Читать книгу Іван Мазепа - Тетяна Таїрова-Яковлєва - Страница 5

У тридцять п’ять років Мазепа утретє починав своє життя наново. Усі колишні успіхи й заслуги залишилися на Правобережній Україні, і тепер треба було затвердитися у ворожому йому стані старшини, де всі дивилися на нього як на дорошенківского наближеного, такого, що дивом уникнув Сибіру і плахи. Для того, щоб краще зрозуміти усю складність положення, в якому виявився Мазепа, потрібно познайомити читача з тими людьми, хто складав еліту Лівобережної України і зосереджував у своїх руках місцеву владу.

Іван Самойлович, гетьман «обох берегів», був сином священика, що отримав початкову освіту в Києво-Могилянській академії. Уся його «козацька» кар’єра, починаючи з писаря в Прилуцькому полку (в середині 50-х років, у період повстання Хмельницького), була пов’язана з Лівобережжям. При гетьманові Івані Брюховецькому він був чернігівським полковим осавулом, при Дем’яні Многогрішному – генеральним (військовим) суддею. Йому належали великі маєтності на Лівобережжі. Його обрання гетьманом було вигідне старшині, яка прагнула припинити сваволю «черні», покінчити з політичною Руїною й економічною розрухою. У нього були честолюбні плани відтворення єдиної Гетьманщини, поширення своєї влади на Слобідську Україну. Для усього цього був потрібний тямущий і обізнаний помічник. До того ж, що було особливо важливо в страшні роки поголовної зради, – вірний помічник.

Мазепа, як уже говорилося вище, «зачарував» гетьмана. С. Величко, незважаючи на вороже до нього ставлення, визнає, що той служив вірно, охоче і добре, як людина розумна, в усіх справах старанний і послужливий. До того ж, проявивши на допитах лояльність по відношенню до Дорошенка, він довів свою здатність бути відданим. Важливу роль грав і той факт, що Мазепа, за влучним виразом С. Величка, «при нищете своей тогдашней» повністю залежав від Самойловича і був неспроможний вести «свою гру», на відміну від багатих і впливових лівобережних старшин.

Генеральна старшина і полковники Лівобережжя являли тісне сплетіння двох десятків прізвищ, багатих і впливових, поріднених шлюбами, кумівством та іншими зв’язками.

Герб роду Полуботків – різновид гербу Пржиятель, шляхетського гербу Речі Посполитої, а потім – і Російської імперії

Верхівку цієї політичної піраміди очолював Леонтій Полуботок – генеральний бунчужний, потім осавул і, нарешті, полковник переяславський, родич і друг Самойловича з чернігівської еліти. Пальму першості ділив з ним Василь Дунін-Борковський – український лівобережний шляхтич, полковник чернігівський, а потім обозний генеральний. Серед найвпливовіших і найбагатших полковників були також Яків Лизогуб – полковник чернігівський, і Федір Жученко, полтавський полковник, тесть Василя Кочубея. За винятком Лизогуба, усі вони стануть опозицією й особистими ворогами Мазепи-гетьмана. Втім, аж до самого останнього моменту, поки булава не опинилася в руках Івана, вони не бачитимуть у ньому загрози своїй владі.

Абсолютно інші стосунки були в Мазепи з миргородським полковником Данилом Апостолом, ще одним лівобережним земельним магнатом. Непросто вони складалися, але в основі об’єднання лежали загальні ідеали, наліт «польської», тобто західної культури, відданість «державній ідеї» і широкий кругозір. Свого часу батько Апостола служив сотником у польського магната Яреми Вишневецького, потім одружився з дочкою миргородського полковника Лісницького і з 70-х років сам очолив цей полк. Його молодий 28-річний син Данило (він був на 15 років молодшим за Мазепу) зайняв при Самойловичі пост полковника, змінивши свого старіючого батька. Це був унікальний випадок «спадковості» в Гетьманщині, і багато хто недолюблював багатого молодика, на додаток одруженого з польською панною.77

Василь Дунін-Борковський. Фрагмент парадного портрета.

Невідомий художник. Кінець XVII – початок XVIII ст.

Данило Апостол

Що стосується тих, хто перейшов на Лівобережжі «дорошенківців», а таких було немало, то тут у Мазепи справи теж ішли по-різному. Михайло Вуяхевич, що був писарем у Дорошенка, а потім генеральним суддею у Самойловича, надалі підтримував Мазепу і користувався його заступництвом. А ось інший писар Дорошенка – Василь Кочубей, стане його запеклим ворогом. Кочубеї були відомим і впливовим козацьким родом на Лівобережжі. Недаремно писав Пушкін – «богат и знатен Кочубей». У вересні 1675 року Василь прибув до Самойловича, кинувши Дорошенка і сподіваючись на нагороду78,яку незабаром і отримав у вигляді посади голови генеральної канцелярії, що робила його другою після гетьмана людиною в Україні.

Ніколи, незважаючи на всі зусилля Мазепи, Кочубей не зможе змиритися з тим, що гетьманський уряд дістанеться після Самойловича не йому – лівобережному старшині, що добровільно перейшов на службу до царя, а правобережному вискочню, у кайданах привезеному запорожцями на Лівий берег. Ці почуття Кочубея поділятиме і його свояк Іван Іскра, правнук знаменитого козацького гетьмана Якова Остряниці.

На тлі десятків сіл і тисяч золотих, що були у міцних лівобережних старшинських родів, фінансове становище Мазепи було нікчемне. Правда, через родичів дружини він мав деяке родичаня з Самойловичем79 – але занадто далеке, щоб на нього покладатися. Розраховувати можна було лише на власні сили і здібності. Всі маєтки його сім’ї пропали на Правобережжі. Довгі роки йому доводитиметься думати про хліб насущний, і це при його амбіціях і честолюбстві!

Ярема Вишневецький.

Д. Шульц. Третя чверть XVII cт.

Василь Кочубей, генеральний писар і генеральний суддя Війська Запорозького

Утім, він не опускав руки, і йому мало не відразу вдалося стати дуже впливовою людиною гетьманського двору, причому – як і у випадку з Дорошенком – його реальна роль була набагато вищою за офіційно займану посаду. Величко пише, що Мазепа «скоро дослужился до ласки и респекту» і став гетьманським дворянином. Існує легенда, наведена «Історією Русів», яка мандрує по багатьох біографіях Мазепи, що нібито він був вихователем у гетьманських дітей. Легенда ця ніяк не підтверджена джерелами, тим паче, що після 1672 року обидва сини Самойловича знаходилися в Москві в якості заручників, а з 1675 року залишалися там по черзі. При цьому з ними були учитель Павло Ясниковський і колишній ігумен батуринского монастиря Ісакій80.

Для утримання сім’ї, яку царський указ пропонував Мазепі перевести на Лівобережжя, Самойлович дарував йому село Малий Самбір у Прилуцькому полку. Туди переїхала Ганна з дітьми. Фінансове становище Мазепи було таким складним, що для обробки землі йому довелося об’єднатися з сусідом – заможним козаком. Дружина залишилася займатися господарством, а Мазепа постійно перебував при гетьманському дворі, готовий до будь-яких доручень. Тут слід зазначити, що Ганна Мазепа і надалі була лише тінню свого чоловіка, ніколи не претендувала на значну роль і практично не згадується в джерелах аж до самої своєї смерті в 1702 році. При цьому потрібно віддати належне Мазепі, він забезпечив майбутнє її дітям (власних дітей у Мазепи не було). Син Криштоф став сотником седнівським (коли Іван Степанович став гетьманом), а дочка Марія вийшла заміж за сина білоцерківського полковника М. Громика, сотника смілянського. Узагалі для української шляхти і козацької старшини тісні сімейні зв’язки були типовим явищем. Мазепа завжди піклуватиметься про свою сестру, племінників і далеких родичів. Незважаючи на славу завойовника сердець, джерела не наводять ніяких натяків про романи Мазепи за життя Ганни. І тільки після її смерті у гетьмана-вдівця з’являться Мотря Кочубей і Анна Дольська.

Мабуть, саме в цей, «самойловичівський», період свого життя Мазепа став особливо потайним і обережним. Глибоко в душі ховав він свої честолюбні амбіції. Частенько доводилося приховувати власну, дуже авторитетну думку з багатьох питань, кривити душею, а ще більше – мовчати. Старшина повинна була бачити тільки тямущого, старанного козака. Пристрасть до філософії і мистецтва, захоплення поезією і римськими авторами доводилося на якийсь час відкласти убік. Особливо небезпечно було розкритися в очах власного покровителя – Самойловича. Той хворобливо переживав своє низьке походження («попович»). Періодично влаштовував «чистку» серед старшини (які йому це потім, при перевороті, пригадали), одружив свого сина з онукою гетьмана Івана Сулими і, йдучи слідами Хмельницького, мріяв про створення правлячої династії81. Один невірний крок, зарозуміле слово або вчинок – і Мазепа міг попрощатися зі своєю кар’єрою. Як тут не згадати запального молодика в приймальні короля Яна Казимира. «Нікому не вірив», напише Орлик. Звичайно, в обстановці постійних доносів, запеклої боротьби за становище в уряды, не кажучи вже про булаву. Адже приховувати свій «природний аристократизм», гординю і неабиякі здібності було зовсім не просто. Його освіта впадала в вічі – Величко так і писав: «…был придворным, беглым во всяких речах».

Мазепі вистачало розуму, щоб усвідомлювати всю складність своєї ситуації. І саме в ці роки він починає шукати покровителів в інших колах. Там, де його дарування і знання могли оцінити за заслугами: в середовищі українського духовенства і московської знаті.

Димитрій Ростовський (Туптало).

Невідомий художник. Остання третина XVII cт.

Варлаам Ясинський, митрополит Київський.

Невідомий художник. 1684 р.

Ми вже згадували про те, що сім’я Мазепи була тісно пов’язана з українським православ’ям. На якомусь етапі «самойловичівського періоду» Іван поновлює знайомство зі своїм учителем – колишнім ректором Києво-Могилянської академії, а нині чернігівським єпископом Лазарем Барановичем. Саме тут, у Чернігові, він познайомився і з Димитрієм Тупталом (Тупталенком), майбутнім святим Димитрієм Ростовським. У 1675 році Баранович посвятив Туптала в ієромонахи, а з 1679 року він служив у гетьманській церкві в Батурині82. За гетьманування Мазепи при його безпосередній підтримці й участі Д. Туптало почне видавати свої знамениті «Житія святих».

У кінці 60-х років мати Мазепи приймає в Києві іночество, і її відданий син, поза сумнівом, стає частим гостем у київських монастирях. Звідси походить дружба Мазепи з архімандритом Києво-Печерської лаври Варлаамом Ясинським, теж його колишнім професором. Іван пізніше згадував про нього: «…отець пастир і благодєтєль мій великий». Надалі, ставши гетьманом, Мазепа зробить безпосередній вплив на обрання Ясинського київським митрополитом. Тоді ж Іван знайомиться ще з однією «висхідною зіркою» українського православ’я – Стефаном Яворським. Безумовно, підтримка впливового і тісно пов’язаного з козацтвом вищого духовенства допомагало входженню Мазепи в еліту лівобережної старшини. Та все ж час показав, що до таких контактів його штовхало не честолюбство, а швидше веління душі. Факт, який визнавали навіть недоброзичливці Мазепи, – він був глибоко віруючим83. Але не обмеженим фанатиком, а освіченою людиною неабиякого розуму, для якої певні християнські цінності були священними. Мазепа жваво цікавився богословськими питаннями, знався на них. Як тільки у нього з’являться гроші та влада, він усіляко підтримуватиме українське духовне відродження, робитиме все можливе й неможливе, щоб сприяти справжньому розквіту православної думки в Україні.

«Самойловичівський» період життя Мазепи – це, безумовно, час, коли створювалися всі ті численні нитки його контактів, які згодом дозволили Мазепі-гетьманові бути в курсі всієї зовнішньої політики Центрально-Східної Європи. Як ми вже відзначали, він умів мовчати, але ще краще він умів слухати.

А враховуючи його знання мов, у чому він значно перевершував своїх сучасників і співвітчизників, «чути» він міг значно більше за інших. Саме ця обставина робила його незамінним в очах Самойловича, який регулярно починає, незважаючи на офіційно низьке звання Мазепи, доручати йому свої найскладніші й найделікатніші місії.

Стефан Яворський, митрополит Рязанський і Муромський.

Невідомий художник. Початок XVIII cт.

Саме під час численних поїздок за дорученням гетьмана в Москву Іван зумів проявити себе в Посольському приказі і перед московською знаттю як обізнана, корисна і вірна людина.

Перша така поїздка, про яку збереглася інформація, відноситься до лютого 1676 року, тобто всього через півтора роки після своєї вимушеної появи у Самойловича. Гетьман відправив Мазепу, вже «товарища войскового»84 у Москву разом з Леонтієм Полуботком і ще двома старшинами85. В інструкції Самойлович писав про вкрай важливу звістку, отриману від Мазепи. Той, будучи у хана, чув, що татарам тепер не були страшні калмики, оскільки хан має у них свою людину, Юсуп-мурзу, котрий про все повідомляє хана, і своїми порадами відмовляє калмиків від військових походів86. Ураховуючи, що всі останні десятиліття Москва використала калмиків як головну стримуючу силу проти татар, ця інформація Мазепи була надзвичайно важлива. Зрозуміло, отримати її могла тільки люди-на, вхожа в кримську еліту й володіла татарською мовою. Не доводиться дивуватися, що через рік Мазепа вже особисто очолює посольство Самойловича до Москви – в якості «товарища войскового знатного»87. Він привіз цареві подарунки і, випереджуаючи приїзд гетьманського сина, доповідав у делікатній справі – розправі Самойловича над ніжинським протопопом С. Адамовичем і стародубським полковником П. Рославцем (першого постригли, другого віддали «за караул»)88. Це було першим випадком серйозного «чищення» старшинської опозиції гетьманом і дуже показово, що, посилаючись на складну військову обстановку, він посилає замість себе доповісти про неї в Москві саме Мазепу.

Воєнні події між тим дійсно розгорталися бурхливо. У 1676 році російські війська і Самойлович здійснюють похід до Чигирина, де знаходився Дорошенко, і той, не бажаючи кровопролиття, 19 вересня вийшов з міста і склав клейноди перед Ромодановським. Дорошенка відправили на почесне заслання до Москви, а потім у В’ятку, де він служив воєводою. Йому вже ніколи не дозволять повернутися в Україну, він житиме у своїх російських маєтках, одружиться з росіянкою, і правнучка гетьмана Дорошенка від цього шлюбу (Наталія Гончарова) стане дружиною Олександра Пушкіна, автора поеми про Мазепу. Воістину, шляхи Господні несповідимі…

Князь Василь Голіцин із нагородною медаллю.

Невідомий художник. XVII cт.

Мазепа теж брав участь у Чигиринських походах і був присутнім при капітуляції свого колишнього гетьмана. Саме в цей час він знайомиться з людиною, якій судилося відіграти ключову роль в його подальшій долі. Йдеться про Василя Васильовича Голіцина, родовитого князя, ровесника Мазепи, який тоді теж був ще на самому початку своєї кар’єри. Його роль в історії Росії явно недооцінюється істориками, а його значення в історії України —взагалі не відбито в науковій літературі. Саме тому дозволю собі нагадати читачеві деякі добре відомі сторінки російської історії, тісно пов’язані з долею Мазепи.

Традиційно позитивне ставлення до табору Петра I зазвичай перетворювало царівну Соф’ю і усіх її прибічників на чолі з Голіциним в антигероїв. Тільки небагато істориків89 визнавали, що саме Голіцин став першим освіченим реформатором Московської держави, безпосереднім по-передником петрівської епохи.

Утім, Василь Васильович дійсно був фігурою дуже суперечливою. Він, мабуть, перший з московської еліти став відкритим прибічником «Заходу» – сам добре говорив латиною, був ввічливий з іноземцями, мав величезну бібліотеку, зокрема, з безліччю іноземних видань, частенько одягався на «західний» манер. Його будинок у Москві став першим столичним палацом, в якому постійно бували іноземні посли і гості. Французький посол де Невіль, особисто знайомий з князем, приписував йому план перетворення Московської держави – на зразок західних держав. Ніяких документальних підтверджень планів Голіцина не збереглося, але ті реформи, які він проводив, прийшовши до влади, дають деяке уявлення про його наміри. При цьому князь був людиною величезних амбіцій, які зростали в міру збільшення його впливу при царському дворі.

З Мазепою його об’єднувала «культурна» близькість. Обоє були прихильники заходу і виключно освіченими для своєї епохи людьми. Для Голіцина фігура Мазепи, що вільно говорив латиною, мала стати променем сонця в темному просторі чужого йому козацького середовища. Але ми ще багато говоритимемо про те, як непросто було Мазепі зберігати милість Василя Васильовича.

Цар Федір ІІІ Олексійович

Доля розпорядилася так, що саме Україна стала наріжним каменем у кар’єрі Голіцина. Уперше тут він з’явився в 1675 році, ще в чині стольника, командуючи військами, присланими для охорони міст від татар. Смерть царя Олексія Михайловича і сходження на престол Федора Олексійовича вмить змінює становище князя, він стає боярином і вже в цьому новому званні прибуває на український кордон, у Путивль улітку 1676 року. Командувач російськими військами Г. Г. Ромодановський, гетьман Самойлович і всі воєводи отримують наказ писати про всі «вісті» Голіцину, який у свою чергу повідомляв про них з «нарочним» царю90. Гетьманський посланець до Москви Мазепа теж, напевно, не об’їжджав стороною прикордонний Путивль, за декілька десятків верст від Батурина.

Місто Батурин.

З гравюри XVIII cт.

У 1677 році починається новий чигиринський похід, в якому війська Ромодановського і Самойловича розгромили татар під Бужиним. Голіцин, вже «боярин и воевода, наместник черниговский»91, теж отримав наказ виступити в Україну, причому Самойлович висловлювався про нього, як про «высоком и знатном царства Московского человеке»92. Проте в самих битвах Голіцин участі не брав, тому всі лаври переможців дісталися українському гетьманові й Ромодановському. Знаменитий шотландський офіцер Патрік Гордон (той самий, що прославився в подальшому на службі у Петра Першого), учасник чигиринського походу, писав у своєму щоденнику, що Голіцин і Ромодановський сварилися один з одним через старшинство, а тому й не бачилися93. Гордон також згадував, що Голіцин затаїв злість на гетьмана за те, що той в суперечках під Чигирином став на бік Ромодановського94. Голіцин цього ніколи не забував, і з цієї миті у нього встановлюються неприязні стосунки з гетьманом, якому це згодом коштувало булави й життя.

Патрік Гордон

Як же сталося, що Мазепа виявився далекогляднішим за Самойловича, і «поставив» на вірну людину з числа московської знаті? Цьому можна дати різні пояснення. Голіцин, на відміну від того ж Ромодановського, був людиною іншого покоління. Де ла Невіль писав, що в усій Московській державі були на той час чотири людини, що говорили латиною95. Він інакше дивився на багато речей, за ним не тягнувся шлейф негативного досвіду української Руїни. Розмовляти з ним було простіше, так само як і знаходити цілі, що об’єднували їх. Амбітний прагматик, Голіцин розглядав Україну як плацдарм для своєї кар’єри. Мазепа, з його знанням польського світу і турецько-татарських реалій, здався йому дуже відповідною кандидатурою для втілення власних планів. Біографи Голіцина відзначають, що він був дуже спостережливим і, поза сумнівом, добре вивчив козацьку старшину. Правда, Голіцин швидше за все мав не зовсім істинне уявлення про свого союзника. Мазепа писав йому, проявляючи справжні здібності учня Мак’явеллі: «…знаешь ваша княжая вельможность мою простую душу и простое сердце»96. Або театральні постановки в Києво-Могилянській академії навчили Івана так добре лицедіяти? «Вразумел, ваша княжая вельможность, своим премудроразсмотрительным разумом мою плоть и нрав от десятка лет мене зная, что нет такой зависти, чтобы я был на чие здоровье или на чие имение посягатель…»97.

Мазепа впевнено просувався на службі у Самойловича. Про його роль при дворі гетьмана свідчить, наприклад, повідомлення воєводи В. Тяпкіна про перебування в Батурині восени 1677 року. Самойлович прислав за ним «ближнего своего человека Ивана Мазепу с коретою». Мазепа привіз Тяпкіна до ґанку, де їх зустріла генеральна старшина98. Тут слід зазначити, що при Богдані Хмельницькому аналогічну роль у церемоніалі виконував сам Іван Виговський99 – генеральний писар, по суті – канцлер Гетьманщини. Інший приклад особливого становища Мазепи: в 1678 році його призначають опікуном над дітьми гадяцького полковника, що помер, разом з генеральним осавулом Л. Полуботком, генеральним суддею П. Животовським і гадяцьким полковником М. Василевичем. Найцікавіше, що власноручний підпис Мазепи стоїть на цьому документі поряд з прізвищем всесильного Полуботка, але без вказівки якого-небудь звання100.

Черговий чигиринський похід улітку 1678 року став трагічною сторінкою в історії Гетьманщини. Перед загрозою наступу численної турецької армії Ромодановський, всупереч думці Самойловича, прийняв рішення знищити стару гетьманську резиденцію101. Верхній замок Чигирина і його укріплення були підірвані, російсько-українські війська відступили, а турки завершили розорення славного міста. Багато хто із старшин розглядав це як національну трагедію і символ знищення правобережного козацтва.

Укладений у 1681 році Бахчисарайський мир з Портою, за яким між Дніпром і Бугом створювалася «буферна зона», а все українське населення було зігнане на Лівобережжя, остаточно руйнував надії Самойловича втілити в реальність його титул гетьмана «обох берегів» і ставив хрест на завоюваннях Богдана Хмельницького.

Ніяких відомостей про те, що з цього приводу думав Мазепа, зрозуміло, не збереглося. Ми можемо лише припустити, що перетворення рідних йому місць на «буфер», знищення, як його потім назве Т. Шевченко, «святого Чигирина» – славної столиці Богдана Хмельницького і Дорошенка – не могли не ранити його серце. Чи думав він тоді, що саме йому належало спробувати знову вирвати Правобережжя з-під влади поляків? Можна сказати майже напевно – своє серце він нікому не відкривав.

У березні 1679 року Мазепа знову приїжджає до Москви за дорученням гетьмана102із завданням домогтися надсилання в Україну російських військ для захисту від турецько-татарського наступу. Записи, що збереглися, про переговори Мазепи з головою Посольського приказу думним дяком Ларіоном Івановим характеризують його як сміливого і розумного співрозмовника. Зокрема, він домагався присилання великого війська – але без бояр і воєвод, тільки з одним командиром. Мазепа пояснював, що «бояре и воеводі… меж себя учнут местами» рахуватися, один одному полків не дадуть. Лопухин відповідав, що такого бути не може. Але Мазепа навів приклад недавніх подій під Чигирином, коли від рейтар і городових дворян «только крик біл великой»103. Такі сміливі розмови «військового товариша» наводять на багато роздумів. По-перше, він повинен був уже добре знати Іванова, щоб пускатися з ним у такі ризиковані одкровення. По-друге, тут чутна явна критика російської системи «местничества», такої ненависної Голіцину. І, нарешті, Мазепа повинен був добре орієнтуватися в московських настроях (зокрема, знати про невдоволення діями Ромодановського під Чигирином), щоб наважуватися звинувачувати російських воєвод у військовій невдачі торішнього походу. Важко сказати, де проходила межа між дорученням Самойловича і власною ініціативою Мазепи. Але ці заяви Лопухіну він робив точно не «з наказу» гетьмана.

Близько двох місяців продовжилося перебування Мазепи в Москві, і в результаті в травні вийшов указ про негайний виступ до Києва «бояром и воеводам, со многими полки»104. Можна не сумніватися, що перебування в столиці Мазепа використав для зміцнення своїх контактів і встановлення корисних знайомств.

Узимку 1680 року він знову приїжджає до Москви за дорученням Самойловича. Цього разу йшлося про поширення влади гетьмана на Слобідську Україну. Пов’язано це було з тим, що «зігнане» українське населення Правобережжя попрямувало саме на слобідський регіон. Слід зазначити, що цей регіон давно заселявся утікачами з України. Можна згадати хоч би військо Я. Остряниці, що оселилося в Чугуєві у 1638 році й відбудувало цю фортецю. Переговори Мазепа вів разом з племінником гетьмана Михайлом Самойловичем. Москва відповіла категоричною відмовою.

У 1680 році в Україні знову з’являється Голіцин в якості командувача російськими військами. Правда, військових дій йому вести не довелося, але перебування військ Голіцина відіграли вирішальну роль на російсько-турецьких мирних переговорах. 13 січня 1681 року був укладений Бахчисарайський договір. Уже в лютому 1681 р. Самойлович направляє в Москву до Голіцина Мазепу «значного товарища войскового», з дорученням усе розповісти «усно»105.

Голіцин на той час наближався до вершини влади. Він отримав нагороди106, повернувся до Москви, і його кар’єра стала просуватися із запаморочливою швидкістю. Здібності, розум, освіта і висока «порода» роблять його провідним боярином в оточенні Федора Олексійовича. Цар доручає йому займатися реформами оподаткування і військово-окружної. За його безпосередньої участі в січні 1682 року Земський собор оголошує про відміну місництва («местничества»). Це була революційна зміна, що відкривала шлях до оновлення Московської держави. Але варто відзначити, що відміна місництва і для самого Голіцина усувала родовитіших конкурентів дорогою до влади.

Цар Федір Олексійович на цей час був уже тяжко хворий, і 27 квітня 1682 року він помирає. Починається епоха стрілецьких бунтів, разом з Хованщиною, що залили Москву. Вона докорінно міняє долю Голіцина, рівно ж і Самойловича і Мазепи.

В умовах загибелі багатьох бояр і розгубленості серед Наришкіних, правителькою при малолітньому царі Петрові й хворобливому Іоанні стає Софія Олексіївна. Царівна Софія – це ще один міф традиційної російської історіографії107,згідно з яким усі попередники Петра найчастіше виставлялися поборниками варварства. Насправді вже той факт, що фаворитом Софії, її найближчим сподвижником став саме Василь Голіцин, прихильник «західної ідеї», відповідним чином характеризує і саму правительку.

Софія познайомилася з Голіциним під час хвороби Федора Олексійовича: він – його найближчий боярин, автор реформ і проектів, вона – улюблена сестра, що ніжно доглядає за братом. Правда царівна була не просто «сестрою». Це була талановита, честолюбна молода жінка, що жадала вирватися з «терему» й отримати владу. Прекрасний оратор, тонкий політик і мужня людина108. Вважається, що її учителем був знаменитий білоруський полеміст (тісно пов’язаний з українським духовним відродженням) Симеон Полоцький, що проповідував, між іншим, вільне становище жінки. Саме з його легкої руки при дворі Олексія Михайловича з’явився театр та інші «західні» нововведення. Більшість істориків, починаючи з С. Соловйова, вважають незаперечним факт любовного зв’язку Голіцина з царівною. Сучасники подій так і писали, що Голіцин був «її голантом», і що про це «все государство ведало»109. На наш погляд, листи, що збереглися, і роль всесильного фаворита, яку відігравав при дворі Софії князь, не залишають сумнівів у цьому110.

Симеон Полоцький.

Літографія 1818 року

Жінка, що вирвалася з терема, зробила собі фаворитом одруженого чоловіка, не втратила голову в морі крові, пролитої стрільцями, – безумовно, була явищем видатним у допетровській Русі. Безперечно і те, що зірка Голіцина з оголошенням Софії правителькою засяяла в усьому блиску. Як писав сучасник подій боярин А. Матвеєв, «боярин князь Василий Васильевич Голицін вступил в великую ее, царевину, и в крайнюю к ней милость»111. Потрібно віддати князеві належне, саме він здійснив розробку і реалізацію плану придушення «смути». Але влада, що дісталася йому в нагороду, була безмірною. Він відразу ж отримує в управління Посольський приказ, а разом з ним Малоросійський, Іноземний і Рейтарський, ставши практично канцлером країни. За «Троїцький похід», що поклав кінець смуті, Голіцину були також дані величезні пожалування і, нарешті, – найпочесніший в ті часи титул «Царственные большие печати и государственніх великих посольских дел оберегатель, ближайший боярин и наместник Новгородский»112.

Під час кривавої різанини 1682 роки був убитий і давній суперник Голіцина – прославлений воєвода Г. Г. Ромодановський (між іншим, стрільці звинуватили того в «здачі» Чигирина113). Тепер вплив князя в Україні мав стати абсолютним.

Проте події московської смути не могли не відгукнутися в Гетьманщині. Туди один за одним приходили суперечливі накази присягати то Петру, то двом братам, то правительці. До того ж старший гетьманський син Семен Самойлович, полковник стародубський, сам опинився у вересні 1682 року в селі Воздвиженському під час знаменитого Троїцького походу, в розпал Хованщини114. Його приїзд був використаний Софією як привід, щоб викликати Хованських і розправитися з ними115. Семен своїми очима бачив увесь хаос, що панував у Москві, те, що влада не контролювала події. Дозволю висловити собі припущення, що саме безвладдя в Москві дозволяє Самойловичу докорінно змінити свою поведінку.

Збереглася сучасна дума, написана «кимось із ближніх підручних» Самойловича після його падіння116. У ній дуже яскраво описується, як гетьман на початку був «хорошим всем паном», але потім протиставив себе усім станам, давню вольність війська став ламати, ігноруючи раду, хотів усіх пересварити. Усіх людей він «за ніщо» вважав, «підніжками» називав і зневажав, сини його стали нестерпно пихаті, від них були утиски нестерпні117. Це свідоцтво збігається і з думкою старшини, висловленою в їх доносі в 1687 році. Сини Самойловича дійшли до того, що роз’їжджали по Україні в позолоченій кареті, купленій гетьманом у Ґданьську118.

Ймовірно, зміни в поведінці гетьмана зачіпали й Мазепу. Він продовжував просуватися по службі, у 1681 році отримав звання військового осавула, що офіційно вводило його в еліту «генеральної» старшини119. Можна припустити, що успіхи в кар’єрі давалися нелегко. Мазепа пізніше у 1693 році згадував про «суворість» Самойловича120. Проте він залишався найважливішому провідником політики гетьмана, його довіреною особою і постійним гостем у Москві. Самойлович доручав йому найбільш складні завдання. Так Мазепа встановлює торгові зв’язки з московським купецьким двором, транспортуючи туди горілку і домагаючись високої ціни. Без певних зв’язків отримати на це дозвіл царя не міг і сам гетьман121.

Особливо важливо відзначити, що з середини 80-х років Мазепа стає важливою ланкою в українській політиці Голіцина. У біографіях князя зазвичай не робилося спроб розібратися в його планах. Орієнтир на захід – ось основний постулат цих робіт. Правда іноді уточнення, що Захід в очах Голіцина представляла Польща (тій же латині, по зауваженню де ла Невіля, він вчився у польських наставників), тобто Річ Посполита (а не Голландія, як за Петра). Як уже говорилося вище, в планах Голіцина Україна була наріжним каменем. Його зовнішня політика була орієнтована на союз із Польщею. Але для цього потрібна була тиха й контрольована Україна.

Афанасій Ордин-Нащокін.

Невідомий автор. Репродукція ХІХ ст. з картини більш раннього періоду

У Голіцина було вірне розуміння серйозності турецько-татарської загрози. У цьому він, по суті, наслідував політику Ордина-Нащокіна, провідного російського дипломата епохи Олексія Михайловича. Порта зміцнювалася. Після Чигиринських походів турки дійшли в 1683 році до Відня. Польський король і полководець Ян Собеський розривався між необхідністю військового союзу з Москвою і небажанням поступитися Україною. У голові Голіцина виникали й честолюбні плани виходу до Чорного і Середземного морів, оперті на православний рух проти турецьких завойовників122. Але для цього потрібно було змусити Польщу поступитися, і не дозволяти Україні перешкоджати цим планам.

Головним проектом Голіцина стосовно України, реалізованим у період гетьманства Самойловича, стала реформа української православної церкви, точніше – підпорядкування Київської митрополії московському патріархові. Уперше ця ідея була висловлена московською владою ще у 1654 році, зразу після прийняття України «під високу руку» царя. Тоді вище українське духовенство виступило категорично проти, і питання зам’яли. У 1659 році Москва спробувала силою нав’язати свою волю, але Україна у відповідь розірвала договір з царем. Тепер, у 1685 році, ситуація змінилася. Голіцин вирішив скористатися смертю київського митрополита, щоб вирішити питання про підпорядкування української церкви Москві. У цьому питанні Самойлович виявився його союзником, оскільки кандидатом на пост митрополита гетьман висував свого родича Гедеона Святополка-Четвертинського, що заздалегідь погодився прийняти благословення від московського, а не константинопольського патріарха. В українському православ’ї була традиція вільного обрання митрополита за участю світських осіб. Гетьман відправив на вибори Мазепу разом з чотирма полковниками, зокрема В. Борковського і Л. Полуботка123, причому основне доручення давалося саме нашому героєві124. Двоїстість ситуації полягала в тому, що другим кандидатом на посаду митрополита був Лазар Баранович, у якого з Самойловичем була незлагода. Баранович і сам не поїхав у Київ і не послав нікого з чернігівської єпархії125. Мазепа, як ми говорили вище, був близький з Барановичем, а з Четвертинським у нього завжди залишалися напружені стосунки126. Проте саме йому доручив цю непросту місію Самойлович. Незважаючи на протидію ряду духовних ієрархів, 8 липня 1685 року митрополитом обрали Четвертинського.

Митрополит Гедеон (Святополк-Четвертинський).

Невідомий художник. 1690 р.

Спільний успіх гетьмана і Голіцина у справі перепідпорядкування української церкви практично відразу був затьмарений особистою трагедією. У Самойловича померла його дочка, бояриня Шереметєва, а також старший син Семен, полковник стародубський, з яким він пов’язував надії на передачу булави. Ці обставини спробували використати супротивники Мазепи. Особливе становище в гетьмана, швидка і успішна кар’єра викликали заздрість і ненависть. З’являються підкидні листи, складені (як підозрював Іван Степанович) племінником Самойловича Михайлом Галицьким. У доносі Мазепу звинувачували в тому, що він отруїв Шереметєву і Семена. А заразом писали, що і хвороба самого гетьмана (у Самойловича були якісь проблеми з очима) була викликана отрутою Мазепи127.

Ми напевно ніколи не дізнаємося, як Мазепа доводив свою невинність. Швидше за все звинувачення були занадто безглуздими, щоб їм повірили. Та до того ж його врятувала ситуація, що склалася, в якій його знання і досвід були необхідні гетьманові. Річ у тому, що в Самойловича виникають розбіжності з головною лінією зовнішньої політики уряду Софії – він виступає супротивником вічного миру з Річчю Посполитою.

Незважаючи на всі свої зусилля, Іван Степанович залишався на Лівобережжі «чужим», до того ж занадто «вченим», щоб не викликати підозр.

Ідея Голіцина полягала в тому, щоб добитися від поляків остаточного затвердження Андрусівского договору 1667 року, по якому Лівобережна Україна залишалася за Москвою, а Правобережна – за Польщею. Голіцин розраховував використати скрутне становище Яна Собеського, щоб закріпити за собою Київ і отримати в одноосібне правління Запорожжя (за договором 1667 року воно було в спільному правлінні двох держав). На більше князь Василь не претендував, оскільки своєю метою ставив військовий союз із Річчю Посполитою проти Порти.

Саме у цьому питанні він докорінно розходився з Самойловичем, втім, як і з багатьма іншими старшинами. Ще в лютому 1684 року гетьман відмовився послати своїх представників на переговори з поляками, заявивши, що «Послать мне худіх людей – ничего по них не будет; а послать добріх – и им непригоже за хребтом стоять»128. У листопаді того ж року при зустрічі з думним дяком Українцевим Самойлович вже висловився категорично проти війни з Портою. На міркування про захист православ’я гетьман заявив, що молдавани «люди непостійні, всякому піддаються». Може статися, що король польський візьме їх собі: що ж, через них з ним сваритися? А Криму ніякими заходами не завоюєш і не утримаєш129. Не менш безапеляційно відмахувався він і від міркування про союз з цісарем і «християнськими государями», тобто про європейську Священну лігу, стати союзником якої мріяв Голіцин.

Гетьман у настановах своїм послам висловлювався не стільки проти самого вічного миру, але проти передбачуваної війни з Кримом і проти закріплення за Польщею Правобережжя. Можна не сумніватися, що Мазепа повністю розділяв цю політику Самойловича і намагався донести її обґрунтованість до московських воєвод.

У січні 1685 року до Москви був відправлений Кочубей з проханням домагатися збереження за царями (отже – і за гетьманом) Правобережжя130. На це було суха відповідь, що перемир’я з Польщею порушувати не можна. Через рік, 20 лютого 1686 року, до Москви приїхав Мазепа разом з гетьманським сином Григорієм131. Місія була таємною. В офіційній інструкції Самойловича так і говорилося, що про вічний мир посланці повинні усно говорити при царському дворі «кому належит»132.

Мазепа і Григорій були і в московського патріарха Іоакима, який їх «люб’язно прийняв», але нічого про мету свого візиту вони йому не сказали133. Самойлович пізніше (явно грішивши проти істини) запевняв патріарха, що його син приїжджав виключно з метою висловити вдячність царям – і нічого не втаював134.

Переговори у Голіцина йшли важко: 39 посольських з’їздів про кордон тільки у 1684 році! Опозиція була і в боярській думі. Зокрема, проти договору з Річчю Посполитою висловлювався Петро Іванович Прозоровський135 прибічник Петра. Швидше за все Наришкіни теж були на стороні Самойловича.

Патріарх Іоаким.

Невідомий художник. XVII cт.

Остаточні переговори почалися 24 березня 1686 року. З російського боку їх очолювали В. Голіцин і Б. Шереметєв. 6 травня договір було підписано. Згідно з його статтями, росіяни повинні були виплатити полякам 200 тисяч рублів за їх відмову від Києва, який тепер остаточно переходив під владу російського царя. Лівобережжя, Київ (а також правобережні Трипілля, Стайки, Васильків) і Запорожжя залишилися за Москвою, Київщина (від Стайок до Чигирина) перетворювалсь в нейтральну незаселену зону, Волинь і Галичина відходили до Польщі (хоча за Бахчисарайським миром вони відходили до Росії), Поділля залишалося під турками. Москва вступала у Священну лігу.

Російські історики зазвичай оцінюють Вічний мир як великий дипломатичний успіх Голіцина, польські – як свою велику поразку, а сучасні українські – як національну трагедію України. Слід поставити питання: чи можна було змусити Яна Собеського (який ридаючи підписав договір у Львові) піти ще на великі поступки і вирвати хоч би частину Правобережжя, на чому наполягав Самойлович? Адже Собеський щойно зазнав поразки в Молдавії і знаходився в скрутному військовому становищі. Чи, може, Голіцин керувався виключно прагненням стати «західним союзником», увійти до Священної ліги й уславитися визволителем християн? Хитке положення фаворита, та й самої правительки, вимагало значних подвигів.

Борис Шереметєв.

Невідомий автор. Початок XVIIІ cт.

Самойлович був розлючений. Заборонив служити в церквах подячні молебні з нагоди миру, при всякій нагоді висловлювався негативно про договір і про його можливі наслідки. Кінець кінцем, Неплюєву було велено зробити Самойловичу догану. Гетьман злякався і просив вибачення, яке формально було прислано, але насправді Голіцин ще більше затаїв злість на Самойловича за протидію своїм планам.

А що ж Мазепа? Як ставився до перспективи «воювати Крим» він, що відмінно знав і польський і турецький світ, що особисто спілкувалося з місцевою знаттю і знав їх традиції? Якщо брати до уваги подальшу політику Мазепи-гетьмана, то він не вірив полякам, мріяв про повернення Правобережжя і вважав, що Крим завоювати не можна, але воювати з Туреччиною і вийти до Чорного моря – можна. У цьому його думка збігалася з думкою іншого військового експерта – Гордона.

Тепер наступним кроком після Вічного миру для Голіцина повинні були стати військові дії проти Порти. Починається перший Кримський похід. Очолив його особисто князь Василь.

Попри те, що деякі історики схильні вважати похід мало не першим успіхом російських царів на півдні136, у більшості своїй історіографія одностайна у своїй негативній оцінці. Сучасникам походу його провал теж був очевидним. Де ла Невіль скромно згадував, що Голіцин «був больше великим державним мужем, ніж полководцем»137. Самойлович у своєму звіті прямо писав про невдачу, а старшині говорив про «погану і гнюсну» московську війну138.

Передусім похід страшенно затягнули. Тільки у травні, на початку найжаркішого в степах часу, армія виступила в похід. У Голіцина було 100 тисяч чоловік і ще 50 тисяч козаків приєдналося з Самойловичем. Мазепа разом з генеральною старшиною і полковниками теж пішов у Крим. Татар так і не зустріли, зате почалася страшна степова пожежа, від якої всі задихалися. Не було ні води, ні трави для коней. Голіцин вимушено повернувся.

Ситуація була і без того напруженою. У Москві багатьом боярам неподобалося непомірне підвищення Голіцина. Софія, за виразом Соловйова, була «сильно налякана» і шукала шляхи «прикрити» свого фаворита, щоб той не повертався з «ганьбою» в Москву. Головним пунктом у виробленому плані стала спроба звинуватити козаків і особисто Самойловича в саботажі походу. «Пустили чутку, що козаки, причому навіть з потурання, якщо не за наказом гетьмана підпалили траву в степу навмисно, щоб перешкоджати нашому просуванню в Крим»139. Те саме говорилося і в наказі Софії, з яким назустріч військам, що поверталися, відправили її головного повіреного Ф. Шакловитого140.

І ось ми підходимо до одного з найважливіших епізодів у житті Мазепи: до отримання ним гетьманської булави. В історіографії ці обставини обросли стійкими штампами, які, на думку їх авторів, відповідали образу «гетьмана-зрадника». Раз уже зрадник, то скрізь, завжди і у всьому. Спрощено штамп цей виглядає таким чином: зрадивши свого благодійника Самойловича, Мазепа написав на нього донос, підкупив Голіцина за «тридцять серебренников» (точніше – за 10 000 рублів)141 і таким чином отримав булаву. Ця версія була сформульована Костомаровим, а потім успішно перекочувала в праці багатьох російських і радянських істориків.

Що ж говорять факти? Ми знаємо про роль на Коломацькій раді Голіцина і старшини, але ми не можемо простежити роль Мазепи142. Зазвичай це пояснюють мистецтвом Мазепи вести політичні інтриги. Але мені здається, що правда набагато прозаїчніша. Поза сумнівом, наш герой мріяв про владу і булаву. Але в Коломацькій інтризі і він, і Самойлович, і Україна були лише пішаками в грі істинних вершителів долі Російської імперії, що зароджувалася, – передусім Голіцина.

Друга версія подій називає справжньою причиною повалення Самойловича його непопулярність серед козаків143.

Невдоволення старшини поведінкою Самойловича і його синів, бажанням гетьмана затвердити спадкову владу, порушенням «козацьких вольностей» – безперечно. Про це писали самі старшини у своєму «доношении» (по суті – доносі), про це пишуть козацькі літописи і, що ще більше важливо, про це говорить Гордон. Але те, що Голіцин «не потребував» виправдань, це виглядає дуже сумнівно. Ще й як потребував! Шведський резидент у Москві фон Кохен прямо писав, що Голіцин вирішив звалити провину за власні помилки на Самойловича144. Тому швидше за все першочергова роль у цих подіях належала саме князеві Василю. Історики вочевидь недооцінюють роль Голіцина, а точніше – той блискучий план, який був ним реалізований на Коломацькій раді.

Ми знаємо, що Голіцин ненавидів Самойловича ще з часів Чигиринських походів. Ми знаємо, що за роки московської смути гетьман осмілів і став перетворюватися на удільного князя, багатого і свавільного. Ми знаємо, що Самойлович наважувався відкрито виступати проти вічного миру й Кримської війни – двох основних напрямів зовнішньої політики Голіцина. Україна виривалася з Руїни, ставала економічно сильною й непокірною частиною Московської держави. Це ніяк не могло влаштовувати уряд Софії, що у своєму хиткому положенні побоювалася будь-якої опозиції.

Таким чином, збіглися три чинники: бажання Голіцина повалити свавільного гетьмана, бажання уряду Софії знайти «цапа-відбувайла» за невдачу в Криму і злість старшини на знахабнілого «поповича».

Чому саме Мазепа? Багато істориків абсолютно бездоказово пишуть, що змова була очолена саме ним145. Насправді його підпис на «доношении», тобто доносі старшини на Самойловича, стоїть тільки четвертим після Борковського, Вуяхевича і писаря Прокоповича, чиєю рукою і був написаний донос. А увінчувала всі підписи рука Василя Кочубея внизу листа окремо від інших, немов візуючи документ146. Саме Кочубей, як ми побачимо далі, гратиме ключову роль і при поваленні гетьмана. Навіть вороже налаштований до Мазепи Величко і той не називає його серед лідерів змови. Ми неодноразово підкреслювали, що Мазепа не був і не міг бути лідером лівобережної старшини.

Мелентій (Михайло) Вуяхевич-Височинський.

Невідомий художник. XVII cт.

Таким чином, усі розмови про «таємну керівну роль» Мазепи – це тільки припущення. Що стосується «хабаря» Голіцину, то це насправді так смішно (коли йдеться про всемогутнього «Царственнее большие печати и государственных великих посольских дел оберегателе»), що якби ця байка не кочувала навіть російськими довідковими виданнями, то взагалі не варто було б про неї згадувати. Поки залишимо цей епізод на совісті Костомарова, і розберемо його трохи пізніше. Так що ж, «культурна близькість»? Те, що обоє (Голіцин і Мазепа) могли похизуватися в розмові латиною? Орієнтир на захід? Так, усе це. Інтелектуал-Мазепа, поза сумнівом, значно більше імпонував Голіцину, ніж чванливий козацький «попович», серед величезних багатств якого не знайшлося й декількох книжкових томів. Але дозволю собі висловити крамольну думку, що це занадто лестить моєму героєві. Вкладаючи до рук Мазепи булаву, Голіцин збирався не стільки використати його здібності й знання (хоча і їх у деякій мірі), скільки думав зробити з нього свого «маріонеткового» гетьмана.

Це був диявольський план. Князь Василь знав, що Мазепа був порівняно бідний, чужий лівобережній старшині і не занадто популярний серед козаків. Відповідно, ставши гетьманом, він не зможе вести свою гру, а буде вимушений повністю виконувати волю свого благодійника. Тиха покірна Україна на чолі зі «своєю людиною», повністю залежною від нього, – ось ідеал, який утілював у життя Голіцин. Ідеал, який був закріплений в Коломацьких статтях, прийнятих на раді. Правда, свого обранця князь Василь все ж недооцінив.

Зрозуміло, невірно представляти роль Мазепи як пасивне очікування, коли його зроблять гетьманом. Певною мірою він дійсно вів гру «сірого кардинала», таємну і потайну. Головним було переконати старшину, що він є тимчасовим і безпечним суперником у боротьбі за булаву, а Голіцина – в тому, що він скромний і вдячний виконавець його волі.

Події перевороту розвивалися блискавично. 7 липня в козацькому обозі військ, що поверталися, над річкою Кільченню складається «доношение», яке віддають «у руки» Голіцину. Він терміново посилає його в Москву з супровідним листом. 12 липня в табір Голіцина прибув посланець правительки Софії – сам Ф. Л. Шакловитий 147. 16 липня табір стає над річкою Коломак. Туди 17 липня прибуває гонець з указом від Софії заарештувати Самойловича й обрати нового гетьмана148. Виконання доручалося Голіцину, «как господь бог вразумит и наставит». Князь оточив двома московськими полками гетьманський похідний двір149, а Кочубей доповів про готовність змовників. Самойлович здогадався, що відбувається, провів ніч у молитвах, очікуючи свою загибель, а вранці, одягнувшись, за виразом Величка, як годиться перед смертю, перейшов у похідну церкву. Саме туди явилася генеральна старшина з полковниками. Вуйца Волошин150 вимовив знамениту фразу: Пане гетьман, тебе вимагає військо. Гетьмана посадили на дерев’яний віз і повезли в стан Голіцина.

Перш ніж приступити до обрання нового гетьмана, Голіцин чітко визначив правила гри. Очевидець подій так і пише: «Головні з козаків прибули до генералісимуса і слухали читання статей, на яких присягали колишні гетьмани, – більшість тих, що обумовлені за Глухівським договором; деякі також були додані, а інші розширені до більшої честі, влади і верховенства царського уряду над козаками, на що всі погодилися»151.

Тепер слід було зайнятися виборами нового гетьмана. Хотіли послати за духовенством і козаками в найближчі полки. Але несподівано обстановка ускладнилася. Стали доходити відомості про бунти. У Гадяцькому полку вбили полковника. Тягнути з безвладдям було не можна. 24 липня ввечері зібралася старшина, щоб з’ясувати волю Голіцина. Він указав на Мазепу152. Можна не сумніватися, що і Кочубей і Борковський були розчаровані. Але як сперечатися, коли навкруги стояли російські стрільці. 25 липня в присутності Голіцина зібралася рада, на якій вигукнули ім’я Мазепи, а інші пропозиції заглушили. Гордон так описує раду, що обирала наступника Самойловича: «Спершу було недовге мовчання, потім хтось поблизу назвав ім’я Мазепи, що було підхоплене і понеслося далі, так що неначе всі кричали: «Мазепу в гетьмани»! Інші закликали за Борковського, але їх скоро заглушили»153.

Іван Мазепа був обраний гетьманом, отримав клейноди й присягнув на вірність царям і правительці. Рік потому він так і писав Голіцину: «своею мя возвел на уряд гетьманский рукою»154.

Юрій Хмельницький

Величко, апологет Самойловича, з докором пише, що Мазепа став ворогом гетьмана, «добродееви своєму»155. Але, кидаючи услід за ним цей докір у «зраді патрону», історики грішать проти об’єктивності. Згадаємо: Самойлович змістив Многогрішного, якого заслали в Сибір. Многогрішний, спокусившись булавою з рук російських, зрадив Дорошенка (тут уже факт «зради» безперечний). А як бути з усіма іншими українськими гетьманами? Дорошенко – Опара, Юрій Хмельницький – Іван Виговський і так далі й таке інше. Боротьба за владу, що стала звичайною в Гетьманщині. У 1687 році Мазепа був винен тільки в одному: він знав і не попередив. Але, по-перше, як і більшість старшин, він цілком щиро вважав усунення справедливим. А по-друге, що б змінилося, попередь він гетьмана? Йти проти Голіцина з його стотисячним військом було неможливо. Тікати – в умовах тієї ворожої старшини, що оточувала Самойловича – не можна.

Поза сумнівом, як людина глибоко релігійна, Мазепа не міг згодом не мучитися цим епізодом. Наслідком його роздумів стала, зокрема, поема «Ей Іване, поповичу гетьмане»156. У ній він докоряв колишньому гетьману за неповагу «в войску волности и всѣм станом (сословиям – Т. Т.-Я.) належитой годности», за прагнення «в страхе сурово» правити, за спроби всіх посварити («жеби никто ни с ким не ѣл хлѣба»).

У 1693 році Мазепа знову подумки повернувся до повалення Самойловича і, немов виправдовуючись, говорив Вініусу, що хоча він разом із старшиною «били челом» – то лише домагаючись відставки гетьмана. А «чтоб ево разорять, имение ево пограбить и в ссылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего челобитья, ни прошения… не бывало»157. Підписуючи чолобитну, Мазепа міг мати на увазі долю Дорошенка, тобто дійсно вважати, що Самойлович за минулі заслуги отримає «почесне заслання».

Що стосується моральної сторони прийняття булави, то якби Мазепа відмовився піти назустріч недвозначно висловленій волі Голіцина, він поплатився б кар’єрою або головою. Але цього мало. Його місце тут же зайняв би Кочубей (до речі, теж облагодіяний Самойловичем) або хто-небудь ще. Черга із старшин, що претендували на булаву, була довгою.

Доля Самойловича насправді була вирішена ще тоді, коли він уперше виступив проти Голіцина. І Мазепа назавжди засвоїв цей урок: як небезпечно відкрито висловлювати свою думку сильним світу цього.

Мазепа заплатив за булаву. Я маю на увазі не ті «тридцять серебрянників», про які вже згадувалося. Він прийняв булаву на умовах уже укладених старшиною Коломацьких статей, які робили гетьмана, по суті, маріонетковим правителем. Саме цей документ є найяскравішою ілюстрацією голіцинської політики по відношенню до України.

Традиційні посилання на «статті Богдана Хмельницького» в Коломацькому документі виглядають як насмішка над тим часом, коли Гетьманщина знаходилася під номінальним контролем Москви. Голіцин замахнувся навіть на основу козацької демократії: тепер «утікачів» слід було видавати російській владі. Самого гетьмана теж не можна було обирати і знімати без царського указу. Але що було корінною відмінністю Коломацьких статей від усіх попередніх, це те, що вони перетворювали гетьмана на абсолютно безпорадну фігуру. Йому заборонялося «переменять генеральную старшину», тобто, по суті, він був не вільний вибирати собі основних помічників (читач, який коли-небудь мав справу з кадровим питанням, повинен тут поспівчувати Івану Степановичу). Старшині і козакам прямо наказувалося «проведывать и писать великим государям» на випадок якщо гетьмани стануть «чинити какие ссорі», тобто встановлювалася і заохочувалася система доносів на гетьмана. До того ж, згідно з Коломацькими статтями, при гетьманові в Батурині, нібито «для охранения и целости», повинен був знаходитися Московський стрілецький полк. І, нарешті, Голіцин вирішив відмінити систему «оренд», введену Самойловичем у 1678 р. Відповідно до неї винокуріння, шинкарства, а також дігтярна і тютюнова торгівля, і млини віддавалися на відкуп орендарям158, які давали гетьманській казні величезні прибутки159. На ці гроші, зокрема, утримувалися найбоєздатніші наймані охотницькі полки.

На довершення усіх цих реформ князь Василь декларував в Коломацьких статтях початок процесу «русифікації» (у дусі декларацій Катерини II в 60-ті роки XVIII століття). Гетьманові пропонувалося «народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять», при цьому слід було не допускати «голосов таких», що Україна є Гетьманщиною, а не просто частиною «Их Царского Пресветлого Величества Самодержавной Державы». У цьому положенні статей уперше явно оголошувалося прагнення царського уряду перетворити Україну на область на звичайних правах, що входить до складу Російської держави.

Титульна сторінка Коломацьких статей.

25 липня 1687 року

Єдине, чого досягла старшина, це гарантій військового захисту. Факт цей вирішальний для розуміння трагічних подій фіналу гетьманства Мазепи, а тому слід його особливо підкреслити. У статтях говорилося, що в разі наступу на Україну ворожих або Задніпровских військ, царі повинні були посилати на допомогу «скорые посылки». Особливо підкреслювалося: «и не так как прежде сего бывало, что войско Запорожское писало, прося себе о скорых посылках», а вороги тим часом Україну «до последней пагуби привели и изнищали». Це прохання було повністю задоволене і обіцяно «войско Запорожское и Малороссийской народ держать в милости своей государской и от неприятеля во всякой обороне».

Зрозуміло, стаючи гетьманом тоді, на Коломаці, Мазепа не мав можливості змінити статті. Він міг не прийняти булаву. Або прийняти, а потім домагатися інших умов. Надалі. Мазепа вибрав друге.

Голіцин, добившись у Коломацьких статтях таких досягнень, не позбавив себе і щедрої нагороди. У відповідь на прохання гетьмана і старшини передати майно Самойловичів у військовий скарб, князь Василь вирішив віддати тільки половину, а другу забрав у царську казну. Враховуючи, що йшлося про мільйони (!) (ми ще детально говоритимемо про скарби Самойловича і їх роль у долі Мазепи), можна не сумніватися, що значна частина «царської долі» потрапила в руки фаворита. Тут також можна згадати свідоцтво І. Желябузького, що, коли з нагоди Вічного миру було видано з царської казни 200 000 рублів польським послам, цю суму «князь Василь Васильович Голіцин з тими польськими послами розділив навпіл»160. Швидше за все аналогічна доля спіткала й гроші Самойловича. Невіль так і писав, що при конфіскації майна Голіцина було знайдено «100 000 червінців у скрині», як вважали, узятих «з майна гетьмана Івана Самойловича»161. Під час «Бендерської комісії»162 1709 року старшина теж писала, що Голіцину до Москви передали багато майна Самойловича.

Що стосується легенди про «хабар», даний Голіцину, згідно з якою Мазепа нібито став гетьманом, то серйозно про це можуть говорити лише ті, хто не знає реалій двору Софії Олексіївни. Всемогутній коханець-фаворит, що походив з древнього і багатого князівського роду, думав про те, як зробити свою царівну самодержавною царицею. Абсолютна влада і політика цікавили Голіцина. Він зовсім не був Меншиковим, що не соромився красти на кожному кроці дрібниці. Так що легенда Костомарова про приношення Мазепи в десять тисяч рублів, виглядає просто смішно. Дрібний, буденний подарунок, без якого не існувало Московське царство. Але ніяк не плата за гетьманство. Численні й щедріші «подношения» Мазепа потім робитиме й іншим російським сановникам, включаючи Меншикова і Шереметєва163. Це було звичайним явищем того часу. Голіцин у 1687 р. був настільки упевнений у своїх силах і настільки захоплений своїми династичними планами, що йому і в голову не приходило радитися. Він вибрав того, що здавався йому відповідним кандидатом і зробив його гетьманом. За це він чекав не хабаря, а покірності.

Прийнявши булаву, Мазепа приніс свою знамениту клятву «перед святим Евангилием»: бути у царської величності «в вечном подданстве верно и постоянно польскому королю и султану турецкому и хану крімскому не изменит»164. Дивне формулювання. Зазначимо на майбутнє, що договір зі шведським королем вона не передбачала.

У результаті зусиль Голіцина Мазепа виявився правителем, позбавленим прибутків, оточеним внутрішніми шпигунами і до того ж контрольованим російськими військами. Його спроби отримати дозвіл приймати «присільніе листі от окрестніх государей» зустріла категоричну відмову. Адже уряд Софії постійно користуватиметься відомостями гетьманських «шпигунів» в сусідніх країнах, що, по суті, порушувало статті й створювало прецедент для розправи, якби таке бажання виникло. Прямо на раді Голіцин наказав Мазепі повідомляти про всі справи (окрім «не подлинніх и мелких»)165, не приховуючи своїх намірів повністю контролювати кожен крок гетьмана і всю ситуацію в Україні.

Виникає питання: як оцінити те, що Мазепа прийняв гетьманство в таких умовах? Прагненням до влади за всяку ціну? Чи вірив він у те, що зможе зробити для своєї країни більше, ніж хто-небудь інший? Чи сподівався він із часом змінити статті або хоча б добитися їх «заморожування»? Або не думав про майбутнє, а просто використав шанс, що випав на його долю? Честолюбство, кар’єризм, безпринципність. Нехай ці камені кидають ті, хто вважає себе безгрішним. Мало хто відмовився б від булави, якби опинився на місці Мазепи. І нехай назвуть хоч би одного правителя України, який би зробив для своєї країни стільки, скільки зробив за своє гетьманство Мазепа. Усупереч усім і всьому. І передусім усупереч Голіцину і умовам Коломацьких статей.