Читать книгу Іван Мазепа - Тетяна Таїрова-Яковлєва - Страница 6

Мрія Мазепи здійснилася. У сорок вісім років він став гетьманом «війська запорізького обох сторін Дніпра». Правда, було дуже багато «але». На іншому боці Дніпра за умовами Вічного миру йому підкорявся тільки Київ. Влада його, зусиллями Голіцина, була вкрай урізаною, його оточувала чужа йому лівобережна старшина, озлоблена тим, що якийсь прибулець запанував над ними в обхід їхніх власних планів.

Узагалі обрання Мазепи сталося абсолютно несподівано для багатьох під тиском Голіцина і в обхід сильніших претендентів (включаючи генерального писаря В. Кочубея). Явно не на такий результат розраховували старшини, подаючи свій донос на Самойловича. Вони повинні були ненавидіти цього пройдисвіта, що буквально викрав у них з рук булаву. Або сподіватися, що Мазепа буде фігурою «прохідною», тимчасовою, яку замінять при першій слушній нагоді. Адже Коломацькі статті давали великий простір для такої «слушної нагоди».

І ось у цих складних умовах, коли, здавалося, все було проти нього, Мазепа проявив себе як талановитий державний діяч і політик, стриманий, обережний і неквапливий, як майстер політичного компромісу. Нікому не перечив, послужливо і запопадливо поводячись із ворогами й однодумцями, він умів наполягти на своєму, поволі, але рішуче здійснюючи свої плани.

З роками, проведеними при владі, приходило почуття свідомості власної гідності й значущості. Від усієї фігури гетьмана, незважаючи на середній зріст, віяло силою і владністю. Його важкий, пронизливий погляд мало хто витримував.

Попри те, що в 1709 році за наказом Петра все, що було пов’язано з Мазепою, включаючи його портрети, знищувалося, історія донесла до нас зображення гетьмана й описи його сучасниками. Це була людина середнього, швидше невисокого зросту, що особливо впадав у вічі на тлі рославих козаків. Зате він до кінця своїх днів зберіг струнку і сильну фігуру, позбавлену такого властивого козацькій старшині животика (згадаємо, наприклад, важкого й обрезклого Кочубея). Аж до самої смерті гетьман скакав верхи, захоплюючи оточення своїм умінням, тоді як більшість його однолітків пересувалися у візках166. Деякий час Мазепа носив невелику, шляхецьку бороду, але потім, коли почалася кампанія Петра по бородогоління, він змінив її в 1700 році на довгі вуса167. Мазепа зовсім не був красенем (хоча Балюз і називає його таким в молодості). Але яскравий інтелект, що випромінював, розумні й пронизливі очі, природна грація притягували і зачаровували людей. Що вже говорити про більш ранні роки, якщо навіть у 1708 році шведи, наче змовившись, писали у своїх щоденниках, що Мазепа «дуже захоплює своїми жестами», «наші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації… величність, почуття гідности й суворість, яку злагіднювала елеганція»168.

Він був дуже закритою людиною. Це поширена фраза, яку повторювали багато сучасників з оточення Мазепи. Роки вивчення біографії гетьмана переконують, які повну міру його закритості навряд чи усвідомлювали навіть люди, що близько його знали. Жан Балюз, що так прагнув розкрити таємні думки Мазепи і залишив яскравий опис гетьмана та його двору, не міг і уявити, що за підсумками його візиту той склав детальне і украй негативне повідомлення Петру, зневажливо висміюючи француза й розкриваючи його справжні плани169.

Мазепа не був звичайним правителем, який, досягнувши влади, бездумно й фанатично тримається за неї всіма силами, витрачаючи зусилля лише на внутрішню боротьбу й страшенно боячись суперників. Ведучи складну політичну гру, він зберігав свій внутрішній світ, повний захоплень і глибокого сенсу. Особисті речі (рахівниця і торбан), що збереглися, вірші, написані не для офіціозу чи на замовлення, але для себе, «в стіл», відкривають Мазепу як людину, занурену наодинці з собою в глибокі роздуми, зокрема про високі, філософські предмети, що любила грати на музичних інструментах та перечитувати античних авторів. Із власної волі й веління душі Мазепа відвідував учені диспути в київській академії, вів бесіди латиною зі студентами, не пропускав нові постановки в театрі. Любив і вмів займатися господарством і фінансовими проблемами. Він умів зупинитися і замислитися, подивитися на події з боку. Майже з перших років гетьманства він створював милий йому світ українського бароко. І як справжня річ у собі лише дуже рідко, в хвилину слабкості або крайнього роздратування, вихлюпував на оточення справжні емоції, які ним оволодівали.

Цією яскравою й багатосторонньою особою керували, безумовно, честолюбство й упевненість у власних силах. Без цих якостей політичними лідерами не стають. Але дуже небагато, досягаючи вершини влади, здатні, як і раніше, замислюватися про високі матерії й порівнювати з ними власні кроки. Діючи за тільки йому відомим планом, керований таємними думками й бажаннями, не ділячись ними ні з ким, а якщо й ділячись – то частіше всього лише частково або умисно дезінформуючи оточення, Мазепа був загадкою для сучасників і залишається складною фігурою для істориків.

Саме входження у владу гетьмана виявилося нелегким. Україною прокотилася хвиля бунтів. Ще відразу після усунення Самойловича багато козаків розійшлися з табору й стали розбурхувати людей. Почалися розправи над орендарями, їх грабували і вбивали170. Будинки багатьох полковників теж були розграбовані за їх відсутності171. Частина старшини опинилося в опозиції, не погоджувалися зі зміщенням гетьмана. Іноземці повідомляли, що велика частина України не визнала Мазепу172. Він був навіть вимушений просити в Голіцина 4000 російських солдатів, які супроводжували його до Батурина173. Син Самойловича Григорій разом з прилуцьким полковником Л. Горленком збирався шукати підтримки в Криму.

Портрет-гравюра гетьмана Війська Запорозького Івана Мазепи, надрукована вперше у німецькому виданні 1704 року. Д. Бейел.

Бунти поширювалися і серед простих козаків, як відповідь на жорстку політику гетьманської адміністрації останніх років. У Гадяцькому полку забили осавула Кияшку. Потім жертвою став сам полковник Л. Горленко і його писар: їх, побивши, кинули в піч, що горіла, і засипали землею ще живих. Усюди відбувалося побиття старшини, погрожували компанійцям і сердюкам. Усе це відбувалося в тих частинах, які не були в головному обозі, оточеному московськими військами. Залишений в Україні за наказного гетьмана Д. Апостол писав, що не в змозі утримати ситуацію. Послали за допомогою до сівського воєводи Леонтія Неплюева. Він оточив бунтівників, а старшина видала Григорія Самойловича. Син гетьмана, який ще нещодавно хвалився, що проїде по всій Україні в золотій кареті, принижено кланявся воєводі й поклав до його ніг свій полковницький пернач. Це його, проте, не врятувало, і незабаром Григорій Самойлович був страчений Неплюєвим «за зраду». Усе його майно забрав воєвода. Самого колишнього гетьмана під сильною охороною відіслали до Орла, а потім – до Сибіру.

Зауважимо, що Григорій був страчений Неплюєвим без жодного узгодження з Мазепою (ще один приклад, наскільки обмеженою була гетьманська влада). Ці події показали вирішальну роль, яку відігравали в Гетьманщині російські війська і воєводи. Показали вони й ненависть козаків до старшини, а також те, що гетьманові слід було покладатися лише на сердюків і «компанійців». Втім, Мазепі знову пощастило: внаслідок бунту природним чином відмінялися положення Коломацьких статей про «не заміну» старшини: «зрадників» слід було покарати, і Голіцин не став цьому опиратися.

Віддамо належне Мазепі, він ніколи не був прибічником крутих заходів. Важко сказати, що це було: природна обережність або християнське милосердя. Швидше за все і те й інше. Але політика Мазепи в перші роки його гетьманства – яскравий приклад стриманості.

Отримавши булаву, Іван Степанович зіткнувся з такою кількістю проблем, що важко навіть припустити, з чого він збирався почати. Ми передусім спробуємо розібратися в його фінансовому положенні. Від Самойловичів у військовий скарб надійшли величезні кошти. За підрахунками старшини, їх можна було оцінити в мільйони174. Окрім маєтків та багатого господарства, було конфісковано безліч дорогоцінних речей, зброї, посуду, одягу та іншого175. Саме ці скарби стали основою майбутнього фантастичного багатства Мазепи. Втім, потрібно визнати дивовижний факт: при першій же нагоді гетьман пожертвував значні суми з цих грошей опальним спадкоємцям Самойловича. Так, коли дочка останнього виходила заміж за князя Четвертинського, їй була дана тисяча імперіалів у вигляді приданого. А коли настала пора вінчатися його внучці – та отримала від Мазепи тисячу золотих, срібний посуд і коштовності. Коли потім зять Самойловича Четвертинський потрапив у татарський полон, Мазепа заплатив за нього три тисячі золотих. Нарешті, займаючись будівництвом у Києво-Печерській лаврі, Мазепа збудував там вежу з церквою в ім’я святого Івана Кущника, патрона тоді вже покійного Івана Самойловича. І мало того. Коли в присутності російських воєвод складалися описи майна сім’ї Самойловича, з’ясувалося, що пропала скриня з соболиним кунтушем. Старшина пояснила, що та скриня була віддана за наказом Івана Мазепи дружині колишнього гетьмана. Таким чином, Іван Степанович, ризикуючи прогнівити російських воєвод, віддав шубу нещасній жінці, що від’їжджала до Сибіру.

Чи було це спробою спокутувати свою провину? У будь-якому разі усі перераховані вчинки можна оцінити як дуже щедрий і благородний жест. Я б навіть сказала – людяний. Якщо Мазепа поступав так, подумки знову і знову звертаючись до подій Коломацької ради, то називати його бездушним навряд чи справедливо.

Отже, він став, нарешті, багатий. Втім, у перші роки гетьманства про багатство ще навряд чи можна говорити. Відміна оренди дуже позначилася на державному скарбі. Мазепа постійно скаржився Голіцину на нестачу грошей. «Из небольшой казны войсковой»176… «у нас никаких доходов нет, а росходы непрестанніе имеем, яко же и сами вы ведаете что ныне аренды нет»177. Він писав, що не може відправляти в Москву запорожців (які постійно приїжджали в гетьманську столицю, щоб звідти їх послали до царя за нагородами), оскільки від цього «до конца скарбец войсковой истощитца»178. Ймовірно, в цих скаргах не без долі лукавства, позаяк добро Самойловича складало величезний капітал. Але Мазепа був занадто добрим господарем, щоб не знати: гроші мають властивість швидко закінчуватися. А раз прибутків – катма, то й витрати слід було всіляко обмежити.

Михай ло Миклашевський .

Невідомий художник. 1706 р.

Утім, це ніяк не відбивалося на тих щедрих нагородах, які він роздавав старшині. Ледве ставши гетьманом, Мазепа просить дати царську жалувану грамоту на два села Кочубею179, потім йому ж – на млин180. Такі ж царські жалувані грамоти стараннями Мазепи отримав генеральний осавул М. Миклашевський181, а потім генеральний хорунжий І. Ломиковський182, ряд військових товаришів та інші старшини. Жан Балюз згодом писав, що Мазепа підкорив свою старшину «розкішними прийомами у своїй резиденції»183.

Ще одним напрямом гетьманських щедрот були монастирі. Десятками обчислюються універсали Мазепи, що підтверджують старі пожалування й нові. Київський Братський, київський Миколо-Пустинський, лубенський Мгарський, київський Золотоверхо-Михайлівський, київський Видубицький, Троїцький Кирилівський, київський Фролівський, київський Межигірський – це тільки частина монастирів, облагодіяних Мазепою в цей період. На його прохання вони отримують і царські жалувані грамоти.

Величко згадує, що у Мазепи були традиційні «воскресные обеды». Важко сказати, на якому етапі свого гетьманства Іван Степанович ввів цю традицію, але, безумовно, він з перших днів прагнув всіляко задобрити старшину.

Серед монастирів, що користувалися заступництвом Мазепи, безумовно, був і Вознесенський дівочий монастир, ігуменею якого була його мати Марія Магдалина. Пожалування матері – це єдина ознака в голіцинський період використання своєї влади в особистих цілях. Утім, навряд чи можна розглядати як особисту користь пожалування монастиреві, навіть якщо враховувати, що ігуменею там була його мати.

Узагалі, як вже говорилося вище, Марія Магдалина була жінкою чудовою. Користуючись заступництвом свого сина, вона, окрім ігуменства Вознесенським київським монастирем, поширює свій вплив на глухівский Преображенський184, отримує право посилати черниць в Москву «за милостинею» (при цьому їм царський уряд надавав підводи й поденну платню)185. Її рішучість, енергія й цілеспрямованість були рисами, успадкованими від неї Мазепою. Магдалина, безумовно, пишалася своїм сином-гетьманом, поза сумнівом, мала на нього значний вплив, а Іван до самої її смерті залишався відданим і дбайливим сином. При цьому Марія Магдалина дбайливо посилала своєму любому синові-гетьманові свіжі овочі з власного монастирського городу186.

Вознесенський монастир (Печерськ)

Як ми вже говорили вище, вплив матері простежується в тісному зв’язку Мазепи з українським православ’ям. Хоча всі попередні гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, теж жертвували пожалування монастирям, але Іван Степанович робив це вже на іншому якісному (і кількісному) рівні.

Недоброзичливці можуть оцінити ці щедрі пожертвування виключно як «замолювання гріхів». Проте факти свідчать, що вже в цей період Мазепа стає покровителем українського православ’я. У січні 1688 року він домагається від Голіцина підтвердження прав Києво-Печерської лаври на друкарню187, а вже в квітні посилає князеві нову книгу, надруковану там, – «Венец Христов»188. Цю ж книгу Мазепа представив і царям189. Він вступається за архімандрита Ясинського, що не догодив Голіцину190.

Зусиллями Мазепи Голіцину представили «Житія святих», написані ігуменом батуринського монастиря Дмитром – майбутнім святим Димитрієм Ростовським (Туптало)191. Мазепа дуже турбувався про сприятливий для Дмитра результат і писав з нагадуваннями про нього Голіцину навіть з походу на Самару.

Патріарх Московський Іоаким (1620—1690).

Невід. худ. XVII ст.

Архімандрит Інокентій

(Гізель). Невідомий художник. XVII cт.

Але справа ця складалася дуже непросто. Супротивником виявився сам патріарх московський Іоаким. Це була людина фанатична, мстива і жорстока, він «не терпів ніякого прояву вільнодумства, з підозрою ставився до будь-якого незалежного судження»192. Саме за його розпорядженням спалили в пустозерському острозі протопоп Авакум і його товариші193. Покінчивши з Никоном, Іоаким розпочинає боротьбу з усіма «новшествами» в православ’ї. Жорстока боротьба розгортається з його ідейними супротивниками, передусім із Сильвестром Медведєвим, про що ми ще говоритимемо нижче. Українське православ’я теж здавалося Іоакиму неканонічним. З його подання на соборі в січні 1690 р. практично всі українські богословські книги оголосили єретичними – починаючи від Катехізису Петра Могили (майбутнього святого) і включаючи тексти Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Сильвестра Косова, Іоанникія Галятовського і т. ін.194. Іоаким відмовився благословити видання «Житія святих» через побоювання, «дабы чего в тех книгах не было противного церкви». Мало того, він посилає архімандритові Києво-Печерської лаври Варлааму Ясинському, де друкувалися ці книги, лист з доганою за видання книг без попереднього дозволу195. Ясинський був ображений і засмучений196. Він звернувся по допомогу і пораду до Мазепи, який знову використав увесь свій вплив на Голіцина, щоб цей почин успішно завершився.

Поступово стаючи покровителем просвіти, Мазепа розбирався і з іншими внутрішніми проблемами. Головною для нього залишалися запорожці. Ми вже зазначали, що Мазепа мав усі підстави їх, м’яко кажучи, не любити. У листах до Москви він не приховує свого ставлення до вільної Січі: «…вони, запорожці, в своїх промовах завжди багатослівні й непостійні»197.

Іоаникій Галятовський.

Невідомий художник. XVIII чи XIX cт.

Варлаам Ясинський

Потрібно тут нагадати, що тільки після Вічного миру Запорожжя потрапило під юрисдикцію московського царя. Вільне рицарство абсолютно не освоїлося з цією новою ситуацією, а точніше – трактувало її по-своєму. За роки Руїни в запорожців затвердилася практика постійної зміни політичних орієнтацій. У цьому ж ключі вони продовжували діяти й тепер. Політика Мазепи, що прагнув навести порядок у своїх володіннях, їх абсолютно не влаштовувала. Запорожці постійно вимагали від царя, в особі гетьмана, грошей за свою «службу», крім того, при кожній слушній і незручній нагоді бажали особисто їхати в Москву, де сподівалися отримати додаткові нагороди. Щоб не сваритися із запорожцями відкрито, Мазепа був вимушений видавати тим, хто приїжджав гроші198, посилаючи їх до царя. Крім того, він відправляв їм «хлібні запаси», причому запорожці, за його словами, навіть не бажали самі їх забирати, а вимагали, щоб підводи доставлялися в Запорожжя199. Мазепа часто скаржився, що запорожці писали йому «зело непотребные слова и выговоры свои…»200.

Узагалі гетьман не довіряв Низовому війську і, як підтвердив час, був у цьому абсолютно правий. Показово, що вже в березні 1688 року, коли запорожці запитували його, як здійснюватиметься похід на Крим, Мазепа «ничего до них запорожців на те не відписав»201.

Новобогородицька фортеця.

Кін. XVII – поч. XVIII ст.

Реконструкція Олександра Харлана

Виконуючи рішення Коломацьких статей, Іван Степанович приступив до будівництва порубіжної фортеці, яка повинна була служити перешкодою татарським набігам, базою для майбутніх Кримських походів, а також – форпостом проти запорожців. Із завданням Мазепа впорався блискуче, уперше проявивши свої здібності військового стратега. 14 червня 1688 року він із загоном вийшов з Батурина і прийшов на річку Самару, де вибрав зручне місце – за 5 верст від Дніпра, «с доступом кораблей, запасом дров и трав». Тут була закладена Новобогородицька фортеця, що є нині в межах сучасного міста Дніпро. Проект був виконав голандський інженер полковник Вазаль. Це будівництво запорожці небезпідставно оцінили як образу і «збиток»202. Будівництво йшло повним ходом. Сам гетьман залишався в «таборі під Самарою». У кінці липня він уже докладав, що «в первых числех августа та крепость станет в своем совершенстве»203.

Запорожці не відразу повністю усвідомили всю загрозу своїй «вольності», що походила від нової фортеці. Упродовж літа вони тільки ремствували, а в вересні вже «в безумии своем кричали» на воєводу Г. І. Косагова через будівництво міста204. Мазепа не без зловтіхи писав: «…учинив к Самаре поспешение прилежнім поспехом тот город сделали что запорожці и осмотретца не могли». Тепер Новобогородицьке місто вже досягло своєї досконалості205. У жовтні за докладно розробленим Мазепою планом компанійський полковник І. Новицький здійснив вдалий похід на Очаків206.

Досить цікаво відзначити, що Голіцин не нагородив Мазепу за ці успішні й своєчасні дії. Або він вважав їх простим виконанням своїх обов’язків, або хотів усі заслуги на південному фронті приписати виключно собі.

Однак протистояння гетьмана із запорожцями тривало і поглиблювалося. Показовим є факт, що коли підготували донос на гетьмана, донощики збиралися, якщо їх не нагородять у Москві, йти до Запорожжя, де «за теж басни сорные» розраховували від отамана кошового і від Війська Низового отримати «особную милость»207. Невдоволені політикою гетьмана запорожці звинувачували його в усіх смертних гріхах, зокрема, ніби їм не були віддані всі гроші, що їм належали.

Ситуація загострилася напередодні підготовки нового Кримського походу. Мазепа побоювався з боку запорожців якого-небудь «шкідництва» і не вважав, що вони зможуть надати допомогу в поході208. Напередодні виступу їм були вислані до Дикого Поля сотники для підпалу сухих трав. Запорожці їх перехопили, палити траву не дали, а сотників «узяли за караул»209. Мазепа із цього приводу писав Голіцину: «Запорожских казаков безумству дивлюся», що вони монаршу милість і його дружбу забули, посланцям його в їх справі чинили перешкоди, і «хульные многие слова говорили»210. Посланця гетьмана на Запорожжі зустріли недружньо, він вислухав багато (за виразом Мазепи) «враки, и плутовские слова», а на раді запорожці взагалі ухвалили помиритися з татарами211. У своїх листах до Мазепи вони в’їдливо запитували, чи збираються йти війська на війну або «для будови міст», натякаючи на спорудження Новобогородицької фортеці, що применшувала їх «вольності». Мазепа відповідав на це, що такими «сорными словами «…вам… уши набивают какие-то легкомысленные и неспокойные головы212. Його дещо упереджене ставлення до запорожців повністю виправдалося. В середині липня 1689 року Мазепа повідомляв Голіцину, що в Січ прибув від хана якийсь ага, після чого запорожці й татари взаємно присягнули про перемир’я213. Не чекаючи указу (це було дуже ризиковано, знаючи характер князя Василя), гетьман розіслав універсали, щоб запорожців не пускали в міста, так само як і з міст на Запорожжя нікого не пропускали214, тобто блокує Січ. Уряд Софії в умовах провалу походу був украй роздратований поведінкою запорожців, і Мазепі надіслали указ під страхом страти нікого не пускати й не випускати із Запорожжя215, який, по суті, підтвердив його дії.

У цих умовах Мазепа проявив свій талант політичного лавірування. Він написав у Запорожжя, що до нього дійшли чутки, ніби запорожці «з ворогом креста святого» на шкоду рідної землі своїй помирилися. При цьому він запевняв, що цьому слуху зовсім «не вірить», і пояснював свою блокаду Запорожжя побоюванням занести в Україну «морову пошесть», що поширилася в Січі216. Одночасно гетьман писав Голіцину, що «безумныи запорожцы с крымцами помирилися», і, ніби виконуючи царський указ, наказував «под смертною казнию никого на Запорожье не пропускати…»217.

Ведучи приховану війну з Низовим військом, Мазепа переслідував одразу декілька цілей: наведення ладу в країні, забезпечення безпеки південних рубежів і підготовка військових дій проти Криму. Особисті антипатії, перемішуючись із чудовим знанням запорозьких реалій, тільки допомагали йому в цьому. Не забував гетьман і про ще одну небезпеку, про яку він рідко наважувався відкрито писати Голіцину. Мазепа з власного досвіду, підтвердженого свідченнями своїх численних шпигунів, прекрасно знав, що в Польщі не забули часи, коли Лівобережжя було частиною Речі Посполитої. Князь Василь, зробивши ставку на «Священну лігу», занадто вірив своїм новим «західним союзникам». Свого часу Іван Степанович підтримував Самойловича, що виступав проти Вічного миру. Тепер, сам ставши гетьманом, Мазепа мав переконатися у своїй правоті, зіткнувшись із таємними задумами поляків по відношенню до українських земель. Але, протидіючи цим задумам, треба було остерігатися образити князя, натякнувши, що той зробив стратегічну помилку.

Станіслав Ян Яблоновський

Умови Коломацьких статей суворо забороняли вступ у правобережні землі і контакти з поляками. Мазепі, виконуючи наказ, доводилося обмежувати всі зносини з іншим берегом Дніпра, що було непросто через велику кількість у старшини сімейних зв’язків на Правобережжі. Так, до полковника миргородського Апостола приїжджав його тесть Василь Іскрицький і пробув у зятя шість замість дозволених трьох днів. Дядько генерального обозного Василя Борковського, приїхавши з польських земель до племінника, передав Мазепі в лютому 1688 року лист польського воєначальника С. Яблоновського218. Гетьман негайно послав копії листа Голіцину і царям.

Поляки продовжували уважно стежити за ситуацією на Лівобережжі. Під час будівництва Новобогородицької фортеці в табір Мазепи (де був і російський воєвода Л. Неплюєв) знову прибуває посланець Яблоновського219. Посилення польської активності проходило на тлі контактів гетьмана правобережних козаків Могили (на службі в польського короля) із запорожцями. Перехопивши один з листів Могили, Мазепа повідомляв Голіцину, що той у своєму посланні обіцяв низовикам «королевскую отеческую милость»220. Восени 1688 року гетьман мав уже попередження, що запорожці чекали приходу до себе на допомогу Могили й фастівського полковника Палія. Правда, Мазепа не без зловтіхи відзначав, що в Січі немає кормів для коней і мало хліба, і правобережним козакам довго по зимі до них добиратися. Тому він і робив висновок: «…суєтна і дармова у тій справі надія запорожців»221.

Семен Палій

Активність поляків стає особливо зрозумілою, якщо врахувати, що серед правобережних козаків почався черговий розкол і новоявлений претендент на булаву – Семен Палій – вів переговори з татарами, сподіваючись на зовнішню підтримку222. Одночасно Палій писав до Івана Степановича, посилаючись на сварку з поляками, щоб той дозволив піти до нього на службу й перейти на Лівобережжі223. Протистояння Мазепа – Палій стане чи не основним для Гетьманщини в роки Північної війни. Але вже тоді, у кінці 80-х, Іван Степанович недолюблював майбутнього «народного героя». «Зело предо мною унижаетца», відзначав він з презирством. До того ж гетьман підозрював Палія в брехні й із долею зарозумілості попереджав Голіцина, що якщо полковник не захоче «под мой регимент прийти», то «пойдет к противной руке неприятельской», т. е. до татарської224.

В існуванні «пропольського» й «прокримського» таборів, по суті, не було нічого нового. Але Мазепа з тривогою стежив за подіями на Правобережжі.

Підозри Мазепи відносно планів поляків були обґрунтованими. У листопаді 1688 року, не наважуючись писати про це Голіцину, гетьман представив Шакловитому, що прибув тоді в Батурин, свого шпигуна, який повернувся з Правобережжя. Шпигун цей привіз відомості про план, що був у Польщі, згідно з яким якщо не відбудеться похід на Крим, запланований на весну 1689 року (обіцяний Голіциним, як зобов’язання перед Священною лігою), то коронні війська підуть на Лівобережжя. Поляки відкрито міркували, що Гетьманщину їм не захопити, та зате у них буде можливість повернути зігнане з правого берега українське населення, «яких тепер гетьман запорожський (тобто Мазепа. – Т. Я.) не пускає». Поляки мріяли зруйнувати Новобогородицьку фортецю, причому з’ясовувалося, що до цих дій їх підбурювали запорожці «через послів своїх»225.

І в той період, і пізніше, наявність «вільних козаків» біля кордонів його Гетьманщини створювала загрозу порядку і дисципліні, які він так прагнув впровадити, вириваючи країну з Руїни.

Посланець Палія теж розповів, що, будучи в Замойського, чув висловлену поляками думку про Мазепу – той, хто всі їх хитрощі упізнав, усі їхні плани відає і може про все застерігати. Іван Степанович не без гіркої іронії помічав, що полякам було б краще «когда б тут на гетманстве біл человек простой». Ураховуючи роки, проведені Мазепою при королівському дворі, і його чудове знання звичаїв Речі Посполитої, побоювання польських сановників зовсім не були випадкові. Мазепа повідомляв Голіцину, що поляки збираються докласти всі старання, «чтоб меня гетмана отравою умертвити»226. Знаючи про акторський талант Мазепи, важко сказати, наскільки серйозно він побоювався отрути. Він писав, що уважно спостерігає за всіма лікарями, що прибувають з Польщі. Але в тому, що на його життя, а точніше – на його булаву, робили замах, у цьому він не сумнівався. Не пройшло і півроку з моменту отримання ним булави (як писав сам гетьман, «когда я на уряде гетманском и не осмотрелся»), а вже був зроблений донос путивльським протопопом, за свідченнями якого призначили розшук. Мазепа відразу ж написав своїм покровителям – В. В. Голіцину, П. І. Прозоровському і В. Д. Долгорукому з проханням про заступництво227. Справа продовження не мала, але восени 1688 року зробили новий донос. Цього разу нитки змови явно вели в середовище лівобережної старшини. Мазепу звинувачували в зв’язках з поляками, що нібито він мав контакти з ними через Іскрицького (тестя Д. Апостола, одного з небагатьох прибічників гетьмана), що приїжджав, і збирався купити собі маєтки на Правобережжі. Іван Степанович виправдовувався, що Іскрицького відразу вислали, а купівля маєтків «и на мысль мою никогда не приходила». Ураховуючи хистке і тривожне становище Мазепи, вороже ставлення до нього поляків, суворий контроль Голіцина – навряд чи можна припустити, що в той момент він наважився б купити маєтки в Речі Посполитій. Гетьман розумів, що його ненавидять, і філософськи міркував, що як за сонцем йде тінь, так за честю і славою йдуть ненависть. Він нагадував князеві Василю їх давнє знайомство, обіцянку захищати від напастей, дану на Коломацькій раді, і висловлював надію на подальше заступництво228.

Так і вийшло. Звинувачення «явною лжею оказались» і наклепників – братів Челеєнко – прислали до гетьмана в Батурин. Царський указ віддавав їх на розсуд Мазепи, але з ними слід було чинити «без оскорбления». У листі до Голіцина Іван Степанович повідомляв, що не наказав їх катувати і взагалі мав намір відпустити до дружин. Проте Челеєнко знову почав обмовляти гетьмана, на старшинській раді заявив, що до Мазепи прибув з Польщі королівський покоєвий, з яким гетьман нібито мав таємну змову. Про це ж він послав донос Голіцину та іншим воєводам. Мазепа сподівався, що «басням того плута» не повірять, але зізнавався, що душа його від злісних наговорів болить «нестерпимою раною». Після «легких тортурів» Челеєнко зізнався, що був у змові з племінником полковника Дмитрашка Райчі й батуринським бургомістром229.

Мазепа вимагав кари донощикові, при цьому він нагадував, що за Самойловича подібного наклепника повісили230. Проте, коли прийшов царський указ, що дозволяє страчувати Челеєнка, Мазепа особисто наполіг, щоб його ворога залишили в живих і лише заслали231. Посилання на християнські цінності, враховуючи релігійність Мазепи, швидше за все не були порожніми словами. Він узагалі прагнув упродовж усього свого гетьманства обходитися без кровопролиття. Усім своїм численним донощикам він вибачав – стратив тільки Кочубея з Іскрою під кінець життя й гетьманства. Дуже показове прохання Мазепи до воєводи Неплюєва відносно російських стрільців, що пограбували військову казну. Він просив, щоб «невинные души на телах своих страдание не терпели и с того страдания жебы не померли», а тому, щоб їх катували тільки якимсь «легким способом»232. Ця була жорстока епоха, коли диба і батіг запросто застосовувалася в Москві, а осиковий кілок на просторах Речі Посполитої. Можливо, тут позначалося і «західне мислення», що обурювалося та варварством, ідеї гуманізму, прищеплені в стінах Києво-Могилянської академії.

А може бути, Мазепа просто занадто добре знав, що істинні його вороги були значно вищі, ніж ці дрібні донощики. Розумний і хитрий гетьман, що мав у розпорядженні широку мережу шпигунів, прекрасно здогадувався, куди йшли нитки змов. А бруднити свої руки кров’ю нещасних виконавців він не бажав.

Дістатися до своїх справжніх ворогів Мазепа не міг. По-перше, він не міг пред’явити доказів їх «зради», а по-друге, занадто велика була в цей період його залежність від старшини, яку він побоювався налаштовувати проти себе, пам’ятаючи долю Самойловича. Як ми згадували, гетьман займався «задабриванием», тобто прихованим підкупом старшини (включаючи своїх ворогів). Крім того, він усіляко підтримував і «просував» по службі своїх доброзичливців. Одним з таких був немолодий генеральний писар Вуяхевич, з яким вони разом служили ще в Дорошенка. Іншим фаворитом стає полковник компанійських військ Ілля Новицький. Ми відзначали украй важливу роль, яку грали «компанійці» у внутрішній ситуації Гетьманщини, тому лояльність Новицького була для Мазепи особливо важлива.

Не маючи права замінювати на власний розсуд старшину, гетьман, проте, не втрачав оказії усунути від влади своїх недоброзичливців. Навесні 1688 року Мазепа повідомив Леонтія Неплюєва про невдоволення переяславських козаків своїм полковником Дмитрашкою Райчею. Він пояснював, що полковника звинувачували в хабарництві й злості, іменуючи його «люцифером». Мазепа обережно пропонував дозволити обрати полковника «вольными голосами», при цьому пропонував («слышу, что думают») Головченка. Царський указ не забарився прийти: «…обрать себе доброго полковника», при цьому гетьманові доручалося прикласти своє старання, щоб «обран был верной, и радетельной человек»233. Нагадаю, що Райча, будучи ще всесильним переяславським полковником, під час пам’ятного полонення Мазепи запорожцями, дуже недоброзичливо відгукувався про нього. Те, що при розслідуванні доносів на Івана Степановича знову пролунало ім’я Райчі, доводить, що гетьман не випадково хотів позбавитися від такого старшини у своєму оточенні. Безумовно, це був особистий ворог, і подальші події це підтвердили.

Після відставки Райча за указом відправили до Москви, де він, мабуть, дуже старанно наговорював на гетьмана. Принаймні Голіцин прислав Мазепі указ не чинити утисків дружині Дмитрашка. Іван Степанович був явно уражений тим, що його ворогові «изволили дать веру». Він нагадував князеві, що той більше десяти років знає його «плоть и нрав», що він, Мазепа, ні за яких умов не зазіхне ні на чиє життя і ні на чиї маєтки.

Ми відзначали вміння Мазепи мовчати. Спостерігатимемо як, прекрасно знаючи, хто очолював змови проти нього, він усуватиме своїх ворогів від влади, при цьому ні словом не натякаючи про істинні причини немилості.

Проте, перебування Райчи в Москві породили в Україні різні чутки. Говорили, зокрема, що той повернеться з якимсь боярином «для прийняття якогось чину», мабуть, йшлося навіть про гетьманську булаву. Хоча Іван Степанович називав це «ложной басней», але просив прислати роз’яснення, оскільки «люди прості» будь-яким розмовам вірять234. Райчу прислали в Сівськ, звідки він засипав гетьмана проханнями повернутися до Батурина (Мазепа був тоді в поході в Новобогородицькій фортеці, що будувалася). Гетьман дуже вправно підтримав це прохання, не забувши нагадати, що Райча звинувачений у зраді та в багатьох «обидах», завданих його колишнім підлеглим. «Царський указ» у відповідь підкреслював непросте положення гетьмана: прислати Райчу до Батурина дозволялося, але наказувалося колишнього полковника «в обиду не давать», і особисто оберігати235. Але талант політика і тут дозволив Мазепі обернути невигідну ситуацію на свою користь. Він посилає прохання, щоб Дмитрашку не засилали, а відпустили додому – аргументуючи це небажанням, щоб «было на мене от войска и народу за это укора»236. Таким чином, гетьман позбавив свого ворога полковницької влади та впливу, залишивши його спокійно мешкати в своїх маєтках. Звичайно, це було дуже ризиковано, але виправдано, враховуючи ситуацію.

Уміння розбиратися в людях і плести складні комбінації допомагали Івану Степановичу і в створенні його знаменитої «шпигунської мережі». Мазепа не перший гетьман, що створив зовнішню агентуру, тобто, по суті, розвідувальну мережу. Першим успіхів на цьому терені добився ще Богдан Хмельницький. Але, мабуть, нікому не вдавалося довести її до такої досконалості. Не випадково даними мазепинської розвідки постійно користувався Голіцин, а пізніше – Петро І. Наприклад, гетьман писав князеві Василю, що відправив до Царьграду купця «для проведывания тамошних поведеней» і двох переодягнутих козаків: одного у Львів для відомостей про польські задуми, а іншого – до Бухаресту. Були в нього зв’язки і з мультянським (валаським) господарем. Мазепа повідомляв, що зайнятий пошуком відповідної кандидатури для посилки в Крим і Кизи-Кермен. Один з можливих варіантів – послати туди товмача під приводом викупу гадяцького жителя237. Наказ «проведывать всякие новости» був відданий гетьманом і прикордонному чернігівському полковникові Якову Лизогубу238, який входив у вузьке коло близьких йому людей.

Незважаючи на завзятість, здібності й обережність, Мазепі нелегко було зберігати прихильність свого покровителя. Найсуворіший контроль – ось основний принцип української політики Голіцина. За два роки свого гетьманства Іван Степанович написав князеві Василю більше 150 листів-звітів (це тільки збережені до наших днів). Для порівняння, за такий же відрізок часу за Петра листів було в чотири рази менше, незважаючи на Азовські походи, що активно розгорталися. Крім того, гетьман постійно з’їжджався «для державних розмов» із сівським воєводою Л. Неплюєвим, радником і улюбленцем Голіцина, що заміщав його в Україні239. Усі вістові новини він посилав через пошту государям і государині (!)240. Приходили подібні укази: «…нарекают они запорожці, на него гетмана, будто он грамоті у себя удерживает, и он бі гетман о том к ним великим государям, писал, о каких они запорожці грамотах говорят и хто их и где, и для чего удерживают»241 …З Москвою треба було погоджувати все, включаючи випадки дрібних убивств і грабежів242. При цьому Голіцин нерідко ігнорував думку гетьмана. Так, улітку 1689 року «по имянному предложению» князя Василя Мазепу змусили призначити переяславським полковником Леонтія Полуботка, супротивника гетьмана (з яким він потім зумів упоратися тільки в петрівський період гетьманства)243.

Незважаючи на давнє знайомство, явне заступництво Голіцина й люб’язні обміни подарунками Іван Степанович ніколи не дозволяв собі фамільярності в листах до нього. Навпаки, з часом звернення стає усе більш формальним: якщо після обрання гетьманом Мазепа писав: «…ближнему боярину и дворовому воеводе ясновельможному князю…», то навесні 1689 року титул у зверненні став уже по-справжньому громіздким: «ясновельможный ближний боярин, большого полку дворовый воевода, царственные большие печати и государственніх великих и посольских дел оберегатель и наместник новгородский». Багато істориків, що вивчали правління Голіцина, схильні характеризувати князя як мрійливого й ліберального інтелігента. Такий його образ, зафіксований і в великому романі А. Толстого «Петро Перший» – нерішучий інтелектуал, що мучиться докорами сумління. Факти показують, що Голіцин був честолюбним політиком, який жадав влади, безумовно, талановитим і освіченим. Він багато в чому випереджав свій час. Але, як усі тимчасові виконавці, отримавши безмежну владу, він уже зупинитися не міг і стрімголов летів назустріч своїй загибелі. Те, що Голіцин керував країною «з самовладдям», відзначав і Невіль, незважаючи на свої дифірамби на адресу князя.