Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 15

Роман помітив, що Родіон не знаходить собі місця й увесь час дістає свій мобільник і перевіряє вхідні дзвінки та повідомлення. Він здогадувався, що друг чекає дзвінка від Віталії. Був вечір суботи, а жінка чомусь йому не телефонувала.

– Сам би їй подзвонив, – порадив Роман, сівши на лавку поруч.

– У неї телефон вимкнений, – відповів Родіон.

– Може, просто розрядився.

– Може бути, – зітхнув Родіон.

Роман не знав, що ще сказати, щоб друг заспокоївся, розумів, що іноді краще помовчати, ніж лізти у душу і висловлювати своє співчуття.

– У мене була дівчина, – сказав Роман, витримавши тривалу паузу. – Її звали Оля. Ми разом виховувались в інтернаті, дружили не один рік, потім почали зустрічатися. Гадав, що хоча б в особистому житті знайшов своє щастя, але, напевно, я народився у нещасливу годину.

– Розбіглися?

– Вже вели розмови про спільне життя, планували одружитися, коли матимемо дах над головою, – продовжив Роман, – але все з тим житлом ніяк не складалося ні в мене, ні в неї. Почалася смуга дрібних невдач, які ми мали разом пережити, підтримуючи одне одного, але щось пішло не так.

– Вважаєш, що побутові негаразди здатні зруйнувати стосунки, де було кохання? – Родіон подивився Ромі в очі.

– Тобі цього не зрозуміти. Вибач.

– Чому?!

– Бо ти народився із золотою ложкою у роті, жив у родині, де все у тебе було. Родю, ти просто не можеш знати, як це жити, коли за душею немає нічого. Можеш уявити, що не маєш не те що даху над головою, а найпростішого, наприклад черевиків на зиму, своєї улюбленої чашки, стола чи стільця, нема свого ліжка, і ти мусиш спати на чужому із скрипучою панцирною сіткою та обісцяним матрацом? Усе винайняте, чуже або подароване, і нічого особистого. Це морально тяжко, але я мріяв про той час, коли матиму свій куток, вірніше, ми удвох матимемо його, і розумів, що все у нас буде, якщо ми разом ітимемо до мети, підтримуючи одне одного.

– Так, я мав у дитинстві все, що хотів, – погодився Родіон, – але добровільно від усього відмовився, щоб бути разом із коханою жінкою. Тепер, як і ти, я не маю нічого.

– Але знаєш, що тебе чекають удома батьки і затишний будинок, куди ти можеш повернутися, коли буде бажання.

– Здається, ми тут тому, що хочемо власними руками збудувати своє щастя, щоб не залежати ні від кого і чогось досягти в житті, – зауважив Родіон. – Виходить, що ми в однаковому становищі. То як щодо Олі? Ви розбіглися чи що?

– Оля швидко стомилася від невдач – їй хотілося мати все й одразу.

– Так не буває.

– Буває, якщо народився у заможній родині, – промовив Роман. – Якось Оля заявила, що стомилася від такого життя, хоча вона виросла у сиротинці, як і я, і розуміла, що сподіватися нема на кого, манна з неба не посиплеться, треба своїми руками на неї заробити. Не знаю, що з нею сталося, але Оля вирішила спробувати знайти мажора, щоб отримати все в одну мить, і почала ходити до нічних клубів.

– І як? Вдалося? – посміхнувся Родіон.

– Вона одразу зрозуміла, що на таких простачок, як вона, там не звертають уваги, – сказав хлопець. – Кілька разів до неї чіплялися, але то були зустрічі на одну ніч, щоб переспати і забути на ранок, як її звуть.

Родіон поцікавився, як до таких походеньок своєї дівчини ставився сам Роман.

– Ти будеш здивований, але я навіть давав їй гроші на нове вбрання, коли Оля зробила висновок, що на неї не звертають уваги, бо погано і бідно вдягнена, – з сумом промовив хлопець.

– Але нащо?! – здивувався Родіон. – Так її кохав до нестями?

– Тоді мені здавалося, що любив її безмежно і заради щастя коханої ладен був на все, – пояснив він. – Зараз розумію, що то була жалість, от і давав кошти на походеньки у клуби та модні шмотки. Звичайна дурість з мого боку!

– Кохання… воно не таке, інше.

– Тепер я це розумію. Якби у нас були справжні почуття, то все мало б бути інакше. Вона розважалася, а потім просила у мене гроші в борг знову і знову, я давав, і ми знали обоє, що повертати борг вона не буде. Дожився до того, що сам відмовляв собі навіть у нормальному харчуванні. Все скінчилося тим, що Оля зв’язалася з одним мутним типом, який запропонував їй їхати у столицю, щоб працювати проституткою.

– І вона погодилась?!

– Так. Відкрито мені про це розповіла, подякувала за допомогу і поїхала. Уяви, вона навіть не сказала «пробач».

– Ти її так просто відпустив? Не став боротися за неї?

Роман розповів, як намагався переконати, що там вона грошей не заробить, лише неприємності, але дівчина стояла на своєму і врешті-решт сказала, що їй начхати на почуття і кохання взагалі не існує.

– Вона розбила мені не лише серце, а й віру в кохання, у справжні почуття і чесні стосунки, – зізнався юнак.

Родіон зауважив, що по ньому цього не скажеш – завжди усміхнений оптиміст.

– Життя мене навчило швидко справлятися з неприємностями і розчаруваннями, – задумливо промовив Роман. – Вже за місяць я увійшов у своє звичне русло життя і зробив висновок, що Оля не та людина, яка мені потрібна, і таких менше, ніж справжніх щирих дівчат, просто я ще не зустрів свою половинку.

– І тоді вирішив піти в АТО?

– Те рішення прийшло тоді, коли зрозумів, що від держави мені свого житла не бачити, як власних вух, тож вирішив сам заробити на дах над головою, – пояснив Роман і запитав, чи вірить Родіон у справжнє кохання.

– Так! Я покохав Віталію і люблю її і досі, – впевнено промовив той.

– Але ж ви… ви зараз не разом, – обережно зауважив Рома.

– Це нічого не значить. Чи ти хочеш сказати, що Віталія у мою відсутність знайде собі іншого?

– Та нічого я не хочу сказати! Чого ти скипів? Я не знаю твоєї дівчини, але життя таке…

– Ромко! Запам’ятай: якщо навіть Віта покохає іншого, я не перестану її любити! – схвильовано і збуджено промовив Родіон. – Я завжди її кохатиму і бажатиму щастя, але вона не така! Розумієш?!

– Та заспокойся ти! Я лише хотів сказати, що не всі витримують випробування розлукою та часом.

– Я – не всі! І Віталія не така! – скрикнув Родіон і підхопився з місця, мов ужалений.

– Родю! Вибач! – промовив хлопець, але Родіон уже пішов у казарму.

Роман довго сидів у задумі, намагаючись зрозуміти, чим він міг так образити друга. Він не сказав ні слова про те, що Віталія може покинути Родю, але той зрозумів розмову, як натяк на це, і психанув. «Ясно, що Родіон хвилюється від того, що Віта йому не телефонує, але зривати злість на другові негоже», – думав Роман.

Ввечері він зустрівся з Родіоном за вечерею. Друг був набундючений і мовчазний.

– Я тебе чимось образив? – запитав Рома.

– Та ні, – промовив Родіон невдоволено.

– Не дзвонила?

– Ні.

– Не накручуй себе, все буде добре, – сказав Роман.

– Сподіваюсь, – відповів хлопець і додав: – Це ти мені вибач. Я нервую, як ніколи.

– Проїхали! – промовив задоволено Рома і щиро всміхнувся.