Читать книгу Титан - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 3

Відвідавши Едісона в банку та пообідавши потім по-простому в нього вдома, Ковпервуд дійшов висновку, що з цим фінансистом не варто кривити душею. Едісон був людиною впливовою, з великими зв’язками. До того ж він справді подобався Ковпервудові. Й ось, побувавши, за порадою пана Рембо в Фарґо, Френк на шляху до Філадельфії знову заїхав у Чикаґо і наступного ж дня вранці вирушив до Едісона, щоб розповісти йому, пом’якшивши, певна річ, фарби, про свої філадельфійські пригоди. Від Ковпервуда не приховалося враження, справлене ним на банкіра, і він сподівався, що пан Едісон дивитиметься на його минуле крізь пальці. Гість розповів, як філадельфійський суд визнав його винним у розтраті й як він відбув термін у Східній виправній колонії. Згадав також про майбутнє своє розлучення та про власний намір вступити в новий шлюб.

Едісон, людина не настільки сильної волі, хоча по-своєму також доволі наполеглива, здивувався сміливості Ковпервуда та його вмінню володіти собою. Сам він ніколи не наважився б на таку відчайдушну авантюру. Ця драматична оповідь схвилювала його уяву. Він бачив перед собою чоловіка, котрий, мабуть, ще так недавно був принижений і втоптаний у багно. Й ось він уже знову на ногах – сильний, рішучий і впевнений у собі. Банкір знав у Чикаґо багатьох дуже поважних і шанованих городян, чиє минуле не витримало б занадто пильного вивчення. Однак нікого таке не турбувало. Декотрі з цих людей належали до найдобірнішого світу, інші не мали до нього доступу, але все ж мали певну вагу та вплив. Чому ж не дати Ковпервудові можливості почати все знову? Банкір знову уважно поглянув на відвідувача – міцний торс, вродливе, випещене обличчя з маленькими вусиками, холодний погляд… Пан Едісон простягнув гостеві руку.

– Пане Ковпервуд, – сказав він, ретельно добираючи слова, – не можу висловити, наскільки я задоволений довірою, яку ви щодо мене виявили. Я все зрозумів і радий, що ви звернулися до мене. Не варто більше тлумачити про це. Коли я вперше побачив вас у себе, то відчув, що ви – особистість непересічна. Тепер я в цьому переконався. Вам не потрібно виправдовуватися переді мною. Я, як-не-як, недарма п’ятий десяток живу на світі – життя мене дечому навчило. Ви завжди будете бажаним гостем у моєму будинку та почесним клієнтом у моєму банку. Подивимося, як складуться обставини, майбутнє само підкаже нам, що слід зробити. Був би радий, якби ви оселилися в Чикаґо, хоча б через те, що відразу припали мені до душі. Якщо вирішите влаштуватися тут, я впевнений, що ми будемо корисні один одному. А тепер – не думайте більше про минуле, я ж, зі свого боку, ніколи і за жодних обставин не буду про нього згадувати. Вам ще належить поборотися, тож бажаю вам успіху і готовий надати всіляку підтримку, скільки це в моїх силах. Отже, забудьте про те, що мені розповіли, й як тільки ваші сімейні справи улагодяться, приїжджайте в гості та познайомте з вашою дружиною.

Залагодивши справи, Френк сів у потяг, що йшов до Філадельфії.

– Ейлін, – сказав він своїй коханій, котра зустрічала його на вокзалі, – по-моєму, Захід – це те, що нам із тобою потрібно. Я проїхав аж до Фарґо і побував навіть у його околицях, але нам, мабуть, не варто залазити аж так далеко. Крім пустельних прерій та індіанців, мені нічого не вдалося там знайти. Що б ти сказала, Ейлін, – додав він жартома, – якби я поселив тебе в дощаній халупі і годував гримучими зміями на сніданок і ховрашками на обід? Припало б тобі це до смаку?

– Безперечно! – весело відповідала вона, міцно стискаючи руку коханого. – Якби ти це витримав, то витримала б і я. З тобою поїду хоч на край світу, Френку. Я замовлю собі гарний індіанський стрій, весь заквітчаний намистом і шматочками шкіри, і головний убір із пір’я. Ну, знаєш, такий, як вони носять, і…

– Так я і знав! Ти – себе не зраджуєш! Головне – шмаття, навіть у дощаній хижі. Нічого з тобою не вдієш.

– Ти б дуже скоро розлюбив мене, якби я не турбувалася, у що вдягтися, – сміялася Ейлін. – Ох, яка я рада, що ти повернувся!

– Біда в тому, – посміхаючись, продовжив Ковпервуд, – що місця оці не видаються мені настільки ж багатообіцяючими, як Чикаґо. Доведеться нам, мабуть, оселитися в цьому місті. Правда, частину капіталу я розмістив у Фарґо. Отже, час від часу доведеться навідуватися і туди, але базуватимемося будемо все ж таки в Чикаґо. Не хочу нікуди більше їздити сам. Мені це набридло, – він стиснув руку дівчини. – Якщо нам не вдасться незабаром домогтися розлучення, я просто представлю тебе в світі як свою дружину, і край.

– А від Стеджера досі немає звісток? – спитала Ейлін.

Стеджер, адвокат Френка, домагався у пані Ковпервуд згоди на розлучення.

– Ні, жодного слова.

– Погана ознака, чи не так? – зітхнула Ейлін.

– Нічого, не засмучуйся. Могло бути й гірше.

Френкові згадалися дні, проведені у філадельфійській в’язниці, й Ейлін подумала про те ж. Потім він почав розповідати їй про Чикаґо, і вони вирішили за першої ж нагоди переселитися туди, у це західне місто.

Про подальші події в житті Ковпервуда розповімо коротко. Минуло близько трьох років, перш ніж він, залагодивши, нарешті, всі свої справи у Філадельфії, остаточно переселився в Чикаґо. Ці роки були заповнені поїздками зі східних штатів у західні і назад. Спочатку Ковпервуд бував головним чином у Чикаґо, але потім став усе частіше навідуватися у Фарґо, де Волтер Велплі, його секретар, керував розбудовою торгового кварталу, прокладанням лінії міської залізниці й організацією ярмарку. Всі ці Різноманітні справи об’єднувалися в одному підприємстві, названому «Будівельною та транспортною компанією», на чолі якої стояв Френк Алджернон Ковпервуд. На пана Гарпера Стеджера, філадельфійського представник Ковпервуда, було покладено складання контрактів.

Оселившись на якийсь час у Чикаґо, Френк зняв номер у готелі «Тремонт», обмежуючись поки що, з огляду на невизначене становище Ейлін, лише короткими діловими зустрічами з тими впливовими особами, з котрими він познайомився, коли приїжджав уперше. Він уважно придивлявся до біржових маклерів Чикаґо, підшукуючи впливового партнера, котрий уже має свою контору, людину не надто вибагливу та честолюбну, котра погодиться посвятити його в справи чиказької біржі й її очільників, і ввів би в курс місцевого ділового життя. Якось прямуючи у Фарґо, Ковпервуд узяв із собою Ейлін, і вона зверхньо, з безтурботною та знудженою міною дивилася на молоде місто, що стрімко розбудовується.

– Ні, ти тільки поглянь, Френку! – вигукнула Ейлін, побачивши просту дерев’яну будівлю чотириповерхового готелю.

Довга, непоказна вулиця в торговому кварталі, де склади цегли понуро перемежовувалися зі складами лісоматеріалів, справила на неї гнітюче враження. Не кращими були й інші частини міста. Уздовж небрукованих вулиць зяяли порожнечею каркаси недобудованих будинків.

– Невже ти всерйоз думав оселитися тут? – Ейлін, виряджена, як завжди, напоказ, пихата, самовпевнена, в модному барвистому костюмі, дивно контрастувала зі стурбованими, суворими, байдужими до своєї зовнішності жителями цього міста.

Ейлін дивувалася, де ж вона покаже весь свій блиск, коли нарешті проб’є її година? Припустімо навіть, що Френк страшенно розбагатіє, стане куди заможнішим, ніж був колись. Яка їй від цього користь тут? У Філадельфії до свого банкрутства, коли ніхто ще не підозрював про її зв’язки з ним, її коханий почав було влаштовувати блискучі прийоми. Якби вона була в той час його дружиною, її б з відкритими обіймами прийняв філадельфійський вищий світ. Але тут, в цьому містечку… Боже милий! Ейлін із огидою зморщила свій гарненький носик.

– Яка огидна діра! – більше у неї не знайшлося що сказати про наймолодше, найкипучіше місто Заходу.

Зате Чикаґо, з його гучним і з кожним днем усе метушливішим життям, припало їй до душі. Ковпервуд, хоча і був цілком поглинутий своїми фінансовими махінаціями, все ж не забував і про Ейлін. Він дбав про те, щоб його кохана не нудьгувала на самоті. Просив її їздити по крамницях і купувати все, що заманеться, а потім розповідати, що вона бачила. Й Ейлін робила це з превеликим задоволенням – роз’їжджала містом у відкритому екіпажі, чепурна, вродлива, в крислатому коричневому капелюсі, що вигідно відтіняв її біло-рожеву шкіру та руде золото волосся. Іноді вечорами Ковпервуд возив її на шпацир головними вулицями міста. Коли Ейлін уперше побачила простори та багатство Прері-авеню, Норс-Шор-драйв, Мічиґан-авеню і нові, оточені зеленими газонами особняки на бульварі Ешленд, вона точно так само, як і її коханий, відчула, що по жилах у неї пробіг вогонь, – мрії, надії, дерзання цього міста запалили її кров. Усі ці розкішні палаци були відбудовані зовсім нещодавно. Там усі верховоди Чикаґо, котрі, як і її Френк, лише нещодавно стали багатіями. Ейлін начебто навіть забула про те, що вона – ще не дружина Ковпервуда, і почувалася його законною половиною. Вулиці облямовані гарними тротуарами з жовтувато-коричневих плит, обсаджені молодими деревцями. Зелені, гладенько підстрижені газони. Сірі, посипані скрипучою галькою дороги. Мереживні фіранки у вікнах ледь хитав червневий вітерець, вони були захищені від сонця строкатими полотняними маркізами. Все це хвилювало уяву Ейлін. Якось вони їздили берегом озера, і вона, задивившись на молочно-блакитну із зеленуватим відливом воду, на чайок, вітрила, що біліють віддалік, і нові ошатні будинки вздовж берега, мріяла про те, що колись стане господинею одного з таких чудових особняків. О, як поважно буде вона триматися тоді, як розкішно одягатися! Вони побудують собі шикарний будинок, в сто разів кращий за той, що був у Френка у Філадельфії. Будинок-палац, із розкішною бальною залою та величезною їдальнею. І вони з Френком будуть давати в ньому бали й обіди і як рівні серед рівних приймати у себе всіх чиказьких багатіїв!

– Як гадаєш, Френку, буде у нас колись такий же гарний будинок? – спитала вона, знемагаючи від заздрощів.

– Ось послухай, що я надумав, – розповідав Ковпервуд. – Якщо тобі подобається цей район, то купимо ділянку на Мічиґан-авеню, але будуватися ще не будемо. Однак щойно в Чикаґо у мене з’являться міцні зв’язки й я зважу, чим мені тут зайнятися, ми побудуємо собі прекрасний будинок, не турбуйся. Насамперед потрібно залагодити цю справу з розлученням і тоді вже починати нове життя. А до того часу, якщо хочемо влаштуватися тут, краще не привертати до себе уваги. Погоджуєшся зі мною?

Час наближався до шостої години, сліпучий літній день ще не почав згасати, але спека спала, тінь від будинків на західній стороні вулиці лягла на бруківку, і повітря було тепле й ароматне, як підігріте вино. Дорогою довгою вервечкою котилися чепурні екіпажі – їзда була улюбленою втіхою чиказького «світу», а для багатьох – чи не єдиною можливістю похизуватися своїми статками (соціальні прошарки міста визначилися ще не достатньо чітко).

У побрязкуванні упряжі – металевої, срібної і навіть із накладним золотом – чувся голос успіху або сподівання на успіх. З цієї вулиці, однієї з головних артерій міста, – Віа Аппіа, його південної частини, поспішали додому з ділових кварталів, фабрик і контор завзяті мисливці за наживою. Багаті городяни лише зрідка зустрічалися один із одним на діловому ґрунті, обмінювалися люб’язними поклонами. Пишно одягнені дами та молоді фертики, доньки та сини чиказьких багатіїв, або їхні красуні-дружини в кабріолетах, візках і новомодних ландо прямували з ділової частини міста, щоб відвезти додому чоловіків чи батьків, друзів чи родичів, котрі потомилися за копіткий день. Тут панувала атмосфера успіху, надій, безпечності та того самозаспокоєння, що породжується матеріальними благами, володінням ними. Слухняні випещені чистокровні рисаки проносилися, обганяючи один одного, довгою, широкою, облямованою газонами вулицею, повз розкішні особняки, самовдоволених чваньків, котрі виставляють напоказ своє багатство.

– О-о! – вигукнула Ейлін, побачивши всіх цих сильних, впевнених у собі чоловіків, вродливих жінок, елегантних паничів і привабливих панночок, усміхнених, веселих, котрі обмінюються поклонами, – всього цього дивного і, як їй здавалося, такого романтичного світу. – Я б хотіла жити в Чикаґо. Мені здається, що тут навіть краще, ніж у Філадельфії.

При згадці про місто, де він, незважаючи на всю свою спритність, зазнав краху, Ковпервуд міцно стиснув зуби, і його випещені вусики, здавалося, набули ще зухвалішого вигляду. Пара коней, якою він правив, була таки незрівнянна – тонконогі, нервові тварини, розпещені та примхливі. Френк терпіти не міг жалюгідних непородистих шкапин. Коли він правив, тримаючись дуже прямо, в ньому можна було впізнати знавця та любителя коней, а його зосереджена енергія наче передавалася тваринам.

Ейлін сиділа поруч із чоловіком, також горда, пихата та самовдоволена.

– Правда, гарна? – зауважила одна з дам, коли фіакр Ковпервуда порівнявся з її екіпажем.

«Що за красуня!» – думали чоловіки, а декотрі навіть висловлювали цю думку вголос.

– Бачила цю жінку? – захоплено спитав один підліток у своєї сестри.

– Будь спокійна, Ейлін, – сказав Ковпервуд із такою залізною рішучістю, що не допускає і думки про поразку, – ми також знайдемо своє місце тут. Вір мені, у тебе в Чикаґо буде все, що забажаєш, і навіть більше.

Усе його єство в цю мить, здавалося, випромінювало енергію, і вона, немов електричний струм, передавалася від кінчиків його пальців через віжки коням, змушуючи їх бігти щораз швидше. Коні хвилювалися і пирхали, закидаючи голови.

В Ейлін аж груди розпирало від бажань, надій і марнославства, що охоплювали її. О, хутчіше б стати пані Френк Алджернон Ковпервуд, господинею розкішного особняка тут, у Чикаґо! Розсилати запрошення, якими ніхто не посміє знехтувати, запрошеннями, рівносильними наказам!

«Ех, якби… – зітхнула вона про себе. – Якби все це вже збулося… Скоріше б!»

Так життя, звівши людину на вершину благополуччя, і там продовжує дражнити й мучити її. Попереду завжди залишається щось недосяжне, велика спокуса та вічна невдоволеність. О, життя, надії, юні роки! Мрії крилаті! Все згине без сліду.