Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 16

Дорогою додому Віталія довго мовчала, поринувши у роздуми. Здавалося, що їй на плечі давить тягар, який не можна винести, і жінка йшла, опустивши плечі, повільно, ледь переставляючи важкі ноги. Володимир запропонував їй зупинитися і перепочити, Віталія залюбки погодилася. Вони присіли на горбок у густу траву, і чоловік дістав бутерброди.

– Я не хочу, – промовила Віталія.

– Бери і їж! – наполегливо і дещо грубо промовив чоловік.

Вона, як слухняне дівча, взяла бутерброд, відкусила і почала їсти.

– Не можна так себе мучити! – сказав їй Володимир.

– Не я себе мучу, провина стала моєю вічною мукою, – сумно промовила жінка. – Я помилилася, і розплата за помилку була гіркою!

– Усі ми помиляємося, але не для того, щоб усе життя мучитися, а щоб не повторити знову тієї самої помилки. Кінь на чотирьох ногах і той спотикається, а ми – люди.

– Я відчуваю себе вбивцею своєї дитини.

– Розумію! – зітхнув чоловік. – Тобі важко, боляче, але життя продовжується. Минуле змінити ще нікому не вдавалося, майбутнє ми можемо лише уявляти, а живемо ми у теперішньому часі, сьогодні і зараз. Найдорожча цінність, яку Всевишній подарував людині, – це життя, і воно неповторне, тому не можна кожен день марнувати, як це робиш ти.

– Легко сказати, а зробити…

– Один мудрий чернець сказав, що Господь дає нам сили рівно на один день, – продовжив Володимир. – Я порозмислив над його словами і зрозумів, що він правий. Кожен свій день людина має не проживати, а жити. Це і подолання труднощів, і радість від пробудження зранку, і кілька кроків вперед до поставленої мети.

– А якщо сил не вистачає на ті навіть кілька кроків?

– Все одно їх потрібно зробити! Нехай один маленький крок вперед, але треба йти! Якщо не вистачить сил, то буде наступний день, зійде сонце і Господь дасть іще сил на один крок, але життя – це рух уперед, а ти, доню, немов застигла на одному місці. Так не можна. Розумієш?

– Так, – стиха промовила жінка, – розумію. Мені так жаль! Так жаль!

– Жалкування не може щось виправити, повернути або змінити, воно завжди пов’язано з каяттям, провиною, відчаєм, але що б не сталося, життя продовжується! І воно не має проходити повз тебе, бо ти сама – частина того блага, даного Всевишнім, – життя!

Віталія доїла бутерброд, запила водою. Зірвала травинку і почала жувати її стебельце.

– Солодке, – промовила вона, і ледь помітна усмішка промайнула на її обличчі.

– Хіба це не прекрасно? Бачити над собою безкрайнє небо, спостерігати за мандрівницями-хмаринками, підставляти обличчя лагідному вітерцю, відчувати смак меду у стебельці рослинки? Треба вчитися радіти життю, будь-якому його прояву, прокидатися зранку, радіючи тому, що ти можеш зустріти новий день, і з вдячністю проводжати прожитий.

– Я намагалася, але нічого не виходить, – зізналася Віталія.

– Ти просто стомлена і живеш без підтримки, – сказав їй чоловік. – Ось погостюєш у мене, відпочинеш, приведеш себе до нормального стану, і лише тоді я тебе відпущу.

– А якщо я дремену від вас? – жартома промовила жінка.

– Ти не дивись, що я бородатий та старий, – у тон їй відповів чоловік. – Бігати ще вмію, тож дожену!

– Ну, що? Час вирушати?

Віталія підвелася, поглянула на Володимира. Він вперше побачив у її очах вогник життя.