Читать книгу Іван Мазепа - Тетяна Таїрова-Яковлєва - Страница 4

Уся біографія Івана Мазепи пронизана безліччю легенд і фактичних помилок. Навіть своїй світовій популярності, що зберігається до цього дня, Мазепа зобов’язаний не стільки своїм подвигам, заслугам і досягненням, скільки двом любовним романам, один з яких узагалі плід літературної фантазії, а другий насправді був дуже далекий від знаменитої інтерпретації Пушкіна. Багато в чому Мазепу спіткала доля д’Артаньяна, яскравого і цікавого історичного діяча, що залишився в тіні літературної вигадки А. Дюма. Тому перед нами стоїть дуже складне завдання крок за кроком відокремити зерна від плевел, зберігаючи безсторонність і суворо дотримуючись фактів.

Портрет графа д’Артаньяна з фронтиспису «Мемуарів» Г. де Куртиля. 1700 р.

Білоцерківський полк, де жила сім’я Мазепи і в якому, як ми бачили, далеко не останню роль грав його батько, був одним з центрів правобережного козацтва.

Навіть із датою народження Мазепи, як і раніше, є різночитання. Здавалося б, цілком безперечно можна вважати, що народився він 20 березня 1639 року за новим стилем у родовому селі Мазепинці на Правобережній Україні25. Проте, в більшості російських довідників (і навіть у лібрето опери «Мазепа») як і раніше, фігурує помилкова дата – 1644 рік (услід за Костомаровим), що робить нашого героя на 5 років молодшим. Дитинство Мазепи випало на бурхливі роки повстання Хмельницького.

Герб села Мазепинці

Достеменно відомо зі спогадів довіреного секретаря і одного з небагатьох близьких гетьманові людей – Пилипа Орлика (ми ще говоритимемо про те, що історичний Орлик не мав нічого спільного з пушкінським катом Кочубея), що Мазепа навчався в знаменитому Києво-Могилянському колегіумі, що отримав від польського короля в 1659 р. статус академії. Учився він там, мабуть, у кінці 40-х – на початку 50-х років XVII століття, можливо, поступивши туди відразу після отримання його батьком охоронного листа в 1645 р. (у колегіум зазвичай поступали в 7—12 років). За даними козацького Літопису Самійла Величка (сучасника Мазепи і випускника того ж навчального закладу), той закінчив навчання в Академії класом риторики26. Звідси – прекрасне знання мов, що вражало сучасників. Мазепа окрім української, польської і, швидше за все, російської, вільно володів латиною (за спогадами французького дипломата Жана Балюза, «блискучим і глибоким знанням цієї мови міг змагатися з кращими нашими батьками-єзуїтами»), говорив по-італійськи і по-німецьки. Орлик свідчить, що дуже добре Мазепа знав і татарську, якою в ті часи володіли багато хто з козацької старшини.

Пилип Орлик. Портрет гетьмана. XIX cт.

«Літопис Самійла Величка». Заголовна сторінка рукопису.

Перша третина XVIII cт.

Самійло Величко

Києво-Могилянка давала й непогані знання древніх авторів – Платона, Аристотеля. У різні хвилини свого життя Мазепа цитував по пам’яті Горація й Овідія. Улюбленим його твором був «Державець» Мак’явеллі. Не зовсім звичайний образ для козацького лідера: він самотньо проводить вечір у своєму наметі серед військового стану за томом латинських віршів. Однак саме в «могилянці» Мазепі, мабуть, прищепили любов до поезії – там студенти вивчали літературу від грецької класики до Ренесансу, а також класи піїтики – віршування. Надалі майбутній гетьман сам писатиме вірші, які й нині вражають глибоким філософським змістом, трагічністю і точністю форми27. А також грати на торбані («шляхетський» тип бандури).

Ректором академії в роки, коли там учився Мазепа, був відомий православний діяч Лазар Баранович. Активний прибічник Хмельницького, він мав прищеплювати своїм студентам ідеали козацької вольності. Згодом учень Барановича гетьман Мазепа жертвуватиме величезні гроші на будівництва храмів у його єпархії, всіляко сприятиме зусиллям учителя із поширення ідей просвіти в Україні.

Н. Мак’явеллі. «Державець».Улюблена книга Мазепи

Торбан. Улюблений музичний інструмент майбутнього гетьмана

Головний корпус Києво-Могилянського колегіуму в XVII cт.

Курс риторики зазвичай завершували в 16—18 років. Приблизно у 1655—1657 р. молодого Мазепу посилають учитися на захід28. І. Бутич (на жаль, без посилання на джерело) пише, що Мазепа вивчав артилерію в Голландії, в місті Девентері29. Крім того, він був в Італії, Німеччині30 й Парижі, на півдні Франції й навіть на прийомі в Луврі на святкуванні Піринейского миру (1659 р.)31. Величко говорить, що в цей період Мазепа закінчив курс філософії – вищий етап у системі освіти того часу32.

Поворотним моментом у житті Івана став вибір його батька – прибічника гетьмана І. Виговського й Гадяцького договору. В умовах загострення відносин із Москвою до ідеї Князівства Руського були прихильні багато видатних діячів України – І. Богун, О. Гоголь. Отримавши разом з гетьманом нагороди від польського сейму, Степан Мазепа потім у 1659 році розділив і його долю. Це був складний час. Прибічників Виговського переслідували, Юрій Немирич був розтерзаний черню, як і посланець гетьмана, що зачитав на раді статті Гадяцького договору. Виговський вимушений був відійти від справ і задовольнитися формальним титулом воєводи київського. Так само почесно, під ім’ям подчашого чернігівського (1662 р.33), відсторонився від політики й Степан Мазепа. Бажаючи вберегти сина, він у 1659 р., мабуть, відразу після повернення Івана з Європи, відправляє його до польського короля з листами від Виговського. Поляки в цей період заграють із старшиною, прагнучи утримати хоч невелику їх частину на своєму боці, і Іван отримує посаду королівського покоєвого – почесний придворний сан, що надає право знаходитися при особі короля34. Факт далеко не винятковий – на польській території вчилися діти багатьох козацьких старшин, наприклад, знаменитого полковника О. Гоголя.

Портрет Лазаря Барановича.

Невідомий художник. Перша половина XIX ст.

Іван Богун.

Портрет роботи невідомого автора, XVII cт.

Є відомості, що при польському королеві знаходився і син легендарного запорозького отамана Івана Сірка. Сам майбутній гетьман пояснював, що батько хотів дати можливість синові «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах». Однак у літературі часто слідом за французом де ла Невілем помилково пишуть, що Мазепа був «пажем». Тоді як «покоєвий» – це одна з офіційних почесних придворних посад Речі Посполитої, як і «конюший», «кравчий» та інші.

Іван Сірко.

Фрагмент картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

Мазепі було всього двадцять років, але він був добре освічний, мав широкий кругозір і величезні амбіції. До нас дійшли спогади людини, що зустрічала його в цей період життя. Француз Жан Балюз писав, що «в молодості бачив пана Мазепу, красивого і стрункого, при дворі»35.

Молодий красень-козак, що володів європейськими мовами, не міг не виділятися в оточенні Яна Казимира. Навряд чи сам король – колишній кардинал і фанатичний католик, відомий своєю грубуватістю й непримиренністю до козаків, міг мати до нього теплі почуття. Проте є непевні дані, що королева, француженка Марія Людовіка, протегувала юному Івану. Побічно про це говорить і той факт, що Мазепу «добре знав» французький посол при варшавському дворі – батько згадуваного Жана Балюза. Саме по собі близьке знайомство дрібного придворного (до того ж – козака) з іноземним послом викликає багато цікавих міркувань. Інший французький посол де Бонак пізніше писав: «Як я чув від пані воєводини більської, гетьман Мазепа, окрім інших своїх здібностей, легко приваблює до себе своїми чарами жінок, якщо тільки хоче цього». Здатність цю свою Мазепа не втратив аж до самої старості.

Марія Луїза Ґонзаґа (вона ж – Марія Людовіка).

Ю. ван Егмонт. 1650 р.

Жан Луї д’Юссон, маркіз де Бонак

Про «придворний» період життя Мазепи ми знаємо достовірно тільки два епізоди, але дуже показових. Перший відноситься до його взаємин із Яном Пасеком, автором знаменитих «Спогадів», що приніс європейську популярність імені Мазепи, хоча і в далеко не найвигіднішому світлі. Саме Пасек приписав Івану епізод, який надалі використали Байрон і Пушкін, – що нібито за любовну інтригу з якоюсь заміжньою шляхтянкою ображений чоловік пустив його скакати зв’язаного й голого на дикому коні. Відомо, що Пасек наводить у своєму творі багато фантазій і літературних вигадок, отже, спробуємо розібратися, що ж було насправді.

Титульна сторінка «Спогадів» Я. Пасека видання 1929 року

«Ян Хризостом Пасек у битві під Ляховичами 1660 р.» Ю. Коссак. XIX cт.

У 1661 році Пасек випадково зустрівся з Мазепою, що їхав з Варшави до короля в Гродно. Іван відразу ж здогадався, що Пасек прямує до литовських конфедератів в якості посланця свого командира, воєводи руського, і поспішив повідомити про це королю. Пасек був заарештований, але зумів виправдатися перед сенаторами36. Проте, безумовно, затаїв злість на «нобілітованого козака», як він сам іменував Мазепу. У своєму «Пам’ятнику» Пасек наводить дуже цікавий і показовий випадок їх чергового зіткнення. Сталося це в «останньому покої, перед тим, де був король», тобто в приймальні. Пасек, прийшовши до Яна Казимира, побачив там Мазепу (адже той був «покоєвим»). Поляк, за власним висловом, був «добре напідпитку» й відразу обмінявся з Мазепою декількома гострими фразами, а потім ударив його по обличчю. Іван схопився за шаблю, Пасек теж. Придворні кинулися до них, кричачи «Стій, стій! Король тут за дверима». При цьому, як відзначає Пасек, ніхто не став на сторону Мазепи. Ситуація дуже показова. Мазепа, проявив кмітливість і, дотримуючись інтересів короля, заарештував бунтаря-конфедерата. Тепер його публічно образив опонент, і все одно симпатії його польських колег були на стороні п’яного забіяки-конфедерата. Найприкметніше, як це пояснював Пасек: «той був трохи шахрай і до того ж козак, нещодавно нобілітований»37. Цей опис він завершував наступним пасажем: Мазепа «пішов із покою трохи не плачучи; не так йому було боляче від удару, як від того, що придворні не визнавали його за колегу». Епізод цей чудово характеризує ставлення середнього польського шляхтича до українських козаків, навіть до шляхетної старшини. Тут можна згадати, як інший поляк-шляхтич Миколай Ємйоловський писав у 1659 році у своєму особистому щоденнику з обуренням, оцінюючи умови Гадяцького договору: «козаків, простих селян 2000 чоловік званням шляхетства польського нагороджено»38. Тобто різниці між «хлопом», «селянином» і «козаком» польський шляхтич не бачив.

Ян II Казимир.

Р. Шульц. Близько 1658 р.

Король формально примирив Мазепу з Пасеком, змусивши їх публічно обнятися, але останній, як вважають сучасні історики, вирішив по-своємупомститися «козакові» і приписав йому в своєму «Пам’ятнику» адюльтерну історію з пані Фальбовською. Можливо, схожий епізод і мав місце десь у Речі Посполитій, але явно не з Мазепою (хоча не виключено, що той і справді користувався прихильністю польських шляхтянок). Пасек у своєму творі заявляє, що Мазепа «від сорому» поїхав геть з Польщі і що нібито не знає, що з ним далі стало. Це явна брехня, оскільки в 90-ті роки XVII століття, коли Пасек писав свій «Пам’ятник», про Мазепу, тоді вже гетьмана України, знали в Речі Посполитій всі. Пише Пасек, що Мазепу «віддали на навчання до французів»39, але, як ми говорили вище, цей епізод його біографії, мабуть, мав місце ще до служби при польському дворі.

Сам по собі любовний роман із заміжньою жінкою не був явищем рідкісним для тієї епохи: Богдан Хмельницький сам одружився на вінчаній за католицьким обрядом Олені Чаплинській. Але навіть якщо роман Мазепи з Фальбовською мав місце, то скачки на коні – виключно вигадка Пасека. «Брехун», як про нього висловлювалися сучасники, і жвавий модний письменник, він явно запозичував сюжет з античної трагедії Сенеки «Іполит», аналогічної за змістом. Сенеку Пасек мав прочитати, навчаючись в єзуїтському колегіумі в Раві, і згодом визнав яскравий «сюжет з конем» чудовою помстою Мазепі.

Епізод «з конем» – вигадка Пасека і з хронологічної точки зору. Його зіткнення з Мазепою в придворному покої сталося в 1662 році (приблизно на початку літа), і відповідно кара Фальбовського повинна була мати місце після цього. Але «поїхати з Польщі» Іван у кінці 1662 року ніяк не міг, оскільки в кінці січня 1663 року король послав його (як свого «покоєвого») до гетьмана Правобережної України Павла Тетері40. Зі своїм завданням Мазепа впорався успішно, і в кінці березня Ян Казимир доручає йому незвичайно урочисту й почесну місію – відвезти Тетері «клейноди», тобто символи гетьманської влади. При цьому багато питань для обговорення з гетьманом доручалися Мазепі «на словах». Король настільки високо цінував молодого козака, що вважав за можливе на наступному етапі його поїздку до гетьмана Лівобережної України Якима Сомка, з яким у поляків були вкрай напружені стосунки41. Усе це, безумовно, доводить, що вигадка Пасека про «ганебну втечу» Мазепи з Польщі не має під собою ніякої основи. Якби над ним дійсно висіло «ганебне тавро», він не міг би отримати такого почесного завдання від короля.

Павло Тетеря

Місія «з клейнодами» до правобережного гетьмана – це другий відомий епізод «придворного життя» Мазепи. Зустріли його у Тетері вкрай недоброзичливо. Гетьман був ображений, що клейноди були привезені йому від короля «персоною такою маловажною» і нагадував, що його попередникам вони вручалися польськими сенаторами. Королеві було написано гнівне послання, що досить ясно ілюструє, що відбувалося у Тетері. Від імені Війська Запорозького заявлялося, що гетьманові заборонено приймати регалії з рук Мазепи, «як особи зовсім незначної, свого брата-козака, невідомого ні там, ні тут ніякою заслугою: він бо не доріс ще до такої честі, і міцно журило його за те, що він, не давши собі звіту в тому, хто він такий і яке його звання, зважився покласти на себе той обов’язок»42.

Клейнод гетьмана Івана Мазепи – мощехранительниця

У якусь мить світ Мазепи завалився, виявившись повітряним замком, збудованим на піску. Надалі йому ще кілька разів належало починати все наново, опинившись на межі загибелі. Кожного разу він мужньо тримав удар долі й знаходив у собі сили, щоб розпочати спочатку. Але, напевно, тоді вперше, в двадцять чотири роки, було особливо важко. Несподівано відверто і жорстко, йому дали зрозуміти, що в Польщі він завжди буде тільки «козаком-схизматиком», людиною другого сорту, без права претендувати на багато що. А для козаків – він був «ляхом», нікому не відомим і нікому не потрібним. Усі його знання мов, європейська освіта і неабиякий розум – нічого не означали. І тепер, у двадцять чотири роки, після довгих років наполегливого навчання і праці, потрібно було розпочинати все спочатку, якщо його не влаштовувала роль середняка, що покірно зносить усі удари оточення.

Мазепа робить непростий, але вірний вибір – він залишається в Україні. Він зрозумів, що тут він свій, «козак», хоч і невідомий. А в Польщі – він теж «козак», і означає – чужий. На все своє довге життя він збереже свою неприязнь до «шляхетської республіки», що не зуміла оцінити його належним чином, і з таємним задоволенням спостерігатиме початок падіння Речі Посполитої.

Після невдалого перебування у Тетері, під час походу поляків на Лівобережжі (тобто в кінці 1663 р.), як пише «Літопис» С. Величка, Мазепа ухилився від королівської служби і залишився при своєму батьку43. Тут не можна забувати про зв’язки Степана Мазепи з Іваном Виговським, який виходить у 1663 році з тіні небуття й очолює старшинську змову на Правобережній Україні, спрямовану проти Польщі. У цій змові брали участь такі видатні діячі України, як Іван Богун (він очолював змову серед козаків, що були при королеві), Петро Дорошенко, Остафій Гоголь, Михайло Ханенко, митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський і багато інших. Цілком імовірно, що С. Мазепа теж не залишився в стороні від цих подій, тим більше, що їхній епіцентр був у районі Білої Церкви – недалеко від родового гнізда Мазеп44. Змова зазнала невдачі, Виговський і Богун були розстріляні, багато хто заарештований. У цій ситуації, ще й в умовах того, що почалося повстання на Правобережжі, Мазепа і залишається в Україні. До того ж у 1665 році помирає його батько, у 1666 році Дорошенко укладає союз із Туреччиною, спрямований проти поляків, у 1667 році помирає королева Марія Людовіка, а в 1668 році зрікається престолу Ян Казимир. Україна вже ніколи добровільно не буде з Польщею, і тільки на білому коні переможця вступить Мазепа в польські землі.

Йосип Нелюбович-Тукальський, митрополит Київський, Галицький та всієї Русі.

Гравюра 1843 року

Петро Дорошенко.

Невідомий автор. XIX ст.

Михайло Ханенко.

Невідомий автор. XVII ст.

Слід зазначити, поширений міф, що Мазепа спочатку «зрадив російського царя», а потім «зрадив польського короля». Присягати в Переяславі в чотирнадцять років він не міг, до того ж у цей час учився в київському колегіумі. Ніяких відомостей, що він присягав королю в 1659 р., також немає. До того ж, якщо присяга королеві й мала місце – то він «зрадив» його так само, як Б. Хмельницкий, П. Дорошенко і тисячі інших старшин і козаків, йдучи за геополітичним вибором Гетьманщини.

У будь-якому разі, роблячи в кінці 60-х рр. XVII ст. свій вибір на користь козаків (що взагалі-то було природним наслідуванням сімейних традицій), Мазепа ставив себе в непросту ситуацію. У нього були молодість, сили й військові навички – непоганий багаж, щоб починати кар’єру у Війську Запорозькому. Жан Балюз відзначав його «велику військову відвагу». Документи донесли до нас чудовий епізод, як Мазепа під час поїздки до Москви піддався нападу розбійників, але вправно зумів вискочити в них з-під носа45. Здатність не втрачати голову в критичній ситуації – вона або є, або її немає зовсім. Холоднокровність і особиста мужність були властиві Мазепі, зокрема й у політиці. Але сили і спритності було явно нежлстатньо, щоб добитися життєвого успіху. З його честолюбством і амбіціями такий шлях був занадто довгим і уразливим. І Мазепа прийняв рішення, що відразу міняло його статус: приблизно в 1668 році він одружився з удовою Ганною Фридрикевич, старшою його за віком і з двома дітьми. Значною перевагою Ганни були її родинні зв’язки. Батько – Семен Половець – знаменитий козацький старшина, полковник білоцерківський ще при Богдані Хмельницькому. У кінці 60-х років XVII століття він мав звання генерального осавула, а потім і судді в Петра Дорошенка. Перший чоловік Ганни (він загинув десь у 1665 році46) – Самуїл Фридрикевич – був білоцерківським полковником у Тетері, а потім у гетьмана С. Опари. Рідна сестра Ганни була дружиною Дорошенка47. Таким чином, завдяки своєму одруженню Мазепа відразу ставав близькою і довіреною людиною в оточенні гетьмана Дорошенка. Це зайвий раз доводить, що над Мазепою не панувала ніяка «пляма ганьби» в стилі небилиць Пасека – можна не сумніватися, що інакше йому б не дозволили поріднитися з вищою козацькою елітою Правобережжя.

Шлюб Мазепи доводить, що всупереч шаблону, що використовується в певного роду літературі, він абсолютно свідомо зробив свій «козацький» вибір, розірвавши усі нитки, що зв’язували його з Варшавою.

Звичайно, ні про який «бурхливий роман» з Фридрикевич принаймні з боку Мазепи, мови не йшло. Без сумніву – шлюб за розрахунком. Вчинок, що безумовно, свідчить про честолюбство нашого героя і про його пристрасне бажання зробити кар’єру. Втім, навряд чи в історії були політичні або військові діячі, позбавлені честолюбства. Але, з іншого боку, як ми побачимо нижче, Мазепа дотримуватиметься вірності дружині аж до її смерті, а також піклуватися про її дітей. У самого гетьмана дітей не було, дочка, що народилася, незабаром померла.

Слід зазначити ще один момент: саме впродовж цих декількох непростих років Мазепа перетворився із запального й зарозумілого молодика, який хапався за шаблю в приймальні короля й наважувався відправитися до гетьмана з регаліями влади, у того Мазепу, який так і залишився для істориків загадкою. У потайного, що недовіряв нікому, стриманий на емоції та ховав за сімома печатками свої мрії і плани. Тільки маючи величезну силу волі й незвичайну цілеспрямованість, він міг учинити це перетворення, що дозволило йому стати успішним дипломатом і політиком.

Дуже показові два незалежні відгуки людей, що добре особисто знали надалі Мазепу. Орлик писав: «…від покійного Мазепи навчився я, що коли у свою чергу треба висловити свою думку, то нерідко буває краще зовсім промовчати». А Жан Балюз відзначав, що коли Мазепа «розмовляє, то більше любить мовчати й слухати інших. Він належить до тих людей, що віддають перевагу або взагалі мовчати, або говорити і не сказати»48. І це при тому, що, як ми можемо судити з окремих нюансів і епізодів, що дійшли до нас, Мазепа залишався в душі гордієм, здатним на нестримну пристрасть, не позбавленим марнославства, що усвідомлює свою перевагу, і небайдужим до зовнішніх атрибутів своєї влади. За навмисним самоприниженням перед російськими «временщиками» ховалися блискучий розум і усвідомлення власної переваги, за холодною розважливістю кар’єриста – палкий романтизм людини, що вірить у свої ідеали.

Багато хто негативно оцінює цю двоїстість Мазепи, вважаючи його лицеміром. Але хіба могла інша людина вирвати Україну з хаосу Руїни, знаходити компроміси з протиборчими таборами, будувати і створювати, перемагати й об’єднувати? Історія відповідає однозначно – зробити це зміг тільки Мазепа.

Його кар’єра у Петра Дорошенко почалася в страшний для України час. Руїна охоплює всю територію Гетьманщини – у буквальному і переносному значенні цього слова. Як люті шуліки, билися за українські землі Московська держава, Річ Посполита і Туреччина. За Андрусівським договором 1667 року Лівобережжя залишилося за Москвою, а Правобережжя – за Польщею. Інтереси гетьманів і України при цьому, зрозуміло, не враховувалися. Можна тут відзначити, що Річ Посполита, вибравши шлях імперської експансії, через сто років повторила долю розділеної України.

Іван Брюховецький. Невідомий художник. XVII ст.

У самій Гетьманщині, як звичайний наслідок революційних подій, починається кривава боротьба за владу, в якій кожне угрупування жадало загибелі іншої. На Правобережній Україні гетьман Тетеря втік, кинувши булаву. На його місце обрали Опару, але за короткий час його вбили, і гетьманом став Петро Дорошенко, який, наслідуючи приклад Хмельницького, уклав союз із Кримом (грудень 1666 року). Він починає похід на Лівобережжя, прагнучи знову об’єднати Україну. Гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький, що проводив промосковську політику, своєю спробою провести перепис населення для встановлення жорстких податків викликав загальне невдоволення. В умовах наступу Дорошенка, на Лівобережній Україні спалахнуло масове повстання проти Брюховецького. Він склав булаву перед Дорошенком, але це не врятувало його від загибелі – його розтерзали козаки. На якийсь недовгий час Гетьманщина знову об’єдналася під булавою єдиного гетьмана. Але скористатися моментом Дорошенко не зумів. Він поїхав до Чигирина (гетьманської резиденції на Правобережжі), залишивши своїм заступником Дем’яна Многогрішного. Спокуса владою виявилася занадто велика. Многогрiшний присягнув на вірність Москві в обмін на булаву лівобережного гетьмана (березень 1669 року).

Дем’ян Многогрішний.

Портрет роботи невідомого художника XVII cт.

Дорошенко, хоч і не визнавав «самозванця», але готовий був з ним співпрацювати, щоб домагатися від Москви поступок, широких автономних прав, на яких він готовий був визнати владу російського царя. Для того, щоб мати на переговорах з Москвою вагоміші аргументи, Дорошенко уклав договір з Туреччиною про спільне звільнення правобережних земель України від польського володарювання. У травні 1672 року султан виступив з величезною армією, взяв неприступну твердиню Речі Посполитої Кам’янець-Подільський і обложив Львів. Поляки, у жаху, підписали 7 жовтня 1672 року Бучацький договір, за яким відмовилися від домагань на Україну. У Москви тепер були розв’язані руки, щоб прийняти Дорошенка разом з Правобережжям.

Але Руїна робила свою темну справу. Жадання влади опановувало серця. Старшина організувала змову проти Многогрішного. За угодою з московськими воєводами його заарештували і відправили до Москви (березень 1672 року). Там колишнього гетьмана піддали тортурам і, не добившись ніяких доказів його провини, разом із сім’єю навіки заслали в Сибір. Лівобережним гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича, ставленика старшини, повністю лояльного Москві. Самойлович хоч і був прибічником ідеї об’єднаної Гетьманщини, але побоювався, що єдиним гетьманом стане Дорошенко.

Іван Самойлович.

Портрет роботи невідомого художника. Близько 1690 року

«Ян ІІІ Собеський у лавровому вінку».

Ю. Шимонович-Семигиновський. 1677 р.

Одначе зовнішня ситуація теж міняється. Польський воєначальник Ян Собеський отримав блискучу перемогу над турками під Хотином, і незабаром піднесена шляхта обрала його польським королем на місце померлого Михайла Вишневецького. На Правобережжі росло невдоволення проти Дорошенка через грабежі його союзників татар і турків. До того ж йому доводилося воювати ще з одним самозваним «гетьманом» – Михайлом Ханенком, що орієнтувався на Польщу. Самойлович усіляко налаштовував царський уряд проти Дорошенка, і в Москві почали холонути до ідеї «єдиної України», здійснення якої уявлялося все більш складним і далеким.

Ось у такий страшний час Мазепа стає близькою до Дорошенка людиною. Задушлива атмосфера Руїни – загальної підозрілості, недовіри й виказування повинна була залишити невитравний слід у душі Івана. Орлик згодом писав про Мазепу: «…усім відомо, як він нікому не вірив і як важко було заслужити його довіру». Десь у ці роки Мазепа пише свою поему, одну з трьох що дійшли до нас (точніше – думу), в якій з болем і гнівом міркує про трагічну долю України. Жорстокий докір він кидає своїм співвітчизникам:

Він засуджував гетьманів, що укладають союз із невірними, продаються за гроші полякам або прислуговують Москві. Така політика, на думку Мазепи, призводила до величезних бід в Україні:

На одвічне питання «що робити» Мазепа відверто відповідав: «Я сам бідний, не здолаю» і закликав «без жадної політики» взятися за руки:

Ця поема Мазепи, без перебільшення, є однією з найвірніших оцінок суті Руїни.

Працювалося з Дорошенком непросто. Хоча він був старший за Івана тільки на дванадцять років і свого часу теж учився в Києво-Могилянській академії, але вони походили з різних світів. З юних років Дорошенко служив у козацьких військах, пройшовши все повстання Хмельницького від рядового до полковника. Суворий, жорсткий і похмурий – з ним було складно знаходити спільну мову. Але дозволю собі припустити, що ідеали єдиної, сильної Гетьманщини, в які так свято і безкорисливо вірив Дорошенко, назавжди залишилися священними і для Мазепи. Своєрідним символом цих ідей сдугував усе той же Гадяцький договір, за який боровся батько Івана, якого тепер домагався від поляків Дорошенко і до якого знову звернуться старшини Мазепи в тривожному 1707 році.

Дорошенко цілком оцінив «розторопність і допитливість» – характеристика «Літопису» Самійла Величка50 – молодого козака. Правда, займав він в оточенні гетьмана дуже своєрідне місце – йому довіряли, його цінували, до нього ставилися з повагою, але офіційного звання не давали й тримали на деякій дистанції. Іван брав участь у військових експедиціях Дорошенка, влітку 1672 року очолював гарнізон захопленого козаками Крехова51 (в околицях Львова). Поляки зі злістю писали, що в Крехові Мазепа віддав католицький монастир «ворогові святого хреста на розграбування»52. Але в основному він займався дипломатичною діяльністю.

Біографи Мазепи (навіть О. Оглоблин, Д. Яворницький та ін.) вважали, що Мазепа тільки одного разу (чи двічі) їздив з дорученнями гетьмана в Туреччину. Насправді можна говорити, що Мазепа стає основним кур’єром Дорошенка в його переговорах зі своїми татарсько-турецькими союзниками. Перша згадка про його поїздки відноситься до весни 1673 року. Росіяни впіймали дорошенківського осавула, який під тортурами повідомив, що гетьман відправив до Криму козака, «прозвища ему Мазепа», за ордою, і що той вже прислав гінця зі звісткою, що хан виступає з Криму з усією кримською і ногайською ордою53. У вересні того ж 1673 року Мазепу зустрічають у Рашкові на кордоні з Молдавією. Разом з товмачем54 він їхав з турецької землі, від султана, куди його відправив Дорошенко55. Найцікавіше, що в обох випадках Мазепу, який очолював посольства, іменують просто «козаком». Повторюся, що реальна його роль при гетьманському дворі була незрівнянно вища.

Присяга короля Яна Казимира на Гадяцькому договорі, підписаному 10 червня 1659 року

Навесні 1674 року в Переяславі призначається загальна рада для обрання гетьмана єдиної України – «обох берегів». Це була історична подія. Очікувалося, що правобережні козаки теж візьмуть участь у виборах. Ханенко, порвавши з поляками, склав на раді клейноди. Дорошенко все ж не поїхав і послав своїм представником на раду Івана Мазепу (!) із заявою про прийняття підданства Москві. Важко сказати, як Мазепа представився на раді. У царській грамоті до Дорошенка говорилося: «…прислал к ним в Переясловль генерального своего писаря Ивана Мазепу…»56. На це Дорошенко заперечував: «…послали есмі, хотя не генералного писаря, однако нам верного приятеля, господина Мазепу…»57. Дуже прикметне формулювання! «Вірний приятель», але «господин». Довірчо, шанобливо, але підкреслено не «генерального писаря» (перша після гетьмана посада в Гетьманщині). Невже Мазепа з природженого честолюбства так представився російським послам?

27 березня 1674 року в Переяславі представники 10 полків України обрали єдиним гетьманом Івана Самойловича. Була принесена присяга на вірність царю, і укладені чергові пункти угоди з Москвою. Але по поверненні Мазепи Дорошенко змінив своє рішення про підданство царю і зберіг союз з Туреччиною. Як стверджував згодом Мазепа, правобережного гетьмана підбив на це кошовий отаман Іван Сірко. Утім, цілком можливо, Іван у даному випадку вигороджував Дорошенка і мстився запорожцеві. Підстави в нього для цього, як ми побачимо нижче, були.

Корсунь. Малюнок Н. Орді. 1870 р.

Якщо знову ж таки вірити словам Мазепи, Дорошенко після Переяслава був на нього злий. Коли Іван просився з’їздити в Корсунь до дружини, Дорошенко звинуватив його в зраді («що он де хочет изменить»). Гетьман, зокрема, докоряв Мазепі, що його «соболями прельстил» Ромодановський. Дорошенко навіть зажадав від Мазепи присягнути, що він нічого поганого в Переяславі про нього не говорив. Мазепа був змушений у присутності митрополита Тукальского присягнути на вірність Дорошенку.

Наближався черговий поворотний момент у долі Мазепи. Цього разу – дуже трагічний. Дорошенко відправляє його до турецького візиря. Місія ця була дуже важлива і відповідальна, враховуючи ситуацію, що складалася, те, що багато правобережних полковників перейшли до Самойловича, син Дорошенка зазнав поразки, і Москва була як ніколи сильна. Дорошенко в листі до візиря писав про Мазепу як про «свого вірного»58. Мазепа віз листи гетьмана до хана і візиря, п’ятнадцять полонених козаків – мабуть, для підтвердження лояльності Дорошенка турецькому двору. З ним також було дев’ять татар, що служили провідниками й охороною. Мазепа їхав добре відомим йому маршрутом, через Дике поле59, що приховало стільки небезпек.

При переправі через річку Інгул на них напали запорожці. Збереглося багато, правда, досить сухих описів цієї події. В результаті короткої кривавої сутички частина татар була убита, інші потонули в річці, козаки звільнені. А Мазепа? Мазепа потрапив у полон до запорожців.

За цією логікою події він не міг залишитися живим. У кривавій і жорстокій бійні, коли всі ті, що супроводжували його загинули. Проте ми ще не раз зможемо переконатися, що сам Бог беріг Мазепу.

Запорожці – вільні, хвацькі лицарі, що не визнавали угод, присяг і договорів, служили то королеві, то цареві, то самому бісові, вважали себе «захисниками християн», але наспрвді стали одними з головних винуватців Руїни. Вони ненавиділи «реєстрових» козаків, тим більше – шляхетну старшину, не визнавали недоторканості чужих послів – тим більше до «невірних». Ненавиділи вони і Дорошенка, як підданого султана. Потрапити в їх руки, щойно омиті кров’ю, коли в повітрі панувала смерть, а звільнені полонені волали до помсти!

Мазепа пізніше сухо заявляв: він від них не тікав, бою з ними не чинив, і листи, що були при нім, віддав Сірку60. Чинити опір великому загону запорожців, так само як і намагатися втікати від них – означало вірну смерть. Але і залишитися, і добровільно віддати себе їм у руки – можна було тільки, не втративши цілковите самовладання. Утім, потрібно визнати – Мазепа міг бути хоробрим, зустрічати небезпеку з холодною головою і з гідністю дивитися в обличчя смерті. Він чинив так завжди, в найтяжчі хвилини свого життя. Так само він триматиметься і на смертному одрі. У нас немає ніяких підстав вважати, що при фатальній зустрічі з запорожцями він поводився інакше.

Першим про взяття в полон Мазепи написав польському магнатові, підчашому серадзькому, переяславський полковник Дмитро Райча. У його словах, що «Іван Мазепа, який вашій милості… як розумію, відомий», потрапив «у руки Івана Сірка» – проглядала іронія61. Райча не міг припустити, що його власне життя за декілька років знаходитиметься в руках цього самого Мазепи, вже – гетьмана. Але тоді він був правий – поляки могли тріумфувати – колишній «покоєвий» мав безславно померти від тортур запорожців.

Джерела різняться в подробицях, що відбувалося далі. Сам Мазепа говорив, що залишався з Сірком у степу майже п’ять тижнів62. Сірко пізніше згадував, що запорозьке військо «дарувало Мазепу душею і здоров’ям» – тобто дарувало йому життя (але не свободу). Значить, як мінімум, таке питання, чи варто йому жити, піднімалося. Самійло Величко, що мав тісні зв’язки із Запорожжям63 у своєму «Літописі» говорить, що на раді запорожці, почувши свідчення звільнених ними козаків і прочитавши листи, що були з Мазепою, тут же хотіли його «растерзати і убити». Але зробити цього не дали Сірко та інші «товариші» (тобто заслужені козаки). Величко приводить напівлегендарне повідомлення, що там, на раді, хтось із отаманів (ймовірно – сам Сірко) нібито сказав запорожцям «пророчі» слова: «Панове братя, просим вас не убивайте сего человека, может он вам и отчизне нашой впред згодитися». Військо послухалося, зберегло Мазепі життя, але закувало його в «крепкие кандалы»64.

Можна не сумніватися, що, знаходячись у руках запорожців, Мазепа пережив одні з найстрашніших і принизливіших хвилин свого життя. Назавжди він збереже свою приховану ненависть і відразу до Запорожжя.

Цілком можливо, що Сірко цілеспрямовано «полював» за Мазепою, який трохи не привів Дорошенка до підданства царя (чого, як ми пам’ятаємо, Сірко категорично не хотів). З іншого боку, залишаючи йому життя, кошовий отаман проявляв політичний прагматизм – полонений Мазепа був сильним аргументом і в переговорах з Дорошенком, і з Самойловичем.

Звичайно, Сірко не чекав, що за його полоненого почнеться справжня політична боротьба. 3 серпня Іван Самойлович (гетьман «обох берегів» України) повідомив царя, що Сірко і запорожці з метою заслужити царську милість упіймали дорошенківського посла Мазепу і звільнили полонених лівобережних козаків. Сірко прислав Самойловичу знайдені в Мазепи листи, але гетьман цим не задовольнився і почав вимагати видачі самого посланця65. Вийшов і царський указ кошовому, щоб той прислав Мазепу66. Але Сірко відмовлявся. Важко однозначно сказати, що утримувало знаменитого отамана, котрий із власного досвіду знав про російський Сибір. Чи позначалася запорозька традиція «не видавати», чи він не хотів остаточно сваритися з Дорошенком, посилаючи його найближчого помічника на розправу. Сам Мазепа, як і раніше знаходячись у полоні в запорожців, ймовірно і не здогадувався, на якому рівні найвпливовіші політики боролися за голову його – ще майже нікому не відомого козака.

Окрім Самойловича, у битву за Мазепу вступив Григорій Григорович Ромодановський – знаменитий російський воєвода і полководець. Ромодановський прославився своїми діями в Україні ще з 50-х років XVII століття. Воював з Виговським, Богуном, Юрієм Хмельницьким, неодноразово не без допомоги своєї армії повертав Україну до присяги цареві. Відрізнявся жорсткістю, якщо не жорстокістю, безумовним військовим талантом і відмінним знанням місцевої ситуації. Син його, до речі, вчився в Києво-Могилянській академії. Ромодановський особисто написав Сірку, вимагаючи видати Мазепу. Отримавши відмову, він, не вагаючись, послав людей до Харкова, заарештував дружину Сірка, а зятя його велів доставити до себе. Зятеві отамана було, мабуть, зроблено відповідний наказ, після чого він був відправлений до Сірка. Кошовий отаман здався і прислав Мазепу в Черкаси, де знаходилися гетьман і Ромодановський67. У своєму супровідному листі до Самойловича Сірко люб’язно писав, що «за бажанням твоїм» посилає Мазепу «для словесної розмови про намір Дорошенка».

Найдивовижніше полягало в тому таємному листі, який знаменитий отаман направив гетьманові: «…зело и покорно велможности твоей прошение свое приносим о Иване Мазепе…твоя милость, яко отец милосердій, покажи милость свою, чтоб он в неволе не біл…». Своє прохання Сірко пояснював тим, що скажуть – «войско дарили его (тобто Мазепу. – Т. Т.-Я.) здоровьем и волею», а, мовляв, «Серко засылает в неволю». Лист закінчувався наступними словами: «И повторе велможности твоей, добродея своего, прошу о том человеке»68. Можу з упевненістю сказати, що ніколи – ні до цього, ні після, Сірко так ні за кого не просив.

Можна припустити, що Мазепа їхав з важким серцем. Як пізніше згадувала старшина, Мазепу «кошовий Сірко прислав у нужденному одязі до Самойловича»69. З вогню та в полум’я. Від свавільних запорожців у ворожий стан Самойловича, що ненавидів Дорошенка і все, що з тим було пов’язано. Ось тут і слід згадати про один з найяскравіших талантів Мазепи. Орлик писав про нього: «Ніхто не міг краще обійтися з людиною, притягнути її до себе. Не досягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброю, не переставав улещувати людину доти, доки не робив своєю». Самойлович став одним з перших, хто не встояв перед «чарами» Мазепи (зауважу, таких буде маса, не виключаючи самого Петра I). Вже за декілька днів після офіційний допиту в Черкасах гетьман писав «пойманному дорошенкову козаку» (офіційне вислів із російських документів того періоду): «Мой ласкавый господине Мазепо! Как я говорил вашей милости и дал слово, что при имуществе своем и при здоровье со всем домом своим пребівати будешь, то и повторяю»70.

Як ми бачили вище, росіяни без вагань застосовували тортури до дорошенківської старшини. Правда, після Переяславської угоди вони прагнули перетягти правобережних козаків на свою сторону, а Мазепа, незважаючи на свій низький офіційний статус, був людиною непростою. Але недооцінювати дивовижні здібності самого Мазепи, що зумів украй несприятливі обставини обернути на свою користь, теж не доводиться.

У грізного Ромодановського теж, мабуть, залишилося прихильне враження про першу розмову з Мазепою. Втім, він уже спілкувався з ним у Переяславі71. У своєму листі до царя Ромодановський іменував його «Іваном Мазепою», не «Івашкой», як завжди росіяни писали про «зрадників», і передавав отримані від нього відомості про Дорошенка. Зокрема, Мазепа розповів Ромодановскому, що Ян Собеський хоче укласти мирну угоду з турецьким султаном. Ця звістка повинна була стати неприємною несподіванкою для Москви і підняти значущість свідчень Мазепи. Потрібно віддати йому належне, ні тоді, в Черкасах, ні пізніше в Москві Мазепа не сказав нічого шкідливого для Дорошенка – крім того, що і так було відомо зі знайдених при ньому листів, і навпаки, всіляко його виправдовував.

Переконавшись, що гетьманський посол має важливі відомості, Ромодановський приймає рішення послати його до царя – з російським офіцером, ніжинським писарем і «провожатіми». Це вже точно, як у казці: «і полонений, і не полонений». Події розвивалися швидко: 16 липня Сірко послав Мазепу в Черкаси, а 25 липня він був уже відправлений до Москви. Відпускаючи його, Самойлович був настільки турботливим, що в своєму листі давав усілякі настанови, як краще себе тримати в російській столиці. Зокрема, радив розповісти «что ни есть о замыслах Дорошенковых, о договорах Собесского с Турком, о хане, о Сирке… и малого не утаив дела». І навіть наставляв, щоб Мазепа в дорозі виклав усі ці відомості «статьями», щоб зручніше було давати звіт у Малоросійському приказі «или где будет надобно». І на завершення: «…подай Бог вам счастливой путь и скорій к нам возврат. Чего желая, Богу вас предаю»72. Один факт звернення «на ві» до полоненого чого вартий…

Але навіть цим гетьман не обмежився. Він пише цареві супровідний лист, в якому просить Мазепі «у всьому дати віру», а потім майже дослівно повторює благання Сірка про швидкий його відпуст, щоб військо не докоряло, «будто мы людей вашему царскому величеству и нам склонных посылаем на заточение…»73.

Мазепа на той час свідчив уже в Москві. Повторивши вже сказане в Черкасах, він не забув насолити запорожцям і їх отаманові. Він пояснював рішення Дорошенка не визнавати Переяславську угоду тим, що посланці Сірка відрадили гетьмана посилати булаву – «и чтоб им Запорожцам соединиться с ним Дорошенком заодно так, как было при бывшем гетмане Хмельницком, также и с ханом Крымским»74. Це було правдою, але таким чином Мазепа в Москві не лише захищав свого гетьмана, але й сіяв недовіру до Сірка. З не меншим задоволенням розкривав він і плани поляків. «Понад словесний наказ, служачи великому государеві», він повідав про прагнення Собеського, домовившись із Туреччиною, вдарити по Московській державі.

У підсумку Мазепа справив на дяків посольського приказу добре враження. Йому дозволили бачити «царского величества пресветлые очи», цар нагородив козаків, що супроводжували його, і йому самому велів дати пару соболів «три рубля»75,тобто досить дешевих. Мине всього декілька років, і Мазепа отримуватиме в Москві нагороди, рівні цілому статку. Але тоді, для напівполоненого з непевним положенням, це було вже блискучим початком кар’єри.

15 серпня в столицю прискакав черговий гонець Самойловича з проханням гетьмана відпустити Мазепу. 22 серпня цар написав Сірку, що вказав їхати Мазепі в Україну і «жить ему велели с женою и с детьми при своих добрах на сей стороне Днепра»76.

Так, усупереч своїй волі і переконанням, Мазепа потрапив на Лівобережжя до Івана Самойловича. Життя знову належало починати наново.