Читать книгу Джуд Непримітний - Томас Харди - Страница 3

1

Учитель місцевої школи залишав село, і багато хто шкодував про це. Мірошник з Крескома позичив йому двоколку з білим парусиновим верхом і коня, аби доставити в місто, що лежало миль за двадцять, його майно. Для багажу вчителя було цілком достатньо цього возика – адже частину хатнього облаштування й побуту надала йому шкільна рада. Єдиною громіздкою річчю, що належала самому вчителю, крім скрині з книжками, було невелике піаніно, куплене ним на розпродажі того року, коли він надумав зайнятися музикою. Але поривання це незабаром згасло, грати до пуття він так і не навчився, а інструмент став лише прикрою перепоною під час переїзду з квартири на квартиру.

Шкільний ректор, у чиєму будинку жив увесь цей час учитель, того дня поїхав – несподівана зміна була йому не до душі. Він не збирався повертатися до самого вечора, розраховуючи, що до цього часу вже приїде новий учитель, і все знову піде заведеним порядком.

Керуючий фермою, місцевий коваль і сам від’їжджаючий учитель у подиві тупцяли у вітальні навколо піаніно. Нарешті вчитель помітив, що навіть коли їм удасться завантажити інструмент на двоколку, усе одно невідомо, що робити з ним після приїзду до Крістмінстера, де він отримав нове місце, – адже там йому спочатку доведеться винаймати житло.

Вихід підказав хлопчик років одинадцяти. Він старанно допомагав учителеві збиратися, і поки чоловіки ламали голови над тим, що робити, несподівано подав голос, почервонівши від збентеження:

– У моєї бабусі є велика дров’яна повітка. Можна залишити його там, сер, поки ви не облаштуєтесь на новому місці?

– Непогана ідея, – пробасив коваль.

До двоюрідної бабусі хлопчика, старої діви, було вирішено направити депутацію, щоб просити її залишити у себе піаніно, поки вчитель, містер Філотсон, не надішле за ним. Коваль і керуючий пішли подивитись, чи згодиться для цього повітка, а хлопчик з учителем залишилися віч-на-віч.

– Тобі шкода, що я їду, Джуде? – запитав учитель.

На очах хлопчика блиснули сльози. Він не належав до числа тих учнів, які ходили в школу вдень і постійно спілкувалися з учителем; він ходив лише на вечірні заняття. По правді сказати, «денні» школярі вважали за краще залишитися осторонь від клопоту, пов’язаного з від’їздом наставника, – точнісінько, як деякі відомі в історії учні. Хлопчик збентежено розкрив книгу, яку тримав у руках, – подарунок містера Філотсона на прощання, а потім визнав, що йому справді шкода.

–І мені теж, – кивнув містер Філотсон.

– А навіщо ви їдете, сер? – запитав хлопчик.

– Ну, це непроста історія, багато чого в ній буде тобі незрозуміло, Джуде. Згодом, може, і зрозумієш.

– Гадаю, я і зараз розумію, сер.

– Гаразд, тільки нікому не розповідай. Тобі напевно відомо, що таке університет і університетський диплом. Це те, без чого жодному шкільному вчителеві не добитися пристойного місця. Мій план – спочатку закінчити університет, а потім прийняти духовний сан. Оселившись у Крістмінстері або поблизу нього, я зможу його здійснити. Тут повернулися коваль і його супутник. Дров’яна повітка міс Фаулі виявилася сухою. Вона цілком годилася для зберігання інструменту, а сама літня пані охоче погодилася виділити в ній місце для піаніно. Було вирішено перевезти його ввечері, коли по сусідству виявиться більше вільних рук.

Учитель оглянув своє житло прощальним поглядом. Юний Джуд допоміг спакувати останні дрібниці, і рівно о дев’ятій містер Філотсон, попрощавшись із друзями, сів у двоколку поряд зі скринею з книгами та іншим скарбом.

– Я не забуду тебе, Джуде, – з посмішкою сказав він, коли візок рушив. – А ти поводься гідно, не ображай тварин і якомога більше читай. Нагодиться опинитися в Крістмінстері – неодмінно знайди мене.

Двоколка перетнула галявину і зникла за рогом будинку. Джуд попрямував до колодязя, де залишив відра, відлучившись допомагати своєму наставнику збиратися. Губи у нього тремтіли, немов він ось-ось заплаче. Хлопчик відкинув кришку колодязя, щоб опустити цебро, і раптом застиг, притулившись лобом до стійки колодязного коловорота. Обличчя його стало нерухомим і замисленим, як буває у дітей, що передчасно пізнали мінливості життя.

Колодязь був старий – такий же, як саме село. Джуду він здавався глибокою круглою шахтою, на дні якої, на відстані майже сотні футів, мерехтів диск водяної брижі. Камені кладки зсередини поросли зеленим мохом, і лише на самому верху виднілися сірі плями лишайника.

«Скільки разів брав тут уранці воду містер Філотсон, а тепер він уже ніколи не прийде сюди, – з гіркотою подумав Джуд. – Скільки разів він схилявся над колодязем – ось так само, як я зараз, – коли втомлювався обертати коловорот і так само, як я, відпочивав, перш ніж повернутися додому з повними відрами!.. І справді: що робити такій розумній і освіченій людині тут, у глухому селі!»

По щоці хлопця скотилася самотня сльоза і зникла в колодязі. Ранок видався непогожим, пара від його дихання здавалася клаптиками туману, що висіли в нерухомому, просякнутому вологою повітрі. Раптово в його думки вдерся крик:

– Де ж, нарешті, вода, неробо нещасний!

Голос належав старій, що стояла неподалік садової хвіртки. Вона щойно вийшла з будинку, критого зеленим очеретом. Джуд помахав їй у відповідь і, зробивши відчайдушне зусилля, нарешті витягнув цебро. Потім поставив його на землю, перелив воду у відра і, сяк-так перевівши дух, покрокував вологою галявиною.

Колодязь розташовувався майже в центрі села – точніше, селища, що звалося Мерігрін. Маленьке і застаріле, воно тулилося в долині серед пагорбів, що поступово переходили в гряду крейдяних гір Північного Вессекса. Але яким би старим не було селище, воно повільно змінювалося, і єдиним свідком усієї його історії залишався хіба що колодязь – тільки він не змінювався ні в чому.

Чимало будинків із солом’яними й очеретяними покрівлями і крихітними слуховими віконцями було зруй-

новано за останні роки, безліч дерев і цілі гаї було вирубано. Серед іншого була зруйнована давня церква, осіла й похилена. Від неї залишилися лише купи щебеню, а камені з кладки стін пішли на повітки, садові лави, стовпи огорож або обкладання квіткових клумб. Замість колишньої церкви на новому місці якийсь переслідувач старовини, якого ненадовго занесло сюди з Лондона, спорудив будинок у неоготичному стилі, незвичному для ока жителів провінції. Від стародавнього храму, який простояв тут століття, не залишилося ні сліду, як і на гладкій зеленій галявині, де колись був цвинтар. Про нього нагадували лише чавунні хрести по вісімнадцяти пенсів за штуку, що стирчали подекуди, – з гарантією п’ять років.

2

Джуд Фаулі був хлопчиком доволі тендітним, але два повних відра він доставив додому без перепочинку.

Над вхідними дверима виднілася синя дощечка, на якій жовтими буквами було написано: «Дрезілл Фаулі, булочниця». У вікні з дрібними стеклами і свинцевими рамами – будинок цей був одним з небагатьох збережених у селі старовинних будівель – виднілися п’ять банок з льодяниками і тарілка з трьома здобними булочками. Переливаючи воду в бак біля чорного ходу, Джуд добре чув з кухні жваву розмову його двоюрідної бабусі, тієї самої Дрезілл, про яку повідомляла вивіска, і кількох сільських кумоньок. Усі вони бачили, як поїхав шкільний учитель, і тепер із задоволенням обговорювали подробиці цієї події, перемежовуючи їх припущеннями щодо його подальшої долі.

– А це хто такий? – запитала одна з жінок, вочевидь, нетутешня, ледве Джуд увійшов до кухні.

– Ах, але ж ви, виявляється, нічого не знаєте, місіс Вільямс. Це мій троюрідний небіж, коли ви приїжджали востаннє, його ще тут не було!

Слова ці належали господині будинку – гінкій худій старій. У неї була дивна манера: про найбільш некривдні речі вона завжди говорила трагічним тоном, звертаючись по черзі до кожної зі співрозмовниць.

– Він рік тому приїхав з Меллстока – того, що в Південному Вессексі. Не пощастило хлопцю, Беліндо. – Дрезілл повернулася ліворуч. – Він жив там із батьком, поки того не скосила пропасниця, за два дні не стало бідолахи, уявіть, Керолайн! – вона обернулася до Джуда, що стояв на порозі: – Вже краще б Господь прибрав і тебе разом з батьками, кому ще ти потрібен, бідолахо, на цьому світі! Так ні ж – халепа на мою шию. Утім, подивимося, наскільки він беручкий, – вона повернулася до співбесідниць, – а до того часу нехай заробляє на хліб, чим може. Зараз він охороняє від вороння поле містера Траутема. І це само по собі непогано – робота відверне його від пустощів… Що ж ти не вітаєшся з паннами, Джуде? – продовжувала вона, коли той під вагою цікавих поглядів спробував забитися в темний куток.

Місцева праля, поміркувавши, зауважила, що, можливо, міс Фаулі правильно зробила, взявши хлопчика. Усе ж таки жива душа в будинку, і води принесе, і віконниці ввечері зачинить, та й у булочній підмога.

Обличчя міс Фаулі висловило глибокий сумнів.

– Слід було попросити вчителя, щоб той узяв тебе в Крістмінстер і зробив із тебе вченого! – з похмурою усмішкою звернулася вона до хлопчика. – Вже кращого учня йому, мабуть, ніде не знайти! Хлопчисько просто схибнувся на книгах, Бог свідок. Схоже, це у нас родинне. Я чула, що його кузина Сью така ж сама. Я не бачила дівчину багато років, хоч і народилася вона в цих самих стінах. Після весілля моєї небоги, її матері, у них з чоловіком мало не рік, a то й більше, не було власного будинку, і вони оселилися тут. А будинок у них з’явився тільки тоді, коли… Ох, та що ж це я, гаразд, уже про це я помовчу… Джуде, хочеш пораду? Ніколи не одружуйся! Це не для Фаулі. Чи віриш, Беліндо, Сью, їхня єдина крихітка, була мені за рідну доньку, а потім у них розладилось. І треба ж таке, щоб крихітна дівчинка стільки пережила!.. Відчуваючи, що розмова ось-ось знову повернеться до його персони, Джуд пробрався в пекарню й енергійно взявся за пиріг, який був залишений йому на сніданок. Його вільний час закінчувався. Покінчивши з пирогом, він перемахнув через невисокий тин позаду будинку і попрямував стежкою, що вела на північ. Незабаром він опинився в засіяній пшеницею улоговині, що лежала посеред височини з пласкою вершиною. Саме ця улоговина – поле фермера Траутема – і була його робочим місцем. Хлопчик квапливо спустився туди й опинився немовби у величезній мисці з високими краями.

Кругом мало не до неба простягалася бура горбиста поверхня ріллі, яка далеко зникала в імлі, що спотворювала її справжні розміри. Місце було зовсім усамітнене. Одноманітність картини порушували лише скирта торішньої соломи, граки, що неохоче злітали при його наближенні, та стежка, якою він сюди з’явився. Її, мабуть, протоптали кілька поколінь його предків, але хто були ці люди – невідомо.

– Як тут тоскно! – тихенько прошепотів він. Борозенки від сівалки тяглися на рівних відстанях, немов рубчики на вельветі, і це надавало полю надто упорядкованого вигляду, а заразом стирало будь-які сліди минулого. Адже з кожною грудкою тутешньої землі, з кожним валуном або уламком граніту тут були пов’язані сотні спогадів – відгомони пісень, що прозвучали під час минулих жнив, чиїсь слова і яскраві вчинки. Кожен квадратний дюйм цього ґрунту знав силу, веселощі, розгульне привілля, жорстокі бійки, піт і втому від тяжкої роботи. З року в рік під пекучим сонцем гнули свої спини женці. У проміжок між жнивами та молотьбою тут укладалися любовні союзи, від яких росло населення села. У тіні огорожі, яка відділяла це поле від далеких ділянок, дівчата віддавалися коханим, а ті до наступних жнив і дивитися на них уже не хотіли. Безліч чоловіків клялися на цьому полі у вічному коханні, а через рік після того, як ці клятви були завірені авторитетом церкви, навіть чути не могли голосів тих жінок, з якими побралися. Утім, ані хлопчик, ані граки, що кружляли то там, то сям, не думали про це. Для них це поле мало інше значення. Для Джуда воно було місцем його першої роботи, а для граків – можливістю попоїсти.

Хлопчик блукав навколо скирти, раз у раз пускаючи в хід тріскачку. Граки припиняли клювати, піднімалися на крило і відлітали, ліниво махаючи сяючими металевим блиском крилами, але незабаром поверталися і, з острахом поглядаючи на Джуда, опускалися на ріллю на чималій відстані.

Він крутив тріскачку, поки не заболіла рука, а в його серце не закралося співчуття до птахів. Йому стало здаватися, що граки, як і він сам, теж не потрібні нікому у світі. Який сенс їх лякати? Поступово в його очах птиці перетворилися на друзів – єдиних, хто ним цікавився. Двоюрідній бабці було байдуже що до нього – вона сама в цьому неодноразово зізнавалася. Нарешті він зовсім припинив гриміти тріскачкою, і граки, заспокоївшись, мирно опустилися на поле.

– Бідолашні! – пробурмотів Джуд. – Вам хочеться їсти, ну то їжте! Тут усім вистачить. Містер Траут не збідніє, якщо трохи поділиться. Смачного, приятелі!

Граки – чорні плями на світло-коричневому полі – зайнялися своєю справою, а Джуд тільки радів їх відмінному апетиту. Таємна ниточка дружелюбності зв’язала його життя з життям птахів. Якою б незначною не була доля граків, вона найбільше була схожа на його долю. Тріскачку, ганебне знаряддя, що принижує і птахів, і людину, він давно відклав убік.

Несподівано замашний стусан, який одразу ж змінився запеклим тріском, сповістив його приголомшеному розуму, що знаряддям завданих йому побоїв є не що інше, як тріскачка. Паніка одночасно охопила і граків, і Джуда. Перед його враженим поглядом постав сам власник поля, великий і могутній містер Траут. Його налиті кров’ю очі свердлили Джуда, що зіщулився від жаху, а тріскачка ходила ходором у його руці.

– Отже, «їжте, тут на всіх вистачить»? Розумник, нічого сказати! «Смачного, приятелі!» А ось задам я тобі перцю тріскачкою по худій дупі, і тоді подивимося, чи скоро ти знову заспіваєш цю пісеньку! Мало того – ти понад годину теревенив у шкільного вчителя замість того, щоб відправитися сюди. Чи я помиляюся? Ось як ти ганяєш цю ненаситну ораву, заробляєш свій шестипенсовик?

Закінчивши свою пристрасну промову, містер Траут схопив руку Джуда і знову почав лупцювати його пласкою стороною тріскачки. Усе поле залунало звуками ударів і тріском. Хлопчик звивався і крутився навколо фермера, намагаючись вислизнути.

– Не треба, сер, благаю вас, припиніть! – волав він, описуючи кола, немов безпорадна рибка, що попала на гачок. Навколо нього вихором замиготіли ближній пагорб, скирта, городи, стежка. – Я… я, сер, хотів тільки… Зерна так багато… я сам бачив, як засівали поле… а гракам треба зовсім трохи… Вам би все одно вистачило, сер… І містер Філотсон велів, щоб я не ображав птахів… Ай!..

Це чесне пояснення розпалило фермера навіть більше, ніж якби Джуд узагалі промовчав, і Траут продовжував відпускати удар за ударом. Звуки тріскачки розносилися по всьому полю, і врешті-решт їх почули навіть люди, які працювали віддалік, вирішивши, що Джуд виконує свої обов’язки з винятковою старанністю.

Нарешті фермеру набридла екзекуція, та й рука його стомилася. Він підняв дрижачого хлопчика на ноги, витягнув з кишені монету в шість пенсів і тицьнув йому в руку, наказавши забиратися додому і ніколи більше не потрапляти йому на очі.

Джуд миттю відскочив на безпечну відстань і понісся стежкою, не розбираючи дороги від сліз. Плакав він не від болю, хоча і його вистачало, і не тому, що раптом зрозумів, як несправедливо влаштований світ, а від болісної думки про те, що, не проживши в приході і року, зганьбився навік, і тепер решту життя буде тягарем для своєї родички.

Ця думка так його засмутила, що він вирушив додому обхідним шляхом – уздовж високої кам’яної огорожі, а потім вигоном. Дорогою йому траплялося безліч земляних черв’яків, що спаровувалися, наполовину вибравшись із мокрої землі – звичайна справа для такої погоди і пори року. Не можна було й кроку ступити, щоб не розчавити одного-двох.

Незважаючи на те що містер Траут щойно заподіяв йому жорстокого болю, сам Джуд був нездатний чинити так само. Бувало, він приносив додому гніздо з пташенятами, але потім півночі не заплющував очей і почувався так погано, що вранці повертав гніздо на місце. Він не міг без сердечного болю бачити, як рубають дерева або обрізають гілки в саду. Йому здавалося, що це болісно для рослин; коли ж під час пізньої обрізки дерево починало спливати соком, його дитяча душа стискалася від жаху. Така слабкість характеру, як її називали інші, свідчила, що хлопчикові на роду написано страждати, а спокій на нього чекає тільки тоді, коли за ним опуститься завіса земного життя.

Тому Джуд обережно, майже навшпиньки пройшов цю частину стежки, аби не розчавити жодного черв’яка. Він увійшов до хати саме тієї хвилини, коли його родичка відпускала якійсь незнайомій дівчинці булочку за півпенні. Ледве покупниця пішла, міс Фаулі запитала:

– Що це ти так рано, адже ще й полудня немає?

– Мене вигнали.

– Як? Що це означає?

– Містер Траут прогнав мене, тому що я дозволив гракам трохи подзьобати зерна. Ось моя денна плата, більше нічого не буде.

Джуд із засмученим виглядом кинув на стіл шестипенсовик.

– Господи милосердний! – Від подиву міс Фаулі на деякий час розгубила слова, але одразу ж почала картати хлопчика:

– Якщо вже ти навіть птахів не здатний ганяти, на що ти годишся, Джуде?.. Ну, та годі, що не хнюп носа. Якщо так, ми нічим не гірші за цього Траутема. У книзі Йова недарма сказано: «А тепер насміхаються з мене молодші за мене літами, ті, чиїх батьків я не погодився б покласти з псами отари моєї». Його батько, між іншим, був простим робітником у мого батька. Та й сама я винна – не від великого розуму відправила тебе працювати на нього. А все тому, що боюся, щоб ти не розпестився. Ні, я не кажу, що тобі слід було пускати птахів на посіви. Тут уже точно не твоя правда… Ах, Джуде, Джуде… Дійсно, тобі таки слід було виїхати з цим твоїм учителем у Крістмінстер або куди-небудь іще! Та тільки де тобі, нещасному сироті, у твоєму роду спритних і чіпких ніколи не бувало!..

– А де розташовується місто, куди поїхав містер Філотсон? – запитав хлопчик, трохи подумавши.

– Господи, невже ти не знаєш, де Крістмінстер! Лише миль за двадцять звідси. Та тільки не по тобі це місце!

– А містер Філотсон там буде жити завжди?

– Мені звідки про це знати!

– А я можу його відвідати?

– Ще чого! Відразу видно, що ти не з тутешніх, інакше не ставив би дурнуватих питань. Ми, мерігрінці, споконвіку не мали жодних справ з крістмінстерцями, а вони – з нами.

Джуд вийшов надвір, відчуваючи себе взагалі нікому у світі не потрібним, і повалився навзнак на купу соломи біля свинарника. Туман тим часом порідшав, крізь серпанок невпевнено пробивалося сонце. Хлопчик насунув на очі свого солом’яного бриля і став задумливо дивитися на промені, що пробиваються крізь його плетіння. І раптом зрозумів дивну річ: виявляється, з віком виникають нові обов’язки. Життя йде зовсім не так, як він припускав. Логіка природи огидна і не викликає ні найменшого співчуття. Милосердя до одних обертається жорстокістю до інших. Це ніяк не поєднувалося з його уявленням

про гармонію. Коли стаєш старшим і раптом опиняєшся серед вируючого осередку життя, а не крихітної смітинки на її периферії, як у дитинстві, тебе охоплює жах. Усе навколо здається занадто яскравим, гучним, кричущим, і ці шум і блиск з розмаху обрушуються на маленьку сутність – твоє життя, розхитують його і калічать.

Якби можна було взагалі не дорослішати! Йому зовсім не хотілося ставати дорослим.

Але незабаром він забув про зневіру і схопився на ноги. Залишок ранку він допомагав бабусі, а після полудня, коли всі справи були перероблені, вирушив у село. Там він поцікавився у першого ліпшого мерігрінця, де розташований Крістмінстер.

– Крістмінстер? Так о-о-он у тому напрямку! – була відповідь. – Сам, звісно, я там не бував, та й які у мене там можуть бути справи!

Перехожий указав на північний схід – саме туди, де лежало поле, на якому Джуд осоромився.

Було щось зловісне в такому збігу, але це тільки розпалило цікавість Джуда що до міста. Містер Траут велів йому більше не з’являтися на його полі, але ж через нього проходив шлях до Крістмінстера, а стежка через пагорби відкрита для всіх. Ось чому, вибравшись із села, він пірнув у ту ж саму улоговину, яка сьогодні вранці стала свідком його ганьби, а потім, нікуди не звертаючи, піднявся по її довгому і пологому протилежному схилу до невеликої купки дерев – у цьому місці стежка виходила до путівця. Рілля обабіч зникла, і Джудові відкрилася синіюча далечінь.

3

На дорозі не було ні душі, обабіч неї – теж. Здавалося, що ця біляста стрічка далеко піднімається і потроху звужується, зливаючись із небом. Десь там путівець перетинала зелена Ікнілд-стріт – дорога, прокладена ще римськими завойовниками. Цей древній мощений шлях тягнувся уздовж пагорбів на багато миль на захід і схід. Нинішнє покоління ще пам’ятає, як по ньому ганяли стада на осінні ярмарки, але нині він був остаточно покинутий і густо заріс травою.

Хлопчик ніколи не бував так далеко на північ від того села, в яке всього кілька місяців тому, одного похмурого осіннього вечора, кебмен доставив його із залізничної станції, розташованої трохи на південь. Досі він навіть не підозрював, що така велика і пласка рівнина лежить зовсім поряд із тією горбистою місцевістю, де йому тепер доводилося жити. Перед ним на сорок-п’ятдесят миль у глибину розкрилося усе півколо небокраю між сходом і заходом, і навіть повітря там здавалося більш густим і вологим, ніж те, яким він дихав нагорі.

Неподалік дороги стояла стара, неабияк постраждала від примх погоди комора. Стіни її були складені з колись червоної цегли, а покрівля вкрита позеленілою черепицею. Місцеві мешканці називають комору «Бурим Будинком». Джуд уже минув її, коли раптом помітив приставлену до піддашшя покрівлі драбину і зупинився, зрозумівши, що чим вище він забереться, тим далі побачить. Двоє селян нагорі перекладали черепицю. Джуд звернув з дороги і попрямував до комори. Деякий час він спостерігав за покрівельниками, і тільки після цього набрався духу і піднявся східцями.

– Гей, хлопчино, ти що тут загубив?

– Прошу вибачення, я тільки хотів запитати, де розташований Крістмінстер?

– Он там, за далекими деревами. Його взагалі-то видно звідси, але тільки за ясної погоди. Ні, зараз ні за що не побачити, хоч усі очі прогледь.

Другий селянин, зраділий приводом відірватися від нудної роботи, теж обернувся і подивився в зазначеному напрямку.

– Отож, зараз не надто його розгледиш, – зауважив він. – Я бачив його на заході, коли небо палахкотіло, і він був схожий уже й не знаю на що…

– Напевно, на небесний Єрусалим? – запитав хлопчик.

– Угу, на кшталт того, хоча сам би я ні за що так не сказав… Ну, а сьогодні його не видно.

Хлопчик напружено вдивлявся, але не побачив далекого міста. Він спустився з даху і, одразу ж легковажно забувши про Крістмінстер, покрокував узбіччям дороги, з цікавістю розглядаючи околиці. Уже на зворотному шляху в Мерігрін, проходячи повз «Бурий Будинок», він помітив, що драбина залишилася на колишньому місці, хоча покрівельники вже пішли.

Вечоріло. Легкий туман, який лежав скрізь, трохи порідшав, і тільки в закрутах річки і на сирих луках ще залишався досить щільним. Джуд схаменувся – а як же Крістмінстер! І йому знову захотілося хоча б раз побачити привабливе місто, якщо вже він пройшов добрих три милі. Однак туман навряд чи остаточно розсіється до настання ночі, тож чекати доведеться дуже довго. І все-таки йому не хотілося йти звідси – адже достатньо пройти якихось кілька сотень ярдів у напрямку села, як увесь широкий простір рівнини на півночі зникне з видноколу.

Він знову видерся драбиною, щоб подивитись у тому напрямку, який указали йому покрівельники, і сів на верхній щаблині, що трохи височіла над дахом. Коли ще йому нагодиться забратися так далеко від дому! А що, коли помолитися – може, бажання побачити Крістмінстер здійсниться? Адже недарма кажуть, що коли молишся, бажання здійснюються, хоча далеко не завжди. Він сам читав у якійсь релігійній брошурці про чоловіка, який почав будувати церкву, і йому не вистачило грошей, щоб закінчити будівництво. Тоді він став на коліна, щиро помолився – і з наступною поштою прийшли гроші. Інша людина вчинила так само, але нічого не вийшло. Утім, пізніше з’ясувалося, що штани, в яких він падав на свої коліна, були зшиті нечестивим євреєм. Походження власних штанів Джуду не було відомо, однак це його не зупинило. Ставши на коліна на щаблину драбини, він палко помолився про те, щоб туман розсіявся.

Потім знову сів на самому верху і став чекати. А за чверть години північний небокрай повністю очистився від туману, хмари на заході розступилися, і між двома грядами свинцевих хмар бризнув сонячний промінь. Джуд негайно глянув у потрібному напрямку.

Далеко-далеко, але в межах доступного оку простору, мерехтіли якісь вогники. З кожною хвилиною повітря ставало все більш чистим, і незабаром ці вогники перетворилися на флюгери, шибки, мокрі дахи і відблиски на шпилях і банях церков. Це точно був Крістмінстер – або справжнісінький, або його міраж, що виник завдяки особливостям атмосфери.

Джуд дивився не кліпаючи, поки вікна і шпилі не згасли, немов задуті свічки. Далеке місто потонуло в імлі. Обернувшись на захід, Джуд зрозумів, що сонце знову сховалося. Даль затягла траурна імла, і навіть найближчі деталі пейзажу набули найнеймовірніших кольорів і форм.

Хлопчик квапливо спустився з покрівлі і стрімголов помчав додому, намагаючись не думати про велетнівлюдожерів, кровожерливого мисливця Хирне і примарного капітана з діркою в лобі, оточеного такими ж мерцями, які щоночі чинять заколот на борту його таємничого корабля. Він уже вийшов з віку, коли щиро вірять в усі ці жахи, і все-таки відчайдушно зрадів, побачивши світло у вікнах свого будинку – незважаючи на те що будинок не був йому рідним, а стара жінка, що жила там, не надто шанувала свого троюрідного небожа. Там, серед жалюгідного краму, яким задовольнялась міс Фаулі, минало повсякденне життя Джуда. Але мрії його були настільки ж грандіозними та яскравими, наскільки убогим виглядало оточення. Відтепер за суцільним пасмом похмурих крейдяних пагорбів, що тягнулися на півночі, йому постійно ввижалося чарівне місто, породжене його уявою. Він порівняв його з небесним Єрусалимом, і місто це стало для нього абсолютною реальністю, посівши особливе місце в його житті – і перш за все тому, що там жив чоловік, якого він щиро обожнював. До того ж Джуд підозрював, що в цьому місті чимало людей ще більш освічених, обізнаних і талановитих.

Коли наступала сумна пора негоди, Джуд знав, що в Крістмінстері, як і в їхньому селищі, ллє дощ. Однак йому не вірилося, що дощ там так само холодний і безпросвітний. І щоразу, коли йому вдавалося вирватися з Мерігріна на годину-другу, він вирушав на пагорб, де височів «Бурий Будинок», і пильно вдивлявся в далечінь. Часом на нього чекала нагорода у вигляді обрисів якоїсь бані, шпиля або ледь помітний серпанок, який його уява перетворювала на куріння пахощів на містичних вівтарях.

Одного разу хлопчикові спало на думку, що коли він підніметься в сутінках до «Бурого Будинку» і прокрокує ще кілька миль, то напевно побачить вечірні вогні міста. Щоправда, додому повертатися доведеться в повній темряві, але навіть це не зупинило його – він уже знав, як опанувати власні страхи.

План був здійснений за першої ж нагоди. Було не так уже й пізно, коли Джуд дістався свого звичайного спостережного пункту – щойно починало сутеніти. Проте небо на північному сході було чорним, а вітер, що дмухав з того боку, гнав хмари і посилював морок. Однак його зусилля виявилися немарними. Ні, Джуду не вдалося розрізнити окремі вогні, але замість них далеко, на тлі густо-чорного неба буяло якесь золотисте сяйво, і від цього здавалося, що заповітний Крістмінстер і світло над ним перебувають на відстані якоїсь милі.

Хлопчик чув, що вітер здатний віяти зі швидкістю десяти і навіть двадцяти миль за годину, і зараз раптово згадав про це. І тепер, стоячи обличчям на північний схід, він розтулив губи і, немов густий солодкий напій, спробував вітер на смак.

– Ти був у Крістмінстері годину або дві тому, – сказав він вітру. – Мчав вулицями, обертав флюгери, можливо, навіть торкався обличчя містера Філотсона, а він дихав тобою. А тепер ти тут, і тобою дихаю я.

Раптово разом з вітром до нього долинули загадкові звуки: немов звістка з міста, послана одним з тих, хто там жив. То був вечірній передзвін дзвонів, ледь чутний, але мелодійний. Мідний голос Крістмінстера чітко сказав йому: «Ми тут щасливі!»

Замріяний, він навіть забув, де є, і лише поява людей нагадала Джуду про дійсність. Трохи нижче вершини пагорба, на якій він перебував, з’явилася кінна упряжка, навантажена вугіллям – паливом, яке можна було доставити в село тільки цією дорогою. Поряд з важким візком крокували візник, його помічник і якийсь хлопчик. На вершині втомлені коні стали; хлопчик підсунув під заднє колесо великий камінь, щоб возик не покотився по схилу, а в руках чоловіків тим часом з’явилася фляга, до якої вони по черзі прикладалися.

Чоловіки – обидва поважного віку – мали цілком добродушний вигляд, і Джуд зважився запитати, чи не з Крістмінстера вони.

– Помилуй Боже! З таким-то вантажем? – відповіли йому.

– Я маю на увазі місто онде удалині.

Він відчував настільки романтичні почуття до Крістмінстера, що, подібно до боязкого закоханого, якому нелегко зайвий раз вимовити ім’я коханої, не наважився знову повторити назву міста своєї мрії і лише вказав на ледь помітну заграву.

–І дійсно – на північному сході начебто світліше, хоча сам би я ні за що цього не помітив. Там і справді Крістмінстер.

Джуд упустив на землю збірник казок, який захопив з собою, щоб почитати до темряви. Візник простежив поглядом за тим, як хлопчик квапливо підняв її і розгладив сторінки.

– Ех, хлопче, – зауважив він, – не з нашим розумом читати те, що тамтешні читають.

– Це чому ж? – запитав Джуд.

–Їм байдуже те, що можуть зрозуміти звичайні люди, такі, як ми з тобою, – продовжував візник. – І базікають вони суцільно чужими мовами, чисто будівельники Вавилонської вежі. Ті теж кожен на свій лад говорили. І книжки вони читають швидше, ніж яструб на куріпку падає.

Там одна тільки наука, та ще релігія. А релігія – теж наука, тільки я в ній нічого не тямлю. Місце це для дуже розумних, хоча й там ночами дівки вулицями вештаються… Ти, мабуть, чув, що священиків там вирощують, мов редиску на грядці. І хоча треба років п’ять-шість, щоб з якогось юного йолопа зробити добропорядного священнослужителя, вони з цим справляються – вишколять, відполірують і випустять із таким собі пісним обличчям, у довгополому сюртуку, при твердому комірці і в капелюсі. Одне слово, усе за Письмом, іншим разом і мати рідна не впізнає… Що й казати, у кожного своя служба.

– А з чого ви взяли, що…

– Не перебивай старших, хлоп’я. Подай-но коней убік, Бобі, здається, іде хтось… Ти знай занотовуй, що тобі говорять про життя в коледжах. Воно-таки піднесене, годі й казати, хоча сам я не надто високо його шаную. Ми тут тілесно живемо на пагорбах та вершинах, а вони – духовно. І грошики свої вони заробляють тим, що різне висловлюють. А є серед них і здоровані-спортсмени з тих, що на срібних призових кубках не менш заробляють. І ще музика там, усюди красива музика. Віруєш чи ні, а все одно тягне підспівувати. А вже тамтешня головна вулиця – іншої такої не знайти. Хто-хто, а вже я дещо знаю про Крістмінстер!

Тим часом коні перепочили і знову налягли на посторонки. Кинувши останній погляд на далеке світіння, Джуд покрокував поруч зі своїм обізнаним співрозмовником, який із задоволенням розповідав про місто – про його башти, коледжі та церкви. Коли ж вугільний візок повернув на перехресті, хлопчик від щирого серця подякував візника за його розповіді.

– Облиш, просто кажу, що чув, – сміючись, відповів той. – Сам-то я в Крістмінстері не бував, усе з чуток, – одне тут, інше там. Коли вештаєшся світом, як я, та крутишся між людьми, мимоволі наслухаєшся. Ну, і ще був у мене приятель, у молодості служив чистильником чобіт у готелі Крозьє в Крістмінстері. Ми з ним як рідні брати. Решту шляху Джуд подолав на самоті і в такій глибокій задумі, що зовсім забув про свої страхи. Якось вийшло, що він несподівано подорослішав. Тепер йому хотілося мати якусь опору в житті. Хтозна, може він знайде її в Крістмінстері – але спочатку треба якимось чином потрапити туди. Але чи зуміє він долати труднощі, спостерігати і чекати свого часу, щоб, подібно до великих людей минулого, присвятити себе якійсь великій справі, не боячись людського суду і насмішок?

Він ішов у темряві, а перед його уявним поглядом стояло бажане місто.

– Це місто, повне світла, – сказав він собі, а через кілька кроків додав: – Там росте древо пізнання. Звідти приходять і туди йдуть ті, хто вчить людей. Він схожий на замок, де живуть наука і релігія.

Таке порівняння змусило його надовго замовкнути.

Нарешті він додав:

– Як би мені хотілося туди потрапити!

4

Заглибившись у ці роздуми, в яких абсолютно дорослі думки змішувалися з майже дитячими, Джуд неквапливо продовжував рухатися до будинку, коли його обігнав жвавий перехожий. Хлопчику, не дивлячись на темряву, вдалося розгледіти, що одягнений він у неймовірно високий циліндр і фрак. Ішов він так квапливо, що ланцюжок його годинника підстрибував, виблискував і дзвенів, зате його худі ноги, взуті в черевики на гумі, не видавали жодного звуку. Джуд, якого вже почала обтяжувати самотність, спробував не відставати.

– Ну ж бо, хутчіше, приятелю! Я надто поспішаю, тож крокуй швидше, якщо хочеш устигнути за мною. Тобі відомо, хто я?

– Здається, так. Ви ж лікар Вілберт?

– О-о, виявляється, я доволі відомий! Ось що значить чинити благодіяння направо і наліво.

Вілберт був мандрівним цілителем, чиїми послугами користувалися виключно сільські мешканці Вессекса. Саме селянам він був зобов’язаний своєю репутацією цілителя і травознавця. Становище його було доволі непоказним, а поле діяльності не настільки великим, як в інших шарлатанів із коштами і широкою рекламою. По суті, він належав до вимираючого племені самозваних медиків. Вілберт долав пішим ходом величезні відстані, він виходив уздовж і впоперек мало не все графство. Джуд одного разу на власні очі бачив, як той продавав одній старій горщик свинячого сала як найкращий засіб від болей у суглобах. Жінка була ладна сплатити за дорогоцінне зілля цілу гінею, але частинами – по шилінгу раз на два тижні. За словами знахаря, зілля це виготовлялося з жиру якоїсь тварини, що мешкає на горі Синай, і здобути його вдається лише з найбільшим ризиком для життя. І хоча у Джуда вже виникли серйозні сумніви щодо дієвості ліків цього містера, він уважав, що Вілберт як людина, що чимало мандрувала, може знати дещо з того, що так цікавило хлопчика.

– Ви, мабуть, не раз бували в Крістмінстері, лікарю?

– Багато разів, – підтвердив довготелесий лікар. – Це один із центрів моєї діяльності.

– Адже там багато вчених і священнослужителів, чи не так?

– Звісно. Ти б і сам у цьому переконався, якби там побував, друже. У цьому місті навіть сини прачок при коледжах володіють латиною, утім, не класичною, а «кухонною», як називали цю незграбну говірку за тих років, коли я був студентом.

– А як щодо грецької?

– Ну, це тільки для тих, хто мітить у єпископи, – щоб читати Новий Заповіт в оригіналі.

– Я теж хотів би вивчити латину і грецьку.

– Дуже схвальне бажання. Тобі для цього слід було б роздобути підручники з обох мов.

– Я хочу з’їздити в Крістмінстер.

– Ось коли підеш туди, кажи всім, що тільки у лікаря Вілберта можна придбати знамениті патентовані пілюлі, які зцілюють усі хвороби травлення, а заразом серцеву астму і старечу задишку. Два шилінги три пенси за пакунок.

– А ви дістанете мені ці підручники, якщо я буду тут, у Мерігріні, розповідати про це?

– Та я із задоволенням продам тобі свої – ті, за якими я навчався свого часу.

– О, дякую вам, сер! – захоплено вимовив Джуд, захекавшись від перегонів, улаштованих знахарем. Усю дорогу йому доводилося бігти підстрибом поруч із ним, від чого у нього навіть закололо в боці.

– Я бачу, тобі все ж не наздогнати мене, друже. Давай краще зробимо так: я принесу тобі підручники і дам початковий урок, а ти пообіцяєш у всіх будинках свого села розхвалювати на різний манер цілющу мазь, життєдайні краплі та пігулки для панн доктора Вілберта.

– А як же я вас знайду, щоб отримати підручники?

– Я буду проходити через Мерігрін за два тижні в той же самий час, тобто двадцять п’ять хвилин на восьму. Своїми орбітами я пересуваюся з такою ж пунктуальністю, як і небесні світила.

– Я обов’язково зустріну вас на цій дорозі, сер! – сказав Джуд.

– Із замовленнями на ліки?

– Я постараюся, лікарю.

Після цих слів Джуд дозволив собі відстати від прудкого пішохода, постояв, щоб віддихатися, і рушив додому з думкою про те, що йому вдалося зробити найперший крок для завоювання Крістмінстера.

Протягом наступних двох тижнів з його обличчя не сходила посмішка. Він посміхався своїм таємним думкам і при цьому чесно виконував обіцянку, дану цілителеві. Джуд відкрокував чимало миль від одного села до іншого, діючи як його агент, і в призначений вечір уже нерухомо стояв в очікуванні на пласкій вершині пагорба – саме там, де розлучився з містером Вілбертом.

Мандрівний лікар з’явився в обіцяний час, навіть не намагаючись зменшити швидкість. Джуд відразу ж покрокував поруч із ним, однак, на його подив, Вілберт немов не впізнавав юного супутника, незважаючи на те, що вечори вже стали трохи світлішими. Джуд спочатку подумав, що це через його новий капелюх, однак чемно привітав медика.

– Тобі чого, хлопчику? – неуважно поцікавився той.

– Це ж я, – відповів Джуд.

– Ти? В якому сенсі? Ах так, пригадую! І що, друже, здобув замовлення?

– Дістав.

І Джуд одразу ж повідомив лікарю імена й адреси селян, які виявили бажання випробувати цілющу силу

його всесвітньо відомих ліків. Шарлатан потурбувався, аби зберегти їх у своїй пам’яті.

– А як же підручники? – голос Джуда перервався від хвилювання. – Латина і грецька?

– Підручники?

– Ви обіцяли мені свої книги, за якими вчилися, щоб стати доктором.

– Ах ось воно що! Абсолютно забув! Зрозумій, друже, від мене залежить така кількість людських життів, що при всьому бажанні я не встигаю думати про щось іще.

Джуд постарався не видати розчарування, але врештірешт усвідомив сенс сказаного і зневірено вигукнув:

– Так ви не принесли їх?

– На жаль, ні! Але ти роздобудь для мене ще кілька адрес покупців, і наступного разу я доставлю тобі книги. Джуд не став проводжати лікаря далі. Раптове прозріння, з тих, що часом сходять на дітей і підлітків, відкрило йому, з якого людського сміття скроєний цей пройдисвіт. Від подібного джерела не слід було очікувати духовної їжі. Лавровий вінок, створений його гарячковою уявою, вмить осипався. Зупинившись, Джуд притулився до чиєїсь хвіртки і гірко розплакався.

Слідом за розчаруванням настав період апатії. Імовірно, він міг би замовити ці книги в Елфредстоні, але для цього потрібні були гроші, і хоча Джуд не бідував, він цілком залежав від літньої родички, а своїх грошей у нього не було.

Але саме в цей час містер Філотсон прислав за своїм піаніно, і це наштовхнуло Джуда на нову думку. Що, коли написати і попросити вчителя роздобути підручники в Крістмінстері? Лист можна сунути в ящик з піаніно, де він напевно навернеться на очі містерові Філотсону.

Нехай це будуть старі, старі книги, наскрізь просякнуті духом університету, – тим милішими вони йому стануть.

Але розповісти про свій задум міс Фаулі він не міг. Діяти треба дуже обережно.

Після певних роздумів Джуд узявся до справи, і в день відправки піаніно, який збігся з його днем народження, потайки сховав у дощатий ящик лист, адресований старшому другові; при цьому він невимовно боявся, щоб стара Дрезілл не запідозрила чогось і не змусила його відмовитися від цієї затії.

Піаніно було відправлено, після чого потягнулися дні й тижні очікування; щоранку, ще до пробудження міс Фаулі, він навідувався на пошту. Нарешті туди дійсно прибув адресований йому пакет, і Джуду вдалося намацати в ньому, навіть не розкриваючи, дві нетовсті книжечки. Він відшукав усамітнене місце, сховався там разом із пакетом і сів на стовбурі давним-давно зрубаного в’яза.

Відтоді, як Джуда вразив привид Крістмінстера на небокраї і він усвідомив, які можливості таїть у собі це місто, його непокоїла цікавість: у чому ж полягає таємниця перетворення фраз однією мовою на фрази іншої? Він переконав себе, що граматика чужої мови – це, перш за все, ключ до таємного шифру, володіючи яким можна з легкістю перекладати рідну мову іншою. А підручники і дають цей ключ.

Переконавшись, що на пакеті стоїть поштовий штемпель Крістмінстера, Джуд розрізав мотузку, вийняв обидва томики, розкрив латинську граматику, яка лежала зверху, – і не повірив своїм очам.

Книга була доволі стара, видана років тридцять тому, засмальцьована, суцільно списана чиїмись іменами прямо поверх тексту, поцяткована датами і нотатками двадцятирічної давнини. Але навіть не це приголомшило Джуда. Тільки зараз йому стало зрозуміло, що жодного ключа або закону перетворення знайомих слів на чужоземні не існує, а кожне слово, латинське і грецьке, доведеться просто запам’ятовувати, не шкодуючи багатьох років наполегливої праці.

Джуд розчаровано відкинув книги, розтягнувся на стовбурі в’яза і пролежав нерухомо з чверть години, відчуваючи себе абсолютно нещасним. За звичкою він насунув на очі капелюха і став стежити за сонцем, що заглядало крізь солом’яне плетиво.

Так ось що таке латина і грецька! Яка помилка! Він передчував задоволення, а насправді на нього чекала каторжна праця, яку можна було порівняти хіба що з працею синів Ізраїлю під владою єгипетського фараона.

Що ж за голови там, у Крістмінстері, в їхніх знаменитих школах, якщо вони здатні запам’ятовувати слова десятками тисяч! Ні, його розуму на це не вистачить. І поки тонкі сонячні промінчики лоскотали його обличчя, він думав, що краще б і зовсім не бачити цих книг, ні зараз, ні потім, а ще краще б йому і зовсім не народитися на світ.

Якби хто-небудь виявився поруч, щоб підбадьорити Джуда, розпитати його про причини настільки гіркого розчарування. Але ніхто не прийшов, у житті так не буває, і він так і залишився сам-на-сам зі своїми гіркими думками.

5

А наступні три-чотири роки в Мерігрін і його околицях можна було зустріти напрочуд дивний візок, що курсував найхимернішим чином.

Минули місяць або два після отримання книг, і Джуд змирився з тим жартом, який зіграли з ним стародавні мови. До того ж завдяки цьому розчаруванню крістмінстерська вченість лише зросла в його очах. Оволодіти мовами, древніми або сучасними, здавалося Джуду геркулесовим подвигом, але тепер цей подвиг, це зусилля не здавалися такими неймовірними, як раніше. Купа думок і ідей, прихованих у запорошених томах класиків античності, спонукала його з мишачою завзятістю підточити цю купу, хоча б її малу частину.

Він намагався не бути тягарем для своєї двоюрідної бабусі, буркотливої старої діви, і допомагав їй як міг – і справи маленької сільської пекарні незабаром пішли вгору. За вісім фунтів була куплена стара напівсліпа кобила, ще за кілька фунтів – рипливий критий віз, і новим обов’язком Джуда стало три рази на тиждень розвозити хліб по селу і віддаленим фермам в околицях Мерігрін. Дивина, згадана вище, полягала не в самому возику,

а в тому, як Джуд ним правив. Не злазячи з козел, він самотужки продовжував освіту. Щойно кінь запам’ятав дорогу і будинки, поряд з якими слід було зупинятися, хлопчик став прилаштовувати на передку за допомогою ременя, прив’язаного до верху возика, розкриту книгу, на коліна клав словник і занурювався в переклад коротких уривків з Юлія Цезаря, Вергілія або Горація. Доколупуючись до змісту прочитаного, він швидше вгадував, ніж розумів, дух оригіналу, який у його уяві нерідко малювався зовсім іншим, ніж був насправді.

Єдиними доступними йому книгами були видання «Дофін», які давно застаріли й обходилися йому дуже дешево. Непридатні для ледачих школярів, Джуда вони цілком улаштовували. Пов’язаний зі своїм візком і конем, юний візник сумлінно прикривав долонею винесений на береги переклад, звертаючись до нього тільки для того, щоб перевірити конструкцію фрази. І хоча добре опанувати мову, слідуючи такому методу, було неможливо, Джуд принаймні наближався до тієї галузі діяльності, яка його вабила.

Поки він удивлявся в пожовклі сторінки, які зберігали сліди пальців людей, що давним-давно лежали в могилі, і намагався зрозуміти хід думок древніх поетів і полководців, сухоребра шкапа потихеньку трусила своїм шляхом, і Джуду доводилося відриватися від плачу Дідони тільки тоді, коли візок раптово зупинявся і до його вух долинав крик якоїсь старої селянки: «Гей, булочнику, дві хлібини, а ця виявилася зовсім черствою, забирай її – та й годі!»

На вузьких дорогах назустріч нерідко траплялися пішоходи, але він ніби не помічав їх, і потроху місцеві мешканці почали говорити про те, як спритно він поєднує роботу з пустощами (принаймні, саме так вони розцінювали його заняття). Однак для подорожніх, які користувалися тими ж дорогами, якими курсував візок Джуда, це було небезпечно. Зрештою один з мешканців сусіднього села заявив тамтешньому поліцейському, що не годиться дозволяти підмайстру булочниці читати на ходу, і зажадав, щоб констебль затримав хлопця на місці злочину, а потім доправив до поліційного суду в Елфредстоні. Штраф за небезпечні дії на проїжджій дорозі стане для нього гарним уроком. І поліцейський справді одного разу підстеріг хлопчика, зупинив і суворо вичитав йому.

Тепер Джуду доводилося вставати о третій ранку, щоб розтопити піч, вимісити і поставити в піч хліби, які він потім цілий день розвозив покупцям. Тому, щоб не звалитися з ніг, йому доводилося лягати спати відразу, щойно він закінчував замішувати тісто. Із цього випливало, що коли йому заборонять читати своїх класиків дорогою, він узагалі не зможе займатися. Залишалося одне – постійно бути напоготові та ховати книги, щойно хтось з’явиться на дорозі. Треба віддати належне місцевому охоронцеві порядку: він не приклав жодних зусиль, щоб упіймати Джуда на місці злочину, адже вважав, що в настільки малолюдній місцевості на небезпеку наражається насамперед хлопчик.

Джуд Фаулі вже неабияк просунувся у своїх заняттях, – йому незабаром мало виповнитися шістнадцять, – коли одного прекрасного дня, розбираючи кожен рядок «Carmen Saeculare» дорогою додому, він раптом виявив, що перебуває на вершині пагорба неподалік «Бурого Будинку». Раптова зміна в освітленні змусила його підвести очі. Сонце сідало, водночас із-за далекого лісу сходив повний місяць. Джуд так перейнявся рядками поета, що, під впливом того ж пориву, який кілька років тому змусив його стати навколішки на верхівці приставної драбини, зупинив шкапу, зістрибнув на землю, озирнувся пересвідчитися, що навколо ні душі, а потім опустився на коліна з розкритою книгою в руках. Він уклонився нічній богині, яка, здавалося, поблажливо поглядала на нього, потім в інший бік – куди сідало денне світило, і почав:

Phoeb e silvarumque potens Diana![1]

Шкапа стояла сумирно, і Джуд прочитав гімн до кінця, давши повну волю язичницькому пориву, на який він ні за що не наважився б при денному світлі. Після повернення додому він задумався над своїм гріховним учинком і над причинами того, що штовхнуло людину, яка прагне стати не просто вченим, але і християнським богословом, – на нього. І дійшов висновку, що вся справа в тому, що читає він виключно язичницьких авторів. Чим довше Джуд розмірковував над цим, тим глибше переконувався у своїй непослідовності. Чи ті книги він читає, які потрібні для досягнення мети його життя? Адже язичницька література нескінченно далека від духу богословських факультетів Крістмінстера і будівель його коледжів, які називають християнською романтикою, втіленою в камені!

Урешті-решт він вирішив, що через любов до читання виявив неприпустиму для юного християнина однобічність. Він уже сяк-так здолав Гомера у виданні Кларка, але ще не брався за Новий Заповіт давньогрецькою, хоча книга у нього була – він отримав її поштою від букініста. Тому Джуд залишив уже знайомий йому іонійський діалект і надовго обмежив своє читання Євангелієм і посланнями апостолів. До того ж, побувавши в Елфредстоні, він отримав можливість познайомитися з працями отців церкви, оскільки виявив у крамниці букініста кілька томів їхніх творів, виставлених на продаж якимось зубожілим священиком.

Цей перехід спричинив і наступний крок, – відтепер щонеділі він відвідував усі церкви, яких міг дістатися пішки, і розбирав середньовічні латинські написи на мідних пластинах і надгробках п’ятнадцятого століття. Під час одного такого паломництва він зустрівся з мудрою старою-горбункою, яка з легкістю читала все, що потрапляло їй на очі. І вона так розписала йому чари міста світла і вченості, що він вирішив потрапити туди будь-що-будь.

Але як йому там прожити? Доходів у нього ніяких, немає ні постійного заняття, ні гідної професії, щоб хоча б бідно годуватися і водночас опановувати науки, на що будуть потрібні роки і роки.

Що, власне, потрібно міським мешканцям? Їжа, одяг і дах. Першим – приготуванням їжі – багато не заробиш; до кравецької справи він ставився зі зневагою; залишалося третє – якась будівельна професія. Це варто було серйозно обміркувати – у містах завжди щось зводять або реставрують; отже, він навчиться будувати. Джуд згадав про свого дядечка, з яким раніше не був знайомий, батька його кузини Сьюзен, церковного різьбяра по каменю. До старовинних ремесел, незалежно від матеріалу, з яким майстрам доводилося мати справу, він чомусь відчував особливу схильність. Не буде помилкою, якщо він піде стопами дядечка і для початку займеться будівлями, в яких мешкають високовчені мужі.

Він роздобув кілька невеликих брил вапняку і, відклавши свої заняття, весь вільний час став витрачати на відтворення замкових каменів і капітелей, використовуючи як зразок кам’яний декор сільської церкви.

У сусідньому Елфредстоні жив один каменяр, і Джуд, підшукавши заміну для роботи в пекарні, запропонував свої послуги цьому реміснику за мікроскопічну платню. Так у нього з’явилася можливість опанувати ази каменерізної справи. Через деякий час він перейшов до церковного архітектора, який мешкав там же, і під його керівництвом навчився відновлювати зруйновану кам’яну кладку в стінах церков навколишніх сіл.

Не забуваючи про те, що цим нелегким ремеслом він займається тільки заради того, аби мати підґрунтя задля куди більш серйозних справ, що, як уважав Джуд, чекають на нього в майбутньому, він, тим не менш, захопився новою справою. Тепер більшу частину тижня він жив в Елфредстоні, і лише в суботу ввечері повертався в Мерігрін.

Так минув дев’ятнадцятий рік його життя.

6

Однієї такої суботи, близько третьої години дня, він повертався з Елфредстона в Мерігрін. Стояла ясна, тепла і безвітряна літня погода. Інструменти свої юнак ніс у кошику за спиною, і на кожному кроці дрібні зубила і карбівки легенько дзвеніли, вдаряючись об масивніші. З нагоди вік-енду він раніше закінчив роботу і покинув містечко незвичайним шляхом – кружною дорогою, адже обіцяв зазирнути на млин біля Крескома, щоб виконати доручення старої міс Фаулі.

Настрій у Джуда був відмінний. Дорогою він уявляв, як через рік-другий перебереться в Крістмінстер, і перед ним відкриються двері одного зі святилищ науки, про які він так палко мріяв. Він міг би ризикнути зробити це вже тепер, робота для нього напевно знайшлась би, але він уважав за краще вступити в місто, вже навчившись повністю забезпечувати себе. Він був задоволений собою, і це почуття підхопило його, немов тепла хвиля. Дорогою він раз у раз кидав погляд на околиці, але навряд чи бачив їх – це був тільки звичний несвідомий рух. Єдиним, що займало його тієї хвилини, було усвідомлення того, чого він зміг добитися.

«Я навчився не гірше за будь-якого студента читати тексти античних класиків, особливо римських».

І це було правдою: Джуд уже настільки оволодів латиною, що під час своїх самотніх прогулянок міг розмовляти цією мовою з уявним співрозмовником.

«Я переклав дві пісні “Іліади” знаю напам’ять деякі уривки – наприклад, промова Фенікса з дев’ятої пісні, опис битви Гектора й Аякса з чотирнадцятої і поява Ахілла в його божественних обладунках з вісімнадцятої. Я читав поеми Гесіода, деякі з історичних праць Фукідіда і Новий Заповіт грецькою… Я також займався математикою, освоїв перші шість, а також одинадцяту і дванадцяту книги Евкліда; а з алгебри дійшов до квадратних рівнянь.

Я знаю тексти батьків церкви, а також чимало з історії Давнього Риму та Англії…

Це лише початок, але далі мені не просунутися – у мене немає ні потрібних книг, ні підручників. Отже, настав час перебиратися в Крістмінстер. Там мені допоможуть, і незабаром мої нинішні знання здадуться дитячими забавками. Треба збирати гроші, і я займуся цим упритул, щоб поступити в один із тамтешніх коледжів. І навіть якщо доведеться чекати цього два десятки років – я готовий.

Я доб’юся свого – стану доктором богослов’я!»

У мріях Джуду здавалося, що він може стати навіть єпископом, коли буде як і раніше вести чисте працьовите життя доброго християнина. А який приклад він подасть іншим людям! Річний дохід єпископа – п’ять тисяч фунтів. Чотири з половиною тисячі він стане віддавати на благочинність, а на решту поведе цілком забезпечене,

майже розкішне, за його нинішніми уявленнями, життя. Утім, поміркувавши, він зрозумів, що трохи передав куті меду щодо єпископства. Вистачить із нього і посади архідиякона. Навіть у цьому чині можна залишатися добрим, навченим і бути не менш корисним для пастви, ніж у єпископському сані.

Проте, думка про єпископство довго не давала йому спокою.

«Щойно влаштуюся в Крістмінстері, знайду всі книги, які так і не вдалося придбати тут: Тіта Лівія, Тацита, Геродота, Есхіла, Софокла, Арістофана…»

– Ви тільки подивіться, який він пихатий!

Завзятий вигук і розсипчастий смішок долинули крізь огорожі, але Джуд не звернув на це жодної уваги. Його думки текли в колишньому руслі:

«…Трагедії Еврипіда, діалоги Платона, трактати Арістотеля, поеми Лукреція і листи Сенеки. Та й батьків церкви доведеться вивчити досконало. Також знадобиться праця Беди Преподобного, історія церкви в найзагальніших рисах і хоча б початкові знання староєврейської, адже поки що я знаю тільки її алфавіт…»

– Бач, набундючився, як індик!

«…Доведеться наполегливо працювати. Витримки і терпіння, дякувати Всевишньому, у мене вистачить! Дивишся, і Крістмінстер стане мені alma mater, а я – її сином, який постарається, щоб матінка-годувальниця залишилася ним задоволена».

Зосередившись на думках про блискуче майбутнє, Джуд уповільнив ходу і нарешті зупинився, втупившись у землю, немов там був написаний магічними літерами план його подальших дій. Раптово його повернув до дійсності сильний удар у щоку, після чого щось огидно м’яке і холодне плюхнулось біля його ніг.

Це був шматок свинини, він упізнав його з першого погляду. До того ж не м’ясо, а та специфічна частина туші кабана, якою селяни змащують взуття, тому що більше ні на що вона не годиться. Свиней у тутешніх краях вистачало; у Північному Вессексі їх розводять у неймовірній кількості.

З іншого боку огорожі дзюрчав струмок, і Джуд тільки тепер зрозумів, що саме звідти долинали сміх і дзвінкі дівочі голоси, які порушили його мрійливу самотність. Він піднявся на кам’янистий укіс, щоб зазирнути за огорожу. На протилежному березі струмка виднілася невелика ферма з яблуневим садом і дощатим свинарником. Біля води стояли на колінах три дівчини, а поруч з ними виднілися миски зі свинячими нутрощами, які ті промивали в чистій проточній воді. Одна-дві пари очей одразу ж помітили його, і дівчата, зрозумівши, що він звернувтаки на них увагу, з удаваною зосередженістю почали полоскати тельбухи.

– Красно дякую за такий коштовний подарунок! – строго сказав Джуд.

– Присягаюся, це не я! – звернулася одна з дівчат до другої, немов Джуда тут і зовсім не було.

– Але ж і не я! – відгукнулася та.

– І не соромно тобі, Енні? – докоряла третя.

– Якби я щось і кинула, то аж ніяк не цю штуку!

– А що тут такого? Велика річ!

Вони знову захихикали і зайнялися своєю справою, продовжуючи жартівливо сперечатися – але тільки про людське око.

Джуд витер щоку і не без уїдливості зауважив, звертаючись до тієї з дівчат, що стояла вище за течією:

– Ну, гадаю, що це все-таки не ти!

Дівчина, якій він адресував це зауваження, була темноокою і доволі гарненькою. Не красуня, звичайно, але здалека могла здатися красунею, незважаючи на надто засмаглу шкіру і грубуваті риси обличчя. У неї були висока груди, повні губи, сліпуче-білі зуби і чудовий колір обличчя. Цілком готова до спаровування самиця – але не більше того. Принаймні, Джуд міг заприсягтися, що саме їй спало на думку перервати у такий спосіб його роздуми про твори світочів античності.

– Усе одно не вгадаєш! – задерикувато оголосила вона.

– Та неважливо хто – все одно це розбазарювання чужого добра.

– Велика річ, добро!

– Ти, здається, не проти поговорити зі мною?

– Не проти, якщо і тобі охота.

– Мені перелізти через огорожу, або ти переберешся до мене?

Говорячи це, очі смаглявки зустрілися з очима юнака, й іскра взаєморозуміння пронеслася між ними – беззвучна вісниця імовірної близькості. Дівчина відразу зрозуміла, що Джуд Фаулі з трьох дівчат вибрав саме її, як несвідомо роблять вибір усі чоловіки, підкоряючись невблаганному інстинкту, навіть тоді, коли вони абсолютно не прагнули продовження знайомства.

Схопившись на ноги, дівчина заявила:

– Краще поверни мені те, що там у тебе валяється! Джуд поставив на землю кошик з інструментами, підчепив палицею кинутий орган і, розсунувши кущі жимолості, перемахнув через огорожу. Тепер вони з дівчиною йшли паралельно, кожен уздовж свого берега, прямуючи до містків, перекинутих через струмок. На середині містків вони зійшлися, і Джуд, повертаючи дівчині її метальний снаряд, глянув запитально, немов очікуючи пояснень – навіщо їй потрібен був такий дивний спосіб, щоб привернути його увагу, коли вона могла просто його гукнути. Але та хитрувато відвела очі і ніби з докором запитала:

– Чи не вирішив ти, що це мені спало на думку?

– Ну, ні, що ти!

– Адже ми для мого батька це робимо, а він терпіти не може, коли щось зникає. Він робить із цієї штуки мазь для шевської шкіри.

– Цікаво, з якого дива твоїм подружкам заманулося так пожартувати? – сказав Джуд, удаючи, що вірить кожному її слову, хоча і сумнівався в правдивості дівчини.

– Вони просто безсоромні. Тільки не кажи нікому, що це зробила я, гаразд?

– Навіщо мені базікати? Адже я навіть не знаю, як тебе звати.

– І правда. Сказати?

– Звичайно!

– Арабелла Донн. Я тут мешкаю.

– Якби я частіше ходив цією дорогою, я б напевно знав. Але зазвичай я йду прямо путівцем.

– Мій батько розводить свиней, а дівчата допомагають промивати тельбухи для кров’яних ковбас.

Так вони балакали добрих півгодини, спираючись на поручні містків і придивляючись одне до одного. Німий заклик жіночності, настільки яскраво виражений у всьому вигляді Арабелли, утримував Джуда на місці всупереч його волі, і це відчуття було для нього абсолютно новим. Без перебільшення: до цієї хвилини Джуд дивився на протилежну стать як на щось, що лежить поза його інтересів і прагнень. А зараз він не міг відірвати очей від губ, очей і грудей Арабелли, як і від її оголених повних рук, міцних, немов виліплених з найчистішого мармуру.

– Яка ж ти гарненька! – нарешті пробурмотів він, уклавши в ці слова всю глибину своєї зачарованості.

– Подивився б ти на мене в неділю! – не без кокетства відгукнулася дівчина.

– А це зручно? – запитав він.

– Тобі видніше. Зараз у мене немає кавалера, але хіба мало що трапиться за тиждень-два.

Вона вимовила це без посмішки, навіть ямочки на її щоках кудись зникли.

Джуд відчував, ніби його несе якийсь потік, але зупинитися вже не міг.

– Ти мені дозволиш зайти до тебе?

– Спробуй.

Вона на мить відвернулася.

– Тож, у неділю? – наважився він. – Тобто, завтра?

– Так.

– Отже, я можу зайти за тобою?

– Мабуть.

Вона спалахнула від задоволення, обдарувала юнака майже ніжним поглядом, а потім уздовж зарослого густою травою берега струмка повернулася до подружок. Джуд Фаулі знову звалив на плечі кошик з інструментами і покрокував своєю дорогою, усе ще відчуваючи дивне збудження. Тієї хвилини усі його плани – читати, наполегливо працювати і вчитися, які він так докладно продумував зовсім нещодавно, – раптом здалися йому незначними і другорядними.

«Гаразд, урешті-решт це тільки хвилинна розвага», – переконував він себе, у той же час усвідомлюючи, що грішить проти істини. Разом з тим він уже розумів, що в натурі цієї дівчини, що так приваблює його, помітно бракує якихось важливих якостей, зате інших навіть надлишок. Саме ці «інші» навіяли йому, що він не проти позалицятися до неї, але вони явно суперечили тій частині його особистості, яка була пов’язана із заняттями і мріями про Крістмінстер. До того ж цнотлива дівчина навряд чи використовувала б свинячий уд задля атаки на нього.

Джуд на мить прозрів – так при світлі падаючої зі столу лампи людина часом здатна відобразити в пам’яті напис на стіні, перш ніж усе навколо зануриться в пітьму. Наступної хвилини дар передбачення покинув його, і Джуда охопила бурхлива радість: виявляється, він відкрив для себе невичерпне джерело душевних переживань, про існування яких навіть не підозрював, – але ж це джерело постійно містилося поряд із ним!

Арабелла тим часом приєдналася до подруг і знову взялася до роботи.

– Що, підчепила хлопчину? – сухо запитала її одна з дівчат, яку звали Енні.

– Ще не знаю. Краще б я жбурнула двофунтовою гирею, але тільки не цим! – з жалем пробурмотіла Арабелла.

– Ти диви, яке цабе! Він ще зовсім недавно розвозив хліб з пекарні старої Дрезілл Фаулі в Мерігрін, поки не найнявся підмайстром в Елфредстоні. Відтоді він неабияк задер кирпу і тільки те й робить, що удає, ніби читає книжки. Кажуть, хоче стати вченим богословом.

– А мені що до того, хто він такий?

– Гаразд, не задурюй нам голови! Чого б ти тоді стирчала на містках і базікала з ним стільки часу, якщо він тобі ні до чого? Принаймні, він наївний, що твоє немовля. Я відразу помітила це, поки ви залицялися. Він так витріщався на тебе, немов зроду жінок не бачив. Та такого підчепить будь-яка, що зуміє хоч крапельку йому сподобатися і не полінується поклопотатися…

7

Недільним полуднем Джуд Фаулі нерішуче тупцяв посеред своєї спальні на горищі, скоса поглядаючи то на книги, що лежали стосом на столі, то на пляму на побілці за ними, що виникла за останній час від кіптяви гасової лампи.

Минула доба з часу його знайомства з Арабеллою Донн. І весь минулий тиждень він збирався присвятити цей день важливому завданню – перечитати Євангеліє грецькою в новому виправленому виданні, з коментарями цілого ряду дослідників і варіантами тексту, винесеними на береги. Як він пишався цією книгою – адже він отримав її прямо від лондонського видавця, якому вперше зважився написати, чого ніколи раніше не робив.

День за днем він тішився передчуттям насолоди від читання в тиші своєї спальні в будинку старої міс Фаулі, де тепер він ночував тільки двічі на тиждень. Але вчора в його життя увірвалося щось зовсім невідоме, відбувся якийсь злам, і від цього Джуд відчував себе змією, що скинула стару шкіру і ще не здатна оцінити красу, блиск і гостру чутливість нової.

Ні, він не піде на побачення з Арабеллою, і годі. Прийнявши це рішення, він сів за стіл, розкрив том, який ще був просякнутий ароматом друкарської фарби, упер лікті в стільницю й, обхопивши скроні долонями, почав читати.

І все-таки – хіба він не обіцяв зайти за дівчиною? Тепер вона буде чекати на нього вдома, змарнує через його необдуману обіцянку весь день. Власне, і обіцянка тут ні до чого. Є в Арабелли щось незбагненно привабливе, якась спокуса. Ну, і її довіри, зрозуміло, не можна обманювати. Зрештою – навіть якщо у нього залишаються для читання тільки неділі та вечори по буднях, чому б не дозволити собі провести півдня без будь-якої мети? Он, його однолітки тільки те й роблять, що гуляють. І навряд чи йому ще раз доведеться побачитися з цією дівчиною, про це навіть думати нема чого, з огляду на його плани. Немов якась могутня рука з непереборною силою підняла його з місця і потягнула за собою – всупереч розуму і благим намірам – прямо в обійми жінки, до якої він не мав ні поваги, ні якихось особливих почуттів і з якою у нього не було нічого спільного, крім того, що вони жили неподалік одне від одного. Закривши Новий Заповіт, Джуд схопився і кинувся до дверей. Потай він передбачав, що тим справа і скінчиться, тому заздалегідь одягнув свій кращий костюм. Буквально через три хвилини він уже спускався стежкою, що перетинала широке неоране поле, яке лежало в долині між селом і будинком Арабелли – той самотньо стояв на схилі далекого пагорба.

На ходу Джуд швидко глянув на годинник. Якщо він обернеться години за дві, то встигне почитати після чаю. Минувши гайок хирлявих ялин і стару хатину, біля якої стежка зливалася з путівцем, він прискорив ходу і повернув ліворуч – униз по крутому схилу, який лежить на захід від «Бурого Будинку». Біля підніжжя пагорба серед крейдяних брил біг струмок. Джуд попрямував угору за течією і незабаром опинився біля будинку дівчини. Із заднього двору тхнуло свинарником, долинали рохкання і незадоволений вереск головної причини цього запаху. Юнак перетнув невеликий палісадник і постукав у двері набалдашником палиці.

Очевидно, його помітили ще здалеку, оскільки якийсь чоловічий голос у будинку вимовив:

– Арабелло! Диви, твій залицяльник з’явився! Зустрічай, доню.

Джуда покоробило. Він збирався прогулятися з дівчиною, можливо, якщо вдасться, разок поцілувати її, але поняття «залицяння» мало на увазі щось інше, якісь більш серйозні наміри, котрих у нього зовсім не було. Двері відчинилися, і він переступив поріг будинку якраз тієї хвилини, коли Арабелла, вже одягнена для прогулянки, спускалася сходами.

– Присядьте на хвилинку, містере… Не знаю, на жаль, як вас звуть, – тим же діловим тоном запропонував батько дівчини, енергійний чоловік з густими чорними бакенбардами.

– Скажи, що не можеш затримуватися! – шепнула Арабелла Джуду.

– Дякую вам, містере Донн, – відповів він. – Ми тільки прогуляємося до «Бурого Будинку» і назад, це займе лише півгодини.

Арабелла серед звичайного нечепурного фермерського житла здавалась майже красунею, і Джуд був радий, що все-таки прийшов, а побоювання, що мучили його, одразу ж зникли.

Насамперед вони піднялися на вершину високого крейдяного пагорба. Джуд час від часу подавав дівчині руку, щоб допомогти на крутому підйомі. Потім повернули ліворуч – на римську дорогу, що йшла вздовж гребеня, і пройшли по ній до того місця, де вона перетиналася з проїжджою дорогою неподалік від «Бурого Будинку».

Колись Джуд пристрасно мріяв побачити звідти Крістмінстер. Але зараз він і не згадував про це. Він захоплено балакав з Арабеллою про різні дрібниці й байдуже минув те місце, де кілька років тому стояв на колінах, підносячи хвалу денному та нічному світилам. Сонце тієї хвилини здавалося йому не променистим божеством, а простим світильником, чия справа – осяювати обличчя Арабелли. Джуд буквально ніг під собою не чув від збудження: дослідник-початківець, майбутній доктор богослов’я, професор, єпископ і таке інше в тому ж роді не тямив себе від щастя, тому що найбільш пересічна сільська красуня зволила вирушити з ним на прогулянку, надівши недільне вбрання.

Так вони дісталися «Бурого Будинку», і Джуд уже збирався повернути назад. Однак коли вони зупинилися, щоб окинути поглядом простори, що відкрилися перед ними, їхню увагу раптово привернули густі клуби диму, що піднімалися над невеликим селищем, розташованим милі за півтори від цього місця.

– Пожежа! – сплеснула руками Арабелла. – Нумо збігаємо подивимось? Ну будь ласка! Це ж зовсім поряд! Джуд не став заперечувати і навіть зрадів – така подія могла послужити приводом, щоб побути з Арабеллою довше. Вони мало не бігом спустилися з пагорба, і лише пройшовши майже милю по рівнині, зрозуміли, що стовп диму набагато далі від них, ніж здавалося спочатку.

Але якщо вже вони були на півдорозі, то рушили далі і тільки о п’ятій годині дісталися місця пожежі за шість миль від Мерігрін і за три – від будинку Арабелли. Пожежу загасили, вони поспішно оглянули сумні залишки згорілої будівлі і пішли назад через Елфредстон.

Арабелла оголосила, що не відмовилась би випити чаю, і вони повернули до місцевого шинку. А оскільки вони замовили чай, а не пиво, очікувати довелося досить довго. Служниця одразу впізнала Джуда і стала перешіптуватися з господинею за стійкою: мовляв, це той самий студент, «який завжди тримається осібно», а тут виявляється, зустрічається з Арабеллою. Дівчина вгадала, про що йдеться, і, перехопивши серйозний і ніжний погляд шанувальника, розсміялася переможним сміхом жінки, яка знає, що перемога в будь-якому разі на її боці.

На стіні висіла жахлива картина, яка зображала Самсона і Далілу, стіл зберігав сліди пивних кухлів, підлога була посипана тирсою, як зазвичай у дешевих закладах. Усе це справляло на Джуда гнітюче враження, до того ж починало сутеніти.

Нарешті вони вирішили, що чекати більше не варто.

– Але що ж нам робити? – запитав Джуд. – До твого будинку ще добрих три милі.

– Мабуть, можна було б випити пива, – запропонувала Арабелла.

– Пива? Справді, мені якось навіть на думку не спало. Але дивно все-таки в недільний вечір іти в шинок заради пива.

– Але ж ми не заради цього зазирнули сюди.

– Звичайно, ні.

Джуду страшенно хотілося якомога швидше покинути це місце, однак він замовив пива, яке було негайно подано.

Арабелла покуштувала його і скривилася. Потім настала черга Джуда.

– А що з ним не так? – запитав він. – Щоправда, я не надто знаюся на пиві. Воно мені подобається, але заважає, коли читаєш. Кава, як на мене, куди краща. Ну, а взагалі-то пиво як пиво.

– Підмішане, я такого в рот не беру! – На превелике здивування Джуда, дівчина назвала три або чотири домішки, які розсмакувала в напої, не рахуючи покладених солоду і хмелю.

– Та ти фахівець! – добродушно зауважив він.

Проте, вона знову взялася за кухоль і швидко покінчила з ним, після чого вони рушили в путь. Було вже зовсім темно, і чим далі залишалися вогні міста, тим ближче вони трималися одне до одного. Нарешті їхні руки зустрілися. Арабелла задавалася питанням, чому й досі Джуд не обійме її, але замість цього він упівголоса промовив:

– Візьми мене під руку.

Уже це здавалося йому зухвалістю.

Дівчина підхопила його під лікоть і притиснулася до нього плечем. Він відчув тепло її тіла і, сунувши палицю під пахву, взяв її праву руку у свою.

– Тепер ми зовсім разом, люба, чи не так? – промовив він.

– Звичайно, – відгукнулася вона, а про себе додала: «Телепню!»

Джуд же відчував себе писаним селадоном[2].

Так вони дісталися підніжжя пагорба і незабаром виявили путівець – біліючи в темряві, він дерся вгору по схилу. Щоб потрапити звідти до будинку Арабелли, треба було спочатку піднятися на пласку вершину, а вже звідти спуститися в долину, що лежить праворуч за пагорбом. Однак вони не встигли зробити і кількох кроків, як ледь не зіткнулися з двома чоловіками, чиї кроки були майже не чутні, адже вони йшли по траві.

– Ох, уже ці мені закохані… будь-яка негода їм байдужа… Як бездомним собакам, – буркнув один з перехожих перед тим, як зникнути в темряві біля підніжжя пагорба.

Арабелла захихотіла.

– Як ти гадаєш – ми дійсно закохані? – неголосно запитав Джуд.

– Тобі видніше.

– Ну, а ти-то що про це думаєш?

Замість відповіді вона схилила голову на його плече. Джуд правильно розцінив цей рух і, обійнявши дівчину, притягнув до себе і поцілував.

Тепер вони йшли не під руку, а обійнявшись, чого їй і хотілося. Справді – хіба це має значення, якщо їх усе одно ніхто не бачить, твердив про себе Джуд. Діставшись середини довгого підйому, вони, немов заздалегідь змовившись, зупинилися, і він знову поцілував Арабеллу. А на самій вершині – ще раз.

– Руку можеш не прибирати, якщо тобі це подобається, – тихо сказала вона.

Він же подумав про те, яка вона довірлива.

Так, не надто поспішаючи, вони наближалися до її будинку. Свій будинок Джуд покинув о пів на четверту, збираючись засісти за Новий Заповіт о пів на шосту. Але було вже більше дев’ятої, коли він, обійнявши Арабеллу на прощання біля огорожі батьківської ферми, зібрався покинути її.

Дівчина, однак, попросила його зайти в будинок хоча б на хвилину, інакше можуть подумати, ніби вона гуляла сама в темряві, і Джуду довелося увійти слідом за нею. І щойно двері відчинилися, він виявив, що, крім її батьків, у кімнаті зібралися ще кілька сусідів. Їх вітали так, немов він був нареченим Арабелли.

Серед цих геть чужих людей Джуд одразу відчув себе ні в сих, ні в тих. Усе це ні до чого; приємна прогулянка з новою знайомою – ось і все, що входило в його наміри. Тому він не став затримуватися, сказав кілька слів її мачусі – непримітній тихій жінці і, побажавши всім добраніч, вибрався на дорогу серед пагорбів, відчуваючи глибоке полегшення.

Але тривало це недовго: Арабелла вже заволоділа його серцем. Він ішов у темряві, і йому здавалося, ніби він уже не той Джуд, яким був учора. Що йому книги? Чого варте його правило не гаяти даремно ані хвилини, якого він так суворо дотримувався? Гаяти даремно!.. Нісенітниця! Сьогодні він чи не вперше живе, а не зживає життя. Виявляється, кохати жінку набагато приємніше, ніж бути вченим або священиком, нехай навіть самим архієпископом Кентерберійським!

Коли він повернувся додому, стара міс Фаулі вже спала. Джуд піднявся нагору, не запалюючи лампи, і темна кімната зустріла його сумно й ошелешено. Розкрита книга залишилася лежати на столі, в блідому світлі зір, що проникало в вікно, заголовні літери на титулі глянули на нього з німим докором, наче очі мерця.

Назавтра Джуду довелося встати рано, щоб знову покинути цей будинок на цілий тиждень. У кошик поверх інструментів і деяких речей він кинув непрочитану книгу, вже знаючи, що робить це абсолютно марно.

Свої любовні переживання і перипетії їхніх з Арабеллою стосунків Джуд ніби таїв мало не від себе самого. Арабелла ж, навпаки, зробила їх надбанням усіх подруг і знайомих.

Проходячи вдень тією ж дорогою, якою кілька годин тому він ішов разом з коханою, Джуд спустився до підошви пагорба, уповільнив кроки і зупинився. Так, саме тут він поцілував її вперше. Сонце недавно зійшло, і тут, очевидно, з учорашнього вечора ніхто ще не проходив. Джуд розрізнив на вологому пилу сліди ніг: тут вони деякий час стояли, обійнявшись. Його уява так виразно намалювала їхню вчорашню зустріч, що він раптом відчув у серці порожнечу, яку ніщо не могло заповнити. Неподалік погойдувалася на вітрі підстрижена верба, і вона здалася йому не такою, як усі інші. Лише через шість довгих днів він знову побачить Арабеллу, але навіть коли хтось зараз повідомив би, що жити йому залишилося всього тиждень, найпалкішим його бажанням було б, аби ці шість днів минули якомога швидше.

Пізніше, через годину або півтори, цією ж дорогою проходила з подружками Арабелла. Вона без будь-яких сентиментів минула місце, де Джуд її поцілував, а заразом і підстрижену вербу, відверто теревенячи з товаришками.

– А що він сказав тобі потім? – питала одна.

– Опісля він сказав мені…– Арабелла мало не буквально переказала найніжнішу частину нескладних зізнань юнака.

Нагодись Джуд на той час за огорожею, він би сильно здивувався, дізнавшись, яка незначна частина його слів і дій напередодні ввечері не отримала розголосу.

– Отакої, зуміла ти заморочити йому голову! – глузливо зауважила Енні.– Таким, як ти, завжди щастить!

– Заморочила, дійсно! – помовчавши, відгукнулася Арабелла. Голос її прозвучав дивно: тихо, але хижо, в ньому зазвучали чуттєві інтонації.– Але цього замало. Нехай візьме мене, нехай одружиться зі мною! Хочу його, і все тут. Жити без нього не можу. Він із тих чоловіків, від яких я і сама без тями. Я здурію, якщо дам йому! Я зрозуміла це відразу, щойно його побачила!

– А що тут складного? Хлопець трохи дивакуватий, прямий, чесний, ти запросто його отримаєш. Дій за всіма правилами – і справу зроблено…

Арабелла замислилася.

– Правила? – запитала вона. – Про що ти говориш?

– Чи тобі не знати! – відгукнулася Сара, третя з дівчат.

– Бог свідок, не знаю! Зате знаю, що далі залицянь і милих речей він нізащо не зайде!

Сара обмінялася поглядами з Енні.

– Вона багато чого не знає!

– Ясна річ! – кивнула Енні.

– А ще в місті жила! Отже, і ми можемо дечого тебе навчити!

– Годі тобі! Тож що це за надійний спосіб, щоб прив’язати до себе чоловіка? Можете вважати мене останньою дурепою, тільки скажіть.

– Ти хочеш зробити його своїм чоловіком?

– А я про що тут товкмачу!

– Але цей засіб підходить тільки для такого порядного і серйозного хлопця, як він! Боронь Боже використовувати його з солдатом, матросом або міським комівояжером. Та й з будь-ким, хто здатний обдурити бідну дівчину. Нікому з вас я не побажала б такої біди!

– Ну зрозуміло ж: ми говоримо про такого, як Джуд! Подружки Арабелли переглянулися, закотили очі під лоба, а їхні обличчя розпливлися в придуркуватих усмішках. Потім Енні нахилилася до Арабелли і, хоча поблизу не було ні душі, щось прошепотіла їй на вухо. Сара тим часом стежила за реакцією Арабелли.

– Он воно що! – простягнула та. – Про це, зізнатися, я і не думала!.. Ну, а раптом він злякається і поведе себе негідно? Жінці небезпечно зважуватися на таке!

– Ну, це навряд чи! Звичайно, треба спочатку остаточно переконатися, що твій хлопець – порядна людина. А в іншому ти нічим не ризикуєш. Ех, якби мені трапилось щось подібне! І знаєш – чимало дівчат цим користуються. А якби не користувалися, так і сиділи б у старих дівах довіку!

Арабелла продовжувала йти в задумі.

– А чому б не спробувати! – нарешті тихенько пробурмотіла вона, але так, щоб подруги не розібрали жодного слова.

8

Однієї суботи Джуд, як зазвичай, повертався з Елфредстона до Мерігрін, у будинок своєї двоюрідної бабусі. Його тягло туди щось більше, ніж бажання побачитися зі старою, завжди буркотливою родичкою. Перед тим як піднятися на пагорб, він зробив гак з єдиною метою – хоч на хвилинку побачитися з Арабеллою, незважаючи на те, що тепер вони зустрічалися постійно.

Ще не дійшовши до ферми, він запримітив головку Арабелли, що миготіла за садовою огорожею. А ледь зачинивши за собою хвіртку, виявив, що трійця підсвинків вирвалася із сажа, перестрибнувши загородку, і тепер Арабелла намагається загнати їх на місце крізь заздалегідь відчинені ворота хліва. Побачивши Джуда, вона змінила вираз свого обличчя – заклопотаність поступилася місцем ніжній усмішці, і вона негайно спрямувала на юнака млосний погляд. Підсвинки скористалися паузою і дали драла.

– Їх тільки вранці посадили в саж! – викрикнула дівчина, збираючись продовжувати погоню, незважаючи на Джуда. – Учора пригнали з ферми Спедлголт, батько виклав за них неабиякі гроші. А вони все рвуться додому, безмозкі поросята! Зачини на засув хвіртку, любий, і допоможи мені з ними впоратися! Чоловіків немає вдома, тільки мати, і вони втечуть-таки, якщо ми їх не зупинимо.

Джуд не став зволікати і почав ганятися за свинями прямо по картопляних борознах і капустяних грядках. Вони з Арабеллою раз у раз стикалися, і він навіть знайшов момент, щоб поцілувати дівчину. Першого підсвинка повернули на місце швидко; з другим довелося повозитися, а остання тварюка, найпрудкіша і довгоногіша з усіх, виявилася куди більш наполегливою. Підсвинок знайшов дірку в садовій огорожі, вибрався крізь неї та опинився на дорозі. Тут Арабелла по-справжньому злякалася.

– Він утече, якщо ми його не наздоженемо! Біжимо швидше!

Вона прожогом вискочила з саду і помчала за втікачем. Джуд попрямував за нею, намагаючись не упускати обох з поля зору. Дорогою вони просили зустрічних перехожих, щоб ті спробували зупинити тварину, але підсвинок спритно ухилявся і мчав далі.

– Дай швидше руку, дорога, – промовив Джуд, переводячи дух. – Ти геть захекалася.

Арабелла з готовністю сунула йому свою гарячу руку – далі вони бігли вже разом.

– А все тому, – зауважила дівчина на ходу, – що їх сюди пригнали по дорозі. Так вони завжди запам’ятовують шлях додому. Їх треба було везти на возі.

Тим часом молода свиня дісталася воріт на околиці села і пронеслася крізь них, як снаряд. Коли переслідувачі вискочили за ворота і піднялися на пагорб, обом відразу стало зрозуміло, що для того, аби повернути підсвинка на місце, їм доведеться подолати весь шлях до ферми Спедлголт. З вершини пагорба він здавався крихітною цяткою, яка стрімко наближалася до свого колишнього будинку.

– Тут уже нічого не поробиш! – вигукнула Арабелла. – Він дістанеться тієї ферми набагато раніше за нас. Але це неважливо, якщо ми знаємо, де він. Там відразу зрозуміють, що це наша тварина, і відправлять її назад. Праведний Боже, як же жарко!

Не випускаючи руку Джуда, дівчина звернула вбік і повалилася на траву під кущем глоду, та так стрімко, що Джуду довелося опуститися на коліна.

– Диви, я тебе мало не звалила! Ох, і заморилась я! Вона лежала, розпластавшись на спині, на вкритому високою травою схилі пагорба і дивилася в синяву неба, як і раніше не випускаючи зі своєї руки руку Джуда. Той урешті-решт приліг поряд, спираючись на лікоть.

– Така біганина – і все дарма, – продовжувала Арабелла. Груди її високо і часто здіймалися, щоки горіли, припухлі губи були напіврозкриті, лоб укривали бісеринки поту. – Ну, що ж ти притих, миленький?

– Я теж притомився. Ми ж бігли увесь час угору.

Тут вони були зовсім самі – це була та повна самотність, яку відчуваєш, опинившись на великому відкритому й абсолютно безлюдному просторі. Ніхто не зміг би підібратися до них ближче, ніж на милю, і при цьому залишитися непоміченим. Вони опинилися на одному з найвищих пагорбів графства – звідти було добре видно навіть околиці Крістмінстера. Однак Джуда вони не цікавили.

– Ой, яка кумедна комашка он на тій гілці! – раптом вигукнула Арабелла. – Щось на зразок гусені, зелена з жовтим, я ще ніколи такої не бачила!

– Де вона? – запитав Джуд, підводячись.

– Так не побачиш, присунься ближче, – порадила вона.

Він нахилився над нею, і їхні обличчя зблизилися.

– Нічого не бачу, – сказав він.

– Та он же вона – там ще якийсь листок тремтить! – Вона ласкаво притягнула його до себе. – Ну, помітив?

– Ні,– повторив він, підводячись. – Можливо, якщо встати, тоді побачу.

Він піднявся і став так, щоб простежити за її поглядом.

– Який же ти тугодум! – сердито кинула Арабелла і відвернулася.

– Та я й не хочу зовсім, навіщо вона мені? – промовив він, поглядаючи на дівчину зверху. – Підводься, Еббі.

– Навіщо?

– Я дуже хочу тебе поцілувати. Я тільки про це і думаю!

Вона схилила голову на плече, з хвилину скоса роздивлялася його, потім презирливо скривила губи, схопилася і, уривчасто кинувши: «Ну, мені час!» – квапливо попростувала в напрямку ферми свого батька.

Джуд незабаром наздогнав її.

– Тільки разочок! – жалібно попросив він.

– Не хочу! – відрізала вона. Він щиро здивувався:

– Щось трапилося?

Арабелла стиснула губи. Джуду довелося плентатися за нею, як ягняті за маткою, поки дівчина не сповільнила крок. Тепер вона йшла поруч із ним, незворушно розмовляючи про всілякі другорядні речі, але всякий раз, коли він намагався взяти її за руку або обійняти, відсторонялася. Так вони дісталися огорожі ферми Доннів, і Арабелла пішла додому, холодно кивнувши на прощання. Вигляд у неї при цьому був ображений.

«Мабуть, я дозволив собі якусь зайву вільність», – зітхнувши, подумав Джуд і вирушив у Мерігрін.

Наступного ранку в будинку Арабелли, як завжди, кипіло куховарство – йшла підготовка до недільного обіду, до якого тут ставилися по-особливому. Її батько голився перед люстерком, підвішеним до віконної рами, а Арабелла з мачухою лущили боби. Сусідка, повертаючись із ранкової служби з церкви, запримітила містера Донна, що голився біля вікна, кивнула йому і зазирнула в будинок.

– А я вчора бачила, як ти бігала де з ким! – грайливо звернулася вона до Арабелли. – Ну як, у вас з ним усе гаразд?

Арабелла напустила на себе суворий вигляд і промовчала.

– Я чула, він збирається в Крістмінстер, щойно трапиться слушна нагода, – продовжувала пліткарка.

– А коли ви це чули? Вочевидь, зовсім… зовсім недавно? – ледь змогла вичавити Арабелла, задихнувшись від ревнощів і злості.

– Так, адже всім давним-давно відомо, що він туди збирається, та тільки чекає слушного часу. На молодих людей нині не можна покластися. То там, то тут попасуться – а наступного дня їх уже і сліду нема. За нашого часу все було не так!

Щойно балакуча сусідка пішла, Арабелла раптово заявила мачусі:

– Я хочу, щоб ви з батьком ввечері, після чаю, відвідали Едлінів. Чи ні… Здається, сьогодні служать вечірню у Фенсуорті, можете сходити туди.

– З якого дива? Що буде сьогодні ввечері?

– Нічого особливого. Мені треба залишитися вдома самій. Джуд занадто боязкий, і мені його сюди не закликати, якщо ви залишитеся вдома. Ви вже потерпіть, інакше він вислизне прямо в мене з-під носа.

– Якщо погода не підведе, можна і пройтися, коли це так важливо.

Ближче до вечора Арабелла вийшла прогулятися з Джудом, який уже кілька тижнів навіть не торкався книжок. Спершу вони попрямували вгору схилом і дісталися зарослої травою римської дороги, а нею вздовж гребеня – до земляного укріплення у вигляді круглого вала, зведеного ще бриттами. Джуд дорогою розмірковував про епоху, коли був прокладений цей шлях, а з рівнини до них долинав недільний передзвін дзвонів. Щойно він почав стихати, Арабелла сказала:

– Гадаю, нам час повертати.

Джуд не став заперечувати. Йому було все одно куди йти, аби пліч-о-пліч з Арабеллою. Але коли вони знову наблизилися до її будинку, він нерішуче промовив:

– До тебе я не хочу йти. І чому сьогодні ти так поспішаєш – адже ще зовсім світло?

– Стривай хвилину!

Вона поторсала ручку дверей, переконалася, що ті замкнені, і сказала:

– Ах, ось воно що!.. Пішли до церкви. Понишпоривши під порогом, вона знайшла ключ.

Двері відчинилися.

– А тепер зайдеш на хвилинку? – недбало запитала вона. – Ми тут зовсім самі.

– Звичайно, – з готовністю відгукнувся Джуд.

Вони увійшли. Чи не хоче він чаю? Ні, занадто пізно, краще він посидить і поговорить із нею. Вона зняла жакетку і капелюха, і вони сіли – зрозуміло, поруч.

– Тільки ти вже, будь ласка, не чіпай мене, – грайливо сказала вона. – Я нині дуже слабка. Або ні – краще вже я перекладу його в містечко надійніше.

І вона почала розстібати воріт сукні.

– Що там у тебе? – здивувався Джуд.

– Яйце курки – кохінхінки. Я хочу розвести цю рідкісну породу, тому всюди ношу яйце з собою. Тижнів через три, а може, й раніше, вилупиться курча.

– Де ж ти його тримаєш?

– А ось тут…

Вона запустила руку за пазуху і витягла яйце, загорнуте у вовну. Показавши Джуду, вона негайно повернула яйце на місце.

– Тож знай: зі мною потрібно поводитися обережно, щоб воно не розбилося. Інакше доведеться все починати спочатку.

– Дивний спосіб!

– Це давній звичай, багато хто так робить. Як на мене, немає нічого дивного в тому, що жінка хоче виносити і дати з’явитися на світ живій істоті.

– Особисто для мене це серйозна незручність! – зі сміхом зауважив Джуд.

– Так тобі й треба! Ось і все, що ти можеш отримати від мене!

Арабелла повернулася разом зі стільцем і підставила щоку.

– Ти, однак, дуже сувора зі мною!

– А ти б не ловив ґав і скористався тією хвилиною, коли я виймала яйце! Диви! – кокетливо промовила вона. – У мене його зараз немає!

Вона знову швидко витягла яйце, але перш ніж він устиг схопити її в обійми, так само швидко заховала назад, заразливо сміючись. Зав’язалося коротке вовтузіння. Нарешті Джуд запустив руку їй за пазуху і заволодів яйцем. Дівчина спалахнула, він теж раптом схаменувся і густо зашарівся.

Вони дивились одне на одного, важко дихаючи. Нарешті Джуд піднявся і сказав:

– Усього один поцілунок – і я йду!

Але Арабелла вже схопилася і, крикнувши на ходу:

«А ти спочатку злови мене!» – Втекла.

Джуд розгубився. Внизу стало вже майже темно, вікно тут було зовсім крихітне, і він довго не міг зрозуміти, куди ж зникла Арабелла, поки її не виказав сміх. Виявляється, вона піднялася нагору – туди, де була її спальня.

Зрозумівши це, Джуд кинувся туди.

9

Протягом двох наступних місяців парочка як і раніше регулярно зустрічалася. При цьому Арабелла весь цей час здавалася чимось незадоволеною: вона немов чогось чекала, сумнівалася, робила припущення.

Одного разу вона зустріла в селі бродячого лікаря Вілберта. Як і всі місцеві жителі, вона добре його знала, саме тому і завела з ним розмову про свої справи. Побалакавши з Вілбертом, дівчина помітно повеселішала. Того ж вечора вона вирушила на побачення з Джудом. Юнак здавався сумним і пригніченим.

– Я їду, – оголосив він. – Гадаю, так буде краще для нас обох. Ах, якби між нами взагалі нічого не було! Звичайно, уся провина на мені, але ще не пізно все виправити.

Арабелла розплакалася.

– Звідки ти взяв, що не пізно? – промовила вона, схлипуючи. – Тобі легко казати! Я ж ще нічого тобі не сказала! – І вона подивилася йому прямо в обличчя очима, повними сліз.

– Як! – жахнувся Джуд. – Невже?..

– Так, так! А як мені бути, якщо ти мене кинеш?

– Арабелло, люба, як ти можеш так казати! Я нізащо тебе не кину!

– Ну, якщо так…

– Я майже нічого не заробляю, ти знаєш… Звичайно, мені слід було раніше подумати про наслідки… Але якщо це вже сталося, ми повинні одружитися. Невже ти боялася, що я вчиню інакше?

– Я думала… я думала, любий… що через це ти, можливо, ще швидше поїдеш і кинеш мене саму – і в такому стані!

– Погано ж ти мене знаєш! Скажу відверто: ще три місяці тому я думати не думав про одруження. Це зруйнувало б усі плани, які я будував ще до знайомства з тобою. Але плани – це тільки плани! Усі ці мрії про наукові ступені, високе становище… Звичайно ж, я одружуся з тобою – я просто зобов’язаний так учинити!

Тієї ж ночі Джуд вирушив самотньо блукати у темряві. У глибині душі він розумів, що дружина з Арабелли ніяка. Однак він мав нещастя зайти надто далеко в їхніх стосунках і тепер був ладний нести відповідальність за наслідки. Щоб заспокоїтися, він твердив собі, що справа, врешті-решт, не в Арабеллі, а в його ставленні до неї. Наступної неділі в церкві були оголошені імена майбутніх молодят. При цьому вся парафія торочила про те, яким простаком виявився молодий Фаулі. Тепер йому доведеться продати свої книги, щоб купити каструлі і те, що в них кладуть. Інші – з тих, хто підозрювали, яким є справжній стан справ, – серед них і батьки Арабелли, – стверджували, що іншого вони й не очікували від такого добропорядного хлопця, як Джуд. Мовляв, таким учинком він спокутує провину перед своєю коханою.

Священик, що обвінчав їх тиждень потому, теж начебто схвалював цей шлюб.

Стоячи перед цим священнослужителем, ця пара присяглася, що відтепер і до останніх днів, поки смерть не розлучить їх, їхня віра, почуття і бажання залишаться такими ж, якими були в останні тижні. Не менш примітним, ніж сама ця клятва біля вівтаря, було те, що її зміст ні в кого не викликав здивування.

Міс Фаулі спекла весільний пиріг, супроводивши його появу з печі з гіркотою сказаними словами: мовляв, це єдине, що вона в змозі зробити для бідолахи, якому краще було б зійти в могилу слідом за батьком і матір’ю, ніж жити їй на біду. Арабелла відрізала кілька шматків, спакувала в білий папір і відіслала подружкам Енні та Сарі, написавши на кожному згортку: «На знак подяки за чудову пораду».

Зрозуміло, спочатку справи у молодят пішли не блискуче. Підмайстер муляра дев’ятнадцяти років від народження, який отримує половинний оклад, – ось ким був Джуд. Дружина нічим не могла йому допомогти в місті, де він мав намір оселитися. Гостра потреба хоч трохи збільшити доходи змусила його винайняти будиночок,

що самотньо стоїть край дороги на півдорозі між «Бурим Будинком» і самим Мерігрін, щоб хоч трохи заробляти на овочах з городу і тримати свиню. Тут уже точно міг стати в нагоді колишній досвід Арабелли. Це було не те життя, про яке він мріяв, до того ж йому доводилося щодня долати шлях до Елфредстона і назад. Арабелла, однак, вірила, що все це лише тимчасові труднощі; головне – вона отримала чоловіка, який невдовзі почне заробляти на вбрання і капелюшки. Залишається тільки прибрати його до рук і змусити займатися справою, а не ритися в безглуздих книжечках.

Увечері після весілля він привів її в цей будиночок, покинувши свою колишню кімнатку у міс Фаулі, де він стільки працював над латиною і давньогрецькою.

Однак його спіткало деяке розчарування, коли він уперше побачив, як Арабелла роздягається. Довга коса, яку вона вузлом закручувала на потилиці, була незворушно відв’язана, розчесана і повішена на раму дзеркала, яке він їй подарував.

– Як? Хіба це не твоє волосся? – запитав він, раптом відчувши незрозумілу ворожість.

– Звісно ні. У пристойному товаристві нині не носять свої.

– Дурниці! У місті, можливо, так і є. Але в селі – інша справа. До того ж у тебе і свого волосся вистачає, як на мене.

– Хіба що на сільський смак. А в місті чоловікам подобається, щоб волосся було більше. Коли я служила буфетницею в Олдбрікгемі…

– Буфетницею?

– Ну, взагалі-то, не буфетницею… я розливала пиво в пабі… щоправда, недовго. А що в цьому такого? Хтось порадив мені завести косу, і я купила її – просто заради моди. Усі шляхетні дами носять накладне волосся, мені про це й учень перукаря говорив.

Джуд з гіркотою подумав, що, ймовірно, так воно і є, а все ж, наскільки йому відомо, багато сільських дівчат, які виїхали в місто, живуть там роками, зберігаючи простоту і в способі життя, і в нарядах. Але в декого, на жаль, любов до всього неприродного в крові, і вони з льоту кидаються на будь-яку фальш. Хоча, мабуть, не такий уже гріх, якщо жінка хоче трохи покрасуватися, і він вирішив більше до цього не повертатися.

У перші тижні подружнього життя новоявлена дружина завжди викликає в оточуючих виняткову цікавість, навіть якщо майбутня родина та її статки поки не визначилися. Є в становищі нареченої певна прихована пікантність, яка на деякий час приховує від неї темні сторони реальності.

Якось у ярмарковий день місіс Джуд Фаулі йшла головною вулицею Елфредстона саме в такому настрої і зустріла свою давню приятельку Енні, з якою не бачилася з дня весілля.

Спершу вони, зазвичай, захихотіли. Життя здавалося обом напрочуд веселим, що цього і словами не висловити.

– Ось бачиш, справа таки вигоріла! – продовжуючи сміятися, помітила дівчина. – Ну з таким, як твій Джуд, інакше й бути не могло, я це достеменно знала. Він гарний і добрий хлопець, тобі слід було б пишатися.

– Я і пишаюся, – незворушно відповіла місіс Фаулі.

– Ну, а коли ви чекаєте на поповнення?..

– Тс-с! Особисто я нічого не чекаю.

– Невже?

– Виникла помилка.

– Ти, Арабелло, справжня лисиця! Помилка? Спритно! Уже на що я не без досвіду, але до такого ніколи б не додумалася! Я гадала, у тебе і справді дитина. Але щоб так прикинутися!

– Я зовсім не прикидалася. Просто не знала.

– Ох, згадай моє слово, – і оскаженіє ж він, коли про все дізнається! Тоді вже всиплють тобі перцю! Присягаюся, він заявить, що це подвійний обман з твого боку!

– В одному я зізнаюся, а в іншому – ні… І хіба йому не все одно? Він, мабуть, навіть зрадіє, що я помилилася. Не біда, охолоне згодом. Чоловіки всі однакові. Якщо вже одружився, нікуди подітися.

І все ж Арабелла не без побоювань чекала того часу, коли їй мимоволі доведеться визнати свою «помилку». Слушна нагода випала одного вечора у спальні в їхньому будиночку біля дороги, куди Джуд завжди повертався після роботи. Того дня він пропрацював дванадцять годин і, втомлений, ліг раніше за дружину. Коли Арабелла увійшла в кімнату, він уже майже дрімав і лише нечітко бачив, як вона роздягається перед дзеркалом.

Тут щось незвичайне в її поведінці змусило його отямитись. Вона сиділа так, що йому видно було в дзеркалі обличчя дружини, і він помітив, як вона втягує щоки, намагаючись зобразити спокусливі ямочки на щоках. Нічого не виходило, але ж колись вона неабияк володіла цим прийомом, миттєво досягаючи результату. Джуд подумав, що й справді – тепер ямочки на її щоках з’являються набагато рідше, ніж у перші тижні їхнього знайомства.

– Не роби цього, Арабелло! – промовив він. – Нічого поганого тут, звичайно, немає, але… мені неприємно на це дивитися.

Вона озирнулася через плече і розсміялася.

– О Господи, я думала, ти вже спиш! Який же ти ще дурненький, Джуде! Ну що тут такого?

– Де ти цього навчилася?

– А я і не вчилася. Раніше ямочки у мене трималися скільки завгодно, а тепер нічого не виходить. Очевидно, обличчя було повніше.

– Мені не подобаються ямочки на щоках. Вони не прикрашають жінку, особливо заміжню.

– Більшість чоловіків думає інакше.

– Мене не обходить, що вони думають! І звідки тобі про це відомо?

– Мені це постійно говорили, коли я служила в пабі.

– Знову цей паб! Ось чому ти так тонко розбираєшся в пиві. До речі, я, коли одружився, був упевнений, що ти завжди жила в батьківському будинку.

– Ну, ти міг би і раніше збагнути. Як би я обтесалась на міський лад, коли б увесь час жила в селі? Вдома робити мені було нічого, ось я і поїхала на три місяці.

– Ну, не біда, скоро справ у тебе додасться, чи не так?

– Ти про що?

– Ну… доведеться ж готувати все, що необхідно для нашого малюка.

– Ось воно що!

– Коли це трапиться? Ти можеш точно сказати, а не відбуватися відмовками?

– Точно?

– Так. Я хочу знати термін твоєї вагітності.

– Та тут нема про що і говорити. Я помилилася.

– Що?!

– Це була помилка.

Джуд сів у ліжку і втупився в неї.

– Як таке можливо?

– Нічого не поробиш – трапляється, що і жінки обманюються щодо свого стану.

– Але… Адже через це я влаштував таку пекельну гонитву з весіллям! Ні будинку, ні меблів, ми з тобою майже без гроша… Мені довелося привести тебе в цю напівпорожню хижу… Хіба став би я так поспішати, якби не новина, яку ти мені повідомила? Готовий або не готовий, а треба було за всяку ціну рятувати тебе… Боже милосердний!

– Не переймайся, любий! Зробленого не повернути.

– Я просто не знаю, що про це сказати! – відповів він, ліг і відвернувся до стіни.

На цьому розмову було скінчено.

Прокинувшись уранці, Джуд відчув, що дивиться на світ іншими очима. На той момент, коли Арабелла дала йому зрозуміти, що вагітна, він не міг їй не повірити і, якщо вже так сталося, не міг і вчинити інакше. Цього вимагала від нього прописна мораль. Але як сталося, що сам він опинився під владою цієї загальноприйнятої моралі?

Він невиразно усвідомлював, що далеко не все гаразд у суспільстві, яке змушує людину відмовитися від вивірених і продуманих планів, позбавляючи його можливості проявити себе як істоту вищого порядку – і тільки тому, що його захопив зненацька первозданний інстинкт, що прокинувся несподівано, не маючи нічого спільного з пороком. У найгіршому разі це можна було назвати слабкістю.

Йому раптом захотілося спитати: що такого зробив він, або що таке втратила вона, щоб заштовхувати їх обох у капкан, який покалічить його, Джуда, а можливо, і її життя. Утім, це навіть добре, що причини, з якої він поспішив одружитися з Арабеллою, не існує насправді. Хоча сам по собі шлюб від цього не втрачає своєї сили.

10

Настав час колоти свиню – ту, яку Джуд і його дружина всю осінь відгодовували в хліві. Було вирішено зробити це рано-вранці, тому що день був робочий, і Джуду треба потім вирушати до Елфредстона.

Ніч видалася на диво тихою. Ще до світанку Джуд глянув у вікно і побачив, що все навколо вкрито доволі глибоким снігом. Поодинокі сніжинки все ще продовжували падати.

– Боюся, м’ясник не зможе до нас дістатися, – сказав він Арабеллі.

– З’явиться, не бійся. Вставай і закип’яти воду, щоб містер Челоу ошпарив тушу. Хоча, як на мене, краще обпалити соломою.

– Уже встаю, – відгукнувся Джуд. – До речі, в тих місцях, де я народився, роблять інакше.

У напівтемряві він спустився вниз, розвів під кухонним котлом вогонь і почав щедро підкидати в нього сухі бобові стебла. Кімната засяяла веселими відблисками полум’я, проте настрій Джуда зник від першої ж думки про те, заради чого він розпалив вогонь. Окріп був потрібний, щоб ошпарити вбиту тварину і зішкребти зі шкури щетину. А тим часом свиня була ще жива, її хрокання час від часу долинало із сажа в дальньому кутку саду. До пів на сьому вода закипіла – саме до цього часу обіцяв прийти м’ясник. Арабелла теж спустилася вниз і насамперед запитала:

– Містер Челоу прийшов?

– Ні.

Залишалося чекати. Уже світало, сніжний ранок здавався мертвотно-блідим. Арабелла вийшла поглянути на дорогу і, повернувшись, сказала:

– Не видно. Вочевидь, напився вчора ввечері. І снігу не так багато, щоб не можна було пройти.

– Тоді краще все відкласти. Даремно тільки воду кип’ятили. Скоріш за все, в долині сніг набагато глибший.

– Відкладати ніяк не можна. У нас більше немає чим годувати животину. Учора вранці я замісила їй останні залишки картоплі та ячменю.

– Учора вранці? Отже, вона нічого відтоді не їла?

– Нічого. Ми завжди тримаємо свиней голодними в останні день-два перед забоєм, щоб потім менше було метушні з кишками. Невже ти не знав?

– Так ось чому вона весь час верещить! Бідолашна тварина!

– Бідолашна чи ні, та тільки доведеться тобі її власноруч заколоти. Я покажу, як це робиться. А може, і сама впораюсь. Звичайно, краще б Челоу цим зайнявся, аж надто вона здорова. Кошик з ножами і всім, що потрібно, він надіслав з хлопчиськом ще вчора, ось ми ними і скористаємося.

– Ні вже, не жіноча це справа. Якщо вже так сталося, я її сам заколю, – мужньо промовив Джуд.

Він розчистив лопатою сніг біля хліва так, що утворився майданчик кілька ярдів у діаметрі, приніс з будинку лавку і поклав ножі й мотузку так, щоб вони були під рукою. З ближнього дерева за його приготуваннями уважно стежила малинівка, але, мабуть, зловісний вигляд місця майбутнього жертвопринесення їй не сподобався, і вона кудись чкурнула.

Потім Арабелла приєдналася до чоловіка. Джуд з мотузкою в руці увійшов у хлів і накинув петлю на шию свині. Та хрюкнула від несподіванки і зайшлася несамовитим вереском. Арабелла відчинила дверцята хліва, і, перекинувши свиню на бік, вони спільними зусиллями витягли свою жертву на лаву, ще однією петлею стягнули їй ноги і перевернули на спину. Джуд тримав, поки Арабелла міцніше прив’язувала свиню, щоб вона не билася. Тепер тварина почала верещати інакше. Це був уже не крик люті, а крик відчаю – пронизливий, нескінченний, безнадійний.

– Їй-богу, краще б її зовсім не було, ніж займатися такою справою! – важко дихаючи, вигукнув Джуд. – Я ж своїми руками годував її.

– Не будь сентиментальним дурнем! Бери-но ніж, той – тонкий і довгий. Але дивись, коли не дуже глибоко.

– Я вб’ю її відразу, щоб покінчити з цим.

– Ні! – викрикнула вона. – Треба спустити кров, а для цього свиня повинна помирати повільно. Якщо м’ясо буде з кров’ю, ми втратимо шилінг з кожних двадцяти! Надріж вену, і все. Так мене вчив батько, усі так роблять! Гарний м’ясник завжди спускає кров. Вона повинна помирати вісім-десять хвилин, не менше!

– Півхвилини, максимум, яке б там не виявилося м’ясо, – твердо заявив Джуд.

Зрізавши з шиї свині щетину, – він одного разу бачив, як це роблять м’ясники, – Джуд надрізав шкіру і з розмаху встромив ножа.

– А, чорт би тебе забрав! – закричала Арабелла. – Занадто глибоко! Я ж тобі казала…

– Заспокойся! Треба мати хоч краплину співчуття до тварини!

– Годі балачок! Підстав відро для сміття, щоб зібрати кров!

Справу було зроблено не надто вправно, але милосердно. Кров хлинула потоком, а не засочилась тонкою цівкою, чого домагалася Арабелла. Передсмертний крик свині знову змінився – тепер це був хрип агонії. Осклянілі очі тварини зупинилися на Арабеллі – в них виразно читався докір: ті, кого вона вважала єдиними друзями, виявилися підлими зрадниками.

– Треба змусити її замовкнути! – сказала Арабелла. – Ще сусіди припхаються, а я не хочу, щоб вони знали, що ми самі цим займаємося.

Підібравши ніж, який Джуд жбурнув на сніг, вона знову вставила його в рану і одним рухом перерізала дихальне горло свині. Та миттєво замовкла. Останні вдихи перед кончиною їй довелося робити прямо через отвір на шиї.

– Так буде краще, – сказала Арабелла.

– Яка ж мерзенна справа! – пробурмотів Джуд.

– Але ж хтось має різати свиней…

Раптово тварина зігнулася і, незважаючи на пута, зробила останній судомний ривок, намагаючись звільнитися. З рани витекла десь столова ложка чорної, що вже почала зсідатися, крові, і кровотеча припинилася.

– Усе, кінець, – зауважила Арабелла.

Але остання судома агонії сталася так несподівано, що Джуд відсахнувся і перекинув відро, в яке збиралася кров.

– Так я і знала! – закричала Арабелла, скаженіючи від люті.– Тепер ми не зможемо приготувати кров’яну ковбасу! Суцільні збитки, і все через тебе!

Джуд миттю підхопив відро, але в ньому залишилася лише третина густої паруючої рідини. Решта розплескалася по снігу – шокуюче видовище для тих, хто здатний бачити у вбивстві тварин не тільки банальний спосіб отримання м’яса. Губи і ніздрі свині посиніли, м’язи ніг і тулуба обм’якнули.

– Дякувати Богу! – промовив Джуд.

– Хотіла б я знати, яке відношення до всього цього має Бог! – презирливо зауважила Арабелла. – Повинні ж бідняки на щось жити!

– Та знаю я, – відгукнувся він. – І нікого не звинувачую.

Раптово почувся чийсь голос:

– Чиста роботи, молодята! Навіть мені краще не впоратися, трясця мені, якщо це не так!

Хрипкий голос доносився від хвіртки. Відірвавши очі від місця кривавого заклання, Джуд і Арабелла одразу помітили огрядну постать містера Челоу. М’ясник, нахилившись через огорожу, критично оглядав їхню роботу.

– Вам би тільки витріщатися! – крикнула Арабелла. – Через те, що ви не з’явилися вчасно, м’ясо все кров’яне! Можна сказати, половина зіпсована! Тепер ми втратимо по шилінгу на кожні двадцять!

Челоу висловив жаль.

– Вам би трохи почекати, – сказав він, похитавши головою, – і не братися за таке, особливо у вашому делікатному становищі, місіс. Великий ризик!

– Вас це не обходить, – усміхнулася у відповідь Арабелла.

Джуд теж розсміявся, але в його сміху почулася гіркота.

Містер Челоу, щоб загладити свою провину, негайно взявся ошпарювати і шкребти щетину. Джуд же залишився незадоволений собою, хоча, розмірковуючи тверезо, усвідомлював, що все скінчилося б так само, навіть якби забоєм свині зайнявся хтось інший. Білизна снігу, заплямована кров’ю настільки ж смертної істоти, як і він сам, здавалася йому зараз чимось протиприродним – адже він був християнином і поборником справедливості. Як звести тут кінці з кінцями, він уявлення не мав. Дружина мала рацію, назвавши його сентиментальним дурником.

До цього часу він розлюбив дорогу в Елфредстон. Вона немов безсоромно глузувала з нього, нагадуючи про часи його залицяння до Арабелли. Тому він найчастіше примудрявся читати на ходу, але читання це не приносило йому особливої користі.

Одного разу, проходячи повз того місця біля струмка, де він зустрівся з нею, Джуд краєм вуха почув голоси. Одна з колишніх подруг Арабелли базікала з приятелькою в повітці, а предметом їхньої розмови був він сам. Обом було невтямки, що дощаті стіни повітки пропускають будь-який звук, і хтось може почути їхні слова.

– Що б там Арабелла не стверджувала, це я її навчила! І якби не моя наука, не стати б їй його господинею.

– Як на мене, то вона прекрасно знала, що у неї нічого немає, коли сказала йому…

Що за «наука», чого навчила Арабеллу ця дівчина, щоб він зробив її своєю «господинею», тобто, дружиною? Огидний натяк так уразив його, що, діставшись будинку, він не став входити – просто перекинув торбу з інструментами через огорожу і пішов далі, вирішивши відвідати свою двоюрідну бабусю і там же повечеряти.

Тому додому він повернувся доволі пізно. Однак Арабелла все ще поралась – перетоплювала сало зарізаної свині, адже весь день десь швендяла і залишила роботу на вечір. Боячись під впливом почутого сказати їй щось таке, про що пізніше доведеться шкодувати, Джуд похмуро відмовчувався. Арабелла ж була збуджена і дуже балакуча. Серед іншого вона раптом заявила, що їй потрібні гроші. А помітивши в кишені його робочої куртки книгу, додала, що час би йому почати заробляти більше.

– Платня підмайстра не годиться для того, щоб утримувати дружину, люба.

– Ну так і не варто було її заводити.

– Припини, Арабелло! Це вже занадто. Ти прекрасно знаєш, як усе вийшло.

– Богом присягаюся, я сама вірила в те, що сказала тоді тобі. І доктор Вілберт підтвердив. Нам просто пощастило, що все повернулося інакше!

– Не в цьому річ, – квапливо перебив він. – Я маю на увазі те, що було набагато раніше. Твоєї вини в цьому немає, я впевнений, але ті жінки, твої подруги, дали тобі погану пораду. Якби не вони або ж тобі вистачило розуму не прислухатися до них, ми обидва зараз були б вільні від уз, які, скажімо відверто, заважають жити і тобі, і мені. Як це не сумно, але це факт.

– До чого тут мої подруги? Яка ще порада? Ну ж бо, відповідай!

– Та що тут говорити…

– Ні, ти зобов’язаний сказати, інакше це буде підло з твого боку!

– Гаразд! – І Джуд делікатно переказав їй те, що випадково почув крізь стіни повітки. – Тільки я не бажаю більше про це говорити. Давай на цьому і зупинимося.

Однак Арабелла навіть оком не змигнула.

– Які дурниці! – промовила вона, байдуже посміхнувшись. – Будь-яка жінка має право так учинити. Адже ризикує саме вона.

– Не можу погодитися, Белло. Жінка мала б таке право, якби це не оберталося на довічну кару для чоловіка або для неї самої, якщо чоловік непорядна людина. Якби за хвилинну слабкість розплачувалися місяць або рік – тоді ще сяк-так. Але якщо наслідки такі великі й незворотні, вона не повинна розставляти капкани для чоловіка, якщо той чесний, або для себе самої, якщо він негідник.

– Що ж, по-твоєму, мені було робити?

– Не заганяти мене в пастку як тварину. Ось і тепер: ну навіщо тобі це сало проти ночі? Будь ласка, припини!

– Але ж тоді доведеться поратися з ним завтра вранці. І воно може зіпсуватися!

– Гаразд, роби що тобі заманеться.

11

Наступний ранок – була неділя – Арабелла взялася господарювати тільки близько десятої; утім, метушня із салом одразу нагадала їй про розмову, що відбулася напередодні, і настрій у неї негайно зіпсувався.

– Виявляється, от що базікають про мене в Мерігрін, – ніби я полювала за тобою! Гарна ж здобич!

Розтоплюючи сало, вона побачила, що дорогі серцю Джуда томики класиків залишилися лежати на недозволеному місці – на кухонному столі.

– Вічно цей мотлох заважає! – запально вигукнула вона і почала жбурляти книги на підлогу одну за одною.

– Не чіпай їх! – обурився Джуд. – Ти б могла пересунути їх убік, коли вони заважають, але навіщо ж бруднити обкладинки? Це огидно!

Руки Арабелли були вимащені салом, її пальці залишали жирні відбитки на палітурках. Але вона продовжувала жбурляти книги доти, поки в Джуда не урвався терпець і він не схопив її за руки. При цьому він ненавмисно зачепив її зачіску, волосся розсипалося і впало їй на плечі.

– Відпусти! – сказала вона.

– Пообіцяй мені, раз і назавжди, що не чіпатимеш мої книги.

Арабелла все ще вагалася.

– Відпусти мене! – повторила вона.

– Я чекаю!

Помовчавши, вона неохоче промовила:

– Гаразд, обіцяю.

Джуд розтиснув пальці, але дружина утнула щось абсолютно непередбачуване: вона кинулася до дверей і зі спотвореним обличчям вискочила на дорогу. Там вона почала кидатися вперед і назад, причому ще більше розтріпала волосся і розстебнула ґудзики на комірі сукні. Стояв чудовий недільний ранок, ясний, з невеликим морозцем. Північний вітерець доносив передзвін дзвонів в елфредстонській церкві. На дорозі було чимало по-святковому вбраних перехожих – багато хто з них із подивом оберталися, щоб поглянути на незвичайне видовище: Арабелла була без капелюха, з розкуйовдженим на вітрі волоссям, у розстебнутій сукні із засуканими до ліктя рукавами і забрудненими салом руками. Один з перехожих вигукнув з удаваним переляком:

– Господи помилуй, що у вас тут відбувається?

– Погляньте, як чоловік зі мною поводиться! – стала кричати вона. – Він змушує мене працювати у неділю вранці, коли всім добрим людям належить бути в церкві! Мало того – тягає за волосся і рве на мені сукню!

Тоді і Джуд, роз’юшившись, зробив кілька кроків до дверей, щоб силою затягти її назад до будинку. І раптом зупинився на ґанку. Його осяяло, що між ними все скінчено, і тепер не має жодного сенсу ні те, що робить вона, ні те, що робить він. Джуд стояв нерухомо, дивлячись на дружину. Життя їхнє загинуло, думав він, і перш за все тому, що вони припустилися страшної помилки – побралися, прийнявши за сильне почуття швидкоплинне захоплення, яке не має нічого спільного з тією спорідненістю душ, яка робить терпимим спільне життя.

– Тобі подобається знущатися з мене так, як твій батько знущався з твоєї матері, а сестра твого батька зі свого чоловіка? – кричала вона. – У вашому роді кожен чоловік та жінка нікудишні!

Джуд спрямував на неї повний здивування погляд. Та Арабелла нічого більше не додала, тільки продовжувала бігати по дорозі, поки остаточно не втомилася. Джуд вирішив залишити її самій собі, трохи походив по околицях, а потім попрямував у Мерігрін – провідати стареньку міс Фаулі, яка останнім часом стала все частіше хворіти.

– Бабусю, чи правда, що мій батько погано поводився з моєю матір’ю, а моя тітка – зі своїм чоловіком? – несподівано запитав він, сідаючи біля вогнища і простягаючи руки до вогню.

Стара підсліпувато глянула на нього з-під оборок старого чіпця, з яким не розлучалася.

– Хто тобі це сказав? – запитала вона.

– Чув таку розмову. Я вже достатньо дорослий, щоб знати правду.

– Ну що ж, будь ласка. Хоча дружина твоя – мабуть, це вона і говорила – дурепа. Нема чого їй було молоти язиком, хоча і знати тут особливо нічого! Твої батько й мати не змогли ужитися одне з одним і розлучилися. Вони посварилися дорогою додому з елфредстонського ярмарку – справа була на пагорбі біля «Бурого Будинку», а потім і розлучилися. Ти тоді ще зовсім крихітним був. Твоя мати незабаром після цього померла – а якщо відверто говорити, втопилася, а батько відвіз тебе в Південний Вессекс і більше ніколи в цих краях не показувався.

Джуд пам’ятав, що батько ніколи не розповідав йому ні про Північний Вессекс, ні про матір. Просто мовчав про це до самої смерті.

– І з сестрою твого батька та ж сама історія. Чоловік образив її, і жити з ним вона не змогла; вона взяла і поїхала з маленькою донькою в Лондон. Фаулі не створені для подружнього життя, воно не для нас. Це у нас в крові – ми не любимо робити примусово те, що завжди готові зробити з доброї волі. Тобі б слід було прислухатися до моїх слів і не одружуватися.

– Так де, ти кажеш, розлучилися батько з матір’ю? Біля «Бурого Будинку»?

– Не там, а трохи подалі – біля повороту дороги на Фенуорт, біля придорожнього стовпа. Давним-давно там стояла шибениця. Вона теж пов’язана з нашим минулим. І годі про це.

Того ж вечора, ледь згустилися сутінки, Джуд вийшов від своєї старої родички, сказавши, що повертається додому. Але, діставшись пласкої вершини пагорба, він продовжував крокувати нею, поки не дістався великої круглої водойми. Мороз був не дуже сильним, у височині повільно розгорялися зорі, що мерехтіли. Джуд, не сповільнюючись, ступив на крайку льоду. Той затріщав під його вагою, але це його не зупинило. Він продовжував рухатися, прямуючи до середини водойми під зловісний тріск льоду. Опинившись там, він озирнувся навколо і раптом підстрибнув. Знову почувся тріск, але лід витримав. Він підстрибнув ще раз – і лід припинив тріщати. Джуд повернувся назад і вибрався на берег.

Дивно, подумав він. Навіщо якась сила зберігає йому життя? Очевидно для того, щоб стати самогубцем, він занадто непримітна і незначна персона. Тому смерть нехтує ним і не бажає впустити до своїх володінь.

Тож, можливо, варто придумати щось менш шляхетне, ніж знищення себе? Не настільки високе і цілком відповідне його принизливому становищу? Наприклад, напитися, як чіп. Ну, зрозуміло, як же він забув! Пияцтво – найбільш відповідне заняття для зневірених і вбогих. Ось чому деякі завжди вештаються пабами!

Спустившись по північному схилу пагорба, він вийшов до непоказного шинку. Коли ж увійшов і сів, то помітив на стіні картину, що зображувала Самсона і Далілу, і згадав, що саме сюди заходив разом з Арабеллою під час тієї першої прогулянки, з якої почалося його залицяння до неї. Він замовив віскі й жадібно хильнув кілька склянок поспіль.

Годиною пізніше Джуд, нетвердо ступаючи, плентався додому. Його пригніченість як вітром звіяло, голова працювала з рідкісною ясністю. Він розреготався вголос, уявивши, як зустріне його Арабелла, якщо він з’явиться додому в такому вигляді. Однак, коли він увійшов, у будинку панував морок, а оскільки його хитало, йому не відразу вдалося відшукати і запалити лампу. Серед загального безладу Джуд виявив сліди оброблення свинячої туші, обрізки м’яса і сала. На старому конверті, приколотому шпилькою до стіни над вогнищем, почерком його дружини було недбало написано: «Пішла до друзів. Повертатися не збираюся»…

Наступного дня Джуд затримався вдома. Він прибрався в будинку, замкнув двері і, заховавши ключ на звичайному місці – на випадок, якщо Арабелла повернеться, – поспішив в Елфредстон на роботу.

Увечері, приплентавшись додому, він виявив, що Арабелла не з’являлася. Не було її і наступні два дні. Потім прийшов лист від неї.

У ньому Арабелла відверто зізналася, що його занудство їй украй набридло. До того ж її не влаштовує життя, до якого він звик. Сподіватися на те, що він або вона зміняться, не доводиться, тому їм краще розлучитися.

Нижче вона повідомляла, що її батьки, як йому напевно відомо, давно подумували про еміграцію до Австралії, адже розводити свиней в Англії стає все більш невигідно. Нещодавно вони прийняли остаточне рішення їхати, і вона має намір вирушити за ними – якщо Джуд не заперечує. В Австралії у такої жінки, як вона, буде більше шансів досягти успіху, ніж у цій клятій країні.

Джуд відповів, що не має жодних заперечень проти її від’їзду. Скоріш за все, це піде на користь їм обом. У конверт він уклав гроші, отримані від продажу свинини, додавши до них практично все, що в нього було.

Від цього дня він більше нічого не чув про Арабеллу, хоча її батько й інші родичі поїхали не відразу, адже продаж ферми, іншого майна та інвентарю зайняв чимало часу. Дізнавшись, що в будинку Доннів призначено аукціон, Джуд навантажив воза власним домашнім начинням і відіслав Арабеллі, аби вона могла вибрати з цього, що хоче, і продати разом з іншими речами.

Після цього він переселився в Елфредстон і одного разу, зазирнувши в захаращену крамничку лахмітника в провулку поряд з головною вулицею містечка, виявив там знайомий набір каструль, складану сушарку для білизни, мідний свічник і стінне дзеркало. Усі ці речі, очевидно, потрапили сюди з копійчаного розпродажу у Доннів. Крім того, у глибині приміщення Джуд з подивом помітив невелику світлину в різьбленій рамці, яка виявилася його власним портретом.

Цей знімок він зробив спеціально для Арабелли, а потім замовив для нього у місцевого червонодеревника кленове облямування і вручив нареченій у день весілля. На звороті і зараз виднілися слова: «Арабеллі від Джуда» – і дата. Світлина, очевидно, була продана разом з іншими дрібницями на аукціоні.

Це послужило для Джуда німим і беззаперечним доказом того, що в серці його дружини остаточно згасли будь-які почуття до нього, і тим завершальним штрихом, який потрібен був, щоб знищити і його почуття до неї.

Господар запросив за рамку шилінг. Джуд сплатив, забрав світлину і, повернувшись додому, спалив її у вогнищі разом з рамкою.

Три дні потому йому стало відомо, що Арабелла з її родиною покинули Мерігрін. Перед тим він відправив їй з посильним записку з пропозицією зустрітися і попрощатися по-людськи, але вона відповіла, що навряд чи це прощання доречно за таких обставин. Можливо, вона мала рацію.

Наступного вечора після їхнього від’їзду, закінчивши роботу у каменяра і повечерявши, Джуд вийшов з будинку і при світлі зір рушив добре знайомою дорогою до вершини пагорба, з якою були пов’язані його найсильніші душевні переживання. Весь цей час він болісно намагався розібратися в собі. Часом йому здавалося, що він усе ще залишається хлопчиком, що подорослішав лише на день-другий, порівняно з тим часом, коли він стояв на цій же пласкій вершині, захоплений мрією про Крістмінстер і власне майбутнє.

– Але ж я вже зрілий чоловік, – вимовив він уголос. – У мене є дружина. Ба, більше, я досяг вищого ступеня зрілості – посварився, розлюбив і розлучився з нею.

Тут йому раптово спало на думку, що він стоїть неподалік того місця, де назавжди розлучилися його мати і батько. Трохи далі було місце, звідки, як він сподівався, видно Крістмінстер. Зовсім поруч на узбіччі стирчав той же старий придорожній стовп.

Джуд наблизився і в напівтемряві ледь розібрав цифру, яка вказує число миль, які треба подолати, щоб дістатися міста. Йому згадалося, що одного разу, повертаючись додому, він з гордістю вирізав новим гострим різцем на іншому боці стовпа напис, в якому втілилися всі його прагнення. Це сталося ще до того, як абсолютно чужа жінка збила його з наміченого шляху.

Цікаво, чи можна ще там щось розібрати, запитав він себе й, обігнувши стовп, розсунув мерзлі стебла бур’янів. Світла сірника цілком вистачило, щоб прочитати те, що він у пориві чистого захвату вирізав так давно: «Туди. Д. Ф.»

Вигляд цього напису, що ховався серед трави, роздмухав у його душі майже згаслу іскру колишнього вогню. Ясна річ, тепер у нього тільки один шлях – уперед, через добро і зло, не піддаючись зневірі, навіть якщо доведеться стикнутися з найпотворнішими сторонами цього світу! Недарма великий Спіноза казав: чини добру справу, радіючи! Такою має стати і його філософія, незважаючи ні на що.

Він ладний битися з долею, щоб за будь-яку ціну здійснити свій первісний задум.

Джуд пройшов ще трохи вперед, і на північному сході перед ним відкрився горизонт. Там і справді мерехтів ледь помітний серпанок світла, побачити який до снаги лише тим, хто вірив в існування прекрасного міста. Що ж, щойно закінчиться термін його учнівства, як він вирушить у Крістмінстер.

Він повернувся додому помітно повеселілий і з глибокою щирістю помолився.