Читать книгу Сестра Керрі - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 8

Як часом билинку жене вітер, так недосвідченою людиною грають природні сили, під владою яких перебуває всесвіт. Наша цивілізація ще не вийшла з певної стадії свого розвитку. Людей уже не можна назвати тваринами, бо ми не керуємось виключно інстинктом. Але ще навряд чи можна їх назвати людьми в повному розумінні. Бо ми не завжди керуємось розумом. Тигр не відповідає за свої вчинки – його озброїла природа. Він від народження підкоряється її законам, не усвідомлюючи, що перебуває під їх захистом. Людина вже надто віддалилась від джунглів, майже виробила самостійну волю, а тому вроджені інстинкти ослабли. Якби ж то воля настільки розвинулася, щоб цілком замінити інстинкти! Людина вже уповні свідома, щоб не підкорятись завжди інстинктам і природним бажанням. Але ще надто слабка, щоб повсякчас їх перемагати. Вона слухняно підкорялася цим потягам, поки була твариною, але, ставши людиною, ще не зовсім навчилась приборкувати їх. Проміжний стан позбавлений рівноваги: людина не у згоді з природою й з інстинктами, але не у повній злагоді й з розумом, керованим її незміцнілою волею. Отож людина – як билинка під вітром: кожен порив пристрасті її підхоплює. І вона підкоряється то інстинктам, то розумові, звідси – неминучі помилки. Вона виправляє їх, падає, знов піднімається. Це істота, вчинки якої неможливо передбачити. Єдине, чим можна себе потішити, це думка, що еволюція не припиняється, а ідеал – то світоч невгасимий. Людина не одвічно вагатиметься отак – поміж добром і злом. Коли це змагання між самостійною волею й інстинктом закінчиться, і глибоке пізнання світу призведе нарешті до цілковитої заміни інстинкту волею, тоді й зникне людська хтивість. Стрілка пізнання буде міцно й неухильно прямувати до єдино гідної мети – істини.

У Керрі, як і в усіх, між інстинктом і розумом, між бажанням і досвідом тривала постійна боротьба. Керрі досі йшла за покликом своїх прагнень – швидше пливла за течією, ніж прямувала у наміченому напрямі.

Уранці, після неспокійної ночі (хоч навряд чи домішувались до цієї тривоги смуток, туга чи любов), Мінні знайшла записку і вигукнула:

– Ну от, що ти на це скажеш?

– А що там? – спитав Гансон.

– Керрі кудись помандрувала!

Гансон скочив з ліжка незвично жваво і прочитав записку. Тоді злегка цмокнув язиком, як ото підганяють коней, то була єдина реакція.

– Як ти гадаєш: куди вона могла піти? – спитала збентежена Мінні.

– А я знаю? – відповів він, і в очах його спалахнула зверхність. – Пішла, то й пішла, тим гірше для неї.

Мінні стурбовано похитала головою.

– Ох! – зітхнула вона. – Вона сама не розуміє, що наробила…

– Ну що ж, – Гансон потягнувся. – Чим ти можеш їй зарадити?

Мінні була все ж таки щиріша. До того ж вона краще уявляла собі все, що могло загрожувати Керрі.

– Лишенько… – знов зітхнула вона. – Бідолашна сестричка…

Саме в той час, коли точилася ця розмова, – десь о п’ятій ранку, – наша маленька завойовниця долі спала тривожним сном у своєму прихистку.

Для Керрі в її новому становищі найважливішим було те, що в ньому крилися різноманітні можливості. Керрі не прагнула лише дрімотного існування в затишку й розкошах. Вона крутилася в ліжку, налякана власною рішучістю, рада, що тепер вільна, але й стурбована думками про те, чи знайде якусь роботу. І чого можна чекати від Друе?

Що ж до цього достойного джентльмена, то для нього майбутнє було цілком прозоре. Він не міг утриматись від того, що манило. Але не міг так розвинути душу, щоб хоч прагнути поводитись інакше. Вроджена чутливість вела його одвічною стежкою мисливця за здобиччю. Блаженство з юною дівчиною було не менш необхідне, ніж щоденний ситний сніданок. Що б він не робив, він здатен був лише до слабеньких порухів сумління. І лише такою мірою доступне було йому усвідомлення зла й гріха. Отже, повторимось, докори сумління були, але в зародковому стані.

Другого дня він пішов провідати Керрі. Вона приймала його в своїй кімнаті. Він був все такий же – веселун і жартівник.

– Ну, що? – промовив він, оглядаючись. – Чого зажурились? Ходімо поснідаємо. Нагадаю: вам треба сьогодні купити дещо з одягу.

Керрі глянула на нього, і в її великих очах відбилися всі сумніви, які гризли її.

– Спочатку хотілося б знайти якусь роботу… – похнюпилась вона.

– Та знайдете! – відмахнувся Друе. – Навіщо турбуватись про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слід, огляньте місто. Я вас не скривджу, не набридатиму.

– Я знаю… – не зовсім упевнено відповіла вона.

– Ви в нових черевиках? Ану, пройдіться. Чудово, чорт забирай! Одягніть-но жакетку.

Керрі слухняно вдягла.

– Справді, сидить, як наче на вас шита! – зауважив він і торкнувся її талії, потім відступив на кілька кроків і оглядів ще раз із щирим захопленням.

– Кажу, вам потрібна ще нова спідниця. А поки що – снідати!

Керрі одягла капелюшок.

– А рукавички? – нагадав він.

– Ой, вони тут, – вона вийняла їх з ящика шифоньєрки.

– Ну, то ходімо? – він узяв її під руку.

Так розвіялися вчорашні передчуття.

І це повторювалося раз у раз. Друе не лишав її на самоті. Лише кілька разів вона блукала одна; майже весь час він водив її по місту. Вони придбали для неї у «Карсона і Пайрі» гарненьку спідницю і блузку. На запропоновані гроші вона накупила ще різних дрібничок до одягу і, зрештою, змінилася до невпізнання! Це була геть зовсім інша дівчина! Дзеркало переконувало її в тому, що вона давно підозрювала в собі. Вона – гарненька, авжеж, безперечно! Як їй до лиця оцей капелюшок! А очі – хто скаже, що у неї не чарівні очі? Прикусивши рожеву губку, вона крутилася коло дзеркала, і вперше в житті її охопив трепет від усвідомлення своєї вабливості. А Друе був такий щедрий!

Якогось вечора вони побували в театрі. Дивилися «Мікадо» – найпопулярнішу в той час оперету. Тоді вирішили спочатку зайти до ресторану «Віндзор» на Дірборн-стріт, досить далеко від дому, де тепер жила Керрі.

Здійнявся холодний вітер. З вікна своєї кімнати Керрі бачила небо на заході, де ще танули рожеві зблиски, поступаючись щільній синяві вгорі. Спускались сутінки. Рожева хмаринка, довгаста й тонка, ніби острів у далекому океані, маячіла над обрієм. Дерева обабіч вулиці хитали голим віттям. І все це раптом нагадало Керрі далеку картину, бачену грудневими вечорами з вікон рідної домівки.

Вона раптом завмерла, заломила руки зі стогоном.

– Що з вами? – сполошився Друе.

– Ах, сама не знаю… – губи в неї затремтіли.

Він відчув її настрій і, обійнявши за плечі, поплескав підбадьорливо по руці.

– Годі, люба, – промовив ніжно, – усе буде добре.

Вона зібралася, одягла жакет.

– Сьогодні, мабуть, вам і боа треба прихопити.

Вони пішли по Вобеш-авеню до Адамс-стріт. Із вітрин магазинів уже лилися потоки золотавого світла. Газові ліхтарі шипіли над головою, а ще вище угорі світилися вікна височенних ділових центрів. Холодний, поривчастий вітер налітав зусібіч. Навкруги все вирувало – саме закінчилася о шостій робота, і тепер люди, штовхаючись, квапились додому. Коміри верхнього одягу піднялися, капелюхи низько насунулись. Молоденькі робітниці із щебетом і сміхом пробігали по двійко, по четверо. Усе навкруги сповнилося повнокровним життям.

Раптом Керрі зустрілася з чиїмось поглядом. То була бідно вдягнена дівчина з гурту. Від її зношеного, обвислого вбрання, старенького жакету і всього вигляду віяло злиднями.

Керрі впізнала дівчину. То була одна з робітниць, що працювали на взуттєвій фабриці. Дівчина глянула на неї якось невпевнено, потім повернула голову і подивилась услід. У Керрі було таке почуття, ніби її накрила велетенська хвиля. Вона наче знову опинилася в старому вбранні біля машини – і аж здригнулася. Друе нічого не помітив, поки Керрі не наскочила раптом на якогось перехожого.

– Ви що, задумалися? – усміхнувся він.

Після обіду вони пішли в театр. Вистава дуже сподобалась Керрі. Багаті барви і яскравість видовища заполонили її. Збуджена уява вже перенесла її в далекі краї. Скрізь було товариство вельможних і могутніх людей. А після спектаклю її зачарували екіпажі при вході і натовп елегантних дам.

– Заждіть хвилинку, давайте подивимось, – сказав Друе, затримуючись в розкішному вестибюлі, де дами і мужчини зливались в один потік. Шелестіли мереживні спідниці, кивали голівки, білі зубки блищали крізь напіввідкриті губи.

– Шістдесят сім! – то швейцар називав номер екіпажа. Його голос пролунав гучно, але доречно.

– Як гарно… – промовила Керрі.

– Справді чудово! – погодився й Друе.

Цей парад уборів і веселощів справляв на нього не менше враження, ніж на Керрі. Biн палко стиснув її руку. Коли виходили, вона звела на нього погляд, усміхаючись; її рівні зубки блищали, а очі сяяли. Він прошепотів, нахилившись до неї:

– Ви сама чарівність…

Цієї миті просто перед ними швейцар навстіж розчинив дверцята екіпажа і допоміг якимось дамам сісти.

– Тримайтеся мене, і у вас теж буде екіпаж! – пожартував Друе.

Керрі ледве слухала – голова в неї йшла обертом у цьому вирі життя.

Вони звернули ще в ресторан – перекусити після вистави. У Керрі промайнула віддалена згадка, що час уже пізній. Але життя її тепер було підпорядковане іншим звичаям. Якби в неї встигли виробитися нові звички, вони, безперечно, проявилися б у цю мить.

Дивна річ – звички… Скажімо, хтось встає зрання з ліжка, щоб прочитати молитву, але не з побожності, а за звичкою. Не зробивши чогось узвичаєного, людина відчуває, ніби щось свердлить в її мозку, непокоїть, насправді це від того, що людина зійшла з уторованої стежки, а видається, що це – докори сумління або тихий внутрішній голос, який кличе на праведну путь. Якщо відхилення досить суттєве, потяг звички буває такий сильний, що примушує свою несвідому жертву повернутися до узвичаєного. «Ну от, хвалити Бога, я виконав свій обов’язок», – міркує така проста душа, хоча в дійсності вона тільки повторила те, що робила безліч разів.

У Керрі не було сталих моральних принципів, засвоєних у рідному домі. Якби вона жила під владою таких принципів, то злякалася б іще більше. Отож вечеря вийшла дуже весела. Все впливало на дівчину – різноманітні свіжі враження, голос невловної, але відчутної пристрасті, якою палав Друе. Оці страви, ще незвична розкіш… Вона вмиротворено слухала свого співрозмовника. Вона знову була жертвою гіпнотичного впливу великого міста.

– Ну, гаразд – підвівся Друе. – Нам час іти!

Вони давненько сиділи над порожніми тарілками, і їхні очі раз по раз зустрічалися. Керрі не могла не відчувати трепетної сили, яка світилася в погляді Друе. У нього була звичка, розповідаючи щось, торкатися її руки, ніби щоб наголосити сказане. І тепер, говорячи, що час іти, він ніжно торкнувся її пальців.

Вони підвелися і вийшли на вулицю. Ділова частина міста вже спорожніла, лише зрідка можна було помітити спізнілого перехожого, що недбало крокував насвистуючи. Проїхав нічний вагон конки, виднілись яскраво освітлені вікна ще не зачиненого ресторану. Вони помалу простували Вобеш-авеню. Друе невгаваючи розважав Керрі, викладаючи все, що знав цікавого. Вів її під руку, міцно притискаючи її лікоть до себе. Час від часу, сказавши якийсь дотеп, він кидав погляд на дівчину, і тоді їхні очі зустрічались. Нарешті вони дійшли до її ганку, і Керрі піднялася на сходинку. Її голова була на одному рівні з його головою. Він узяв її руку в свою і ніжно стиснув, пильно поглядаючи на неї. А вона в легкій задумі задивилася кудись.

Приблизно в цей же час Мінні міцно спала, втомлена неспокійними думками, що тривожили її весь вечір. Вона заснула якось незручно, підібгавши під себе лікоть. Від напруження м’язів у сонному мозку – сум’ятливе марення. Їй снилося, що вона й Керрі опинилися десь поблизу старої вугільної копальні. Видно було високу під’їзну колію і купи вугілля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирнули туди і побачили купу вогкого каміння там, у глибині, де стіни шахти губились у невиданих сутінках. Стара кабіна звисала над шахтою на стертому канаті.

– Давай спустимось, – запропонувала Керрі.

– Ой, ні! – злякалась Мінні.

– Та ну ж бо, ходімо! – наполягала на своєму Керрі.

Вона стала тягти до себе кабіну, незважаючи на протести Мінні, і вже почала спускатися.

– Керрі! – гукала відчайдушно Мінні. – Керрі, вернись! – Але Керрі вже була внизу, темрява зовсім поглинула її.

Мінні поворушила рукою.

Таємнича місцевість раптом змінилась: тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, – вона ще ніколи досі не бачила стільки води. Вони з Керрі стояли чи то на пагорбі, чи на довгому мисі – Керрі десь аж у кінці. Вони оглядаються довкола, аж тут вода починає заливати місцину, де вони стоять. Мінні чує, як вода хлюпоче набігаючи.

– Іди сюди, Керрі! – кличе Мінні, але Керрі дереться кудись далі. Вона вже так далеко, що її й не докличешся.

– Керрі! – гукає Мінні. – Керрі!

Її власний голос звучить ніби звідкись здалеку, а темні води вже заливають усе. Вона йде геть, приголомшена, ніби щось утратила дороге. Її огортає така туга, як ніколи в житті…

У стомленому мозку картини повсякчас змінювались, виникали дивні примари, що потім зливались докупи. Останнє видіння примусило її голосно скрикнути. Вона побачила, як Керрі, що видиралася на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.

– Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! – стурбований Гансон термосив дружину за плече.

– Що… що таке? – питала Мінні спросоння.

– Прокинься, – відказав чоловік, – і повернися на другий бік. Ти мариш уві сні.

Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і жвавий, завітав у бар Фіцджералда і Моя.

– Привіт, Чарлі! – зустрів його Герствуд, визираючи з-за дверей свого кабінету.

Друе наблизився і заглянув до управителя.

– Тож коли їдете? – спитав Герствуд.

– Скоро вже, – відповів Друе.

– Цього разу вас майже не видно, – зауважив Герствуд.

– Так, я був зайнятий, – таємниче відповів Друе.

Вони ще кілька хвилин порозмовляли про те, про се.

– А знаєте що? – сказав Друе. Йому щось раптом спало на думку. – Мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.

– Куди ж це? – здивувався Герствуд.

– До мене додому, звичайно, – загадково мовив Друе.

Герствуд глянув лукаво, і ледве помітна посмішка промайнула на його губах. Пильний погляд вивчав обличчя Друе, тоді він відповів тоном джентльмена:

– Гаразд, охоче прийду.

– Ми чудово пограємо в карти.

– Можна прихопити з собою пляшечку шампанського? – спитав Герствуд.

– Авжеж, – відповів Друе. – І я вас з кимось познайомлю.