Читать книгу Джуд Непримітний - Томас Харди - Страница 4

1

Наступний етап у житті Джуда також збігся з його появою на дорозі. Він ішов крізь сутінки вперед і вперед, і над ним шуміли крони дерев, на яких уже тричі змінилося листя відтоді, як він познайомився з Арабеллою, а потім розірвав цей невдалий шлюб. Він прямував у Крістмінстер – до міста залишалася всього миля-друга шляху.

Мерігрін і Елфредстон нарешті залишилися позаду: роки учнівства скінчилися, і Джуд з торбиною з інструментами за плечима ніби готувався почати життя заново – те життя, якого він прагнув мало не десять років, якщо не брати до уваги паузи, пов’язаної з його одруженням.

Нині Джуд був молодим чоловіком з вольовим, задумливим, і швидше за все зосередженим, ніж красивим обличчям. Смаглявий і темноокий, він носив коротку чорну борідку, незвичайно густу для його років. Борода і шапка темного кучерявого волосся завдавали йому чимало клопоту: їх доводилося розчісувати і постійно мити, адже кам’яний пил під час роботи забивався всюди.

Що ж до самого ремесла, то, оскільки він навчався його в провінції, Джуд став майстром на всі руки: він умів тесати камінь, у тому числі для надгробків, різати прикраси, копіюючи декор готичних церков, а також виконувати будь-яке інше різьблення по каменю. Можливо, в Лондоні він став би більш вузьким фахівцем – припустимо, майстром квіткового або листяного орнаменту, або навіть скульптором.

Того дня він доїхав на двоколці від Елфредстона до найближчого до Крістмінстера села, а чотири милі, що залишилися, вирішив пройти пішки. У цьому не було жодної потреби, але саме так Джуду завжди уявлялося його прибуття в це місто.

Остаточно наважитися на переїзд його підштовхнула одна обставина, пов’язана більше з його почуттями, ніж з намірами. Живучи в Елфредстоні, він якось зазирнув у Мерігрін відвідати свою стару родичку і помітив у неї на камінній полиці світлину чарівної дівчини в крислатому капелюсі з вуалеткою. Він поцікавився, хто це, і міс Фаулі буркнула, що це його кузина Сью Брайдгед з іншої гілки їхнього роду. На його розпитування бабуся сказала тільки, що дівчина живе в Крістмінстері, але де саме і чим вона займається – їй невідомо.

Віддати знімок молодику міс Фаулі не схотіла, але той увесь час стояв у нього перед очима – і врешті-решт прискорив здійснення напівдитячого наміру Джуда піти за своїм єдиним другом – шкільним учителем.

На вершині невисокого пагорба з крутими схилами він зупинився. Крістмінстер уперше постав перед його очима так близько. Сірі камені стін, коричнево-бурі черепичні покрівлі. Місто стояло біля самого кордону Вессекса, уздовж якого ліниво несе свої води Темза, зрошуючи поля стародавнього королівства. Будинки його мирно спочивали в променях призахідного сонця, і тільки химерні флюгери на численних шпилях і банях оживляли бляклі тони пейзажу.

Спустившись униз по схилу, він попрямував у сутінках рівною дорогою між рядами підстрижених верб і незабаром побачив перші вогники міських околиць – ті самі, що освітлювали небо ледь помітним сяйвом у часи його мрійливої юності. В їхньому переморгуванні відчувалася якась недовірливість: ніби вони, прочекавши його довгі роки, були розчаровані його повільністю.

Душею Джуд як і раніше спрямовувався до цілей більш піднесених, ніж матеріальний достаток. З нашорошеністю дослідника йшов він передмістям, але так і не виявив там справжнього Крістмінстера. Зараз його найбільш невідкладною турботою було знайти притулок, тому він докладно вивчав ті квартали, де можна було найняти за помірну плату скромне житло, на яке він потребував. Урешті-решт він найняв кімнату в передмісті, яке місцеві мешканці називали «Вірсавія». Утім, цього він поки що не знав.

Розташувавшись на новому місці та випивши чашку чаю, Джуд вийшов прогулятися. Стояла вітряна, безмісячна, повна шерехів і звуків ніч. Щоб визначити, де він перебуває, Джуд розгорнув під ліхтарем мапу, завбачливо прихоплену з собою. Вітер спробував вирвати мапу з його рук, але Джуду все ж удалося з’ясувати, в якому напрямку треба рухатися, щоб потрапити в старовинний центр міста.

Він доволі довго йшов, кілька разів повертаючи на перехрестях, і раптом уперше в житті побачив справжню середньовічну будівлю. Судячи з відчинених воріт, це був якийсь коледж. Джуд ступив на вимощений бруківкою двір і обійшов навколо будівлі, заглядаючи в найзатишніші куточки, куди сягало світло ліхтарів. Поряд із цим коледжем розташовувався інший, а трохи подалі ще один, і Джуд мимоволі поринув в атмосферу стародавнього міста.

Задзвонив дзвін до вечерні, він став рахувати удари і нарахував сто один. Очевидно, помилився, подумалося йому, ударів мало бути рівно сто.

Коли сторожі всюди почали зачиняти ворота і він більше не міг заходити в бруковані каменем двори коледжів, він почав блукати уздовж фасадів, мало не на дотик знайомлячись із малюнком ліпних і різьблених прикрас. Час плинув, перехожі траплялися все рідше і рідше, а він продовжував блукати під покровом старовинних будівель. Хіба не про це мріяв він цілих десять років? Велика річ – відпочинок і сон! У височині, на тлі чорного неба, у відблисках ліхтарів вимальовувалися химерні башточки і зубчасті стіни. У темних провулках, за якими, здавалося, вже не ступає нога людини, йому траплялися портики, еркери і галереї в середньовічному стилі, а фактура каменю, що вивітрився, тільки підкреслювала, що все це давно мертве. Неможливо було уявити, що в цих напівпокинутих покоях таїться гостра сучасна думка.

У Джуда не було тут жодного знайомого, і його раптово охопило відчуття глибокої і повної самотності. Він відчув себе примарою, яка блукає серед людей, невидима і нечутна для них. Сумно зітхнувши, він задумався про інші тіні, незримо присутні в цих закутках.

Ще тільки готуючись до цього серйозного кроку, він прочитав і вивчив майже все, що тільки зміг відшукати, про знаменитостей, які провели в цих стінах юні роки і чий дух панував тут за років їхньої зрілості. Але оскільки вибір авторів був випадковим, деякі з них надмірно виростали в його очах у порівнянні з іншими. Шарудіння вітру серед контрфорсів і кручених колонок лунали, немов кроки мешканців, що давно пішли з життя; шелест плюща здавався невиразною бесідою їхніх скорботних душ, а тривожно тремтячі тіні – їхніми безтілесними образами.

Міські вулиці остаточно обезлюдніли, але безтілесні образи і раніше утримували його, не дозволяючи повернутися додому. Були серед них поети різних часів, починаючи від сучасників і друзів Шекспіра, і закінчуючи тими, хто лише нещодавно відійшов у інший світ, а то і цілком здоровий. Вервечкою тяглися повз нього філософи – не сивочолі, з поборозненими зморшками лобами, як їх зображують на портретах, а квітучі, стрункі, рухливі, як і личить юності; одягнені в стихарі богослови, а також інші сини міста: людина в пишній перуці – політик і водночас розпусник, резонер і скептик, чисто поголений історик, що з іронічною чемністю ставився до християнства, й інші, подібні до них. Він бачив різного роду державних мужів – людей справи та мрійників, учених, ораторів, трудівників; тих, чий розум з роками ріс і розвивався, і тих, чий розум ставав усе сухішим й обмеженішим.

Перед його внутрішнім зором безладно проносилися вчені-філологи із задумливими обличчями, підсліпуваті, як кажани, офіційні персони – генерал-губернатори і віце-королі, верховні судді та лорд-канцлери, чиї імена він знав тільки з чуток. Колишні мрії про єпископство пред’явили йому цілий рій прелатів і князів церкви – були серед них люди як добрі, так і холодно розважливі: прихильник богослужіння латиною й автор «Вечірнього гімну», а з ними великий мандрівний проповідник, фанатик, переслідуваний, як і сам Джуд, нещастями у подружньому житті.

Він раптом виявив, що говорить уголос, немов розмовляючи з ними. Так актор у драмі часом звертається до глядачів у залі. Джуд одразу ж замовк, зрозумівши, який безглуздий вигляд це має. Що, коли його нескладні промови почує якийсь студент або вчений, що засидівся над книгами в цих стінах?

Тільки тепер він помітив, що, схоже, крім нього, в усьому місті на вулицях немає ні душі, і тільки він один розгулює серед стародавніх будівель і, здається, неабияк ризикує застудитися.

Тут з мороку до нього долинув голос – цілком земний і реальний:

– Щось давненько ви тут ходите, юначе! Щось замислили, га?

Голос належав констеблеві, який доволі довго потайки стежив за Джудом.

Тільки це змусило його повернутися додому і лягти спати. Перед сном він ще трохи почитав про знаменитостей, які вийшли зі стін прославленого університету. Один з них звертався до Крістмінстера з такими словами:

«Чудове місто! Давнє і прекрасне, не порушене кипучим інтелектуальним життям нашого століття, цілком безтурботне!.. Його невимовні чари незмінно спрямовують нас до справжньої мети, до ідеалу, до досконалості».

Інший був відомий як автор законів про хліб, й у вухах у Джуда виразно зазвучали слова його знаменитої промови:

«Ваше величносте, можливо, я  не маю рацію, але я твердо переконаний, що мій обов’язок перед батьківщиною, якій загрожує голод, – удатися до засобу, який нерідко використовується за подібних обставин, а саме – відкрити простим людям вільний доступ до продовольства, звідки б воно не надходило… Ви можете завтра ж позбавити мене високої посади, але не зможете забрати в  мене відчуття, що я скористався владою, ввіреною мені, чесно і безкорисливо, а не заради честолюбства й особистої вигоди».

Потім зазвучали голоси поетів – лукаві й глузливі, оптимістичні й сумні. Джуд заснув, невиразно бурмочучи чиїсь рядки:

Прокинувся він пізнім ранком. Примарного минулого і сліду не було, усе навколо говорило про день сьогоднішній. Він сів на ліжку, вирішивши, що проспав, потім вигукнув:

– Господи милосердний, я зовсім забув про свою чарівну кузину! Адже вона живе саме тут!.. І про мого шкільного вчителя!

2

Необхідність подбати про реальне життя, включаючи здобуття харчів, розвіяла нічну фантасмагорію і змусила Джуда повернутися до справ нагальних. Треба було шукати роботу – ту, яка, на думку людей, зайнятих фізичною працею, єдина чогось варта.

Вийшовши зі своєї оселі з таким наміром, він виявив, що нічний вигляд коледжів разюче змінився. Одні тепер мали пихатий вигляд, інші можна було б сприйняти за родинні склепи; щось по-варварськи грубе проступало навіть у самій кам’яній кладці. Та й тіні від світочів розсіялися.

Сторінки історії архітектури, які його зараз оточували, він перегортав не як критик, а як соратник тих майстрів, чиїми руками створювалися всі ці форми, об’єми і прикраси. Те, що вночі уявлялося досконалим, при світлі дня продемонструвало всю свою вбогість. Він раз у раз помічав сліди жорстоких перебудов, яким піддалися ці старовинні будівлі. Стан деяких із них викликав у нього гостре співчуття, немов то були скалічені живі істоти, до невпізнання понівечені в боротьбі з часом, негодою і людиною.

Старезність цих історичних пам’яток нагадала йому, що він прийшов сюди, аби працювати і жити на заробіток, а ранок згаяний майже даремно. У місті, де стільки занедбаних кам’яних будівель, напевно знайдеться чимало роботи для людини його професії. Він запитав у перехожого, як пройти до майстерні каменеріза, чиє ім’я йому назвали в Елфредстоні, і незабаром серед міського галасу розрізнив знайомі звуки молотків, зубил і різців.

Двір-майстерня являв собою маленький музей епохи раннього Середньовіччя і Відродження. Тут у великій кількості були архітектурні фрагменти – з гострими кутами і плавними заокругленнями, достоту відповідні тим щербатим і поїденим негодою прикрасам, які він бачив на тутешніх стінах.

Джуд запитав господаря і став роздивлятися. Всюди на кам’яних блоках були розкладені нові ажурні прикраси з каменю, деталі стрілчастих вікон, капітелей, загострені верхівки і зубці для стін, ще не закінчені або вже очікують на відправку. Усі вони відрізнялися точністю, математичною правильністю й акуратністю, проте нерівні лінії старих стін краще передавали початковий задум майстрів, більше довіряли власним рукам, ніж математиці.

У Джуда одразу сяйнула думка: ця майстерня – осередок праці, не менш гідної, ніж учені заняття в кращому з коледжів. Але цю думку одразу ж витіснила його колишня мрія. Він погодиться на будь-яку роботу, тим більше що у нього є рекомендація колишнього господаря, але лише доти, доки йому не вдасться зробити перший крок у новому напрямку.

Крім того, він зазначив для себе, що тут займаються в кращому разі копіюванням, імітацією і ремонтом. На той час він ще не розумів, що Середньовіччя мертве, як лист папороті, відображений в пласті кам’яного вугілля, що сьогодні формуються зовсім інші течії в мистецтві й архітектурі, і готиці більше немає місця в повсякденності. Йому ще не відкрилася невблаганна ворожість сучасних поглядів на чимало з того, перед чим він схилявся.

Переконавшись, що роботи для нього тут немає, Джуд пішов, дорогою розмірковуючи про свою кузину, чию присутність десь поряд він відчував через зростаюче в ньому хвилювання. Як би йому хотілося мати її портрет!

Пізніше він написав міс Фаулі, благаючи її надіслати йому портрет Сью, і та не встояла і виконала його прохання. Однак попросила в листі, щоб він не вносив сум’яття в родину і не намагався побачитися ні з дівчиною, ні з її рідними. Джуд нічого не пообіцяв у відповідь, поставив світлину у себе на камінній полиці, чомусь поцілував її – і раптом відчув себе куди спокійніше. Йому здавалося, що Сью постійно підбадьорює його і служить такою собі сполучною ланкою між ним і Крістмінстером.

Залишався ще містер Філотсон, його колишній шкільний учитель, – тепер, напевно, вже його превелебність. Але в сьогоднішньому становищі йому, Джуду, незручно братися за його пошуки. Занадто хитким було його становище, занадто туманним – майбутнє. І він продовжував існувати на самоті. Нехай навколо миготіли люди, заклопотані своїми справами, – він їх не помічав. Він іще не встиг зажити єдиним життям з містом, і воно фактично для нього не існувало. Однак статуї святих і пророків у церквах, картини в галереях, статуї, бюсти, ґарґульї, скульптурні карнизи – усе це, здавалося, дихало одним повітрям з ним. Джуд гостро відчував, що минуле нагадує про себе з наполегливістю, яка, однак, залишала зовсім байдужими місцевих жителів.

Чимало днів поспіль у вільний час він відвідував склепінні галереї і прямокутні двори коледжів, блукав там, прислухаючись до луни власних кроків, звучної, немов удари молота. Він усе глибше переймався «духом» Крістмінстера і незабаром знав про тутешні будинки – з будівельної, художньої та історичної точки зору – більше за будь-якого городянина.

Тільки тепер, опинившись у місті своєї мрії, Джуд зрозумів, наскільки далекий від її здійснення. Лише стіни відокремлювали його від більш щасливих однолітків, з якими він жив одним і тим же духовним життям, – від юнаків, які з ранку до ночі тільки те й робили, що читали і засвоювали знання. Але що це були за стіни!

Щодня, коли б він не вийшов у пошуках роботи, він бачив їх, торкався їх плечем, вслухувався в їхні голоси, придивлявся до їхніх жестів. Розмови найсерйозніших зі студентів часом виявлялися суголосними з його власними думками, що зовсім не дивно: адже задля побачення з цим містом він готувався довго і наполегливо. І все ж відстань між ним і цими молодими людьми була не меншою, ніж якби він перебував по інший бік земної кулі.

По суті, так воно і було. Адже він лише молодий робітник у куртці, посірілій від кам’яного пилу, і, проходячи повз, студенти його не бачили і не чули, дивилися крізь нього, як крізь віконне скло. Ким би вони для нього не були, сам він для них не існував. А він-то сподівався, що, перебравшись сюди, опиниться ближче до їхнього духовного життя.

Утім, у нього ще все попереду. Пощастило б швидше знайти гарну роботу, і тоді він би з усім змирився. Тому він дякував Богові за здоров’я і сили і не хнюпився. Зараз перед ним зачинені всі двері, але одного разу він увійде туди, в ці храми світла і думки, і, можливо, звідти зовсім по-іншому погляне на світ.

Нарешті він отримав від каменеріза звістку – для нього знайшлося місце. Це була перша удача, і він негайно прийняв пропозицію.

Він був молодий і повний енергії, інакше він не зміг би проводити за книгою більшу частину ночі після цілого дня важкої роботи. З першої платні він купив лампу з абажуром, щоб світліше було читати. Потім роздобув пір’я, папір і всі ті книги, які досі не міг дістати. Потім, на подив господині пансіону, переставив усі меблі в кімнаті – перегородив її навпіл фіранкою, повісив щільну штору на вікно, розклав книги і засів за читання.

Одруження, найм будинку і придбання меблів, які згинули разом з дружиною, були важким тягарем. Джуд заборгував і тривалий час не міг почати відкладати гроші. Навіть тепер він був змушений жити напрочуд ощадливо. Купивши одну-дві книги, він уже не міг дозволити собі вугілля для каміна, і коли ночами в його кімнату проникали холод і вогкість, сидів за столом у пальто, шапці і плетених рукавичках.

З вікна йому було видно шпиль кафедрального собору і стрілчастий верх дзвіниці, з якої доносився дзвін великого міського дзвону. А вийшовши на сходи, можна було розгледіти гострі башточки коледжу, розташованого біля мосту через Темзу. Вигляд цих будівель підбадьорював Джуда, коли його охоплювали сумніви.

Подібно до всіх завзятих людей, він не вдавався в деталі. Схоплюючи на льоту головне, він намагався не зосереджуватися на дрібницях. Зараз головне, твердив він собі,– накопичити грошей і знань, щоб бути напоготові, якщо випаде нагода долучитися до лона університету. Він був настільки поглинений своєю мрією, що намагався не замислюватися, чи здійсненна вона.

Приблизно в цей час він отримав від міс Дрезілл Фаулі ще один лист, сповнений тривоги: вона побоювалася, що у Джуда не вистачить характеру триматися подалі від Сью Брайдгед і її близьких. Батько Сью, на її думку, давно перебрався в Лондон, але дівчина залишилася в Крістмінстері. Її слід було уникати ще й з тієї причини, що вона була чи то художницею, чи то малювальницею в церковній крамниці – теперішньому розсаднику ідолопоклонства, мала пристрасть до всілякої безглуздої релігійної символіки, а то і зовсім була папісткою. Сама стара Дрезілл належала до євангелічної церкви.

Джуда повідомлення про гадані погляди і заняття кузини ніяк не зачепило, зате вказівка на місце, де її можна було б відшукати, вельми зацікавило.

У перші ж вільні години він обійшов усі крамниці, хоч чимось схожі на ту, про яку згадала стара, і в одній з них виявив дівчину, що сиділа за конторкою і була вельми схожа на оригінал наявного у нього портрета. Він ризикнув увійти, купив якусь дрібницю і не поспішав іти. Виявилося, що в крамниці працюють тільки жінки. Тут продавалися англіканські книги, письмове приладдя, біблійні вислови, гіпсові янголята, зображення святих у готичних рамках, розп’яття з чорного дерева, молитовники та інше в тому ж дусі. Джуд не посмів навіть підняти очі на дівчину за конторкою. Вона була така гарненька, що просто не вірилося – невже це його родичка? Дівчина заговорила з однією зі старших жінок, що стояли за прилавком, і він упізнав у її голосі власні інтонації, нехай навіть більш ніжні та м’які.

Чим вона займається? Він скоса глянув. Перед дівчиною лежала цинкова смуга фути три завдовжки, повністю пофарбована з одного боку. На ній дівчина виводила готичними літерами одне-єдине слово: «АЛІЛУЯ».

«Яка чиста, піднесена, можна сказати, істинно християнська робота!» – подумав Джуд.

Це її заняття мало своє пояснення: мабуть, схильність до нього Сью успадкувала від батька, церковного різьбяра по металу. Напис, над яким вона зараз працювала, скоріш за все, прикрасить вівтар якоїсь англіканської церкви.

Затримуватися далі стало незручно, і він вийшов із лавки. Він легко міг би заговорити з кузиною, але йому чомусь здалося нечесним щодо літньої жінки, яка виростила його, з такою легкістю знехтувати її проханням. Щоправда, міс Фаулі кепсько з ним поводилася в дитинстві, але думка про те, що вона не в змозі йому перешкодити, надавала додаткової моральної ваги її забороні, яка стосовно решти не мала ніякого сенсу.

Були й інші причини, через які Джуд пішов, не назвавшись. Дівчина здавалася такою витонченою поруч із ним, одягненим у безформну робочу куртку і грубі запилюжені штани, до того ж він уважав себе ще не готовим до зустрічі з нею, утім, як і з містером Філотсоном. Також не виключено, що Сью успадкувала родинну неприязнь до їхньої гілки роду, а як добра християнка має право з презирством відштовхнути його, особливо коли дізнається неприємну історію його шлюбу.

Відтоді він не втрачав її з поля зору, і йому було радісно думати, що вона завжди десь неподалік. Відчуття цієї близькості окриляло його. І все ж для Джуда вона залишалася якимось ідеальним образом, навколо якого кружляли його мрії.

Тижнів зо два або три по тому неподалік коледжу Крозьє на Старій вулиці Джуд і ще кілька робочих вивантажували з підводи брилу обробленого каменю – її треба було поставити на парапет, який вони реставрували. Старший робочий скомандував:

– Ну ж бо дружно! Раз-два, взяли!

Вони підхопили камінь, і в цей самий момент Джуд зовсім поряд побачив кузину. Вона затрималася на мить, чекаючи, поки брилу, яка загородила їй дорогу, приберуть із тротуару. Вона глянула на нього, і в цьому погляді світилися – або Джуду тільки здалося це – проникливість, ніжність і таємничість. Цей вираз обличчя був пов’язаний зі словами, з якими Сью щойно звернулася до своєї супутниці, і підсвідомо закарбувався на її обличчі. Персона Джуда займала її не більше, ніж траєкторія руху порошинки в сонячному промінні.

Тієї хвилини кузина опинилася зовсім поряд із ним, і Джуд здригнувся і мимоволі відвернувся, злякавшись, що вона впізнає його, хоча жодного разу його не бачила і, ймовірно, ніколи не чула його імені. При цьому він устиг дещо помітити. Незважаючи на те що Сью була родом із села, вона вже набула якогось зовнішнього лиску – рання юність, проведена в Лондоні, і дівоцтво в Крістмінстері далися взнаки.

Коли вона пішла, він знову взявся за роботу, безперестанку роздумуючи про неї. Поява кузини так його схвилювала, що він не встиг її як слід роздивитися. Невисока, бліда, тонка – таких дівчат зазвичай називають витонченими. Ось і все, що йому вдалося розгледіти. Нічого надзвичайного: уся – стрімкий рух і порив, але ні красунею, ні навіть гарненькою її не назвеш. Разом з тим у ній не було й сліду тієї сільської неотесаності, що була властива йому самому. Як же вдалося досягти цієї витонченості представниці їхнього впертого, безталанного, мало не проклятого роду? Це Лондон, вирішив він.

Від тієї хвилини почуття, що наповнювали його душу, навіяні самотністю і поезією середньовічного міста, звернулися до цього образу, який, можливо, існував тільки в його уяві. Тепер Джуд знав: незабаром він уже не зможе опиратися бажанню познайомитися з нею.

Він брехав собі, стверджуючи, що бачить у Сью тільки далеку родичку, оскільки існували досить вагомі причини, згідно з якими він не мав ставитися до неї інакше.

Перша полягала в тому, що він одружений, і, отже, усе інше – гріх. До того ж, вони були родичами. Не личить кузині й кузену закохуватися одне в одного, навіть якщо обставини цьому сприяють. І навіть коли він буде вільний, у такому роду, як його, де шлюби зазвичай завершувалися банальними драмами, союз між двома членами роду і поготів не обіцяв нічого доброго, і банальна драма могла перетворитися на жорстоку трагедію.

Отже, він має право цікавитися Сью як родич і бачити в ній друга, яким можна пишатися, з яким можна поговорити, розкланятися, а там, дивись, і посидіти за філіжанкою чаю, обмежуючись у стосунках лише родинними почуттями. І тоді вона стане для нього провідною зіркою, джерелом натхнення, соратницею і ніжним другом.

3

І все ж, незважаючи на всі ці причини, Джуда інстинктивно тягнуло до дівчини, і найближчої неділі він відправився на ранкову службу в кафедральний собор при Кардинальському коледжі, сподіваючись побачити її там. Уранці Сью не з’явилася, але після опівдня погода дещо поліпшилася, і він вирішив дочекатися її. Він знав, що коли вона прийде на денну службу, то має пройти східною частиною квадратного двору, – тільки таким шляхом можна було потрапити до церкви, – і, поки дзвонив дзвін, чекав, стоячи в дальньому кутку.

Вона з’явилася за кілька хвилин до початку служби в натовпі інших парафіян, що проходили під стінами коледжу, і, помітивши її, Джуд рушив протилежною частиною та увійшов слідом за нею в собор. Дивитися на неї, залишаючись непоміченим і невпізнанним, – поки цього йому було достатньо.

Він затримався біля входу, і коли сідав на місце, служба вже почалася. День був похмурий і тихий – один з тих, коли релігія здається необхідною не тільки для емоційно витончених і пустопорожніх, але і для простих смертних. У напівтемряві, прорізаній снопами світла, що падає з еркерів, лише насилу можна було розрізнити парафіян, що сиділи по той бік центрального проходу, але йому все ж удалося відшукати серед них Сью. Тільки-но він устиг зрозуміти, де вона сидить, як вступив хор – виконували другу частину «Блаженні непорочні в дорозі» сто дев’ятнадцятого псалма, а орган вторив хору патетичним григоріанським мотивом.

«Як юнакові утримувати в чистоті свою стежку?» – прозвучало під склепіннями собору, і це було те саме питання, яке займало всі думки Джуда тієї хвилини. До чого ж він аморальний і нікчемний! Дав волю ницій пристрасті до жінки і на собі зазнав її плачевні наслідки. Збирався накласти на себе руки, а замість цього пішов і напився… Могутні акорди органа перекривали хор, і Джуд, вихований у лоні віри, був майже переконаний, що цей псалом не дарма обраний провидінням з нагоди його першого відвідування знаменитого храму. Насправді це був звичайний псалом, виконуваний під час денної служби двадцять четвертого числа кожного місяця.

Ті ж гармонії наповнювали слух дівчини, до якої він відчував зворушливу ніжність, і думка про це захоплювала його. Очевидно, вона часто приходить сюди, бо за родом занять і способом життя і тілом, і душею віддана церкві. Отже, у них чимало спільного. Отже, він нарешті знайде однодумницю!

Після служби Джуд дочекався, поки Сью встане з місця і пройде притвор, а потім встав і сам. Вона не дивилася в його бік, і коли він дістався виходу, вона вже пішла далеко вперед брукованою доріжкою. Оскільки на ньому був недільний костюм, Джуду захотілося наздогнати її і представитися. Але внутрішньо він ще не був готовим до такої зухвалості.

За кілька днів до недільного богослужіння Сью Брайдгед – приємна молода жінка з ясним поглядом і легкою ходою – звільнилася в другій половині дня і, покинувши церковну крамницю, де вона не тільки працювала, але і жила, вирушила з книгою в руках на заміську прогулянку. Був один з тих безхмарних днів, які іноді трапляються в проміжках між холодними і дощовими днями у Вессексі й сусідніх графствах, немов завдяки примхам бога погоди. Вона пройшла милю-другу пішки і, залишивши місто позаду, піднялася на пагорб.

Дорога вилася серед зеленіючих полів. Підійшовши до перелазу через живопліт, Сью зупинилася, щоб дочитати розпочату сторінку, а потім глянула на місто, його старі й нові шпилі, бані та гостроверхі дахи.

По той бік перелазу, на стежці, вона побачила темноволосого чоловіка з нездоровим кольором обличчя. Він сидів, відпочиваючи на траві, біля прямокутного дерев’яного щита, на якому впритул одна до одної стояли гіпсові статуетки – деякі з них були покриті бронзовою фарбою, і поправляв їх, збираючись вирушити далі. Більшість статуеток були крихітними копіями античних статуй богів, не дуже схожими на ті, які траплялося бачити дівчині. Ще здалеку Сью розгледіла серед них Венеру, Діану, Аполлона, Вакха та Марса.

Помітивши її, чоловік підвівся, чемно зняв капелюха, вклонився і вигукнув: «Ста-а-атуетки!» – причому вимова цілком відповідала його зовнішності. Потім він швидко підняв із землі щит із синклітом богів і смертних, попрямував до Сью і опустив щит на сходинки перелазу. Для початку він запропонував їй дрібніші вироби – бюсти королів і королев, менестреля і купідона з крильцями. Вона, однак, заперечливо похитала головою.

– Скільки коштують ось ці дві? – запитала вона, торкнула пальцем Венеру і Аполлона – найбільші статуетки на дошці.

Незнайомець відповів, що вона може забрати їх за десять шилінгів.

– Для мене це занадто дорого, – сказала Сью і запропонувала торговцю значно менше. На її подив, той негайно вийняв статуетки з дротяних гнізд і з посмішкою простягнув їй.

Але щойно торговець, отримавши гроші, пішов, дівчина розгубилася, не знаючи, що робити з покупкою. Статуетки зображували голих чоловіка та жінку і були вельми примітними. Як нести їх через усе місто?

Сью стало ніяково, і вона навіть злякалася своєї витівки. Поки вона крутила статуетки в руках, гіпсовий пил забруднив її рукавички і жакетку. Деякий час вона несла їх неприкритими, але потім знайшла вихід. Нарвавши лопухів, лободи та інших бур’янів, що росли біля огорожі, вона загорнула в них свою ношу. Вийшов цілий сніп зелені – ніби букет, зібраний якоюсь любителькою природи.

– Що ж, краще вже це, ніж обридлі до нудоти церковні прикраси! – подумала вона вголос.

Однак вона як і раніше нервувала і вже шкодувала, що купила статуетки.

Так вона і вступила зі своєю язичницькою ношею в найбільш християнське місто країни. Пройшовши малолюдною вулицею, паралельною головній, Сью завернула за ріг і опинилася біля бокового входу в крамницю, де вона жила і працювала. Статуетки вона відразу ж пронесла у свою кімнату і спершу вирішила замкнути їх у скриньку, але, виявивши, що вони занадто великі, просто спакувала їх в обгортковий папір і поставила на підлогу в кутку.

Господиня дому та крамниці, міс Фонтовер, була старенькою в окулярах, що одягалася як ігуменя. Вона була знавцем церковної обрядовості, як і личило власниці подібного закладу, і прихожанкою церкви св. Сили в уже згаданому вище передмісті «Вірсавія», яку почав відвідувати і Джуд. Донька незаможного священика, після його смерті, що сталася кілька років тому, вона кинула виклик скруті, купивши невелику крамницю церковного приладдя та істотно розширивши справу. З прикрас вона носила тільки срібний хрест на грудях і чотки і знала напам’ять увесь церковний календар з усіма днями поминання незліченних святих.

Міс Фонтовер прийшла кликати Сью до чаю, а оскільки дівчина забарилася з відповіддю, увійшла до кімнати – причому саме в той момент, коли Сью квапливо перев’язувала пакунки зі статуетками мотузкою.

– Ходили за покупками, міс Брайдгед? – запитала вона, придивляючись до пакунків.

– Так… захотілося злегка прикрасити кімнату, – відповіла Сью.

– Гм… а мені здавалося, що тут цілком достатньо прикрас, – знизала плечима міс Фонтовер, обводячи поглядом гравюри в готичних рамках, сувої з готичними написами та інші предмети, які не годилися для продажу і слугували оздобленням цього похмурого приміщення. – Що це у вас? – Вона відірвала клаптик обгорткового паперу, під яким виявився гіпс. – О, статуетки, причому цілих дві? Де ви їх купили?

– У мандрівного торговця…

– Це святі?

– Звичайно.

– Які ж?

– Святий Петро і свята… е-е… Марія Магдалина.

– Добре, тоді ходімо пити чай, а потім, якщо буде ще достатньо світло, постарайтеся закінчити той текст, який почали вранці.

Ці сміховинні перепони, які перешкоджали її хвилинній забаганці, тільки сильніше розпалили бажання Сью скоріше розпакувати покупку і як слід роздивитись її. Тому, коли в будинку всі вляглися, вона не поспішаючи зняла з богів їхні покриви. Поставивши статуетки на комод, дівчина лягла в ліжко і розкрила книгу, яку вийняла зі своєї скриньки, – книгу, про існування якої міс Фонтовер навіть не підозрювала. Це був том історії Риму Едварда Гіббона, і читала вона главу про царювання Юліана Відступника. Час від часу дівчина зводила очі на гіпсові фігурки, які мали вкрай дивний вигляд поряд із розп’яттям на стіні, які опинилися якраз між ними, і, немов це наштовхнуло її на якусь думку, раптом схопилася, дістала зі скриньки іншу книгу – томик віршів – і розкрила її на знайомій поемі.

Слідом за цими рядками вона дочитала поему до кінця. Після чого загасила свічку, роздяглася і заснула.

Сью була ще в тому віці, коли сплять міцно, але тієї ночі вона раз у раз прокидалася і в розсіяному світлі, що проникало з вулиці, бачила на комоді білі гіпсові фігурки, що складали дивний контраст їхньому оточенню – біблійним текстам, святим мученикам і гравірованій на міді сцені розп’яття, на якій, щоправда, можна було розрізнити лише хрест та невиразні обриси фігури Спасителя.

Під час одного з таких пробуджень вона чула, як годинник на дзвіниці собору пробив досвітній час.

Цей звук долинув ще до однієї людини, яка сиділа над розкритою книгою в тому ж місті всього за декілька кварталів від неї. Ніч була суботня, і Джуд не завів будильник, що зазвичай підіймав його на світанку, адже збирався лягти на дві-три години пізніше, ніж дозволяв собі по буднях. Він старанно читав свою грісбахівську Біблію. У той час як Сью неспокійно переверталася в ліжку, поглядаючи на свої статуетки, полісмен і запізнілі перехожі, затримавшись під його вікном, могли почути, як у будинку хтось гарячково бурмоче слова невідомою говіркою – слова, повні невимовної чарівності для Джуда і начисто позбавлені сенсу для інших:

– «Кай гейс Куріос Іесоус Христос, ді гоу та панта кай гемейс ді аутоу!..»

4

У своїй справі Джуд був майстром на всі руки, яким і належить бути реміснику в маленькому містечку.

У Лондоні робочий, який висікає з каменю деталь листяного орнаменту, найчастіше відмовиться вирізати прилеглу до листя частину фриза – мовляв, не його це профіль.

Джуд же, коли в майстерні не вистачало роботи з готичними фризами або віконними прикрасами, наймався висікати написи на пам’ятниках і могильних плитах і навіть знаходив задоволення від такої зміни в роботі. Наступного разу він побачив Сью, коли, стоячи на драбині, виконував подібну роботу в одній з церков. Починалося коротке ранкове богослужіння, і тільки-но священик увійшов, Джуд спустився зі сходів і підсів до парафіян – їх набралося осіб шість, – щоб після закінчення утрені знову взятися за молоток і різець. Лише під кінець він помітив серед жінок Сью – їй того дня пощастило супроводжувати до церкви міс Фонтовер.

Джуд бачив її витончені плечі, як вільно і невимушено вона вставала і сідала, як преклоняла коліна, і думав про те, якою помічницею могла б стати йому така жінка за інших обставин. І зовсім не прагнення якомога швидше розпочати роботу змусило його знову піднятися на драбину, щойно парафіяни стали розходитися. Він просто не наважувався поглянути в обличчя кузини, яка справляла на нього настільки глибоке враження.

Тепер, коли він остаточно переконався, що його потяг до неї чуттєвий, а зовсім не такий, який має бути до родички, усі три вагомих аргументи проти ближчого знайомства з Сью Брайдгед знову постали перед ним. Але людина не може жити тільки роботою, і вже принаймні, такій людині, як Джуд, необхідно було когось кохати. Інші не замислюючись кинулися б до неї, щоб випробувати всю красу дружби без зобов’язань. Джуд не міг так учинити – принаймні, спочатку.

Наступними днями й особливо самотніми вечорами він, страждаючи, помічав, що думає про Сью все більше і більше, і до того ж знаходить таємну насолоду у своєму недозволеному почутті. Він усюди відчував її присутність – і був змушений зізнатися собі, що в цій боротьбі його совість, схоже, зазнає поразки.

Зрозуміло, вона все ще залишалася для нього ідеалом, створеним власною уявою. Можливо, знайомство з кузиною зцілило б його від цієї забороненої пристрасті. Але якийсь внутрішній голос нашіптував йому, що, хоч він і бажає цього знайомства, але зцілюватися від своєї пристрасті зовсім не хоче.