Читать книгу Сестра Керрі - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 11

Керрі була здібною і легко засвоювала все, що стосувалося зовнішніх форм життя. Побачивши якусь річ у магазині, вона одразу виявляла інтерес: чи буде їй ця річ до лиця? Це не свідчило ні про особливу витонченість почуттів, ні про глибокий розум. Такі пориви не хвилюють справжню мудрість, не турбують вони й людей примітивних. До дівчини гарне вбрання промовляло вельми переконливо, вкрадливо, мов голос єзуїта. І той голос неухильно знаходив у неї співчутливий відгук. І хто зміг би перекласти зрозумілою мовою вабливість коштовного каміння?

«Люба моя, – промовляв комірець із мережива у «Партріджі», – поглянь-но, як я тобі до лиця! Не відмовляйся ж від мене».

«Ах, які малесенькі ніжки! – заявляли м’які нові черевики. – Як я їх чудово облягаю! Ото шкода було б, якби їм колись мене забракло».

Досить їй було взяти ці речі в руки чи вдягти на себе, вона могла тоді скільки завгодно думати, що від них слід відмовитись. Згадувати, якою ціною їх здобуто. А далі починала гнати від себе ці гнітючі думки, бо не в змозі була відмовитись від усього цього. Марно її сумління волало: «Одягни своє старе плаття і зношені черевики!» Вона змогла б, мабуть, перемогти муки голоду і повернутися до колишнього життя. Сумління допомогло б їй подолати і думки про тяжку працю, про нудне, убоге існування. Але зіпсувати свою зовнішність? Одягти убоге й старе дрантя? Нізащо в світі!

Уся поведінка Друе зміцнювала подібні думки Керрі і ослаблювала її уявний опір різним спокусам. Одразу робиться легко, коли висловлені кимось погляди збігаються з нашими бажаннями! Друе з властивою йому щиросердістю не переставав захоплюватись її вродою, і її це неабияк тішило. Досі вона не мала нагоди виказувати, що свідома своєї вроди. Однак усвідомлення цього приходило дуже швидко і вже давало свої наслідки. Друе мав характерну звичку придивлятися на вулиці до вишукано вдягнених і вродливих жінок, супроводжуючи це різними коментарями. Він якось по-жіночому любив гарне вбрання, отож міг бути добрим порадником – звичайно, саме щодо туалету. Він придивлявся, як ці шикарні жінки походжають, як тримають голівку, як граціозно вигинають стан. А грайливе похитування жіночих стегон так розпалювало його, неначе п’яницю – добрий келих добірного вина. Він завжди проводжав поглядом зникле видіння, і при цьому аж дрижав, з дитячою безпосередністю, не вміючи приховати невгамовну пристрасть. Він захоплювався тим, що жінки й самі полюбляють в собі – грацією. Перед цим чаром він схиляв коліна, як палко віруючий.

– Ти звернула увагу на жінку, яка щойно пройшла? – спитав він Керрі в якусь спільну прогулянку. – Правда, гарна хода?

Керрі огледілась і теж оцінила граціозну ходу, на яку він звернув увагу.

– Так, справді, – охоче погодилась вона, і в той же час подумала: а чи може вона сама цим похвалитись? Якщо це так гарно, треба буде придивитись краще. Підсвідомо у неї виникло бажання перейняти таку ходу. Певна річ, їй вдасться!

Коли увагу жінки раз по раз на щось спрямовують, чимось захоплюються, вона робить відповідні висновки. Друе бракувало такту. Він не розумів, що значно ліпше було б переконати її, щоб вона змагалася сама з собою, а не з іншими жінками, на яких їй треба рівнятись. Друе не поводився б так із більш зрілою, розумнішою жінкою. Але Керрі він вважав ще надто наївною. Менш розумний, ніж вона, не підозрюючи про її вразливість, він продовжував повчати її і тим самим завдавати їй болю. А тим часом захоплення його, як своєю ученицею й жертвою, все зростало. Але таке поводження було дуже нерозважливим.

Проте Керрі сприймала науку швидко. Вона усвідомила свою владу, неясно усвідомлювала також і його слабкості. Чоловік дуже втрачає в очах жінки, коли так відверто захоплюється іншими. Жінка зазвичай вважає, що на світі існує лише єдиний об’єкт, вартий найвищого захоплення – вона сама. Щоб мати успіх у низки жінок, мужчина має цілком віддаватися кожній.

У власнім помешканні Керрі теж бачила багато повчального.

У тому ж домі жив адміністратор театру «Стандарт», містер Френк А. Гейл із дружиною, гарненькою чорнявою жіночкою років тридцяти п’яти. Вони належали до тих у сучасній Америці, що живуть пристойно, але проживають усе до копійки. Гейл отримував сорок п’ять доларів на тиждень. Його дружина, досить приваблива жінка, прагнучи залишатись молодою, не переймалась ні господарськими клопотами, ні думками про продовження роду. Як і Друе з Керрі, подружжя займало три кімнати, якраз над ними.

Скоро місіс Гейл познайомилася з Керрі, і вони почали прогулюватись разом. На той час у Керрі не було іншого товариства, і вона мимоволі дивилася на світ крізь призму уявлень цієї дами. Всілякі банальності, вихваляння заможності, примітивні фрази про мораль – усе, чим була забита ця гарненька голівка, виливалося на Керрі і якийсь час зовсім сплутало її думки.

З іншого боку, власні почуття Керрі опирались цим впливам. Їй, безумовно, було властиве постійне прагнення чогось ліпшого. До цього схиляли усі її враження, які щось промовляли її серцю.

По той бік коридора жила молода дівчина з матір’ю, що прибули з міста Івенсвіла зі штату Індіана. То були дружина і дочка скарбника залізничної компанії. Дочка приїхала до Чикаго, щоб брати уроки музики, а мати її супроводжувала.

Керрі не була з ними знайома, але часто зустрічала молоду дівчину на виході з квартири. Кілька разів Керрі бачила її у вітальні за піаніно і частенько чула її гру. Ця юна особа одягалась дуже гарно, і на її білих пальчиках, коли вона грала, виблискували персні.

Музика справляла на Керрі неймовірно хвилююче враження. Її душа відгукувалась на певні мелодії – подібно до того, як струни арфи вібрують, коли ударяють по клавішах рояля. У чутливій душі Керрі сумні й журливі звуки будили неясні думки. Вони породжували тугу за тим, чого вона була позбавлена. Одну коротеньку п’єсу молода піаністка виконувала особливо зворушливо й ніжно. Звуки долинали до Керрі знизу, з вітальні, крізь розчинені двері. То був час між присмерком і ніччю, коли для людей, нічим не зайнятих, які ще не знайшли свого місця в житті, все довкола оповиває смуток. Думка мандрує десь у далекі світи і повертається, обтяжена тремкими спогадами про згаслі радощі. Керрі сиділа при вікні і дивилась у далину. Друе пішов з дому ще о десятій ранку. Вдень Керрі гуляла, потім пробувала згаяти час за книжкою, яку залишив Друе. Але роман Берти Клей не надто її зацікавив. Вона переодяглася у вечірню сукню і тепер сиділа, споглядаючи парк, сумна й пригнічена. Вона всією істотою прагнула руху, життя, нових вражень. Думки її снували навколо її непевного становища. І раптом знизу долинула музика, домішуючись до її дум і забарвлюючи їх. Їй пригадалась найкраща й найсумніша пора її короткого життя. Із цим спогадом прийшло хвилинне каяття.

У такому настрої й застав її Друе, що приніс із собою зовсім іншу атмосферу. Вже звечоріло, але Керрі не поспішала засвітити лампу. У каміні теж ледве жевріло.

– Де ти, Кед? – покликав він її пестливо. Це він сам для неї придумав.

– Я тут, – відгукнулась вона слабко й самотньо.

Але він не здатен був це відчути. Йому бракувало тонкого такту поетичності, щоб обережно наблизитись до жінки і потішити її в цьому меланхолійному настрої. Замість цього він чиркнув сірником і запалив газ.

– Ого! – вигукнув він, – Та ти либонь плакала?

На її очах ще блищали сльози.

– Пхе! – мовив він. – Це нікуди не годиться!

І він схопив її за руку, гадаючи з властивим йому егоїзмом, що причина смутку – його відсутність.

– Ну годі ж, годі! – продовжував він. – Я вже тут і все буде добре. Давай краще повальсуємо трохи під оцю музику.

Він не міг би вигадати нічого більш невдалого. Керрі було ясно, що він не здатен їй співчувати. Вона не могла б ясно висловити, в чому саме полягала його вада, в чому він і вона відмінні, але почувала це всім єством. Це був його перший серйозний промах.

Зауваження про граціозність юної піаністки, що ним Друе супроводжував її появу, коли дівчина ввечері дріботіла сходами в товаристві своєї матері, спонукали Керрі уважно, до дрібниць вивчати манери жінок, які трималися з почуттям власної гідності. Вона дивилася в дзеркало, надимала губки, при цьому злегка відкидаючи голівку назад рухом, який підмітила у дочки скарбника. Вона навчилася легко і плавно підбирати спідницю. Адже Друе стільки разів звертав її увагу на цей порух сусідки і багатьох інших жінок. Керрі ж була перейнятлива від природи. Вона вже засвоювала всі оті дрібні гримаски й рухи, які неминуче з’являються у гарненької жінки, не позбавленої пихи. Коротше кажучи, її уявлення про манери значно розширилися, а відтак – змінилась і зовнішність. Керрі стала жінкою з досить розвиненим смаком.

Друе зауважив і новий бант у її волоссі, і те, що вона одного ранку по-новому уклала зачіску.

– Тобі отак дуже до лиця, Кед, – пригорнув її він.

– Справді? – зраділа вона. І того ж дня почала випробовувати різні свої досягнення.

Вона вже не так незграбно ступала, бо наслідувала легку ходу, спостережену в жінок. Важко навіть сказати, наскільки значний вплив мала на Керрі присутність у домі юної піаністки.

Коли Герствуд уперше з’явився тут, він побачив молоду жінку, зовсім відмінну від колишньої Керрі. Познайомив їх Друе. Ні одяг, ні манери не нагадували колишнє. Але у виразних очах цього вродливого, граціозного створіння, ще несміливого, бо не впевненого в собі, було щось дитяче, що одразу полонило уяву світського завсідника. Для того, хто вже в’яне, одвічно приваблива свіжість! Герствуд ще не зовсім втратив здатність відчувати чари квітучої, незіпсованої юності. І тепер це відчуття спалахнуло в ньому з новою силою. Він дивився на її вродливе личко, з якого ніби випромінювалась молодість. У великих, ясних очах Керрі скептичний розум не міг відшукати жодного сліду лукавства. Трішечки гоноровості, якби він і міг це помітити, навіть не завадили б їй, як щось зворушливе.

«Цікаво, – думав він, їдучи додому в своєму екіпажі, – як це Друе пощастило домогтись її?»

Він з першого ж погляду збагнув, що Керрі здатна до куди витонченіших почуттів, аніж простак Друе.

Екіпаж снував між двох рядів газових ліхтарів, що зникали вдалині. Герствуд стиснув пальці в рукавичках. Перед його очима все ще була освітлена кімната і обличчя Керрі. Він не переставав думати про її чарівність і юну красу.

«Треба буде послати їй букет квітів, – подумав він. – Друе не розсердиться».

Він ні на мить не пробував закрити очі на те, що дівчина його полонила. Права Друе його анітрохи не турбували. Тонке павутиння думок вільно снувалося в його голові, і він сподівався, що воно якось зачепиться і закріпиться десь. Він ще не міг знати чи передбачити, до чого це призведе.

За кілька тижнів Друе, що не припиняв своїх мандрів, повертаючись із поїздки в Омаху, зустрівся з однією зі своїх колишніх знайомих, пишно вбраною дамою. Спочатку він сподівався поспішити на Огден-сквер, щоб зробити приємність Керрі. Але скоро передумав. Він уже був під впливом цієї зустрічі і цікавої розмови.

– Може пообідаємо разом? – запропонував він своїй співрозмовниці, зовсім не переймаючись тим, що хтось може випадково побачити їх.

– Охоче, – сяйнула усмішкою та.

Вони пішли в один з кращих ресторанів, щоб там поспілкуватись на дозвіллі. Зустрілися о п’ятій, а пів на восьму ще сиділи за столом.

Друе саме закінчував оповідати якусь кумедну пригоду і раптом його очі зустрілися з поглядом Герствуда. Той саме ввійшов в ресторан з кількома друзями і, побачивши Друе з якоюсь жінкою, зовсім не з Керрі, зробив відповідні висновки.

«Ач, гульвіса! – подумав він зі щирим співчуттям до Керрі і додав подумки: – Даремно він так ображає бідолашне дівча!»

Коли Друе зустрівся поглядом з Герствудом, в його голові раптом пробудилося якесь неясне передчуття. Правда, він був ще далекий від чіткого усвідомлення цього, аж поки не побачив, що Герствуд удає, ніби не помічає його. Тоді він здогадався, що той може подумати. Він згадав, що Герствуд знайомий з Керрі. Чорт, треба буде все це якось пояснити Герствуду, щоб той не подумав, що тут є щось більше, аніж випадкова півгодинна зустріч зі старою знайомою.

Він уперше занепокоївся наслідками морального порядку. Цього ускладнення він не міг передбачити. Герствуд, мабуть, кепкуватиме з нього, називаючи його вітрогоном. Ну що ж, він посміється разом із Герствудом. Керрі ж про це не дізнається, як і його нинішня співрозмовниця. А проте Друе не міг звільнитися від думки, що щось негаразд і все це кидає на нього якусь тінь, хоч він ні в чому не винен. Він спохмурнів, поквапився закінчити обід і, всадовивши знайому в екіпаж, поїхав додому.

«А він мені нічого не розповідав про цей свій роман, – міркував Герствуд. – Гадає, що я повірю, ніби він кохає своє дівча».

«У нього немає ніяких підстав вважати, ніби я якийсь гультяй після того, як я його познайомив із Керрі» – міркував Друе.

– А я вас бачив! – одразу зауважив Герствуд, коли Друе через якийсь час завітав до його пишного бару, без якого не міг обійтися.

При цьому він повчально, зовсім по-батьківськи, підняв палець угору.

– Та ні, це просто одна стара знайома! Я з нею випадково зустрівся по дорозі з вокзалу… – квапливо пояснив Друе. – Колись вона була справжньою красунею.

– То ще й досі подобається, так? – підморгнув Герствуд жартома.

– Ні! – заперечив Друе. – Просто я ніяк не міг від неї відкараскатись.

– Надовго приїхали? – поцікавився Герствуд.

– Лише на кілька днів.

– Обов’язково захопіть з собою вашу дівчинку, пообідаємо разом, – сказав Герствуд. – Здається, ви її тримаєте під замком? Я візьму ложу на Джо Джефферсона.

– З охотою! – відгукнувся комівояжер. – Я й на думці не мав її замикати!

Герствуд був цілком вдоволений. Він не вірив, що Друе має сталі почуття до Керрі, і заздрив йому. В погляді, яким він позирав на добре вдягненого, веселого молодика, що завжди йому так подобався, тепер прокинулось ревниве почуття суперника. Він почав прискіпливо оцінювати Друе, його привабливість як мужчини, намагаючись відшукати слабкі місця. Якої б він не був гарної думки про цього хлопця, він таки зневажав його як коханця. Це неважко буде обставити. Досить лише натякнути Керрі на оту пригоду в ресторані, і все буде скінчено! Він не переставав думати про це, мало не тріумфуючи, а Друе слухав його сміх і балачки і нічогісінько не помічав. Він не вмів розбиратися в настроях і читати думки такої людини, як Герствуд. Друе охоче прийняв запрошення. А його приятель стежив за ним поглядом яструба.

Героїня ж цієї заплутаної комедії ні про кого з них не думала в цю мить. Її думки і почуття були поглинуті зовсім іншим. Здавалось, їй не загрожували ніякі страждання через Друе чи там Герствуда.

Якось увечері Друе застав її перед дзеркалом: вона чепурилась.

– Знаєш, Кед, – зауважив він, входячи несподівано. – Ти, схоже, стаєш кокеткою.

– Нічого подібного, – відповіла вона усміхаючись.

– О, люба, ти таки й справді з біса гарненька! – продовжував він, обвиваючи її стан рукою. – Одягни-но свою темно-синю сукню. Підемо в театр.

– Я пообіцяла місіс Гейл піти з нею сьогодні на виставку, – одказала Керрі, трохи вибачливо.

– Справді? – перепитав він неуважно. – Ну, мене виставка геть не цікавить.

– Справді не знаю, як бути, – сказала Керрі збентежено. Але все ж не запропонувала порушити свою обіцянку, щоб піти з ним.

Саме цієї миті у двері постукали, і покоївка подала лист.

– Посильний чекає відповіді, – додала вона.

– Від Герствуда, – сказав Друе, поглянувши на конверт і розкриваючи його.

«Сьогодні ви маєте неодмінно піти зі мною в театр. Подивимося Джо Джефферсона, – було написано в листі. – Цього разу запрошую я, як було домовлено. Все інше на сьогодні відкладається».

– Ну от. Що ти на це скажеш? – спитав Друе без усяких задніх думок.

Керрі вже готова була погодитись. Проте стримано відповіла:

– Краще сам вирішуй, Чарлі.

– Гадаю, нам слід було б піти. Ти можеш відмовитись від прогулянки з сусідкою? – спитав Друе.

– Звичайно, можу, – згодилась Керрі, не замислюючись ні на мить.

Друе вийняв поштовий папір, щоб написати відповідь, а Керрі пішла перевдягатись. Вона відчула, що зраділа цьому запрошенню.

– Зробити таку зачіску, як учора, Чарлі? – спитала вона, виходячи з кімнати з одягом у руках.

– Авжеж, – підтримав він.

Керрі була рада, що він нічого не помітив. Вона зовсім не вважала, що охоче приймає запрошення Герствуда, бо він їй подобається. Просто товариство Герствуда і Друе здавалося їй найбільш приємним із усього, що вона мала цього вечора. Керрі закінчила свій туалет з особливою старанністю, і вони вирушили, вибачившись перед сусідкою.

– О! – усміхнувся Герствуд, коли вони з’явилися в вестибюлі театру. – Сьогодні ми чарівні, як ніколи!

Керрі відчула трепет під його захопленим поглядом.

– Ходімте ж, – сказав він і повів їх углиб театру.

Публіка вражала вишуканістю туалетів, більшого шику годі було уявити.

– Ви коли-небудь бачили Джефферсона? – спитав Герствуд, нахиляючись до Керрі, коли вони вже сиділи у ложі.

– Ні, ніколи, – відповіла вона.

– О, він незрівнянний! – заговорив Герствуд, повторюючи заяложені вирази захоплення людей його кола.

Він послав Друе за програмою і розказав Керрі про Джефферсона все, що чув від інших. Його співрозмовниця потопала в блаженстві; її зовсім загіпнотизувало оточення, розкішна ложа, елегантність цього чоловіка. Кілька разів їхні очі наче випадково зустрічались, і тоді на неї линув такий потік нестримних почуттів, якого вона й не уявляла раніше. Вона ніяк не могла оговтатись, бо за мить і в погляді, і в рухах Герствуда можна було прочитати тільки удавану байдужість, та ще хіба найвишуканішу люб’язність.

Друе теж брав участь у розмові, але поряд із Герствудом дуже програвав. Слухаючи Герствуда, який розважав їх обох, Керрі відчувала, що перед нею людина, у всіх відношеннях вища за Друе. Бо він розумніший, сильніший і при тім тримається зовсім просто. Під кінець третьої дії вона остаточно дійшла висновку: Друе – лише хороший хлопець, але йому багато чого бракує. Від такого невигідного порівняння він усе більше втрачав у її очах.

– Я чудово провела час, – вдячно промовила Керрі, коли вони виходили з театру.

– Я також, – зголосився й Друе, не підозрюючи про битву, яка відбулася в душі Керрі і завдала значної шкоди його позиціям. Він нагадував у цю мить засліпленого власною могутністю китайського імператора на троні, що в цілковитому невіданні не здогадується, що його найкращі землі вже в руках ворога.

– А я без вас нудьгував би цілий вечір, – галантно відповів Герствуд. – На добраніч.

Він узяв маленьку ручку Керрі, і спалах бурхливого почуття пробіг між ними.

– Я так стомилась, – промовила Керрі, відхиляючись назад, коли Друе заговорив з нею у вагоні конки.

– Ну то відпочинь, а я піду покурю, – сказав він підводячись і безтурботно вийшов на майданчик, залишивши поле бою все в тому ж стані.