гостей, отих ненависних «зелених чоловічків».

– Голими руками озброєних людей? – розсміявся Валерій. – Насте, не мели дурниць! Ти – доросла жінка, а не дитина. Уявляєш, як це – відібрати у людини життя? Гадаєш, ти на це здатна? Та ти жучка, який залетів у кімнату, не вбиваєш капцем, а береш акуратно ганчіркою і випускаєш на волю.

– То жучок, а загарбники – інша справа.

– Ой! Не хочу слухати твою дурню!

– То йди послухай дурню Аліси, – огризнулася Настя.

– То не дурня, а голос народу. Де в нашому місті можна дізнатися найсвіжіші новини?

– Звичайно, що на ринку! Туди рікою стікаються всі чутки й плітки.

– Ти так завжди кажеш, а багато з того, що казали на ринку, пізніше виявлялося правдою. Чи не так?

– Йди слухай, – трохи роздратовано промовила Настя.

Валерій пішов, а Настя не хотіла повертатися до компанії. Вона стомилася від постійних суперечок, коли кожен вважає себе таким політично підкованим, що має право доводити іншим свою правоту. Суперечки всюди: вдома, на робочих місцях, в міському транспорті, на базарі, у дворах, на кухнях. Люди чують лише самих себе і стали глухі до інших. Набридло!

– Можна? – Настя почула голос Вадима.

– Заходь, не зачинено, – жартівливо озвалася до друга.

– Про що задумалася?

– Щойно говорила з чоловіком про можливість появи тут «зелених чоловічків», – пояснила Настя.

– Тут? У нас? Ні, цього не буде, – заспокоїв Вадим.

– Але ж допустили їх появу в Криму?

– Є багато чого незрозумілого для нас, але я впевнений, що новий уряд зробить усе, щоб тих капосників у нас не було. Думаю, що зараз частину прикордонних військ із заходу перекинуть на східні кордони. Все буде добре, – він усміхнувся, і від щирої усмішки Вадима Насті стало на душі спокійніше.

– Ходімо до гостей, – сказала вона, – бо щось мені зимно.