Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 21

Автівка з бійцями кілька разів зупинялися на блокпостах, у всіх перевіряли документи, аж поки вони прибули до місця служби. Родіон відчував втому: дошкуляла спека і піт з нього котився нескінченими струмками. Нарешті машина з новобранцями зупинилася перед шлагбаумом, з дерев’яної будки до неї підійшов вартовий з автоматом, перевірив документи, і їм відкрили проїзд. За сотню метрів автівка зупинилася біля недобудови у три поверхи, бійцям наказали вийти з автівки, і командир, представившись, привітав їх у підрозділі, де мала проходити служба.

Родіон оглядівся. Будівля без вікон виглядала якось зловісно. Неподалік стояв хрест з табличкою, і хлопець здогадався, що то позначено місце загибелі бійця. За будівлею виднівся вуличний туалет, на дереві прикріплена пластикова пляшка з водою, яка, напевне, слугувала за рукомийник, бо поруч неї на суку висів рушник.

– Я не так уявляв наше місце служби, – тихо сказав Родіон Роману.

– А як?

– Не знаю, – він стенув плечима.

Чоловіків провели в будівлю. Для цього їм потрібно було спуститися сходами у напівпідвальне приміщення, яке було облаштоване під місце збору, поруч – кімната для зберігання зброї та набоїв.

– А там – ваш, хлопці, п’ятизірковий готель! – посміхнувся командир підрозділу.

Чоловіки пройшли в імпровізовану кімнату без вікон, призначену для відпочинку особового складу. Саморобні дерев’яні нари замість ліжок, одна лампочка на стелі, кілька тумбочок, стіл, застелений клейонкою, – Родіон побачив це і зітхнув. Хлопцям видали каремати та спальні мішки, наказали розташовуватися.

– І це все?! – здивовано запитав Родіон у командира.

– А що ще? Ще отримаєте засоби гігієни, – почув у відповідь.

– А як же гарне забезпечення армії? – з іронією запитав він.

– Забезпечення гарне, це вам не чотирнадцятий рік, – невдоволено сказав командир. – Ви ж не на курорт їхали сюди!

– У «Десні» було все цивілізовано, – зауважив Родіон.

– То був навчальний центр, а тут – передова. Чув таке слово?

– А де окопи? Бліндажі? Це ж «нульовка»! – скривив він рота у скептичній посмішці.

– Все ще буде, а зараз розташовуйтесь, можна помитися у душі. За годину обід, потім отримаєте детальне розпорядження, – промовив командир і вийшов.

Хлопці зайняли вільні нари. Тут було трохи прохолодніше, ніж надворі, але все одно Родіон почувався, як печене яблуко.

– Ромо, підемо скупаємося? – запитав він друга.

– Ходімо.

Друзі взяли приготовані рушники та мило, вийшли з будівлі. Було страшенно спекотно, і здавалося, все всередині плавиться, як теплий віск від спеки. Весь час хотілося пити, і вони взяли пляшку з водою, випили її по черзі залпом, але спрагу вдалося вгамувати лише на п’ять хвилин. Хлопці підійшли до лавки, де сидів чоловік років сорока п’яти, познайомилися.

– Я – Сан Санич! – представився чоловік.

– Не можу вгамувати спраги! – пожалівся Родіон.

– Нічого, звикнеш, ми всі так страждали спочатку, – запевнив його Сан Санич.

– Швидко звикли? Бо мені здається, що я не можу навіть дихати на повні груди! – сказав Родіон.

– Тижнів за два будеш, хлопче, почуватися, як у себе вдома під кондиціонером! – відповів чоловік.

– Де тут баня? Я весь мокрий!

– Ось там! – чоловік вказав на чотири стовпчики, вкопані в землю та обтягнуті з трьох боків клейонкою.

Лише тоді Родіон помітив зверху прикріплений металевий бак для води.

– Зрозуміло! – протягнув він і попрямував митися.

Вода за день нагрілася на сонці, і Родіон із задоволенням підставив тіло під теплі струмені. Не встиг він намилитися і поніжитися, як заглянув Роман і сказав, що прибули хлопці і нервують, що їм може не вистачити води.

– Та що ж мені, з милом на тілі виходити?! – психанув Родіон і поспішив закінчити миття.

Він відчув справжнє полегшення, коли тіло охололо і почало «дихати». Лише тоді зрозумів, що страшенно зголоднів. Сухпайок він давно з’їв ще у потягу, а потім лише пив і пив без упину воду, намагаючись втамувати спрагу. Він поглянув на годинник і видихнув із полегшенням – до вечері лишалося п᾿ятнадцять хвилин.

Їдальня була в окремій кімнаті, де було душно і жарко. Біля плити спритно поралася дівчина у військовій формі. Від запаху їжі у Родіона в животі загурчало. Він сів разом з іншими бійцями за довгий загальний стіл, накритий клейонкою у жовтих квітах. Їжу подали в одноразовому посуді, пластикові були і ложки та виделки. Родіон з таким апетитом їв розсольник, рисову кашу з тушонкою та свіжими помідорами, що не встиг зогледітися, як тарілки спорожніли.

– Ти наївся? – пошепки запитав Роман.

– Здається, так, – тихо відповів Родіон і взяв у руки пластиковий стакан з прохолодним компотом.