Читать книгу Мовчання ягнят - Томас Гарріс - Страница 11

Мовчання ягнят
Розділ 9

Оглавление

Аромати відділення для маячних хворих здавалися сильнішими в напівтемряві. Від екрана телевізора, що беззвучно працював у коридорі, тінь Старлінг лягала на ґрати клітки доктора Лектера.

Вона нічого не бачила в мороку, що пролягав за ґратами, але не стала прохати санітара ввімкнути світло з розподільного щита. Тоді світло з’явиться в усьому відділенні, а вона знала, що поліцейські округу Балтимор годинами палили лампи, поки горлали запитання до Лектера. Він відмовився говорити, натомість склав для них орігамі у вигляді курки, яка дзьобає невидиме зерно, якщо її смикати за хвіст угору й униз. Старший слідчий розлючено розчавив курку в попільничці у вестибюлі й жестом припросив Старлінг проходити.

– Докторе Лектер?

Вона чула своє дихання, а ще – дихання в глибині коридору; але з порожньої камери Міґґса – ані подиху. Міґґсова камера невблаганно спорожніла. Це мовчання було схоже на протяг.

Старлінг знала, що Лектер стежить за нею з темряви. Минуло дві хвилини. Її ноги та спина боліли після змагань зі складськими дверима, а одяг промок. Вона сіла на підлогу просто на своє пальто, підігнувши ноги під себе, на чималій відстані від ґрат, а тоді прибрала з-за коміра вологе скуйовджене волосся, щоб воно не торкалося шиї.

На телевізійному екрані позаду неї змахував руками проповідник.

– Докторе Лектер, нам обом відомо, в чому річ. Вони гадають, що ви говоритимете зі мною.

Мовчання. У глибині коридору хтось просвистів мелодію «Морем до острова Скай»[46].

За п’ять хвилин вона сказала:

– Дивне було відчуття, коли я туди потрапила. Мені хотілося б якось поговорити про це з вами.

Старлінг сіпнулася, коли з камери Лектера вискочила шухляда. У таці для їжі лежав чистий згорнутий рушник. Кларіс не чула, щоб Лектер рухався.

Вона поглянула на рушник і з відчуттям падіння взяла його та просушила волосся.

– Дякую, – сказала вона.

– Чому ви не питаєте мене про Баффало Білла?

Голос Лектера прозвучав поблизу, на одній висоті зі Старлінг. Мабуть, він також сидів на підлозі.

– Вам щось про нього відомо?

– Можливо, якщо я побачу його справу.

– У мене її нема, – відповіла Старлінг.

– І цієї також не буде, коли вони покинуть вами користатися.

– Знаю.

– Ви можете дістати матеріали у справі Баффало Білла. Звіти, фотографії. Мені хотілося б на них поглянути.

Ще б пак, хотілося.

– Докторе Лектер, ви самі це почали. А тепер, будь ласка, розкажіть мені про того чоловіка в «пакарді».

– А ви знайшли цілого чоловіка? Дивно. Я бачив тільки голову. А звідки ж узялася решта, як гадаєте?

– Гаразд. Чия це голова?

– А що ви самі можете сказати?

– Поки проведено лише початковий аналіз. Білий чоловік приблизно двадцяти семи років, користувався послугами американських і європейських дантистів.

– Коханець Распейла. Распейла, з його солоденькою флейтою.

– За яких умов… Як він помер?

– Як його умовили на ті умови, офіцере Старлінг?

– Ні, про це я спитаю пізніше.

– Дайте-но я зекономлю вам час. Я цього не робив. Це скоїв Распейл. Распейл полюбляв моряків. Був один скандинав на ім’я Клаус якийсь там. Распейл так і не назвав його прізвища.

Голос доктора Лектера перемістився нижче. Старлінг подумала, що він, певно, ліг на підлогу.

– Клаус зійшов зі шведського судна в Сан-Дієґо. Распейл приїхав туди на літо, викладати в консерваторії. Він геть утратив розум від того молодика. Швед угледів гарну нагоду й піднявся до нього на борт, так би мовити. Вони придбали якийсь недолугий житловий трейлер і пустилися лісом голяка, наче парочка німф. Распейл сказав, що юнак йому зрадив і тому він його задушив.

– Распейл вам сам про це розповів?

– О так, за умови нерозголошення таємниці терапевтичних сесій. Гадаю, він збрехав. Распейл завжди прикрашав правду. Хотів здаватися небезпечним і романтичним. Найімовірніше, швед помер у результаті банального акту еротичної асфіксії. Распейл був надто брезклий і слабкий, щоб його задушити. Ви помітили, що голову Клауса відрізали під самою щелепою? Мабуть, для того, щоб позбутися странгуляційних борозен від повішення.

– Розумію.

– Омріяне щастя Распейла було зруйноване. Він поклав голову Клауса в сумку для боулінгу й повернувся на Схід.

– А що він зробив із рештою?

– Поховав десь у горах.

– Він показував вам голову в машині?

– О так, з плином нашої терапії він відчув, що може повністю довіритись мені. Він часто приходив до Клауса, сидів поруч і роздивлявся з ним валентинки.

– А потім Распейла також… не стало. Чому?

– Чесно кажучи, мені обридло терпіти його скиглення. Це йому на краще, повірте. Терапія все одно зайшла в глухий кут. Гадаю, більшість психіатрів мають одного-двох пацієнтів, яких би залюбки віддали мені. Проте я ніколи не обговорював цієї теми, і наразі розмова стає нецікавою.

– А ваш бенкет для керівників оркестру?

– Невже з вами не траплялися випадки, коли от-от мають прийти гості, а на магазини нема часу? Треба вдовольнятися тим, що лежить у холодильнику, Кларіс. Можна я називатиму вас Кларіс?

– Так. Гадаю, я зватиму вас просто…

– Доктор Лектер, як і належить з огляду на ваш вік і посаду, – відповів він.

– Так.

– То як ви почувалися, коли опинилися в гаражі?

– Побоювалася.

– Чому?

– Через мишей і комах.

– У вас є якийсь прийом, щоб додати собі духу? – спитав доктор Лектер.

– Жоден із відомих мені прийомів не спрацьовує, просто треба зосередитись на тому, чого прагнеш.

– Чи не виринули тоді у вашій пам’яті спогади чи ситуації, навіть попри те, що ви до них не зверталися?

– Можливо. Я про це не думала.

– Щось із вашого дитинства.

– Поживу – побачу.

– Як ви почувалися, коли дістали звістку про мого покійного сусіда, Міґґса? Про це ви мене не розпитували.

– Я збиралася.

– Ви зраділи, коли дізналися новину?

– Ні.

– Ви засмутилися?

– Ні. Це ви його підмовили?

Доктор Лектер тихо розсміявся:

– Ви, офіцере Старлінг, питаєте мене, чи не навернув я містера Міґґса на скоєння самогубства? Не смішіть мене. Проте в цьому випадку простежується певна приємна симетрія – що він подавився своїм лайливим язиком, ви так не вважаєте?

– Ні.

– Неправда, офіцере Старлінг. Перша брехня, яку ви мені сказали. Оказія triste[47], як сказав би Труман.

– Президент Труман[48]?

– Не зважайте. Як гадаєте, чому я вам допоміг?

– Не знаю.

– Джек Кроуфорд вам симпатизує, так?

– Не знаю.

– Певно, це також неправда. А вам хотілося б йому подобатися? Скажіть, ви відчуваєте бажання догодити йому, вас це хвилює? Ви усвідомлюєте своє бажання догодити йому?

– Всі хочуть подобатися, докторе Лектер.

– Не всі. Гадаєте, Джек Кроуфорд хоче вас у сексуальному плані? Я певен, що йому зараз дуже важко. Гадаєте, він уявляє собі… ситуації, взаємодію… як він трахає вас?

– Ця тема мене не цікавить, докторе Лектер, такі запитання міг поставити хіба що Міґґс.

– Більше не поставить.

– Це ви підштовхнули Міґґса до ковтання власного язика?

– Ваші запитання часто містять подібні віддієслівні іменники. Вкупі з вашим акцентом відгонить канцелярщиною та нещирістю. Ви вочевидь подобаєтесь Кроуфорду, він вважає вас перспективною. Звісно, ви не залишили без уваги дивний збіг обставин, Кларіс, – вам допомагає Кроуфорд і я також. Кажете, що не знаєте, чому Кроуфорд вам допомагає, – а знаєте, чому так роблю я?

– Ні, розкажіть мені.

– А ви не думаєте, що мені просто подобається дивитися на вас і думати про те, щоб вас з’їсти, про те, якою ви будете на смак?

– Так ось у чому річ?

– Ні. Мені дещо потрібно від Кроуфорда, і я хочу домовитися з ним про обмін. Але він ніколи не прийде сюди, до мене. Він не стане просити моєї допомоги з Баффало Біллом, хоча розуміє, що молоді жінки помиратимуть і надалі.

– Не йму вам віри, докторе Лектер.

– Мені потрібна дуже проста річ, а він може її для мене дістати.

Лектер повільно ввімкнув реостат у камері. Малюнки та книжки зникли. Сидіння на туалеті – також. Чилтон обідрав камеру Лектера, щоб покарати його за Міґґса.

– Я провів у цій кімнаті вісім років, Кларіс. Я знаю, що живцем мене ніколи звідси не випустять. Мені потрібен краєвид. Мені потрібне вікно, в якому я бачитиму дерево чи навіть воду.

– А ваш адвокат не подавав петицій…

– Чилтон поставив у коридорі телевізор, налаштований на релігійний канал. Щойно ви підете, санітар увімкне звук, і мій адвокат нічого не може з цим зробити, при тому, як зараз до мене ставляться судді. Мені хотілося б перебувати у федеральній установі та мати доступ до книжок і краєвиду. Я щедро розплачуся за таку можливість. Кроуфорд міг би цього домогтися. Попитайте в нього.

– Я можу передати йому ваші слова.

– Він не зважатиме на них. А Баффало Білл убиватиме ще і ще. Почекайте, поки він почне знімати скальпи, то я подивлюся, якої ви тоді заспіваєте. Гм-м-м… Скажу вам одну річ про Баффало Білла, навіть не зазираючи до його справи, і спливе ще багато років, поки його впіймають, якщо впіймають узагалі, і тоді ви дізнаєтеся, що я був правий і міг вам допомогти. Я міг урятувати життя. Кларіс?

– Так?

– Баффало Білл мешкає у двоповерховому будинку, – промовив доктор Лектер і вимкнув світло.

Більше він ані словом не прохопився.

46

Рядок із шотландської народної пісні «Човен до острова Скай» («The Skye Boat Song»), у якій згадується втеча шотландського повстанця Карла Едварда Стюарта після поразки в битві при Каллодені.

47

Сумний (ісп.).

48

Кларіс каже про 33-го президента США Гаррі С. Трумана (1881–1972); імовірно, доктор Лектер має на увазі американського письменника Трумана Капоте (1924–1984), який мав вітчима-кубинця та писав про Іспанію.

Мовчання ягнят

Подняться наверх