Читать книгу Київ.ua - Тетяна Белімова - Страница 11

П’ять, десять, п’ятнадцять хвилин… Не просто порожніх хвилин, які приходять-просочуються нізвідки і йдуть у нікуди, не лишаючи по собі жодних спогадів і емоційної прив’язаності. Ні, довгі (о, вже майже двадцять!) хвилини чекання, вичікування у власній машині, як у розбійницькій засідці. Він чекає на неї, щоб уже нарешті перестати її чекати…

Увімкнув музику гучніше. Нецікаво сидіти пеньком у цілковитій тиші. Коли вже ця Лара нарешті вийде з його помешкання, з його дому, з його життя? Все ж ніби було запаковано. Целофановими пакетами з її шматтям завалено весь (досить-таки великий) багажник його «кемрі». Що там іще можна було залишити («Ти йди, а я спущуся за п’ять хвилин, погляну, чи нічого, бува, не забула»)?

Невже знову впала в істерику? Невже – все спочатку? Вмовляти – пояснювати – розтлумачувати – каятися – вибачатися – знову наполягати на своєму – тактовно натякати – прямо казати – кричати – благати дати йому спокій! – а краще навіть стерти й забути його телефон (і решту контактів теж!). Так справді буде краще, поки не стало гірше. У них нічого не вийшло, у них нічого немає спільного, спільне майбутнє неможливе! І, отже, сто контраргументів у відповідь на кожен його…

До чого тут дискусії? До чого ці вмовляння й підстеляння? Ну не зміг він їй сказати прямо, що… Що? Могла б і сама здогадатися, не дурна. НЕ КОХАЄ ВІН ЇЇ! І все. Нічого не вдієш. Невже не ясно: якщо чоловік на відверте запитання – «чи ти мене любиш?» – не дає ствердної відповіді, а вичавлює з себе щось на зразок «ну, ти мені дуже дорога й близька людина, я ціную і ніколи не забуду того, що було між нами…», то про яке-таке кохання може йтися?

Real feel: ти – послідуща падлюка… І, головне, чому? Хіба він просив її переїжджати до нього? Господи, та це мали бути стосунки, які ні до чого не зобов’язують! Але ж ні! Спершу – зубна щітка, косметичка, бігуді, фіточай і улюблена чашка, білизна, халат, капці, величезна («Та де там! Не така вона вже й велика!») валіза з найнеобхіднішим. І зрештою ще й синуля (малолітній розбишака!). Ще щось залишилось у твоєму помешканні таке, що не перекочувало до мого? Може, твоя мама? Чи твоя бабуся? Чи твій улюблений домашній песик? Чи хом’ячок твого сина?

Він ніяк не міг утямити, як це так: за якихось декілька тижнів стати для когось найдорожчою людиною? Хіба для цього не треба (м-м… як би делікатніше висловитися?) більше часу? Чому це Лариска зі щасливим поросячим кувіканням висне в нього на шиї? Сідає на коліна, щойно він примоститься переглянути новини чи просто пошаритися в неті? Він не звик до такого безперервного і всепоглинального симбіозу…

От Льона завжди знаходила собі заняття і ніколи йому не заважала, навіть дітей привчила «не займати тата, коли він зайнятий».

Як пояснити, що з успішної бізнес-вумен вона вмить перетворилася на заклопотану обідами і прибираннями домогосподарку? Спершу вона ходила в свій салон, як завжди – на весь день, потім почала ходити лише зранку, а далі вже просто забігала, щоб «поправити» зачіску й нігті (о ці її накладні пазурята! Вони його, мабуть, найдужче бісили). Чи тому, що він занадто довго прожив із Льоною, яка скрізь і всюди пропагувала природність, чи його бездоганний смак не витримував вульгарності, хтозна. Але вся її гелево-силіконова краса спричиняла протилежну реакцію, ніж та, про яку мріяла ця жінка.

Уже вдесяте натиснув на сигнал. Не може ж вона не чути на шостому поверсі, якщо он сусідка з сьомого незадоволено поглядає зі свого вікна (не забуде при зустрічі підколоти, зараза така! Досі не може йому пробачити зауваження, коли її дитинчата-слоненята розгупалися після дев’ятої вечора). Набрав її номер (дай Боже, щоб востаннє!), пішов виклик: гудків десять – і жодної відповіді. Відімкнула звук чи навмисне його нерви випробує?

Ведучий життєрадісним баритоном розповідав у радіоефірі про погоду на завтра. Не прислухаючись, вимкнув (здалась йому та погода: у машині клімат-контроль – скільки накрутиш, стільки й буде градусів, і то жодних опадів…) – заважає думати.

Чашу терпіння переповнило навіть не те її випрошування ключів від Льониної машини («Лише разочок з’їжджу на закупи, бо всі продукти закінчилися, а мій сітроєнчик у ремонті! Ну дай покататися! Ніколи ще на такій не їздила!»). Ні, від цього він відмахнувся, як від нав’язливого дзижчання мухи, хоча всередині щось неприємно зашкребло: не тому, що машини було шкода чи сумнівався у Лариному водійському хисті. Зрозумів, що він не може віддати Льониної речі чужій людині (навіть якщо в неї – чарівна руда гривка, стрункі ніжки і голлівудська усмішка), як не може спати з Ларискою в цій бісовій спальні (довелося весь час брехати про незручне ліжко, яке вже давно хотів замінити – і замінить, щойно знайде щось вартісне). Не може – до нудоти, до спазму десь там, усередині, до враження, що встромляють голки в живу плоть.

Дзвінок від Ростика. Відхилив. Набере пізніше, коли вивезе нарешті Лариску. Що ж, так сталося, таке щодня буває: люди знайомляться, сходяться, з’їжджаються, живуть, а потім розходяться, роз’їжджаються, розмінюються. Кому ж, як не їй, досвідченій, знати про це? Вона вже це проходила не раз, переживе і цей епізод.

Мабуть, від самого початку знав, що з Ларою – тільки так, несерйозно. І чого вона вчепилася в нього мертвою хваткою? Вони ж геть-таки різні! Що їх може поєднувати, крім сексу? Вчора він відчув це особливо виразно, ніби на Ларисчиному чолі з’явився напис «я тобі не пара, я завжди буду чужою!». Її синуля, що вкотре прийшов перевідати матусю (на всі натяки, що нащадок їм не заважатиме, якщо теж тут житиме, він відповідав твердим категоричним «ні» – його ще тут бракувало), поліз шукати якісь диски й цілком випадково ввімкнув запис часів його щасливого, безповоротно колишнього, втраченого сімейного життя.