Читать книгу Психологія кохання! 7 правил, що змінять стосунки на краще - Сью Джонсон - Страница 8

Теорія прив’язаності вчить: кохана людина – то наша надійна опора в житті. Коли ж такий партнер емоційно недоступний чи відсторонений, ми відчуваємо крижаний холод, самотність і безпорадність. Нами оволодівають емоції – гнів, смуток, образа і, що найгірше, страх. Та це й не дивно, якщо згадати, що страх – це вбудована «сигналізація» організму, яка вмикається тоді, коли щось загрожує нашому існуванню. Утрата близькості з коханою людиною добряче підриває наше відчуття безпеки. «Сигналізація» спрацьовує в мигдалеподібному тілі (мигдалині) або «центрі страху» – саме так назвав цю ділянку нейробіолог Джозеф Леду з Центру нейробіології Нью-Йоркського університету. Вона дуже схожа на горішок мигдалю, розташовується всередині кожної півкулі скроневої частки та запускає автоматичні реакції. За таких умов ми не думаємо, а відчуваємо та діємо.

Під час суперечок та сварок із партнерами в нас виникає певний страх. Однак для тих, хто вважає свої стосунки надійними, це лише короткочасний сплеск. Страх легко й швидко минає, щойно ми усвідомлюємо, що реальної загрози немає і партнер підставить нам плече, якщо в тому буде потреба. Однак ті, чия близькість стала слабшою, а стосунки майже себе вичерпали, можуть відчувати справжній жах. За таких умов нас охоплює «первісна паніка» – саме так свого часу назвав це явище нейробіолог Яак Панксепп із Вашингтонського державного університету. І тоді ми зазвичай діємо двома способами: або демонструємо вимогливість і всіляко чіпляємося за партнера, прагнучи отримати підтримку й комфорт із його боку, або ж віддаляємося від нього, удаючи байдужість і намагаючись заспокоїтися й захистити себе. І якими не були б наші слова, сказати хочемо лиш одне: «Ти маєш мене помітити. Будь зі мною. Ти мені потрібен/-на». Або ж: «Я не дозволю тобі мене образити. Маю охолонути й опанувати себе».

Ці стратегії боротьби зі страхом через утрату близькості несвідомі й ефективні – принаймні спочатку. Та якщо партнери застосовуватимуть їх знову й знову, це лише підживлюватиме їхню невпевненість та ще більше відштовхуватиме їх одне від одного. Конфлікти траплятимуться частіше, і жоден із партнерів не почуватиметься в безпеці – обидва щосили захищатимуться, і кожен помічатиме в тому, хто поряд, винятково негативні риси.

Якщо ми справді кохаємо, то чому не чуємо, як просимо одне одного про увагу й близькість, чому не відповідаємо на ці прохання турботою? Бо здебільшого не перебуваємо «на одній хвилі» зі своїм партнером. Нашу увагу повсякчас відволікає щось інше, ми поринаємо у власне життя та власні проблеми. Ми не володіємо мовою близькості, не здатні чітко демонструвати свої потреби чи те, наскільки нам не байдуже. Дуже часто нашим висловлюванням бракує рішучості, бо ми й самі не розуміємо, чого хочемо. Або ж «присмачуємо» сигнали про потребу в близькості гнівом і розпачем, бо не впевнені в надійності наших стосунків. Ми вимагаємо, а не просимо, і це дедалі частіше призводить до сварок і конфліктів, а не обіймів. Дехто з нас щосили намагається притлумити природний потяг до близькості, зосереджуючись натомість на певних діях, що досить обмежено демонструють наші потреби. Найчастіше такі люди звертаються до сексу. Такі завуальовані й викривлені сигнали трохи відволікають від природних прагнень, але водночас ще більше віддаляють нас від коханих.