Читать книгу Київ.ua - Тетяна Белімова - Страница 6

Розділ третій

Оглавление

Love, love, love…

All you need is love.

All you need is love.

All you need is love, love.

Love is all you need…

She loves you, yeah yeah yeah…

The Beatles. All you need is love

Безпритульний зимовий вечір. Нишкне під нічними ліхтарями, завиває звіром диким, голодним між багатоповерхівками, кидає снігом на перехожих. Злий вечір, незатишний, як нелюбий, покинутий усіма чоловік.

Подивився: на підсвіченому табло в салоні – за бортом – 10 °C. Льона не випустила б його в цій осінній курточці, вмовляла, сварилася б, до ліфта бігла з дублянкою. Але тепер він сам собі пан, і ніяка квочка більше не вказуватиме йому, що і як робити!

Розігнався на незвично порожній вулиці, але воно й не дивно, як на пізній вечір. Червоне світло перехрестя проскочив хвацько, із солодким завмиранням десь там, усередині, з приємним адреналіновим лоскотом. Бічним зором помітив дівчину за кермом чогось такого дамського – на швидкості не розібрав, чого саме, – яка зупинилася на своє зелене і мало не з відвислою щелепою дивилася на нього в усі свої два (два – як смішно!) ока… Давай! Ще ти мене осуди, обізви, плюнь! Давайте всі! Плюйте на мене! Нехай уже…

Потягло на набережну. Став під знаком «Зупинку заборонено», просто під оцим синім, навхрест червоними смугами перекресленим колом, що немов знак його долі, – якби цього не було в правилах дорожнього руху, це варто було б вигадати для всіх, хто, як і він, наївно вірив у жіноче кохання. Став і сам собі здивувався. Справді, що це з ним? Ні, це не депресія, не душевна апатія і заціпеніння. З чого б це? Але хочеться чогось на кшталт лобової атаки… Щоб менти з евакуатором, із захмарним штрафом, щоб кинутися на них, битися за своє, кровне. А тоді – хай у міліцію, на «п’ятнашку» за хуліганку, мордобій (тільки б не перестаратися, бо ще надовше загребуть)! Та хай уже що-небудь, аби лише не ця самотня туга, не ця порожня квартира…

Пішов би кудись із приятелями, так вони ж на правах знайомих одразу почнуть у душу лізти, про Льону питати… Зустрівся б із малознайомими, так от Ліка-психологиня не погодилася. Чому не попередив? Заздалегідь не запросив? Тільки завтра, сьогодні ніяк не вийде. Аж уявив, як вона дивиться своїми сірими розумними очима з-під бутафорських (для солідності) окулярів і – чи з докором, чи наперед вибачаючи – промовляє, красиво округлюючи рот…

Чого не попередив? Бо не знав, що Льона піде, хоча вона й попереджала, але весь час думав, що це більше для пози, для такої собі жіночої показухи… От вона, до речі, ніколи йому не відмовляла, швидко збиралась і йшла, куди треба. А тут, бачте, заздалегідь не попередив!

Справді, чого в Льони не забереш, то це життєрадісної готовності до пригод, якоїсь дитячої відкритості чи цікавості, а чи, може, постійного інтересу до нового, невідомого? Це всіх приваблювало до неї. І його привабили: щира усмішка, якась наївна безпосередність, цей її безтурботний сміх…

Але потім, потім він зрозумів, що це – не ексклюзив, що це не лише для нього, не винятково для нього і виникло не внаслідок закоханості, очманіння від його очей, його постаті (хоч, може, він і підсилив це в мільйони разів). Зрозумів, що просто вона така є. Усвідомив, що вона сміятиметься і сяятиме в будь-якому товаристві, із будь-ким більш-менш цікавим і дотепним, спілкуватиметься (як це вона називала? «на мистецькі теми»), дослухатиметься й вбиратиме в себе.

Тоді, так, саме після таких його невтішних висновків, і виникло вперше це бажання – зробити їй боляче, щоби перестала всміхатися, щоб не лунав оцей її запальний позитивний сміх! Щоб сиділа вдома і плакала! Щоб ні до кого (саме так), ні до кого не наважувалася всміхатися цією своєю голлівудською усмішкою!

Але в неї був ресурс… Невичерпний ресурс оптимізму. Переплакавши, помирившись і перекрутившись декілька днів, вона знову заводила платівку своєї життєствердності, і знову вже всі дзвонили, писали, заходили, запрошували на хрестини й весілля, на дні народження й обмивання премій, на відзначення здобуття наукових звань і захист дисертацій, на прем’єрні вистави й персональні виставки, на дитячі свята й поминки. Цьому переліку кінця-краю не було. А він? Яке в цьому було його місце? І чи мало це взагалі визначатися якимось місцем, обраховуватись у сантиметрах її душі, якщо він, саме він відтоді, як вона погодилася стати його дружиною, мусив стати всім її світом? Для чого їй був потрібен іще хтось, якщо існував він, її чоловік, її діти, її родина? Оця проста й зрозуміла для нього істина життя (так, зрештою, жили його мати й баба по матері, і баба по батькові, і старша сестра) була недоступна для неї, наче вища математика! І що йому було робити? Дозволяти їй ходити туди, куди йому самому ходити геть не хотілося?…

Довелось ампутувати це її оточення… Чого варта хоча б кинута батьком майже в очі фраза («не знаю, що ти знайшла у ній/ньому? олігофрени з філологічною освітою…»), завдяки якій вдалося розігнати більшу частину цього наброду… Хто не зрозумів натяків, тих ліквідували ігноруванням дзвінків – запрошень – побачень – днів народжень – повідомлень – привітань. І нарешті з цієї каламуті, ім’я якій легіон, залишилася тільки Лада і ще декілька кумась, подружок його друзів. Дивно, але щодо Лади їхні смаки й погляди збіглися. Вона була на перший погляд така сама, як і Льона, щось було ніби знайоме в її щирості, і водночас щось інакше. А може, просто йому не стало снаги по-хамському відповісти на її доброзичливий усміх?…

Дорога ніби сама стелиться під колеса… Місто спить. Місто спить? Місто живе своїм нічним життям! Перша ночі. «Вавилон» на Лятошинського. Безтурботні пташки з фасаду співають про райську насолоду, а безсонні круп’є за столиками знай припрошують робити ставки. Поринути в цей ефемерний вигаданий світ, у це задзеркалля, де весь свій набутий досвід треба вивернути навспак, бо лише за цієї умови й можна досягти тут успіху, поринути в забуття, в шалене калатання серця, в цілковите спустошення мозку, хай навіть і ціною гаманця? Ні. Не сьогодні. Відмовити. Натиснути на газ. Прощавай, Вавилоне, безжурно грай собі далі, втопай у зелених вогнях цього гріховного міні-міста. Сьогодні нам із тобою не по дорозі, бо сьогодні – мінор, соло саксофона, пляшка горілки, порожні вулиці, холод, підсвічений химерним нічним світлом сніг, швидкість…

Жовті шахівниці таксі туляться до узбіч у пошуках поодиноких нічних клієнтів. Скільки народу не спить, дрейфує нічним життям… Нам не до сну. Чи, може, навпаки? Снові, цій величезній примарі Морфея, ми геть байдужі? Ми нічні сови, не потрібні сну, не потрібні мешканцям цього міста, які прокинуться зранку, підуть тими ж вулицями, якими оце гуляємо ми, ступатимуть по цій же бруківці, вже зачовганій нашим нічним танцем, вдихатимуть це повітря, вже зужите нами вночі…

Друга ночі. О, «Басейн» на Аренній… Нова програма… Зануритися в цей вир космічного хаосу? Прийняти невагомість тіла як стан, як відчуття свідомості? Налитися цим урбаністично-технічним кошмаром по вінця, по саме «нікуди»? Здригатися в нестямі від цих електричних звуків? Ні! Відмовити й ще раз відмовити. Їхати все далі й далі… Їхати…

Їхати, поки колеса самі не принесуть у знайомий із дитинства дворик на Кіквідзе, де колись у золотому безхмарному дитинстві мешкали його дід із бабою, де мешкав колись він, де відбувся перший політ… із гірки в неозорий космос пісочниці, що певним чином його й урятувало. Два котиська кинулися врозтіч із тепленького каналізаційного люку, коли він хотів заїхати в двір, і він сприйняв це як знак, що таки не варто заїжджати.

Поїхав далі, але подумки ще був у цьому місці свого дитинства. Яким усе здавалося тепер мізерним, особливо проти двадцяти чотирьох поверхів його теперішнього будинку! Скільки ж він тут не був? Сім, вісім? Атож, від бабиної смерті минуло вісім років, бо дід помер набагато раніше, отже, вісім років він не був тут, і – дивно, але його сюди й не тягло, як оце потягло сьогодні. Все ніколи було. Не до цього, не до спогадів.

Приходив до них, до баби з дідом, десь раз на рік, у поминальні дні. З обов’язку, про який заздалегідь нагадувала мама, який подобався Льоні, тож вона виконувала його і сама, якщо в нього вже геть не складалося. Так, щось було справді зворушливе в цьому життєвому оксюмороні… Збирається вся рідня, і ти радієш, бо деяких із них не бачив цілий рік. Але збираєтеся ви біля рідних могил, і ти сумуєш, хоча довкруги розливається-вихлюпується через вінця весна і повітря до краю наповнене дивовижною сумішшю квітучого бузку, ладану, що його щедрою рукою підкладає панотець, обходячи могили, розтопленого воску свічок, розтиканих разом із пластиковими квітами на могилах, якихось наїдків, розкладених родичами на столиках… На душі й легко, й важко водночас, і сумно й радісно, і щось солоне підступає до очей і лоскоче в носі…

Знову виїхав до Дніпра. Пора вже й додому, на рідний Лівий берег. Коли заїхав на міст, виникло непоборне бажання зупинитися. Ріка під мостом лише вгадувалася, крига ледь світилася, зовсім не відбиваючи ліхтарного світла і вогнів нічного міста, геть не так, як темна вода незимової пори. Десь там, на Сході, куди йому і треба було їхати, вже незабаром мало з’явитися світло нового дня. Звідси, з підвищення мосту, це мало бути добре видно. Ніколи досі, жодного разу не зустрічав світанку тут, на Дніпрі. Взагалі не зустрічав світанку, хоча й частенько засиджувався до сходу сонця. В місті, де шлях до неба загороджують мільйони дахів, це майже нездійсненне завдання. Але ось тепер тут, посеред Дніпра, це здавалося цілком можливим. І він почав удивлятися в далекий темний обрій.

Повільно з чорної, ще по-нічному непрозорої безодні неба пішов сніг, щоб за декілька хвилин уже набрати обертів, перетворившись на справжню хурделицю. І вже снігові стовпи закружляли попереду, щедро засіваючи дорогу білим небесним зерном – і на щастя, і на здоров’я, і на весь Новий рік, тільки не на погідний ясний світанок. Ні. Видно, не з його сімейним щастям зустрічати сонце. Спати. Рушив, залишаючи перший подвійний слід на цьому жовтувато-сріблястому, підсвіченому електричним сяйвом мостових ліхтарів снігові.

Київ.ua

Подняться наверх