Читать книгу Титан - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 17

Наслідки цього зближення не були такими значними для Френка, як для Антуанетти. Поступаючись раптовій примсі, він пробудив до життя пристрасну, неприборкану особу. Дівчина сліпо обожнювала його. Скільки б він не заподіяв їй горя, Антуанетта – і майбутнє це показало – ніколи не стала б йому мстити. Однак, сама того не відаючи, вона першою викликала підозри у Ейлін і відкрила їй очі на зради Ковпервуда.

Приводом до цього послужили два доволі незначних випадки. Якось, заїхавши за Френком, Ейлін застала його в кабінеті наодинці зі стенографісткою, хоча було вже пізно й інші службовці давно розійшлися. Вони дуже жваво розмовляли про щось, і панночка, коли Ейлін увійшла, ніби зніяковіла. Іншим разом, коли Ковпервуд був у від’їзді, Ейлін здалося, що вона бачила його разом із Антуанеттою в кареті на Стейт-стрит. Стояла гидка листопадова погода. Ейлін виходила з крамниці Меррила і випадково зиркнула на екіпаж, що проїжджав біля хідника. Повної впевненості у неї не було, але її все одно це вразило. Невже Френк у місті і нікуди не виїжджав? Ейлін негайно ж вирушила до нього в контору, під приводом, що знайшла гарненький нашийник для Дженні, песика старого Лафліна, а насправді, щоб перевірити, чи Антуанетта там. «Невже Ковпервуд міг захопитися цією стенографісточкою?» – питала вона себе дорогою. У конторі всі вважали, що шефа немає в місті, але й Антуанетти на місці не виявилося. Лафлін сказав Ейлін, що панна Новак, здається, пішла в бібліотеку підібрати якісь матеріали. Так Ейлін і не вдалося розвіяти свої сумніви.

Як вона мала до цього поставитися? І щастя її, й усі надії були настільки тісно пов’язані з коханням та успіхом Френка, що при одній думці втратити його вона готова була ошаліти. Часом Ковпервуд, продираючись звивистими стежками пристрасті, замислювався над тим, як вчинить Ейлін, якщо дізнається про його вибрики. Уже й раніше – коли він завів інтрижку з дружиною адвоката, пані Катридж, а потім із Еллою та пані Ледуел – у нього траплялися невеликі сутички з Ейлін, і хоча до справжніх сварок справа не дійшла, Френкові стало ясно, що навіть тінь підозри виводить дружину із себе. Іноді він десь пропадав, і Ейлін чекала його даремно, але у чоловіка завжди знаходилися виправдання. Іноді її дивувала його незрозуміла байдужість до неї – в цьому виправдатися було вже важче. Проте дотепер Ковпервудові завжди вдавалося розвіювати ревниві підозри дружини, тому що жодною з цих жінок він не був серйозно захоплений.

– Ну, навіщо ти таке кажеш? – спокійно заперечував він, коли Ейлін, сердячись на нього за якусь чергову тимчасову відсутність, стверджувала, що він, мабуть, непогано згаяв час із іншою. – Ти ж чудово знаєш, що у мене нікого немає. Повір, якби я і завів шури-мури з якоюсь жінкою, ти б дуже хутко про це дізналася. І все одно, навіть якщо станеться зі мною такий гріх, в душі я ніколи б тебе не зрадив.

– Он як? – уїдливо кричала Ейлін, хробак сумнівів точив її. – Ну, знаєш, «духовну вірність» можеш залишити собі! Мені одних піднесених почуттів замало.

Френк реготав, а за ним сміялася й Ейлін. Він жалів дружину і розумів, що вона має рацію. Подобався йому і сарказм, що звучав у її словах. Крім цього, він знав, що в глибині душі вона не вірить у його зраду, – адже він і зараз поводився з нею, як закоханий. Але Ейлін добре знала, що він подобається жінкам, а хіба мало бездушних кокеток, котрі будуть раді заманити його та спаплюжити їй життя? Та Френк і сам, може, не проти стати жертвою цих спокусниць.