Читать книгу Оголений нерв - Светлана Талан - Страница 14

Зранку Настя оббігала чимало аптек, поки знайшла ліки, виписані лікарем. Довелося викласти чималеньку суму, хоча в одній з аптек їй запропонували аналогічні ліки українського виробництва, втричі дешевші. Настя вирішила не ризикувати, проте потрібно буде поговорити з лікарем, чи можна купувати аналоги.

Проходячи неподалік «Льодового палацу» повз супермаркет «Сільпо», вона згадала, що там продається гарне дріжджове тісто. Можна купити й нашвидкуруч спекти пиріжків, наприклад, з капустою. Настя вирішила прикупити одразу і смажену капусту – можна зекономити час, але не кошти.

Вирішила піти навпростець через скверик. Колись «Льодовий палац» був гордістю Сєвєродонецька, а зараз від льоду не залишилося й сліду, лише назва «Льодовий». Напевно, про нього дізналася вся Україна, навіть ті, хто не чув нічого ні про палац, ні про місто. Це було під час Помаранчевої революції, коли тут відбувся з’їзд сепаратистів, здобувши кепську славу для міста. Перед будівлею – ряд порожніх басейнів від колишніх фонтанів. Колись Настя любила приходити сюди з маленькими дітьми в спеку, коли дули східні суховії і здавалося, що ти потрапив у ввімкнену духовку. Тільки тут можна було дихнути свіжістю та прохолодою. Вітер розносив навколо прохолодні дрібненькі крапельки з фонтану, а діти плескалися у воді. Що залишилося від чудового місця відпочинку? Порожні басейни, куди мешканці за відсутності урн кидають сміття, а вітри заносять папірці, використані поліетиленові пакети й одноразові стаканчики.

Йдучи сквериком, Настя задумалася й не одразу помітила, що на площі Перемоги, яку вона мала перетнути, зібралося багато людей. Судячи з різних прапорів, які майоріли в натовпі, мешканці міста зібралися на черговий мітинг. З кількості червоних стягів Настя зрозуміла, що й цього разу ініціатором заходу були комуністи. «Сьогодні неділя, – згадала Настя, – схоже, що мітинги по вихідних стають традицією для Сєвєродонецька».

Людей було чимало, тож Настя хотіла оминути натовп, але помітила священнослужителя. Цікавість взяла своє, й жінка підійшла ближче. Вона не приєдналася до мітингувальників, але зупинилася неподалік, поставила сумки на лавку, хотіла сама присісти і дати відпочинок ногам, але передумала – лавки були брудні й холодні. Звідси вона добре чула все, що відбувається, хіба що погано бачила ораторів, коли ті підходили до мікрофона, розташованого перед пам’ятником. Послухати промовців долучалися такі, як вона, випадкові перехожі. Настя намагалася побачити серед численного натовпу свою свекруху та її подругу Семенівну, які стовідсотково мали бути десь тут, але не помітила. Найімовірніше, ті були в перших рядах, десь попереду натовпу, який швидко збільшувався. Площа вже нагадувала великий мурашник, де люди-мурахи збігаються в одну купу. Настя дістала цигарку. Вона вирішила перекурити і йти додому, щоб не гаяти час, але саме цієї миті закликали до тиші й «мурашник» трохи заспокоївся, гамір вщух. Сказали, що зараз буде панахида за загиблими в Києві «беркутівцями», наголосили, що ті люди «дуже хотіли жити». У Насті в грудях лавою скипів гнів. «Беркутівці» хотіли жити?! А Небесна Сотня, кращі сини Вітчизни, беззбройні, з дерев’яними щитами, не хотіли жити?! Серед загиблих патріотів були зовсім діти! Виходить, що вони не цінували життя, що воно для них нічого не значило?! А ті «беркутівці», які були озброєні до зубів, підняли зброю на дітей України, взяли їх на приціл і безжально стріляли. Могли скласти зброю, не виконати наказ – і самі були б живі, й не оросилася б земля кров’ю невинних жертв, які лише хотіли змінити життя кожного українця на краще.

Обурюючись, Настя викинула недопалок і дістала іншу цигарку. Було неприємно й боляче, ніби ворог товкся брудними чобітьми по свіжій могилі рідних людей. Намагалася думати про те, що у загиблих «беркутівців» теж є матері, діти, дружини, хотіла вдушити в собі образу, але не могла. Вони могли якщо не відмовитися виконувати наказ, то хоча б не стріляти в мирних людей. Можна було випустити кулю в землю, але ж ні! Стріляли влучно, прицільно: в голову, в шию, в груди, щоб убити, не залишити шансів на життя. Яка мати зростила таких безжальних вбивць? Що розкажуть їхні дружини дітям, коли ті виростуть? Чи зізнаються, що батько загинув, коли свідомо пішов на знищення української нації, й саме його постріл відібрав чиєсь юне життя, чи заберуть таємницю загибелі чоловіка з собою в могилу? Настя хотіла йти геть, тікати як від прокази зі зборища, яке слухало панахиду за вбивцями, але ноги стали ватяними. Щось їй заважало вільно дихати й у горлі застрягла велика грудка, коли в голові майнула думка, що поминають вбивцю, який пустив кулю в її сина. Настя сіла на брудну лавку, зробила кілька глибоких вдихів – трохи відпустило, але серце так калатало в грудях, ніби хотіло розірвати грудну клітку й вирватися назовні, щоб заткнути глотку священику. Як у якомусь сні, паралізована почутим та побаченим, закам’яніла вона продовжувала сидіти.

Настя чула, як керівник цього заходу та місцевих комуністів Іван Пилипченко надав слово офіцеру у відставці. Перший оратор почав свою палку промову про загрозу, яку несе з собою Правий сектор й не меншу – бандерівці, які хочуть прийти на нашу землю й тут бути хазяями. Правий сектор, за словами промовця, – це справжні фашисти та криваві вбивці, від яких потрібно захистити місто. Він зауважив, що ситуація в місті погіршується з кожним днем, тому потрібно стати на захист Сєвєродонецька «від фашистів та київської хунти, яка незаконним шляхом взяла владу в свої руки й намагатиметься поставити Донбас на коліна. Але ніколи не вдасться їм принизити працьовитий донбаський народ». Далі чоловік говорив іще багато завчених, засмальцьованих фраз про те, що Донбас годує всю Україну, а бандерівці не хочуть працювати й сидять на їхніх шиях, а нова незаконна влада Донбас не чує. Наприкінці офіцер у відставці закликав усіх мешканців піднятися на захист свого міста й записуватися у добровільні дружини.

Настя слухала цю маячню і не могла збагнути, від кого той чоловік закликав захищати місто і що загрожує мешканцям. Правий сектор? Бандерівці? Їх ніхто тут не бачив і не чув погроз у бік місцевих. Проте натовп час від часу переривав його гучними оплесками та викриками «Смерть бандерівцям!», «Не пустимо до нас київську хунту!», «Правосєки, геть!», «Нас ніхто не чує! Почуйте Донбас!», гучно скандував: «Расія! Расія!»

Наступним оратором був отець Трохим Потока, саме той, що правив панахиду. Його проповідь була довга. Отець Трохим розпинався перед публікою, говорячи про свою святість, потому протоієрей почав палко доводити, що нам не потрібна Гейропа з легалізованою проституцією та наркоманією, де «храми перетворені в ресторани».

Його виступ час від часу зривав гучні оплески. Підбадьорений вигуками, отець Трохим наклав на себе широкий хрест й пообіцяв в ім’я Господа Христа казати правду і нічого, крім правди. Те, що почула Настя, її приголомшило. За його словами, сьомого березня весь золотозапас України літаком вивезли в США, а п’ятдесят відсотків акцій українських металургійних заводів керівництво країни передало американським кампаніям. Насті забракло терпіння слухати ахінею «святого» отця, вона зібралася йти, але наприкінці промови прозвучало таке, від чого жінка отетеріла.

– Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем! – промовив він, склавши долоні докупи, й підвів погляд на небеса.

Емоції в натовпі аж зашкалили! Знову кричали свої гасла й аплодували. Насті на мить здалося, що вона не на українській землі, а десь у пеклі, де люди здуріли й не знають, що творять. Розум не міг осягнути, чому ті українці, які стоять тут, на своїй батьківщині, аж запищали, коли почули від отця Трохима на додаток: «Будь проклят украинец и блажен россиянин!»

– Очманіли всі, чи що? – промовила Настя вголос.

Якби була її воля, то підійшла б й заткнула рота тістом такому священнослужителю, але не можна – озвірілий натовп розірве на шматки. Вона забрала свої торби й пішла обходити мітингувальників. Доки пленталася, почула кілька слів, які сказав представник Руського блоку, але після палкої промови протоієрея йому не вдалося отримати гучні оплески. До мікрофона підійшов поет-аматор. Настя стишила ходу, сподіваючись, що поезія як мистецтво має скрасити це збіговисько, схоже на шабаш душевнохворих. Коли натовп змовк, поет почав читати:

«А ти, поете, ще й абсолютний нездара», – подумки сказала Настя.

Навіть якби вона промовила це вголос, її б ніхто не почув. Натовп знову осатаніло волав: «Ре-фе-рен-дум!», «Ра-сі-я!», «Беркут!», «Смерть бендерам!». Уже перетнувши площу, Настя чула, як комуніст Пилипченко закликав наступний мітинг приурочити до позачергової сесії міськради й просив підписати лист за проведення референдуму. Перед світлофором Настя зупинилася й озирнулася. Біля пам’ятника роздавали папірці для збору підписів.

Удома перш за все дістала тісто, розпакувала, виклала у миску й поставила на підвіконня. Сонце вигрівало своїм промінням кухню, й жінка доручила йому тісто, яке наче прагнуло піднятися й швидше пірнути в тепло духовки, щоб перетворитися на запашні пиріжки.

– Не спиш, синку? – Настя зайшла до кімнати Геннадія.

– Ні, – відповів син, привітавши матір усмішкою. – А що там за галас на площі?

– Схоже, люди забули, що вони українці, – сказала вона й розповіла про почуте. Промовчала про те, що отець правив панахиду за загиблими «беркутівцями», – не хотіла ятрити синові рану, – але процитувала слова «божої людини», які стали апофеозом її промови.

– Так цей так званий священик провокує людей на насилля! – обурився син. – Ним повинна зайнятися Служба безпеки. Це прямі заклики до сепаратизму! За таке судити потрібно!

– Гадаю, що так і буде, – погодилась Настя. – Я тобі скажу більше: отець Трохим є головою єпархіальної молоді, тож упевнена, що з подібними «проповідями» не раз виступав у навчальних закладах міста. Якось мені на роботі розповідали про його промови, але я не повірила й пропустила повз вуха. Лише тепер, коли почула його «Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем», згадала ту розмову. А як тобі віршики?

– Кажеш, поет? Віршошльоп бездарний! Хто він? Звідки?

– Ніколи про нього нічого не чула, жодного разу досі не бачила і маю надію більше не зустріти, – відказала Настя.

– Його місце теж на лаві підсудних.

– Згодна, навіть упевнена, що він своє достойне місце знайде, але що трапилося з людьми? Нема ні відчуття власної гідності, ні гордості, ніби й не жили в Україні ніколи. Якесь повальне психічне захворювання. Ще й наша бабця десь там прапорцем махає, – додала Настя сумно.

– Не переймайся, мамо, – лагідно сказав син, – вона та інші Семенівни народилися в СРСР, виросли, виховані на комуністичних ідеалах і, на жаль, залишилися там, у «совку». Для них Європа, Америка, НАТО – це погано, жити в достатку – значить, крадій, отримати мізерну пенсію – спасибі вам! Їх уже не перевиховаєш, тому й ходять на всі комуністичні мітинги, бо то їхнє минуле, їхня молодість, а комуняки вміло цим маніпулюють. Згадай, наша бабуся й раніше на всі їх заходи бігала. Чи не так?

– Так, – усміхнулася Настя, – взує черевички на невеличких підборах, вдягне біленькі шкарпетки, підмалює помадою губи, прапорець у руки й гайда з дому!

– З бабцями мені все зрозуміло, – розмірковував уголос Геннадій, – мене більше стурбувала молодь. Багато їх було?

– Чимало.

– Невже ніхто не сказав й слова на захист української нації?

– Жоден, – сумно й стурбовано відповіла мати.