Читать книгу Місячний камінь - Уїлкі Коллінз - Страница 4

Питання про те, як же мені почати розповідь, я намагався вирішити двома способами. По-перше, я почухав потилицю, але це не привело ні до чого. По-друге, порадився з моєю донькою Пенелопою, яка й подала мені цілком нову думку.

На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звістку, що до нас приїздить містер Френклін, і послідовно, день за днем, описувати наступні події. І, дивна річ, коли ви таким чином спините вашу увагу на якійсь даті, у вашій пам’яті зринуть і потрібні обставини. Єдине утруднення полягає в тому, щоб згадати хід подій. Але Пенелопа висловила готовність допомогти мені в цьому, заглянувши у свій власний щоденник, який навчили її вести в школі й який вона й досі веде. У відповідь на мою пропозицію записувати події замість мене, звіряючись із своїм щоденником, Пенелопа вся спалахнула і гнівно зауважила мені, що її щоденник призначений тільки для неї самої і що жодна жива істота в світі не довідається, що в ньому написано. Коли я почав допитуватись, чому це так, Пенелопа відповіла:

– Просто так!

А я вам скажу, що тут не без амурних витівок!

Починаючи за планом Пенелопи, прошу дозволу згадати, що вранці в середу, 24 травня 1848 року, мене покликали в кабінет міледі.

– Габріелю, – сказала міледі, – ось новина, яка здивує вас. З-за кордону повернувся Френклін Блек. Він гостює у батька в Лондоні, а завтра приїде до нас на місяць і відсвяткує разом з нами день народження Речел.

Якби в мене в руках був капелюх, тільки одна повага до міледі перешкодила б мені підкинути його до стелі. Я не бачив містера Френкліна з того часу, як він ще дитинчам жив з нами в цьому будинку. Він був з усіх поглядів (наскільки пам’ятаю) наймилішим хлопчиком, який будь-коли запускав дзигу чи розбивав вікно. Міс Речел, яка була присутня при нашій розмові, у відповідь на мої слова зауважила, що вона пам’ятає його як найлютішого тирана ляльок і найжорстокішого фурмана, який заганяв дівчинку до знесилля, примушуючи її бігати в мотузяних віжках.

– Я палаю обуренням і наперед вмираю від утоми, коли думаю про Френкліна Блека, – закінчила свою мову міс Речел.

Ви, природно, запитаєте, чому ж містер Френклін усі свої роки з того самого часу, як він був ще хлопчиком, і до того часу, як став мужчиною, провів за межами своєї батьківщини. Я відповім: тому що його батько мав нещастя бути найближчим спадкоємцем одного герцогського титулу і не міг юридично це довести. Розповім коротко, як це сталося.

Старша сестра міледі вийшла заміж за славнозвісного містера Блека, що вславився як своїм величезним багатством, так і судовим процесом з якимсь герцогом. Скільки років набридав він судам на своїй батьківщині, вимагаючи, щоб герцога вигнали, а його поставили на місце герцога, скількох адвокатів збагатив він, скільки лагідних людей посварилось через нього, б’ючись об заклад (виграє він процес чи ні), – цього я встановити не можу. Його дружина і двоє з трьох його дітей померли раніше, аніж суди вирішили зачинити перед ним двері і не тягнути з нього більше грошей. Коли все було скінчено і герцог лишився не переможеним, містер Блек вирішив: єдиний спосіб помститися вітчизні, що так повелася вона з ним, – це позбавити Англію честі виховувати його сина.

– Як я можу покластись на наші вітчизняні заклади, – пояснював він, – після того, як вони таке вчинили зі мною!

Додайте до цього, що містер Блек не любив хлопчиків, у тому числі й свого, і ви погодитесь, що це лише ось так і могло скінчитися. Містера Френкліна забрали з Англії й послали в заклади, на які його батько «міг покластися», в таку чудову країну, як Німеччина; а сам містер Блек, завважте собі, спокійно залишився в Англії трудитись на користь своїх співвітчизників у парламенті і для того, щоб опублікувати матеріали у справі про герцога – звіт, якого він не скінчив і досі.

Ось, дякувати Богові, й розповів про це. Ні вам, ні мені не слід ламати голову щодо містера Блека-старшого. Облишимо його з його герцогством і звернімось до алмаза.

Алмаз повертає нас до містера Френкліна, якому судилось найневиннішим чином внести цей нещасний камінь у наш будинок.

Наш славний хлопчина не забув про нас, коли поїхав за кордон. Час від часу він писав – іноді міледі, іноді міс Речел, а іноді й мені. Перед своїм від’їздом позичив у мене моток вірьовки, складаний ніж на чотири леза і сім шилінгів, шість пенсів, яких я назад не одержав і не сподіваюсь одержати. Його листи до мене стосувались, головним чином, нових позичок; проте я чув від міледі, як він поживав за кордоном з того часу, як став дорослим. Навчившись того, чого могли навчити його німецькі заклади, він поїхав до Франції, а потім в Італію; там зробили його універсальним генієм, наскільки я міг зрозуміти. Він трохи віршував, трохи малював, трохи співав, грав і писав музику, – запозичуючи, як я підозрюю, в усіх цих випадках так само, як він позичав у мене. Багатство його матері (сімсот фунтів на рік) дісталось йому, коли він став повнолітнім, і пройшло між його пальців, мов крізь решето. Чим більше було в нього грошей, тим більше він їх потребував; у кишені ж у містера Френкліна була дірка, яку ніколи не можна було зашити. Його веселість і невимушеність манер сприяли тому, що його скрізь охоче приймали. Він жив то тут то там, і скрізь адреса його (як він сам її давав) була: «Поштамт, Європа – до запитання». Двічі він хотів повернутися в Англію і побачитися з нами, і двічі (пробачте на цім слові) якась негідниця клята затримувала його. Третя спроба вдалась, як вам уже відомо з тих слів, що міледі сказала мені. В четвер двадцять п’ятого травня ми вперше побачимо, яким став наш милий хлопчик після того, як він виріс і перетворився в мужчину. Він був доброго роду, мав мужній характер, і було йому, за нашими розрахунками, двадцять п’ять років. Тепер ви знаєте містера Френкліна стільки ж, скільки і я до його приїзду до нас.

У четвер стояла чудова літня погода, і міледі з міс Речел, не сподіваючись на приїзд містера Френкліна раніш як на обід, поїхали снідати до своїх друзів по сусідству.

Коли вони поїхали, я пішов оглянути спальню, приготовлену для нашого гостя, і побачив, що все там гаразд. Потім, бувши не тільки дворецьким, а й буфетником міледі (за моїм власним проханням, бо, бачите, мені було неприємно, щоб хтось інший володів ключами від винарні покійного сера Джона), тож потім, кажу, я вийняв наш знаменитий латурський кларет і поставив його зігрітися до обіду на теплому літньому сонечку. Вирішив і сам посидіти на теплому сонечку, бо якщо це добре для старого кларета, то добре і для старих кісток; я взяв своє крісло, щоб вийти на подвір’я, коли мене спинив звук тихого барабанного дробу, що залунав з тераси перед покоями міледі.

Обійшовши навколо тераси, я побачив трьох темношкірих індусів у білому полотняному вбранні, які дивились на будинок.

Коли я глянув пильніше, то помітив, що в індусів через плече висіли маленькі барабани. Позаду них стояв маленький, худорлявий, білявий англійський хлопчик, який тримав мішок. Я вирішив, що ці люди – мандрівні фокусники, а хлопчик з мішком носить знаряддя їхнього ремесла. Один із трьох індусів, що розмовляв по-англійському і, повинен признатись, мав якнайкращі манери, підтвердив мій здогад: він просив дозволу показати свої фокуси в присутності господарки дому.

Я хоч і старий дід, але не похмурий, люблю розваги і не стану не довіряти людині тільки через те, що в неї шкіра трохи темніша за мою. Але найкращі з нас мають свої слабості, – а моя слабість у тому, що, коли кошик з фамільним сріблом вийнятий з буфетної, я негайно згадую про цей кошик, як тільки побачу мандрівного іноземця, в якого манери кращі за мої. Тому я сказав індусові, що господарки немає вдома, і звелів йому з його товаришами йти геть. У відповідь він чемно вклонився мені і разом з товаришами залишив подвір’я. А я повернувся до свого стільця, сів на сонячному боці двору і, якщо говорити правду, не те щоб заснув, а добре таки задрімав.

Мене розбуркала моя донька Пенелопа, що примчала, немов на пожежу. Знаєте, що їй заманулось? Вона зажадала, щоб трьох індійських фокусників негайно заарештували – на тій підставі, що нібито вони знали про приїзд до нас із Лондона містера Френкліна Блека і мали намір завдати йому лиха.

Ім’я містера Френкліна остаточно збудило мене. Я розплющив очі і примусив доньку пояснити, у чім річ.

Виявилось, що Пенелопа тільки-но повернулась із сторожки нашого воротаря, куди вона ходила побалакати з його донькою. Обидві дівчини бачили, як випроваджені мною індуси пройшли в супроводі хлопчика. Чомусь вирішивши, що ці іноземці погано поводяться з хлопчиком (чи не тому, що він був красивий і слабенький?), обидві дівчини пробрались тихенько попід внутрішньою частиною огорожі, що відділяє подвір’я від дороги, й стали спостерігати, що робитимуть індуси. А ті почали виробляти дивні штуки.

Спочатку вони озирнулись навколо себе, щоб переконатися, що вони самі. Потім усі троє повернулись обличчям до нашого будинку і пильно втупилися в цей бік. Далі загомоніли й засперечалися своєю рідною мовою, перезираючись між собою, наче у них були якісь сумніви. Тоді й звернулись до англійського хлопчика, ніби чекаючи, щоб він допоміг їм. А потім головний індус, що розмовляв по-англійському, наказав хлопчикові:

– Простягни руку.

Донька моя Пенелопа, дійшовши до цього місця в розповіді, вигукнула, що вона просто не розуміє, як при цих страшних словах серце не вискочило з її грудей. Я подумав, грішним ділом, що цьому міг перешкодити її корсет. Але вголос лише промовив:

– Ох, у мене мороз пробігає поза шкірою від цього. (Nota bene: жінки люблять такі маленькі поступки.)

Так от, коли індус наказав: «Простягни руку», хлопчик відступив на крок, похитав головою й відповів, що йому не хочеться. Після цього індус запитав (зовсім без гніву), чи не хоче він, щоб його знову випровадили в Лондон і залишили там, де знайшли, сонного, у порожній корзині на базарі, голодного, обідраного й безпритульного? Це, здається, вирішило питання. Хлопчина неохоче простягнув руку. Індус вийняв з-за пазухи пляшку й налив з неї чогось чорного, схожого на чорнило, на долоню хлопчикові. Потім, доторкнувшись до голови хлопчика і зробивши над нею в повітрі якісь знаки, сказав:

– Дивись.

Хлопчик завмер на місці й стояв, немов статуя, дивлячись на чорнило, налите в його долоню…

Досі всі ці витівки індусів у розповіді Пенелопи здавались мені фокусами, зв’язаними з марним витрачанням чорнила. Я почав було знову дрімати, але дальші слова Пенелопи відразу розігнали мій сон.

Індуси ще раз озирнулись навколо себе, і головний індус сказав хлопчикові:

– Де зараз англієць, що приїхав з чужих країв?

Хлопчик відповів:

– Я бачу його.

Індус запитав:

– Цією чи іншою дорогою приїде англієць сьогодні?

Хлопчик відповів:

– Цією, а не іншою дорогою приїде сьогодні англієць.

Помовчавши, індієць задав третє запитання:

– Чи має англієць це при собі?

Хлопчик відповів, також після деякої мовчанки:

– Має.

Тоді індієць задав четверте й останнє запитання:

– Чи приїде сюди англієць, як обіцяв, надвечір?

Хлопчик відповів:

– Не можу сказати.

Індус спитав чому. Хлопчик відповів:

– Я втомився. У мене в очах туман, і він мені заважає. Сьогодні я більше нічого не можу бачити.

На цьому запитання скінчились. Головний індус сказав щось на своїй мові своїм двом супутникам, показуючи на хлопчика і на місто, де (як ми довідались пізніше) вони й спинились. Потім, знову зробивши знаки над головою хлопчика, він дмухнув йому на лоб; той здригнувсь і опам’ятався. Після цього всі пішли в місто, і дівчата більше їх не бачили.

Кажуть, що майже з усього можна вивести мораль, якщо тільки ви постараєтесь відшукати її. Яку ж мораль можна було вивести з усього цього?

На мою думку, тут мораль зводилась ось до чого. По-перше, головний фокусник почув з розмов служниць на подвір’ї про приїзд містера Френкліна й побачив нагоду заробити гроші. По-друге, він, його супутники і хлопчик мали намір (з тією метою, щоб заробити вищезгадані гроші) потинятися де-небудь поблизу, поки міледі приїде додому, а потім повернутися і провістити їй приїзд містера Френкліна, немов вони про це знають завдяки чарам. По-третє, Пенелопа чула їхню репетицію, таку саму, як і акторів, що репетирують свою п’єсу. По-четверте, мені слід цього вечора добре приглянути за столовим сріблом. По-п’яте, Пенелопі слід заспокоїтись і залишити свого батька знову подрімати на сонечку.

Це здалося мені найрозсудливішим. Але якщо ви хоч трохи знаєте молодих жінок, ви не здивуєтесь, почувши, що Пенелопа не поділяла мого погляду. На думку моєї доньки, тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала мені третє запитання індуса: «Чи має англієць це при собі?»

– О батечку! – вигукнула Пенелопа, сплеснувши в долоні. – Не жартуйте з цим! Що означає це?

– Ми спитаємо містера Френкліна, моя мила, – сказав я, – коли можеш почекати, поки він приїде.

Я підморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла мої слова цілком серйозно. Її заклопотаність вплинула нарешті і на мене.

– Та звідки може знати це містер Френклін? – спитав я.

– Спитайте його, – відповіла Пенелопа, – і ви побачите, чи вважає він це смішним.

З цими словами донька й залишила мене.

Після того як вона пішла, я вирішив і справді запитати містера Френкліна, головним чином для того, щоб заспокоїти Пенелопу. Про нашу з ним розмову цього ж самого дня ви довідаєтесь пізніше. Але щоб не збуджувати вашої цікавості, а потім не розчаровувати вас, прошу дозволу одразу ж, перш ніж ми підемо далі, вас попередити, що в нашій з ним розмові про фокусників не було й тіні жартів. На мій превеликий подив, містер Френклін, так само як і Пенелопа, сприйняв цю звістку серйозно. Ви зрозумієте, наскільки серйозно, коли взнаєте, що, на його думку, це означало Місячний камінь.