Читать книгу Місячний камінь - Уїлкі Коллінз - Страница 3

Кількома рядками вище я згадав про міледі. Алмаз ніколи б не потрапив у наш будинок (де він і пропав), якби його не подарувала доньці міледі; а донька міледі нізащо не могла б одержати цього подарунка, якби міледі в стражданнях і муках не народила її на світ. Але якщо ми почнемо з міледі, нам доведеться розпочати здалека, а це, скажу я вам, справжня втіха для людини, що має виконати таке завдання, як у мене.

Якщо ви хоч трохи знаєте великосвітське товариство, ви, напевне, чули про трьох чудових міс Гернкасл: міс Аделаїду, міс Кароліну та міс Джулію – наймолодшу і, на мою думку, найкращу з трьох сестер, – а в мене була можливість судити про них, як ви згодом переконаєтесь. Я став на службу до старого лорда, їхнього батька (дякувати Богові, нам нема ніякого діла до нього у зв’язку з алмазом; я ніколи не зустрічав – ні серед людей вищого, ні серед людей нижчого стану – чоловіка з таким довгим язиком і з таким запальним характером), – так от, кажу, став я на службу до старого лорда пажем до трьох його шляхетних доньок, коли мені було п’ятнадцять років. Там я жив, поки міс Джулія не вийшла заміж за покійного сера Джона Веріндера. Це був чудовий чоловік, тільки треба було, щоб хтось ним керував, і, між нами, він таку людину знайшов; більше того, йому це пішло на користь; він став гладким, жив щасливо і помер легко – від того дня, як міледі повезла його в церкву вінчатись, і до того дня, коли вона полегшила його останній подих і назавжди закрила його очі.

Забув сказати, що я разом з молодою переселився в будинок і маєток її чоловіка.

– Сер Джоне, – сказала вона, – я не можу обійтися без Габріеля Беттереджа.

– Міледі, – відповів сер Джон, – я також не можу без нього обійтись.

Отак він завжди поводився з нею, і саме так я потрапив до нього на службу. Мені було байдуже, куди їхати, аби не розлучатися з моєю пані.

Бачачи, що міледі цікавиться господарством, фермою і тому подібним, я теж почав цікавитися цим – тим більше, що був сьомим сином бідного фермера. Міледі призначила мене помічником управляючого, я старався з усіх сил (причому досить успішно) і дістав підвищення. Через кілька років, у понеділок, якщо не помиляюсь, міледі каже чоловікові:

– Сер Джоне, твій управляючий старий дурень. Дай йому хорошу пенсію, а на його місце признач Габріеля Беттереджа.

У вівторок сер Джон відповідає їй:

– Міледі, управляючий одержав хорошу пенсію, а Габріель Беттередж посів його місце.

Ви багато разів чули про подружжя, які живуть нещасливо. А це – приклад цілком протилежний. Нехай він буде пересторогою для одних і заохоченням для інших. А я тим часом оповідатиму далі.

Ну, скажете ви, тепер я жив розкошуючи. Я й справді обіймав довірену мені почесну посаду, мав свій власний невеличкий котедж, вранці об’їжджав маєток, удень складав звіт, увечері палив люльку й читав свого «Робінзона Крузо» – чого ще міг я бажати для того, щоб вважати себе щасливим? Пригадайте, чого не вистачало Адамові, коли він жив на самоті в раю, і якщо ви не осуджуєте Адама, то не осуджуйте й мене.

Жінка, на якій спинив я свій погляд, вела господарство у моєму котеджі. Звали її Селіна Гобі. Я згоден з покійним Вільямом Кобетом щодо вибору дружини. Дивіться, щоб жінка добре пережовувала страву й мала тверду ходу, і ви не помилитесь. У Селіни Гобі щодо цього все було гаразд, і це було однією з причин, що я одружився з нею. Була в мене й інша підстава, до якої я сам додумався. Коли Селіна була незаміжньою, я повинен був щотижня платити їй за роботу й утримувати її. Ставши моєю дружиною, Селіна харчувалася б разом зі мною і даром вела б господарство. Ось із якого боку я подивився на це. Економія з домішкою любові. Я виклав це міледі так, як сам собі уявляв.

– Я думав про Селіну Гобі, – сказав я, – і мені здається, міледі, що дешевше буде одружитися з нею, ніж утримувати її як служницю.

Міледі розсміялася й відповіла: вона не знає, що для жінки образливіше – мої слова чи мої принципи. Мені здається, що вона розсміялася з причин, яких ви не можете зрозуміти, якщо ви не знатна особа. Не зрозумівши нічого, крім того, що я маю дозвіл освідчитися Селіні, я пішов і освідчився. І що ж сказала Селіна? Боже ти мій, як мало ви, мабуть, знаєте жінок, якщо питаєте про це! Розуміється, вона дала згоду.

Коли до весілля залишилось небагато часу й почали вже говорити, що мені треба пошити новий фрак, я завагався. Я розпитував інших чоловіків, що вони почували, коли були в моєму становищі, і всі вони призналися, що за тиждень до шлюбу в глибині душі бажали відмовитись від нього. Я зайшов трохи далі: я збунтувався й постарався відмовитись від одруження. Та куди там – нізащо! Я добре знав, що вона даром не відступиться від мене. Винагородити жінку, коли чоловік відмовляється від неї, – один з англійських законів. Підкоряючись законам і старанно все зваживши, я запропонував Селіні Гобі перину й п’ятдесят шилінгів винагороди. Ви, можливо, не повірите, а тим часом це свята правда: вона була настільки дурна, що відмовилась від винагороди.

Звичайно, після цього робити було нічого. Я придбав новий фрак, найдешевший, і все інше зробив якомога дешевше. Ми не були щасливим, але не були й нещасливим подружжям. Того й того було в нас наполовину. Не розумію, як це виходило, але ми завжди, маючи найкращі мотиви, заважали одне одному. Коли я хотів піднятись по східцях, моя дружина в цей час сходила вниз, а коли моя дружина хотіла зійти вниз, я йшов наверх. Ось воно, подружнє життя, – я сам пережив його.

Після п’ятирічних непорозумінь всемудре провидіння захотіло визволити нас одне від одного, забравши мою дружину. Я залишився з моєю маленькою донькою Пенелопою;

інших дітей у мене не було. Невдовзі по цьому помер сер Джон, і міледі також залишилася з маленькою донькою, міс Речел; інших дітей не було і в неї. Не пощастило мені дати належну характеристику міледі, а треба сказати, що вона щиро дбала про мою маленьку Пенелопу: послала її до школи. Коли Пенелопа виросла й зробилася моторною дівчиною, вона стала покоївкою міс Речел.

Що ж до мене, то я продовжував працювати управляючим до Різдва 1847 року, коли в житті моєму сталася зміна. В цей день міледі сама попросилась до мене в котедж на склянку чаю. Почала вона розмову із зауваження, що з того дня, як я став у старого лорда пажем, я понад п’ятдесят років був у неї на службі, – і після цих слів подарувала мені прекрасний шерстяний жилет, який сама пошила, щоб мені було тепло під час зимового холоду.

Я прийняв цей чудовий подарунок, не знаходячи слів подяки моїй пані за виявлену мені честь. Але, на мій превеликий подив, жилет був не честю, а підкупом. Виявляється, міледі помітила, раніше ніж я відчув це сам, що з роками я подався, і прийшла в мій котедж улестити мене (якщо можна вжити подібний вираз) відмовитись від непосильних для мене обов’язків управляючого і провести у спокої решту днів свого життя дворецьким в її будинку. Я заперечував, як тільки міг, проти принизливої для мене пропозиції жити в спокої. Але моя пані знала мою слабину: вона зобразила це як послугу для неї самої. Суперечка наша скінчилася тим, що я, як старий дурень, втер очі своїм новим шерстяним жилетом і сказав, що подумаю.

Обмірковуючи на самоті пропозицію міледі, я дуже засмутився й вирішив звернутись до засобу, який ще ніколи не зраджував мене в непевних і непередбачених випадках. Я запалив люльку й сів почитати «Робінзона Крузо». Не минуло й п’яти хвилин, як я розгорнув цю незвичайну книжку, і мені трапилось таке цікаве місце (сторінка сто п’ятдесят восьма): «Сьогодні ми любимо те, що завтра зненавидимо». Я відразу збагнув, що мені робити. Сьогодні я, що б там не стало, хочу залишитись на посаді управляючого, але завтра, згідно вислову з «Робінзона Крузо», бажатиму зовсім іншої роботи. Варто лише уявити собі завтрашній день і завтрашній настрій, і все буде гаразд. Таким чином заспокоївши себе, я заснув тієї ночі як управляючий леді Веріндер, а прокинувся вранці – як її дворецький. Все йде якнайкраще завдяки «Робінзонові Крузо».

Донька моя Пенелопа щойно зирнула через моє плече, щоб побачити, що я встиг написати за цей час. Вона завважила, що написано чудово і справедливо з усякого погляду. Але зробила один закид, сказавши, що я досі писав зовсім не те, що слід було б писати. Мене просили розповісти історію алмаза, а я тим часом розповідаю свою власну історію. Дивно, що не можу пояснити, чому це так. Хотів би знати; невже пани письменники також вплутують себе самих у свої оповіді, як і я? Якщо так, я співчуваю їм. А тим часом – знову не те, марно тільки псував папір. Що ж тепер робити? Нічого, наскільки мені відомо, вам лише треба не втрачати терпіння, а мені – почати писати втретє.