Читать книгу Поезія 1847 – 1861 - Тарас Григорович Шевченко - Страница 20

В неволі, в самоті немає,

Нема з ким серце поєднать.

Та сам собі оце шукаю

Когось-то, з ним щоб розмовлять.

Шукаю Бога, а нахожу

Таке, що цур йому й казать.

От що зробили з мене годи

Та безталання; та ще й те,

Що літечко моє святе

Минуло хмарно, що немає

Ніже єдиного случаю,

Щоб доладу було згадать.

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого; не чуть,

І мов у полі сніг заносить

Неохолонувший ще труп.