Читать книгу Мовчання ягнят - Томас Гарріс - Страница 13

Край злітної смуги став нечітким і провалився вниз. Маленький літак звернув з повітряної траси аеродрому, і на сході, за Чесапікською затокою, блимнули промені ранкового сонця.

Кларіс Старлінг побачила внизу Академію, а в сусідстві – Куантікську базу морської піхоти. Мініатюрні силуети морпіхів бігли й дерлися смугою перешкод.

Ось який вигляд воно мало згори.

Одного разу після нічних занять зі стрільби вона йшла темною, безлюдною Алеєю Гоґана, йшла і думала про своє, коли почула над головою ревіння літаків, а потім у цій новій тиші над нею в небі зазвучали голоси – то десантники практикували нічну висадку й перегукувалися між собою, спускаючись крізь морок на землю. І тоді Кларіс замислилась, як вони почувалися, коли чекали на спалах сигнальної лампи над дверима літака, коли провалювалися в суцільну темряву.

Може, саме так і почувалися.

Вона розгорнула папку.

Їм було відомо про п’ять убивств, які скоїв той Білл. Щонайменше п’ять, а можливо, й більше випадків протягом останніх десяти місяців, коли він викрадав жінку, вбивав її та знімав шкіру. (Старлінг пробігла очима звіт патологоанатома, знайшла результати гістамінової проби[54] й пересвідчилася, що він спочатку їх убивав, а вже потім робив усе інше.)

Покінчивши з тілом, він скидав його в пливучу воду. Усі тіла було знайдено в різних річках, униз течією від якогось перехрестя міжштатних трас, і всі – в різних штатах. Очевидно, що Баффало Білл багато подорожував. Оце тільки й було відомо про нього, та ще хіба те, що він мав принаймні один револьвер. Шість ліворуких нарізів – можливо, «кольт» або якась репліка. Борозни на знайдених кулях свідчили про те, що він стріляв патронами «38-й спеціальний» з довшими гільзами 357[55].

Після річок не лишалося відбитків пальців, жодних трасологічних доказів, як-от волосся чи волокнини.

Найвірогідніше, він був білим чоловіком: білим, оскільки серійні вбивці зазвичай обирають жертв своєї етнічної групи – а всі вони були білими; чоловік, тому що серійні вбивці жіночої статі наразі майже не відомі. Парочка міських оглядачів знайшли рядок із моторошного віршика е. е. каммінгза[56] під назвою «Баффало Білл»: …то як тобі твій синьоокий хлопчик, пані Смерть.

Хтось, мабуть, Кроуфорд, приклеїв цитату з внутрішнього боку обкладинки.

Не існувало чіткого зв’язку між місцями, де Білл викрадав молодих жінок і де він потім скидав тіла.

З тих випадків, коли трупи знаходили так скоро, що була можливість визначити час смерті, поліція дізналася про ще одну особливість убивці. Білл тримав викрадених у полоні живими, недовго. Жертви помирали за тиждень або десять днів після викрадення. З цього випливало, що в Білла мало бути місце, де він їх тримав, таке, де він мав змогу працювати на самоті. А отже, він не був волоцюгою. Радше скидався на павука-землекопа. З норами-пастками. Десь там.

Саме це найбільше лякало громадськість – що він утримує дівчат тиждень і навіть більше, знаючи, що зрештою їх уб’є.

Двох повішено, трьох застрелено. Жодних слідів насильства чи побиття до смерті; у висновках медекспертів не містилося записів про «особливі спотворення» в ділянці геніталій, хоча патологоанатом зазначив, що якби стан тіл був хоч трохи гірший, то помітити такі ознаки було б уже просто неможливо.

Усі були знайдені голими. У двох випадках при дорозі біля будинків, де жили жертви, виявили верхній жіночий одяг, розрізаний на спині, наче костюми для покійників.

Старлінг здужала передивитися всі фотографії. Найгірші мертві – це утопленики, суто фізично. А також усі вони викликають нестримне співчуття, як це часто трапляється з убитими, яких знаходять просто неба. Насильство, якого зазнала жертва, незахищеність перед силами природи та очима незнайомців – усе це спричиняє злість, якщо в тебе є можливість злоститися на роботі.

Часто, коли вбивства трапляються вдома, свідки ганебних звичок жертви та її власні жертви (жінки й чоловіки, яких били, діти, з яких знущалися) гуртуються й перешіптуються, що покійник сам накликав таку долю, і в більшості випадків це правда.

Але до такого ніхто не був готовий. Тут у жінок навіть шкіри не було. Вони лежали на брудних берегах між викинутих пляшок з-під мастила та обгорток від сандвічів – поміж свідків нашого з вами зубожіння. У жертв, яких знайшли в холодну погоду, обличчя здебільшого збереглися. Старлінг довелося нагадати собі, що вони шкірили зуби не через біль, якого зазнали, а внаслідок харчування черепах і риб, які створили такий вираз обличчя. Білл знімав шкіру з тулуба, майже не чіпаючи її на кінцівках.

Старлінг подумала, що на ті фотографії було б не так важко дивитися, якби в кабіні літака не стояла така задуха, і якби той клятий літак не нахилявся під таким моторошним кутом, бо ж у нього один пропелер забирає повітря краще за другий, і якби це трикляте сонце не посилало крізь подряпане скло такі сліпучі промені, що голова починає боліти.

Його можна впіймати. Старлінг учепилася за цю думку, аби висидіти в цій неймовірно маленькій кабіні, тримаючи на колінах оберемок жахливої інформації. Вона могла б допомогти зупинити його раз і назавжди. А тоді вони змогли б покласти цю гладеньку, трохи замацану папку в шухляду й замкнути її на ключ.

Вона дивилася Кроуфорду в потилицю. Якщо Кларіс заповзялася спинити Баффало Білла, то кращої команди годі шукати. Кроуфорд був організатором успішних пошуків трьох серійних убивць. Але не без втрат. Вілл Ґрем, найкращий слідовик, який коли-небудь був у зграї Кроуфорда, вважався легендою в Академії; а ще він був п’яничкою, який жив у Флориді, й мав таке обличчя, що, як казали, дивитися неможливо.

Мабуть, Кроуфорд потилицею відчув, що вона на нього дивиться. Він підвівся з сидіння. Пілот торкнувся штурвала, коли Кроуфорд переліз назад до Старлінг і застібнув паски на лаві поруч із нею. Тоді він зняв сонцезахисні окуляри та надягнув свої двофокусні, і Кларіс знову відчула, що знайома з цим чоловіком.

Коли він поглянув спочатку на неї, потім у папку, а потім знов на неї, його обличчям промайнула якась тінь, але швидко зникла. Якби Кроуфорд зробив жвавішу гримасу, то вона означала б жаль.

– Мені жарко, а вам жарко? – спитав він. – Боббі, тут до біса спекотно, – гукнув він пілотові. Боббі щось налаштував, і війнуло холодне повітря. У вологій атмосфері кабіни утворилося кілька сніжинок, і вони опустилися на волосся Старлінг.

Джек Кроуфорд вийшов на полювання, і його очі сяяли, наче яскравий зимовий день.

Він розгорнув папку на карті центру і сходу Сполучених Штатів. На ній були позначені місця, де знайшли тіла, – візерунок із розкиданих крапок, такий же недоладний і мовчазний, як Оріон.

Кроуфорд дістав із кишені ручку й поставив нову крапку – місце їхнього призначення.

– Річка Елк, приблизно за шість миль на південь від федеральної траси 79, – сказав він. – Цього разу нам пощастило. Тіло заплуталося в переметі – в мотузці з гачками, що її ставлять поперек річки. Поліція гадає, що дівчина пробула у воді не дуже довго. Її привезли до Поттера, в окружний центр. Мені якнайшвидше потрібно дізнатися, хто вона така, аби почати шукати свідків викрадення. Щойно отримаємо відбитки, надішлемо їх наземною лінією. – Кроуфорд підвів голову й подивився на Старлінг крізь нижні скельця. – Джиммі Прайс сказав, що ви впораєтеся з утоплеником.

– Власне, я ніколи не мала справу з цілим утоплеником, – відповіла Старлінг. – Я знімала відбитки пальців з рук, які містер Прайс щодня отримував поштою. Хоча більшість із них були утоплениками.

Люди, які ніколи не працювали під керівництвом Джиммі Прайса, вважали його за милого буркуна. Але насправді, як і більшість буркунів, він був злим стариганем. Джиммі Прайс завідує прихованими відбитками у вашингтонській лабораторії. Старлінг проходила в нього стажування як експерт-криміналіст.

– Старий Джиммі, – приязно сказав Кроуфорд. – Як вони називають ту роботу…

– Посада називається «ниций лаборант», або ж дехто полюбляє кличку «Іґор»[57] – так надруковано на гумовому фартуху, який мені видали.

– Точно.

– Радять уявити, що ти ріжеш жабу.

– Зрозуміло…

– А потім тобі приносять пакунок із UPS[58]. І всі збігаються подивитися, навіть уривають перерву на каву, і сподіваються, що ти блювонеш. Я дуже добре знімаю відбитки з утоплеників. Власне…

– Гаразд, а тепер погляньте сюди. Першу відому нам жертву було знайдено в річці Блеквотер у Міссурі, неподалік Лоун-Джека, минулого червня. Дівчина на прізвище Біммел, про її зникнення повідомили в Бельведері, штат Огайо, 15 квітня, тобто за два місяці до того. Багато ми не виявили – ще три місяці пішло тільки на те, щоб її ідентифікувати. Наступну він схопив у Чикаго на третьому тижні квітня. Її знайшли в річці Вобаш, у передмісті Лафаєта, штат Індіана, усього за десять днів після зникнення, тож ми змогли визначити, що з нею сталося. Наступна жертва – біла жінка, трохи за двадцять, яку скинули в Роллінг-Форк поблизу траси І-65, десь за тридцять вісім миль на південь від Луїсвілля, штат Кентуккі. Її так і не вдалось ідентифікувати. А ще Варнерова жінка, викрадена в Евансвілі, штат Індіана, а викинута в Ембаррасі, поблизу міжштатної траси 70 у Східному Іллінойсі.

– Потім він перемістився на південь, – продовжував Кроуфорд, – і скинув одне тіло в Конасаґуа під Дамаском, штат Джорджія… ось її фото з випускного. Йому диявольськи щастить – жодна людина ще не бачила, як він викрадає дівчат. Окрім того, що він залишає трупи біля міжштатних трас, ніякої послідовності в його діях не знайдено.

– А якщо відстежити його шлях від місць, де він скидав тіла, за найбільш щільними автомобільними потоками, щось збігається?

– Ні.

– А якщо ми… постановимо собі… що він скидає тіло і викрадає нову дівчину протягом однієї поїздки? – спитала Старлінг, обережно уникаючи забороненого слова «припускати». – Спочатку він має позбутися тіла, так, на випадок, якщо його впіймають на викраденні? Якщо він попадеться на викраденні, то зможе обставити все як напад, випросити собі помилування, а справу надішлють до архіву – якщо в багажнику не буде трупа. То чому б не провести вектори назад, від одного місця, де знайшли тіло, до попереднього? Та ви вже проводили.

– Гарна ідея, але він і це передбачив. Якщо він дійсно робить обидві справи за одним разом, то їздить зиґзаґами. Ми запустили комп’ютерну симуляцію, спочатку прив’язавши його до трас західного напрямку, потім до східного, потім спробували різні комбінації всіх можливих даних, що їх ми отримали з місць, де дівчат викрадали й викидали. Вводимо інформацію в комп’ютер, а з нього дим шугає. Він мешкає на Сході, каже машина. Він не залежить від місячного циклу, каже вона. Жодних збігів у датах, коли в містах відбувалися громадські заходи. Казна-що. Ні, він чекав на нас, Старлінг.

– Гадаєте, він надто обережний як на суїцидника?

Кроуфорд кивнув:

– Певно, що надто обережний. Тепер він знайшов для себе стосунки, значущу взаємодію, і йому кортить постійно цим займатися. Я на суїцид не сподіваюся.

Кроуфорд передав пілотові склянку води з термоса. Ще одну він дав Старлінг, а собі намішав алказельцер.

Шлунок Кларіс стрибнув угору, коли літак почав знижуватися.

– Кілька моментів, Старлінг. Я чекаю від вас першокласної криміналістичної експертизи, але й не тільки. Ви неговірка, і це нічого, я теж. Але не подумайте, що вам конче треба дошукуватися доказів, перш ніж щось мені зауважити. Дурних запитань не існує. Ви бачитимете речі, які не побачу я, і я хочу про них знати. Може, у вас талант. Отак несподівано трапилась нагода перевірити, на що ви здатні.

Шлунок Старлінг підстрибував, обличчя зберігало зацікавлений вираз, а вона слухала й думала про те, як давно Кроуфорд вирішив залучити її до цієї справи, як довго він чекав, щоб вона спрагла до цього шансу. Він був лідером і за властивістю лідерів торочив щиру й відверту маячню, це точно.

– Отак думаєш про нього, дивишся, де він бував, і починаєш потроху його відчувати, – говорив Кроуфорд. – Він навіть не весь час викликає відразу, хоча в це важко повірити. А тоді, якщо пощастить, серед усіх тих надбаних знань тебе щось дзьобає, намагається привернути увагу. Завжди кажіть мені, Старлінг, коли вас щось дзьобне. Затямте, справа й так надто заплутана, щоб її ще плутали слідчі. Не дозвольте зграї копів збити вас із пантелику. Живіть тим, що бачите. Слухайте тільки себе. Відокремте злочин від того, що відбувається навколо. Не намагайтеся вишукати в цьому хлопцеві якусь послідовність чи симетрію. Дослухайтесь, і хай він сам усе розповість. І ще одне: слідство нагадує зоопарк. Ним займається багато юрисдикцій, і кількома завідують невдахи. А нам треба знайти з ними спільну мову, аби вони не тримали на нас зуб. Ми вирушаємо в Поттер, Західна Вірджинія. Про людей, до яких їдемо, мені нічого не відомо. Вони можуть виявитися гарними хлопцями або ж вирішити, що ми шукаємо легкої наживи.

Пілот прибрав із вуха навушник і кинув через плече:

– Майже на місці, Джеку. Ти там лишаєшся?

– Ага, – мовив Кроуфорд. – Школа скінчилася, Старлінг.