Читать книгу Титан - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 6

Того дня, коли Ковпервуд та Ейлін одружилися, для здійснення церемонії вони зійшли з потяга в глухому містечку Дальтон, не доїжджаючи до Пітсбурґа, він сказав їй:

– Зрозумій, кохана, ми з тобою починаємо тепер зовсім нове життя. А як воно обернеться – залежить тільки від нас самих. Гадаю, що на перших порах у Чикаґо нам краще триматися скромніше. Де з ким ми, безперечно, будемо зустрічатися. Це – неминуче. Едісони, наприклад, давно хочуть познайомитися з тобою, я і так занадто довго відкладав цю зустріч. Але вважаю, що дуже розширювати коло знайомств наразі не варто. Почнуться розпитування, розмови. Краще трохи потерпіти, а тим часом побудувати собі хороший будинок, який не доведеться потім перебудовувати. Навесні, якщо все складеться добре, поїдемо в Європу, подивимося, як там будуються, і, може, запозичимо якусь ідею. Хочу, щоб у нашому будинку була велика картинна галерея. До слова, будемо підшукувати під час мандрівки цікаві полотна й антикварні речі.

Ейлін одразу ж загорілася цією ідеєю.

– Ти просто дивовижний, Френку! – захоплено вирвалося в неї. – Ти завжди прагнеш отримати все, чого бажаєш!

– Ну, припустімо, не завжди, – заперечив він, – іноді одного бажання замало. Багато що, Ейлін, залежить і від удачі.

Вона стояла перед ним, поклавши, як часто це робила, свої пещені, оздоблені перснями руки йому на плечі, і дивилася не відриваючись у його холодні світлі очі. Інший чоловік, настільки ж верткий, як Ковпервуд, але менш сильний і владний, не витримав би цього допитливого погляду. Але Френк на цікавість і недовіру оточуючих відповідав такою позірною щирістю та дитячою простодушністю, що відразу ж усіх обеззброював. Пояснювалося це тим, що він вірив у себе, тільки в себе, і тому мав сміливість не зважати на думки інших. Ейлін дивувалася йому, але розгадати не могла.

– Знаєш, Френку, ти схожий на тигра, – зауважила вона, – або на величезного страшного лева. У-у-у, боюся тебе!

Він жартівливо ущипнув її за щоку й усміхнувся. «Бідолаха Ейлін, – подумав він. – Де їй розгадати його, якщо він сам для себе – загадка».

Одразу ж після шлюбної церемонії Ковпервуд та Ейлін поїхали в Чикаґо, де на перших порах зайняли один із найкращих номерів у готелі «Тремонт». Небавом вони почули, що на розі Двадцять третьої вулиці та Мічиґан-авеню здається на один-два сезони невеликий особняк із повною обстановкою і навіть із власним виїздом. Вони негайно підписали контракт, найняли дворецького, прислугу й обзавелися всім, що потрібно для «гарного будинку». Та не для того, щоб повести наступ на чиказьке вище товариство, це Ковпервуд вважав передчасним і наразі нерозумним, а просто з обов’язку ввічливості.

Він запросив Едісона і ще двох-трьох, хто, на його глибоке переконання, не відмовляться прийти: голову правління «Чиказької північно-західної залізниці» Александра Рембо з дружиною й архітектора Тейлора Лорда. До останнього Френк незадовго перед тим звертався за порадою і визнав, що той – людина доволі світська. Лорд, як і Едісон, був прийнятий у товаристві, але великої ваги там не мав.

Чи варто казати, що Ковпервуд усе передбачив і влаштував якнайкраще. Сірий кам’яний особнячок, який він зняв, був чарівним. Гранітні сходи з фігурними поручнями вели до широких парадних дверей, розташованих в арці. Завдяки вдалому поєднанню кольорового скла у вестибюль проникало приємне м’яке світло. Будинок, на щастя, був обставлений із великим смаком. Турботу про меню обіду та сервірування столу Ковпервуд поклав на одного з найкращих рестораторів, тож Ейлін залишалося лише одягтися і чекати гостей.

– Ти сама розумієш, – сказав їй Ковпервуд уранці, збираючись їхати до себе в контору, – як мені хочеться, дитинко, щоб ти сьогодні була особливо гарна. Тобі необхідно сподобатися Едісонові та Рембо.

Цього натяку для Ейлін було більш ніж достатньо, а втім, і його, мабуть, потрібно не було. Після приїзду в Чикаґо вона підшукала собі камеристку-француженку. І хоча Ейлін привезла із собою з Філадельфії цілу купу одягу, вона все ж таки замовила у найкращої та найдорожчої чиказької кравчині, Терези Донован, ще кілька вечірніх суконь. Тільки напередодні їй принесли зелене мереживне плаття зі золотисто-жовтою шовковою накидкою, що дивовижно гармоніювала з її волоссям кольору червоного золота і молочно-білими плечима та шиєю. У день обіду будуар Ейлін був буквально завалений шовками, мереживом, білизною, гребенями, косметикою, коштовностями – словом, усім, до чого вдається жінка, щоб здаватися чарівною. Для Ейлін підбір гарнітуру завжди був пов’язаний зі справжніми творчими муками. Нею опановувала бурхлива енергія, занепокоєння, вона гарячково метушилася, так що її камеристка Фадетта ледве встигала за господинею. Прийнявши ванну, Ейлін – струнка, білошкіра Венера – хутко одягла шовкову білизну, панчохи та черевички і приступила до зачіски. Фадетта зробила свою пропозицію:

– Не могли б ви, мадам, випробувати нову зачіску, яку я нещодавно бачила?

Мадам не заперечувала. Вони обидві почали укладати важкі пасма, що відливали золотом, то одним, то іншим способом, але чомусь усе виходило не так, як хотіла Ейлін. Спробували було заплести коси, але й від цієї думки довелося відмовитися. Нарешті на чоло були спущені два пишних валики, підхоплені перехресними темно-зеленими стрічками, які посередині скріплювала діамантова зірка. Ейлін у прозорому, облямованому мереживами пеньюарі з рожевого шовку підійшла до дзеркала і довго уважно себе розглядала.

– Добре, – сказала вона нарешті, повертаючи голову то в один, то в інший бік.

Тепер настала черга сукні від Терези Донован. Вона ковзала і шаруділа в руках. Одягаючи плаття, Ейлін сумнівалася, чи воно буде їй личити. Фадетта метушилася, пораючись із незліченними застібками та припасовуючи сукню до корсажу та вирівнюючи на плечах.

– О, мадам, charmant![2] – вигукнула вона, коли все було готово. – Це так пасує до вашого волосся. І так пишно, багато тут, – і вона вказала на мереживну баску, що оповила стегна. – О, це дуже, дуже мило!

Ейлін зашарілася від задоволення, але обличчя її залишалося серйозним. Вона була стурбована. За своє вбрання вона не особливо турбувалася, але Френк сказав, що його кохана має неодмінно сподобатися гостям. А пан Едісон – такий заможний чоловік, прийнятий у вищому товаристві, та й пан Рембо також займає високе становище. Як би не вляпатися в грязюку обличчям – ось чого вона боялася. Недостатньо справити враження на цих чоловіків своєю зовнішністю, їх треба ще зайняти розмовою, та до того ж дотримуватися правил хорошого тону, а це – зовсім не легко. Хоча в Філадельфії Ейлін і була оточена багатством і розкішшю, їй не доводилося ні бувати в світі, ні приймати у себе якихось поважних гостей. З усіх людей, із котрими вона досі зустрічалася, Френк був найвизначнішим. У пана Рембо дружина, ймовірно, сувора, має старозавітні погляди. Про що з нею розмовляти? А пані Едісон? Від тієї, природно, ніщо не сховається, вона все помітить і все засудить. Ейлін настільки заглибилася в свої думки, що мало не почала втішати себе вголос, не перестаючи, втім, чепуритися перед дзеркалом.

Коли Ейлін, наказавши Фадетті поприбирати розкидані речі гарнітуру, нарешті зійшла вниз, поглянути, чи все готово в їдальні та залі, вона була сліпуче гарною. Не можна було не замилуватися її досконалою фігурою, зодягненою в зеленувато-жовтий шовк, її розкішним волоссям, шовковистою гладкістю її плечей і рук, округлістю стегон, витонченою шиєю. Вона знала, настільки вона вродлива, але все одно хвилювалася. Що скаже Френк? Ейлін зазирнула в їдальню: квіти, срібло, золото, кришталь, розставлені вмілою рукою метрдотеля на білосніжній скатертині, надавали столу схожість із купою коштовного каміння на білому атласі дорогого футляра. «Немов опали, що м’яко переливаються всіма барвами веселки», – подумалося Ейлін.

Звідти вона пройшла у залу. На рожевому з позолотою роялі лежав заздалегідь приготований стосик нот. Ейлін вирішила блиснути своїм єдиним талантом і з цією метою відібрала романси та п’єси, які їй найкраще вдавалися. По суті, вона була доволі посередньою піаністкою. Сьогодні ж уперше в житті Ейлін почувалася не дівчинкою, а заміжньою жінкою, господинею дому і розуміла, яку це накладає на неї відповідальність і як важко їй буде впоратися зі своєю новою роллю. Чесно кажучи, Ейлін завжди помічала в житті тільки суто зовнішній, показний, псевдоромантичний бік, і всі її здогади були настільки туманні та розпливчасті, що вона ні в чому не була впевнена, ні на чому не вміла зосередитися. А вміла тільки мріяти – палко та нестримно. Було вже близько шостої години вечора, ключ клацнув у замку, й увійшов усміхнений, спокійний Френк, вносячи з собою атмосферу впевненості.

– Добре! Дуже добре! – вигукнув він, розглядаючи Ейлін, освітлену теплим сяйвом сотень свічок, що горіли в золочених бра. – Та це ж лісова фея завітала до нас сюди! Я просто не смію до тебе торкнутися. Це що, плечі у тебе так сильно напудрені?

Він пригорнув її до себе, а вона з відчуттям полегшення підставила губи для поцілунку. З усього було видно, що чоловік вважає її чарівною.

– Обережно, милий, ти зараз і сам весь будеш у пудрі. Втім, тобі все одно треба перевдягнутися, – і Ейлін обвила його шию повними сильними руками.

Ковпервуд був задоволений і гордий: ось таку і треба мати дружину – красуню! Намисто з бірюзи відтіняло матову білизну її шиї, а красу її рук не псували персні, одягнені по два і по три на кожен палець. Ці руки все ж таки були прекрасні. Від її шкіри виходив тонкий аромат чи то гіацинта, чи лаванди. Френкові сподобалася її зачіска, але ще більше – пишність вбрання, блиск зеленуватого шовку, що світився крізь густу сіточку зелених мережив.

– Чарівно, дитинко. Ти перевершила саму себе. Але цієї сукні я ще не бачив. Де ти її придбала?

– Тут, у Чикаґо.

Ковпервуд стиснув теплі пальці Ейлін і змусив дружину повернутися, щоб роздивитися шлейф.

– Так, тебе вчити не треба. Ти, бачу, могла б бути законодавицею мод.

– Отже, все гаразд? – кокетливо спитала Ейлін, але в глибині душі вона ще сумнівалася: чи зуміє догодити чоловікові.

– Чудово! Краще й вигадати годі. Чудово! Ейлін зміцнилася духом.

– Добре, якби й твої друзі були тої ж думки. Ну, а тепер піди перевдягнися.

Ковпервуд піднявся до себе нагору. Ейлін послідкувала за ним, мимохідь ще раз зазирнувши в їдальню. Тут принаймні все гаразд. Френк вміє приймати гостей.

О сьомій годині почувся стукіт коліс під’їжджаючого екіпажу, і дворецький Луїс поспішив відчинити двері. Спускаючись униз, Ейлін трохи хвилювалася: а раптом вона не зможе розважити гостей? І напружено вигадувала, що б таке їм сказати приємне. За нею слідував Ковпервуд, котрий навпаки, був упевнений у собі і напрочуд бадьорий. У своєму майбутньому він ніколи не сумнівався, не сумнівався і в тому, що влаштує майбутнє Ейлін, варто йому лиш захотіти. Важке сходження крутими сходами суспільної драбини, яке так лякало Ейлін, нітрохи не турбувало його.

Із точки зору кулінарії та сервірування обід вдався на славу. Френк завдяки різнобічності своїх інтересів вміло підтримував жваву бесіду з паном Рембо про залізницю, а з Тейлором Лордом – про архітектуру. Правда, це було на такому рівні, на який здатен студент, котрий розмовляє з професором. Розмова з дамами також не була важкою для нього. Однак Ейлін, на жаль, почувалася скуто, але не тому, що була дурнішою або поверховішою за присутніх, а тому, що мала лише дуже туманне розуміння життя. Багато що залишалося для неї закритою книгою, багато було лише неясним відгомоном, що нагадував про щось, що їй довелося почути мимохідь. Про літературу вона не знала майже нічого і за все своє життя прочитала лише кілька романів, які людям із хорошим смаком здалися б вульгарними. У живописі все її пізнання обмежувалися десятком імен знаменитих художників, почутих колись від Ковпервуда. Але всі ці недоліки компенсувалися її бездоганною вродою, тим, що сама вона була наче витвір мистецтва, що випромінює світло та радість. Навіть холодний, розважливий і стриманий Рембо зрозумів, яке місце має займати Ейлін у житті такого чоловіка, як Ковпервуд. Такою жінкою він і сам не проти був би заволодіти.

У сильних особистостей потяг до жінки зазвичай не згасає, а часом лише притлумлюється стоїчною помірністю. «Захоплюватися, як відомо, можна без кінця, але навіщо? Не варте це клопотів», – вирішує дехто. Однак Ейлін була настільки блискучою, що в Рембо озвалося чоловіче честолюбство. Він дивився на неї майже з сумом. Колись і він був молодим. Але, на жаль, йому ніколи не траплялося схвилювати уяву настільки прекрасної жінки. Тепер, милуючись Ейлін, Рембо шкодував, що така удача не випала на його долю.

Поруч із яскравим і пишним вбранням Ейлін скромне сіре шовкове плаття пані Рембо з високим, трохи не до вух, коміром, виглядало строго, навіть якось докірливо, але пані Рембо трималася з такою гідністю, настільки люб’язно та привітно, що це враження трохи згладжувалося. Уродженка Нової Англії, вихована на філософії Емерсона, Торо, Чаннінґа, Філліпса, вона вирізнялася великою терпимістю. До того ж їй подобалася господиня будинку й уся її дещо екзотична пишність.

– У вас чарівний будиночок, – сказала вона Ейлін із лагідною усмішкою. – Я давно звернула на нього увагу. Адже ми живемо неподалік і, можна сказати, майже сусіди з вами.

Очі Ейлін засяяли вдячністю. Хоча вона й не могла цілковито оцінити пані Рембо, однак та їй подобалася: в ній було щось привабливе, й Ейлін розуміла її швидше чуттям, ніж розумом. Такою, імовірно, була б її мати, якби отримала освіту. Коли всі рушили до зали, дворецький доповів про Тейлора Лорда. Ковпервуд, узявши архітектора під руку, підвів його до дружини і гостей.

Лорд, кремезний, високий чоловік із розумним і серйозним обличчям, підійшов до господині дому.

– Пані Ковпервуд, – сказав він, із захопленням дивлячись на Ейлін, – дозвольте мені з-поміж інших вітати вас у Чикаґо. Після Філадельфії вам на перших порах багато чого буде бракувати тут, але я впевнений, що з часом ви полюбите наше місто.

– О, я не сумніваюся, – посміхнулася Ейлін.

– Колись і я жив у Філадельфії, правда, дуже недовго, – додав Лорд. – І ось також перебрався сюди.

Ейлін на мить зам’ялася, проте швидко опанувала себе. До таких випадковостей треба бути завжди готовою, їй можуть зустрітися й гірші несподіванки.

– Чим же поганий Чикаґо? – поспішила вона продовжити розмову. – Мені подобається це місто. Життя тут вирує, не те що в Філадельфії.

– Радий це чути. Я сам закоханий у Чикаґо. Може, тому, що мені тут відкрилося широке поле діяльності.

«Для чого такій красуні освіта», – міркував Лорд, милуючись розкішним волоссям і плечима Ейлін. Він одразу ж визначив, що вона не належить до розвинутих і розумних жінок.

Дворецький доповів про нових гостей, і подружжя Едісон увійшло в залу. Едісон, не замислюючись, прийняв запрошення Ковпервуда: становище його в Чикаґо було достатньо міцним, і тому вони з дружиною могли приходити, коли їм заманеться.

– Як справи, Френку? – спитав він по-дружньому, кладучи руку на плече господаря будинку. – Дуже мило, що запросили нас. Чи вірите, пані Ковпервуд, ось вже скоро рік, як я кажу вашому чоловікові, щоб він привіз вас сюди. Він не казав вам?

Едісон ще не посвятив свою дружину в історію Ковпервуда й Ейлін.

– Ну, певна річ, казав, – весело відповідала Ейлін, бачачи, що її врода справила враження на Едісона. – А як я рвалася сюди! Це його провина, що я так довго не приїжджала.

«Дивовижно гарна, – думав тим часом Едісон, розглядаючи Ейлін. – Так ось що стало причиною розлучення Ковпервуда з першою дружиною. Нічого дивного. Чудове створіння». Він мимоволі порівнював її зі своєю дружиною і, звісно, не на користь останньої. Пані Едісон ніколи не була така гарна, так ефектна, зате здорового глузду у неї набагато більше. Ах, дідько забирай, якби і йому обзавестися такою кралею! Життя знову заграло б яскравими барвами. В Едісона бували любовні пригоди, але він ретельно їх приховував.

– Дуже рада познайомитися з вами, – провадила тим часом пані Едісон, гладка леді, обвішана коштовностями, звертаючись до Ейлін. – Наші чоловіки вже встигли стати друзями, нам також треба буде частіше зустрічатися.

Пані Едісон продовжувала невимушено базікати про різні дрібниці, й Ейлін здавалося, що вона непогано справляється зі своєю роллю господині. Безшумно увійшов дворецький і поставив на столик у кутку тацю з винами та закусками. За обідом розмова стала ще жвавішою, заговорили про зростання міста, про нову церкву, яку будував Лорд на тій же вулиці, де жили Ковпервуди. Потім Рембо розповів кілька кумедних історій про шахрайство із земельними ділянками. Товариство розвеселилося. Ейлін докладала всіх зусиль, аби зблизитися з обома жінками. Пані Едісон здавалася їй приємнішою, ймовірно, тому, що з нею було легше підтримувати розмову. Ейлін не могла не розуміти, що пані Рембо і розумніша, і сердечніша, але якось побоювалася її. Втім, дуже скоро Ейлін видихалася і мала вдатися до допомоги Лорда. Архітектор із лицарською галантністю прийшов їй на допомогу і став базікати про все, що йому спадало на гадку. Всі чоловіки, крім Ковпервуда, думали про те, яку досконалу фігуру має Ейлін, яка у неї сліпуча шкіра, які округлі плечі, яке розкішне волосся!