Читать книгу Київ.ua - Тетяна Белімова - Страница 4

Вона пішла, але багато з її речей, на які він весь час натикався, ніби симулювали її присутність. Вона пішла…Чи не цього він хотів? Не цього прагнув, коли викидав її до ліфта в самій сорочці, п’яний як ніч, і то не від горілки, – ні-ні, він якщо й пив, то ніколи не впивався, – п’яний від своєї злоби на неї, налитий по вінця люттю і гнівом?

Так! Останнім часом усі його думки були саме про це. Невидимий хробачок точив його безперервно, навіть уві сні, вимагав дії, ривка, атаки, будь-якого вчинку, щоб звільнити простір від неї, такої… навіть слова цензурного не добереш. І ось нарешті вранці, після незвичного останнім часом тривалого сну, встав і не побачив її. Вона не залишила записки; на автовідповідачі чи телефоні теж не було жодного повідомлення, але він чомусь одразу спинним мозком відчув: її немає, немає тут, у його житті. Її не буде. Її – більше – не – буде – тут – із – ним. Вона ніколи вже не повернеться, не забуде, не пробачить, бо немає такої сили, яка б воскрешала кохання. Був один такий чоловік колись, але давно вже не з’являвся на цій грішній землі.

Льона. Це він її створив, бо її «батьки-колгоспники» навіть імені їй порядного не дали.

– Альонушка! Моя Альонушка, як дівчинка з шоколадної обгортки! – любив повторювати тесть.

Альонушка-бурьонушка… Альонушка з Іванушкою (і таки назвали її меншого брата-дегенерата Іваном!) – читай російські народні казки і милуйся краєвидами сільського життя! Що за провінційність?! Переїхати в місто переїхали, а смаків своїх селюцьких не облишили, прихопили з собою, не забули…

Довелося ампутувати «А», і вийшло нічого, навіть стильно вийшло: Льона.

Вимкнув телефон. Секретарка… Сказав, що не прийде сьогодні в офіс. Не маленькі: впораються. Сьогодні – вихідний, жодних зв’язків із громадськістю…

Ким була Льона до зустрічі з ним? Забитою випускницею філфаку? Ні. Навіть не так. Ким би була Льона, якби не він? Оце все, що вона потягла за собою у незнану путь, і те, що залишила тут, у квартирі, та й, зрештою, сама ця квартира, земельна ділянка, машини, які мінялися щороку, відпочинок за кордоном – завдяки кому це все? Завдяки кому? Може, завдяки її татові, інженеру-конструктору, чи її мамі, вчительці молодших класів? А діти? Хто б іще за нинішнього життя дав їй народити двох дітей?

Метався по квартирі, перебігав із кімнати в кімнату, никався з кутка в куток – і так увесь день, без цілі, без думок, аби не сидіти на місці. Засмоктало всередині, аж дух перехопило. Може, просто голодний чи голова запаморочилася? Коли побачив дбайливо розставлені в холодильнику каструлі й каструльки (встигла, вчора наготувала!), його аж знудило. Знайшов заморожені пельмені, а порожньої каструлі не знайшов…

Увімкнув телефон. Ростик, бізнесовий партнер, надіслав повідомлення. Запустив ноутбук, утупився в калькулятор. Треба зараз спокійно все порахувати… Треба самому запуститися, ввімкнутись, розморозитися… Впіймав себе на тому, що замість монітора весь час глипає на вікно, сів на підвіконня. Бажань – нуль, емоцій – нуль, думок – нуль. Швидкий зимовий вечір примружився, розляпавши по будинках рожеві відблиски…

Не заснути. Сьогодні не буде ні спокою, ні сну. Сидіти тут далі – це приректи себе на муку самозанурення, аналізу, копирсання в собі, в ній, в обставинах їхнього спільного життя (чи проживання?), на вічне і безсенсове: а – що – було – б – якби – не – це – тоді – можливо – усе – б – склалось – інакше.

Іти у цей вечір, у цю ніч, нехай затягне його чорна безодня невідомості, аби не тут, не в оточенні цих її/його речей, що повсякчас нагадують про обставини їхнього життя.

«Я – кристал. Я завжди знав: я – кристал довершеної форми, такий, що його марно шукав Кай у покоях Снігової королеви, якого йому бракувало, щоб скласти слово «досконалість». Усі мої грані математично обраховані, бездоганно спроектовані невідомим будівничим. Я втілюю божественний задум. Чіпляйтеся за мої ланцюгові крила, і я надам вашому існуванню логічної довершеності! (Якщо навіть таке недосконале створіння, як Льона, наблизилося до досконалості, то для вас, довершеніших, я зроблю значно більше – це поза контекстом, поза курсором набору тексту, це так: думка, що промайнула мимохідь…). Єдина проблема – я дуже важко сходжуся з людьми: геніальність не дозволяє. Я геть ні з ким не сходжуся. Мене можна або прийняти таким, який я є, або не прийняти взагалі…».

Ну, щось таке… Отакий вийшов запис на сторінці у соцмережі… в рубриці «про що ви думаєте?»… і головне, все-все правда – від першого до останнього слова… Маячня… Маячня? Маячня!

Сніг. Чи не вперше за цю зиму затанцював у світлі видовжених ліхтарних голів (справжнісінькі кобри, тільки без роздутих капюшонів). Завтра зранку земля буде вкрита білим, нещільним, із численними чорними залисинами люків, зі смугами автострад, покривалом чи, може, саваном. Чом би й не саваном? Воно якось логічніше: саваном. У моргу – то покривало, а коли вже в останню путь, то – саван… Та це все завтра, а сьогодні – вечір, ніч, свобода, втеча від реальності. Свобода вибору.

Перебирати у телефоні контакти на літеру «Л» (хай там що, ця «Л» стала рідною за стільки років):

Лада – 045 2469349

Лара – 081 4468912

Леся – 072 9783351

Лєна – 031 1156702

Ліза – 045 8801928

Ліка – 064 0370105

Ліля – 081 7792408

Ліна – 073 4402309

Люся – 022 2754805

Ляля – 031 4305815

Так, і що там у кінці списку? Льона? Ні! Льону – видалити! Льона – error – збій програми – помилковий збіг обставин – випадкове влучення – страшний сон – плід хворої уяви – нічний кошмар – утрачена молодість – помилка природи – тупиковий хід історії (чи еволюції?).

Відчинив шафу. Що тут у нього? Випрасувані й розвішані її (дбайливими!) руками сорочки мовчки зирили, пропонуючи себе, мов дівчачі номери телефонів… Чому ж так тяжко? Знав, що це буде, але не думав, що так відразу.

Що? Психологи? Вони майже як філологи. Тоді однозначно Ліка-Анжеліка (оце «Анже…» треба відразу відкинути: тільки вимову ускладнює!). Що ще? Із собою подумки не розмовляти, на самоті не залишатися, змінити умови, погодувати риб (ох, лише вони мене розуміють!), увімкнути сигналізацію…

Так, а де нові черевики? От Льона! Завжди все кудись позапихає!

Захряснуті двері, кілька обертів ключів у нижньому й верхньому замку. Тиша. Тільки на кухні утробне вуркотіння величезного двометрового холодильника та ще лампи денного світла і монотонне дзижчання повітряної помпи в акваріумі…