Читать книгу Наркономіка. Як працює економіка картелів - Том Уэйнрайт - Страница 5

Коли Джеймс Бонд зустрічається з містером Біном

Усе було нівроку. Угоду погоджено, наркотики готові до збору, кошти назбирали. Можна було братися до обміну. Очільник операції, дилер високого рівня, який спеціалізувався на імпорті канабісу й кокаїну з континентальної Європи до Великої Британії, мав готівку: грубий пакет із 300 000 фунтів стерлінгів у використаних банкнотах, тобто майже півмільйона доларів. Банкноти перерахували й передали водієві, який мав їхати до Бельгії, зустрітися з контактною особою і передати готівку.

І тоді все пішло не так. На таку кількість хрустких банкнот варто подивитися. Тому водій вирішив їх розкласти й помилуватися. Не поділитися таким ефектним видовищем він не міг і запросив свою дівчину, щоб показати їй. Пізніше, розмовляючи з дослідниками з Гоум-офісу (міністерства безпеки Великої Британії) у в’язничній камері, очільник операції стомлено пояснює, як план розвалився:

– Дурень вирішує, що було б непогано розкласти гроші на ліжку, зайнятися шаленим пристрасним коханням зі своєю 17-річною подругою і все сфотографувати.

Робити інтимні селфі зі здобичними грішми було нерозумно. Далі гірше: крім подруги, водій мав ревниву дружину. Наступної суботи ввечері, перед поїздкою до Бельгії, чоловік і дружина гуляли в місті й натрапили на п’яну подругу водія. Спалахнула суперечка, і дівчина вирішила показати сексуальні фотки дружині водія, якій вони не дуже сподобались.

Дружина вирішила зрадливого чоловіка провчити. Розлючена, вона подзвонила до прикордонної поліції Великої Британії і повідомила про майбутню оборудку з наркотиками. Нічого про це не знаючи, водій вирушив до Бельгії з 300 000 фунтів стерлінгів, і митники його зупинили в порту Дувра, ще до перетину кордону. Допитаний прикордонниками про купу готівки, він зламався.

– Телепень розв’язав губу, – зітхає його бос.

Операцію зірвано, угоду скасовано. Додамо для повноти картини: ревнива дружина, якій власна кокаїнова залежність коштувала 2 500 фунтів стерлінгів на тиждень, звернулася до боса через кілька місяців потому, запитавши, чи може її чоловік повернути собі роботу23.

Гра в наркотики потребує безжального професіоналізму з несхибними кілерами, винахідливими контрабандистами та експертами з логістики, які об’єднуються, щоб обхитрувати поліцію. Іноді так працює бізнес. Але їй властива також приголомшлива некомпетентність. Якщо взяти до уваги високі зарплати молоді навіть на нижчих рівнях бізнесу (водій може зробити й 800 фунтів за день, просто розвозячи кокаїн по Британії), мені здається дивним, що часто цим займаються телепні. На думку дослідників з Гоум-офісу, нездарність часто є причиною провалу наркоторгівців, а «спосіб життя, як у мильній опері» дилерів та партнерів нерідко спричиняє їхнє затримання.

Невідповідність між високими прибутками наркобізнесу і нефаховістю співробітників демонструє, либонь, найбільшу проблему наркокартелю: людські ресурси. Гуру управління полюбляють повторювати старе кліше про те, що найціннішим активом фірми є її люди. Але у світі наркотрафіку це щира правда. У картелів дві ключові проблеми. По-перше, доводиться наймати працівників у галузі, яка працює в умовах секретності, де не можна набирати за оголошенням і потрібна повна довіра. Проблема ускладнюється тим, що в наркобізнесі дуже високий рівень плинності кадрів. У таких транзитних країнах, як Мексика, де екстремальне насильство – частина роботи, висока смертність серед членів картелю означає, що постійно є вакансії. Навіть у багатих країнах-споживачах Північної Америки й Західної Європи, де кількість жертв набагато нижча, поліція працює краще, а це означає, що працівники часто потрапляють до в’язниці. За оцінкою одного британського контрабандиста, затримують одного з чотирьох перевізників кокаїну, яких він виряджає літаком з Карибського басейну до Великої Британії. Кожний арешт або смерть означає ще один виснажливий раунд найму і перевірки.

Інший головний біль щодо людських ресурсів викликаний тим, що картелям доводиться керувати відносинами зі своїми працівниками, а також постачальниками й клієнтами без укладання контрактів. Звичайна компанія, якщо працівник краде або постачальник не надає оплачених товарів, може подати до суду. А наркокартель – не може, якщо кур’єр чкурне з пакою грошей або імпортер не доправить партію наркотиків. Єдиний спосіб, яким злочинні організації можуть забезпечити виконання контрактів, – насильство, через що здатність залякувати і вбивати лежить в основі успіху будь-якого наркокартелю. Однак розгортати насильство і дорого, і погано для бізнесу.

Обидві головокрутки – як найняти персонал і як переконатися, що вони роблять те, що їм кажуть, – розв’язують менеджери з кадрів у наркокартелях. Це вам не абищиця – керувати складними операціями, постійно підвищуючи платню низькокваліфікованим, непередбачуваним працівникам, які схильні саботувати угоди просто через свою дурість. Найкраще це вдається організаціям, які найбільш поважно ставляться до роботи з персоналом.

• • •

У галасливому, тьмяно освітленому іспанському ресторані в Санто-Домінґо, елегантній, але депресивній столиці Домініканської Республіки, кілька офіцерів із відділу боротьби з наркотиками, відзначаючи кінець тижня, п’ють до безтями. Я беру стілець, щоб підсісти до них, а вони замовляють ще по пиву в стражденного офіціанта, якого гукають «Tonto!» («Ідіоте!»). Інші відвідувачі роззираються навколо, але, схоже, до бійки не квапляться.

Нині відділ боротьби з наркотиками в Домініканській Республіці має набагато більше роботи, ніж раніше. Перш ніж учергове набити рот plátano frito, найменш сп’янілий офіцер пояснює мені тривожну тенденцію останніх років: «запаморочливе» збільшення кількості наркотиків, які вилучаються в країні. Віддавна країни Карибського басейну були останнім приступцем для кокаїну на шляху до США. У 1980-х роках, коли по телебаченню крутили серіал «Поліція Маямі», завантажені кокаїном швидкісні катери мчали з Карибського басейну до Флориди, а звідти поверталися з доларами. Але цей маршрут ефективно перекрила цільова група Південної Флориди, яка з ініціативи президента Рональда Рейґана координувала роботу ФБР, Управління боротьби з наркотиками, митниці, податкових органів та інших федеральних агенцій під орудою віце-президента Джорджа Буша. Цільова група вдалась до радикальних заходів, і карибський маршрут закінчився. Наркоторгівці переїхали на захід, використовуючи Мексику як основний пункт в’їзду.

Проте останнім часом з’явилися ознаки того, що вони повернулися на острови. Через це стався різкий сплеск злочинності.

– Тиск у Мексиці викликав переміщення на схід, до Карибів, – каже офіцер, пересуваючи тарілки й пляшки, щоб зобразити мапу регіону на дерев’яному столі в ресторані.

Спалах насильства в Мексиці та Центральній Америці змусив наркодилерів шукати тихіші маршрути, і мода на Карибський басейн повернулася. Великий стрибок відбувся 2011 року, коли кривава війна з наркотиками в Мексиці сягнула апогею. Того року Домініканська Республіка вилучила і спалила майже 9 тонн наркотиків, вдвічі більше, ніж за кілька років перед тим. Більшість поставок надходила з Колумбії до нового порту Кауседо на південному узбережжі Домініканської Республіки. Здебільшого наркотики призначалася для Пуерто-Рико, а звідти доправлялися до материкової частини США або портів Іспанії та Нідерландів.

Перехоплення здійснюються за допомогою вісьмох нових бразильських винищувачів24 Super Tucano, каже мені офіцер. (Поруч із цим текстом я в нотатнику поставив знак питання: інвестування у винищувачі, щоб ловити контрабандистів наркотиків, здається трохи дивним. Може, так і є. Через кілька місяців після нашої розмови Wall Street Journal повідомив, що бразильські прокурори висунули обвинувачення в корупції проти кількох працівників виробника реактивних літаків Embraer, стверджуючи, що вони підкупили домініканських чиновників, щоб підписати угоду25.)

Більшість заарештованих пачкарів – місцеві жителі. Чимала кількість арештів сприяла швидкому заповненню задушливих в’язниць країни. У 2014 році в’язнів було вдвічі більше, ніж 10 років тому. 26 000 людей запхали в камери, розраховані менш ніж на 15 000 осіб. Майже подвійна переповненість в’язниць призвела до жалюгідних умов утримання в’язнів. Офіцер додає, що це добре, бо в’язниця не має бути комфортабельною для цього мотлоху. Його п’яний колега пропонує тост за нижні терени королеви Англії (мабуть, на мою честь) і замовляє ще по пиву, і тоді я викликаю таксі.

Багато поліцейських і багато виборців вітають те, що в’язниці країни переповнені й страшні. Зрештою, що більше злочинців за ґратами, то менше їх на вулицях, щоб грабувати, вбивати та контрабандою перевозити наркотики. Що гірші умови, то більше утримуватимуться від скоєння злочину. У більшості американських країн найвищий рівень ув’язнювання в світі, включно зі США, де за ґрати потрапляє одна з кожних 150 осіб. В’язниці в регіоні мають пекельні умови. Під час пожежі у в’язниці Гондурасу 2012 року загинуло понад 350 в’язнів, а двома роками раніше в пожежі в Чилі загинув 81 в’язень. Звичайними явищами є і вбивства, поодинокі й масові: у Північній Мексиці група в’язнів з картелю «Сетас», перш ніж утекти, без особливих труднощів убила 44 гангстерів-конкурентів.

Ніхто не хотів би туди потрапити. Проте для кримінальних організацій в’язниці відіграють ключову роль у рекрутуванні й навчанні працівників. Аби зрозуміти, як це відбувається, розгляньмо історію Карлоса Ледера. Хирлявий, старанний син батька-німця й матері-колумбійки спочатку щосили намагався знайти себе, коли у віці 15 років переїхав до США. Саме в 1960-х роках, коли в США зростала популярність канабісу, молодий Карлос став наркодилером. З роками він набув досвіду й став перемитником крадених автівок між Канадою і США. Усе йшло добре, доки у віці 25 років його не заарештували й не відправили відбувати короткий термін до в’язниці в Денбері, штат Коннектикут. Це могло стати кінцем його кримінальної кар’єри. Але очільники в’язниці ухвалили рішення, яке змінило міжнародний наркобізнес, і помістили Ледера до однієї камери з Джорджем Юнґом. Блондин із Бостона, тридцятидворічний Юнґ був поважною фігурою в наркобізнесі. Він відбував термін за контрабанду канабісу між Мексикою і США, для чого використовував крадені легкі літаки. Знічев’я вони почали обмінюватись історіями і разом придумувати бізнес-ідеї.

Це була зустріч двох кримінальних умів. Юнґ знав, як імпортувати наркотики літаком, Ледер мав контакти в Колумбії. Доти кокаїн у США брали мало, і тому контрабандою його ввозили небагато. Коли 1976 року Ледера і Юнґа звільнили з в’язниці, вони вирішили змінити ситуацію назавжди. Через пару років вони вже імпортували цей наркотик тоннами, злигавшись із медельїнським картелем Пабло Ескобара в Колумбії, аби виряджати завантажені кокаїном літаки до США через Норманс-Кей, острівець на Багамах, який вони використовували як базу. Якщо і є одна людина, що підсадила Америку на кокс, то найперше слід назвати Карлоса Ледера.

Несамовитий злет Ледера показує, як кримінальну кар’єру можна побудувати на основі перебування у в’язниці. Крім налагодження робочих стосунків з Юнґом, Ледер використав час у Денбері, щоб тусуватися з відмивачами грошей, найманими вбивцями та людьми, які знали, як працює система екстрадиції в США. Мільйонер-шахрай, який зрештою погорів у 1988 році і тепер старіє за ґратами в США, пізніше назвав Данбері своїм коледжем. Цю роль в’язниці відіграють для багатьох банд. Опинившись за ґратами, в’язень може бути рекрутований, навчений, а після звільнення – одержати роботу. Перша кадрова проблема наркокартелів – знайти потенційних працівників з належним кримінальним минулим. Комусь, кому доводиться вирішувати цю проблему, кращого рішення, ніж в’язниця, не знайти: тут повно злочинців, які пустилися берега і на яких робота після звільнення не чекає.

Зустрічі, подібні до тієї, яка привела до партнерства Ледера і Юнґа, випадково трапляються рідко. Тож злочинні групи методично організовують вербування й навчання у в’язниці. Розгляньмо взірцевий випадок «La Nuestra Familia» – «Нашої родини», каліфорнійської в’язничної банди. Заснована вона в 1960-ті роки в’язнями для захисту від іншої великої банди – «Мексиканської мафії». «Мексиканська мафія» панувала в каліфорнійських в’язницях, оподатковуючи в’язнів і вчиняючи десятки вбивств на рік у пенітенціарній системі. Іспанські в’язні з Північної Каліфорнії особливо потерпали від хижих мексиканців, база яких була на півдні штату. Тому вони вирішили об’єднатися й заснувати власну «родину» для самооборони. Незабаром «Наша родина» почала й собі зискувати здирництвом, грабунком і наркоторгівлею як у в’язниці, так і за її межами. Наразі вважається, що в ній близько 500 ключових членів плюс іще десь тисяча поплічників26.

«Наша родина» швидко зіткнулася з проблемою, спільною для всіх злочинних організацій. Попри те що вступати в банду вигідно – захист від інших гангстерів, шанс заробити на кримінальних оборудках, відчуття спорідненості й братерства, – на рекрутів чекають поважні ризики. По-перше, банди вимагають повної лояльності від своїх членів, які мають безумовно виконувати завдання ватажків. В основі цього – обмеження на зв’язки, що не залишає місця для обговорень і незгоди. New Yorker якось зацитував члена «Арійського братства», ще однієї американської в’язничної банди, котрий нарікав на складність із демократичною організацією вбивств:

– Раніше в нас було: одна людина – один голос… Треба було чи не весь штат опитувати… І завжди людину встигали попередити, перш ніж ми віддавали наказ: «Уколошкай його…». Не можна два-три тижні валандатися з тим, кого слід пришпилити27.

Отак і виходить авторитарна структура, у якій рядові повинні робити те, що кажуть, подобається це чи ні.

Вступ у банду теж слід у розумних межах ускладнити, щоб відокремити серйозних рекрутів від дармобитів. Банди, як і інші членські організації, від гольф-клубів до студентських братств, встановлюють для кандидатів вступний внесок у вигляді платежу чи ритуалу ініціації. (Кажуть, в одному з обрядів ініціації нових учнів у «Мічоаканській родині», кровожерному мексиканському наркокартелі, змушували читати праці Джона Елдреджа – американського автора християнських книжок про самодопомогу.) І, звичайно, на відміну від гольф-клубів, в’язничні банди вбивають тих, хто відмовляється від членства. У цьому теж є своя викривлена рація: якщо можна примусити до пожиттєвого членства, ризик перетворення членів на інформаторів значно знижується.

Крім того, що можуть пришити за зав’язку чи непокору, новачків найбільше утримує від вступу ризик наразитися на збиткування або визиск самою бандою. Почасти знехіть до мексиканської мафії зумовлювалася тим, що її ватажки звикли визискувати і грабувати молоду парость майже так само, як і всіх інших. Ієрархічна, недемократична структура банди дозволяє старшим бандитам підживлятися коштом рекрутів, які не можуть піти. У тривалій перспективі хижацтво шкодить банді, бо не буде охочих вступити до неї, але на повсякдень старшим бандитам кортить оподатковувати молодших. Тобто в банди проблема з тим, що економісти називають колективною дією. Усі виграють, якщо члени погодяться не експлуатувати один одного, але індивідуальні стимули експлуатації настільки сильні, що навряд чи всі будуть дотримуватися угоди.

Як злочинні угруповання вирішують проблему колективної дії? У захопливому дослідженні в Journal of Law, Economics and Organization Девід Скарбек, економіст Королівського коледжу в Лондоні, проаналізував структуру «Нашої родини». Банда має проблему: як залагодити інтереси членів таким чином, щоб у старших гангстерів не було стимулу обчухрувати молодших. Для цього банда розробила складну систему правил, покликану забезпечити, щоб жоден член не був зацікавлений в експлуатації іншого, а якщо він це зробить, його притягнуть до відповідальності. Усе це викладено в ретельно розробленій «конституції», копію якої отримала ФБР. Ієрархія банди складається з чотирьох рівнів. На вершині перебуває «генерал», у якого в підпорядкуванні до десятьох «капітанів». Вони, своєю чергою, командують «лейтенантами», які відповідають за рядових членів – «солдатів». (Багато перших членів «Родини» були ветеранами В’єтнаму, що може пояснити військову структуру.) Щоб уникнути віктимізації рядової молоді, конституція визначає механізм, за допомогою якого навіть рядові члени можуть інформувати про своїх зверхників, якщо вони побачать, що їх визискують. Хоча генерал має право звільняти капітанів, він не може їх призначати: це можуть робити лише рядові. І хоча генерал має величезну владу, його можна піддати імпічменту за одностайною згодою капітанів.

Така схема спрацьовувала не завжди. У 1978 році генерал Роберто Соса був підданий імпічменту членами своєї банди після того як, імовірно, з общака націдив грошей понад 100 000 або й 400 000 доларів за теперішнім курсом. Він не схотів усе вирішити по-тихому. Суперечку вирішили старим звичаєм: намірилися його вбити (але не вдалося – його хтось попередив, і він дременув).

Відтак конституцію відредагували: генерала замінили «організаційним керівним органом» із трьох осіб, який приймав ухвали більшістю у дві третини голосів, а самих керівників легше було усувати від влади. Відтоді конституція майже не змінювалася.

Продуманість правил «Родини», які складаються з шістьох статей і десятків пунктів, багато промовляє і про нудьгу в’язничного життя, і про організацію банди. (Те саме, мабуть, слушне і щодо інших радше бойскаутських видів діяльності, до яких ніби належить виготовлення бомб із голівок сірників, тайнопис сечею і спілкування мовою науатль, стародавньою мовою ацтеків.) Мета конституції зрозуміла: стати членом банди нелегко, лише за допомогою системи стримувань і противаг організація може забезпечити, щоб членство стало привабливим для рекрутів. Як пише Скарбек: «Попри кровожерність в’язничної банди, [«Наша родина»] вдалася до активних і раціональних кроків, аби підтримати ефективність інститутів внутрішнього управління».

Як влада може зруйнувати ці інститути? Якщо повернутися до прикладу з Домініканською Республікою, то в мене немає особливої впевненості після зустрічі з п’яним загоном боротьби з наркотиками. Але у в’язницях там триває експеримент, який, нарешті, серйозно загрожує стратегіям вербування до банд. Історія, либонь, починається з найбільш розкішного туалету в Карибському регіоні. Від підлоги до стелі приміщення вкрите синьою, зеленою і білою мозаїчною плиткою. Над туалетом кахлі сріблястого і фіолетового кольорів утворюють обрис медузи, яка плаває серед червоних і зелених коралів і водоростей. Мерехтливі золоті квадратики вияскравлюють луску золотої рибки на мілководді понад ванною та вздовж мармурової раковини. Цей туалет, який знав і кращі дні і який не завадило б помити лісолем, розташований у просторій віллі на схилі пагорба на краю Санто-Домінґо. Вілла була одним із багатьох жител Рафаеля Трухільйо, жахливого диктатора, який правив країною 31 рік, доки його не вбили в 1961 році повстанці, озброєні кулеметами, які, ймовірно, дало їм ЦРУ. За правління Трухільйо загинуло близько 50 000 осіб і споруджено численні статуї Ель-Хефе (Боса), як його називали. Сільська садиба диктатора, в якій на профільованому завершенні стіни викарбувано ініціали РТ, є найстрашнішим із багатьох його злочинів проти смаку.