Читать книгу Сестра Керрі - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 5

Того вечора Друе не прийшов. Хоч і одержав листа від Керрі, він на якийсь час і думати забув про неї, цілком віддавшись веселим розвагам. Саме в цей час, повечерявши у досить популярному ресторані «Ректор», що містився у підвальному приміщенні на розі вулиць Кларка і Монро, він зайшов у бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт, напроти монументального федерального будинку. Там, спершись на розкішну стойку, він вихилив чарку чистого віскі, взяв сигару й закурив. Усе це, на його думку, було цілком у звичаї «вищих кіл» суспільства.

Друе не був ні п’яницею, ні грошовитою людиною. Він лише прагнув усього, що (в його розумінні) було в житті найліпшого. Отож, саме так марнувати час здавалося йому певною ознакою цього. Ресторан «Ректор», зі стінами й підлогою з мармуру, виблискуючи фарфором і сріблом, яскраво освітлений, а головне – з репутацією закладу, відвідуваного артистами і взагалі людьми з театрального світу, здавався Друе дуже підходящим місцем для успішної людини. Молодик любив модний одяг, любив смачно попоїсти, але особливо прагнув знайомства й товариства людей, які добилися чимало в житті. Обідаючи тут, він відчував неабияку втіху від думки, що тут бувають Джозеф Джефферсон, Генрі Діксі або отой відомий актор, що сидить там, за кілька столиків від нього. У цьому ресторані завжди можна було мати таку втіху, бо тут бували і політики, і біржові маклери, й актори, та відомі на все місто молоді багатії-гульвіси. Усі їли й пили серед гамору банальних балачок.

– Он там сидить такий-то і такий-то…

Цю фразу часто можна було почути, особливо між тими чоловіками, які ще не досягли (але сподівалися досягти) запаморочливих висот, що дозволяли б відвідувати цей ресторан.

У відповідь звичайно можна було почути:

– Та невже?

– Аякже, хіба ви не знали? Ото – директор Великого оперного театру.

Коли він чув ці розмови, то розправляв плечі і продовжував смакувати страви з почуттям власної гідності. У нього й раніше була пиха, а тепер вона неабияк зростала і честолюбство теж. Настане час, і він теж недбало розкидатиме пачки зелених банкнот. Хоча й зараз він може обідати там, де обідають усі ці знаменитості.

З тих же міркувань він полюбляв і бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт. Для Чикаго це був справді розкішний бар. Як і в ресторані «Ректор», сліпуче світло лилося з дорогих люстр. Підлога була викладена строкатою плиткою, а стіни – темними полірованими панелями з дорогого дерева, в яких відбивалися вогні ламп. Вгорі стелю прикрашало барвисте ліплення, що надавало приміщенню дуже ефектного вигляду. Довга стойка потопала у світлі, серед якого виблискувало поліроване дерево, кольорове скло, кришталь, численні пляшки дивовижних форм. Справді, бар був першокласний: з вишуканими ширмами, із добірними винами і чималим вибором усіляких закусок, фруктів і солодощів. Навряд чи краще можна було знайти десь-інде.

У ресторані «Ректор» Друе познайомився з містером Герствудом – управителем бару «Фіцджералд і Мой». То була широковідома в місті людина, що, як казали, досягла успіху в справах. Герствуд цілком виправдовував таку репутацію. Років сорока, трохи огрядний, але ще досить стрункий, з енергійними рухами, він мав солідний і поважний вигляд. Цьому сприяли і дорогий одяг, бездоганні комірці й коштовності, які він носив. Але найбільше – властиве йому почуття власної гідності. Друе відразу ж збагнув, що це особа, з якою варто знатися, і тому не обмежився просто знайомством з ним, але став учащати в бар на Адамс-стріт, коли хотів випити чарчину чи викурити сигару.

Герствуд був досить цікавим чоловіком. У ділових справах він виявляв неабияку спритність і хитрість, при тому справляв на людей добре враження. Становище управителя знаменитим баром робило його досить впливовим. Адже це була значна адміністративна посада, до того ж не контрольована у фінансовому відношенні. Він досяг цього великою наполегливістю й старанністю (причому після багатьох років роботи ще буфетником у дешевій пивній). Тут, у цьому барі, він мав свій маленький кабінет із панелями з різьбленого вишневого дерева. У столі з відкидною кришкою зберігав свої не надто складні ділові папери – рахунки на замовлення, список наявних продуктів і напоїв тощо. Загальне керівництво і фінансові операції здійснювали власники – містер Фіцджералд і містер Мой, – а також касир, який відав виручкою.

Герствуд полюбляв походжати туди й сюди баром – у елегантному костюмі, пошитому в найкращого кравця з імпортного матеріалу, у вишуканому жилеті якого-небудь новітнього фасону; на пальці виблискував перстень з солітером, у галстуку – блакитний діамант; з масивного золотого ланцюжка звисав оригінальний брелок і годинник найновішої марки з гарним візерунком. Він міг кинути: «Привіт, друже!» комусь із сотні акторів, комерсантів, політичних діячів і взагалі відомих у місті людей. Може, цим почасти пояснювався його успіх. Він виробив тонку шкалу приязної люб’язності, що починалася сухим «Добридень» – то на адресу усілякої дрібноти: службовців, які одержували п’ятнадцять доларів на тиждень, але, часто відвідуючи бар, мали честь знати Герствуда, аж до вигуку: «Привіт, друже, як ви почуваєтеся?» Так він звертався до відомих чи багатих осіб, які його знали і були теж приязні з ним. Однак існувала ще одна група відвідувачів, надто багатих чи уславлених. До цих він не насмілювався звертатись фамільярно; з ними він тримався з професійним тактом, із поважною шанобливістю. Це мало завоювати їхню прихильність, не принижуючи притому його власної гідності. Нарешті, було ще кілька завсідників, не заможних, але й не бідних, уже відомих, але ще не славетних, з якими Герствуд просто приятелював. 3 цими завсідниками він розмовляв охоче і на серйозні теми. Любив він також і розважитися іноді: відвідував перегони, театри, спортивні змагання деяких клубів. Він тримав маленький екіпаж; мешкав зі своєю родиною в досить ошатному будинку в Північному районі, неподалік Лінкольн-парку. Коротше кажучи, це був такий собі типовий представник вищих класів Америки, десь на один щабель нижче за грошових тузів.

Герствуд ставився до Друе приязно. Йому імпонувала відкрита чепурність молодика. Хоча Друе був усього лише комівояжер з невеликим стажем, проте його фірма «Бартлет, Каріо і К°» була з-поміж числа процвітаючих. А підприємливий Друе встиг себе там добре зарекомендувати. Герствуд був також знайомий з містером Каріо, час від часу випивав з ним чарку за дружньою бесідою. Молодому Друе властива була риса, що дуже допомагала в спілкуванні, – певне почуття гумору, він умів завжди розповісти щось цікаве при нагоді. З Герствудом він вів розмову про перегони, ділився своїм досвідом на любовному фронті та новинами про торгівлю в містах, де він побував, коротше, був приємним співрозмовником. Сьогодні він був особливо говіркий, бо його звіт фірма прийняла схвально. Він уже підібрав нову партію зразків і намітив маршрут для нової півторамісячної поїздки.

– О, привіт, Чарлі, друже! – привітався Герствуд, коли Друе десь о восьмій ввійшов у зал. – Як справи?

У барі було людно.

Друе щиро посміхнувся, потиснув Герствуду руку, і вони попрямували до стойки.

– Дякую, непогано.

– Ви вже місяця півтора у нас не були. Коли повернулись?

– У п’ятницю, – відповів Друе. – Поїздка вдалася.

– Радий за вас. – Чорні очі Герствуда ніби потепліли, змінивши звичайну відстороненість. – Вам налити? – кивнув буфетникові у сліпучо-білій куртці й такому ж галстуку. Той нахилився до стойки.

– Будь ласка, старої перцевої.

– І мені налий тієї ж, – додав Герствуд і спитав: – Ви ще довго пробудете тут?

– Тільки до середи. Їду нині у Сент-Поль.

– У суботу тут був Джордж Івенс. Здається, на тому тижні він бачив вас у Мілвокі?

– Справді, я зустрічав Джорджа. Славний хлопець. Ми з ним чудово провели час.

Буфетник вже поставив перед ними склянки й пляшку. Вони, як зазвичай, налили собі: Друе більше половини склянки, а Герствуд – на саме денце, хлюпнувши ще й зельтерської.

– А як там Каріо? – спитав Герствуд. – Щось уже тижнів два я його не бачив тут.

– Старий нездужає, – пояснив Друе. – Мучиться з подагрою!

– Кажуть, він добре хапонув грошенят?

– О, чимало! – підтвердив Друе. – Та скільки там лишилось… Останнім часом майже не буває в конторі.

– У нього, здається, лише син?

– Так, і дуже метикований, – усміхнувся Друе.

– Схоже, він не занедбає діло. Зрештою є й інші компаньйони.

– Авжеж, і я так думаю.

Герствуд красувався в піджаку, заклавши великі пальці в кишені жилета. Коштовні персні вигравали в яскравому світлі, – таке собі справжнє втілення добробуту й вишуканості.

Людині сторонній, не схильній до алкоголю, ота сліпучо освітлена зала, гомінлива, людна мала би здаватися надто втомливою, дивним викривленням природи й життя. Сюди зліталися на блиск вогню завсідники нескінченним потоком. Розмови, що їх тут провадили, не свідчили про надто високий розумовий рівень відвідувачів. Ясна річ, партнери обирали відлюдні куточки для укладання своїх домовленостей. Політики приходили сюди, зовсім не для того, щоб обговорювати важливі справи. Власне, усіх цих людей сюди привело не бажання випити, бо більшість відвідувачів таких місць – зовсім не пияки. А проте існувало ж якесь пояснення, чому люди люблять збиратися тут, – побачитися, побалакати, згаяти час? Безперечно, адже дивні сплетіння пристрастей і туманних бажань породжують потребу в отаких закладах, інакше вони б не існували.

Молодого Друе приводила сюди жадоба розваг та бажання похизуватися, адже тут збиралися і багатші від нього. Численні завсідники заглядали в бар, бо тяглися до товариства, до блиску, до тієї атмосфери, що панувала тут. Власне, це можна було б навіть потрактувати як певне покращання суспільних звичаїв. Правда, відвідувачі задовольняли тут свої чуттєві бажання, але що в цьому осудливого? Люди полюбляють спілкуватись у таких інтер’єрах. Принаймні, у найбільш практично налаштованих натур таке видовище, вочевидь, породжувало прагнення з такою ж пишністю обставити своє життя. Зрештою, винні в цьому самі люди з їхніми прагненнями. І коли така пишнота може пробудити в людях бідніших бажання перевершити заможніших, то причина знову ж таки у хибному напрямі думок. Досить прибрати єдине, що викликає нарікання, себто алкоголь, тоді залишається тільки пишна обстановка, звідси – піднесений настрій. А проти цього хто заперечуватиме? Популярність, якою користуються сучасні ресторани, – найкращий тому доказ.

Отож перед нами – залите сяйвом приміщення, юрмисько добре вдягнених людей, зайнятих порожніми балачками, а найбільше – собою, своїми хаотичними думками й почуваннями, всим отим блиском, показною розкішшю. Але для людини поза цими стінами, де є сяйво одвічних зірок, усе це має здаватися химерною мішурою. Під зоряним небом, під рвучким свіжим вітром це стовповисько, залляте світлом, виринає з темряви, ніби якась нічна квітка, – таємнича, запашна й зваблива, обліплена мушвою заради насолод.

– Бачите он того суб’єкта? – кивнув Герствуд на джентльмена в циліндрі й сюртуку, який щойно ввійшов. Товсті щоки новоприбулого розчервонілися, наче після доброго обіду.

– Ви про кого? – відгукнувся Друе.

– Та он той, у циліндрі, – Герствуд поглядом кивнув у потрібний бік.

– Так, бачу, – Друе недбало, краєм ока, глянув. – Хто він?

– Жюль Уоллес, це відомий спірит.

Друе вже з цікавістю глянув на джентльмена.

– Щось не схоже, що він має справу тільки з духами, правда ж? – усміхнувся він.

– Та хто зна, – відповів Герствуд. – Грошики з цього він має неабиякі, – примружив він очі.

– Я не схильний вірити в ці речі. А ви?

– Бачите, так зразу й не скажеш, – відповів Герствуд. – Може, щось і є за цим? Щодо мене, то я не сушу собі цим голову. А ви нікуди сьогодні не збираєтесь?

– Хочу подивитись «Дірку в землі», – Друе назвав популярний фарс.

– Ну, то вам, мабуть, уже час? Пів на дев’яту, – Герствуд вийняв годинник.

Бар помітно спорожнів. Завсідники розходились – хто у театр або в свій клуб, а хто й до спокусливих насолод (принаймні для таких людей), себто до жінок.

– Бувайте, – сказав Друе.

– Чи не зайдете після вистави? Є дещо вам показати, – втаємничено запросив Герствуд.

– Охоче! – зрадів Друе.

– А може, у вас уже щось передбачається? – спитав Герствуд.

– Абсолютно нічого цієї ночі.

– Тож приходьте.

– Знаєте, у п’ятницю, повертаючись до міста, я познайомився в поїзді із чарівною крихіткою, – підморгнув Друе. – Свіженька, просто персик. Чорт, зовсім забув, треба буде мені обов’язково навідати її до від’їзду.

– Та нехай собі, – сказав Герствуд.

– Та ні, ви бачили б, яка гарненька! – шепнув Друе, намагаючись справити відповідне враження.

– Тож домовились – о дванадцятій? – нагадав Герствуд.

– Гаразд, – кивнув Друе.

Отак Керрі було згадано у такому фривольному й веселому місці. А вона саме тоді, бідна маленька трудівниця, гірко оплакувала свою тяжку долю, що випала їй на початку шляху.