Читать книгу Наркономіка. Як працює економіка картелів - Том Уэйнрайт - Страница 3

Ефект таргана і зиск у 30 000 %

– Мене звуть бен Ладен.

Цього весняного дня сіється дрібна мряка в Ла-Пасі, болівійській столиці. Там вічно болить голова, а я ховаюся від опадів на порозі, чекаючи на поїздку в гори. Автівка щойно під’їхала – темно-сіра «тойота лендкрузер», заднє вікно якої затемнене плівкою, що відкочується по кутках. Вистрибнув водій, аби відрекомендуватися.

– Мене за оце звуть бен Ладеном, – пояснює він, посмикуючи свою кущисту, смоляну бороду, яка вигналася дюймів на шість із підборіддя. – Це ви хочете подивитися, де ми вирощуємо коку, еге?

Саме так. Це тут, в Андах, укоренилася торгівля кокаїном – глобальний бізнес десь на 90 млрд доларів за рік. Кокаїн споживають у всіх країнах світу, але кожна дрібка його походить із однієї з трьох південноамериканських країн: Болівії, Колумбії та Перу. Цей наркотик, який можна нюхати у вигляді порошку і палити у вигляду креку, робиться з коки – кущодеревної рослини, яка прижилася на передгір’ях Анд. Я приїхав до Болівії побачити на власні очі, як вирощують коку, і якнайбільше довідатись про економіку кокаїнового бізнесу біля самого початку величезної, жорстокої і казково прибуткової мережі постачання.

Застрибую на заднє сидіння лендкрузера й відразу думаю, що краще: відчинити вікно, впускаючи дощ, або не робити цього й далі нюхати, як у багажнику смердить бензином каністра, що протікає. Вирішую трохи прочинити і, щоб не намокнути, посунутись на середину сидіння. Ми рушаємо і підіймаємося з 10 000 до 13 000 футів, аби подолати верховини болівійського плато високо в Андах, що лежить утричі вище, ніж Катманду в Гімалаях. Автівка гарчить, коли бен Ладен, то підспівуючи, то відмовчуючись, долає один закрут дороги за іншим. Ми їдемо крізь хмари, які інколи розступаються і показують латки снігу на іншому боці долини.

Болівія вирощує коку переважно у двох зонах: у вологій провінції Чапаре в центрі країни, де за останні десятиріччя рослина прижилася під час буму торгівлі кокаїном, і в Юнґасі, теплому лісовому регіоні на північний схід від столиці, де люди це листя вирощували протягом сторіч. Саме туди ми й прямуємо; під час повільного спуску східним схилом повітря теплішає, голе каміння на схилі гори спочатку вкривається мохом, а тоді – щільною зеленою ковдрою папороті. Я видивляюсь на протилежний бік долини, аби відволіктися від страхів Каміно-Лос-Юнґас. Її тут називають camino de la muerte, «дорогою смерті»; це вузький гравійний путівець, що притулився до сипкого крутосхилу праворуч, а ліворуч лежить ущелина завглибшки 1000 футів. Бен Ладен бадьоро завертає лендкрузер на сліпих поворотах (а раз промчав крізь невеличкий водоспад), а я посуваюсь до правих дверцят, де чіпляюся за ручку і готуюсь вистрибнути в разі небезпеки, якщо відчую, що автівка починає сунутись у безодню.

На щастя, нічого не сталось. Через кілька годин подорожі, під час якої іноді доводилось вручну розчищати завали, ми прибули до місця призначення. Може, через те що в мене майже не лишилося нервів після пекельної подорожі, але Тринідад-Пампа, село з 5 тисячами мешканців, які живуть у будиночках зі шлакоблоків і рифленого заліза, здалося мені раєм. Обабіч дороги до містечка росли бананові дерева, які замінили собою крутосхили, котрі вздовж долини на північ і південь були акуратно загосподарьовані терасами по кілька футів заввишки. Далі за ними високі гори тонуть у хмарах, які виокремлюються на тлі синього неба. Я вистрибую з автівки в теплий полудень, радію можливості розім’яти ноги і прямую узбіччям до плантації. Кущі, які там ростуть, переплутати неможливо. Делікатне мигдалеподібне листя росте на ніжних стеблах, що галузяться з грубших пеньків, дбайливо посаджених у рудий ґрунт. Це кока, листя вартістю мільярди доларів, через яке щороку вбивають тисячі людей. Терасу за терасою вирубано в скелях, і кущі утворюють довгу зелену драбину.

На перехресті в центрі села я зустрічаю Едґара Мармані, голову місцевої спілки вирощувачів коки, який прийшов прямцем із плантації – руки брудні, гумові чоботи. Спілка наркофермерів? Майже скрізь у світі це вважалося б незаконним. Але коли йдеться про коку, то болівійський режим вільніший, ніж в інших південноамериканських країнах. В Андах листя споживали задовго до прибуття в Америку європейців. Одні роблять із ним чай, а інші – жують жменями. (Болівійських селян можна часто побачити під час роботи з випнутою щокою, – то вони ссуть жуйку з листя.) У такому вигляді листя дає дуже м’який ефект стимуляції – нічого схожого з кокаїном. Листя нібито допомагає від холоду, голоду, висотної хвороби, що додають прикрощів життю на болівійській верховині. У багатьох готелях Ла-Паса прибульцям подають чай із кокою; донедавна це робили і в американському посольстві. Я й собі випив філіжанку під час сніданку; вона здалась мені не набагато міцнішою за зелений чай. Аби дозволити таке «традиційне» використання листя, щороку болівійський уряд відводить невеликі терени під вирощування коки.

Однак Мармані віддає перевагу пепсі, і ми в мінімаркеті сідаємо на пластикові стільці, а на столику між нами – пластикові склянки та дволітрова пляшка пепсі. Я починаю з питання про те, як виростити гарний урожай коки.

– Спочатку треба зробити wachus, – відповідає він і показує на схили, вживаючи місцеве слово на означення терас.

Кожну терасу два фути завглибшки очищують від каміння. На кожного члена громади припадає по десять терас, а найбільші землевласники мають понад акр землі. У Юнґасі м’який клімат і родючий ґрунт, тому фермери щороку збирають до трьох урожаїв із кущів коки, що краще, ніж при вирощуванні кави, яка дає лише один урожай і вибагливіша до умов, потребуючи затінку. Єдиний складний час – узимку, каже Мармані, бо в липні, серпні й вересні нема дощу, і ми «estamos jodidos» – у скруті. Зірване листя висушується на сонці й пакується в takis, п’ятдесятифунтові тюки. Вантажівка доправляє їх на ринок Вілла Фатіма в Ла-Пасі, що є одним із двох місць у країні, де коку можна продати легально. Кожен водій показує ліцензію, в якій вказано вагу і походження вантажу.

Фермерів, які вирощують коку, толерують і навіть шанують у Болівії, президент якої Ево Моралес сам був cocalero, як називають вирощувачів. Порушуючи всі закони, він колись привіз тюки коки до Мангеттену і з викликом жував її на засіданні ООН, де закликав скасувати міжнародні конвенції, які лишають це листя поза законом. Ця витівка була частиною ширшого спротиву західному втручанню в андські справи, як він це розумів. У 2008 році він вислав посла США за втручання в місцеву політику, а на додачу виставив і Управління боротьби з наркотиками США. Попри міжнародні заборони листя коки, держава Болівія підтримує різні галузі вітчизняної промисловості, що випускають із коки різні вироби, – від цукерок, тістечок, напоїв до зубної пасти з кокою. Займається цим Управління з питань коки й комплексного розвитку на чолі з заступником міністра, яке видає ліміти на вирощування листя. Ідея полягає в тому, щоб і забезпечити обсяги для ринку чаю, зубної пасти тощо, і не давати листя для наркоторгівлі. Проте система ця не досконала: за оцінкою ООН 2014 року, Болівія виділила під вирощування коки 20 400 гектарів землі, чого вистачає для вироблення 33 000 тонн сушеного листя. Водночас на два ліцензовані ринки країни припадало лише 19 798 тонн, тобто менш ніж 2/3 виробленого обсягу листя коки5. Тобто цілком можна стверджувати, що решта потрапила на нелегальний ринок для переробки на кокаїн.

Оскільки картелям для виробництва кокаїну потрібне листя коки, уряди зосередилися саме на плантаціях коки, намагаючись підірвати витоки незаконного бізнесу. З кінця 1980-х років південноамериканські країни-постачальниці коки почали отримувати від США кошти та експертну допомогу для боротьби з наркотиками шляхом виявлення і знищення ферм, які вирощували коку нелегально. Економічне пояснення дуже просте: якщо скорочується постачання продукту, зростає його дефіцит і ціна. Саме дефіцит робить золото дорожчим за срібло, а нафту дорожчою за воду: якщо багато людей щось хоче, а в обігу того нема, то треба приплатити, щоб те дістати. Уряди сподіваються, що, урізаючи постачання коки, вони сприятимуть підвищенню ціни на листя, а отже, і на виробництво кокаїну. Якщо ціна на кокаїн зростатиме, міркують вони, менше людей у заможному світі купуватиме його. Так само як очікування низького врожаю какао нещодавно підняло у світі ціни на шоколад (і шоколадоголікам довелося обмежити свої апетити), нищення насаджень коки підніме ціни на кокаїн, і споживачі цього наркотику менше вдаватимуться до нього.

Колумбія та Перу, в яких наразі кращі стосунки зі США, ніж у Болівії, значно прикрутили шрубки. Армії обох країн відрядили на упорядження теренів, аби й сліду не лишилося від кущів коки. Проте місцева горовина надзвичайно ускладнила це завдання. Туди й назад літали легкі літаки, й коригувальники видивлялися зрадливі тераси, на яких уродила кока. Фермери навчилися приховувати ці рослини, але влада вдосконалила їх виявлення. Тепер літакам коригувальників допомагають супутники, які дають фахівцям докладну зйомку теренів, аби можна було відрізнити легальні плантації бананів та кави від нелегальних – коки. Солдатів озброюють такими мапами й надсилають вручну нищити плантації. У Колумбії вдавалися до розпорошення з легких літаків гербіцидів. Селяни нарікають, що разом із кокою нищать багато цілком легальних рослин. У 2015 році Колумбія на невизначений термін призупинила програму розпорошення гербіцидів із повітря, бо ВООЗ попередила, що гербіциди можуть викликати рак.

Спустошення за допомогою кампанії нищення виглядало успішним, принаймні на перший погляд. За кілька минулих десятиріч Болівія, Колумбія й Перу знищили тисячі квадратних миль нелегальних плантацій коки, щороку збільшуючи обсяг ліквідованого врожаю. Застосовуючи ручну працю, уряди трьох країн 1994 року знищили близько 6 000 га коки6, а 2014 року – біля 120 000 га. Це виняткове досягнення: масштаби зробленого стануть зрозумілими, якщо уявити собі щорічне просапування садка, площа якого в 14 разів більша за площу Мангеттену (а при цьому військові ще й стріляли). За приблизними розрахунками ООН, в Андах знищено половину кущів коки.

Щорічна втрата близько 50 % продукції завдала б непоправної шкоди більшості галузей промисловості. А от кокаїновий ринок повертає своє. Акр за акром коку труїли, палили, обпорскували, а фермери йшли деінде й садовили нові кущі навзамін втрачених. Завдяки цьому загальний обсяг виробництва майже не змінився. У 2000 році, після першого десятиріччя боротьби з кокою, в Південній Америці успішно використовували під цю рослину приблизно 220 000 га, тобто стільки, скільки і 1990 року. Проте картелі швидко знайшли інші джерела постачання. Нищення в Перу стимулювало вирощування коки в Колумбії. Коли Колумбія подвоїла зусилля і повиганяла фермерів, тераси з кокою з’явилися в Перу. Західні експерти називають це «ефектом повітряної кулі»: якщо кулю натиснути в одному місці, вона випнеться в іншому. У латиноамериканців є приземленіша назва для цього феномену: «ефект таргана». Ви, як тарганів, виганяєте наркоторгівців з однієї кімнати, а вони незабаром оселяються деінде в домі.

Це не знеохочує прибічників знищення, які доводять, що не йдеться про цілковиту ліквідацію вирощування коки, а лишень про здорожчання процесу. Для підтримання високої врожайності попри обпорскування плантацій фермерам доводиться працювати на землі набагато більше. Потреба в нових плантаціях замість знищених військовими значно здорожчує бізнес. У минулому майже весь урожай коки можна було переробити на кокаїн. А тепер чи не половина втрачається, бо кущі за наказом влади висмикують або обробляють гербіцидами.

Однак попри те що доводиться тепер вирощувати коки вдвічі більше, щоб зберегти обсяг урожаю, картелям не довелося підвищувати ціни. Сьогодні в США грам чистого кокаїну коштує приблизно 180 доларів (грам на вулиці зазвичай удвічі дешевший, бо його чистота становить лише 50 %)7. Така ціна тримається вже понад 20 років, незважаючи на те, скільки вирубано кущів мачете і скільки витрачено галонів гербіцидів. Одним із пояснень стабільності ціни під час шокових подій для постачальників є падіння попиту (тобто в обігу менше продукції, але менше людей хоче її купувати, тому ціна не змінюється). Проте не схоже, що це так. Із 1990-х років кількість регулярних споживачів кокаїну в США трималася на рівні 1,5–2 млн. Нещодавно відбулося поважне падіння споживання в США, однак це компенсувалося стрімким зростанням попиту в Європі. ООН вважає світовий попит стабільним. Тому маємо загадку: постійний попит і скорочене постачання мали б призвести до зростання ціни, але кокаїн залишається дешевим. Як вдалося картелям обійти основні закони економіки?

Аби зрозуміти, як їм це вдалося, розгляньмо практику Walmart, який подібним чином інколи, здавалося, порушував закони попиту і пропозиції. Щорічний загальносвітовий прибуток найбільшого у світі ритейлера Walmart становить приблизно півтрильйона доларів. Їхній успіх зумовлений тим, що ціни зросли не набагато порівняно з тим часом, коли Бад і Сем Волтони 1962 року відкрили першу свою крамницю. На минулий День подяки люди купували індичку по 40 центів за фунт і на додачу комплект із дев’ятьох (таких собі) оздоблених до свята обідніх тарілок за 1,59 долара.

Завдяки таким надзвичайно низьким цінам покупці й люблять Walmart. Але такі низькі ціни дуже б’ють по фермерах і виробниках, які постачають товари. Вони скаржаться, що Walmart та інші великі мережі роздрібної торгівлі відкраяли такий шмат ринку бакалії, що можуть тепер певною мірою диктувати умови постачальникам. Усі знають, що таке монополія: коли одна компанія є домінантним продавцем певного продукту й може тому правити будь-яку ціну. Критики таких ритейлерів, як Walmart, звинувачують їх у «монопсонії», тобто в домінантній позиції покупців певних продуктів. (Запозичене з грецької «монополія» означає «єдиний продавець», а «монопсонія» – «єдиний покупець».) Монополіст може диктувати свої ціни споживачам, які не знаходять альтернативного продавця; так само монопсоніст може диктувати закупівельні ціни постачальникам, які не знаходять альтернативного покупця. За цією ж теорією, якщо ви справді хочете мати численних покупців, то треба належати до Walmart. Магазин про це знає і тому може притиснути постачальників повною мірою. Опитування часопису Forbes засвідчило, що постачальники, які продавали велику частку свого товару через Walmart, пересічно мали нижчу норму прибутку, ніж ті, у кого обсяг бізнесу з магазином був менший. Різниця особливо помітна на ринку одягу: виробники одягу, які через Walmart продавали менш ніж 10 % продукції, змогли підтримувати середню маржу на рівні 49 %, а ті, хто продавав понад 20 %, – лише 29 %8. Заниження цін і примушування постачальників підвищувати ефективність, звичайно, йде на користь споживачам і вигідне всій економіці. Так, унікальне дослідження Мак-Кінсі виявило, що сам лише Walmart дав 12 % приросту продуктивності економіки США в другій половині 1990-х років9. Водночас це ускладнює життя постачальникам. Можете бути певні, що в разі неврожаю і зростання коштів виробництва потерпатиме не супермаркет і не споживачі.

Walmart іще не відкрився в Колумбії. Але наркоторгівці в регіоні вже застосували його ідеї до маніпулювання системою постачання. Почнімо з того, що картелі більше, ніж можна собі уявити, схожі на мегамаркети, бо є покупцями, а не виробниками. Уявляється, що весь кокаїновий бізнес від початку й до кінця перебуває в руках картелю, а озброєні бандити з любов’ю плекають кущики коки, підсипають добрив і поміж тим мордують конкурентів. Проте зазвичай це працює по-іншому. Сільськогосподарським аспектом кокаїнової торгівлі переважно зайняті прості фермери, як-от у Тринідад-Пампі, котрі, якби їм платили стільки, скільки платять за коку, радо вирощували б помідори або банани. Картелі радше відіграють роль великих супермаркетів, закуповуючи продукцію у фермерів, переробляючи, пакуючи й продаючи її споживачам.

Чи такі ж одностайні південноамериканські наркобарони, як топ-менеджери Walmart, коли йдеться про управління постачальниками? Це вирішили з’ясувати двоє економістів: Хорхе Ґальєґо з Нью-Йоркського університету та Деніел Ріко з Мерілендського університету. Вони зосередились на Колумбії й скористались одержаною від уряду інформацією, де відбулося винищення коки вручну і за допомогою розпорошення гербіцидів із повітря (докладні дані є в бортових реєстраторах літаків). Цю інформацію вони зіставили з даними ООН про ціни на листя коки в різних регіонах країни. Звівши докупи обидва набори даних, вони змогли побачити вплив знищення коки на ціни за неї, котрі фермери правили від картелів10.

Якби справді працювала скерована на скорочення постачання стратегія нищення плантацій коки, слід було б очікувати в зонах активнішого знищення більшого зростання цін, ніж там, де гербіциди не застосовувалися. Зменшення обсягів коки, за інших однакових умов, мало б змушувати місцеві картелі платити селянам більше. Однак Ґальєґо і Ріко такого не виявили. Натомість вони встановили, що знищення майже не вплинуло на ціну листя коки або різних нелегально очищених її продуктів, що їх фермери іноді продають картелям. Здивовані, вони повторили свій аналіз, припустивши річний лаг між знищенням і продажем, бо раптом потрібен додатковий час на вплив дефіциту на зростання цін. Проте й цього разу вони виснували, що знищення врожаю майже не вплинуло на гуртові ціни, які фермери правили від картелів.

Економісти висунули гіпотезу, що збройні групи, які контролюють кокаїнову торгівлю в Колумбії, працюють як монопсонії. За нормальних ринкових умов фермери-вирощувачі коки пошукали б альтернативні варіанти й продали б листя тому, хто запропонує кращі гроші. Це означало б, що в разі дефіциту покупці коки підвищують цінові пропозиції й ціна на листя зростає. Але особливість збройного конфлікту в Колумбії в тому, що в кожному конкретному регіоні ситуацію контролює якась одна група наркоторгівців. Ця група – єдиний місцевий покупець листя коки, який диктує ціну, як це іноді може робити Walmart, визначаючи ціну на продукцію, яку купує. Це означає, що коли зростає вартість виробництва листя коки через знищення, хвороби рослин абощо, то втрати надолужують фермери, а не картель. Так само як великі ритейлери захищають себе і своїх покупців від зростання цін, змушуючи постачальників брати удар на себе, картелі стримують власні витрати за рахунок вирощувачів коки. «Удар повністю приймають вирощувачі, а великі покупці можуть […] тримати фіксовану ціну», – пишуть Ґальєґо й Ріко.

Тобто не те щоб стратегія знищення не була ефективною. Проблема радше в тому, що вона б’є не по тих, по кому треба. Контроль, який мають картелі над системами постачання (подібно до Walmart), означає, що внаслідок погіршення умов вирощування коки бідні фермери біднішають, а на прибутки картелів і зростання ціни для споживачів це не вельми впливає.

– Ми проти всього цього, – каже фермер із Тринідад-Пампи, який просить не називати його імені. Він має на увазі офіційні програми знищення, під час яких рослини виривають із корінням. – У нас постійні сутички з урядом через це. Нас це обурює. Селяни не хочуть мати справу з гангстерами, які контролюють кокаїновий бізнес, але їм не до вподоби, коли обмежують вирощування того, що вони можуть, – каже він.

Поруч, на мурі біля врожайного поля, написано білою фарбою: «Цю ділянку землі КОНФІСКОВАНО для знищення врожаю». Усі неліцензовані плантації підлягають ліквідації, внаслідок якої погіршується стан фермерів і не зачіпаються підвалини діяльності їхніх клієнтів – картелів. Виробництво залишається на високому рівні, роздрібні ціни – низькими, а кокаїновий бізнес працює далі. Якби він був легальним, Бад і Сем Волтони могли б знайти чимало позитивного в андській системі постачання наркокартелів.

• • •

Поблизу того місця, де ми з Едґаром Мармані пили величезну пляшку пепсі, яку, зрозумів я, мені доведеться допити (що я охоче й робив), тендітні руки здіймались, аби зірвати листя з вершечків куща коки. У Тринідад-Пампі діти працюють у полі з шістьох років: до обіду вони в школі, а далі допомагають батькам саджати коку і збирати врожай. Дитсадка в селі нема, й малята чимчикують із батьками до роботи на терасах або дрімають у слінгах у матерів на спині. Умови деінде в Андах не кращі: за оцінкою ООН, пересічний вирощувач коки заробляє трохи більше ніж 2 долари за день. Злидні вирощувачів коки різко контрастують зі способом життя заможних кокаїнових баронів, які хизуються своїми «феррарі» й приватними зоопарками.

Як можна змусити картелі взяти на себе частину витрат? Їхня заснована на монопсонії влада зумовлена тим, що у фермерів – лиш один покупець. Тож очевидним рішенням могло б стати посилення конкуренції на ринку закупівлі коки, завдяки якій у фермерів з’явилося б більше потенційних покупців, а картелям довелося б платити за продукцію ринкову ціну. Але тут є притичина: оскільки кока в більшості країн нелегальна, уряди не здатні істотно посприяти збільшенню кількості покупців на ринку. Тож вони спробували підвищити ціну в інший спосіб: аби селяни менше залежали від продажу коки картелям, їм надали можливості альтернативного заробітку на прожиття.

Тож замість батога знищення, яке покликане зробити вирощування коки менш привабливим для фермерів, творці державної політики запропонували пряник у вигляді субсидій на вирощування інших культур. У деяких європейських країнах, що їхні дипломати в приватних розмовах піддають критиці підтримувану США політику знищення плантацій, розробили проекти заохочення інших видів агробізнесу. Ідея полягає в тому, що якби можна було зробити вигіднішим вирощування іншої, легальної культури, а не коки, то фермери перейшли б на неї. У cocaleros є до цього інтерес. Навіть Едґар Мармані, місцевий профспілковий лідер, каже, що розглянув би перехід до іншого виробництва, якби була нижчою вартість стартапів.

– Птиця, помідори, свинина – усі вони прибутковіші за коку, але ж потрібні інвестиції… – скаржиться він.

Євросоюз дав на це трохи коштів, профінансувавши в Болівії проекти заохочення вирощування бананів, кави й цитрусових, серед іншого. Схожа тактика випробовувалась в інших частинах світу, де є проблема орієнтації сільського господарства на виробництво наркотиків: в Афганістані, звідки походить найбільша частина опію, фермерів заохочували вирощувати пшеницю чи бавовник замість опіумного маку.

Уже є приклади ефективності такої стратегії. В останньому дослідженні Центру глобального розвитку (ЦГР), науково-дослідної організації, що розташована у Вашингтоні, зроблено спробу з’ясувати, як мексиканські фермери вирішують: вирощувати легальну чи нелегальну культуру?11 Дослідники зосередилися на марихуані та опіумі, основних наркокультурах у Мексиці, і порівняли їх із вирощуванням такої легальної культури, як кукурудза. Значення останньої для мексиканців важко переоцінити, бо її споживання тут схоже на наркозалежність. Кукурудза – основний складник тортильї, національної перепічки, якої пересічний мексиканець споживає двісті фунтів на рік. У Мексиці є популярна приказка: «Sin maíz, no hay país» («Без кукурудзи немає країни»). На емблемі профспілки пекарів тортильї – зображення похмурого Центеотля, мстивого ацтекського бога кукурудзи, якому приносили криваві офіри з людей.

При всій патріотичності й практичності кукурудзи в останні десятиріччя стало непросто на ній заробляти через несамовите коливання цін, що руйнувало фінанси фермерів. Мексиканські кукурудзівники стали свідками падіння цін на кукурудзу після підписання Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (NAFTA) 1994 року, яка відкрила їхній ринок для конкурентів зі США. А бувало, ціни стрибали через посуху на північ від мексиканського кордону. Автори дослідження з ЦГР побудували графік на основі цієї цінової інформації й даних про кількість землі, на якій у Мексиці вирощують марихуану та опіум. Наскільки ж сильною була спокуса у кукурудзівників перейти на вирощування наркокультур у період низьких цін на кукурудзу?

Виявляється, дуже сильною. Протягом 1990-х років ціна на кукурудзу падала, і фермери почали переходити до вирощування більшої кількості марихуани, а також опіуму. Автори підрахували, що в зонах вирощування кукурудзи 59-відсоткове падіння ціни на неї призвело до 8 % зростання вирощування марихуани й 5 % – опіуму. Проте були й гарні новини: коли після 2005 року ціни на кукурудзу знову почали зростати, обсяг вирощування марихуани різко впав. Могло бути й інше пояснення: бум легальної марихуани в США значно зменшив стимули для мексиканських фермерів її вирощувати (див. розділ 10). Виробництво опіумного маку залишилося високим навіть після відскоку цін на кукурудзу. Тобто автори виявили, що ціна на кукурудзу справляла істотний вплив на бажання фермерів вирощувати нелегальні культури.

Інакше мовлячи, зробіть вигіднішим андським фермерам вирощування курей або помідорів – і вони можуть зменшити вирощування коки. З іншого боку, це вплине й на проблему монопсонії: якщо картель пропонує надто низьку ціну на коку (марихуану, опіум тощо), фермери можуть просто перейти до вирощування кукурудзи, помідорів, альтернативних культур. Принаймні картелям доведеться підвищити пропоновані ціни на наркокультури, якщо хочуть, аби фермери й далі їх вирощували.

Ця стратегія альтернативного розвитку більш обнадійлива, ніж стратегія нищення. Якийсь час здавалося, що відбувався поступ. На початку ХХІ століття вперше було схоже, що і нищення, й альтернативний розвиток почали впливати на кількість землі під кокою. Площа землі, що успішно використовувалася для вирощування коки, становила 130 000 га, на 40 % менше, ніж у 2000 році. Після багатьох років, протягом яких кількасот тисяч андських селян боролися з об’єднаними силами трьох південноамериканських держав і Управління боротьби з наркотиками, нарешті здалося, що стався прорив.

Але коли вже схоже було, що тенденція змінилася на краще, група вчених з ООН і колумбійський уряд зробили разюче відкриття. На підставі майже року польових досліджень у 2005—2006 р. вони виснували, що в кокаїновому бізнесі відбулося щось схоже на аграрну революцію. Раніше вважалося, що 1 га землі дозволяє виробити близько 4,7 кг чистого кокаїнового порошку на рік, а в переглянутих розрахунках виходило 7,7 кг на 1 га12. Такий результат і справді був надзвичайним: він означав, що виробники кокаїну в Колумбії знайшли спосіб продукувати на 60 % більше кокаїну з коки, ніж раніше вважалося можливим.

Як же вони це робили? Щоб одержати відповідь на це питання, я подався до перуанця Сесара Ґедеса, провідного наркознавця ООН у Болівії. Попри похмуру галузь, у якій він працює, Ґедес виявився веселуном, який часто підхоплюється зі стільця, щоб проілюструвати свою думку нашвидкуруч намальованими діаграмами, з ентузіазмом супроводжуючи це жестикуляцією.

– Картелі постійно шукають і знаходять, як удосконалити своє виробництво, – каже він мені.

Процес перетворення листя коки на порошковий кокаїн не стоїть на місці, бо cocineros, або «кухарі», постійно розробляють нові рецепти у підпільних лабораторіях у джунглях. Процес двостадійний. На першій стадії листя коки перетворюється на вологу пасту кремового кольору, відому як основа кокаїну. Для цього тонна свіжого листя висушується, доки вага не становитиме приблизно 300 кг. Сухе листя подрібнюють і змішують із токсичним хімічним варивом, до складу якого входять цемент, добрива й бензин, і видобувають із м’якої маси кокаїн. Решта рослинної речовини відфільтровується, хімікати видаляються (принаймні більшість), і залишок випарюється. У результаті одержують приблизно 1 кг кокаїнової основи. Аби перетворити цю пасту на гідрохлорид кокаїну, що є офіційною назвою нюхального порошку, її змішують із таким розчинником, як ацетон, і соляною кислотою13. Одержана суміш фільтрується й висушується, і виходить до кілограма чистого кокаїну: C₁₇H₂₁NO₄.

Таким був базовий процес протягом десятиріч. Однак нещодавно інженери з науково-дослідних лабораторій картелів наштовхнулися на золоту жилу. Процес виробництва зазнав докорінних змін.

– Вони працюють із новими хімічними прекурсорами та обладнанням, – каже Сесар Ґедес.

Деякі інновації мають базовий характер: щоб не гаяти час, сушачи листя на сонці, фермери роблять це в духовці, а подрібнюють сухе листя часто за допомогою кущорізів із бензиновим двигуном, які вмить усе роздроблюють. Аби прискорити видобування кокаїну з листя коки, картелі почали використовувати адаптовані пральні машини як примітивні центрифуги. Іноді лабораторії облаштовуються в кузові вантажівки, яка постійно курсує путівцями в джунглях, щоб її не виявили. Усе це, разом із новими хімічними прекурсорами, дало змогу за три роки подвоїти вихід кокаїну в Болівії, як пояснює Ґедес.

Це означає, що роль цієї країни в ланцюгу постачання також змінилася. Замість надсилання пасти коки до Колумбії для переробки на кокаїн, болівійці дедалі частіше самі виконують очищення перед переправлянням через кордон до сусідньої Бразилії, де кокаїн і на місці споживатимуть, і доправлять до Європи. (Нині Бразилія – другий за обсягом ринок кокаїну після США і найбільше неперебірливе пристановище для креку.) Контроль над цією частиною системи постачання збагатив болівійських наркоторгівців, каже Ґедес, бо в наркобізнесі великі гроші обертаються саме навколо міжнародного наркотрафіку.

– Роблячи це, – він перестрибує з одного боку свого кабінету до іншого через уявний кордон, – вони подвоюють вартість продукту.

Збільшення прибутків від плантацій коки означає, що, принаймні наразі, невелике скорочення площ нічого не дає. За даними ООН, площа землі, на якій вирощується кока в Південній Америці, скоротилася на чверть у 1990—2011 рр. Але завдяки ефективнішим виробничим процесам обсяг кокаїну, виробленого на меншій площі, зріс на третину.

• • •

Здається, ніщо не змусить південноамериканські кокаїнові картелі підвищити їхні ціни. Стримування вирощування коки позначається передусім на фермерах, бо навіть успішні зусилля для зменшення обсягів вирощуваної коки відразу зводилися нанівець завдяки ґрунтовному вдосконаленню технологій.

Проте й ці проблеми не такі важливі порівняно з фундаментальними вадами заходів, скерованих на ліквідацію постачання кокаїнових картелів. Є один аспект, яким наркокартелі істотно відрізняються від схеми роботи великих ритейлерів, як-от Walmart, котрі великі обсяги товару продають із відносно невеликою націнкою. Walmart не дуже зискує на тих обідніх тарілках до Дня подяки, котрі бере менш ніж по 18 центів за штуку. Але він продає їх стільки (як і купу інших дешевих товарів), що прибуток виходить чималий. Націнка в різних магазинах і на різні товари різна, однак здебільшого ритейлери правлять за крам на 10—100 % більше за гуртову ціну. Здавалося б, багато, але це не до порівняння зі зростанням ціни на кокаїн із його наближенням до ринку.

Погляньмо, як змінюється ціна кілограма наркотика дорогою з Анд до Лос-Анджелеса. Щоб виготовити 1 кг кокаїну, треба приблизно 350 кг сушеного листя коки. Згідно з ціновими даними, які з Колумбії отримали Ґальєґо і Ріко, це коштує десь 385 доларів. Одержаний після переробки 1 кг кокаїну можна продати в Колумбії за 800 доларів. За даними, які Бо Кілмер і Пітер Ройтер отримали в аналітичному центрі корпорації RAND, цей самий кілограм на час вивезення з Колумбії коштує вже 2200 доларів, а до США він ввозиться за ціною 14 500 доларів. На рівень дилерів середньої ланки кокаїн надходить по 19 500 доларів. І нарешті, дилери на вулиці продають його за 78 000 доларів14. Навіть такі височезні ціни – не межа для всього діапазону націнок у кокаїновому бізнесі. На кожній згаданій стадії наркотик розводять, бо контрабандисти й наркодилери «присмачують» його іншими речовинами перед продажем. Якщо й це взяти до уваги, то ціна 1 кг чистого кокаїну в кінцевого ритейлера становитиме близько 122 тисяч доларів.

Це справді неймовірна націнка. Звичайно, це все – не чистий зиск. Причина такої дорожнечі в тому, що таємне переправляння товару по всьому світі потребує різних витрат: від убивства конкурентів (див. наступний розділ) до підкупу посадовців. Але різниця між вихідною ціною на коку і остаточною роздрібною ціною на кокаїн, що становить понад 30 000 %, багато важить для спроб підняти ціну на листя коки. Уявімо, що південноамериканські уряди роблять прорив і за допомогою значного посилення знищення плантацій або надання фермерам, які вирощують коку, альтернативної роботи потроюють ціну, яку картелям доведеться платити за листя коки. Це означатиме, що для придбання достатньої кількості коки для виготовлення 1 кг кокаїну картелям доведеться викласти 1 155 доларів замість нинішніх 385 доларів. Тепер уявімо, що кожний цент націнки перекладається на споживача (хоча це малоймовірно, бо картелі радше змусять інших людей у ланцюгу постачання взяти на себе частину здорожчання, як вони чинять зі своїми постачальниками). Це означатиме, що 1 кг чистого кокаїну вроздріб у США коштуватиме на 770 доларів більше, тобто 122 770, а не 122000 доларів. Тобто 1 г чистого продукту коштуватиме 122,77 долара, а не 122 доларів, на 77 центів більше. У підсумку, внаслідок потроєння ціни на кокаїнову сировину в Південній Америці, чого досі не вдавалося жодним способом зробити, за найкращим сценарієм роздрібна ціна на кокаїн у США зросте на 0,6 %. Це, далебі, не найкращий прибуток від інвестицій на мільярди доларів у нищення системи постачання листя в Андах.

Звичайно, карколомне зростання ціни на кокаїн у ході його просування доводить, що тиск на постачальників працює лише до певної міри. Саме заходи правоохоронних органів спричиняють, що простий сільськогосподарський продукт, який при своїх витоках коштує не більше за каву, на час прибуття до Європи чи США дорожчий, ніж така сама за вагою кількість золота. Результати останніх заходів зі знищення коки доводять, що інтервенції на початку ланцюга постачання вже досягли межі своєї ефективності. Уряди трактують ринок кокаїну так, як і ринок шоколаду, на якому зростання ціни на боби какао веде до зростання ціни на шоколадки. А насправді це більше схоже на мистецький ринок, на якому крихітна ціна вихідних матеріалів нехтовно мала порівняно з високою ціною на кінцевий продукт. Спроби підвищити ціни на кокаїн, підвищуючи вартість листя коки, подібні до спроб стимулювати ціни на твори мистецтва, підвищуючи вартість фарб. Ґерхард Ріхтер, полотна якого продаються за 46 млн доларів, не втратив би сон, якби ціна олійних фарб, які він використовує у своїх творах, зросла удвічі або й у п’ять разів. Аналогічно, доки агенції боротьби з наркотиками переймаються витоками і найдешевшими ланками ланцюга постачання кокаїну, наркокартелі можуть не турбуватися про свої статки.

Даремні всі великомасштабні військові операції на плантаціях в Андах. Вони переважно марнують час на збільшення злиднів фермерів; навіть коли їм вдається перекинути вартість на картелі, це мізер порівняно з кінцевою роздрібною ціною кокаїну. Розв’язання проблеми наркотиків шляхом наскоків на витоки здається розумним. Але насправді економіка доводить, що такий підхід найменш ефективний. Справжня дорожнеча кокаїну починається набагато далі в ланцюгу постачання – на кордоні зі США. І в наступному розділі ми побачимо, що саме там, як вважають картелі, варто розпочинати справжню війну.