Читать книгу Наркономіка. Як працює економіка картелів - Том Уэйнрайт - Страница 4

Чому злиття іноді краще за вбивство

В одній із великих державних зал у Лос-Піносі, президентському палаці в Мехіко, Феліпе Кальдерон вимахує кольоровою роздруківкою, на якій зображено 37 похмурих облич. Це жовтень 2012 року, і Кальдерону лишилося півтора місяця на посту президента Мексики. У прощальному інтерв’ю він намагається вразити мене поступом, якого досяг його уряд у знищенні бізнесу провідних наркопідприємців у країні. Ці 37 чоловіків на роздруківці 2009 року були оголошені найбільш розшукуваними в Мексиці у публікації в Diario Oficial de la Federación, офіційній газеті республіки. Деякі світлини схожі на фото кримінальників у в’язниці, деякі – на знімки з сімейних альбомів. Найбільше впадає в око те, що низка облич перекреслена тріумфальною чорною лінією.

– Отут, де члени «Лос-Сетас», великої руки людина Ель-Талібан, – каже президент Кальдерон, показуючи на світлину вусаня зі штампом «ЗААРЕШТОВАНИЙ». Перекреслено більшість членів «Лос-Сетас», одного з провідних мексиканських наркокартелів. – Ель-Амарільйо (Жовтий) контролював від імені «Сетас» майже весь південний схід країни. Ель-Лакі контролював увесь Веракрус… Ля-Арділья (Білка) був одним із найбільш небезпечних і кровожерних кілерів, – веде далі Кальдерон.

Загалом перекреслено 25 із 37 облич: 17 заарештовано, 6 убито поліцією або солдатами, 2 «страчено», тобто вбито конкурентами. Згодом було завдано наступних ударів: у липні 2013 року, через місяць після того, як президент Кальдерон пішов з посади, верховного ватажка «Сетас» Мігеля Анхела Тревіньйо схопили біля кордону з Техасом. У березні 2015 року мексиканська служба безпеки взяла його брата і наступника Омара у розкішній домівці в передмісті північного міста Монтеррея.

Можна було сподіватися на методичне знищення провідних мексиканських кримінальних ватажків, щоб покласти край наркокартелям. Насправді такого не сталося. За президентства Кальдерона кількість наркотиків, які перевозяться контрабандою через американський кордон, майже не зменшилась, а чисельність молоді в наркобізнесі залишається на високому рівні. Натомість протягом його шестирічної каденції значно збільшилося насильство. Чемний чоловік із Мічоакану успадкував Мексику, коли рівень убивств у ній був рекордно низьким. На 100 тисяч осіб припадало близько 10 вбивств, і в 2006 р. Мексика була однією з найбезпечніших країн Латинської Америки. Цей рівень був навіть нижчим, ніж у деяких штатах США. Але до 2012 р. кількість убивств подвоїлась, і Кальдерон пішов з Лос-Піносу найбільш непопулярним президентом у новітній історії Мексики. Карикатуристи зображують його в завеликому солдатському однострої, і він стоїть розгублений поміж надгробками або людськими черепами.

У той час як у Мексиці кількість убивств різко зростала, в одній сусідній країні тенденція була протилежна. У Сальвадорі здавна був один із найвищих у світі рівень насильства, значно більший за показники Мексики. Страшні тамтешні maras, банди, що їх члени були відомі своїми татуюваннями з ніг до голови, щодня за принципом «зуб за зуб» убивали людей у нетрях по всій країні. Проте 2012 року сталося щось виняткове. У межах кількох років запанував мир. Кількість убивств зменшилася на 2/3, відколи дві головні кримінальні банди – «Мара Сальватруча» і «Баріо 18» – несподівано домовилися про перемир’я. Дві ватаги, що були затятими суперниками, навіть провели спільну прес-конференцію, на якій пообіцяли, що вбивств більше не буде. Кількість убивств одразу впала, тобто за рік загинуло на 2000 людей менше.

Картелі Мексики й maras Сальвадору панують в одному регіоні світу, торгують однаковими продуктами й однаково ладні поновити насильство. Чом же тоді протягом лишень кількох років насильство мексиканських гангстерів набагато зросло, а сальвадорські гангстери заспокоїлись? Або, якщо мислити в категоріях економіки, чому на одному ринку зросла конкуренція, а на іншому – таємне змовництво?

• • •

Центром мексиканської війни проти картелів є Сьюдад-Хуарес. Як і багато інших міст на кордоні зі США, Хуарес був брутальною місциною. За мексиканськими стандартами місто не бідне – бари і кнайпи тако на деяких центральних вулицях ніби трансплантовані з Техасу; але далі від центру – веремія робітників, які в розпачі тяжко гарують на фабриках maquiladora на піщаних окраїнах, де збираються на експорт телевізори й холодильники. На схилі гори на західній окраїні хтось величезними білими літерами, аби видко було в усьому місті, написав: «СЬЮДАД-ХУАРЕС: БІБЛІЯ – ЦЕ ІСТИНА. ЧИТАЙТЕ ЇЇ».

Донедавна якась сила – божественна чи ні – більш-менш утримувала мир. У нормальний рік ставалось близько 400 убивств, що не дуже погано для міста з населенням півтора мільйона, не кажучи вже про те, що воно дуже бідне і лежить на кордоні з країною, де закони про зброю забезпечують вільний і широкий доступ до неї. Проте в 2008 році щось перебігло злочинним світом. Значно зріс рівень насильства: щомісяця до міської трупарні потрапляло 300 трупів.

Ці вбивства свідчили про існування організованої злочинності: чимало жертв були вбиті кулями великого калібру, випущеними з cuerno de chivo, або «рога козла», як там називають АК-47, через те що в нього магазин подібний до ріжка. Багато покійників – не з міста, вони або мандрівні кілери, або їхні жертви, викрадені в якомусь штаті й привезені до Хуареса, аби їх тут анонімно спекатися. Якоїсь миті місто почало класифікувати 50 тіл на місяць як «невідомі». За президентства Кальдерона 25 тисяч людей просто щезло, переважно потрапивши до морозильних камер міської трупарні в Хуаресі. У більшість днів невеличкі черги членів сім’ї тулилися біля високої огорожі будинку, сподіваючись ідентифікувати зниклого родича.

Чому мексиканські картелі раптом узялися тяжко воювати за таку місцину, як Хуарес? На перший погляд здається, буцім це місто особливої ваги для наркокартелів не має. Воно робить нульовий внесок у постачання наркотиків, які вирощують далеко на південь і захід, у Сьєрра-Мадре (у випадку марихуани та опіумного маку) і далеко на південь, у Південній Америці (коли йдеться про коку для кокаїну). Місто не є центром попиту: вартість місцевого роздрібного ринку незначна порівняно з великими американськими містами по той бік кордону. Але битва за контроль над містом була настільки напружена, що тривала кілька років, і замордовано було більше людей, ніж будь-де у світі.

Реальна цінність Хуареса для картелів, звичайно, полягає в його ролі як брами до набагато більшого ринку. За оцінкою Управління боротьби з наркотиками США, покликаного позбавити Америку улюбленого зла, близько 70 % кокаїну, що надходить до США через Мексику, перетинає кордон у Хуаресі. Чимало ненаркотичної контрабанди завжди плинуло через цю частину пустелі Чихуахуа. Ще до злету кокаїну в 1970-х роках Хуарес був улюбленим місцем американських одноденних туристів, які приїжджали по дешевий алкоголь, недорогий ремонт автомобілів, послуги стоматології, повій і всього іншого, у чому низькооплачувана робоча сила Мексики збиває ціни. Коли прилітаєте в місто, важко сказати, де закінчується Хуарес і починається Ель-Пасо в Техасі.

Щоб спробувати задушити картелі, американська і мексиканська влади зробили все можливе для ускладнення перетину кордону. Після терактів 11 вересня посилилося патрулювання кордонів США (що дратувало і легальних бізнесменів, і шахраїв: «Міністерство внутрішньої безпеки – от козли!» – скаржився мені якось бармен із Хуареса, нарікаючи на занепад бізнесу американських турів-одноденок). Але побічним економічним наслідком ущільнення кордону є здорожчання всіх пунктів пропуску. На кордон завдовжки 2000 миль між Мексикою і найбільшим у світі ринком наркотиків припадає лише 47 офіційних прикордонних переходів, а з них кілька набагато більші за решту за обсягом пропуску контейнеровозів. Картель, який не може контролювати хоча б один із них, далеко не піде.

Тому отака конкуренція у боротьбі за кожний пункт. Хуарес – не єдине прикордонне місто, уражене безоглядним насильством: за останні роки полем бою картелів стали такі міста, як Тіхуана, Рейноса й Нуево-Ларедо. У шістьох мексиканських штатах, які межують зі США, найвищі показники вбивств у Мексиці. З ними конкурують лише великі портові міста, як-от Веракрус і Мічоакан, які за це високо цінуються картелями. Саме через дефіцит пунктів пропуску наркоторгівці ладні битися за них до останнього.

Умови для змагань завжди були відповідними. Чому все так яскраво почалося під час перебування Кальдерона на посаді? Наркоторгівлю в Хуаресі тривалий час контролювала організація Каррільйо Фуентеса, відома як просто «Картель Хуареса». У 1990-х роках керував бандою Амадо Каррільйо Фуентес, або ж Пан Неба, бо для імпорту колумбійського кокаїну він мав флот літаків. Як у сюжеті поганого гангстерського фільму, 1997 року Амадо помер у Мехіко під час пластичної операції для зміни зовнішності. Ніхто до ладу не знає, чому і як його вбили тоді. Але через кілька місяців тіла трьох лікарів, які проводили невдалу операцію, знайшли забетонованими в нафтобочках.

Картель зазнав ще одного удару, коли в уряді викрили його людину. Хосе де Хесус Ґутьєррес Ребольйо був генералом армії, який за призначенням очолив Національний інститут боротьби з наркотиками і фактично став мексиканським наркокоролем. Насправді його послуги оплачувала банда Хуареса. (Він став прототипом генерала у фільмі 2000 року про наркобізнес «Трафік».) Після смерті Амадо і виведення з гри корумпованого наркокороля, банда Хуареса почала занепадати.

Мафії-конкуренти зауважили це. Стійкий плин контрабанди через Хуарес завжди робив місто спокусливою метою для придбання. Лишалося підшукати правильного корпоративного злочинця. Як на те, зимовим ранком 2001 року найспритніший наркоторговець Мексики Хоакін Ґусман утік із в’язниці. Ґусман, миршавий чолов’яга з сіналоанскої Сьєрра-Мадре, відомий як Ель-Чапо, або Коротун, за його зріст 167 см. Це допомогло йому втекти з в’язниці на околиці Мехіко захованим у візку для білизни. Така втеча під брудним спіднім в’язнів пошани не викликала. Але це не зашкодило його репутації наймогутнішого наркобарона Мексики, ватажка сіналоанського картелю, найбільшої у світі організації наркоторгівців. Часопис Forbes, який включив Ель-Чапо до свого списку мільярдерів, надав йому шістдесяте місце серед найвпливовіших людей у світі 2010 року (президент Кальдерон до списку не потрапив).

Банди Сіналоа і Хуареса незабаром посварились. У 2004 році Родольфо, наймолодший із братів Каррільйо Фуентеса з Хуареса, був убитий біля кінотеатру в Сіналоа. Підозрювали, що замовником був Ель-Чапо. Пізніше того ж року Артура, брата Ель-Чапо, вбили у в’язниці, можливо, у відплату. Минуло чотири відносно спокійні роки, а тоді одного з синів Ель-Чапо, Едґара Ґусмана, застрелили біля торговельного центру в Сіналоа. (За легендою, через два дні, у День матері, сіналоанки прокинулись і дізналися, що в штаті не залишилося червоних троянд, бо всі у своєму горі скупив Ель-Чапо15.) Через кілька місяців у багажнику автівки знайшли колишню подругу Ель-Чапо з символом банди конкурентів, вирізаним на її тілі. Це була війна.

У 2011 році, коли я знервовано вперше ступив на землю Хуареса, війна була в розпалі. Вийшовши з аеропорту з ноутбуком і поламаним трекером, що випинався зі шкарпетки, я зустрівся з Мігелем, місцевим посередником, який погодився день мене повозити. Зазвичай у такій поїздці я взяв би таксі, але хуареські taxistas мають репутацію спостерігачів для картелів, тому приятель зв’язав мене з Мігелем. Дивовижно відчувати наявність власного водія, доки Мігель не сказав, що задній хід не працює, і тому мені доведеться допомогти штовхати автівку з паркінгу. На такій автівці не втекти, думав я, коли ми прямували до міста.

Щойно ми виїхали на трасу до міста, я збагнув, що в Хуаресі не все гаразд. На відміну від інших мексиканських міст, де на кожному перехресті є хтось, хто продає їжу, вентилятори або мухобійки, тут вулиці майже порожні. Навіть коли зимового дня починає тепліти, вікна всіх легковиків закриті. Здається, люди їдуть дуже обережно. У Мехіко з водінням жах (почасти тому, що кілька років тому екзаменування водіїв скасували, бо екзаменатори стали настільки корумпованими, що без хабара скласти іспит було неможливо). У Хуаресі автомобілісти дуже чемні. Я поцікався в Мігеля, чому він тримає такий інтервал між автівками, коли зупиняється на світлофорі.

– На випадок перестрілки, – стенув він плечима.

Кілери полюбляють убивати своїх жертв на червоному світлі, тому два метри між вами й автівкою попереду можуть дати шанс утекти й не потрапити в бучу.

Я йду до Уго Алмади, професора Університету Хуареса, який відстежував припливи й відпливи наркобізнесу в місті. Утомлений, він сідає у кабінці в Barrigas («Животи»), закусочній у стилі ґрінґо в центрі міста, де ми домовилися зустрітися.

– Наркотрафік схожий на річку, – каже він і показує це жестом однією рукою над столом, а другою розрізає енчиладу. – Якщо спробуєте загатити його, – плеск рукою по столі, – він розіллється навсібіч.

Як і багатьом мексиканцям, йому прикро, що президент Кальдерон розуміє війну з наркотиками буквально, посилаючи військо придушувати наркоторгівлю, створюючи ще більше неприємностей. Алмада неохоче схвалює те, що він вважає цинічною «вибірковою війною» на північ від кордону.

– Ми повинні вчитись у Сполучених Штатів. Там триває обіг наркотиків, гуртова торгівля, відмиваються гроші, і нічого не відбувається, – каже він. – Але щойно хтось убиває поліцейського, вони мобілізують усі сили в державі. І cabrón16 отримує сорок років за ґратами, і він не втече. Такі неписані правила. А тут вони [наркодилери] вбивають поліцейських, як цинових солдатиків.

Є економічна доцільність полювати на поліцейських, що стало однією з прикметних рис боротьби за Хуарес. Коли 2008 року розпочалися сутички, Сіналоа оголосила війну, і відповідне оголошення вивісили на пам’ятнику полеглим поліцейським у Хуаресі. На повідомленні від картелю в жалобній рамці був напис «Ті, хто не повірив». Нижче йшли імена чотирьох убитих поліцейських. Нижче – ще один напис «Ті, хто й далі не вірить» та імена ще живих сімнадцятьох поліцейських. Незабаром після цієї об’яви Сіналоа почала методично, одного за одним їх знищувати, а коли кількох було вбито, решта порозбігались.

Зосередженість на поліції не випадкова. Під час спроб корпоративного захоплення картелі поводяться, як звичайний бізнес, запевняючи конкурентних регуляторів, що на справи це не вплине. Головним регулятором наркобізнесу є поліція. Бо саме поліція покликана припинити цей бізнес, але хабарями й тиском її можна переконати, аби вона дала добро. І тут до справи взявся Ель-Чапо. Картель Хуареса вмів домовлятися з регуляторами: не забувайте, що він зміг корумпувати національного наркокороля, і вважалося, що місцева поліція у нього в кишені.

Це жорстко заперечує міська влада, яка відповідає за застосування сили. У подібному до бункера залізобетонному кабінеті на відстані, меншій за постріл із пістолета від техаського кордону, дратівливий мер Хуареса Ектор Мурґуя Лардісабаль сердиться, коли я питаю його, чи готова поліція Хуареса приборкати наркоторгівців.

– Вона більш готова, ніж ваша в Inglaterra17, – кинув він, показно бавлячись до кінця інтерв’ю своїм BlackBerry.

Тим часом достатньо свідчень про те, що є спільні інтереси в поліції Хуареса і місцевого картелю. Колишній голова громадської безпеки часів мера Мурґуї потрапив за ґрати в США, бо намагався дати хабар у розмірі 19 250 доларів інспектору прикордонної служби США за згоду пропустити через кордон вантажівку з 400 кг марихуани18. Картель Хуареса має силовий підрозділ «Лінія», члени якого походять із лав міської поліції, – або ще служать, або вже на пенсії. Такі тісні зв’язки картелю Хуареса з міськими поліцейськими означали глухий кут для Ель-Чапо: після багатьох років відданості клану Карілльйо Фуентеса поліція Хуареса не продавалась.

Що робить звичайний бізнес, коли регулятори заважають його планам захоплення? Можна спробувати попрацювати з іншим регулятором в іншій юрисдикції. Розгляньмо випадок пропонованого злиття General Electric (GE) та Honeywell у 2000 році. На жах конкурентам GE оголосила, що збирається придбати Honeywell, величезну технологічну компанію, що виробляла все – від охоронної сигналізації до вузлів гвинтокрила. Американські органи з питань конкуренції дали добро. Проте суперники GE не були до цього готові та вдалися до європейських органів з питань конкуренції. Вивчивши ті самі факти, члени європейської комісії дійшли іншого висновку: угода не відповідає інтересам конкуренції – і зазначили окремо, що приєднання виробництва реактивних двигунів Honeywell до портфеля GE може створити на деяких ринках монополію. Тож суперники GE змогли заблокувати рішення одного регулятора, вдавшись до іншого регулятора.

Так само чинять і наркокартелі. Не змігши переконати регулятора Сьюдад-Хуареса —місцеву поліцію – дозволити захопити наркоторгівлю в місті, Ель-Чапо звернувся до іншого авторитета. На щастя для нього, багаторівнева поліційна система Мексики давала таку можливість. У Мексиці кожен з-понад 2000 місцевих урядів має власну поліцію (принаймні теоретично; деякі сільські органи практично відсутні). Крім того, є своя поліція в кожного з 31 штату. Останній рівень – федерали (федеральна поліція), елітний загін – принаймні відносно – краще озброєних, краще навчених поліцейських, що працює по всій країні й був значно розширений під час президентства Кальдерона.

Ель-Чапо бачив можливість домовитися з федеральною поліцією. Паршиві вівці у міській поліції Хуареса вже грали за банду Каррільйо Фуентеса. Вона ж платила багатьом співробітникам поліції штату. А от федерали, рекрутовані з усіх куточків країни, були не надто лояльні до Хуареса й відкритіші для домовлянь.

Утворилася абсурдна схема, за якою перестрілки могли відбуватися між двома різними групами поліцейських, які патрулюють Хуарес. Кожна сторона стверджуватиме, що інша змовилася з одним із протиборчих картелів, – і обидві доведуть свою рацію. Міська поліція заарештувала двох федералів за стрілянину в барі; федеральна поліція застукала злочинну організацію, яка займалась викраденнями, і виявила серед її членів міського поліцейського; армія заарештувала групу міських поліцейських за незаконне носіння зброї, і тут решта поліцейських оголосила, що не вийде на патрулювання, побоюючись арешту. У 2011 році набув світового розголосу інцидент, коли федерали застрелили міського поліцейського, призначеного особистим охоронцем мера Мурґуї.

І так само як США висловили невдоволення з приводу позиції Європи щодо злиття GE (що «суперечило цілям антитрастового законодавства», як сказав помічник Генерального прокурора США), місцева влада Хуареса нарікала на те, як федерали потрактували сіналоанське захоплення їхнього міста.

– Хто ви такі, щоб порядкувати тут, у Хуаресі, – доскіпався в якийсь момент Мурґуя до групи федералів.

Боротьба йшла тепер не тільки між картелями, але й між конкурентними поліціями, і вона дуже посилилася після великого розгорнення федеральної поліції в місті 2008 року.

Реакція картелю Хуареса на спробу поглинання була аналогічна реакції звичайних фірм перед такою загрозою. Одним із найперших заходів була піар-кампанія проти фірми, що намагалася поглинути. Оголошення, намальовані вручну на аркушах, відомих як narcomantas – буквально «наркоковдри», – почали з’являтися на всьому північному заході Мексики, закликаючи місцевих жителів чинити опір Ель-Чапо. Вони не просто наркоторгівці, стверджували банери, адже Ель-Чапо і його сіналоанські поплічники – злодії, ґвалтівники, навіть подвійні агенти уряду. І, як інші фірми під загрозою захоплення, мафія Хуареса потребувала військового бюджету для фінансування оборони. У той час як Сіналоа посилила вплив на лінії постачання наркотиків Хуареса, картель Хуареса знайшов альтернативне джерело доходів у вигляді вимагання. Це справило руйнівний вплив на життя міста, бо бізнес був знекровлений новим «податком», якого вимагали бандити.

Ідучи центром Хуареса, я відчуваю, ніби відвідую місто-привид. Ресторан El Pueblo з гігантським зображенням співаків мар’ячі на даху здається в оренду; сусідній готель «Олівія» має вигляд, як після вибуху, його дах завалився. Я йду до бару одного з небагатьох місцевих бізнесменів, маючи намір поговорити про його стосунки з мафією. Очам треба кілька секунд, аби після полудневого блиску вулиці пристосуватися до сутінків кантини, де власник працює за бармена, а в приміщенні порожньо, за винятком кількох знуджених повій. Він каже, що розмір щотижневого здирства дорівнює платні одного працівника. Його щотижневий внесок становить 1500 песо, або близько 120 доларів. Якщо спізнитися з проплатою, «вони приходять до вас додому й погрожують викрасти вас». По всьому місту спалені приміщення постійно нагадують про те, що буває з тими, хто не співпрацює. Винятків нема: скляні блискучі стіни бюро поховань довелося замінити після того, як по них стріляли; до ресторану через дорогу залетіла через вікно граната.

Повільно, криваво Ель-Чапо і його поплічники почали перемагати. Убиваючи місцевих поліцейських, вони ширили чутки, буцім корумпована прокуратура штату працює на картель Хуареса. Сіналоанські кілери викрали брата генпрокурора-пенсіонера і під дулом пістолета записали «сповідь» про те, що його брат був сполучною ланкою між картелем і державними органами. У відео, яке виклали на YouTube, він назвав кількох осіб як членів картелю, включно з колишнім вивідачем поліції, якого кількома тижнями раніше було вбито (разом із братом, колишнім борцем). Правда це чи ні, але вимушена сповідь допомогла підірвати довіру до місцевої влади.

Можливо, вирішальним моментом у битві за Хуарес став арешт 2011 року Хуана Антоніо Акости, відомого як Ель-Дієго, ватажка «Лінії». Після арешту він заявив, що організував понад 1500 убивств. Рівень убивств упав, коли Ель-Чапо став очільником і опір картелю Хуареса занепав. Так було остаточно подолано регуляторні перепони й захоплення Сіналоа завершено.

Через багаторівневу поліційну систему Мексики про картельні захоплення доводиться домовлятися з кількома рівнями уряду, що продовжує конфлікти. Президент Кальдерон часто нарікав, що влада штатів і нижчого рівня підриває статус його федерального уряду. Щойно вгамувався Хуарес, Акапулько, круте місто біля затоки, де Джон Вейн колись мав віллу, а Білл і Гілларі Клінтон провели медовий місяць, стало мішенню аналогічної спроби насильницького поглинення. Роздратований Кальдерон поскаржився мені: частина проблеми полягала в тому, що місцева влада не співпрацює з федералами.

– Я сам залюбки був би мером Акапулько. Я б чудово проводив час, бо справді люблю це місто, – сказав він. – Але правда в тому, що там є уряд міста і губернатор [штату], а [між ними] – 5000 поліцейських. Бажано, аби вони працювали. А оскільки цього не відбувається, триває нестабільність.

Оця нестабільність і нерегульована конкуренція, яку вона викликала між картелями, забрала понад 60 000 життів за президентства Кальдерона. Це зробило Мексику похмурішою й зухвалішою. У Хуаресі побоювання не давали мені затримуватися в якомусь місці надовго; я швиденько поглинав бурито в кнайпі (її назва була «Хрещений батько», ніби місту потрібна була ще одна згадка про мафію) і біг з однієї зустрічі на іншу. Увечері, коли ми повертаємося до аеропорту, намагаючись дістатися туди завидна, Мігель тихо каже, ніби хтось їде за нами назирці. Ми мовчки збільшуємо швидкість, аж тут повз нас проїжджають пікапи з солдатами й федералами, які байдуже дивляться на нас у сутінках крізь щілини в балаклавах.

У присмерку доїздимо до терміналу, і мені відлягає від серця, коли літак злітає в безпечне нічне небо. Я так і не дізнався, хто стежив за нами, якщо справді хтось стежив. Але під час цієї та наступних поїздок до Сьюдад-Хуареса й інших прикордонних міст на півночі Мексики я не міг позбутися почуття, що вторгаюся на територію картелю. Навіть у шикарних кварталах Мехіко балачка іноді притишується, коли модна спортивна автівка під’їздить до ресторану, а ковбойський черевик ступає на хідник. І ринок Хуареса завжди обговорюється з найбільшим запалом. Та й кожна територія комусь належить.

• • •

Чому в Сальвадорі все по-іншому? Як і в Мексиці, тут є вкрай неприємні злочинці. Дві основні «марас», або вуличні банди, називаються «Мара Сальватруча» і «Баріо 18» (остання ще відома як «Банда 18-ї вулиці»). Обидві банди засновані не в Сальвадорі, а у в’язницях і бідних кварталах Каліфорнії, де молоді сальвадорські іммігранти гуртувалися для самооборони та керування наркорекетом і здирництвом. Ці банди повернулися до Латинської Америки, куди депортували сальвадорських мігрантів. Молоді, безробітні й татуйовані, з досвідом поводження зі зброєю та контактами в США, вони продовжили свою гангстерську діяльність у Центральній Америці, де слабші правоохоронні органи дозволили їм досягти успіху. За оцінками, банди Центральної Америки налічують близько 70 000 членів19, що приблизно відповідає кількості працівників GE у США20. У регіоні, загальна чисельність населення якого трохи більша за 40 мільйонів, це потужна сила.

Щоб більше дізнатися про те, як працюють ці транснаціональні організації, я організував зустріч із Карлосом Мохікою Лечугою, ватажком «Банди 18-ї вулиці». Мохіка керує своїм інтернаціональним бізнесом із камери в подібній до фортеці в’язниці в Кохутепеке, приблизно за годину їзди на схід від Сан-Сальвадора, жвавої столиці Сальвадору. Колись, либонь, в’язниця мала величний вигляд, але нині крізь заґратовані вікна на мурованому фасаді ви можете побачити, як денне світло проникає туди, де колись був дах. Солдати в масках патрулюють з укріплень, обкладених мішками з піском, по периметру в’язниці, ліниво націлюючи кулемети на всіх, хто занадто близько підходить. Хоча ми перебуваємо в середмісті, мій мобільник не знаходить сигналу. Поруч стомлений продавець pupusas, тортилій із начинкою, до яких ласий увесь Сальвадор, пояснює, що сигналу немає через глушники, покликані блокувати дзвінки в’язнів. Він показує на місце, де сигнал повертається, трохи далі по дорозі, – там зграйка місцевих жителів крутить телефони, намагаючись прийняти повідомлення.

Усередині в’язниці мені однаково доводиться віддати телефон і повиймати все з кишень, крім нотатника, ручки і диктофона. Озброєна варта веде мене у двір і далі – до просторої голої камери завбільшки зі шкільний клас, що в ній лише кілька пластикових стільців. Незабаром приводять Мохіку. Він у наручниках, але це хіба єдина його поступка під час перебування у в’язниці. Він у гарній футболці, блискучих білих шортах і свіженьких кросівках Reebok. Усе абсолютно нове. На лисій голові, що бувала в бувальцях, – чорна бейсболка, на якій спереду вигаптувано число 18, а збоку – прізвисько В’єхо Лін, тобто Старий Лін. Мохіка татуйований з голови до ніг. Велике татуювання на шиї – «18 на 100 відсотків». Мистецький витвір на правій руці спотворений шрамом на біцепсі. Біля лівого ока татуйована сльоза, а частково приховувана дашком бейсболки фраза на три рядки йде по всьому чолу: «En Memoria De Mi Madre» («На спогад про матінку»).

Більшість членів банди молоді, бо шанси постаріти в mara невеликі. За даними ООН, 2009 року частота вбивств у Сальвадорі становила 71 на 100 000 осіб, що робить країну найбільш смертоносною у світі. Якщо екстраполювати це на тривалість життя, то сальвадорець має приблизно один із десяти шансів бути вбитим. Набагато вищий цей шанс у бідняків і в родин, пов’язаних з mara.

Старий Лін – виняток для свого віку. Я спитав, скільки йому років, коли він підсунув стілець і сів.

– Двадцять п’ять, – невиразно буркнув Мохіка.

Ні, він глузує, насправді йому 50 років. Схоже, решту життя він проведе у в’язниці, відбуваючи покарання за обезголовлення пари дівчаток-підлітків, які зустрічалися з членами «Мара Сальватруча». (Пізніше, читаючи старі новини, я дізнаюся, що він з поплічниками, ймовірно, перш ніж убити, катував їх натирачем підлоги.) Як і багато гангстерів, Старий Лін вступив до mara в Лос-Анджелесі, коли йому був двадцять один рік. У нього глибокий голос, як у тих, хто забагато палить і має недостатньо свіжого повітря. Хоча надворі страшна спека і я відчуваю, як сорочка прилипає мені до спини, шкіра Ліна блідо-сіра, що є результатом життя за ґратами.

Організація Старого Ліна експериментує з бізнес-стратегією, що повністю відрізняється від стратегії мексиканських картелів. У березні 2012 року «Баріо 18» уклала перемир’я зі своїм заклятим суперником «Сальватруча». Старий Лін і його колега, гангстер американського походження на ім’я Едсон Закарі Юфімія (який також сидить у Сальвадорі, в іншій в’язниці), погодилися, що члени їхніх угруповань більше не вбиватимуть один одного.

– Це було результатом тривалих роздумів, – сказав мені Старий Лін тоном генерального директора. – Ми більше не розглядаємо насильство як варіант. І вирішили жити, як брати.

Ворожнеча між їхніми бандами в 1990-х роках забрала майже 50 000 життів.

– В’язниці нині переповнені молоддю: деякі платять за злочини, які вчинили, інші – нізащо. Це все окошилося на наших сім’ях. Країна поділена на сектори.

Він має на увазі сфери впливу банд. У нетрях Сан-Сальвадора досить ступити на територію суперника, щоб спровокувати вбивство. Скільки з цієї «поділеної на сфери впливу» країни належить «Баріо 18»? Майнула усмішка: «Bastante». Чимало.

Система поділу на сфери впливу частково пояснює, чому банди Сальвадору обрали варіант змови, на відміну від їхніх колег у Мексиці. Змова між фірмами – чи то наркокартелі, чи то звичайний бізнес – полягає в тому, щоб перетворити один великий конкурентний ринок на низку дрібних монополій. Уявіть-но країну, яку обслуговують дві телефонні компанії. Якщо обидві конкурують по всій країні, то бізнес перейде до фірми, яка пропонує кращий сервіс за нижчу ціну. Виходить, що жодна з них не може багато заробити. Але якщо фірми вдадуться до змови – погодившись, скажімо, що одна перебере північ країни, а друга південь, – кожна дбатиме про власну малу монополію, правлячи високі ціни за поганий сервіс. Тому змови зазвичай забороняють. Звісно, нелегальним компаніям не треба перейматись антимонопольними правилами, тому змова між конкурентними бандами поширеніша, ніж можна уявити.

Хоча в цьому ніби є економічна рація, картелі Мексики боролися за такий поділ ринку. Важливих пунктів перетину кордону і портів недостатньо, і з таким містом, як Хуарес, що відповідає за транзит 70 % кокаїну в північному напрямку, придумати «чесний» поділ складно. А для maras усе по-іншому. Хоча вони й мають скромну частку в міжнародній наркоторгівлі, їхній бізнес здебільшого локальний: наркодилерство або здирницький рекет. Такий внутрішній ринок відносно легко поділити на локальні монополії. За умов конкуренції Старий Лін і mara суперників правитимуть нижчі ціни на наркотики і пропонуватимуть кращі умови (а для упертюхів наслідки будуть і брутальніші, і дорожчі). Поділивши країну на чіткі сфери впливу, вони можуть правити вищі ціни як за наркотики, так і за здирництво, тим мінімізуючи витрати на боротьбу один з одним.

Перемир’я мало надзвичайні наслідки. Буквально за одну ніч рівень убивств знизився приблизно на дві третини. Це означало, що Сальвадор перетворився з однієї з найжорстокіших країн світу на таку за небезпечністю, як Бразилія. Сан-Сальвадор, колись найбільш смертоносне місто на планеті, до 2012 року мав рівень убивств трохи нижчий, ніж в Окленді, штат Каліфорнія. Згідно зі Старим Ліном, який поринув у самопохвали, вони мали на меті реабілітацію молоді в країні.

– Ми хочемо створити робочі місця, щоб можна було чесно заробити на хліб. Не забувайте, – каже він мені, рубонувши долонею для підсилення ефекту в повітрі, ніби проблема не має до нього ніякого стосунку, – наша молодь зростала в атмосфері насильства.

Відмітною рисою молодих mareros Сальвадору є татуювання по всьому тілу. Як і Старий Лін, майже всі члени банди захоплюються бодіартом, виражаючи свою належність до «Сальватруча» або «Баріо 18». Мальовки неопосередковано відповідальні за більшу частину насильства в країні, бо тіло юного гангстера чітко показує його як мішень, коли той заходить на територію, контрольовану супротивною mara. Але завдяки їм імовірна також змова між бандами.

Дослідження сицилійської мафії, виконане італійським економістом Мікеле Поло, показало, що жорстока конкуренція між італійськими бандами часто набувала вигляду спроб однієї організації переманити солдатів іншої21. Поло вивів формулу, що пояснює, як мафії укладають «контракти» зі своїми членами, щоб мінімізувати ймовірність дезертирства. Одним з елементів цих угод є встановлення досить високої винагороди для заохочення лояльності. Але це може коштувати задорого, тому мафії також запобігають дезертирству, погрожуючи насильством проти тих, хто йде на манівці. Картелі Мексики працюють за аналогічною схемою, піддаючи жахливому насильству зрадників із власних лав.

Щодо цього maras неоднакові. Членство в банді в Сальвадорі залежить не від того, хто більше платить, а від того, де народився майбутній гангстер. Щойно молодик вступив до банди і вкрив своє тіло татуюванням «Сальватруча», про дезертирство до «Баріо 18» не може бути й мови, і навпаки. Навіть залишити mara, аби почати нове, некримінальне життя, практично неможливо, бо працедавців, як правило, відштовхують кандидати на посаду, які з’являються на співбесіду з черепами і схрещеними кістками на чолі. З економічного погляду це означає, що в той час як мексиканські бандюки ніяких зобов’язань не мають і можуть перекидатися до іншого, сильнішого картелю, який більше платить, на ринку праці сальвадорські mareros нікому не потрібні. За відсутності перекуповування однією бандою членів іншої, maras не треба змагатися за гангстерів, що дозволяє їм тримати зарплату на низькому рівні.

Між в’язницею Старого Ліна і столицею лежить Ілопанґо, передмістя Сан-Сальвадора, поділене між двома maras. Повертаючись до міста, я домовляюся про зустріч із Сальвадором Руано, нещодавно обраним мером Ілопанґо, який, схоже, тішиться своєю новою роллю. Ми щойно сіли, щоб поговорити (він говорить, пережовуючи повний рот страви з рису і бобів, яку бере з полістиролової тарілки), – аж тут він схоплюється на ноги, каже, що зараз має одружити дві пари, і питає, чи хочу я піти з ним. З його кабінету ми входимо до невеликої конференц-зали всередині крихітної ратуші, де дві пари і їхні сім’ї сидять за столом, збуджені й елегантно вбрані. Після короткого напучування про подружню гармонію (включно з закликом до женихів допомагати в хатніх справах: «Жінки не повинні самі готувати тортилью») він оголошує, що пари тепер одружені, і ми повертаємося до його кабінету, де він продовжує свій ланч.

Мер Руано, який полюбляє говорити про себе в третій особі, визнає, що практично кожним квадратним метром його містечка керує або «Мара Сальватруча», або «Баріо 18».

– Під час виборчої кампанії я переходив від colonia до colonia і скрізь подибував людей з татуюваннями по всьому тілу. Більшість із них запитували: чи немає у вас для мене роботи.

Він пообіцяв їм роботу, і його обрали. Тепер, каже він, пропозиція роботи юним гангстерам допомагає зменшити суму здирства, що раніше становила для місцевих крамарів 5—10 доларів на день.

– Я – мер, який живе тут і чиї діти живуть тут, – каже він мені, тицяючи себе пальцем у груди для підсилення. – Ми всі хочемо, аби тут стало спокійно.

У рамках перемир’я уряд вирішив допомогти членам банд по всій країні працювати в легальній економіці. Можливо, мета й благородна, але довелось витратити чималі суми громадських грошей на створення робочих місць для людей, які нещодавно тероризували суспільство. Протягом першого року перемир’я уряд обіцяв 72 млн доларів на проекти працевлаштування колишніх гангстерів. У вісімнадцятьох містах проекти не рушили, але принаймні сорок міст заявили, що хочуть узяти участь в експерименті. В Ілопанґо членам банди дали невелику пекарню. Коли я зустрічався з мером Руано, він лаштувався до відкриття наступного дня курячої ферми, якою теж керуватимуть члени maras.

Ватажкам банд, схоже, перемир’я теж на користь. Візьмімо Старого Ліна. Розкошів у в’язниці, де я його інтерв’ював, немає, але на вимір Сальвадору в ній стерпно. Раніше його тримали в Сакатеколуці, в’язниці, яку за жорсткий режим називали «Сакатрас». Напередодні оголошення перемир’я його перевели до зручнішого криміналу. Едсона Закарі Юфімію, ватажка «Сальватручі», також перевели з жорсткої буцегарні до в’язниці з легшим режимом. Офіційно зміна режиму пояснювалася тим, що ватажки банд вестимуть перемовини про перемир’я і в новій в’язниці зможуть спілкуватися зі своїми організаціями.

– Нам потрібні були умови для консультацій з нашими compañeros, – пояснює Старий Лін.

Можливо, річ була не тільки в цьому, але переведення до в’язниці з нижчим рівнем охорони, безумовно, діяло як підсолоджувач.

М’якші умови, а також державні витрати на проекти створення робочих місць зробили перемир’я вельми непопулярним, хоча кількість убивств і знизилась. Люди сумніваються в мотивах банд, які, на думку багатьох, підписали перемир’я лишень для того, щоб захистити власний бізнес. Вони, можливо, мають рацію: попри всі гуманні балачки Старого Ліна про виправлення і зменшення кількості вбивств скорочення кримінальних прибутків не спостерігається. Здирство – мабуть, найгидкіший злочин, бо зачіпає пересічних людей, а не лише бандитів, і воно й далі квітне.

– Здирство – основне джерело доходів банди. Вони кажуть: «Ми можемо вести переговори, але не про здирство», – говорить Давид Мунґуя, який був міністром безпеки на час укладення пакту в 2012 році.

Тому політикам завжди проект був не до душі. Коли вперше оголосили про перемир’я, його схарактеризували як угоду між двома бандами, укладену за посередництва католицької церкви. Уряд вітав зниження кількості вбивств, але тримав дистанцію від самого перемир’я. Через рік після підписання пакту і при малій кількості вбивств політикам схотілося визнати і свою роль у цьому процесі. Стало зрозуміло, що перемир’я частково досягнуто за посередництва Рауля Міханґо, колишнього радника Міністерства оборони. Після того як вдалося вмовити «Мара Сальватруча» й «Банду 18-ї вулиці» на угоду в березні, він через кілька місяців переконав кілька невеликих банд приєднатися. «Мао Мао» і «Машина», пара міні-maras, приєдналися до перемир’я, а ще дві банди кримінальних злочинців «Раса» і створена у в’язниці знесилена гангстерська організація, відома як MD («Mara дезорганізована»).

Відтоді перемир’я проходило низку нестійких фаз. Воно розвалилося в 2014 році, коли новий президент Сальвадору Санчес Серен відмовився від офіційної підтримки угоди, пообіцявши під час передвиборної кампанії знищити злочинців. Кількість убивств одразу повернулася на рівень до перемир’я, бо банди знов узялися за старе й почали розривати одна одну на шматки. Хоч як дивно, приватна організація найняла Рудольфа Джуліані, мера Нью-Йорка, якому вдалось у 1990-х роках знизити кількість убивств у цьому місті, аби той порадив, як те саме зробити в Сан-Сальвадорі. Та його заходи не змогли вгамувати банди, які бадьоро і далі йшли своїм кривавим шляхом.

Іноземні уряди, особливо США, залишаються не впевненими у стратегії перемир’я. Це розчарувало тих у Сальвадорі, хто виграв від різкого падіння насильства під час припинення вогню.

– Їм це не подобається? Запропонуйте іншу формулу. Магічну. Скажіть, чи є в уряду США інша формула? – запитує мер Руано.

Давид Мунґуя визнає, що перемир’я було «недосконалим», але наполягає:

– Нам треба було зупинити війну між бандами.

За його розрахунками, лише 2012 року завдяки угоді врятовано 1900—2500 життів, якщо зважати на кількість убивств у попередні роки. Це неймовірно високе число врятованих для країни з 6-мільйонним населенням. Пакт також допоміг узяти під контроль в’язниці. Незадовго до моєї зустрічі зі Старим Ліном до Сальвадору прибув з візитом очільник Організації Американських Держав Хосе Мігель Інсульса. Дипломата повели на екскурсію до в’язниці, що раніше вважалося немислимим ризиком.

Змова банд за посередництва уряду, можливо, дала лиходіям шанс перегрупуватися. Але це дало суспільству можливість підбити підсумки. Девід Бланшар, американський священик із місією в Сан-Сальвадорі, де зустрічаються території maras, обережно сподівається, що таке припинення вогню може дати можливість загальмувати вербування до банд. Стало відомо, що в школі біля столиці, каже він, четверо шестикласників (тобто їм 11—12 років) є вербувальниками для «Банди 18-ї вулиці» Старого Ліна. Ці вербувальники наймолодші в банді; пізніше вони зможуть перейти до здирства з крамниць, маючи застромлені за вузькі пояси пістолети калібру 9 мм. Банди «схожі на бога Ваала, який вимагав офірувати дітей», – каже він. Доки триває перемир’я, «ми намагаємося забрати дітей з вівтарів і запропонувати альтернативи».

• • •

Новини про війну з наркотиками створюють враження, буцімто наркоторгівці живуть у стані постійної смертельної конкуренції. Дійсно, брутальність є суттєвою частиною бізнесу: кримінальні організації не можуть використовувати правову систему, а тому насильство є для них єдиним способом забезпечити дотримання угод. Але приклади Мексики і Сальвадору свідчать, що рівень насильства можна різко знизити, змінивши ринкові умови. Аналіз двох кримінальних ринків з погляду економіки виявляє кілька причин зростання насильства в Мексиці й тимчасового погамування в Сальвадорі й пропонує урядам спосіб тримати насильство на припоні в майбутньому.

Основною причиною жорстокої конкуренції за контроль над такими містами, як Сьюдад-Хуарес у Мексиці, є володіння доступом до обмеженого числа прикордонних пунктів пропуску. Високий рівень насильства в прикордонних містах призвів до того, що деякі жителі США закликають закрити контрольно-пропускні пункти. Однак економіка каже протилежне: відкриття більшої кількості пунктів знизить цінність кожного, і зменшиться рація боротися за них. Правда, це дало б картелям більше можливостей переправляти наркотики до США. Однак скорочення пропозиції, як правило, не справляє істотного впливу на загальний обсяг контрабанди або на ціну наркотиків (див. розділ 1). Відкриття більшої кількості прикордонних переходів може зменшити масштаби бойових дій, мало впливаючи на американський ринок незаконних наркотиків.

Мексика також показує, що контроль регуляторів галузі – тобто поліції – є важливою метою для наркоторгівців. Ретельніша перевірка й вища заробітна плата співробітників поліції зроблять їх підкуп дорожчим. Але некорупційність мексиканської поліції – це, м’яко кажучи, довготерміновий проект. Тим часом простішою реформою могло б бути об’єднання кількох рівнів поліції. Кримінологи давно пропонували зробити це, щоб підвищити ефективність. Економічний підхід також не дозволить наркоторгівцям кооптувати різних регуляторів і зіштовхувати їх між собою. Наразі картелі можуть вести опосередковані війни один проти одного за рахунок держави, взявши під свій контроль конкурентні сили поліції. Об’єднання їх усе ускладнило б для картелів.

Сальвадор навчає іншого. Хоча поступки ватажкам вітчизняних maras, можливо, і надто наблизилися до винагороди за злочинну поведінку, принцип уряду як посередника між протиборчими бандами заслуговує на увагу. Іншою причиною готовності maras співпрацювати є те, що вони порядкують місцевими монополіями на окремих, неоспорюваних територіях. Це, безперечно, не те, що уряди мали б заохочувати, хоча деякі результати можна вітати, як-от дорожчі, менш конкурентоспроможні роздрібні ринки наркотиків.

Неліквідність ринку праці для mareros, породжена тим, що татуйовані гангстери не можуть легко перекинутися з однієї mara до іншої, можливо, посприяла перемир’ю, усунувши один елемент конкуренції. Але це також говорить нам дещо і про те, як керуються maras, що може полегшити їхній демонтаж. Як правило, банди повинні платити своїм членам пристойну зарплату, щоб убезпечитись від їхнього дезертирства. Якщо картель Сіналоа припинить платити підліткам у нетрях Хуареса за роботу, наприклад, спостерігачами – вони знайдуть роботу деінде. На відміну від цього, maras може утримувати чимало працівників, не переплачуючи їм, бо надто високими є бар’єри для виходу. Це означає, що переманювання mareros з банди до звичайної роботи має коштувати якомога менше; єдине, що потрібне, – це працедавець, ладний дивитися далі, ніж татуювання. Держава може відіграти в цьому інноваційну роль, заплативши за видалення татуювань ув’язнених. Програма під орудою Департаменту шерифа округу Лос-Анджелес у Каліфорнії робить саме це, пропонуючи видалити татуювання членам банди, які виявили готовність почати нове життя після виходу з в’язниці22. Цей безкоштовний сервіс коштує державі тисячі доларів. Але ці витрати – іграшки, порівняно з соціальними виплатами, які можуть бути збережені, якщо йдеться про різницю між ув’язненим, який знайшов роботу і який залишився безробітним. У Сальвадорі це може і врятувати життя, і заощадити гроші.

Саме приклади Мексики й Сальвадору показують, на що здатна зміна ринкових умов. Понад 4 000 сальвадорців було врятовано завдяки співпраці між maras країни, у той час як близько 60 000 мексиканців загинули через посилення конкуренції між наркокартелями. Жоден із таких результатів не був гарантований. Коли йдеться про такі ставки, уряди повинні розглянути способи формування цих ринків, а не вирушати в бій, щоб побороти їх за будь-яку ціну.